о. О. Кривобочок ТІ

ДУХОВНА ДОКТРИНА

О. ТОМАША ШПІДЛІКА ТІ

В ЗАРИСІ

Томаш Шпідлік народився у 1919 році в Босковіце, тодішня Чехословаччина, тепер Чехія. У 1938 році почав вивчати філософію в університеті Брно. Наступного року вступив до Ордену Єзуїтів, у 1949 році був рукопокладений в сан священника.

У 1951 р. почав працювати на Ватиканському радіо. Трансляції для країн комуністичного блоку були неоціненним внеском у розвиток свободи в цих країнах. О. Т. Шпідлік став відомим діячем. Він зустрічався з А. Дубчаком, Генеральним Секретарем Чехословацької комуністичної партії, і В. Гавелом, який став президентом Чехії після падіння комунізму. Недільні проповіді о. Шпідліка чеською мовою перекладались і публікувались різними мовами.

У 1955 р. він захистив докторат на Папському Східному Університеті і почав працювати викладачем патристики і східної духовної теології на різних університетах світу.

38 років він був духівником семінарії св. Непомуцена. Але це не заважало йому займатись наукою і стати одним з найбільших фахівців у східній духовності.

О. Шпідлік був вибраний «Людиною року 1990» Американським Бібліографічним Інститутом Ралья в північній Кароліні, його приймали в Кремлі, він давав духовні вправи Йоанну Павлу ІІ і Римській Курії, був нагороджений Орденом Масарика, найбільшою відзнакою Чехії, В. Гавелом. У 2003 р. Йоанн Павло ІІ підніс його до кардинальської гідності. О. Шпідлік помер 16 квітня 2010 р. у Римі.

І. Теологія

Метою духовного життя є повне, досконале одухотворення всієї людини: розуму, волі, почуттів, тіла.

Безпомилковим знаком присутності Божого Духа в людині є любов: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Йо. 13, 35). «Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий!» (1 Кор. 13, 1). «Хто заповіді Мої має та їх зберігає, той любить Мене. А хто любить Мене, то полюбить його Мій Отець, і Я полюблю Його, і об’явлюсь йому Сам» (Йо. 14, 21).

Духовне життя є присутністю і дією в нас Святого Духа. Східні Отці називали це обожненням, Західні – життям благодаті або надприродним життям.

Духовне життя є уподібненням до Бога. Як видима людина може уподібнитись до невидимого Бога? Ісус Христос є Сином живого Бога, «Він є образ невидимого Бога, роджений перш усякого творива» (Кол. 1, 15). Отож, не може бути іншої досконалості, ніж у Христі і на взір Христа. І тому шлях християнської досконалості полягає у наслідування Христа. Дехто закидає, що «наслідування Христа» не є повним, що означає щось зовнішнє, подібне до дії художника-початківця, який малює копію класичного твору, краще було би говорити про «життя в Христі». Зовнішнє наслідування повинно трансформуватись у внутрішнє: наслідувати Христа в Його думках, з’єднати з Ним своє серце, погоджувати свою волю з Його волею, присвоювати Його дух. Поверхневого читання Євангелія недостатньо, його треба медитувати, контемплювати, переживати.

«Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою» (Бт. 1, 26). Східні Отці вчили, що «образ» отримуємо при хрещенні, це ніби зарис, а до «подоби» доходимо працею всього життя.

Духовне життя – осягнення щастя чи спасіння? Щастя означає психічний стан, добре самопочуття. Спасіння означає онтичний стан, тобто дійсне перебування у Божій благодаті, навіть і невідчутне у всій своїй повноті, при цьому людина може мати добре самопочуття – але як щось другорядне.

Духовне життя ототожнюється з «вічним життям», яке можна розуміти двояко: 1) життя у вічності по смерті (есхатологічний сенс); 2) вічне життя, яке починається тепер. Простому людові, забіганому в щоденних турботах, проповідники представляють переважно перше значення. Натомість у контемплятивних чернечих згромадженнях наголошується, аби вже тут, на землі, прославляли Бога так, як будуть прославляти Його у вічності.

