ШЛЯХ САТЧІТАНАНДИ

 

МІЖРЕЛІГІЙНИЙ ДІАЛОГ

 

о. О. Кривобочок ТІ

ШЛЯХ САТЧІТАНАНДИ

стислий виклад книжки:

ПУТЬ САТЧИТАНАНДЫ,

Максим Демченко, Москва, ГАНГА 2008,

з власними доповненнями

та коментарями

 

 

 

І. Жуль Моншанен

 

Жуль Моншанен (1895-1957) народився у французькому місті Флері в родині виноградарів. Він був слабкою хворобливою дитиною, страждав від астми, не міг добре вчитися, бавитися з іншими дітьми. Обмеження контактів із зовнішнім світом сприяло розвиткові внутрішнього світу й особливої чуттєвості. У 1912 р. родина переїжджає до Леону, а в 1913 р. Жуль поступив у духовну семінарію. Перша світова війна перервала навчання. За тодішніми законами Франції під мобілізацію підпадало духовенство та семінаристи. Жуль не міг служити в армія за станом здоров’я, але міг викладати релігійні дисципліни, отож зайнявся викладацькою діяльністю. Він мав багато вільного часу, зайнявся самоосвітою. Якось йому до рук потрапило кілька книжок про індійську культуру й духовність й Індія захопила його уяву. Європа очікувала нового Карла Великого, а Жуль, під впливом Індії, яка будувала свою культуру на принципі ненасильства, вважав, що їй потрібний Махатма Ганді. Після закінчення війни він продовжив навчання і 29 червня 1922 р. був рукопокладений у сан священника. Наступні два роки продовжує навчання, його цікавить тема спасіння невіруючих, але розчаровується і припиняє навчання, бо, як пізніше напише, більшість священиків перебувала у «темряві віри». Розпочинає душпастирську працю в бідних шахтарських районах, поступово захоплюється комуністичними ідеями рівності: «Вірність Христові й робітничому класові». Стає відомим проповідником. Захоплюється символом хреста і вивчає символіку. Хрест – символ вогню, сонця, життя, воскресіння в древніх культурах, через Христа стає символом духовного відродження і спасіння всього світу. Багатосторонність символу хреста приводить його до переконання про багатосторонність проявів Божественного і до переконання, що всі культури й релігії походять із одного Джерела й що неможливо зачинитися в границях однієї релігії й не звертати увагу на інші, вважаючи їх несправжніми.

Зима 1932 р. – о. Жуль застудився, важке запалення легенів, він перебуває між життям і смертю. О. Жуль молиться й думає, що це випробування, дане Провидінням для того, щоб змінити своє життя. Його навідують різні ідеї, прозріння. У якийсь момент відчув, що йому треба повернутися до мрії своєї юності – до Сходу. Складає приватну обітницю, що якщо видужає, то поїде до Індії місіонером, прийме індійський спосіб життя, щоб глибше ввійти в індійську духовність і культуру. О. Жуль Моншанен видужує, але слабке здоров’я не дозволяє йому подорожувати, він не може працювати навіть парафіяльним священиком. Він допомагає у сиротинці, вивчає санскрит, разом з о. де Любаком вивчає спадщину отців де Фуко і Леббе, які намагалися створити нову парадигму місіонерства. Мрія ентузіастів – обмін духовними цінностями, а не нав’язування своєї релігії та культури.

Мрія збулася аж у 1939 р., коли о. Жуль нарешті виїхав до Індії. На борту корабля він дав інтерв’ю, яке збереглося до наших днів: «Необхідно поєднувати роздуми й медитацію. Боже Слово стало таким, як ми, щоб ми стали такими, як Воно. Хіба місіонер не покликаний прийняти індійську культуру ради свого очищення і преображення у Христі? Йдеться не про пристосування до індійської традиції, а про сприйняття через Любов суттєвого в духовності Індії, в її філософії та сакральному житті… Ми повинні сприйняти Індію у світлі християнства, а християнство – в світлі Індії».

Перший період життя в Індії дуже важкий, для душпастирської праці треба було знати англійську й тамільську мови. Англійською він володів погано, тамільської взагалі не знав. Мовний бар’єр – те, що він повинен був пройти спочатку. Культурний бар’єр – те, що він повинен був пройти в другу чергу, бо реальна Індія відрізнялася від книжкової. Третя проблема – повне нерозуміння і несприйняття його ідей католицьким духовенством. За деякий час він адаптувався до нових умов і почав «впиватися Індією», – як писав у своїх листах. У 1946 р. він супроводжує єпископа до Риму, зустрічає там де Любака, ділиться враженнями від Індії. Потім їде до Франції, отримує запрошення від провідних університетів, читає лекції в Ліоні, Парижу, його статті друкують у престижному журналі «Живий Бог», стає популярним. У 1947 р. повертається до Індії.

Жуль Моншанен, «Сатсанг – духовні бесіди»: «Індія повинна дати Заходу гостріше відчуття Вічного, першості Буття перед дією. У свою чергу, вона повинна прийняти від Заходу відчуття конкретності дочасного, особи, любові. Такою є наша місія посередників…

Стан занурення в себе, якщо він не спрямований на істинне «Я», не може розвивати знань і любові. Необхідно БУТИ, щоби давати, чим більше ми усвідомлюємо своє буття, тим більше ми здатні давати.

Церква не буде вселенською, не стане повним Тілом Христа, поки не включить у себе всі цивілізації, всі культури і духовне багатство всього світу.

Церква, позбавлена містиків, занурюється у повсякденну реальність і не може піднятися до вічності. Вона втрачає з поля зору горизонт абсолютного майбутнього, яке завершує час світу й історії, втрачає загальний сенс. Їх відсутність змінює лик обручниці Слова. Вона зводить зі шляху людей, християн і нехристиян, перевертаючи цю перспективу з ніг на голову. Ми стаємо свідками спустошення, Церква наповнюється світом, а не світ Церквою. В світському суспільстві, яке судить на основі соціальних критеріїв й пробує звести науку і філософію до рівня знарядь прогресу, Церкві потрібні «закриті сади», чисті місця, непошкоджені знаки майбутнього добра».

 

ІІ. Анрі Лє Со

 

Анрі Лє Со (1910-1973) народився у французькому місті Сен-Бріаке в родині власника невеликого магазину. У 1929 р. вступає в монастир бенедиктинів. В монастирі він зацікавився Індією, її духовними багатствами. Листується з о. Жулем Моншаненом, знаходить в його особі рідну душу. У 1948 р. виїжджає до Індії. По приїзді відразу вирушає до «Бхакті ашраму», в якому жив о. Жуль Моншанен. На відміну від о. Жуля о. Анрі в Індії відразу відчув себе як вдома. Обидва священики живуть як саньясі – індійські ченці, одягаються як вони, їдять таку саму їжу, повністю переймають їхні манери і стиль життя. Відвідують індійські храми, беруть участь в індуїстських літургійних відправах на честь різних божеств.

У 1949 р. вони відвідали знаменитого індійського мудреця Шрі Рамана Махараші. О. Анрі багато очікував від цієї зустрічі, думав, що станеться щось важливе, але нічого не сталося – він повернувся розчарованим. І лише згодом зрозуміє, що розчарування приходить тоді, коли людина вважає, що має відбутися якась подія, основуючись на раціональних принципах. Це внутрішній стан учнів, які поверталися до Емаусу. І коли о. Анрі звільнився від обмежень європейського раціонального мислення, від будь-яких очікувань, то наступна зустріч з мудрецем змінила його життя. Це було справжнє посвячення в східну містику: «Невидима аура мудреця ввійшла в мене глибше від будь-яких слів… Я впізнав Єдиного Мудреця вічної Індії, безперервний ланцюг її мудреців, аскетів і провидців; мені здалося, що сама душа Індії проникла в глибини моєї душі й у стан містичного спілкування з нею». Це був початок наступної сторінки його життя: католицький бенедиктинець стане водночас і індуським містиком. Цей досвід він порівнював з досвідом апостола Павла на шляху до Дамаску.

