GAUDETE ET EXSULTATE

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

АПОСТОЛЬСЬКА АДГОРТАЦІЯ

РАДІЙТЕ Й ВЕСЕЛІТЬСЯ

СВЯТІШОГО ОТЦЯ

ФРАНЦИСКА

ПРО ПОКЛИКАННЯ ДО СВЯТОСТІ

В СУЧАСНОМУ СВІТІ

 

ЗМІСТ

 

«Радійте й веселіться» [1-2]

 

І. ПОКЛИКАННЯ ДО СВЯТОСТІ

 

Святі, які нас заохочують і супроводжують [3-5]

Святі по сусідству [6-9]

Господь кличе [10-13]

Також для тебе [14-18]

Твоя місія в Христі [19-24]

Діяльність, яка освячує [25-31]

Більше живі, більше людські [32-34]

 

ІІ. ДВА ХИТРІ ВОРОГИ СВЯТОСТІ

 

Сучасний гностицизм [36]

Розум без Бога і без плоті [37-39]

Доктрина без таїни [40-42]

Границі розуму [43-46]

Сучасне пелагіанство [47-48]

Воля без покори [49-51]

Навчання Церкви, про яке часто забувають [52-56]

Нові пелагіани [57-59]

Оцінка Закону [60-62]

 

ІІІ. У СВІТЛІ ВЧИТЕЛЯ

 

Проти течії [65-66]

«Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» [67-70]

«Блаженні тихі, бо вони успадкують землю» [71-74]

«Блаженні засмучені, бо будуть утішені» [75-76]

«Блаженні голодні та спраглі справедливости, бо вони наситяться» [77-79]

«Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя» [80-82]

«Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога» [83-86]

«Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» [87-89]

«Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне» [90-94]

Велике правило [95]

Вірність Учителеві [96-99]

Ідеології, які спотворюють серце Євангелія [100-103]

Культ, який найбільше подобається Богові [104-109]

 

  1. IV. ДЕЯКІ РИСИ СВЯТОСТІ В СУЧАСНОМУ СВІТІ

 

Витривалість, терпеливість і лагідність [112-121]

Радість і почуття гумору [122-128]

Відважність і ревність [129-139]

У спільноті [140-146]

У безустанній молитві [147-157]

 

  1. БОРОТЬБА, ПИЛЬНІСТЬ І РОЗПІЗНАВАННЯ

 

Боротьба і чуйність [159]

Більше, ніж міф [160-161]

Пробуджені й довірливі [162-163]

Духовний занепад [164-165]

Розпізнавання [166]

Нагальна потреба [167-168]

Завжди в Божому світлі [169]

Надприродний дар [170-171]

Говори, Господи [172-1731

Логіка дару й хреста [174-177]

 

 

  1. «Радійте й веселіться» (Мт. 5, 12), – говорить Ісус до тих, кого переслідують і принижують через Нього. Господь просить, щоб ми віддали Йому все, і взамін пропонує справжнє життя, щастя, для якого ми були створені. Він хоче, щоб ми були святими і не задовольнялися посереднім, розбавленим і безформним життям. Насправді вже на перших сторінках Біблії у різний спосіб представлено покликання до святості. Ось як Господь пропонує це Авраамові: «Ходи зо мною і будь бездоганний» (Бут. 17, 1).
  2. Тут не слід сподіватися трактату про святість – з багатьма визначеннями й розрізненнями, які могли би збагатити цю важливу тему, або аналізу різних способів освячення. Я ставлю скромну мету – ще раз представити покликання до святості, намагаючись вмістити це в актуальний контекст – з ризиками, викликами й можливостями. Бо Господь вибрав нас, «щоб ми були святі й бездоганні перед ним у любові» (Еф. 1, 4).

 

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

ПОКЛИКАННЯ ДО СВЯТОСТІ

 

Святі, які нас заохочують і супроводжують

 

  1. В листі до Євреїв згадуються різні свідки, які нас надихають «бігти витривало до змагання, що призначене нам» (12, 1). Там говориться про Авраама, Сару, Мойсея, Гедеона й інших (див. 11, 1-12, 3), і передовсім ми запрошені визнати, що маємо «навколо себе таку велику хмару свідків» (12, 1), які нас заохочують не затримуватися в дорозі, стимулюють продовжувати свій шлях до мети. А між ними може бути наша мати, бабця чи інша близька особа (див. 2 Тим. 1, 5). Може їхнє життя не завжди було досконалим, але в недосконалостях і падіннях вони йшли вперед і подобалися Господові.
  2. Святі, які вже перебувають із Богом, підтримують з нами зв’язок любові та сопричастя. Це підтверджує Книга Одкровення, коли говорить про мучеників-заступників: «Я побачив під жертовником душі повбиваних за слово Боже і за свідчення, що мали. І закричали вони голосом великим: «Доки, Владико святий і правдивий, не судиш?»» (6, 9-10). Можемо сказати, що «нас оточують, спрямовують і супроводжують друзі Бога […] Я не мушу сам нести те, що насправді сам не можу піднести. Сонми Божих святих мене захищають, підтримують і ведуть»[1].
  3. У беатифікаційних та канонізаційних процесах розглядаються ознаки героїчного практикування чеснот, мучеництво і також жертвування свого життя за інших – аж до смерті. Така жертва виражає досконале наслідування Христа й заслуговує на подив вірних[2]. Згадаймо, до прикладу, блаженну Марію Габріеллу Сагедду, яка віддала своє життя за єдність християн.

 

Святі по сусідству

 

  1. Думаємо не тільки про тих, які уже беатифіковані або канонізовані. Святий Дух уділяє святість усьому святому вірному Божому людові, бо «Бог вирішив освятити і спасти людей не поодинці, без жодного зв’язку між ними, а звести їх у народ, який пізнавав би Його у правді і служив би Йому у святості»[3]. В історії спасіння Господь спас народ. Повна ідентичність не може бути без приналежності до народу. І тому ніхто не спасається сам, як ізольований індивід, але Бог нас притягує, беручи до уваги складні обставини міжособових зв’язків, які формуються в людській спільноті. Бог захотів увійти в динамічне життя народу.
  2. Мені подобається бачити святість у терпеливому Божому народі: в батьках, які з великою любов’ю виховують своїх дітей, у чоловіках і жінках, які працюють, аби утримати свої родини, у хворих, у старих черницях, які завжди усміхаються. У цій витривалості день за днем я бачу святість воюючої Церкви. Часто це святість «по сусідству», святість тих, які живуть біля нас і відображають присутність Бога або, іншими словами, «середній клас святості»[4].
  3. Дозвольмо зворушити себе знаками святості, які Господь нам показує через найсмиренніших членів цього люду, який «бере участь також у пророчому служінні Христа, поширюючи живе свідчення про Нього – насамперед життям у вірі й любові»[5]. Поміркуймо, як нам підказує свята Тереза Бенедикта від Хреста, що через багатьох із них будується справжня історія: «Посеред найтемнішої ночі постають найбільші пророки й святі. Але живильний потік містичного життя залишається невидимим. Зрозуміло, що вирішальні події в історії світу поєднуються з душами, яких немає в підручниках історії. І лише в день, коли все приховане відкриється, ми дізнаємося, яким душам завдячуємо вирішальні події в своєму житті»[6].
  4. Святість – найкрасивіше обличчя Церкви. Але також поза Католицькою Церквою, у різноманітних середовищах, Святий Дух подає «знаки своєї присутності, котрі допомагають учням Христа»[7]. З другого боку, святий Йоан Павло ІІ нагадав нам, що «свідчення віри в Христа аж до пролиття крові стало загальною спадщиною католиків, православних, англіканців і протестантів»[8]. Під час красивого екуменічного служіння, яке він хотів святкувати в Колізею, у 2000-у ювілейному році він сказав, що мученики – це «спадщина, яка промовляє набагато гучніше, ніж мотиви поділів»[9].

 

Господь кличе

 

  1. Все це дуже важливо. Але цією Адгортацією я хотів би нагадати передовсім про заклик до святості, з яким Господь звертається до кожного з нас, заклик, звернений також і до тебе: «Маєте бути святими, бо я святий» (Лев. 11, 45; див. 1 Пт. 1, 16). ІІ Ватиканський Собор сильно на цьому наголошує: «Укріплені стількома великими засобами спасіння, всі Христові вірні, кожного становища та сану, покликані Господом, кожен своїм шляхом, до досконалої святості, повнота якої в самому Отці»[10].
  2. «Кожен своїм шляхом», – говорить Собор. І тому не треба знеохочуватись, дивлячись на взірці святості, які здаються недосяжними. Існують свідчення, які нас стимулюють і мотивують, але їх не треба копіювати, бо це могло би віддалити нас від виняткового й особливого шляху, який Господь приготував для нас. Важливо, щоби кожна віруюча людина розпізнала свій шлях і видобула на світло з себе все найкраще, те найбільш індивідуальне, що Бог вмістив в неї (див. 1 Кол. 12, 7), і не знесилювала себе, намагаючись наслідувати те, що не було задумане для неї. Усі ми покликані бути свідками, але «існує багато актуальних форм свідчення»[11]. І справді, коли великий містик, святий Йоан від Хреста, писав свою Духовну Пісню, волів уникати твердих правил для всіх і пояснював, що його вірші написані для того, щоб кожний ними користувався «по-своєму»[12]. Бо божественне життя передається «одним в один спосіб, іншим – в інший»[13].
  3. Серед різних форм хочу наголосити також на «жіночому генії», який проявляється в жіночих видах святості, необхідних для віддзеркалення святості Бога в цьому світі. Саме в часи, коли жінок найбільше ігнорували, Святий Дух покликав святих, привабливість яких спровокувала нові духовні нурти й важливі реформи в Церкві. Можемо згадати святу Гільдегарду Бінгенську, святу Бригіту, святу Катерину Сієнську, святу Терезу Авільську чи святу Терезу з Лізьє. Але я думаю також і про багатьох незнаних або забутих жінок, які, кожна по-своєму, підтримували й змінювали родини й спільноти силою свого свідчення.
  4. Це повинно надихати й заохочувати кожного віддати все, аби здійснити цей унікальний і неповторний проект, який Бог бажав для кожного споконвіку: «Перш, ніж я уклав тебе в утробі, я знав тебе; і перш ніж ти вийшов з лона, освятив я тебе» (Єр. 1, 5).