Люди грішать і кажуть, що це природно. Грецьке слово fysis і латинське natura походять від дієслова «народжуватись». Те, що Бог створив, може бути лише добрим. Таке значення слово «природа» має у Східних Отців. Бог дав людині божественне життя, любов, віру, чесноти – це все для людини природне (повна природа – natura integra). Гріх, пристрасті тощо – суперечні з природою. Західні Отці відрізняли людське від божественного. Розум, воля, почуття – «природні» дари – (чиста природа – natura pura). Благодать, чесноти – «надприродні» дари. Гріх – зіпсута природа – natura corrupta, lapsa. І тому треба слідкувати, в якому контексті вживається термін «природа»: мусимо жити згідно з природою і розвивати її; треба зректися і умертвлювати людську природу; Божа любов для нас природна; Божа любов для нас надприродна.

Схоластична теологія розрізняє «нестворену благодать» – сам Бог, який нам уділяється, і «створену благодать» – Божі дари в людській душі. Божі дари, які містяться в людській природі й випливають з окреслення людської природи, називаються «природними», всі інші називаються «надприродними». Наприклад, те, що Бог є один, можемо пізнати своїми «природними» дарами, тобто розумом; те, що Бог є Трійцею, можемо пізнати «надприродними» дарами, в даному випадку вірою.

Людина зростає у благодаті поступово. Східні Отці розподіляли духовне життя на praksis – дію, очищення з гріхів, життя моральними нормами, і theoria – справжнє пізнання Бога, контемпляція, яку, в свою чергу, ділили на дві частини: 1) фізична теорія – пошуки Бога в створінні, 2) теологія – пізнання Пресвятої Трійці. Західні Отці говорили про три дороги християнського поступу: 1) дорога очищення – очищення з недосконалостей, 2) дорога просвічення – ріст у пізнанні правди, 3) дорога з’єднання – з’єднання з Богом.

Розвиток, поступ вимагає бачити перспективу майбутнього, тобто надію. Віра й надія належать до матеріального світу, у вічність перейде лише любов. Євреї отримали від Бога «обітницю», тобто надію. Ісус Христос є її сповненням, тобто вираженням повноти християнської надії, а інші народи «не мають надії» (1 Сол. 4, 13). Віра без надії була би лише однією з красивих теорій перебудови світу. «Той Ісус, що вознісся на небо від вас, прийде так, як бачили ви, як ішов Він на небо!» (Ді. 1, 11). Надія перших християн знайшла своє вираження у короткій молитві: «Мараната! – Прийди, Господи Ісусе!» (Одк. 22, 20).

Богослови говорять не тільки про предмет, але й про мотив надії, тобто те, на що спирається наша довіра. Надія знаходиться між упевненістю і неможливістю. І тому вона допускає різні ступені. До впевненості наближається більше, якщо підстава, на яку спирається, є сильнішою, і чим більші особисті переконання ми маємо. Християнська надія спирається на Божих обітницях. Чим більше віра проникає в людське серце, тим людина почувається сильнішою і впевненішою.

Як поєднати надію в Бога і людські дії? Св. Ігнатій Лойола відповідає: «Моліться так, ніби все залежить від Бога, а працюйте так, ніби все залежить лише від вас!» 

ІІ. Антропологія

Молитва – піднесення душі до Бога, отож зусилля, праця. Але Божа благодать є незаслуженим даром. У такому випадку – яке значення чи яку функцію виконує людська праця, коли йдеться про життя Бога в нас, про отримання благодаті? Якщо людське зусилля називаємо «аскетикою», а з’єднання з Богом «містикою», то який між ними зв’язок? Божа благодать будує на людській природі, отож людська природа є фундаментом для благодаті. Чим глибший і міцніший фундамент, тим більшу будівлю можна поставити на нього. Людські зусилля – побудова фундаменту для Божої благодаті.

Філософською мовою Бог визначається як повнота дії, чиста дія, чистий акт (actus purus). Бог вимовив одне слово, але це слово є постійною дією. Людські зусилля – це приєднання себе до постійної дії Бога. І тому одним з визначень ченця є: «Той, хто постійно працює».

Одним з наслідків гріха є знеохочення до праці: «У поті свойого лиця ти їстимеш хліб» (Бт. 3, 19). Праця стала прокляттям. Людина, яка очищається з гріхів, визволяє також і свою працю від прокляття. Праця стає вільною, радісною, стає духовним поступом.