 

ІІІ. Інкультурація

 

Що таке інкультурація Євангелія у католицькому розумінні? Якщо перечитаємо на цю тему багато статей католицьких авторів і постараємось увійти в суть цього поняття, то висновки такі: Моя католицька віра найправильніша, тільки я розумію і знаю, як Бог виглядає насправді. У моїй вірі є суттєві елементи, вічні, незмінні, й другорядні, які можна назвати католицькою культурою – там переважно культура, а не віра. Інші народи мають свою культуру, відмінну від моєї. Коли я проповідую їм Євангеліє, то можу повністю відкинути все другорядне – всю мою католицьку культуру і прийняти їхню культуру, несуттєві вірування і забобони, очистити їх і охрестити, аби тільки це не заважало проповіді Євангелія – суті Христового послання. Але я не можу прийняти їхніх богів, бо вони суперечать моєму образу Бога. Тобто, інкультурація Євангелія – це намагання втиснути визнавцям інших релігій свого Бога в їхньому упакуванні. Іншими словами – це обмеження дії Святого Духа до християнства. І сьогодні – це стандартне мислення католицьких богословів і духовенства. Отці Жуль і Анрі пішли іншим шляхом. Інкультурація – це прийняти індуїзм як Божественну релігію, яка відрізняється від християнства тільки на рівні обмежених раціональних міркувань, а на глибині духу – єдність і гармонія (цей абзац – моє особисте пояснення і доповнення).

О. Анрі Лє Со: «Тільки зовнішнє пристосування чи прийняття деяких елементів із різних сфер мистецтва й фольклору не приведе нас до мети… Процес становлення «католичності» повинен вплинути на теологічні роздуми… досягнути внутрішнього центру серця, де віруюча людина передчуває реальність Божественної присутності в собі – досвід, який спочатку веде до мовчазного здивування й виключає всі формулювання. Це приведе до нового народження Церкви, яка ввійде в нове культурне й духовне оточення. Без сумніву, що цей процес «окатоличення» зумовлює радикальний переворот у західному підході до теології й духовності, й декому може здаватися, що він розмиває основи християнського вчення, але, відкидаючи його, ми ставимо під сумнів питання про свободу Духа».

 

1. IV. САТЧІТАНАНДА – бенедиктинський ашрам

 

У 1950 р. на березі священної річки Кавері постав перший бенедиктинський ашрам Пресвятої Трійці – Сатчітананда. Бог – Брахман, Божественне Начало, Отець (Сат – вічність, буття) являє Себе в Слові (Чіт – знання, свідомість), яке повертається до Нього у виді трансцендентного блаженства Духа (Ананда – блаженство). Отці Жуль і Анрі одягнули помаранчеві габіти індуських монахів, а на шию – дерев’яні бенедиктинські хрести з вирізаними в центрі буквами ОМ, які символізували Логос. Отець Жуль Моншанен прийняв ім’я Свамі Парам Арубі Ананда (Блаженство істоти, яка не має форми), а о. Анрі Лє Со – Свамі Абхішіктананда (Блаженство помазаного Господа). Свамі означає монах-учитель.

О. Анрі ревно вивчав тамільську мову, раджа-йогу, санскритські мантри і техніку рецитації в індуських учителів. Літургія відправлялась на санскриті й тамільській мові з невеликими англійськими й латинськими додатками. До біблійних псалмів він додавав гімни Вед і Упанішад. О. Анрі перейняв з індуїзму обряд араті – церемонію вогню, під час якої Богові жертвують вогонь, пахощі й квіти, що на той час вважалося ідолопоклонством. Конференція Єпископів Індії прийме обряд араті щойно після ІІ Ватиканського Собору. О. Анрі Лє Со: «Священик запалює вогонь на таці й возносить до Божества, супроводжуючи це плавними рухами. Потім виходить до людей, кожний доторкається рукою до вогню, потім – до обличчя, посипаючи з великим почитанням своє чоло попелом. Чи християни це зрозуміють?» Католицьке духовенство й чернецтво не могло їх сприйняти – часто їм не хотіли продавати хліб до причастя, а черниці дивилися на них як на втілення диявола. Але місцевий єпископ їх підтримував.

 

V. Криза

 

О. Жуль Моншанен був інтелектуалом, його жвавий аналітичний розум не давав йому можливості зануритися в містичну молитву. Він це усвідомлював і називав себе грецьким філософом, а не індійським містиком. О. Анрі Лє Со вже частково позбувся європейського світосприйняття. Він відчував, що любов до Франції і любов до Індії перебувають у конфлікті, а не гармонії. Він не розумів, як поєднати дві великі духовні традиції. Стосунки між священиками почали погіршуватися. О. Анрі відчуває, що повинен отримати наступний імпульс для духовних пошуків – для цього йому потрібно залишити ашрам і йти своїм шляхом.

 

VI. Манреса отця Анрі

 

У 1952 р. о. Анрі – Свамі Абхішіктананда оселився в печері Ванатті біля підніжжя святої гори Аруначала. Аруначала вважалась втіленням Шіви. Божественна Тріада (Трімурті): Брахман створює світ, Вішну підтримує його, Шіва знищує і знову створює. Шіва стане символом воскреслого Христа. Абхішіктананда став самітником, рідко розмовляв з людьми, увесь час віддавав медитації й відправляв Службу Божу. Довгі години медитації, роздуми, прозріння, екстатичні стани. Ванатті стала його Манресою, там були зруйновані його розумові концепції, народилась нова людина. Він твердо вирішує стати індусько-християнським саньясі-ченцем.

«Той, хто осягнув саторі-просвічення, далі бачить, що трава зелена, а небо блакитне. Але він звільнився від свого Его, яке раніше проектував на ці речі. Тепер він бачить речі так, як вони існують у собі, а не у зв’язку з його Его. До свого Его вже немає жодного прив’язання» (о. Анрі Лє Со, Духовний щоденник).

«Одного разу він прямував на поклоніння до одної церкви, розташованої десь трохи більше ніж за милю від Манреси; здається мені, що то був храм св. Павла, а дорога туди йде понад річкою. Він ішов, заглиблений у думки про своє поклоніння, і вирішив присісти повернувшись до річки, яка текла внизу. І от, коли він там сидів, очі його розуміння почали розплющуватися; не те щоб він побачив якесь видіння, просто він збагнув і дізнався чимало речей, які стосувалися як царини духа, так і віри й науки; це супроводжувалося таким великим просвітленням, що все здавалося йому новим» (Св. Ігнатій Лойола, Заповіт прочанина 30).

«ДУХОВНІ ВПРАВИ ПРИЗНАЧЕНІ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ЗУМІТИ ПЕРЕМОГТИ САМОГО СЕБЕ Й УПОРЯДКУВАТИ СВОЄ ЖИТТЯ, НЕ ПОСЛУГОВУЮЧИСЬ РІШЕННЯМИ, ПРИЙНЯТИМИ ПІД ВПЛИВОМ НЕВПОРЯДКОВАНИХ СХИЛЬНОСТЕЙ» (Св. Ігнатій Лойола, Духовні Вправи 21).

 

VII. АДВАЙТА – вчення про недвоїстість усього, що існує

 

Досвід систематичної і глибокої медитації приводить о. Анрі до повного усвідомлення недвоїстості буття. Він переживає наступну кризу. Як цей досвід поєднати з християнським вченням, яке бачить реальність у боротьбі протилежностей: добро і зло, Бог і диявол, рай і пекло? О. Анрі шукає відповідь як у духовній літературі, так і в живих учителів. Провидіння ставить на його шляху різних людей, він задає їм різні запитання, але відповіді не задовольняють його, а часом і розчаровують. Одна з таких відповідей шокує його, він переживає глибоке пригнічення: «Яка користь від усіх цих книжок, від часу, який ти витратив на вивчення різних мов… Якою мовою ти користуєшся у спілкуванні з Духом? Дух не має жодного відношення ні до тіла, ні до мов, ні до духовних творів… Він просто Є і це все!… Єдине, що тобі потрібне, – скинути пута, які тягнуть тебе назад. Відкинь свої молитви і поклоніння, роздуми про різні речі. Усвідом, що ти є».