 

Також для тебе

 

  1. Щоби бути святими, не обов’язково бути єпископами, священиками, черницями чи ченцями. Часто маємо спокусу думати, що святість зарезервована для тих, які мають можливість залишити буденне життя і присвятити багато часу молитві. Але так не є. Всі ми покликані бути святими, живучи любов’ю і даючи своє свідчення в щоденному житті там, де тепер перебуваємо. Ти богопосвячена особа? Будь святим, живучи радістю, яку тобі подаровано. Ти одружений? Будь святим, кохаючи й піклуючись своєю дружиною так, як Христос Церквою. Ти робітник? Будь святим, сумлінно та якісно працюючи для своїх братів. Ти тато, бабуся або дідусь? Будь святим, терпеливо навчаючи своїх онуків наслідувати Ісуса. Ти при владі? Будь святим, відстоюючи спільне добро, а не особисті інтереси[14].
  2. Дозволь благодаті твого Хрещення давати плоди на дорозі святості. Дозволь, щоби все було відчинене для Бога, і ради цього вибирай Його, вибирай Бога знову і знову. Не знеохочуйся, бо маєш силу Святого Духа для того, щоб це стало можливим, а святість, остаточно, – це плід Святого Духа в твоєму житті (див. Гал. 5, 22-23). Коли відчуваєш спокусу загубитися у своїй слабкості, подивися на Розп’ятого і скажи Йому: «Господи, я – бідолаха, але Ти можеш зробити чудо, щоб я став трошки кращим». У святій і повній грішників Церкві знайдеш усе необхідне для зростання до святості. Бог наповнив її дарами Слова, таїнствами, святинями, життям спільнот, свідченням святих і різноманітною красою, яка походить із любові Господа «неначе молода, що дорогоцінностями себе оздоблює» (Іс. 61, 10).
  3. Святість, до якої тебе кличе Господь, зростатиме через малі жести. До прикладу, жінка йде в супермаркет щось купити, зустрічає сусідку, починають розмовляти і пліткувати. І тоді ця жінка вирішує: «Ні, не буду говорити про нікого нічого поганого». Це крок до святості. Потім, вдома, її дитина просить її вислухати її мрії, і хоча вона втомлена, але сідає біля дитини і слухає терпеливо і з любов’ю. Це наступна жертва, яка освячує. Потім вона відчуває неспокій, але пригадує любов Діви Марії, бере вервицю і молиться з вірою. Це наступний крок до святості. Потім виходить на вулицю, зустрічає бідного і затримується, аби з любов’ю порозмовляти з ним. Це ще один крок.
  4. Часом життя ставить перед нами більші виклики, через які Господь запрошує нас до нових навернень, через які Його благодать краще проявляється у нашому житті, «щоб нас зробити учасниками святости своєї» (Євр. 12, 10). В інших випадках йдеться лише про те, щоби покращити те, що ми вже робимо: «Існують натхнення, щоби лише звичайні життєві справи робити з надзвичайною досконалістю»[15]. Коли кардинал Франциск Хав’єр ван Тхуан перебував у в’язниці, то постановив не знесилювати себе надією на свободу. Він вибрав «жити теперішнім моментом, наповнюючи його любов’ю»; а здійснював це у такий спосіб: «Використовував щоденні нагоди для того, щоб буденні справи робити з надзвичайною досконалістю»[16].
  5. Отож, під впливом Божої благодаті, багатьма малими жестами, ми будуємо ту модель святості, яку Бог хоче для нас, але не як самодостатні істоти, а «як добрі домоуправителі різноманітної Божої благодаті» (1 Пт. 4, 10). Як слушно навчали Єпископи Нової Зеландії, що можна любити безумовною любов’ю Господа, бо Воскреслий уділяє своє могутнє життя нашому крихкому життю: «Його любов не має меж, і якщо Він дав її нам один раз, то вже назад не забере. Ця любов безумовна й вірна. Любити так не легко, бо ми часто дуже слабкі. Але для того, щоби любити так, як Він нас полюбив, Христос розділяє з нами своє воскресле життя. У такий спосіб наше життя показує Його силу в дії – навіть посеред людської слабкості»[17].

 

Твоя місія в Христі

 

  1. Християнин не може думати про свою місію на землі без усвідомлення її як дороги святості, бо «це ж саме воля Божа: святість ваша» (1 Сол. 4, 3). Кожний святий – це місія; це план Бога по відображенню і втіленню у кожному визначеному моменті історії якогось аспекту Євангелія.
  2. Ця місія отримує повний сенс у Христі і її можна зрозуміти лише через Христа. Серцевина святості – переживати таїни свого життя в єдності з Христом. З’єднатися зі смертю і воскресінням Господа у винятковий та особистий спосіб, постійно вмирати і воскресати разом із Ним. Святість може також означати відтворення у своєму житті різних аспектів земного життя Ісуса: приховане життя і життя у спільноті, близькі стосунки з іншими людьми, вбогість та інші аспекти жертовності ради любові. Споглядання цих таїн, як пропонує святий Ігнатій Лойола, веде нас до здійснення їх у наших виборах і поставах[18]. Бо «усе в житті Ісуса є вказівкою на Його містерію»[19], «усе життя Ісуса є Об’явленням Отця»[20], «усе життя Христа е містерією Відкуплення»[21], «усе життя Христа є містерією Рекапітуляції»[22], і «усе, що пережив Христос, Він учинив для того, щоб ми могли це пережити в Ньому і щоб Він це переживав у нас»[23].
  3. План Отця – Христос і ми у Христі. В остаточному розрахунку це Христос любить в нас, бо «святість – це життя повнотою любові»[24]. І тому «святість міряється тим, що Христос досягнув у нас, у якій мірі силою Святого Духа ми формуємо своє життя на подобу Його життя»[25]. У такий спосіб кожний святий є посланням Святого Духа, який бере щось із багатства Ісуса Христа і дарує своєму людові.
  4. Щоби розпізнати слово, яке Господь хоче сказати через святого, не треба вдаватися в деталі, бо там також можуть бути помилки і падіння. Не все, що святий говорить, повністю відповідає Євангелію, не все, що він чинить, – автентичне й досконале. Споглядати потрібно його життя як цілість, усю його дорогу до святості, його постать, яка відображає якісь риси Ісуса Христа і об’являється, якщо вдасться зрозуміти значення особи як єдине ціле[26].
  5. Це потужний заклик бути уважними для всіх нас. Ти також повинен сприймати все своє життя як місію. Спробуй це робити, слухаючи Бога в молитві й розпізнаючи знаки, які тобі посилає. Завжди запитуй Святого Духа – що від тебе очікує Ісус у кожному моменті твого життя й у кожному виборі, який мусиш здійснити, щоб розпізнати – яке місце цей вибір займає у твоїй місії. І дозволь Святому Духові формувати в тобі індивідуальну таїну, яка відображає Ісуса Христа в сучасному світі.
  6. Дай Боже, щоби ти вмів розпізнати те слово, те послання Ісуса, яке Бог хоче сказати світові через твоє життя. Дозволь перемінити себе, дозволь Святому Духові відновити тебе, щоб це стало можливим і щоб твоя цінна місія не провалилася. Сам Господь доповнюватиме її, незважаючи на твої помилки й проступки, але під умовою, що йтимеш дорогою любові й завжди відкриватимешся на Його надприродну благодать, яка очищає і просвічує.

 

Діяльність, яка освячує

 

  1. Оскільки ти не можеш зрозуміти Христа без царства, яке Він прийшов проголошувати, то твоя місія невід’ємна від побудови цього царства: «Шукайте перше Царство Боже та його справедливість» (Мт. 6, 33). Твоя ідентичність з Христом і Його бажаннями зумовлює обов’язок будувати разом із Ним це царство любові, справедливості й миру для всіх. Сам Христос хоче переживати це з тобою як у всіх необхідних зусиллях і зреченнях, так і в радостях і в плодах, які тобі дарує. І тому не зможеш освячувати себе, якщо не заангажуєшся тілом і душею, аби віддати найкраще, що в собі маєш.
  2. Не нормально любити мовчання і уникати зустрічі з іншим, бажати відпочинку й уникати діяльності, шукати молитву і знецінювати служіння. Усе потрібно прийняти й інтегрувати як частину свого існування у світі, приєднати до своєї дороги до святості. Ми покликані бути контемплятивними також і в дії, і освячуємося, коли відповідально й великодушно виконуємо свою місію.
  3. Чи Святий Дух може послати нас виконувати якусь місію й водночас просити втікати від неї або уникати повного самопосвячення, аби зберегти внутрішній спокій? Але часом відчуваємо спокусу відкласти пасторські зусилля і обов’язки в світі на потім, ніби вони були би «розпорошеннями» на шляху освячення і внутрішнього миру. Забуваємо, що «життя не має місію, а є місією»[27].
  4. Активність під впливом неспокою, гордощів, бажання зробити враження або панувати точно не освячуватиме. Ми покликані жити і дарувати себе у такий спосіб, щоби наші зусилля мали євангельське значення і щоби ми щораз більше ототожнювалися з Ісусом Христом. І тому багато говориться, до прикладу, про духовність катехита, про духовність дієцезіяльного кліру, про духовність праці. І тому я хотів закінчити Evangelii gaudium духовністю місії, Laudato si’ – екологічною духовністю, Amoris laetitia – духовністю родинного життя.
  5. Це не означає знецінення моментів спокою, самотності й мовчання перед Богом. Навпаки. Бо постійне оновлення технічних засобів, привабливість подорожей, незліченні пропозиції ринку споживацтва часом не залишають вільного часу, в якому можна було би почути голос Бога. І все це наповнене словами, тимчасовим задоволенням і постійно зростаючим гамором. Там панує не радість, а незадоволення тих, які не знають, для чого живуть. І як тоді не визнати, що необхідно затримати цю гарячкову гонитву, аби відновити особистий простір, часом болісний, але завжди плідний, де відбувається щира розмова з Богом? У якийсь момент ми повинні побачити правду свого життя, аби дозволити Господові ввійти в неї, і це не завжди можна зробити, якщо «не стати на краю прірви найважчої спокуси, якщо не відчути запаморочення пустки безнадійного опущення, якщо на межі найглибшої самотності не побачити себе повністю самітним»[28]. У таких ситуаціях знаходимо найбільші мотивації, які нас спонукають жити повнотою наших завдань.
  6. Ті самі засоби розваг, які впливають на реальне життя, також спонукають нас абсолютизувати вільний час і без обмежень уживати те, що приносить нам радість або минуще задоволення[29]. Як наслідок, страждає сама місія, зусилля слабнуть, великодушне й жертовне служіння починає згасати. Це спотворює духовний досвід. Чи може бути здоровою духовна ревність, яка в євангелізації та служінні ближньому співіснує з ацедією?
  7. Нам потрібний дух святості, який проникає як у нашу самотність, так і в наше служіння, як у наше приватне життя, так і у нашу євангелізаційну активність, і у такий спосіб, щоб кожна мить нашого життя виражала жертовну любов під поглядом Господа. Таким чином усі моменти життя будуть кроками на нашій дорозі освячення.

