https://www.vatican.va/content/francesco/es/bulls/documents/20240509_spes-non-confundit_bolla-giubileo2025.html

 

SPES NON CONFUNDIT

 

переклав о. Олег Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

НАДІЯ Ж НЕ ЗАСОРОМИТЬ

БУЛЛА, ЯКОЮ ПРОГОЛОШУЄТЬСЯ

ЗВИЧАЙНИЙ ЮВІЛЕЙ 2025

 

ФРАНЦИСК

Єпископ Рима

Слуга Слуг Божих

нехай в кожного, хто прочитає цей лист, серце наповниться надією

 

 

  1. «Spes non confundit», «Надія ж не засоромить» (Рим. 5,5). В ім’я надії апостол Павло підбадьорював християнську спільноту Рима. Надія є також головним посланням наступного Ювілею, який Папа за древньою традицією проголошує кожні двадцять п’ять років. Думаю про всіх прочан надії, які прибудуть до Рима на святкування Святого Року, і про тих, які не зможуть прибути до міста апостолів Петра і Павла, а святкуватимуть його в помісних Церквах. Нехай для всіх це буде час живої та особистої зустрічі з Господом Ісусом, «дверима» спасіння (див. Йо. 10, 7.9); з Тим, кого Церква повинна проголошувати завжди, всюди й усім людям як «нашу надію» (1 Тим. 1, 1).

Кожна людина на щось надіється. Надія як прагнення й очікування добра живе у серці кожної особи, навіть якщо вона не знає, що з нею буде завтра. Безсумнівно, що непередбачуваність майбутнього часом народжує протилежні почуття: від довіри до страху, від спокою до розчарування, від упевненості до сумнівів. Ми часто зустрічаємо зневірених людей, які дивляться у майбутнє скептично і песимістично – ніби ніщо не може зробити їх щасливими. Нехай Ювілей стане для всіх нагодою оживити надію. Боже Слово допоможе нам знайти підстави для цього. Керуймося тим, що апостол Павло писав саме до християн Рима.

 

Слово надії

 

  1. «Оправдані ж вірою, ми маємо мир з Богом через Господа нашого Ісуса Христа, через якого ми вірою одержали доступ до тієї ласки, що в ній стоїмо і хвалимося надією на славу Божу. […] Надія ж не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим. 5, 1-2.5). Св. Павло пропонує багато пунктів для роздумів. Ми знаємо, що Послання до Римлян знаменує вирішальний крок у його євангелізаційній діяльності. До цього часу він працював у східній частині імперії, а тепер на нього чекає Рим з усім, що він представляє для світу. Перед Павлом стоїть великий виклик, який слід прийняти ради проголошення Євангелія, яке не знає перешкод і границь. Павло не був засновником Церкви в Римі, але дуже прагнув туди прибути, щоби принести туди Євангеліє розп’ятого і воскреслого Ісуса Христа як проголошення надії, яка сповнить обітницю, приведе до слави і, заснована на любові, не підведе.
  2. Надія народжується з любові й спирається на любов, яка випливає з пробитого на хресті Серця Ісуса: «Бо коли, бувши ворогами, ми примирилися з Богом смертю його Сина, то тим більше тепер, примирившися, спасемося його життям» (Рим. 5, 10). А Його життя проявляється в нашому житті віри, яке розпочинається з Хрещення, розвивається у послуху Божій благодаті й тому оживляється надією, яка постійно оновлюється і залишається міцною завдяки дії Святого Духа.

Святий Дух, постійно присутній на дорозі Церкви, променіє у віруючих світлом надії, підтримує її як полум’я, яке ніколи не згасає, а постійно підтримує наше життя і дає йому силу. Християнська надія не підводить і не розчаровує, бо впевнена, що ніщо і ніхто ніколи не зможе відділити нас від божественної любові: «Хто нас відлучить від Христової любови? Горе чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч? […] Але в усьому цьому ми маємо повну перемогу завдяки тому, хто полюбив нас. Бо я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні князівства, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любови, що в Христі Ісусі, Господі нашім» (Рим. 8, 35.37-39). І тому надія не відступає перед труднощами, бо спирається на віру й живиться любов’ю, і у такий спосіб ми можемо йти вперед. На цю тему св. Августин пише: «У будь-якому стані неможливо жити без цих трьох здатностей душі: вірити, надіятися, любити»[1].

  1. Св. Павло – великий реаліст. Він розуміє, що життя – це радощі й смутки, що любов піддається випробуванням, коли збільшуються труднощі й здається, що надія згасає в стражданнях. Однак він пише: «Та й не тільки це, але ми хвалимось і в утисках, знаючи, що утиск виробляє терпеливість, терпеливість – досвід, а досвід – надію» (Рим. 5, 3-4). Для апостола утиски і страждання – це звичайні умови життя того, хто проголошує Євангеліє в контексті незрозуміння і переслідувань (див. 2 Кор. 6, 3-10). Але в таких ситуаціях через темряву пробивається світло й ми відкриваємо, як євангелізацію підтримує сила, яка випливає з хреста і воскресіння Христа. А це веде до розвитку чесноти, тісно з’єднаної з надією: терпеливості. У світі, в якому поспіх став звичайним явищем, ми звикли хотіти все і відразу. Ми вже не маємо часу зустрічатися з іншими людьми, часто навіть родині важко зібратися разом і спокійно поговорити. Поспіх вигнав терпеливість і завдав людям великої шкоди. Це викликає нетерпимість, нервозність, часом безпідставне насильство, які спричиняють незадоволення і замкнутість у собі.