Духовна криза породжує різні скрупули. Навіщо відправляти Службу Божу, чи це не духовне рабство. З другого боку, чи такі сумніви щодо християнського вчення не є також внутрішнім зневоленням. Врешті-решт він вирішує, що повинен осягнути свободу «від меси і від не-меси», тобто якусь глибшу внутрішню свободу.

На цьому етапі о. Анрі чимось нагадує св. Ігнатія Лойолу, його кризу, переживання і скрупули. Класичною християнською мовою це називається «дорога очищення», цю дорогу ми проходимо в першому тижні ігнатіанських реколекцій, і різні протиріччя на розумовому рівні часом просто розривають нас.

Залишмо на хвилину нашого героя і поміркуймо трошки про постулати нашої християнської віри, якими користуємось постійно, але глибше в це не вникаємо. Добро і зло, Бог і диявол, рай і пекло. Що ми в них вкладаємо, яке наше розуміння цих термінів? Бог і диявол – це буття, які існують автономно, самі в собі, незалежно від нас. Бог і диявол – це творець і творіння, дві онтологічно відмінні речі, друга повністю залежить від першої, і навіть у якійсь мірі підпорядкована першій. Книга Йова показує цю залежність і підпорядкування. У цьому аспекті християнського вчення можемо вже говорити про недвоїстість. Двоїстість виникає в нашому розумі тоді, коли диявола сприймаємо як антибога, надаючи йому атрибути Бога, тільки зі знаком мінус. Частина християн, які крутяться довкола демонологів і екзорцистів, має саме таке розуміння диявола, хоча й неусвідомлене. Добро і зло – це буття, які онтологічно існують самі в собі – згідно з арістотелівсько-томістичною філософією, чи це категорії нашого розуму, які ми створюємо в своїх головах, згідно з нашим світобаченням, релігією, культурою тощо і накладаємо на якісь аспекти довколишньої дійсності? Тобто, чи добро і зло існують об’єктивно, чи це щось суб’єктивне, по аналогії – як час і простір у розумінні Канта? Отож у цьому випадку двоїстість існує тільки в наших головах. Рай і пекло – це об’єктивна дійсність чи стан людської душі? Якщо стан людської душі, то ця двоїстість також існує тільки в нашому розумі.

Проблема о. Анрі, на мою думку, це проблема усіх християн, які народилися християнами чи прийняли християнство як ідеологію, елемент національної тотожності тощо, але в християнстві ніколи не мали глибокого духовного досвіду, а духовний досвід отримали в далекосхідних релігіях, і мають проблеми – як поєднати доктрину однієї релігії з доктриною і духовним досвідом іншої релігії.

 

VIII. ДХЬЯНА – МЕДИТАЦІЯ

 

Провидіння ставить на його шляху наступного вчителя, якого індуси вважали святим – Джнянананду. О. Анрі бомбардує його різними запитаннями. Відповіді святого – це не відповіді в нашому розумінні, а короткі оповідання, байки, де думка переважно недовершена. Пізніше о. Анрі познайомиться з індійським єзуїтом, о. Ентоні де Мелло, який напише багато книжок у стилі притч.

Одного разу Джнянанда відповів: «Який сенс задавати подібні запитання? Відповідь у тобі. Шукай її в глибині свого єства. Віддай себе медитації за межами всіх форм, і там знайдеш відповідь». Стосунки о. Анрі з гуру подібні до стосунків між духовним отцем і учнем у християнстві. Особливо це виразно видно в індивідуальному духовному керівництві під час ігнатіанських реколекцій. Реколектант бомбардує керівника запитаннями, хоче отримати конкретну відповідь на розумовому рівні, яка дасть йому зрозуміння, і ще якісь конкретні інструкції, техніку медитації, яка заведе його до Бога. І пояснити неможливо, що його віра – не вчення Ісуса, а побутове масове християнство: гноза (правильні знання про Бога) плюс язичницька магія у християнському виданні (інструменталізація Таїнств і всього іншого, що пропонується на церковному ринку). Якщо керівникові не вдасться перевести увагу реколектанта на медитацію і свій внутрішній світ, то далі – одні розчарування і критика бездарності й тупості керівника. Для індусів усе просто – учень ще не готовий!

Один з учнів Джнянананди написав вірш про медитацію:

«Повернися всередину,

В місце, де нічого немає,

І потурбуйся, щоб ніщо не з’явилося,

Ввійди в глибину себе самого,

В місце, де вже немає думок,

І потурбуйся про те, щоб вони вже не приходили до голови!

Там, де нічого немає,

Є Повнота!

Там, де нічого не видно,

Видно Суть!

Там, де ніщо не з’являється,

Раптово з’являється «Я»!

Це дхьяна – медитація!»

Йо. 20, 8: «Тоді ввійшов і той інший учень, який першим був прийшов до гробниці, – і побачив, і увірував». Християнин, який читає індуські тексти, мусить трошки напрацюватися і навчитися переводити їх у євангельську мову, і також вчитися християнські тексти сприймати ширше і глибше. Що побачив Йоан? Порожній гріб. І увірував. Що означає «увірував» у даному контексті? Можемо подавати різні інтерпретації: увірував у факт Воскресіння Ісуса Христа. Можемо подати й інше пояснення, у світлі індуського тексту, яке не суперечить першому, але набагато глибше:

Там, де нічого немає,

Є Повнота!

Мить і вічність – це протилежності тільки логічного й розумового рівня. На рівні досвіду чи існування мить і вічність – одне й те саме. Те саме стосується Нічогості й Повноти. А Повнота – це Бог. Порожній гріб розвалив усі розумові конструкції Бога й Месії в голові Йоана. Досвід порожнього гробу – це досвід порожнечі в голові, відсутності будь-яких концептів Бога й будь-яких думок. Це досвід нічогості, нірвани. Й водночас це досвід Повноти – Бога!

Лк. 9, 23: «Коли хто хоче йти за мною, нехай себе зречеться».

Лк. 14, 33: «Хто не зречеться всього, що має, не може бути моїм учнем».

У побутовому християнському розумінні самозречення – це богомільне, аскетичне життя, відмова від матеріальних благ, утіх земного світу тощо. Це редукція Євангелія до рівня етики й моралі. Але мало хто прирівнює самозречення до навернення-метаної – зміни розуму, ментальності, розумового й відчуттєвого сприйняття довколишньої дійсності, тобто як дуже глибоких змін в особовості людини. І саме це є дхьяна-медитація!

 

IX. ХТО НЕ ЗРЕЧЕТЬСЯ ВСЬОГО, ЩО МАЄ,

НЕ МОЖЕ БУТИ МОЇМ УЧНЕМ

 

Найвідоміша притча Джнянананди: «Якщо діти хворі, то їхні матері дають їм гіркі ліки. Дітям це не подобається. Вони відбиваються руками й ногами, брикаються і б’ють матерів, випльовують ліки. Темні люди, які відкидають мудрість, подібні до цих дітей. Мудрість і істинне знання ніколи не проходить у душу людини проти її волі. Їх слід довго й наполегливо шукати. До прикладу, одного разу ви взнали, що на другому березі річки живе Вчитель. Ви хочете його побачити і поговорити з ним. Просите перевізника перевести вас на другий берег. Він погоджується вас перевезти, але без багажу. Ви мусите залишити їжу, одяг, священні книжки й усе інше, що маєте з собою. Що ви виберете – Вчителя чи свій багаж».