 

Більше живі, більше людські

 

  1. Не бійся святості. Вона не відбере в тебе силу, життя і радість. Навпаки, станеш тим, ким Отець хотів тебе створити, і будеш самим собою. Залежність від Отця визволяє нас із неволі й веде до визнання власної гідності. Ця дійсність відображається у житті святої Жозефіни Бахіти, яку «викрали й продали в рабство, коли їй було сім років, і яка багато витерпіла від своїх жорстоких панів. Але вона зрозуміла глибоку правду, що не людина, а Бог є справжнім Господом кожної людської істоти й усього людського життя. Цей досвід перетворився у джерело великої мудрості покірної дочки Африки»[30].
  2. Кожний християнин настільки корисний для світу, наскільки він освячується. Єпископи Західної Африки навчали: «Ми покликані, в дусі нової євангелізації, піддатися євангелізації та євангелізувати через мобілізацію всіх охрещених, щоб вони прийняли своє завдання бути сіллю землі та світлом для світу там, де вони перебувають»[31].
  3. Не бійся дивитися вище й дозволити Богові тебе любити й спасти. Не бійся дозволити Святому Духові вести тебе. Святість не позбавить тебе людських якостей, бо це зустріч твоєї слабкості з силою благодаті. Насправді, як сказав Леон Блой, в житті «існує лише один смуток – не стати святим»[32].

 

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

ДВА ХИТРІ ВОРОГИ СВЯТОСТІ

 

  1. У цьому контексті хочу звернути увагу на дві фальшиві форми святості, які можуть звести на манівці: гностицизм і пелагіанство. Це єресі, які виникли в перших століттях християнства, але ще й сьогодні нас непокоять. Навіть у наші часи багато християн, можливо й не усвідомлюючи цього, піддаються цим оманливим пропозиціям, у яких виражається антропоцентричний іманентизм, перевдягнутий у католицьку правду[33]. Подивимося на ці дві форми доктринальної чи дисциплінарної безпеки, які породжують «нарцистичний і авторитарний елітаризм, де не євангелізують, а аналізують і осуджують інших, не полегшують доступ до благодаті, а витрачають енергію на контролювання. У цих двох випадках насправді не цікавляться ні Ісусом Христом, ні іншими людьми»[34].

 

Сучасний гностицизм

 

  1. Гностицизм зумовлений «вірою, замкненою в суб’єктивізмі, де цікавляться тільки окресленим досвідом або низкою роздумів і знань, які нібито додають сил і просвічують, але насправді суб’єкт зачиняється всередині свого розуму і своїх почуттів»[35].

 

Розум без Бога і без плоті

 

  1. Дякувати Богу, упродовж історії Церкви дуже виразно проявлялося, що мірою досконалості особи є рівень її любові, а не кількість накопиченої інформації та знань. «Гностики» вводять замішання у цьому питанні й осуджують інших за їхньою здатністю зрозуміти глибину конкретних доктрин. Сприймають розум як щось не втілене, не здатне торкнутися страждаючого тіла Христа в інших, зачинене в енциклопедії абстракцій. Щоби позбавити таїну плоті, врешті-решт воліють «Бога без Христа, Христа без Церкви, Церкви без люду»[36].
  2. Остаточно йдеться про поверхневу зарозумілість: багато шуму на поверхні розуму, але в глибині думка не рухається і не збуджується. Однак, декого вдається звести оманливою привабливістю, бо гностична рівновага формальна, видається чистою і може прийняти форму повної гармонії або всеохоплюючого ладу.
  3. Але будьмо уважними. Я маю на увазі не ворогів-раціоналістів християнської віри. Таке може трапитися в Церкві – як з парафіянами, так і з тими, які навчають філософії чи богослов’я у навчальних закладах. Бо гностики також вірять, що можуть досконало пояснити всю віру і все Євангеліє. Абсолютизують свої теорії і змушують інших піддатися їхнім умовиведенням. Одна справа – здорово й покірно розмірковувати розумом над богословським і моральним ученням Євангелія, інша справа – намагатися звести вчення Ісуса до холодної й твердої логіки, яка прагне домінувати над усім[37].

 

Доктрина без таїни

 

  1. Гностицизм – одна із найгірших ідеологій, бо несправедливо вивищує знання або конкретний досвід й водночас вважає свій світогляд досконалим. У такий спосіб, навіть несвідомо, ця ідеологія годує сама себе і поглиблює свою сліпоту. Часом стає звабливішою, коли приймає форму безтілесної духовності. Бо гностицизм «по своїй природі прагне засвоїти таїну»[38] – як таїну Бога і Божої благодаті, так і таїну людського життя.
  2. Якщо хтось має відповіді на всі запитання, то це знак, що стоїть на неправильній дорозі й, можливо, є фальшивим пророком, який використовує релігію для власної користі, для своїх психологічних і розумових вигадок. Бог безмежно більший від нас, Він завжди нас дивує, і не ми вирішуємо – у яких життєвих обставинах зустрінемося з Ним, бо не від нас залежить час і місце зустрічі. Той, хто хоче, щоб усе було ясним і певним, намагається запанувати над трансценденцією Бога.
  3. Також не можна пробувати визначати, де Бога немає, бо Він таїнственно присутній в житті кожної людини, і присутній так, як сам того бажає, і не можемо цього заперечувати своїми нібито переконливими міркуваннями. Навіть якщо чиєсь життя було зруйноване, навіть якщо воно нищиться гріхами й узалежненнями, Бог все одно там присутній. Якщо Святого Духа слухатимемо більше, ніж своїх умовиведень, то зможемо, і мусимо, шукати Господа в житті кожної людини. Це частина таїни, яку гностична ментальність відкидає, бо не може її контролювати.

 

Границі розуму

 

  1. Ми поверхнево пізнаємо правду, яку отримуємо від Господа. Ще більші труднощі маємо з вираженням її. І тому не можемо претендувати на те, що наш спосіб розуміння правди дає нам право суворо контролювати життя інших. Хочу нагадати, що в Церкві легітимно співіснують різні способи інтерпретації багатьох аспектів християнської доктрини і життя, які у своїй різноманітності «можуть допомогти краще пояснювати багатий скарб Слова». Правда, що «тим, які мріють про монолітну доктрину, яку повинні захищати всі й у всіх без винятку обставинах, це може видаватися помилкою, яка веде до непорозумінь»[39]. Насправді деякі гностичні нурти легковажили безпосередню простоту Євангелія і намагалися замінити Триєдиного і втіленого Бога вищою Єдністю, в якій розчинялася багата різноманітність нашої історії.
  2. Фактично, доктрина або, ще краще, наше розуміння і вираження доктрини «не є замкнутою системою, позбавленою динамічної здатності ставити запитання, сумніватися, дискутувати», і «запитання нашого люду, його болі, змагання, мрії, боротьба, турботи мають герметичну цінність, яку не можемо ігнорувати, якщо прагнемо серйозно ставитися до засади втілення. Його запитання допомагають нам ставити запитання самим собі, його зацікавлення стають нашими зацікавленнями»[40].
  3. Часом виникає небезпечне замішання, коли починаємо думати, що якщо щось знаємо і вміємо це пояснити за окресленою логікою, то ми вже святі, досконалі, кращі від «темної маси». Усіх тих, які мають можливість отримати в Церкві кращу освіту, святий Йоан Павло ІІ перестерігає перед спокусою піддатися «своєрідному почуттю вищості над іншими вірними»[41]. Але насправді те, що, як вважаємо, знаємо, повинно завжди мотивувати нас краще відповідати на любов Бога, бо «вчимося для життя: богослов’я і святість нероздільні»[42].
  4. Коли святий Франциск з Ассізі побачив, що деякі його учні навчали правд віри, то хотів уникнути спокуси гностицизму. Тому написав до святого Антонія Падуанського: «Радію, що навчаєш братів святої теології, щоби тільки під час її вивчення ти не гасив духа молитви й побожності»[43]. Він розпізнав спокусу перетворити християнський досвід у збір розумових спекуляцій, які врешті-решт віддаляють нас від свіжості Євангелія. Святий Бонавентура, в свою чергу, перестерігав, що справжня християнська мудрість не повинна бути відділена від милосердя щодо ближнього: «Найбільша мудрість, яка може існувати, полягає в тому, щоб ефективно роздавати те, що слід роздати, те, що було дане саме для того, що це роздавати. […] І тому, як милосердя є товаришем мудрості, так жадібність є її ворогом»[44]. «Існує активність, яка, поєднуючись із спогляданням, не перешкоджає йому, а допомагає – як діла милосердя й побожності»[45].

 

Сучасне пелагіанство

 

  1. Гностицизм відкрив дорогу для іншої древньої єресі, яка також існує сьогодні. З плином часу багато людей почали помічати, що кращими чи святими нас роблять не знання, а життя, яке провадимо. Але проблема в тому, що таке розуміння непомітно деформувалося у такий спосіб, що помилку гностиків тільки трансформували, але не усунули.
  2. Бо силу, якою гностики наділяли розум, дехто почав переносити на людську волю і особисті зусилля. Так виникли пелагіани і семіпелагіани. Отож, місце таїни благодаті замість розуму посіла воля. Забули, що «це – не справа того, хто хоче, ані того, хто біжить, але Бога, що милує» (Рим. 9, 16) і що «він перший полюбив нас» (1 Йо. 4, 19).

 

Воля без покори

 

  1. Особи з пелагіанською чи семіпелагіанською ментальністю, хоча й говорять про Божу благодать підсолодженою мовою, «остаточно вірять тільки у власні сили і вивищуються над іншими, бо виконують окреслені норми або непорушно вірні католицькій традиції минулого»[46]. Якщо дехто з них звертається до слабких людей і говорить їм, що все можливо з Божою благодаттю, то насправді передає їм ідею, що все можливо людською волею, ніби вона була би чимось чистим, досконалим, всемогутнім, до чого додається благодать. Ігнорується, що «не всі можуть робити все»[47], і що в цьому житті людські слабкості не зцілюються благодаттю повністю і остаточно[48]. У всякому разі, як навчав святий Августин, Бог запрошує тебе робити те, що можеш зробити, і просити те, чого не можеш зробити[49]; або смиренно молитися до Господа: «Дай мені те, чого від мене вимагаєш, і вимагай від мене те, чого хочеш»[50].
  2. Остаточно, відсутність щирого, болісного й молитовного визнання своїх обмежень перешкоджає благодаті краще діяти в нас, бо не залишає місця для збудження можливого добра, яке включається у процес щирого й справжнього зростання[51]. Благодать, саме тому, що будує на людській природі, не робить нас надлюдьми моментально. Претендувати на це означало би надмірно вірити в самих себе. У цьому випадку наші постави, приховуючись за ортодоксальністю, можуть не відповідати тому, що ми говоримо про необхідність благодаті, і, як наслідок, – мало в неї віримо. Бо якщо не звернемо увагу на свою конкретну й обмежену дійсність, то не зможемо побачити реальні й можливі кроки, яких від нас вимагає Господь кожної хвилини, привабивши й полонивши своїм даром. Благодать діє в часі й, як правило, змінює нас поступово[52]. І тому, якщо відкидаємо цей спосіб дії в часі й поступово, то можемо заперечити й заблокувати благодать, навіть якщо її на словах захоплено хвалимо.
  3. Бог, звертаючись до Авраама, говорить йому: «Я – Бог всемогутній. Ходи зо мною і будь бездоганний» (Бут. 17, 1). Щоби бути досконалими так, як Бог цього хоче, ми повинні жити покірно в Його присутності, огорнуті Його благодаттю; ми повинні йти в єдності з Ним, розпізнаючи Його постійну любов у своєму житті. Потрібно позбутися страху Його присутності, яка може принести нам тільки добро. Він є Отцем, який дав нам життя і дуже нас любить. Коли Його приймаємо й перестаємо думати про своє життя без Нього, то страждання самотності зникає (див. Пс. 139, 7). І якщо не будуємо мурів між собою і Богом і живемо в Його присутності, то можемо дозволити Йому дослідити наше серце, аби побачити, чи воно на правильній дорозі (див. Пс. 139, 23-24). У такий спосіб пізнаємо приємну й досконалу волю Господа (див. Рим. 12, 1-2) і дозволимо Йому формувати нас як гончар (див. Іс. 29, 16). Часто говоримо, що Бог перебуває в нас, але краще говорити, що ми перебуваємо в Ньому, що Бог дозволяє нам жити в своєму світлі й своїй любові. Він є нашим храмом: шукаю можливості жити в домі Господа всі дні мого життя (див. Пс. 27, 4). «Один бо день у твоїх дворах ліпший, ніж тисяча (деінде)» (Пс. 84, 11). В Ньому ми освячені.

