RIPARTIRE DA CRISTO – НОВИЙ ПОЧАТОК З ХРИСТОМ: ОНОВЛЕННЯ БОГОПОСВЯЧЕНОГО ЖИТТЯ У ТРЕТЬОМУ ТИСЯЧОЛІТТІ

https://www.vatican.va/roman_curia/congregations/ccscrlife/documents/rc_con_ccscrlife_doc_20020614_ripartire-da-cristo_it.html

 

RIPARTIRE DA CRISTO: UN RINNOVATO IMPEGNO DELLA VITA CONSACRATA NEL TERZO MILLENNIO

 

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

 

КОНГРЕГАЦІЯ У СПРАВАХ ІНСТИТУТІВ БОГОПОСВЯЧЕНОГО ЖИТТЯ

І ТОВАРИСТВ АПОСТОЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ

 

НОВИЙ ПОЧАТОК З ХРИСТОМ:

ОНОВЛЕННЯ БОГОПОСВЯЧЕНОГО ЖИТТЯ У ТРЕТЬОМУ ТИСЯЧОЛІТТІ

 

Інструкція

 

 

ЗМІСТ

 

Вступ

 

Споглядаючи блиск обличчя Христа

Йдучи слідами Христа

Через п’ять років після Апостольської Адгортації «Vita consecrata»

Розпочати знову з надією

 

ПЕРША ЧАСТИНА. Богопосвячене життя – це присутність любові Христа серед людства

Подорож в часі

За святість Божого Люду

Місія ради Царства

Покірні Святому Духові

 

ДРУГА ЧАСТИНА. Сміливість долати випробування та виклики

Відкрити сенс і якість богопосвяченого життя

Завдання настоятелів

Постійна формація

Душпастирство покликань

Навчальні курси

Деякі особливі виклики

 

ТРЕТЯ ЧАСТИНА. Духовне життя на першому місці

Новий початок з Христом

Споглядати обличчя Христа

Боже Слово

Молитва і споглядання

Євхаристія – упривілейоване місце зустрічі з Господом

Обличчя Христа під час випробувань

Духовність сопричастя

Сопричастя між древніми й новими харизмами

Сопричастя з мирянами

Сопричастя з пастирями

 

ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА. Свідки любові

Визнати Христа і служити Йому

Творча любов

Проголошувати Євангеліє

Служити життю

Поширювати істину

Відкритість для великих діалогів

Сучасні виклики

Дивитися вперед і вгору

 

ВСТУП

 

Споглядаючи блиск обличчя Христа

 

1. Споглядаючи блиск обличчя розп’ятого і прославленого[1] Христа, даючи свідчення про Його любов до світу, богопосвячені особи з радістю приймають на початку третього тисячоліття нагальне запрошення Святішого Отця Йоана Павла ІІ відчалити на глибину: «Duc in altum!» (Лк. 5, 4). Ці слова прозвучали в усій Церкві й пробудили нову велику надію, оживили прагнення інтенсивнішого євангельського життя, відчинили горизонти діалогу й місії.

Може ніколи раніше заклик Ісуса відплисти на глибину не з’являвся як відповідь на драму людства, яке стало жертвою ненависті та смерті. Святий Дух завжди діє в історії і з людських драм може витягнути таке розпізнавання подій, яке відкриває на таїну милосердя і миру між людьми. Святий Дух в народах, які переживають різні потрясіння, пробуджує ностальгію за іншим світом, який вже присутній між нами. Йоан Павло ІІ запевняє в цьому молодь, закликаючи її бути чуйною «сторожею ранку» і з сильною надією чекати світанку[2].

Безумовно, драматичні події у світі останніх років поставили перед людьми нові та більш вагомі питання, що додалися до вже існуючих, що виникають у зв’язку з орієнтацією глобалізованого суспільства, яке насправді амбівалентне, в якому «глобалізовані не лише технології та економіка, а й небезпека та страх, злочинність та насильство, несправедливість та війни»[3].

У цій ситуації Святий Дух закликає богопосвячених осіб до постійного навернення, щоб вони давали нову силу пророчому виміру свого покликання. Бо вони «покликані віддати своє життя служінню Божого Царства, залишити все, вірно наслідувати життя Ісуса Христа, прийняти важливу виховну роль усього Божого Люду»[4].