Лк. 14, 33: «не зречеться всього, що має – οὐκ ἀποτάσσεται πᾶσι τοῖς ἑαυτοῦ ὑπάρχουσιν». «Зректися» – у буквальному тлумаченні з грецької: «сказати до побачення; попрощатися». «Що має» – з грецької можна перекласти ще й так: «те, що існує актуально, тепер; те, що тримає в руках». Ці слова можна інтерпретувати так: те, що насправді є для нього великою цінністю, а не будь-що. Євангеліє не має дна, ми можемо занурюватися до тої глибини й розуміти той рівень, який здатні збагнути.

Зречення має різні аспекти, сфери, рівні, глибини. І кожний, хто вибрав дорогу учня Ісуса і дорогу зречення, може зректися лише того, що побачив у собі, пізнав і зрозумів. І чим більша глибина самопізнання, тим менше людей до неї доходять. Чи багато людей доходять до глибини, де зречення вже подібне до глибокого кенозису – зректися своїх переконань: політичних, національних, мовних, релігійних, всієї своєї богомільності та ідейності, тобто зректися усього того, що для мене є святим, чим я живу й дихаю? І чи саме це не є євангельським блаженством убогих духом, яке завжди редукують до рівня етики й моралі? Це вже рівень досвіду психо-духовної смерті, досвід порожнього гробу, порожнечі й Повноти водночас. Це також вчення АДВАЙТИ – недвоїстості.

Поясню це простими словами. Європейська ментальність будь-який розвиток, навіть духовний, зростання вважає накопиченням матеріальних і нематеріальних цінностей – інтелектуальних та духовних благ. Хочемо прийти до церкви, поставити порожній мішок, просити в Бога наповнити його благодатями, скільки я годен піднести, й піти з повним мішком додому. Стараймося змінити цю ментальність у протилежну сторону. Щоб лізти на гору, під нею необхідно залишити всі свої чемодани й торби – всі свої святощі й цінності, а не тягнути їх за собою на гору.

 

X. ПРОБУДЖЕННЯ

 

О. Анрі дуже захопився своїм новим учителем – Джнянанандою. За деякий час знову його відвідав, але вчитель зник. Учні говорили, що він пішов у Гімалаї на невизначений час. О. Анрі був розчарований. Не знав, що робити далі. Вирішив вести жебрацький спосіб життя – просив милостиню, молився. За деякий час знайшов притулок у храмі Шіви. Тут окрім медитації бере активну участь у літургійному житті місцевого населення, у релігійному культі й усіх обрядах, які європейці вважали язичницьким ідолопоклонством.

«У Манресі він щодня просив милостиню. Він не їв м’яса і не пив вина, навіть коли йому їх пропонували. Не постив він тільки в неділю, і якщо в цей день йому давали трохи вина, то він його випивав» (Св. Ігнатій Лойола, Заповіт прочанина, 19).

Такий спосіб життя затягнув його в індуську культуру, релігію й ментальність глибше, ніж медитація та інтелектуальні роздуми. В образі Шіви він побачив Ісуса Христа. Шіва став образом Космічного Христа, який відкривається у нових образах: «Його тіло занурюється в землю і він зникає так само, як колись з’явився з глибини серця, в якому нарешті відкрилася Суть, нарешті утворився цей знак, цей чистий знак у формі священного каменю у центрі переродження Єства».

«Одного дня, коли він відмовляв молебень до Божої Матері на східцях того ж таки монастиря, розум його почав здійматися вгору, і він наче уздрів Пресвяту Тройцю в образі трьох музичних ключів. Це викликало у нього стільки сліз та ридань, що він ніяк не міг оволодіти собою. Того ж ранку, йдучи у процесії, яка вийшла звідти, йому не вдалося стримати сліз аж до обіду; попоївши, він не міг зупинитися й говорив тільки про Пресвяту Трійцю, висловлюючи при цьому чимало найрізноманітніших порівнянь і відчуваючи неабияку радість та втіху. Враження від описаного почуття великого благоговіння, яке охопило його під час молитви до Пресвятої Тройці, не залишало його впродовж усього життя» (Св. Ігнатій Лойола, Заповіт прочанина, 28).

Релігійний культ стає іконою Бога лише тоді, коли ми свідомо й усіма фібрами душі входимо в нього. Якщо ж ми молимося в церкві чи лазимо в процесіях як сонні мухи, то це звичайне ідолопоклонство.

 

XI. Реколекції в храмі МАУНА – МОВЧАННЯ-«БЕЗМОЛВИЯ»

 

О. Анрі поєднує християнську та індуську духовності, намагається, як сам говорить, «жити космічною універсальною позаісторичною Церквою і водночас історичною інституційною Римською Церквою». Він багато подорожує в пошуках нових знань і досвіду. У вересні 1956 р. він розпочав ціломісячні реколекції в храмі Мауна в місті Кумбаконам – древній столиці могутніх тамільських царів. З собою взяв тільки Новий Завіт і Упанішади. Духовні вправи виконував у формі традиційної бхакті-йоги: повторював Святі Божі Імена. Саме там він відчув особливу силу: «Із усіх мантр і молитов співання Святого Імені Бога – найвище та наймогутніше. На психологічному рівні воно зосереджує і поглиблює ум. На справді духовному рівні, завдяки божественній силі, якою воно наповнене, веде душу до самого центру себе самої і всього сущого, до Джерела, до Отця».

Традиційна бхакті-йога подібна до безустанної «Ісусової молитви».

Російський термін «безмолвие» набагато глибший, ніж український відповідник «безголосся», тому наступну цитату подаю російською мовою: «Безмолвие рождает подвиг, а подвиг рождает плач, плач — страх, страх — смирение, смирение — прозрение, прозрение — любовь, любовь же делает душу здравою и бесстрастною, и тогда человек познает, что он недалек от Бога…. Надлежит тебе посредством безмолвия совершенно очистить ум и дать ему непрестанное делание духовное. Как глаз, обращаясь на чувственное, дивится видимому, так чистый ум, обращаясь к мысленному, восхищается духовно созерцаемым, так что и не отторгнешь его от того. И насколько посредством безмолвия обнажается он от страстей и очищается, настолько сподобляется и ведения оных духовных вещей» (Откровенные рассказы странника духовному отцу).

Після 32-ох днів суворого затвору, коли двері келії відкрилися, він розплакався, не хотів залишати храм. У духовному щоденнику о. Анрі напише: «Вчора вранці я сильно злякався. Моє дихання ослабло і я відчув жахливий ритм ОМ ТАТ САТ ОМ, а потім з’явилося сяйво. Я ніби став на повороті дороги, яка вела в тунель, в який вривалося ніби потяг ОМ ТАТ САТ. Сяйво збільшувалося, лякало, було агресивним. Здавалося, що воно розірве мою душу. Мій страх змусив сяйво розчинитися, і образ потягу й дороги зник. Це сяйво є Присутність… Два рази з’являвся Хрест, потім видіння щезло». Це було завершення процесу просвітлення. Пізніше в книжці «Майбутній берег» він напише: «Справжня Смерть, єдиний вид смерті, який звільняє, це Смерть, яка нищить узи серця, які змушують людину ідентифікувати себе зі своїми зовнішніми проявами… Доки в людини зберігається сильне відчуття власного «Его», Бог залишається для неї «Іншим». Для неї адвайта може бути інтелектуальною концепцією, а не реальним досвідом».

Перекладімо це на мову ігнатіанської духовності:

На початку духовних вправ людині говорять: «Духовними вправами зветься будь-який спосіб, за допомогою якого душа готується і налаштовується на те, аби позбутися всіляких невпорядкованих схильностей, а щойно їх усунуто, шукає та осягає Божу волю стосовно такого устрою нашого життя, який сприяв би спасінню душі» (Св. Ігнатій Лойола, Духовні Вправи 1). Позбутися невпорядкованих схильностей – це пережити Смерть, яка звільняє.