Також в епоху Інтернету, коли простір і час витісняються постійним «тут і тепер», терпіння здається чимось дивним. Якби ми вміли споглядати створіння зі здивуванням, то би зрозуміли, яким важливим є терпіння. Очікувати чергування пір року з їхніми плодами, спостерігати за життям тварин і циклами їхнього розвитку, мати прості очі св. Франциска, який у Пісні створінь, написаній 800 років тому, вважав усе створіння великою родиною і називав сонце «братом», а місяць «сестрою»[2]. Поновне відкриття терпеливості потрібне нам та іншим людям. Св. Павло часто звертається до терпеливості, щоби наголосити на важливості витривалості й довіри до Божих обітниць, але передовсім свідчить, що Бог з нами терпеливий, бо Він «Бог же терпеливости й утіхи» (Рим. 15, 5). Терпеливість, яка також є плодом Святого Духа, оживляє надію і зміцнює її як чесноту і спосіб життя. Тому вчімося часто просити про благодать терпеливості, яка є дочкою надії й водночас підтримує її.

 

Дорога надії

 

  1. Таке переплетення надії та терпеливості ясно показує, що християнське життя – це дорога, яка потребує сильних моментів, щоби живити й підсилювати надію, незамінну супутницю, яка допомагає дійти до мети – зустрічі з Господом Ісусом. Мені приємно думати, що дорога благодаті, оживлена народною побожністю, передувала проголошенню першого Ювілею у 1300. Не треба забувати про різні форми, через які благодать прощення рясно виливалася на святий вірний Божий Люд. Згадаймо, до прикладу, велике «прощення» св. Целестина V тим, які прибули до Базиліки Санта-Марія-ді-Коллемаджіо в Л’Акуїлі 28 і 29 серпня 1294, за шість років до встановлення Папою Боніфатієм VIII Святого Року. Отож, Церква вже має досвід ювілейної благодаті милосердя. Ще раніше, у 1216, Папа Гонорій ІІІ на прохання св. Франциска встановив відпуст для тих, хто відвідає Порцюнкулу в двох перших днях серпня. Це саме можна сказати про прощу до Сантьяго-де-Компостела. Папа Калікст ІІ у 1122 дозволив святкувати Ювілей у цьому санктуарію кожного разу, коли свято апостола Якова припадає на неділю. Добре, що таке ювілейне святкування продовжує «поширюватися», щоб сила Божого прощення підтримувала і супроводжувала на дорозі спільноти і окремих людей.

Паломництво виражає фундаментальний елемент кожної ювілейної події не випадково. Вирушають в дорогу зазвичай ті, хто шукають сенс життя. Піше паломництво сприяє повторному відкриттю цінності мовчання, зусилля і того, що суттєве. Також наступного року прочани надії пройдуть давніми й сучасними дорогами, щоби інтенсивно пережити досвід Ювілею. У самому Римі, окрім традиційних маршрутів у катакомбах і семи церквах, постають також шляхи віри. Переходячи від однієї країни до іншої так, ніби границь нема, переходячи від одного міста до іншого, споглядаючи створіння і шедеври мистецтва, ми вчимося оцінювати різний досвід і різні культури, щоби наповнюватися красою, яка, поєднана з молитвою, веде до вдячності Богові за Його чудеса. Ювілейні церкви на маршрутах прощ і в самому Вічному Місті можуть бути оазами духовності, в яких можна відсвіжити дорогу віри і напитися з джерел віри, передовсім приступаючи до Таїнства Сповіді – незамінної стартової точки справжньої дороги й навернення. У помісних Церквах слід звернути особливу увагу на приготування священників і вірних до сповіді й доступності цього Таїнства в індивідуальній формі.

Насамперед до цього паломництва я хотів би запросити вірних східних Церков, особливо тих, які вже перебувають у повному сопричасті з Наступником Петра. Вони багато вистраждали за вірність Христові й Церкві, часто аж до мученицької смерті, і дуже бажані гості в Римі, який також є їхньою Матір’ю і зберігає багато пам’яток їхньої присутності. Католицька Церква, збагачена їхніми древніми літургіями, богословієм і духовністю Отців, ченців і богословів, хоче символічно виразити свою гостинність їм і їхнім православним братам і сестрам в часи, коли вони вже досвідчують прощу Хресної Дороги, бо часто змушені покинути свої країни, свої святі землі, з яких силою та нестабільною ситуацією їх виганяють до безпечних країн. Для них досвід люблячої Церкви, яка їх не покине, а піде за ними туди, куди вони підуть, робить значення Ювілею ще сильнішим.

  1. Святий Рік 2025 продовжить події попередніх благодатей. Під час останнього звичайного Ювілею ми переступили поріг двохтисячної річниці народження Ісуса Христа. Пізніше, 13 березня 2015, я проголосив надзвичайний Ювілей, щоби показати й полегшити вірним зустріч з «Милосердним обличчям» Бога[3] – основним проголошенням Євангелія всім людям усіх часів. Тепер прийшов час нового Ювілею, щоби знову відчинити Святі Двері й запропонувати живий досвід любові Бога, яка підтримує в серці певну надію спасіння в Христі. Водночас цей Святий Рік спрямує нас до іншої дати, важливої для всіх християн: у 2033 святкуватимемо двохтисячну річницю Відкуплення, здійснену через страсті, смерть і воскресіння Господа Ісуса. У такий спосіб ми стаємо на дорогу, позначену великими етапами, на яких Божа благодать передує і супроводжує людей, які з ентузіазмом йдуть дорогою віри, старанні в милосерді та витривалі в надії (див. 1 Сол. 1, 3).