Вартості нашим учинкам надає намір, інтенція. Сама інтенція не є чимось ясним і зрозумілим. В кожний вчинок вкладаємо багато інтенцій, свідомих і несвідомих. Моралісти говорять про актуальну інтенцію – яка безпосередньо спонукає мене до вчинку і про віртуальну – неусвідомлену в момент вчинку, але яка може бути головним мотивом для вчинку. Аби вчинок був заслугою, повинен мати надприродний мотив, релігійний. Але цей мотив не обов’язково повинен бути актуальною інтенцією, вистарчить віртуальної.

Щоб цей мотив був глибшим, його необхідно постійно пробуджувати. Апостольство Молитви радить щоденний ранковий стрілистий акт: «Усе для Тебе, найсвятіше Серце Ісуса». Святий Ігнатій Лойола подає для цього так звані Додаткові вказівки (ДВ 73-82), Іспит совісті (ДВ 24-43), молитву приготування (ДВ 46). К. Ранер вважає, що для простих людей занадто «надприродні» зітхання будуть нещирими, їх необхідно замінити більш простішими, щирими, відповідними до конкретних обставин християнина, тобто не починати від любові до Бога, а поволі до неї підноситись.

Людина має розум, волю, уяву, свободу, плани на майбутнє тощо. Як погодити між собою право вибору, свободу, свої плани на майбутнє, бажання і Божу волю? Найкраще на це відповідає св. Ігнатій Лойола у 1-ому номері Духовних Вправ: духовні вправи служать для шукання і знаходження Божої волі. Все інше повинно бути підпорядковане цьому, лише тоді воно має релігійне значення.

Духовне життя – це зростання в людині любові. Любов – це почуття. Всі людські почуття можна поділити на дві категорії: прагнення брати і прагнення віддавати. Отож є два види любові: eros – прагнення отримувати, брати, і agape – прагнення віддавати. Духовне життя – це зростання в людині божественної любові. Бог – це agape, оскільки Він нічого не потребує від свого створіння, а прагне свою любов віддавати створінню. Отож в нас повинно рости прагнення віддавати і зменшуватись прагнення брати: «Блаженніше давати, ніж брати!» (Ді. 20, 35). Але наша любов як agape стосується любові до ближнього і любові до Бога в ближньому. Любов до Бога може бути, як здається, лише eros. Але Божа благодать може дати людині agape до Бога. Тоді говоримо, що людина любить Бога ради Нього самого: «любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам» (Рим. 5, 5).

Яке відношення віра має до людського розуму? Іншими словами – чи Бога можна пізнати розумом? Схоластика відповідає: безмежного Бога може повністю пізнати лише безмежний розум, тобто Божий. Людський розум обмежений і може пізнавати лише обмежено. Схоластика вчить, що духовні речі можемо пізнавати через матеріальні, методом аналогії та абстракції. З цього огляду матеріальний світ є шляхом до пізнання Бога. Найкраще це показано на прикладі горіха. Горіх має зелену шкіру, тверде лушпиння і м’яке ядро. У переносному значенні зовнішній світ має потрійне значення. Ті, які пізнають лише зовнішню шкіру, залишаються на рівні чуттів. Ті, які навчилися мислити, здатні до рефлексії. Наукове і філософське мислення займається дослідження лушпиння. До м’якого ядра доходять ті, хто розуміє, що кожна річ, подія чи особа щось означає на їхньому шляху до Бога, що Бог через це хоче їм щось сказати.

«А Ісус, віру їхню побачивши, каже розслабленому: Відпускаються, сину, гріхи тобі!» (Мк. 2, 5). «А Він їй сказав: Твоя віра, о дочко, спасла тебе» (Мк. 5, 34). «Тоді Він доторкнувся до їхніх очей і сказав: Нехай станеться вам згідно з вашою вірою!» (Мт. 9, 29). Що таке віра у глибокому значенні? Віра означає пристосування людського мислення до правди, богослови називають це початком вічного споглядання. Її основою є безмежна довіра до Бога і готовність прийняти все, що Він нам об’явить.

  1. Віра є основою духовного життя. Це новий погляд на світ, нове оцінювання дійсності.
  2. Віра з’єднує нас з Богом. Духовні істоти наближаються до себе думками, прагненнями, серцями.
  3. Віра освітлює розум.
  4. Віра зміцнює волю.
  5. Віра є джерелом утіхи.
  6. Віра є вчинком з характером заслуги.