 

Навчання Церкви, про яке часто забувають

 

  1. Церква часто повторює, що ми виправдовуємося не своїми ділами й зусиллями, а благодаттю Господа, до якого належить ініціатива. Отці Церви ще до святого Августина виразно стверджували це фундаментальне переконання. Святий Йоан Золотоустий говорив, що Бог вливає в нас саме джерело всіх дарів ще до того, як розпочинаємо борню[53]. Святий Василій Великий відмічав, що вірний прославляється лише в Богові, бо «знає, що не має справжньої справедливості і що виправдовуємося лише через віру в Христа»[54].
  2. ІІ Оранжський Собор рішуче навчав, що людина не може вимагати, заслужити або купити дар Божої благодаті, і що вся її співпраця з благодаттю – це попередній дар самої благодаті: «Навіть прагнення очиститися виникає в нас завдяки входженню в нас і дії Святого Духа»[55]. Пізніше, наголошуючи на важливості співпраці людини в духовному розвитку, Тридентський Собор підтвердив це догматичне вчення: «Говоримо, що виправдовуємося незаслужено, бо те, що випереджає виправдання, – віра і вчинки, само не заслуговує на виправдання, бо «коли ж за благодаттю, то не за діла; інакше благодать не була б благодаттю» (Рим. 11, 6)»[56].
  3. Катехизм Католицької Церкви також нагадує нам, що дар благодаті «перевищує розумові здібності й сили людської волі»[57], і що «у правовому стислому значенні слова не існує заслуги з боку людини. Між Ним і нами невимірна нерівність»[58]. Його дружба переростає нас безконечно, ми не можемо її купити своїми ділами, вона може бути лише даром Божої ініціативи любові. Це заохочує нас жити з радісною вдячністю за цей дар, який ніколи не заслужимо, бо «якщо хтось уже має благодать, то не може її отримати завдяки заслугам»[59]. Святі не покладають надію на свої вчинки: «Під вечір цього життя я з’явлюся перед Тобою з порожніми руками, адже прошу Тебе, Господи, не рахувати моїх учинків. Усі наші праведності мають вади в Твоїх очах»[60].
  4. Це одне з найбільших переконань, остаточно набутих Церквою, і воно так ясно виражене у Божому Слові, що всі дискусії відпадають. Ця правда, як і найбільша заповідь любові, повинна позначити наш стиль життя, бо походить із серця Євангелія і закликає нас прийняти її не лише розумом, а так, щоб перетворити її у привабливу радість. Але не зможемо вдячно радіти безкорисливим даром дружби з Господом, якщо не визнаємо, що також і наше земне існування, і наші природні здатності – це також дар. Необхідно «радісно визнати, що наше життя – дар, а свою свободу необхідно прийняти як благодать. Сьогодні це важко зробити у світі, який вірить, що щось має сам із себе – як плід власної самобутності та свободи»[61].
  5. Лише на основі Божого дару, прийнятого у свободі й покорі, можемо співпрацювати своїми зусиллями, аби щораз більше змінювати себе[62]. Спочатку треба належати Богові. Це означає – віддати себе Тому, хто нас випереджує, віддати Йому свої спосібності, свої зусилля, свою боротьбу зі злом і свою креативність, аби Його безкорисливий дар зростав у нас і розвивався: «Тож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові» (Рим. 12, 1). З другого боку, Церква завжди навчала, що тільки любов уможливлює розвиток життя благодаттю, бо якщо не маю любові, то я ніщо (див. 1 Кор. 13, 2).

 

Нові пелагіани

 

  1. Але існують також християни, які йдуть іншим шляхом – оправдатися своїми зусиллями, поклонятися людській свободі і власним здатностям; а це перетворюється в егоцентричне й елітистське самозадоволення, позбавлене справжньої любові. Це проявляється у багатьох зовнішньо різних поставах: обсесивність на пункті закону, виставляння напоказ соціальних і політичних здобутків, педантична турбота про літургію, доктрину і престиж Церкви, марнославство, поєднане з адміністративною працею, захоплення програмами самовдосконалення і самореалізації. Деякі християни на це витрачають свою енергію і час, замість того, щоб дозволити Святому Духові вести їх дорогою любові, захопити їх проповідуванням краси й радості Євангелія і шукати загублених у великих натовпах тих, які спраглі Христа[63].
  2. Дуже часто, всупереч імпульсам Святого Духа, життя Церкви перетворюється в музейний експонат або у власність небагатьох людей. Це стається тоді, коли деякі групи християн надають надмірне значення збереженню окреслених власних норм, традицій або звичаїв. У такий спосіб часто зменшують і стискають Євангеліє, позбавляючи його притаманної йому захоплюючої простоти і смаку. Це може бути витонченою формою пелагіанізму, бо життя благодаті підпорядковують деяким людським структурам. Це стосується груп, рухів і спільнот, і це пояснює, чому так часто розпочинають від інтенсивного життя в Святому Духові, а закінчують застиглістю… або зіпсуттям.
  3. Не усвідомлюючи цього і вважаючи, що все залежить від людських зусиль, спрямованих церковними нормами і структурами, ускладнюємо Євангеліє і стаємо невільниками схематичного мислення, яке залишає мало місця для дії благодаті. Святий Фома Аквінський нагадав нам, що виконання норм, які Церква додала до Євангелія, потрібно вимагати помірковано, «щоб не обтяжувати життя вірних», бо це «могло би перемінити нашу релігію в рабство»[64].

 

Оцінка Закону

 

  1. Щоби цього уникнути, слід часто нагадувати, що існує ієрархія чеснот, яка запрошує нас шукати те, що суттєве. Перевагу надаємо теологальним чеснотам, предметом і причиною яких є Бог. І в центрі стоїть любов. Святий Павло говорить, що насправді має значення лише «віра, чинна любов’ю» (Гал. 5, 6). Ми покликані уважно опікуватися любов’ю: «Той, хто любить другого, виконав закон […] Любов, отже, – виконання закону» (Рим. 13, 8. 10). «Увесь бо закон міститься у цій одній заповіді: “Люби ближнього твого, як себе самого.”» (Гал. 5, 14).
  2. Іншими словами: серед густого чагарника заповідей і вказівок Ісус відкриває щілину, яка дозволяє відрізнити два обличчя – Батька і брата. Не переказує нам дві додаткові норми чи заповіді. Переказує нам два обличчя або, ще краще, одне – Бога, який відображається у багатьох обличчях. Бо в кожному браті, особливо найменшому, слабкому, беззахисному й потребуючому, є образ самого Бога. Насправді, наприкінці часів Господь виліпить свій найкращий мистецький твір із залишків цього вразливого людства. Бо «що залишається? Що у житті має цінність? Які багатства не зникають? Без сумніву, два: Господь і ближній. Ці два багатства не зникнуть»[65].
  3. Нехай Господь визволить Церкву від нових форм гностицизму і пелагіанства, які ускладнюють і затримують її на дорозі до святості! Ці відхилення проявляються у різних формах – відповідно до особистого темпераменту та рис. І тому заохочую кожну людину молитися і розпізнавати перед Богом, у який спосіб це може проявлятися в її житті.

 

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

У СВІТЛІ ВЧИТЕЛЯ

 

  1. Може існувати багато теорій про те, чим є святість, багато пояснень і розрізнень. Такі роздуми можуть бути корисними, але ніщо так не просвічує, як повернення до слів Ісуса і прийняття Його способу переказу правди. Ісус дуже просто пояснив, що означає бути святим, коли дав нам блаженства (див. Мт. 5, 3-12; Лк. 6, 20-23). Вони – ніби ідентифікаційне посвідчення християнина. І тому, якщо хтось задається питанням: «Як стати добрим християнином?», то відповідь проста: необхідно, щоб кожний робив, у свій власний спосіб, те, що Ісус говорить у проповіді про блаженства[66]. В них зображено обличчя Учителя, яке ми покликані проявляти у щоденному житті.
  2. Слово «щасливий» або «блаженний» стає синонімом слова «святий», бо означає, що особа, яка вірна Богові й живе Божим Словом, осягає, віддаючи саму себе, справжнє щастя.

 

Проти течії

 

  1. Хоча слова Ісуса можуть здаватися поетичними, але вони спрямовані проти того, що зазвичай роблять, проти того, що діється в суспільстві; і хоча послання Ісуса нас притягує, але в дійсності світ веде нас до іншого стилю життя. Блаженства – це щось нелегке і не поверхневе; навпаки, ми можемо ними жити лише тоді, коли Святий Духа проникає в нас з усією своєю силою і визволяє від слабкості егоїзму, комфорту й гордощів.
  2. Послухаймо ще раз Ісуса з усією любов’ю й пошаною, на яку заслуговує Учитель. Дозвольмо Його словам нас вдарити, кинути нам виклик, закликати нас змінити своє життя насправді. В протилежному разі святість буде лише словами. А тепер згадаймо різні блаженства у версії Євангелія від Матвія (див. Мт. 5, 3-12)[67].