Натхнений цією довгою традицією та впевнений, що Ювілейний Рік стане для всієї Церкви живим досвідом благодаті та надії, постановляю, щоб Святі Двері Базиліки Святого Петра у Ватикані відчинили 24 грудня 2024, у такий спосіб відкриваючи звичайний Ювілей. А наступної неділі, 29 грудня 2024, відчиню Святі Двері катедри св. Йоана на Латерані, яка 9 листопада цього року святкуватиме тисяча сімсоту річницю свого освячення. Пізніше, 1 січня 2025, в Урочистість Пресвятої Богородиці Марії відчиняться Святі Двері Папської Базиліки Санта Марія Маджоре. Насамкінець, в неділю 5 січня відчиняться Святі Двері Папської Базиліки Святого Павла за Мурами. Останні три Святі Двері зачиняться 28 грудня цього самого року.

Далі постановляю, щоб у неділю, 29 грудня 2024, у всіх катедрах і співкатедрах дієцезіяльні єпископи відслужили Євхаристію як урочисте відкриття Ювілейного Року згідно з приготованим для цієї урочистості Ритуалом. У співкатедрах відслужити месу може призначений єпископом делегат. Нехай паломництво до катедри з вибраної на collectio церкви буде знаком дороги надії, яка, освічена Божим Словом, об’єднує віруючих. Нехай під час паломництва зачитують фрагменти цього Документа і проголошують людові Ювілейний Відпуст, який можна буде отримати в помісних Церквах згідно з приписами цього самого Ритуалу. Під час Святого Року, який у помісних Церквах закінчиться в неділю 28 грудня 2025, слід подбати, щоб Божий Люд міг прийняти з повною участю проголошення надії Божої благодаті та знаки, які підтверджують її дієвість.

Звичайний Ювілей закінчиться зачиненням Святих Дверей Папської Базиліки Святого Петра у Ватикані 6 січня 2026 в Урочистість Богоявлення Господа. Нехай світло християнської надії дійде до кожної людини як послання Божої любові до всіх. Нехай Церква буде вірним свідком цього проголошення в усьому світі.

 

Знаки надії

 

  1. Ми покликані не тільки черпати надію з Божої благодаті, але також відкривати її в знаках часу, які нам посилає Господь. ІІ Ватиканський Собор стверджує: «Церква […] повинна постійно розпізнавати знаки часу і пояснювати їх у світлі Євангелія, щоб відповідно до ментальності кожного покоління відповідати людям на їхні споконвічні питання про сенс нинішнього життя і прийдешнього та про взаємне відношення між ними»[4]. Тому потрібно звернути увагу на добро, яке існує в світі, щоби не піддатися спокусі вважати, що зло і насильство нас подолали. Але знаки часу, які містять тугу людського серця, яке потребує спасительної присутності Бога, потрібно перетворити в знаки надії.
  2. Нехай перший знак надії перетвориться у мир для світу, який вкотре занурюється у трагедію війни. Людство, яке забуло драми минулого, піддається новому та важкому випробуванню, в якому багато людей пригноблено жорстокістю насильства. Що ще залишається цим народам, яких страждань вони ще не зазнали? Як це можливо, що їхнє відчайдушне волання про допомогу не спонукає голів держав чинити зусилля для закінчення численних локальних конфліктів, усвідомлюючи їхні наслідки на глобальному рівні? Чи занадто мріяти, щоби гармати замовкли й не несли руїну та смерть? Нехай Ювілей нам нагадає, що «миротворці синами Божими назвуться» (Мт. 5, 9). Потреба миру – це виклик для всіх, який вимагає негайно реалізувати конкретні проєкти. Щоби дипломати мали достатньо відваги й креативності будувати майданчики для перемовин ради тривалого миру.
  3. Дивитися в майбутнє з надією також означає бачити життя, наповнене ентузіазмом, і передавати його іншим. На жаль, мусимо зі смутком констатувати, що в багатьох ситуаціях така перспектива відсутня. Перший наслідок – втрата бажання передавати життя. Через шалений ритм життя, страх за майбутнє, відсутність гарантованої праці та належного соціального захисту, через соціальні моделі, порядок денний яких продиктований пошуком прибутку, а не піклуванням про стосунки, у різних країнах спостерігається тривожне зниження народжуваності. З другого боку, в інших контекстах «звинувачувати в усьому зростання кількості населення, а не надмірне і вибіркове споживацтво з боку деяких верств, є одним із способів відмови від потреби вирішувати ці проблеми»[5].

Відкритість на життя з відповідальним материнством і батьківством – це проєкт, який Творець вписав у серця і тіла чоловіків і жінок, місія, яку Господь довіряє подругам і їхній любові. Важливо, щоб окрім законодавчих зобов’язань держав була рішуча підтримка з боку віруючих громад і громадянського суспільства як у цілому, так і кожного члена, бо бажання молодих людей народжувати нових дітей – як плід плідності їхньої любові – дає перспективу майбутнього кожному суспільству і є підставою для надії, тому що вона залежить від надії і народжує надію.

Отож, християнська спільнота не може залишитися позаду у підтримці соціальної угоди ради надії – інклюзивної і неідеологічної, і яка працює на прийдешнє, яке характеризується усмішками багатьох хлопців і дівчат, які народяться, щоб заповнити численні порожні колиски, які вже є у багатьох частинах світу. Але всі ми потребуємо відновити радість життя, бо людська істота, створена на образ і подобу Божу (див. Бут. 1, 26), не може задовольнятися посереднім виживанням чи існуванням, пристосовуючись до теперішнього моменту тільки матеріальної дійсності. Це ізолює нас в індивідуалізмі й нищить надію, породжуючи смуток, який вкорінюється в серце, роблячи нас незадоволеними та не толерантними.