З’єднання з Богом називаємо містикою. На відміну від моралістів, для яких «світло» і «темрява» виражали моральний сенс добра і зла, для містиків вони стали символами двох доріг, якими можна дійти до Бога: дорога розумового пізнання і дорога таємничого, надрозумового пізнання.

Типовим представником дороги розумового пізнання був Евагрій Понтійський: Бог перебуває в розумі людини. Після очищення розум побачить Бога – в міру свого очищення. Очиститися треба не тільки від гріха і пристрастей, але й від усієї тілесності. У пізнанні тілесність проявляється у тому, що уявляємо собі те, про що думаємо. Жодний образ не може виразити Бога, отож треба позбутися всіх образів. Людина мислить поняттями – частковими розумовими категоріями, а Бог є всім, що існує, тобто універсальною розумовою категорією, на яку людина не здатна. Отож треба позбутися також і всіх понять. Тоді залишиться чистий розум, який був у первісному, чистому стані (stasis) і який спроможний бачити Бога. Саме це є «містикою світла», бо розум є світлом, яке, повністю очистившись, зустрічається зі справжнім світлом – Богом.

Натомість «містика темряви» каже, що навіть повністю очищений розум не здатний пізнати Бога. Розум треба залишити, а душу вбрати в любов. Св. Григорій Ниський каже, що зі стану stasis треба вийти і увійти в стан eksstasis, тобто вирватись, вискочити зі світла розуму в темряву любові. Для цього людина, пізнавши розумом усе, що могла пізнати, повинна усвідомити обмеження розуму, що в середньовіччі називали «вченим незнанням» – docta ignorantia. Св. Григорій Ниський показує це на прикладі зішестя Мойсея на Синай – шлях на гору йому освітлювало світло розуму, а на самій горі Бог зійшов до нього у хмарі, тобто темряві.

Яке значення в духовному розвитку людини має її тіло? Античність в особі Піфагора і Сократа негативно ставилась до людського тіла. В християнстві це ставлення неоднозначне і залежить від різних підходів, тобто різних богословських шкіл.

Св. Григорій з Назіансу говорить, що Бог створив матеріальний і духовний світи, між якими велика прірва. Велика прірва також між Творцем і творінням. Щоби подолати прірву між духовним і матеріальним началом, була створена людина як єдність матеріального і духовного начала, яка повинна «одуховнити» матерію. Щоби подолати прірву між Творцем і творінням, друга Божа Особа прийняла тіло і повинна «обожнити» все створіння.

Апостол Павло говорить про душу і тіло як про дві суперечності, ворожі одна одній. За ним пішов св. Василій. Св. Григорій з Назіансу, який пробував надати позитивний сенс тілу, пізніше перейшов на протилежну сторону. Знаємо суворе ставлення до тіла пустельників і середньовічної аскези. Як це погодити?

Треба розрізняти, в якому розумінні вживається слово «тіло». Наслідком гріха є бунт тіла проти душі. Отож у негативному розумінні «тіло» означає спокуси до гріха, а не природні тілесні потреби, які треба заспокоювати, бо людська душа живе в людському тілі.

З тілом пов’язана різниця стáтей. Деякі отці Церкви (св. Григорій Ниський, св. Максим Ісповідник) вважали, що різниця між чоловіком і жінкою є наслідком первородного гріха, стать є «одежею зі шкури», в яку Бог одягає Адама і Єву. Також вважали, що жінка є нижчою істотою, створена на образ чоловіка. Але що стосувалось духовного життя, то тут визнавалась повна рівноправність – в чоловіка і жінки є той самий дух. Сучасна психологія говорить інакше: тілесні й психічні відмінності впливають на духовне життя, так що можна говорити про чоловічу і жіночу духовність.

Так само, коли говориться про світ, то зовні це виглядає суперечністю: Бог створив добрий світ; треба втікати від світу; диявол – князь цього світу; мислення світу веде до гріха; шукати Бога у світі. Проблема суто термінологічна: одним словом – «світ» виражаються різні речі:

1) світ видимий і невидимий – все, що створив Бог;

2) видимий матеріальний світ як природа;

3) людське суспільство, в якому людина живе як суспільна істота;

4) людське суспільство, зіпсуте гріхом, погане середовище, спокуси, тобто світ в моральному (негативному) плані.