Остання медитація четвертого тижня духовних вправ – це той момент, коли Бог вже не «Інший»: «Візьми, Господи, і прийми всю мою свободу, мою пам’ять, мій розум, і всю мою волю – усе, що маю і чим володію. Ти, Господи, все це дав мені – Тобі тепер повертаю: усе Твоє. Розпоряджайся всім згідно з Твоєю волею; мені ж дай любов Твою і благодать, яких мені достатньо» (Св. Ігнатій Лойола, Духовні Вправи 234). Це воскресіння, але для того, щоб воскреснути, спершу треба вмерти.

 

XII. Хрест о. Жуля

 

Є два психологічних типи ченців: паломники і затворники. Перші – мандруючі проповідники, другі – зачиняються в своїх затворах, приймають і вчать учнів. Самітники генерують нектар Істинного Знання в своїх келіях, а мандруючі проповідники розносять його по цілому світі. Але вони не можуть жити разом і співпрацювати разом. Що і сталося з двома французькими священиками. О. Анрі залишив назавжди ашрам Сатчітананди і перебрався в північну Індію – ближче до Гімалаїв.

О. Жуль Моншанен живе активним життям, проводить просвітницьку діяльність, відвідує чернечі згромадження в Індії та Пакистані, стає членом Філософського товариства у Мадрасі, читає лекції. Нарешті офіційна Церква помітила його. Конференція індійських єпископів запрошує його провести тижневий просвітницький курс на тему «Індійська культура і повнота Христа». Активна діяльність підриває його здоров’я, лікарі радять покинути Індію. Він у відчаю, але нічого вдіяти не може. У 1957 р. о. Жуль повертається до Франції, лягає в лікарню. 10 жовтня 1957 р. о. Жуль помер у лікарні.

 

XIII. Історична зустріч

 

Після смерті о. Жуля о. Анрі Лє Со повертається до ашраму Сатчітананди, але він не може всидіти на одному місці. Подорожує по Індії, зустрічається з різними людьми – як індуськими вчителями, так і християнами, захопленими духовністю Індії. У 1957 р. відбулася історична зустріч католицьких священиків, закоханих в Індію: отці Анрі Лє Со, Раймон Паніккар, Домінік Ван Ролленгем і Бєда Гріффітс зустрілися разом для богословського обговорення теми адвайти та християнського містицизму. Вони діляться своїм досвідом, який для кожного був унікальним. Після цього о. Анрі разом з о. Раймоном Паніккаром кілька разів відбули прощу до Варанасі – священного міста індусів, яке вважається одним з найдревніших людських поселень на землі. У 1959 р. о. Анрі подорожує на північ, до Гімалаїв. Його мета – льодовик Піндар.

 

XIV. Індія – місце поєднання християнських традицій

 

Дійшовши до льодовика Піндар, о. Анрі попрямував до села Карелі, де в 1953 р. був заснований англіканський ашрам. Англіканський священик Чарль Мюррей Роджерс прибув до Індії в 1945 р. разом з дружиною Мері Хоул. Цілий рік вони жили в ашрамі Махатми Ганді, де й захопилися ідеями індусько-християнського діалогу й пізніше заснували в Карелі Джйотінікетан ашрам – Дім Світла. О. Анрі познайомився з подружжям англіканських місіонерів і дружба тривала до кінця життя. Стиль життя ашраму полягав у регулярних медитаціях і читанні святих текстів. О. Анрі спочатку вагався співслужити англіканську Євхаристію, оскільки це було би порушенням церковних канонів (спільна Євхаристія з іншими конфесіями ще й до сьогодні заборонена в Католицькій Церкві), але врешті відкинув свої упередження й ніколи не шкодував цього: саме там він відчув реальну присутність Христа в Святих Дарах. Потім він пішов до місцевості Алмор, де було багато православних. Отці Сатчітананди вже мали контакти з православ’ям. Митрополит Антоній Сурожський цікавився життям ашраму Сатчітананда, товаришував з о. Бєдою Гріффітсом, а його медитативні роздуми часто дуже подібні до роздумів оо. Анрі і Бєди.

Потім подорож до Кедранатх – вічного помешкання Шіви. Тут наступний глибокий досвід: «Цей досвід переповнює мене внутрішньо і зовнішньо. Все – знак, усе вказує на Єдину Таїну. Це сходження в незбагненну таїну народження Себе самого на початку ланцюга засніжених гір і на вершині шляху, який безжалісно спрямований вверх – до Першоджерела, з Якого все постало, і до повноти Якого все прямує, в якому всі шляхи закінчуються і все збирається в одній точці. Можна сказати, що єдиний Господь Шіва – це Христос. Є тільки одне народження в серці всього Буття, народження, при якому Буття проявляється Само в Собі, в місці за межами всіх місць, із Якого все виходить і до Якого все повертається. Є тільки одне Джерело». Нарешті він внутрішньо прийняв Індію, а наступного року отримує індійське громадянство.

 

XV. Визнання й вихід з «підпілля»

 

Отримавши індійське громадянство о. Анрі міг вільно подорожувати по всій Індії. Ним зацікавився Кутатта – посол Швейцарії, який цікавився індійською культурою та духовністю і щиро розділяв біди й проблеми індійського народу, допомагав бідним людям. Посол Швейцарії займав високе положення в суспільстві, завдяки своїм зв’язкам допомагає о. Анрі розповсюджувати свої ідеї. З 1961 р. він організовує ряд зустрічей, сесій, симпозіумів, на які запрошує різних фахівців, які обговорюють і порівнюють християнство та індуїзм. О. Анрі бере активну зустріч в таких зустрічах. Протестанти активно підключаються до таких зустрічей. Єпископ методистів організовує подібні зустрічі в своїй церкві, запрошує навіть православних. Вже згаданий англіканський священик Чарль Мюррей Роджерс організовує серію семінарів, присвячених вивченню творчості й думки о. де Шардена, єзуїта, і його вплив на європейську айдвайтичну думку. О. Анрі зустрічає видатних індусів, для яких Євангеліє стало духовною книжкою, і які себе вважають як індусами, так і християнами. Нарешті в 1963 р. о. Анрі Лє Со має змогу припинити активну діяльність і розпочати наступну духовну прощу до Гімалаїв. Його християнська духовність уже повністю зрослася з індуською духовністю і європейський учитель християнської медитації є водночас і гуру індуської медитації.

«Дуже важливо зосередити ум на чомусь, що веде до трансцендентності та визволяє думку від блукання. Для мене це думка про «Внутрішнього». Моїм помешканням необхідно зробити внутрішній світ, утвердитися в ньому, зануритися в нього, розчинитися. Якщо думки ще приходять, то нехай вони будуть як птахи, які летять у відкритий простір серця, нехай пролітають повз голову, не турбуючи мене. Важливо, щоб мій стан був стабільним…» (о. Анрі Лє Со, Духовний щоденник).

 

XVІ. Перші учні

 

Рамеш, учень великого Рамананди, цікавився Євангелієм і хотів прийняти також і християнство. Бути індуїстом і християнином водночас – це для християнської ментальності вважається у кращому випадку чимось незрозумілим, а в гіршому – чим більше хто воцерковлений, тим більше буде обурення, ображення релігійних почуттів правильної віри тощо. В індуїстів інша ментальність (маю на увазі індуїстів-містиків, які живуть духовним життям; ті, для яких індуїзм – тільки елемент національної культури, традиції, віри батьків, найправильнішої релігії – такі самі як і масові традиційні християни або політхристияни). Зустрівши отця Анрі Лє Со, він зрозумів, що може прийняти Христа і зберегти свою індуїстську тотожність. Рамеш стає першим учнем о. Анрі. Через рік до них приєднується брахман (каста вчених і священиків) Лаліт Шарма.