  1. В Ювілейному Році ми будемо покликані стати відчутними знаками надії для багатьох братів і сестер, які живуть у важких умовах. Думаю про в’язнів, які в неволі щодня досвідчують – окрім жорстокого ув’язнення – емоційну пустку, накладені на них обмеження і, у багатьох випадках, брак пошани. Я пропоную урядам держав, щоб у Ювілейному Році вони розпочали ініціативи, які повертають надію: види амністії чи полегшення покарань, які би допомогли людям відновити віру в себе самих і в суспільство, процеси реінтеграції в спільноти, які мають конкретні обов’язки слідкувати за дотриманням права.

Боже Слово містить древній заклик, який зберігає свою сапієнціяльну цінність у заохоченні до актів милосердя і звільнення, які дозволяють розпочинати життя знову: «Вважатимете за святий п’ятдесятий рік, і проголосите волю всім мешканцям краю» (Лев. 25, 10). Пророк Ісая звертається до Закону Мойсея: «Дух Господа Бога на мені, бо Господь мене помазав. Він послав мене, щоб принести благу вість убогим, лікувати скрушених серцем, проголосити невольникам свободу, ув’язненим відкрити очі, проголосити рік Господнього благовоління, день відплати нашого Бога, потішити всіх засмучених» (Іс. 61, 1-2). Ісус присвоїв ці слова на початку свого служіння, заявляючи, що в Ньому сповнюється «рік Господній сприятливий» (див. Лк. 4, 18-19). Нехай в усіх куточках землі віруючі, особливо душпастирі, єдиним голосом висловлюватимуть такі звернення, відважно вимагаючи гідних умов життя для в’язнів, пошани до прав людини і, насамперед, скасування смертної кари, яка неприпустима для християнської віри і знищує будь-яку надію на прощення та оновлення[6]. Щоби дати в’язням конкретний знак близькості, я сам хочу відчинити Святі Двері у в’язниці, щоби для них це був символ, який запрошує дивитися у майбутнє з надією і з відновленою довірою до життя.

  1. Знаки надії також слід дати хворим у їхніх домівках чи в лікарнях. Щоби їхні страждання полегшувалися близькістю і співчуттям осіб, які їх відвідують. Діла милосердя – це також діла надії, які пробуджують у серці почуття вдячності. Нехай ця вдячність охопить також усіх медичних працівників, які часто виконують свою місію у важких умовах, дбайливо піклуючись про хворих і найнемічніших людей.

Особливу увагу слід приділяти тим, хто опинився в дуже важких умовах життя і відчуває власну немічність, особливо тим, хто страждає різними патологіями чи вадами, які значно обмежують індивідуальну автономію. Турбота про них – це гімн на честь людської гідності, пісня надії, яка вимагає узгодженої праці всього суспільства.

  1. Також знаки надії потрібні тим, які самі в собі її представляють: молодим людям. На жаль, вони часто бачать, як їхні мрії розвіюються. Ми не можемо їх підвести, бо від їхнього ентузіазму залежить майбутнє. Приємно бачити, як вони вивільняють енергію, до прикладу, коли з завзяттям і добровільно працюють в місцях катастроф чи соціальної нестабільності. Але сумно бачити молодих людей, позбавлених надії. З іншого боку, коли майбутнє стає невизначеним і непроникним для мрій, коли студії не гарантують можливостей, а безробіття чи нестабільна праця загрожують знищити прагнення, тоді неминуче сьогодення переживається в меланхолії та нудьзі. Ілюзія наркотиків, ризик збільшення злочинності і пошуки ефемерного породжують у них, більше ніж в інших, замішання і затьмарюють красу і сенс життя, занурюючи їх у темну безодню та спонукаючи до авторуйнівних дій. Тому нехай Ювілей підштовхне Церкву звернути на них увагу. Давайте з новою ревністю піклуватися молоддю, студентами, нареченими, новими поколіннями. Давайте підійдемо до молодих людей – радості та надії Церкви і світу!
  2. Не може бракувати знаків надії для мігрантів, які покидають свої країни і шукають краще життя для себе і своїх родин. Нехай їхні надії не знищаться упередженнями і замкнутістю; щоби гостинність, яка обнімає кожного з пошаною до його гідності, супроводжувалася відповідальністю, щоби нікому не відмовляли права будувати краще майбутнє. Нехай багато вигнанців, переміщених осіб та біженців, яких міжнародні конфлікти змушують утікати від воєн, насильства і дискримінації отримають гарантовану безпеку, доступ до праці та освіти – потрібних засобів для інтеграції в нові соціальні контексти.

Нехай християнська спільнота завжди захищає права найслабших і великодушно навстіж відчиняє для них двері, щоби їм ніколи не бракувало надії на краще життя. Нехай у наших серцях звучить Слово Господа, притча про Страшний Суд: «Бо я голодував, і ви дали мені їсти», бо «що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 35. 40).

  1. На знаки надії заслуговують люди похилого віку, які часто живуть самотніми і покинутими. Обов’язок християнської спільноти і суспільства, які покликані докладати зусиль ради єдності поколінь, – оцінити належним чином їхній життєвий досвід, мудрість, якою вони можуть нам допомагати.

Звертаюся в особливий спосіб до дідусів і бабусь, які передають віру і життєву мудрість молодшим поколінням. Нехай вони тішаться вдячністю дітей і любов’ю внуків, які походять від них і в них знаходять розуміння і полегшення.