 

«Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне»

 

  1. Євангеліє запрошує нас пізнати правду свого серця, щоб побачити, що ми вважаємо забезпеченням свого життя. Зазвичай багач шукає безпеку в своєму багатстві й вважає, що якщо йому щось загрожує, то розпадається сенс його земного життя. Сам Ісус розказав нам про це в притчі про нерозумного багача, який був упевненим у собі, але, нерозумний, не думав, що може померти ще сьогодні (див. Лк. 12, 16-21).
  2. Багатство нічого тобі не запевнить. Що більше, коли серце почувається багатим, то так задоволене собою, що не залишає місця для Божого Слова, для любові до братів і для радості з найбільших справ життя. У такий спосіб позбавляємо себе найбільшого добра. І тому Ісус називає блаженними вбогих духом, які мають убоге серце, в яке може ввійти Господь із своєю постійною новизною.
  3. Ця вбогість духу стисло пов’язана зі «святою безпристрасністю», яку пропонує святий Ігнатій Лойола і в якій знаходимо красиву внутрішню свободу: «Відтак потрібно виробити у собі безпристрасність до створеного, наскільки це дозволено нашій вільній волі і не заборонено, щоб ми не бажали здоров’я радше, ніж недуги; багатства – радше, ніж убогости; почестей – радше, ніж безчестя; життя довгого радше, ніж короткого, і так далі в усіх інших справах»[68].
  4. Лука говорить не про вбогість «духу», а лише про бути «вбогим» (див. Лк. 6, 20), і так заохочує нас жити суворим і аскетичним життям. У такий спосіб закликає нас розділити життя найбільш потребуючих, життя, яке вибрали Апостоли, і вкінці уподібнитися до Ісуса, який «став бідним, бувши багатим» (2 Кор. 8, 9).

Бути вбогим серцем – це святість.

 

«Блаженні тихі, бо вони успадкують землю»

 

  1. Це сильний вислів у світі, який від початку свого існування є місцем ворожнечі, у якому всюди постійно сперечаються, де всюди ненавидять, всюди розділяють інших за їхніми переконаннями, звичаями і навіть тим, як вони розмовляють чи одягаються. Кількома словами – це царство гордощів і марнославства, в якому кожний вважає, що має право вивищитися над іншими. І хоча це видається неможливим, але Ісус пропонує інший стиль: смирення. Але саме це Ісус практикував разом із своїми учнями, і саме це ми бачимо, коли Він в’їжджає до Єрусалима: «Ось цар твій іде до тебе; лагідний і верхи на ослиці» (Мт. 21, 5; див. Зах. 9, 9).
  2. Ісус сказав: «Навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим» (Мт. 11, 29). Якщо ми постійно напружені й зарозумілі в стосунках із іншими людьми, то швидко втомлюємося й втрачаємо сили. Але якщо сприймаємо їхні обмеження й вади з ніжністю і смиренням, не вважаючи себе кращими за них, то можемо їм допомагати і не марнувати енергію на даремні нарікання. Для святої Терези з Лізьє «досконала любов – це зносити вади ближніх, не дивуватися їхнім слабкостям»[69].
  3. Апостол Павло згадує тихість як плід Святого Духа (див. Гал. 5, 23). Пропонує, щоб кожного разу, коли стурбовані поганою поведінкою брата, ми намагалися його наставляти, але «духом лагідности» (Гал. 6, 1), і нагадує: «Пильнуючи себе самого, щоб і собі не впасти у спокусу» (там само). Також коли хтось захищає свою віру і свої переконання, то повинен робити це з лагідністю (див. 1 Пт. 3, 16), і навіть до ворогів повинен ставитися з лагідністю (див. 2 Тим. 2, 25). В Церкві ми багато разів помилялися, бо не приймали цей заклик Божого Слова.
  4. Тихість – це наступне вираження внутрішнього вбозтва тих, які довіряють лише Богові. Насправді, в Біблії часто вживається те саме слово anawin для окреслення вбогих і тихих. Хтось може заперечити: «Якщо буду таким тихим, то вважатимуть мене дурнем, ідіотом чи слабаком». Може так і буде, але дозвольмо іншим так думати. Краще завжди бути тихим, і сповняться наші найбільші мрії: тихі «успадкують землю», тобто побачать у своєму житті сповнення Божих обітниць. Бо тихі, незалежно від зовнішніх обставин, надіються на Господа, а, довіряючи Господові, успадкують землю й радітимуть у великому мирі (див. Пс. 37, 9.11). Водночас і Господь довіряє їм: «Я дивлюсь ласкаво: на вбогого й скрушеного духом, і на того, що тремтить перед моїм словом» (Іс. 66, 2).

Відповідати смиренно тихістю – це святість.

 

«Блаженні засмучені, бо будуть утішені»

 

  1. Світ пропонує нам протилежне: розваги, задоволення, забави, дозвілля, і говорить, що чинить життя добрим. Людина світу ігнорує, дивиться у протилежну сторону, хвороби або страждання у родині або довкола неї. Світ не хоче плакати, воліє ігнорувати, маскувати й приховувати біль. Багато енергії витрачається на те, аби втекти від страждання, з вірою, що можна приховати дійсність, в якій ніколи, ніколи не бракуватиме хреста.
  2. Особа, яка бачить речі такими, якими вони є насправді, яка дозволяє болеві пройти крізь неї і плаче в серці, здатна торкнутися глибини життя і бути щасливою по-справжньому[70]. Ця особа переживає втіху, але втіху, дану Ісусом, а не світом. І тому здатна розділити страждання іншого й не втікати від болю. У такий спосіб відкриває, що життя має сенс у допомозі страждаючому, у розумінні чужого смутку, у тому, щоб брати на себе тягар іншого. Ця особа відчуває тіло ближнього як своє, не боїться підійти й торкнутися його рани, співстраждає з ним так, що між ними стираються всі границі. І тому можливо прийняти заохочення святого Павла: «Плачте з тими, що плачуть» (Рим. 12, 15).

Вміти плакати разом із ближнім – це є святість.

 

«Блаженні голодні та спраглі справедливости, бо вони наситяться»

 

  1. «Голод і спрага» – дуже інтенсивний досвід, бо відповідає на основні потреби та інстинкт самозбереження. Є особи, які з такою ж інтенсивністю бажають справедливості й шукають її з великим прагненням. Ісус говорить, що вони наситяться, бо рано чи пізно справедливість буде, а ми можемо співпрацювати у її реалізації, хоча не завжди бачимо результати своєї праці.
  2. Але справедливість, яку пропонує Ісус, не така, яку шукає світ, і яка дуже часто забруднена дріб’язковими інтересами, і якою маніпулюють у різний спосіб. Життя показує, як легко ввійти в сферу корупції, стати частиною щоденної політики «даю, щоби отримати», де все стає договорняком. А як багато людей страждають від несправедливості й безпорадно дивляться, як інші по черзі діляться радостями життя. Деякі відмовляються боротися за справжню справедливість і стають по стороні переможця. Це не має нічого спільного з голодом і спрагою справедливості, яку так високо цінить Ісус.
  3. Така справедливість починає здійснюватися в житті кожного тоді, коли він справедливий у власних рішеннях, що пізніше виражається у пошуках справедливості для вбогих і слабких. Правда, що слово «справедливість» може бути синонімом вірності Божій волі у своєму житті, але якщо надаємо їй дуже загальне значення, то забуваємо, що вона проявляється в особливий спосіб у справедливості до беззахисних: «Шукайте правди, захищайте пригнобленого, обороняйте сироту, заступайтеся за вдову!» (Іс. 1, 17).

Голодні й спраглі пошуки справедливості – це є святість.

 

«Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя»

 

  1. Милосердя має два аспекти. Перший – давати, допомагати, служити іншим; другий – прощати, розуміти. Євангеліст Матвій підсумовує це одним золотим правилом: «Все, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм» (7, 12). Катехизм нагадує нам, що це правило слід застосовувати «в усіх випадках»[71], особливо тоді, коли хтось «стикається з такими ситуаціями, які роблять моральне судження менш певним, а рішення – важким»[72].
  2. Давати й прощати – це відтворювати в своєму житті малий відблиск досконалості Бога, який дає і прощає в надмірі. І тому в Євангелію від Луки ми чуємо не «будьте досконалі» (Мт. 5, 48), а «будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний. Не судіть, і не будете суджені; не засуджуйте, й не будете засуджені; простіть, і вам проститься. Дайте, то й вам дасться» (6, 36-38). І потім Лука додає ще щось, що не можемо ігнорувати: «Якою бо мірою ви міряєте, такою й вам відміряють» (6, 38). Міра, яку використовуємо для зрозуміння і прощення інших, буде прикладена для прощення нам самим. Міра, яку використовуємо для того, що дати щось іншим, в небі буде прикладена для того, що дати щось нам. Не забуваймо про це.
  3. Ісус не говорить: «Блаженні, які планують помсту», а називає блаженними тих, які прощають, і роблять це «до сімдесяти раз по сім» (Мт. 18, 22). Необхідно пам’ятати, що всі ми – армія прощених. Боже співчуття глянуло на кожного з нас. Якщо щиро наблизимося до Господа й уважно прислухаємось, то, може, часом почуємо цей докір: «Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою?» (Мт. 18, 33).

Споглядати й діяти з милосердям – це є святість.

 

«Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога»

 

  1. Це блаженство стосується тих, які мають прості, чисті, незаплямлені серця, бо серце, яке вміє любити, не впустить у своє життя щось, що може зашкодити любові, ослабити її чи піддати ризику. У Біблії серце – це наші справжні наміри, те, що насправді шукаємо й чого прагнемо, незалежно від того, що проявляємо назовні: «Чоловік дивиться на лице, Господь же дивиться на серце» (1 Сам. 16, 7). Бог хоче промовляти до нашого серця (див. Ос. 2, 16) і на ньому написати свій Закон (див. Єр. 31, 33). Кількома словами – хоче дати нам нове серце (див. Єз. 36, 26).
  2. Серце – це те, чим ти повинен піклуватися найбільше (див. Прип. 4, 23). Будь-що, заплямлене фальшем, в очах Господа не має справжньої вартості. Він «від лукавства тікає, відступає від гадок безглуздих» (Муд. 1, 5). Отець, який «бачить таємне» (Мт. 6, 6), розпізнає нечисте, тобто нещире, яке є тільки шкарлупою і зовнішнім виглядом, як і Син, який також знає, «що міститься в людині» (Йо. 2, 25).
  3. Правда, що немає любові без діл любові, але це блаженство нагадує нам, що Господь очікує від нас посвячення для брата, яке випливає із серця, бо «якби я роздав бідним усе, що маю, та якби віддав моє тіло на спалення, але не мав любови, то я не мав би жадної користи» (1 Кор. 13, 3). В Євангелію від Матвія також бачимо, що людину занечищує те, що випливає з її серця (див. 15, 18), бо звідти походять убивства, крадіжки, фальшиві свідчення тощо (див. 15, 19). У намірах серця народжуються найглибші прагнення та рішення, які справді нас зворушують.
  4. Якщо серце любить Бога і ближнього (див. Мт. 22, 36-40), якщо це його справжні наміри, а не порожні слова, то це серце чисте і може побачити Бога. Святий Павло в своєму гімні про любов нагадує, що «тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно» (1 Кор. 13, 12), але зможемо побачити «обличчям в обличчя» (там само) настільки, наскільки насправді любимо. Ісус обіцяє, що чисті серцем «побачать Бога».