У 1971 р. до Індії приїжджає француз Марк Шадюк, католицький семінарист, щоб вивчати досвід індійського християнства й діалог між християнством та індуїзмом. Він буде наступним поколінням католицько-індуїстського чернецтва. Він зустрічається з о. Анрі й відразу підпадає під його вплив. Вони мандрують до гори Аруначали, бо о. Анрі хоче поділитися з ним досвідом саме там, де пережив недвоїстість буття. В одній з печер святої гори вони занурюються у медитацію. Марк пережив те, що о. Анрі багато років назад: енергетика гори огортає його, він занурюється в транс самосвідомості, спочатку відчуває єдність з горою, а через неї – з Вищою Істотою. В печеру ввійшов католик, а з печери вийшов католик-індуїст, який пізніше прийме індуїстський чернечий постриг та ім’я Свамі Аджатананда – Блаженство Ненародженого.

 

XVІІ. О. Анрі Лє Со – «Міст» між Заходом і Сходом

 

«Моє послання не має нічого спільного з релігією. Таким є будь-яке послання, яке виходить із глибини серця. Хоча послання Упанішад має ведичні та брахманічні коріння й їхня мова походить із цього коріння, але воно світиться само по собі. Воно являє світло, яке виходить із самої глибини, і стає його відображенням. Так само як Євангеліє не зв’язане з юдейським світом, в якому було явлене. Це універсальне знання, його істинні цінності розтопили воскові стільники юдейського і грецького світів і витягли мед, який в них зберігався. Це знання – відлуння глибин людського серця, яке несе послання любові, самопожертви й справжніх взаємовідносин. Послання Упанішад, пройшовши по мутних водах каналів, неймовірно віддалених від Джерела, сформувало індійський образ думки, а послання Євангелія, пройшовши той самий шлях, сформувало західний образ думки. Людина, вимотана релігією й релігійними чварами, повертається до Джерела, коли зустрічається лицем в лице з собою, зі своїми глибинами» (Анрі Лє Со, Духовний шоденник). О. Анрі повністю знищив упередження західного менталітету щодо проявів Божественного в індуїзмі. Образ Крішни стає повноцінним образом Абсолютної Таїни, як і образ Христа.

 

XVІІІ. На межі світів

 

12 липня 1973 р. Абхішіктананда, тобто о. Анрі Лє Со впав просто на дорозі – серцевий приступ. У листі до Мюррея Роджерса він напише: «Коли я лежав на тротуарі, відчинились двері Неба. Але це Небо не було протилежністю землі, це не було ні життя, ні смерть, а просто буття, пробудження… за межею всіх міфів і символів». Він зрозумів, що це був досвід останнього Пробудження, фінальний вибух. Він також зрозумів, що його життя завершується. Упродовж кількох місяців писав листи, впорядковував свої справи. 7 грудня сестрі Теофанії, яка ним опікувалася, сказав: «Я готовий. Нехай здійсниться Божа воля». Потім занурився у медитацію, з якої вже не вийшов – серце перестало битися.

 

XIX. Roma Locuta

 

XX ст. – Церква переходить від консерватизму до міжрелігійних зустрічей. Спочатку ІІ Ватиканський Собор. Отець Лє Со писав: «На ІІ Ватиканському Соборі таке дихання Духа, якого Церква раніше не знала».

Кілька цитат із документів Собору: «Католицька Церква не заперечує те, що істинне і святе в нехристиянських релігіях. Вона зі щирою повагою дивиться на правила і вчення, які нерідко приносять промінь Істини, яка просвічує всіх людей».

«Церква напоумляє своїх дітей, щоб вони з розторопністю і любов’ю, через діалог і співробітництво з визнавцями інших релігій визнавали, оберігали і поширювали духовні, моральні та соціокультурні цінності цих релігій».

«Із давніх часів і до сьогодні у різних народів існує деяке сприйняття таємничої сили, яка присутня в подіях людського життя, й інколи й визнання Верховного Божества чи Отця. Це сприйняття і визнання пронизує їхнє життя глибоким релігійним змістом».

В Ассізі на християнському кивоті з’являється фігура Будди. Це переломний момент в історії та мисленні Католицької Церкви.

 

XX. Отець Бєда Гріффітс

 

Алан Річард Гріффітс народився в Англії у 1906 р. у бідній сім’ї. Після закінчення школи отримав гарвардську стипендію на навчання у одному з найкращим університетів. Вибрав англійську літературу і філософію. Його науковим керівником був Клайв Льюїс, талановитий ірландський письменник та філософ, автор «Хронік Нарнії». Під час навчання захоплюється працями о. Т. де Шардена, ідеї якого про природу як про живий організм глибоко його торкнули. Пізніше в своїх працях розвиватиме ці ідеї: природа священна і є проявом Божественного. Захоплюється тодішніми політичними течіями, проходить еволюцію політичних переконань від соціалістичних до агностичних. Повністю розчаровується у науково-технічному прогресі, який вважає ілюзією, і людським суспільством. У 1929 р. закінчує Гарвард і з малою групою друзів-однодумців вони вирішують ізолюватися у якійсь провінції й вести усамітнений спосіб життя за прикладом перших християнських спільнот. У провінційному містечку Котсвоулдс вони купують будинок.

 

XXІ. Пастор

 

Незважаючи на те, що група юнаків виглядала як група бунтарів проти актуального суспільного устрою і більше нагадувала групу хіпі, ніж перших християн, експеримент вдався. Вони пасуть корів, продають молоко і так заробляють на життя. День розпочинається і закінчується спільними молитвами, читають Біблію, духовну літературу, медитація, роздуми і дискусії про Бога, людину, природу тощо. Алан осягає рівновагу духа, поглиблює єдність із природою і починає відчувати покликання до священицького служіння. Англіканська Церква – державна інституція, як і вища школа. Оксфордська освіта зараховується йому як богословська. Він проходить лише короткий курс підготовки і отримує священицьке рукоположення, стає пастором. Його посилають працювати у бідний район Лондона. Зустріч із реальністю шокує його. Капіталізм – грішний устрій, соціалізм – вищий устрій. Одна проблема: марксистський соціалізм базується на матеріалістичному розумінні людини, але Алан надіється, що цю трудність вдасться подолати шляхом діалогу, порозуміння. Ідеї ідеями, а життя життям. Не маючи змоги впливати на страшну дійсність і полегшити страждання бідняків, Алан утікає в духовний світ – довгі пости та молитви.

 

XXІІ. Духовні практики

 

Спочатку довгі пости й вербальні молитви. За деякий час Алан спонтанно переходить до медитацій, частина з яких подібна до духовних вправ св. Ігнатія Лойоли. Часом впадає в екстатичні стани, переходить у інший стан свідомості, світ і дійсність виглядає зовсім по-іншому. Починає глибше задаватися запитанням: хто або що стоїть у центрі його буття – він сам чи щось інше? Відкриває своє західне раціональне «Его», яке ставить себе у центрі всесвіту. Відкриває також існування у собі глибинного Центру, повернення до якого вважає сенсом людського існування. Тема Центру стала основною в житті о. Гріффітса, а його фундаментальна й знаменита праця називається «Повернення до Центру».

Під час однієї медитації він побачив себе у підніжжі Хреста і глибоко відчув реальність того, що відбувається. Хрест – не символ, а реальна присутність Вищої Сили, зосередженої в серці Хреста. Алан повністю й неподільно віддається Розіп’ятому і вважає це своїм «поверненням до Центру». Клубок протиріч і сумнівів розривається, він повертається до дійсності новою людиною, пастирське служіння стає свідомим, він здатний передавати іншим духовний досвід, здобутий у молитві.