  1. Я настійно благаю надії для мільярдів бідних людей, яким часто бракує самого необхідного для життя. Зіткнення із постійно новими хвилями бідності веде до ризику звикнути до неї та змиритися з нею. Але ми не можемо відвертати очі від дуже драматичних ситуацій, які сьогодні проявляються всюди, а не тільки в окремих регіонах світу. Кожного дня ми бачимо бідних і зубожілих людей, які часом можуть бути нашими сусідами. Часто вони не мають житла і достатньої кількості їжі. Вони страждають від самотності та байдужості до них. Це скандал, що у світі, наділеному величезними ресурсами, більшість яких витрачають на озброєння, бідні люди становлять «більшість населення планети, мільярди людей. Сьогодні про ці групи згадують у міжнародних політичних та економічних дискусіях, але часто створюється враження, що їхні проблеми розглядаються як другорядні питання, які обговорюються винятково з почуття обов’язку або як відхилення від основної теми, якщо їх просто не вважають опосередкованими збитками. Справді, коли все сказано і зроблено, ці питання часто залишаються останніми в порядку денному»[7]. Пам’ятаймо, що вбогі майже завжди жертви, а не винні.

 

Звернення до надії

 

  1. Повторюючи слова древніх пророків, Ювілей нагадує, що блага землі призначені не для небагатьох упривілейованих, а для всіх. Потрібно, щоби багаті були щедрими, помічаючи своїх бідних братів у потребі. Особливо думаю про тих, яким бракує води та їжі. Голод – це скандальна чума людства і спонукає всіх відчувати докори сумління. Я оновлюю мій заклик, щоб «гроші, які витрачалися на зброю й інші військові потреби, використаймо на створення Міжнародного Фонду, метою якого буде остаточне подолання голоду і розвиток найубогіших країн у такий спосіб, щоб їхні мешканці не вирішували свої проблеми насильством чи підступом і не були змушені покидати свої країни в пошуках гіднішого життя»[8].

У зв’язку з Ювілейним Роком я хочу звернутися до найбагатших країн із сердечним проханням, щоб вони прийняли рішення і анулювали борги країн, які ніколи не зможуть їх сплатити. Це справа не тільки великодушності, але й справедливості, загострена сьогодні новою формою несправедливості, яку ми усвідомили: «Існує справжній «екологічний борг», зокрема між країнами Півночі і Півдня, пов’язаний з комерційним дисбалансом, що впливає на навколишнє природне середовище, і непропорційним використанням деякими країнами природних ресурсів упродовж тривалого часу»[9]. Святе Письмо навчає, що земля належить Богові, а всі ми на ній «приходні й комірники» ( Лев. 25, 23). Якщо справді хочемо приготувати в світі дорогу миру, то докладімо зусиль, щоби усунути причини несправедливості, анулювати несправедливі та неплатоспроможні борги і нагодувати голодних.

  1. Під час наступного Ювілею відзначатимемо дуже важливу для всіх християн річницю. Виповниться 1700 років з дня святкування першого великого Вселенського Собору в Нікеї. Варто згадати, що ще з апостольських часів пастирі збиралися при різних нагодах, щоби вирішувати доктринальні та дисциплінарні питання. У перших століттях християнства синоди відбувалися як на християнському Сході, так і на Заході, показуючи, як важливо зберігати єдність Божого Люду і вірно проголошувати Євангеліє. Ювілейний Рік може стати доброю нагодою для конкретного вираження синодальної форми, яку християнська спільнота сьогодні вважає щораз потрібнішою, щоб краще відповідати на нагальність євангелізації, щоб усі охрещені, кожен зі своєю харизмою та служінням, були співвідповідальними і через безліч знаків надії свідчили про присутність Бога у світі.

Завдання Нікейського Собору полягало у збереженні єдності, якій серйозно загрожувало заперечення повного божества Ісуса Христа і Його єдиносущності з Отцем. В ньому брали участь близько триста єпископів за ініціативою імператора Константина, які зібралися в палаці імператора 20 травня 325. Після чисельних дебатів, всі, завдяки благодаті Святого Духа, прийняли Символ Віри, який ми ще сьогодні визнаємо в недільній Євхаристії. Отці Собору хотіли розпочати цей Символ словом «Віруємо»[10], який вжили вперше як свідчення, що в цьому «ми» всі Церкви перебували в сопричасті й усі християни визнавали одну віру.

Нікейський Собор був важливою віхою в історії Церкви. Святкування цієї події запрошує християн об’єднатися у прославленні й вдячності Пресвятій Тройці й особливо Ісусові Христові, Божому Синові, «єдиносущному з Отцем»[11], який об’явив нам цю таїну любові. Нікея також представляє запрошення для усіх Церков і християнських спільноти йти в напрямку видимої єдності й невтомно шукати відповідні форми, які повністю відповідатимуть молитві Ісуса: «Щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані; щоб світ увірував, що ти мене послав» (Йо. 17, 21).

Нікейський Собор також займався датою Паски. З цього приводу ще сьогодні маємо розбіжності, які перешкоджають святкувати цю фундаментальну подію віри в один день. Завдяки провидінню це станеться у 2025. Нехай ця подія стане викликом для всіх християн Сходу й Заходу зробити рішучий крок у напрямку єдності стосовно спільної дати Пасхи. Багато християн вже не знають про суперечки минулого і не розуміють, як можуть продовжуватися розбіжності в цьому питанні.