Зберігати серце чистим від усього, що може сплямити любов, – це є святість.

 

«Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться»

 

  1. Це блаженство спонукає нас думати про численні конфлікти, які повторюються. Дуже часто ми самі стаємо причиною конфліктів або принаймні непорозумінь. До прикладу, якщо чую щось від когось і переказую це ще комусь, та ще в іншій версії – розширеній, та ще й її поширюю. І якщо вдасться спричинити більшу шкоду, то відчуваю більше задоволення. Світ пліток, створений людьми, які критикують і руйнують, не будує миру. Ці люди – вороги миру, і в жодному разі не можуть бути блаженними[73].
  2. Миротворці – джерело миру, будівники миру й дружби в суспільстві. Тим, які поширюють мир по всьому світі, Ісус дає чудову обітницю: «Вони синами Божими назвуться» (Мт. 5, 9). Він говорив учням, що коли прийдуть до якогось дому, то нехай говорять: «Мир домові цьому!» (Лк. 10, 5). Боже Слово заохочує усіх віруючих шукати миру разом із усіма (див. 2 Тим. 2, 22), бо «плід праведности сіється в мирі тим, хто мир чинить» (Як. 3, 18). І якщо у якійсь ситуації в нашій спільноті сумніваємося у тому, що нам слід робити, то «дбаймо, отже, запопадливо про те, що веде до миру» (Рим. 14, 19), бо єдність важливіша від конфлікту[74].
  3. Важко будувати цей євангельський мир, який не виключає нікого, але охоплює тих, які трохи дивні, проблемні й незрозумілі, тих, які вимагають уваги, тих, які відрізняються, тих, кого життя не жаліло, тих, які мають інші зацікавлення. Це важко, і це вимагає великої відкритості розуму й серця, бо йдеться не про «побудову згоди «на папері» або для ефемерного миру для щасливої меншості»[75], не про проекти «меншості для меншості»[76]. Цей мир також не намагається ігнорувати чи приховати конфлікти, але «перетерпіти конфлікт, розв’язати його і трансформувати в ланку нового процесу»[77]. Йдеться про те, щоб бути митцем у творенні миру, бо побудова миру – це мистецтво, яке вимагає спокою, креативності, вразливості й уміння.

Поширювати мир довкола – це є святість.

 

«Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне»

 

  1. Сам Ісус відмічає, що це шлях проти течії, і аж до того моменту, коли стаємо особами, які своїм життям кидають виклик суспільству, особами, які нервують інших. Ісус нагадує, скількох людей переслідували і переслідують лише за те, що вони боролися за справедливість, що жили своїми обов’язками стосовно Бога й ближніх. Якщо не хочемо зануритися в темну посередність, то не прагнемо вигідного життя, бо «хто хоче спасти своє життя, той його погубить» (Мт. 16, 25).
  2. Не можемо чекати, щоб жити Євангелієм, коли все довкола нас сприятиме цьому, бо дуже часто жадання влади й дочасні інтереси спрямовані проти нас. Йоан Павло ІІ говорив, що «відчуженим виявляється те суспільство, яке у своїх формах соціального механізму, виробництва і споживання все більше утруднює здійснення цього дару і встановлення цієї вселюдської солідарності»[78]. У такому відчуженому суспільстві, ув’язненому в політичній, медійній, економічній, культурній і навіть релігійній пастці, яка перешкоджає автентичному людському й суспільному розвитку, важко жити блаженствами, і на це дивляться негативно, підозріло, і навіть висміюють.
  3. Хрест, а особливо втома й біль, які досвідчуємо, живучи заповіддю любові й ідучи дорогою справедливості, – це джерело дозрівання й освячення. Згадаймо, що коли Новий Завіт говорить про страждання, які слід зносити ради Євангелія, то йдеться саме про переслідування (див. Ді. 5, 41; Фил. 1, 29; Кол. 1, 24; 2 Тим. 1, 12; 1 Пт. 2, 20; 4, 14-16; Одк. 2, 10).
  4. Але ми говоримо про неуникненні переслідування, а не про ті, які можемо накликати на себе через погане ставлення до інших людей. Святий – особа не ексцентрична, відчужена, нестерпна через своє марнославство, негативне налаштування, ресентименти. Апостоли Христа такими не були. Діяння Апостолів виразно говорять, що вони тішилися симпатією «всього люду» (2, 47; див. 4, 21.33; 5, 13), в той час, коли влада їх звинувачувала й переслідувала (див. 4, 1-3; 4, 17-18).
  5. Переслідування – це не тільки минуле, бо сьогодні також це досвідчуємо – або в жорстокий спосіб, як численні сучасні мученики, або в дуже витончених формах, як наклепи й брехня. Ісус говорить, що будете блаженними, якщо «вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи мене ради» (Мт. 5, 11). Часом йдеться про насмішки з наміром спотворити нашу віру й показати нас смішними особами.

Йти щодня шляхом Євангелія, навіть коли це спричинює проблеми, – це є святість.

 

Велике правило

 

  1. В 25-й главі Євангелія від Матвія (вірші 31-46) Ісус повертається до одного з блаженств, яке милосердних проголошує блаженними. Якщо шукаємо цю святість, так приємну в очах Бога, то саме в цьому тексті знаходимо правила поведінки, на основі яких нас будуть судити: «Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене» (25, 35-36).

 

Вірність Учителеві

 

  1. Отож, бути святим не означає світити очима в позірному екстазі. Святий Йоан Павло ІІ сказав, що «якщо наші дії справді беруть початок із споглядання Христа, то мусимо навчитись вбачати Його у лицях усіх, з ким Він захотів себе ототожнити»[79]. У тексті Євангелія від Матвія 25, 35-36 «ці слова – не лише заклик до милосердя: вони ховають глибокий христологічний зміст, який у повному сяйві виявляє таємницю Христа»[80]. У цьому заклику розпізнати Його в убогих і страждаючих об’являється само серце Христа, Його почуття і найглибші вибори, до яких спрямовуються усі святі.
  2. Перед обличчям цих вимог Ісуса мій обов’язок – просити християн прийняти їх щиро й відкрито, «sine glossa», тобто без коментувань, мудрувань і виправдовувань, які позбавляють ці вимоги сили. Господь сказав нам дуже ясно, що святість не можна зрозуміти й жити нею без цих Його вимог, бо милосердя – «живе серце Євангелія»[81].
  3. Коли бачу особу, яка спить на вулиці в холодну ніч, то можу подумати, що вона – випадковість у моєму житті, яка привертає мою увагу, нероба, перешкода на моїй дорозі, докучлива колючка в моєму сумлінні, проблема, яку повинні вирішувати політики, сміття в публічному просторі. Але можу реагувати з вірою і любов’ю, і визнати в цій особі людську істоту з такою ж самою гідністю, як і моя, створінням, яке Отець безмежно любить, образом Бога, братом, відкупленим Ісусом Христом. Це означає бути християнином! Чи можна зрозуміти святість без цього живого визнання гідності кожної людської істоти?[82]
  4. Для християн це означає налаштування здорового й постійного незадоволення. Хоча допомога навіть одній особі вже виправдає усі наші зусилля, але цього недостатньо. Єпископи Канади виразили це ясно, показуючи в біблійному навчанні про Ювілей, що, до прикладу, йдеться не лише про те, щоби здійснити якісь добрі діла, але щоб шукати зміну суспільства: «Для визволення майбутніх поколінь очевидною метою повинно бути відновлення соціальних та економічних систем, аби не було жодного виключення»[83].

 

Ідеології, які спотворюють серце Євангелія

 

  1. На жаль, часом ідеології ведуть нас до двох шкідливих помилок. Перша помилка полягає в тому, що християни відділяють вимоги Євангелія від особистих стосунків з Господом, від внутрішньої єдності з Ним, від благодаті. У такий спосіб християнство перетворюють у якусь неурядову організацію, позбавляючи його яскравої містики, якою так добре жили й яку показували святий Франциск з Ассізі, святий Вінкентій де Поль, свята Тереза з Калькутти й багато інших. У цих великих святих ні молитва, ні любов до Бога, ні читання Євангелія не зменшили бажання й ревності у служінні ближньому, а навпаки.
  2. Друга шкідлива й ідеологічна помилка – підозри щодо соціальної активності інших людей, вважаючи її чимсь поверхневим, світським, секулярним, матеріалістичним, комуністичним, популістським. Або зведення цієї активності до малозначної справи, так, ніби існують важливіші справи, або що значення має лише якась окреслена етика чи міркування, які вони захищають. До прикладу, захист невинної ненародженої дитини повинен бути ясним, твердим і ревним, бо йдеться про гідність людського життя, яке завжди святе і вимагає любові до кожної особи, незалежно від стадії її розвитку. Але також святим є життя убогих, які вже народилися, але мусять боротися із злиднями, покиненням, виключенням, торгівлею людьми, прихованою евтаназією хворих і старих людей, позбавлених опіки, новими формами рабства й усіма формами спихання на дно суспільства[84]. Не можемо накреслити ідеал святості, який ігнорує несправедливість у світі, в якому одні святкують, живуть весело й зводять своє життя до споживацтва, в той час як інші тільки ззовні на це дивляться, а їхнє життя проходить й закінчується у бідності.
  3. Часто чуємо, що, з огляду на релятивізм і обмеження сучасного світу, на ситуацію емігрантів, до прикладу, маємо звертати менше уваги. Деякі католики твердять, що це другорядна тема в порівнянні з «важливими» проблемами біоетики. Можна зрозуміти, що так говорить політик, зайнятий своїми успіхами, але не християнин, який поставить себе на місце цього брата, який ризикує своїм життям, щоб дати майбутнє своїм дітям. Чи ми не здатні зрозуміти, що саме цього вимагає від нас Ісус Христос, коли говорить, що Його самого приймаємо в кожній іншій людині (див. Мт. 25, 35)? Святий Бенедикт прийняв це без застережень і, навіть якщо це «ускладнить» життя ченців, наказав, щоб усіх, хто приходить до монастиря, приймати «як Христа»[85], виражаючи це навіть жестами пошани[86], і щоб до убогих і прочан ставитися «з найбільшою турботою і увагою»[87].
  4. Подібні вимоги містить Старий Завіт, коли говорить: «Не будеш утискати чужинця і не гнобитимеш його, бо ви самі були чужинцями в Єгипетській землі» (Вих. 22, 20). «Коли якийсь приходень перебуває в вашім краю з вами, не гнобіть його. Приходень, що перебуває між вами, буде для вас як земляк посеред вас; любитимеш його, як себе самого, приходнями бо ви були в землі Єгипетській» (Лев. 19, 33-34). І тому це не вигадка Папи і не швидкоплинна примха. Ми також, у актуальному контексті, покликані пережити духовне просвічення, яке пережив пророк Ісая, коли задавався питанням – що подобається Богові: «З голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатись» (58, 7-8).