Негативне забарвлення має лише четверте значення світу. У християнстві подекуди ще існує дуалістичне бачення видимого й невидимого світів як суперечних сутностей: вся матерія є протилежністю духа, тобто чимось поганим. Проблему ставлення до світу найкраще виразив св. Ігнатій Лойола у двадцять третьому номері Духовних Вправ: «Людину створено для того, щоб хвалити Господа Бога свого, поклонятися і служити Йому, спасаючи у такий спосіб свою душу. Все інше суще на землі створено для людини, щоб допомагати їй у досягненні мети, задля якої її створено. З цього випливає, що людина має користуватися ним настільки, наскільки воно допомагає їй сягати мети, і відмовлятися від нього тією мірою, якою воно стає їй на перешкоді. Відтак потрібно виробити у собі байдужість до створеного, наскільки це дозволено нашій вільній волі і не заборонено, щоб ми не бажали здоров’я радше, ніж недуги; багатства радше, ніж убогости; почестей радше, ніж безчестя; життя довгого радше, ніж короткого, і так далі в усіх інших справах, прагнучи лишень того, що краще сприятиме нам у досягненні мети, задля якої нас створено».

ІІІ. Аретологія (вчення про чесноти)

Св. Василій Великий: «Чеснота є використанням того, що нам дав Бог, згідно з сумлінням і Божими заповідями». Чеснота є чимось постійним, здатністю душі чинити добро, коли тільки це можливо. Чеснота є «звичкою свобідної волі» (Аристотель). Чеснота закладає Божу допомогу. І тому спочатку йдуть «божественні» чесноти, які ще називають «влитими», а потім «людські», «набуті» або моральні чесноти.

Чотири головні чесноти.

Поділ на чотири головні чесноти є дуже древнім і має свій початок у психічній структурі людини. Платон опрацював цей поділ у Державі. Людська душа має три здатності: пізнання, імпульсивність і пожадливість. Користуючись добре розумом, культивуємо чесноту мудрості (розсудливості). Спрямовуючи добре свою імпульсивність, проявляємо мужність. Пануючи над пожадливістю, реалізуємо чесноту поміркованості. Завданням справедливості є підтримування рівноваги в поведінці, вона є фундаментом держави і принципом гармонії в психічному житті індивіда.

Мудрість

«Господь мене мав на початку Своєї дороги, перше чинів Своїх, спервовіку» (Прип. 8, 22). «Хто бо знаходить мене, той знаходить життя, і одержує милість від Господа» (Прип. 8, 35). У нашому розумінні мудрість стосується інтелекту й теоретичних знань. Таку мудрість ап. Павло не схвалює: «греки пошукують мудрости» (1 Кор. 1, 22). Але етимологічно, від слова tropos, старогрецький мудрець – це добрий працівник, людина яка добре виконує свою працю. Єврейська kochma означає мудрість у цьому значенні. Софія, Божа Мудрість, була створена як помічниця Бога. Помічником Бога стає людина, яка культивує цю чесноту.

Розумну людину можна пізнати по трьох рисах: 1) спроможна знайти засоби для осягнення мети; 2) з загальних і абстрактних засад уміє витягнути конкретні, практичні життєві наслідки; 3) передбачає можливі труднощі й оцінює свої сили, аби знати, чи подолає ці труднощі, чи повинна їх обминути.

Розсудливість опирається на вроджених схильностях, але багато чого вчить життєвий досвід. Розумність закладає певні риси, які можна здобути або принаймні зміцнити. Для християнської розсудливості найважливішим є світло віри.

Справедливість

Справедливість знаходиться серед восьми блаженств і є одним з каменів фундаменту християнської досконалості: «Блаженні голодні та спраглі справедливості, бо вони наситяться» (Мт. 5, 6). Св. Григорій Ниський додає, що під терміном «справедливість» маються на увазі всі чесноти, вся досконалість. В нашу сучасну мову «справедливість» увійшла з римського права, де вона означала: «Дати кожному те, що йому належить». Ще одне визначення справедливості в тому самому розумінні: «Тверда і рішуча воля признати кожному його право». Між біблійним і правним розумінням справедливості існує зв’язок – біблійна справедливість означає також рішучість і тверду волю в дотриманні завіту з Богом.