 

Вкорінені в надію

 

  1. Надія, разом із вірою і любов’ю, формують триптих «теологальних чеснот», які виражають суть християнського життя (див. 1 Кор. 13, 13; 1 Сол. 1, 3). У їх нерозривному динамізмі надія, можна сказати, дає орієнтацію, вказує напрямок і мету християнського життя. Тому апостол Павло заохочує, щоб ми були «веселі в надії, в горі терпеливі, в молитві витривалі» (див. Рим. 12, 12). Так, потрібно, щоб ми «збагатились у надії» (див. Рим. 15, 13), щоби вірогідно й привабливо свідчити про віру й любов, якими наповнені наші серця, щоби віра була радісною, а любов ревною, щоби кожна людина могла подарувати хоча би посмішку, жест дружби, братерський погляд, щиро вислухати, безкорисливо щось зробити, знаючи, що в Духові Ісуса це може стати плідним зерном надії для тих, хто це приймають. Але що є фундаментом нашої надії? Щоби це зрозуміти, потрібно добре подумати про мотиви нашої надії (див. 1 Пт. 3, 15).
  2. «Вірую в вічне життя»[12]. Так ми визнаємо нашу віру, а християнська надія знаходить у цих словах фундаментальну основу. Насправді надія «є Божою чеснотою, через яку ми прагнемо як нашого щастя Царства Небесного і вічного життя»[13]. ІІ Ватиканський Собор стверджує: «За відсутності Божої основи й надії на вічне життя гідність людини порушується, як сьогодні це часто буває, а загадки життя і смерті, провини і страждання залишаються без вирішення, тож люди нерідко впадають у зневіру»[14]. Натомість ми силою надії, в якій були врятовані, дивлячись, як минає час, переконані, що історія людства і кожної людини не рухається у глухий кут чи темну прірву, а спрямована до зустрічі з Господом слави. Отож живімо в очікуванні Його пришестя і в надії вічного життя з Ним. Саме в цьому дусі ми ревно молимося молитвою перших християн, якою закінчується Святе Письмо: «Прийди, Господи Ісусе!» (Одк. 22, 20).
  3. Померлий і воскреслий Ісус стоїть у центрі нашої віри. Св. Павло, проголошуючи цю істину кількома словами, вживає тільки чотири дієслова, передаючи «серцевину» нашої надії: «Я бо вам передав найперше те, що й сам прийняв був: що Христос умер за наші гріхи згідно з Писанням; що був похований, що воскрес третього дня за Писанням; що з’явився Кифі, потім дванадцятьом» (1 Кор. 15, 3-5). Христос умер, був похований, воскрес, з’явився. Ради нас Він пройшов через драму смерті. Любов Отця воскресила Його силою Духа і зробила Його людську природу першим плодом вічності ради нашого спасіння. Християнська надіє полягає саме в тому, щоби перед лицем смерті, коли здається, що все закінчується, отримати впевненість, що завдяки Христові та Його благодаті, даній нам у Хрещенні, «життя не закінчується, тільки змінюється»[15] назавжди. Бо в Хрещенні ми були поховані разом із Христом і в Його Воскресінні отримали дар нового життя, яке руйнує мури смерті, роблячи з неї перехід до вічності.

І хоча перед лицем смерті – болісної розлуки, яка змушує залишити найрідніших – немає місця для розмов, Ювілей запропонує нам можливість з великою вдячністю знову відкрити дар нового життя, яке ми отримали у Хрещенні, здатному змінити драму смерті. У контексті Ювілею варто задуматися, як цю таїну розуміли від перших століть християнства. До прикладу, християни довший час будували восьмигранні хрестильниці, й ще сьогодні можемо милуватися багатьма древніми баптистеріями такої форми – як у Латеранській Базиліці в Римі. Це означає, що в купелі хрещення відкривається восьмий день, день воскресіння, який виходить за рамки хронологічного часу, позначеного послідовністю тижнів, і у такий спосіб відкривається цикл часу до виміру вічності, до вічного життя. До цієї мети спрямоване наше земне паломництво (див. Рим. 6, 22).

Найпереконливіше свідчення цієї надії нам дають мученики, які твердо трималися віри в воскреслого Христа і змогли віддати земне життя, щоби не зрадити свого Господа. Їх було багато у всіх епохах, можливо, що сьогодні їх більше ніж будь-коли як сповідників вічного життя. Для плідності нашої надії потрібно зберігати їхнє свідчення.

Ці мученики різних християнських традицій є також зернами єдності, бо виражають екуменізм крові. Тому я дуже прагну, щоби під час Ювілею були екуменічні служіння, які покажуть багатство свідчень цих мучеників.

  1. Отож, що з нами буде по смерті? За цим порогом є вічне життя з Ісусом, яке полягає в повній єдності з Богом, у спогляданні та участі в Його безмежній любові. Те, чим сьогодні живемо в надії, пізніше побачимо в дійсності. Св. Августин писав на цю тему: «Коли з’єднаюся з Тобою усім моїм єством, зникнуть біль і смуток. Моє життя стане справжнім життям, наповненим Тобою»[16]. Чим характеризуватиметься повна єдність? Щастям. Щастя – це покликання і мета кожної людини.

Але що таке щастя? Якого щастя очікуємо і прагнемо? Це не швидкоплинна радість, тимчасове задоволення, яке, раз досягнуте, завжди продовжує просити більше, у спіралі жадання, де людський дух ніколи не насититься, а радше порожнішає. Потребуємо щастя, яке дефінітивно сповнюється в тому, що нас наповнює, тобто в любові, щоби ми могли вже тепер сказати: Мене люблять, отож існую та існуватиму вічно в Любові, яка не підводить і від якої ніхто ніколи не зможе мене відділити. Згадаймо ще раз слова апостола: «Бо я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні князівства, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любови, що в Христі Ісусі, Господі нашім» (Рим. 8, 38-39).