 

Культ, який найбільше подобається Богові

 

  1. Ми можемо думати, що прославляємо Бога лише культом і молитвою або дотриманням моральних норм, – правда, що першість належить зв’язку з Богом, – і забуваємо, що критерієм оцінювання нашого життя є передовсім те, що робимо для інших. Молитва цінна тоді, коли підтримує щоденні діла любові. Наш культ подобається Богові тоді, коли виражаємо наміри жити великодушно і коли дар, отриманий від Бога, проявляється у посвяченні себе іншим.
  2. З тієї ж причини найкращий спосіб розпізнавання, чи наш шлях молитви автентичний, – зважувати, наскільки наше життя змінюється у світлі милосердя. Бо «це не тільки діяння Отця, але що воно стає потрібним, аби зрозуміти, хто Його істинні сини»[88]. Воно – «опорна балка, на яку спирається Церква»[89]. Хочу наголосити ще раз, що хоча милосердя не виключає справедливості й правди, «але передовсім потрібно сказати, що милосердя – це повнота справедливості й найясніше вираження Божої правди»[90]. Воно є «ключем від неба»[91].
  3. Не можу не згадати питання, яким задавався святий Фома Аквінський, коли роздумував про те, які наші дії найбільші, які зовнішні діла найкраще виражають любов до Бога. Відповів, не вагаючись, що це діла милосердя щодо ближнього[92], вони більші, ніж діла культу: «Прославляємо Бог зовнішніми жертвами й дарами не для Нього, а для нас самих і для ближнього. Йому не потрібні наші жертвоприношення, але Він вимагає їх ради здійснення нашої побожності й для добра ближнього. І тому милосердя, яке допомагає іншим, є жертвою, яка Богові наймиліша, бо це найбільша користь для ближнього»[93].
  4. Той, хто насправді бажає прославляти Бога своїм життям, хто дійсно прагне освячувати себе так, щоби його життя прославляло Святого, покликаний жертовно віддавати свої сили й працювати так, щоби жити ділами милосердя. Свята Тереза з Калькутти це добре зрозуміла: «Так, я маю багато людських слабкостей, багато людських потреб. […] Але Бог принижується і використовує нас – тебе й мене – як знаряддя Його співчуття в світі, незважаючи на наші гріхи, потреби й вади. Він послуговується нами, аби любити світ і показати світові, як сильно його любить. Якщо занадто опікуємося собою, то для інших не матимемо часу»[94].
  5. Гедоністичне споживацтво може зіграти з нами злий жарт, бо, опановані бажаннями розваг, надмірно зосереджуємося на собі й на своїх правах, і шалено прагнемо мати час для власного задоволення. І тому нам буде важко займатися тими, які потребують допомоги, й віддавати їм свою енергію, якщо не практикуватимемо якусь аскезу, якщо не боротимемося з цією гарячкою, яку нам накидає споживацьке суспільство, аби нам щось продати, і яка перетворює нас у постійно незадоволених, які хочуть мати все і спробувати все. Також споживання поверхневої інформації та різних форм швидкої й віртуальної комунікації може приголомшувати, забирати весь час і відтягувати нас від страждаючих братів. У вирі цієї дійсності Євангеліє звучить для того, щоб запропонувати нам інше життя – здоровіше й щасливіше.

 

***

 

  1. Сила свідчення святих полягає у тому, щоб жити блаженствами й критеріями, за якими відбудеться Страшний Суд. Це короткі й прості слова, але практичні й важливі для всіх, бо християнство – це передовсім життя, і якщо ще й об’єкт для роздумів, то це має значення тоді, коли допомагає жити Євангелієм у щоденному житті. Я дуже заохочую постійно читати ці величні біблійні тексти, пам’ятати їх, молитися ними, намагатися втілювати їх у життя. Вони будуть для нас добром, зроблять нас насправді щасливими.

 

ЧЕТВЕРТИЙ РОЗДІЛ

ДЕЯКІ РИСИ СВЯТОСТІ В СУЧАСНОМУ СВІТІ

 

  1. У широкому спектрі святості, який нам пропонують блаженства і Матвій 25, 31-46, я хотів би виокремити деякі духовні риси й формулювання, які, на мій розсуд, необхідні для зрозуміння стилю життя, до якого нас закликає Господь. Я не говоритиму про засоби для освячення, які ми вже знаємо: різні методи молитви, Таїнства Євхаристії та Примирення, зречення, різні форми побожності, духовне керівництво й інше. Звернуся лише до деяких аспектів покликання до святості, які, надіюся, прозвучать по-новому.
  2. Риси, які хочу виокремити, не охоплюють увесь спектр взірців святості, але це п’ять чудових проявів любові до Бога й до ближнього, які вважаю особливо важливими, – з огляду на деякі небезпеки й обмеження сучасної культури, в якій з’являється нервовий і ґвалтовний неспокій, який нас розпорошує й ослабляє; негативне налаштування і смуток; вигідна, споживацька й егоїстична ацедія; індивідуалізм і різноманітні форми фальшивої духовності, позбавленої зустрічі з Богом, яка завоювала сучасний релігійний ринок.

 

Витривалість, терпеливість і лагідність

 

  1. Перша велика риса – наполегливе й постійне зосередження на Богові, який любить і підтримує. За допомогою внутрішньої витривалості можливо підтримувати протиріччя, зміни в житті й також агресію, невірність і слабкості інших: «Коли Бог за нас, хто проти нас?» (Рим. 8, 31). Це джерело миру, яке виражається у поставах святих. За допомогою такої внутрішньої стабільності свідчення святих у нашому шаленому, мінливому й агресивному світі стає терпеливим і постійним триванням у доброму. Це вірність любові, бо той, хто спирається на Бога (pistis), також зможе бути вірним братам (pistos), не залишить їх у важку хвилину, не піддасться тривогам і перебуватиме з іншими навіть тоді, коли це не принесе задоволення відразу.
  2. Апостол Павло напоумлював римських християн, щоб «нікому злом за зло не віддавали» (Рим. 12, 17), щоб не чинили справедливість самі: «Самих себе не відомщайте» (в. 19), не піддавалися злу, але «перемагали зло добром» (в. 21). Це постава не слабкості, а справжньої сили, бо сам Бог «довготерпеливий і силою великий» (Наум 1, 3). Боже Слово нас закликає: «Усяка досада, гнів, лють, крик та хула мусять бути викорінені з-посеред вас разом з усією злобою» (Еф. 4, 31).
  3. Ми повинні бути уважними до своїх агресивних і егоцентричних схильностей і боротися з ними, щоб не дати їм закоренитися в нас: «Гнівайтеся, та не грішіте! Хай сонце не заходить над вашим гнівом» (Еф. 4, 26). Якщо обставини нас пригнічують, то завжди може кинути якір прохання, який нас поверне в руки Бога й до джерела миру: «Ні про що не журіться, але в усьому появляйте Богові ваші прохання молитвою і благанням з подякою. І мир Божий, що вищий від усякого уявлення, берегтиме серця й думки ваші» (Фил. 4, 6-7).
  4. Також і християни можуть стати частиною мережі мовного насилля в інтернеті й на різних форумах чи місцях віртуального спілкування. Навіть у католицьких медіа можуть переступати через границі, часто використовувати обмовляння й очорнення, і, як здається, втрачати будь-яку етику й пошану до репутації інших. У такий спосіб постає небезпечний дуалізм, бо у цих колах говорять речі, які не толерують у публічному житті, і намагаються компенсувати власне незадоволення, гнівно реалізуючи бажання помсти. Знаменно, що часом, захищаючи якісь заповіді, повністю забувають про восьму: «Не свідчи неправдиво», і безжалісно нищать образ ближнього. Це показує, що неконтрольований язик – це «світ неправди», який «запалює круг нашого існування, запалений і сам вогнем пекельним» (Як. 3, 6).
  5. Внутрішня витривалість, яка є плодом благодаті, захищає нас від поривів насильства, яке проникає у суспільне життя, бо благодать зменшує марнославство й уможливлює лагідність серця. Святий не марнує свої сили, нарікаючи на помилки інших, він здатний мовчати на вади своїх братів й уникати мовного насильства, яке спустошує й ображає, бо не вважає себе гідним, щоби суворо трактувати інших, але вважає їх кращими від себе (див. Фил. 2, 3).
  6. Не добре дивитися на інших зверхньо, грати роль немилосердних суддів, вважати інших негідними і постійно повчати їх. Це дуже тонка форма насильства[95]. Святий Йоан від Хреста пропонував щось інше: «Завжди прагни, щоб тебе всі повчали, ніж щоб повчати навіть найменшого з усіх»[96]. І додає пораду, як не підпускати до себе диявола: «Радій добром інших як своїм власним і щиро прагни, щоб усіх вважали кращими за тебе в усьому. У такий спосіб подолаєш зло добром, відкинеш диявола далеко і осягнеш духовну радість. Практикуй це, особливо щодо тих, які тобі найменше подобаються. І знай, що якщо цього не навчишся, то не осягнеш справжню любов і не зростатимеш в ній»[97].
  7. Покора може закоренитися в серці лише через приниження. Без принижень немає ні покори, ні святості. Якщо ти не здатний прийняти й жертвувати деякі приниження, то ти не покірний і не стоїш на дорозі до святості. Святість, яку Бога дарує своїй Церкві, приходить через приниження Його Сина, і це є дорога. Приниження уподібнює тебе до Ісуса, це неуникненна частина наслідування Ісуса Христа: «Христос страждав за вас також, лишивши вам приклад, щоб ви йшли його слідами» (1 Пт. 2, 21). Він, у свою чергу, виражає покору Отця, який принижується, аби йти зі своїм людом, терпіти його невірність і нарікання (див. Вих. 34, 6-9; Муд. 11, 23-12, 2; Лк. 6, 36). І саме тому після принижень «вийшли апостоли з синедріону, раді, що удостоїлися перенести зневагу за ім’я Ісуса» (Ді. 5, 41).
  8. Говорю не лише про випадки насильницького мучеництва, але й про щоденні приниження тих, які мовчать ради спасіння своїх родин або не говорять добре про самих себе, а воліють вихваляти інших, а не самих себе, і вибирають менш амбітні завдання, і навіть часом терплять несправедливість, аби жертвувати це Господові: «Але коли ви, робивши добро, за те страждаєте і переносите страждання терпеливо – це благодать у Бога» (1 Пт. 2, 20). Це не означає ходити з опущеною головою, бути маломовним або уникати суспільства. Часом хтось, саме тому, що вільний від егоцентризму, може мати сміливість доброзичливо дискутувати, вимагати справедливості або захищати слабких від сильних, хоча це може мати негативні наслідки для його репутації.

GAUDETE ET EXSULTATE 120

 

[1] Бенедикт XVI, Гомілія на урочистій інавгурації Понтифікату (24 квітня 2005): AAS 97 (2005), 708.