Мужність

Для стоїків страх був однією з чотирьох основних пристрастей, які відбирали спокій і затемнювали осуд. Св. Йоанн Ліствичник писав, що страх є браком віри, браком довіри до Бога. Людина, яка боїться, покладається на себе саму. Страх – це очікування щось втратити, очікування зла.

Отож, мужній (у християнському значенні), це той, хто покладає свою надію в Бозі. Тим християнська мужність відрізняється від природної мужності. Християнин є мужнім з любові до правди. Боязлива людина не говорить правду, бо боїться. Мужній християнин долає свої страхи молитвою і довірою до Бога.

Поміркованість

Отці часто наголошували, що причиною втрати раю була непоміркованість, бажання з’їсти заборонений плід. Але біблійний опис можна розуміти лише метафорично і тому звідси випливають лише метафоричні висновки для щоденного життя. Частинкою раю на землі є серце людини, якщо його наповнюють чисті й красиві думки.

Любов до ближнього

Євангеліє каже, що ми повинні любити ближнього як себе самого, а не замість себе самого. І тому любов до ближнього повинна бути впорядкованою, тобто необхідно знайти властивий зв’язок між власними інтересами і служінням іншим людям. А це не є легкою справою. Також зв’язок між любов’ю до ближнього і любов’ю до Бога не є таким ясним, як би це здавалось. Їхня нероздільність є єдністю двох протилежностей – предивною єдністю, яка знаменує таємницю самого Бога. На початку дороги до досконалості християни переживають суперечність, а не єдність цих двох ідеалів. Любити Бога і виконувати Його волю в конкретному суспільстві можна лише тоді, коли зможемо бачити Бога в ближніх. Людина є образом Бога, але щойно після Втілення можемо говорити про єдність між Богом і людиною в правильному значенні. І тому заповідь любові ближнього, з’єднана з любов’ю Бога, називається «новою заповіддю». Поглиблена рефлексія над любов’ю до ближнього повинна взяти до уваги наступні правди: 1) сотворення людини на Божий образ; 2) втілення Божого Сина; 3) виразне ототожнення Христа з людиною; 4) «продовженням Христа в історії» є Його Містичне Тіло, Церква, спільнота вірних.

Демонологія

Духовне розпізнавання

Отці Церкви роздумували над походженням людської думки, яка з’являється в свідомості. Оріген писав, що думка може виходити: з серця як спомин або рефлексія, з натхнення злого або доброго духа чи Бога. Добрі духи спонукають робити добрі діла, злі – погані. Св. Кирило Єрусалимський описує, як приходять різні духи. Кассіан є найкращим фахівцем древності у духовному розпізнаванні. Св. Григорій Великий говорить, що часто дуже важко розпізнати, який дух діє в нас. А це тому, що диявол прикидається світлим ангелом.