  1. Інша дійсність, зв’язана з вічним життям, – Божий суд, який буде як наприкінці нашого життя, так і в кінці часів. Мистецтво часто намагалося зобразити його – згадайте шедевр Мікеланджело в Сикстинській капелі, – пристосовуючись до богословської концепції свого часу та передаючи глядачеві почуття страху. Якщо дуже важливо свідомо й серйозно приготуватися до моменту, який підсумовує наше життя, то водночас це завжди потрібно робити в вимірі надії – теологальної чесноти, яка підтримує наше життя й не дає піддатися страхові. Божий суд, який є любов’ю (див. 1 Йо. 4, 8.16), не може не спиратися на любов, особливо на нашу любов до найбільш потребуючих, в яких присутній Христос, сам Суддя (див. Мт. 25, 31-46). Цей суд не подібний до людських земних судів. Його слід розуміти як зв’язок в істині з Богом-любов’ю і з самим собою в серці бездонної таїни божественного милосердя. З цього огляду Святе Письмо стверджує: «Таким діянням ти навчив народ свій, що праведник має бути чоловіколюбцем, і розбудив в своїх дітей добру надію, що за гріхи даєш покаяння. […]а коли нас судять, – надіялись на милосердя» (Муд. 12, 19.22). Бенедикт XVI писав: «У момент Страшного суду ми відчуваємо і приймаємо це переважання Його любові над усім злом у світі і в нас. Біль любові стає нашим спасінням і нашою радістю»[17].

Отож, суд стосується спасіння, на яке ми сподіваємося і яке Ісус здобув для нас Своєю смертю та воскресінням. Мета суду – відкрити нас на дефінітивну зустріч з Ісусом. І оскільки в цьому контексті неможливо думати, що поповнене зло залишиться прихованим, його потрібно очистити, щоб дозволити на остаточний перехід до Божої любові. Тому розуміємо потребу молитися за тих, які закінчили земну мандрівку, потребу солідарності в молитві заступництва, яка дуже дієва у сопричасті святих, у тому, що єднає нас із Христом – первородним усього творіння. Отож, ювілейний відпуст силою молитви в особливий спосіб призначений для тих, які відійшли перед нам, щоб вони могли отримати повне милосердя.

  1. Насправді відпуст (indulgencia) допомагає відкрити, яким безмежним є милосердя Бога. Не випадково в давні часи термін «милосердя» був синонімом терміну «відпуст» саме тому, що виражав повноту Божого прощення, яке не має границь.

Таїнство Сповіді запевняє, що Бог очищає нас від гріхів. Слова псалма приносять утіху: «Він прощає усі твої провини, зціляє всі твої недуги. Він визволяє життя твоє від ями, вінчає тебе ласкою та милосердям. […] Милосердний Господь і добрий, повільний до гніву і вельми милостивий. […] Не за гріхами нашими учинив він із нами, і не за провинами нашими відплатив він нам. Бо як високо небо над землею, така велика його милість над тими, що його бояться. Як далеко схід від заходу, так віддалив він від нас злочинства наш» (Пс. 103, 3-4.8.10-12). Сакраментальне Примирення – це не тільки прекрасний духовний дар, але також вирішальний, суттєвий і незамінний крок кожної людини на дорозі віри. Там ми дозволяємо Господові стерти наші гріхи, зцілити наші серця, піднести нас і обійняти, щоби ми побачили Його ніжне і співчутливе обличчя. Немає кращого способу пізнати Бога, як дозволити Йому примирити нас з Ним (див. 2 Кор. 5, 20) і досвідчити Його прощення. Отож, не відмовляймося від сповіді, а відкриваймо поновно красу Таїнства зцілення і радості, красу прощення гріхів.

Ми знаємо з особистого досвіду, що гріх «залишає слід», тягне за собою не тільки зовнішні наслідки, якщо йдеться про наслідки поповненого гріха, але й внутрішні, бо «кожний гріх, навіть повсякденний, спричиняє невпорядковане прив’язання до створінь, яке потрібно очистити або за життя, або по смерті в стані, який називаємо Чистилищем»[18]. Отож, в нашій слабкій людській природі, привабленій гріхом, містяться «залишки гріха». Їх усуває відпуст завдяки благодаті Христа, який, як писав св. Павло VI, є «нашим “відпустом”»[19]. Апостольський Пенітенціарій видасть норми для отримання і ефективної практики ювілейного відпусту.

Такий досвід прощення може відчинити серце і розум на прощення іншим. Прощення не може змінити минулого й того, що вже сталося, але може змінити майбутнє й спосіб життя, в якому вже не буде злоби, гніву, помсти. Майбутнє, освітлене прощенням, дає можливість побачити минуле іншими очима – спокійнішими, навіть якщо вони ще наповнені слізьми.

Під час останнього надзвичайного Ювілею я заснував Місіонерів Милосердя, які продовжують виконувати важливу місію. Нехай під час наступного Ювілею вони також виконують своє служіння, відновлюючи надію і прощаючи кожного разу, коли грішник звертається до них із відкритим серцем і скрушеною душею. Нехай вони далі будуть знаряддям примирення і допомагають дивитися у майбутнє з надією в серці, яка походить від милосердя Отця. Я хотів би, щоб єпископи користалися їхнім цінним служінням і посилали їх туди, де надія піддається серйозним випробуванням, як-от в’язниці, лікарні та місця, де порушується гідність особи, у найнебезпечніші ситуації і в середовища найбільшої деградації, щоб усі мали можливість отримати Боже прощення і розраду.