Досвід отця Гріффітса подібний до досвіду деяких латиноамериканських єзуїтів, захоплених теологією визволення, ідеями соціальної рівності, служіння бідним тощо. У своєму пастирському служінні вони клали акцент на зовнішню активність – бути разом із убогими й ділити всі злидні їхнього життя. Під час переслідування вони потрапляли до в’язниць. Не маючи змоги займатися зовнішньою активністю, віддавалися довгим медитаціям, переживали глибокий духовний досвід. Із в’язниць виходили зовсім інші люди – ідеї побудувати справедливе суспільство вивітрювалися, їх місце посідали ідеї передати людям внутрішній духовний досвід, який вони осягнули у тюрмах. Це було поверненням до Євангелія: соціальне, політичне, національне тощо визволення трансформувалось у єдине справжнє визволення людини – визволення у Ісусі Христі.

Уся Католицька Церква має ці проблеми – духовний досвід мізерний, передавати нема що, отож передачу духовного досвіду й свідчення життя в Бозі замінили церковною агітацією та пропагандою, активною присутністю у мас-медіа, створенням різних церковно-соціальних та інших структур. Але все це лише ерзац Євангелія.

 

XXІІІ. Католицизм

 

До свого глибокого навернення о. Алан сприймав Католицьку Церкву негативно – з огляду на її консерватизм, клерикалізм, закостенілість. Ввійшовши в духовний світ, він починає відчувати неповноцінність Англіканської Церкви і протестантизму в цілому. Тепер його приваблює містичний досвід Католицької Церкви: Йоан від Хреста, Тереза Авільська, Фома Кемпійський. Він також захоплюється книжками кардинала Ньюмена. Така література разом із глибокими роздумами та медитацією переконує його в необхідності повернутися до Центру християнства – до Католицької Церкви: «Протестантизм знищив органічну єдність містичного Тіла Христа, той божественно-людський порядок, який Церква встановила на Заході, і кожна людина стала ізольованою індивідуальною особою. Раціоналізм позбавив людський розум Божественного і зачинив кожну людину в границях її власного розуму» (о. Бєда Гріффітс, «Повернення до Центру»). Він відмовився від священицького сану і в різдвяну ніч 1931 р. у віці 25 років прийняв перше Причастя в Католицькій Церкві.

 

XXІV. Бенедиктинець

 

Алан познайомився з бенедиктинцями, зацікавився їхньою духовністю, захопився нею. 20 грудня 1932 р. стає бенедиктинським новиком або послушником. Його чернече ім’я – Бєда. 1937 р. – вічні обіти, 1940 р. – католицький священик. Йому сповнюється 34 роки. 1947 р. – пріор абатства Фарнборо. Тут розпочнеться спочатку духовна, а потім й історична мандрівка отця Бєди Гріффітса до Індії.

 

XXV. Всі дороги до Бога ведуть в Індію

 

В епоху колоніалізму англійські місіонери подорожували до найвіддаленіших частин планети. До Англії привозили знання про інші культури та релігії. Монастир Фарнборо був визнаний духовним центром Англії, його відвідували різноманітні люди з усіх країн. Отець Бєда мав достатньо інформації про різні релігії та культури. Двоє людей, які відвідали абатство, в особливий спосіб вплинули на його подальшу долю. Індійський священик Бенедикт Алапот у своєму духовному житті поєднував християнство з індуїзмом – релігією своїх предків. Антоніна Сассман, історик релігій світу, вивчала Упанішади і Бхагавадгіту, знайшла там багато спільного з Євангелієм і християнським містиками. Священик і дослідниця надихнули о. Гріффітса вивчати культуру та релігії Сходу. Він починає займатися йогою, знайомиться з шедеврами індійської духовної літератури. Бхагавадгіта стала його другим Євангелієм. Він просить у церковної влади послати його місіонером до Індії, але йому відмовляють. Пройшли роки, і нарешті у 1955 р. о. Бєда Гріффітс ступив на священну індійську землю – він в Бомбею.

 

XXVІ. Курісумала – Гора Хреста

 

Отець Бєда Гріффітс розпочав працю в Бомбею. Він познайомився з ченцями з ашраму Сатчітананда і мав повну інформацію про цей ашрам. В Бомбею він познайомився з бельгійським цистерціанцем Франциском Майо, який приїхав до Індії на запрошення єпископа Сирійської Церкви, щоб працювати в сирійському обряді в Кералі й заснувати там християнський ашрам. Один благодійник подарував Церкві 88 акрів землі на горі Курісумала. У 1958 р. о. Бєда приєднується до цієї місії. Місце було відлюдне, але дуже швидко спільнота нараховувала вже 20 членів. О. Бєда Гріффітс приймає ім’я Свама Дхаянанда (Блаженство Молитви), а брат Франциск стає Франциском Ачарьєю. Цистерціанська традиція поєдналася з індуською культурою. 4.00 – ранішні молитви, медитація, заняття йоги, літургія. Потім сніданок, праця на городі. Вивчали санскрит і сирійську. Франциск Ачарья уклав для ченців основну мантру на санскритській мові: «Ом Шрі Йесу Бхагавате Хамах – О Ісус, я поклоняюся Тобі». Поза спільними молитвами і заняттями дотримувалися цистерціанського мовчання.

О. Бєда займається також і інтелектуальною працею, пише статті та книжки. Книжка «Христос в Індії» стала дуже популярною і в 1963 р. о. Бєду Гріффітса запрошують читати лекції в західних університетах. Тема лекцій – діалог між Сходом і Заходом, його лекції викликають велике зацікавлення, його запрошують на різні зустрічі, симпозіуми, конференції.

 

XXVІІ. Сатчітананда

 

Після смерті о. Жуля Моншанена (1957) ашрам Сатчітананда занепадає. У 1968 р. о. Бєда і ще двоє ченців прибувають до Сатчітананди і розпочинають нову сторінку в історії цього монастиря. Отець Бєда Гріффітс бере нове ім’я – Свамі Даянанда (Блаженство Співчуття) і стає третім засновником Сатчітананди.

Отець Жуль Монашанен був типовим представником французької духовної еліти з елінським способом мислення, отець Лє Со повністю занурився в індуїстське світосприйняття, отець Бєда Гріффітс характеризувався універсальністю мислення і всеохопністю духовних справ. Він розпочинає писати книжку «Веданта і християнська віра», в якій порівнює і співставляє індійську духовну думку з християнською теологією. Роздумуючи над духовними темами, він подає приклади з християнства, індуїзму, даосизму, ісламу, національних релігій народів Африки та Америки. За широту поглядів його учні пізніше назвуть його універсальним учителем.

Сатчітананда стає живим і дієвим центром медитації, інкультурації та індуїстсько-християнського діалогу. Щоденно проводяться лекції й бесіди на різноманітні духовні теми, співаються християнські та індуїстські духовні пісні на англійській, тамільській і санскриті. Укладається нова літургія і літургійний збірник. Конференція єпископів Індії офіційно затверджує літургійні та духовні практики Сатчітананди. Тепер вони мають повний спокій.

 

XXVІІІ. Послання адвайти – недвоїстості

 

Від самого почату о. Беда ставився негативно до спроб створити нову синкретичну релігію. Усі релігії походять від одного Центру і всі ведуть до пізнання Істини, і ми повинні постійно вести діалог з ними, взаємно збагачуючись. Але це не означає, що ми повинні відмовитися від своїх переконань. Суть діалогу не в тому, щоби прийняти індуїзм чи поєднати кілька релігій в одну, а в тому, щоб пізнавати правди своєї релігії в контексті інших релігій, кожна з яких – промінь, який виходить із серця усіх духовних традицій. Недосконалість християнських Церков – не привід відмовлятися від них.

«Якщо церковна організація, наділена багатством і владою, вже не сприяє об’єднанню людства в любові, то вона вже не виконує свою місію, для якої була створена. Як вирішити цю проблему? Чи треба розпустити Церкву, відмовитися від догм, ритуалів і самої організації? Багато хто піддається цій спокусі, але цей метод не діє. Усе закінчується створенням іншої Церкви, інших догм, інших ритуалів і іншої організації…» (Бєда Гріффітс. Повернення до Центру).