Св. Ігнатій Лойола

Духовне розпізнавання відігравало значну роль у духовному розвитку св. Ігнатія. Коли він лежав поранений, то з нудьги читав життєписи святих. Потім прочитане піддавав грі уяви. Також піддавав грі уяви лицарські романи, які читав раніше. Якось зауважив, що ці думки чимось різняться між собою. Коли витворював в уяві образ, то він наповнював його великою радістю, а за деякий час у ньому радість перепліталася з почуттям пустки і суму. І поступово усвідомив, що в ньому діяли різні духи. Перед ним відкрився новий внутрішній досвід. Як тільки одужав, то відразу вирушив у цей світ. В маленькій келії у Манресі він відкриває цей внутрішній світ у всій повноті. Не було нікого, хто міг би його навчити розбиратися в цьому, отож він мусив сам до всього доходити. І з часом почав розрізняти добрих і злих духів. Перше, що занепокоїло Ігнатія, це різноманітність і інтенсивність внутрішніх порухів. Як це сприймають люди, які ще не мають досвіду духовного життя? Вважають добрим усе, що їм не заважає. Подібні до розпещеного юнака, для якого добрі ті, хто його хвалить, а погані ті, хто його картає. І перші два правила, які написав, св. Ігнатій, походять з простої рефлексії – зі здорового глузду нормальної людини. Той, хто нам бажає добра, допомагає, якщо йдемо в правильному напрямку. Хто хоче нам зашкодити, додає відваги тоді, коли йдемо неправильним шляхом. «Правило перше. Тим, хто йде від одного смертного гріха до іншого, ворог зазвичай підкидає гадані приємності, змушуючи їх уявляти собі різні чуттєві насолоди та розкоші, щоб надовше затримати і ще глибше втопити їх у гріхах та вадах. Добрий же дух у таких людях діє протилежним чином, викликаючи в них докори сумління та жаль і даючи їм відчути свідчення розуму. Правило друге. У тих, хто старанно очищається від гріхів і в служінні Господу Богу чинить поступ від доброго до ще кращого, добрий і злий духи діють у спосіб, протилежний описаному у першому правилі. Злому духові у цьому випадку властиво гризти, засмучувати і встановлювати перешкоди, примушуючи людину непокоїтися через фальшиві причини і спонукаючи відтак зректися поступу. Натомість доброму духові притаманно навіювати таким людям відвагу і силу, втіху, сльози, натхнення і спокій, усе полегшуючи й усуваючи перепони, щоб людина могла чинити поступ у творенні добра» (ДВ 314-315). Глибокі правди завжди дуже прості. Тут йдеться про одну з основних життєвих постав, направлених проти того, що можна назвати «духовним матеріалізмом». Слабодухий приймає рішення згідно з тим, «як почувається». Правила св. Ігнатія вчать протилежного. Вартість психічних реакцій можна оцінювати згідно з тим, що ми вільним способом вибираємо: добро чи зло. Спочатку я повинен зрозуміти свою моральну поставу, і вже потім думати, яким внутрішнім порухам слід піддатися, бо вони мають подвійне значення – в залежності від того, від якого духа походять.

Духовна втіха і духовне спустошення.

Хоч ці слова звучать досить штучно, але виражають загальний духовний досвід. Св. Ігнатій так окреслює втіху: «Втіхою називаємо такий стан душі, коли в ній зароджується певний внутрішній порух, завдяки якому вона спалахує любов’ю до свого Творця і Господа; внаслідок цього вона не може любити жодного створіння на землі заради нього самого, а лишень у Творці всього сущого. Подібним чином досвідчуємо таку втіху, коли душа проливає сльози, які спонукають її – чи то з жалю за свої гріхи, чи через Страсті Господа нашого Ісуса Христа, чи з якихось інших причин, що безпосередньо пов’язані зі служінням Йому та Його прославою, – до любови до свого Господа. Зрештою, втіхою називаємо будь-яке зростання надії, віри і любови, а також внутрішню радість, яка закликає і притягує до речей небесних і до спасіння своєї душі, сповнюючи її миром і супокоєм у Творці й Господі» (ДВ 316). Християнин повинен прагнути духовних втіх, але в міру, і тому св. Тереза молиться, щоб Бог давав їй втіхи по краплі, бо втіха може виражатись у надмірному шуканні чуттєвих вражень, що може бути шкідливих для духовного розвитку людини.

«Спустошенням називаємо все протилежне втісі, приміром, затьмарення душі, душевне сум’яття, потяг до речей низьких та земних, занепокоєння з приводу різних тривог та спокус; все це схиляє до зневіри, браку надії і любови. Людина відтак стає бездіяльною, байдужою та сумною, відчуваючи відокремленість від свого Творця і Господа. Бо як втіха є протилежністю спустошення, так і думки, породжені втіхою, протилежні думкам, до яких спонукає спустошення» (ДВ 317). Початковий стан називаємо «сухістю». Він може перерости в «покинутість». Св. Йоан від Хреста говорить про дві «ночі». Сухість і знеохочення відповідає ночі чуттів. Відчуття повного залишення називається ніччю духа. Йоан Таулер говорить, що справжню духовну переміну попереджують дві «зими». Як зміни в природі поєднані з перешкодами й труднощами, так у духовному зрості бувають болючі періоди. Буря на озері переслідує учнів при переправі «на другий берег». Св. Филип Нері говорив, що духовне життя є втіхою, потім випробуванням, потім знов випробуванням і новою втіхою, потім знов випробуванням».

Думки

Східні Отці говорили, що джерелом і початком усіх гріхів є погані думки. Серце людини є раєм, допоки в нього не ввійде змій. Це «обіцяна земля», в яку філістимляни пускають стріли, тобто погані думки й помисли. Оскільки ці думки приходять ззовні, а не є результатом нашого природного мислення, то проникають у серце людини поступово. Візантійські автори говорять про п’ять етапів такого проникнення:

1) Навіювання, дотик. Це перший образ уяви, перший збудник. На цьому етапі ми ще нічого не вирішуємо, лише стверджуємо можливість вчинити щось погане. В них ще немає жодної провини, але початківці в духовному житті сповідаються саме з таких думок.