  1. Надія знаходить у Матері Бога своє найшляхетніше свідчення. У Ній ми бачимо, що надія – не марний оптимізм, а дар благодаті в реалізмі життя. Марія, як кожна мати, дивлячись на свого Сина, думала про Його майбутнє, і напевно в її серці назавжди закарбувалися слова, які Симеон сказав Їй у храмі: «Ось цей поставлений для падіння й підняття багатьох в Ізраїлі; він буде знаком протиріччя, та й тобі самій меч прошиє душу» (Лк. 2, 34-35). Тому біля підніжжя хреста, коли Вона бачила страждання і смерть невинного Ісуса, хоч і була пронизана серцероздираючим болем, але повторила своє «так», не втрачаючи надії та довіри до Господа. У такий спосіб Вона співпрацювала ради нас у сповненні того, що Її Син заповідав: «Синові Чоловічому багато треба вистраждати, а й відцураються його старші, первосвященики та книжники, буде він убитий, по трьох же днях воскресне» (Мр. 8, 31), і в муках цього болю, пожертвуваного з любові, Вона стала нашою Матір’ю – Матір’ю надії. Не випадково, що народна побожність постійно називає Пресвяту Діву Stella maris. Цей титул виражає певну надію, що в бурхливих подіях життя Божа Мати приходить нам на допомогу, підтримує нас і запрошує довіритись і продовжувати чекати.

У зв’язку з цим мені приємно згадати, що Санктуарій Богоматері Гваделупської в Мехіко готується у 2031 відсвяткувати 500-річчя першого об’явлення Діви. Через молодого Хуана Дієго Божа Мати передала революційне послання надії, яке до сьогоднішнього дня повторює всім прочанам і вірним: «Чи це ж не я, твоя мама, стою тут?»[20] Подібне послання торкає серця в багатьох марійних санктуаріях по всьому світі, які притягують багатьох прочан, які віддають Матері Бога свої турботи, болі й сподівання. Нехай у цьому Ювілейному Році санктуарії будуть святими місцями гостинності та привілейованим простором для пробудження надії. Заохочую прочан, які прибудуть до Рима, відвідати марійні санктуарії міста та помолитися там, щоби віддати шану Діві Марії і просити її заступництва. Я переконаний, що всі, особливо страждаючі та засмучені, зможуть досвідчити близькість найчуйнішої Мами, яка ніколи не залишає своїх дітей і для святого Божого Люду є «знаком непохитної надії та втіхи»[21].

  1. Наближаючись до Ювілею, звернімося до Святого Письма і почуймо ці слова, звернені до нас: «Ми, що прибігли прийняти надію, призначену нам. В ньому маємо, неначе якір душі, безпечний та міцний, що входить аж до середини за завісу, куди ввійшов за нас, як предтеча, Ісус» (Євр. 6, 18-20). Це сильний заклик, щоби ми ніколи не втрачали отриману надію, а трималися її, знаходячи захист у Бозі.

Образ якоря сугестивний для розуміння стабільності й безпеки, які маємо серед збурених вод життя, якщо покладаємося на Господа Ісуса. Бурі ніколи не переможуть, бо ми заякорені в надії благодаті, яка чинить нас здатними жити в Христі, долаючи гріх, страх і смерть. Наша надія, набагато більша від заспокоєння щоденних потреб і покращення умов життя, переносить нас через випробування і заохочують йти вперед, не втрачаючи з очей величі мети, до якої ми покликані – до Неба.

Отож, наступний Ювілей буде Святим Роком, який характеризуватиметься незгасаючою надією, надією в Бозі. Нехай це також допоможе нам відновити необхідну довіру – як у Церкві, так і в суспільстві – у міжособистісних зв’язках, у міжнародних відносинах, у сприянні гідності кожної людини та в пошані до створіння. Нехай свідчення віри буде закваскою справжньої надії у світі, проголошенням нових небес і нової землі (див. 2 Пт. 3, 13), в якій зможемо жити у справедливості й згоді між народами, очікуючи сповнення обітниці Господа.

Дозвольмо, щоби з цього моменту надія приваблювала нас і через нас передавалася тим, хто її прагне; щоби наше життя говорило їм: «Надійсь на Господа, будь мужній; нехай буде відважне твоє серце, і надійсь на Господа!» (Пс. 27, 14). Нехай сила надії наповнить нашу теперішність у довірливому очікуванні на прихід Нашого Господа Ісуса Христа, якому належить слава і честь тепер і на вічні віки.

 

Рим, Латеранська Базиліка, 9 травня, Урочистість Вознесіння Нашого Господа Ісуса Христа, 2024, дванадцятий рік мого Понтифікату.

 

ФРАНЦИСК

 

[1] Sermón 198, 2.

[2] Див. Fuentes Franciscanas, n. 263, 6.10.

[3] Див. Misericordiae Vultus, Булла, якою проголошується надзвичайний ювілей милосердя, nn. 1-3.

[4] Пастирська Конституція Gaudium et spes, n. 4.

[5] Енцикліка Laudato si’, n. 50.

[6] Див. Катехизм Католицької Церкви, n. 2267.

[7] Енцикліка Laudato si’, n. 49.

[8] Енцикліка Fratelli tutti, n. 262.

[9] Енцикліка Laudato si’, n. 51.

[10] Нікейський символ: H. Denzinger – A. Schönmetzer, Enchiridion Symbolorum definitionum et declarationum de rebus fidei et morum, n. 125.

[11] Там само.

[12] Апостольський символ: H. Denzinger – A. Schönmetzer, Enchiridion Symbolorum definitionum et declarationum de rebus fidei et morum, n. 30.

[13] Катехизм Католицької Церкви, n. 1817.

[14] Пастирська Конституція Gaudium et spes, n. 21.

[15] Римський Месал, Префація про померлих I.

[16] Сповідь X, 28.

[17] Енцикліка Spe salvi, n. 47.

[18] Катехизм Католицької Церкви, n. 1472.

[19] Апостольський Лист Apostolorum limina (23 травня 1974), II.

[20] Nican Mopohua, n. 119.

[21] ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, n. 68.