[2] У всякому разі зумовлює переконання про святість і реалізацію, принаймні в звичайному ступені, християнських чеснот: див. Motu proprio Maiorem hac dilectionem (11 липня 2017), art. 2c: L’Osservatore Romano (12 липня 2017), ст. 8.

[3] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція Lumen gentium, про Церкву, 9.

[4] Див. Joseph Malégue, Pierres noires. Les classes moyennes du Salut, París 1958.

[5] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція Lumen gentium, про Церкву, 12.

[6] Укрите життя і епіфанія, в Obras Completas V, Burgos 2007, 637.

[7] Йоан Павло II, Апостольський лист Novo millennio ineunte (6 січня 2001), 56: AAS 93 (2001), 307.

[8] Апостольський лист Tertio millennio adveniente (10 листопада 1994), 37: AAS 87 (1995), 29.

[9] Гомілія під час екуменічного служіння на честь свідків віри ХХ століття (7 травня 2000), 5: AAS 92 (2000), 680-681.

[10] Догматична конституція Lumen gentium, про Церкву, 11.

[11] Ганс Ур фон Бальтазар, “Теологія і святість”, в Communio 6 (1987), 489.

[12] Духовна пісня B, Пролог, 2.

[13] Там само, XIV-XV, 2.

[14] Див. Катехиза (19 листопада 2014): L’Osservatore Romano, іспанською 21 листопада 2014, ст. 16.

[15] Св. Франциск Сальський, Трактат про любов до Бога, VIII, 11.

[16] П’ять хлібів і дві риби: радісне свідчення віри із страждання у в’язниці, México 1999, 21.

[17] Конференція католицький Єпископів Нової Зеландії, Зцілення любові (1 січня 1988).

[18] Див. Духовні Вправи, 102-312.

[19] Катехизм Католицької Церкви, 515.

[20] Там само, 516.

[21] Там само, 517.

[22] Там само, 518.

[23] Там само, 521.

[24] Бенедикт XVI, Катехиза (13 квітня 2011): L’Osservatore Romano, іспанською 17 квітня 2011, ст. 11.

[25] Там само.

[26] Див. Ганс Урс фон Бальтазар, “Теологія і святість”, в Communio 6 (1987), 486-493.

[27] Хавьєр Субірі, Природа, історія, Бог, Мадрид 1999, 427.

[28] Карло М. Мартіні, Сповідь Петра, Естелла 1994, 76.

[29] Потрібно відрізнити поверхневе задоволення від здорової культури вільного часу, яка відчиняє нас, з жертовним і споглядальним налаштуванням, для іншого і для дійсності.

[30] Святий Йоан Павло II, Гомілія під час канонізаційної Меси (1 жовтня 2000), 5: AAS 92 (2000), 852.

[31] Регіональна Конференція Єпископів Західної Африки, Пастирське послання на закінчення ІІ Пленарної Асамблеї (29 лютого 2016), 2.

[32] Убога жінка, II, 27.

[33] Див. Конгрегація Віровчення, Лист Placuit Peo, про деякі аспекти християнського спасіння (22 лютого 2018), 4: L’Osservatore Romano (2 березня 2018), ст. 4-5: «Як неопелагіанський індивідуалізм, так і неогностична зневага до тіла спотворюють віру в Христа, єдиного й універсального Спасителя». Цей документ містить доктринальні принципи для розуміння християнського спасіння, беручи до уваги сучасні неогностичні та неопелагіанські нурти.

[34] Апостольська адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 94: AAS 105 (2013), 1060.

[35] Там само: AAS 94 (2013), 1059.

[36] Гомілія під час Меси в Домі Святої Марти (11 листопада 2016): L’Osservatore Romano (12 листопада 2016), ст. 8.

[37] Святий Бонавентура навчає: «Потрібно припинити всі інтелектуальні міркування, а найбільші прагнення спрямувати до Бога і перемінити їх в Богові. […] Бо людська природа нічого не може осягнути, а наука – дуже мало, надавати малу вагу дослідженням, а велику – благодаті; малу – розмовам, а велику – внутрішній радості; малу – словам і книжкам, а велику – Божому дарові, яким є Святий Дух; малу або ніяку – творінню, а всю – творчій субстанції, тобто Отцю, Синові, і Святому Духові» (Дорога душі до Бога, VII, 4-5).

[38] Лист до Великого Канцлера Папського Католицького Університету Аргентини з нагоди сотої річниці заснування Богословського Факультету (3 березня 2015): L’Osservatore Romano (10 березня 2015), ст. 6.

[39] Апостольська адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 40: AAS 105 (2013), 1037.

[40] Відеопослання до Міжнародного Богословського Конгресу Папського Католицького Університету Аргентини (1-3 вересня 2015): AAS 107 (2015), 980.

[41] Апостольська післясинодальна адгортація Vita consecrata (25 березня 1996), 38: AAS 88 (1996), 412.

[42] Лист до Великого Канцлера Папського Католицького Університету Аргентини з нагоди сотої річниці заснування Богословського Факультету (3 березня 2015): L’Osservatore Romano (10 березня 2015), ст. 6.

[43] Лист до Брата Антонія, 2: FF251.

[44] Сім дарів Святого Духа, 9, 15.

[45] Id., In IV Sent. 37, 1, 3, ad 6.

[46] Апостольська адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 94: AAS 105 (2013), 1059.

[47] Див. Св. Бонавентура, Шість крил Серафима 3, 8: «Non omnes omnia possunt». Слід розуміти згідно з Катехизмом Католицької Церкви, 1735.

[48] Святий Фома Аквінський, Summa Theologiae I-II, q.109, a.9, ad 1: «Благодать приховує в собі певну недосконалість, оскільки не зцілює людину досконало».

[49] Див. Природа і благодать, XLIII, 50: PL 44, 271.

[50] Сповідь X, 29, 40: PL 32, 796.

[51] Див. Апостольська адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 44: AAS 105 (2013), 1038.

[52] Християнська віра вважає, що благодать випереджує, супроводжує наші дії і діє після них (див. Тридентський Собор, Сесія VI, Декрет de iustificatione, про виправдання, глава 5: DH, 1525).

[53] Див. Гомілія про лист до Римлян, IX, 11: PG 60, 470.

[54] Гомілія про покору: PG 31,530.

[55] Канон 4, DH 374.

[56] Сесія VI, Декрет de iustificatione, про виправдання, глава 8: DH 1532.

[57] N. 1998.

[58] Там само, 2007.

[59] Святий Фома Аквінський, Summa Theologiae I-II, q. 114, a. 5.

[60] Свята Тереза з Лізьє, «Принесення себе в жертву Милосердній Любові» (Молитви, 6).

[61] Lucio Gera, “Sobre el misterio del pobre”, en P. Grelot-L. Gera-A. Dumas, El Pobre, Buenos Aires 1962, 103.

[62] Остаточно, це католицька доктрина щодо «заслуги» після виправдання: йдеться про співпрацю виправданого у розвиткові життя благодаттю (див. Катехизм Католицької Церкви, 2010). Але ця співпраця в жодному разі не чинить само виправдання і дружбу з Богом предметом людської заслуги.

[63] Див. Апостольська адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 95: AAS 105 (2013), 1060.

[64] Summa Theologiae І-ІІ, q. 107, a. 4.

[65] Гомілія під час Ювілею осіб, виключених із суспільства (13 листопада 2016): L’Osservatore Romano (14-15 листопада 2016), ст. 8.

[66] Див. Гомілія під час Меси в Домі Святої Марти (9 червня 2014): L’Osservatore Romano, іспанською (13 червня 2014), ст. 11.

[67] Послідовність другого і третього блаженства різна в різних текстуальних традиціях.

[68] Духовні вправи, 23.

[69] Манускрипт Г, 12 r.

[70] Із патристичних часів Церква цінить дар сліз, що можна побачити в чудовій молитві Ad petendam compunctionem cordis: «О всемогутній і милосердний Боже, який для спраглого люду видобув зі скелі джерело живої води, видобудь із наших затверділих сердець сльози скрухи, аби ми оплакували наші гріхи і заслужили на Твоє милосердя і прощення» (Missale Romanum, ed. typ. 1962, ст. [110]).

[71] Катехизм Католицької Церкви, 1789; див. 1970.

[72] Там само, 1787.

[73] Знеславлення й обмовляння – це як терористичний акт: кидають бомбу, нищать, а нападник відходить щасливим і спокійним.

[74] У деяких випадках необхідно розмовляти про проблеми когось із братів. У таких випадках може трапитися, що переказується інтерпретація, а не об’єктивний факт. Емоції деформують конкретну дійсність факту, переказують його в інтерпретації, позначеній суб’єктивністю. У такий спосіб руйнують дійсність і не шанують правду іншого.

[75] Апостольська адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 218: AAS 105 (2013), 1110.

[76] Там само, 239: 1116.

[77] Там само, 227: 1112.

[78] Енцикліка Centesimus annus (1 травня 1991), 41c: AAS 83 (1991), 844-845.

[79] Апостольський лист Novo millennio ineuente (6 січня 2001), 49: AAS 93 (2001), 302.

[80] Там само.

[81] Булла Misericordiae Vultus (11 квітня 2015), 12: AAS 107 (2015), 407.

[82] Згадаймо реакцію доброго самарянина на чоловіка, якого бандити кинули ледве живого на узбіччі (див. Лк. 10, 30-37).

[83] Конференція Католицьких Єпископів Канади. Комісія Соціальних Справ, Відкритий лист до членів Парламенту, Загальне добро і виключення: Канадський вибір (1 лютого 2001), 9.

[84] Див. V Генеральна Конференція Єпископів Латинської Америки і Карибів, згідно з навчанням Церкви, навчає, що людська істота «завжди свята, від самого зачаття, на всіх етапах розвитку, і аж до природної смерті» (Documento de Aparecida, 29 червня 2007, 388, 464).

[85] Правила, 53, 1: PL 66, 749.

[86] Див. Там само, 53, 7: PL 66, 750.

[87] Там само, 53, 15: PL 66, 751.

[88] Булла Misericordiae Vultus (11 квітня 2015), 9: AAS 107 (2015), 405.

[89] Там само, 10: AAS 107 (2015), 406.

[90] Апостольська післясинодальна адгортація Amoris laetitia (19 березня 2016), 311: AAS 108 (2016), 439.

[91] Апостольська адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 197: AAS 105 (2013), 1103.

[92] Див. Summa Theologiae ІІ-ІІ, q.30, a.4.

[93] Там само, ad 1.

[94] Христос в убогих, Мадрид 1981, 37-38.

[95] Існує багато форм булінгу, які, хоча й виглядають елегантними чи шанобливими і дуже духовними, завдають багато страждань почуттю самооцінки інших людей.

[96] Перестороги, 13b.

[97] Там само, 13a.