2) Розмова. Внутрішній діалог за і проти. На цьому етапі людина ще не грішить, але витрачає багато часу й енергії на це.

3) Боротьба. Думка вже міцно закоренилась у серці, і щоб її викинути треба добре попрацювати над собою.

4) Згода. Той, хто піддався злій думці й погодився з нею, «грішить у думках», навіть якщо цей гріх не реалізує.

5) Пристрасть. Хто часто піддається поганим думкам, то ослаблює свій характер. Постає постійна схильність до зла.

Отці Церкви говорили, що людське серце Бог створив добрим, вливши у нього прагнення добра та любові. Зло приходить ззовні, від диявола, від зіпсутого світу. А Євангеліє говорить, що злі думки виходять з серця (Мт. 15, 18). Обидва твердження правильні. Бог створив людське серце добрим. Але людина прихилилась до зла. Звичка стала «другою природою». Нечисте серце є гніздом, в якому знаходяться самолюбство, власна воля та ненависть.

Католицькі богослови мали труднощі з поясненням Святого Письма, що гріх ображає Бога. Св. Фома Аквінський вважав, що це слід розуміти в переносному значенні: гріх є відкиненням Божої любові, найбільшого дару, і тому по-людському називаємо його «образою Бога», хоча самого Бога наш гріх не може торкнути. Духовних авторів таке пояснення не задовольняло. «Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили» (Мт25, 40). Христологічний принцип говорить, що все те, що є в людській природі Христа, переноситься на Бога. Христос далі живе в своєму Містичному Тілі, в Церкві. І тому кожний, навіть «приватний», гріх в своїх глибоких наслідках ображає Христа і Бога.

Доксологія

К. Ранер: «Церква молиться. Це належить до її суті. Повна наука про молитву міститься у житті Церкви. Саме тому виразне і повчальне навчання про молитву є мало змістовним і дуже несистематичним».

Схематично розподіляємо молитву на три види: 1) усна; 2) умова; 3) містична.

Умову молитву називаємо ще «внутрішньою», бо в ній пробуємо осягнути контакт з Богом не губами, а думками. Містичну молитву важко окреслити слова, але символами попробуємо схопити її суть. Порівняймо її зі сходженням Мойсея на Синай. Гора і скелі означають людські поняття й думки. Дорога на гору веде від низьких понять до вищих, до ширших горизонтів, до чистішого та яснішого пізнання. Людина досягає вершини. Мислення закінчується, а Бога там ще немає. Думка вичерпалася, душа розправляє крила туги й любові. Осягнути Бога можна не розумом, а любов’ю, серцем. Цим трьом видам молитви відповідають ще такі визначення: 1) розмова з Богом; 2) піднесення думки до Бога; 3) піднесення серця до Бога.

К. Ранер називає молитву «конкретизацією» чесноти побожності. Сучасні автори наголошують, що необхідність молитви не виникає лише з абстрактного пізнання Бога і з того, що ми створені, а з діалогічного характеру християнського порядку спасіння. Бог промовив до людини. Його слова вимагають відповіді.

К. Ранер пише: «Будь-який вчинок, який заслуговує, є в реляції з Богом, і тому є справжньою молитвою. Але це не чинить формальну молитву даремною, бо вона є виразним піднесенням серця до Бога».

Принцип розрізнення властивих і невластивих прохань окреслив ще св. Августин: «Нам можна молитися за те, що нам дозволено бажати, що нам дозволено бажати собі й іншим». Отож, благальна молитва має свої обмеження, які добре показані в дев’ятниці до св. Франциска Ксаверія: «Якщо те, що я прошу, не буде служити спасінню моєї душі, то випроси для мене щось інше, потрібніше». Але Церква завжди заохочувала молитися за «великі речі». Східні аскети «великим речами» вважали пізнання Бога, виконання Божої волі і відпущення гріхів.

На основі книжки T. Špidlík, U źródeł światłości, WKM, Warszawa 1991.

Фото: Вікіпедія