 

XXІX. За межами пізнання

 

Авторитет ченців Сатчітананди поширюється за межі Індії. Водночас деякі представники римської ієрархії різко критикували й осуджували о. Гріффітса. Він сприймав напади з «покірною безпристрасністю». У 1973 р. «Комісія по діалогу в Індії» організувала в ашрамі Сатчітананди велику міжнародну конференцію, на якій був присутній кардинал Россано, який представляв ватиканський «Секретаріат для нехристиян». Россано був вражений тим, що побачив. Більше 50-и людей різних релігій та національностей спілкувалися в атмосфері повної щирості, відвертості й дружби, разом молилися й співали гімни різних релігій.

В книзі «Єдина Таїна» о. Бєда напише, що це були не академічні обговорення релігійних відмінностей, які ведуть у нікуди, а обмін духовним досвідом, який веде до єдності й богореалізації. Під впливом цієї конференції кардинал Россано поділився в Римі своїм баченням принципів діалогу християн з нехристиянами. Офіційний Рим признав його принципи й вони стали офіційними принципами Католицької Церкви. Самим важливим у цьому було те, що Католицька Церква визнала, що діалог з іншими релігіями може відбуватися на основі спільного духовного досвіду, який перебуває за межами пізнання.

«У кожній релігійній традиції (…) присутня безмежна глибина релігійного досвіду. Кожний народ усвідомлює Божественну Таїну на своїй мові, системі символів і способі мислення. Діалог означає, що кожний залишається вірним своїй традиції, але намагається відчинитися для усвідомлення Божественної Реальності через інший спосіб мислення та вираження. (…)

Невимовна Таїна, яку позначають різними іменами, жодне з яких не може повністю виразити її суть, ясно відкрилася і проявилася в Ісусі з Назарету.» (Бєда Гріффітс. Єдина Таїна).

 

XXX. Медитація

 

«Медитація – мистецтво виходу за межі тіла й почуттів. Ми заспокоюємо йогою спочатку тіло, потім почуття. Ми не подавляємо почуття, а вчимося гармонізувати їх, щоби тіло перебувало в спокою. Потім ми зустрічаємося з розумом, який блукає всюди, і приводимо його в стан гармонії. Ми не подавляємо розум, а обережно заспокоюємо його мантрами. Індуїсти говорять, що розум стає «односпрямованим». Від блукаючих почуттів, думок і відчуттів ми переходимо до однієї точки й зосереджуємося на ній. З цієї точки ми йдемо за межі тіла й розуму й зустрічаємося з Божественною Реальністю. У стані медитації ми безпосередньо зустрічаємося з Божественним. Посередньо ми потребуємо Його в Таїнах і у світі, але безпосередньо і відразу ми зустрічаємо Христа як Бога у внутрішньому досвіді серця. Це споглядання. У християнській традиції медитація має розсудковий характер; споглядання – це точка, в якій людина відчиняється для Божественного. Споглядаючи, ми приводимо розум у стан спокою, і тоді туди приходить Бог і наповнює його. Так ми зустрічаємося з повною Реальністю. Вмираючи, ми стаємо обличчям в обличчя з цією Реальністю. У стані медитації ми намагаємося осягнути спокій, подібний до смерті, і відчути приховану Таїну» (Бєда Гріффітс. Ашрам і Євхаристія).

 

XXXI. Ріки Співстраждання

 

Кінець сімдесятих років. Отець Бєда Гріффітс вже дуже відома людина в католицькому світі. Майже цілий рік він подорожує по США з різноманітними лекціями. Вони були зібрані в книжку «Космічне Об’явлення». У 1980 р. він повертається до Індії і починає працювати над коментарями до «Бхагавадгіти» для християнської аудиторії. Книжка побачила світ у 1987 р. під назвою «Ріки Співстраждання».

25 січня 1990 р. – перший серцевий приступ. Він пережив адвайтичний досвід, майже такий самий, як і отець Анрі Лє Со під час серцевого приступу. Своїм учням він розповідатиме: «Я був захоплений і переповнений Любов’ю. У мені відкрилося жіноче начало і я отримав нове бачення. Я побачив, що Любов – базовий принцип усього Всесвіту».

Отець Бєда зрозумів, що фізична смерть або смерть фальшивого «его», яка не торкається фізичного тіла, – шлях до самоусвідомлення й недвоїстості. Ісус на хресті, залишений усіма, навіть Богом, став нічим – і це були двері до початкової єдності з Отцем, щоб стати всім.

Отець Бєда Гріффітс помер 13 травня 1993 р.

 

XXXIІ. Рівні Істини

 

«Велике прозріння Індії полягає у тому, що все, що ми пізнаємо за допомогою почуттів і розуму, має двоїсту природу. Людський розум пізнає через двоїстість: розум і матерія, свідоме і несвідоме, час і простір – це дуалістичні поняття. І це істина, хоча й обмежена. В неї завжди є межі. За межами цієї двоїстості перебуває недвоїста Реальність, яка веде все, що існує, до Єдності.

Ми повинні усвідомити, що існують різні рівні Істини. До прикладу, якщо я скажу, що сонце встає на сході й сідає на заході, – це істина з точки зору чуттєвого сприйняття. Але потім, коли відкрию, що Земля рухається довкола Сонця, то говоритиму, що сонце не встає і не сідає. Це Земля рухається довкола Сонця. Сонце рухається довкола центру галактики і так далі. Це ньютонівське бачення світу, воно відображає істину з деякими обмеженнями. Теорія відносності йде далі й показує іншу парадигму Всесвіту. Таким чином усі поняття містяться на різних рівнях істини й ми ніколи не дійдемо до Абсолютної Істини, поки перебуваємо в цьому світі двоїстостей і людських концепцій.

Ісус учив людей на тому рівні Істини, який їм пасував. Ми маємо потребу в розділенні добра і зла, раю і пекла, але за межами цього рівня існує інший рівень істини. Євангеліст Йоан вводить нас у цей світ за межами протилежностей. «Щоб усі були одно, як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас одно». Це Недвоїста Реальність, Ісус і Отець повністю з’єднані, між ними немає двоїстості. І ми покликані до недвоїстої єдності між Отцем, Сином і Святим Духом. Це християнське Об’явлення! І воно не двоїсте. Отож, рай і пекло – це рівень Істини, необхідний для багатьох людей, а в минулому він був потрібний майже усім людям. Сьогодні для багатьох це вчення стає проблемою. Ми повинні подолати дуалістичне мислення та йти далі, щоби усвідомити Абсолютну Істину» (Сатсанг з Бєдою Гріффітсом).

 

XXXIІІ. Продовження місії

 

Раймон Паннікар народився в Іспанії в 1918 р. Його батько був індусом, а мама – католичкою. У 1946 р. він отримує священицьке рукоположення, приїжджає до Індії у 1954р. Пише праці, присвячені індійській філософії та культурі. Популярними стали дві книжки: «Ведичний досвід» і «Невідомий Христос індуїзму». Читає лекції в різних університетах світу. У 1978 р. стає президентом Товариства Абхішіктананди (о. Анрі Лє Со). У 1988 р. повертається до Іспанії й очолює центр міжкультурних досліджень, стає консультантом ЮНЕСКО по міжрелігійному діалогу.

Англієць Джон Мейн працював у Малайзії. У 50-ті роки познайомився з Свамі Сатьянандою, який навчив його медитації. Пізніше Джон Мейн стає католицьким священиком, цікавиться досвідом християнських святих, знаходить багато подібностей зі своїм досвідом індуської медитації. Прагне поділитися своїм досвідом із світом. У 1975 р. засновує Міжнародне Товариство Християнської Медитації, яке дуже швидко стає популярним і поширюється по всьому світі. З 1982 р. Товариство очолює о. Лоренс Фрімен.