Святіший Отець висловив це очікування у Посланні до членів останньої Пленарної Сесії нашої Конгрегації: «Церква розраховує на постійну відданість цієї вибраної групи своїх синів і дочок, на їхнє прагнення святості та ентузіазм їхнього служіння для сприяння та підтримки прагнення кожного християнина стати досконалим, для зміцнення їхньої солідарності у прийнятті інших, особливо найбільш потребуючих. У такий спосіб вони свідчать про життєдайну присутність Христової любові серед людей»[5].

 

Йдучи слідами Христа

 

2. Але як ми можемо розпізнати у дзеркалі історії та в сучасних подіях сліди та знаки Святого Духа і зерна Слова, присутні сьогодні, як і завжди, у людському житті та культурі?[6] Як ми можемо інтерпретувати знаки часу у світі, подібному до нашого, де багато тіней та таємниць? Потрібно, щоб сам Господь став нашим товаришем подорожі й дав нам свого Духа – як у випадку з учнями, які йшли до Емаусу. Лише Він, присутній між нами, може допомогти нам повністю зрозуміти його Слово і жити ним, може освітити наш розум і зігріти наше серце.

«Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20). Воскреслий Господь вірний своїй обітниці. Упродовж 2000 років історії Церкви, завдяки благодаті свого Духа, Господь постійно присутній в ній, освічує її шлях, уділяє їй благодать, дає їй силу жити щораз інтенсивніше його словом і здійснює місію спасіння як таїнством єдності людей з Богом і між собою[7].

Богопосвячене життя, у безперервній послідовності та засвоєнні щораз нових форм, вже саме по собі є красномовним виразом цієї присутності, майже своєрідним Євангелієм, що поширюється упродовж століть. Богопосвячене життя стає «продовженням в історії особливої присутності воскреслого Господа»[8]. З цієї впевненості богопосвячені особи повинні черпати оновлений імпульс, перетворюючи його в силу натхнення для свого шляху[9].

Сьогоднішнє суспільство хоче бачити в них конкретне відображення дій Ісуса, його любові до кожної людини без розрізнень чи конкретних рис. Воно хоче досвідчити те, що можна виразити разом з апостолом Павлом: «А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене» (Гал. 2, 20).

 

Через п’ять років після Апостольської Адгортації «Vita consecrata»

 

3. Щоб допомогти в розпізнаванні, щоб краще забезпечити це особливе покликання та підтримати сьогодні сміливий вибір євангельського свідчення, Конгрегація у справах Інститутів богопосвяченого життя та товариств апостольського життя провела свою Пленарну Асамблею з 25 по 28 вересня 2001.

У 1994 IX Звичайна Асамблея Синоду Єпископів, завершивши розгляд «рис, що характеризують стани життя, яких Господь Ісус бажає для своєї Церкви»[10], після синодів, присвячених мирянам та священникам, досліджувала тему Богопосвяченого життя та його місії в Церкві та світі. Святіший Отець Йоан Павло II, зібравши докупи роздуми та сподівання синодальної Асамблеї, дав усій Церкві післясинодальну Апостольську Адгортацію Vita consecrata.

Через п’ять років після публікації цього фундаментального документа Магістеріуму Церкви наш Дикастерій на Пленарній Сесії задав питання про ефективність його прийняття та впровадження в спільнотах, інститутах та в партикулярних Церквах.

Апостольська Адгортація Vita consecrata чітко та глибоко виразила христологічний та еклезіальний вимір богопосвяченого життя в тринітарній богословській перспективі, яка проливає нове світло на богослов’я наслідування та посвячення, братерського життя в спільноті та місії; вона сприяла створенню нового менталітету щодо місії серед Божого Люду; вона допомогла богопосвяченим особам краще усвідомити благодать власного покликання.

Цей програмний документ потрібно далі вивчати і втілювати в життя. Він залишається найважливішою та необхідною точкою відліку у керуванні дорогою вірності та оновлення Інститутів богопосвяченого життя та Товариств апостольського життя і водночас залишається відкритим для натхнення відповідних перспектив для нових форм богопосвяченого життя та євангельського життя.

 

Розпочати знову з надією

 

4. Великий Ювілей 2000 сильно вплинув на життя Церкви, і все богопосвячене життя було дуже активним у кожній частині світу. Великий Ювілей богопосвяченого життя урочисто святкували 2 лютого 2000 в усіх партикулярних Церквах після належного приготування.

Наприкінці Ювілейного Року, щоб разом переступити поріг нового тисячоліття, Святіший Отець бажав зібрати доробок ювілейних святкувань в Апостольському Листі Novo millennio ineunte. У цьому тексті, з надзвичайною, але не несподіваною послідовністю, ми знаходимо деякі фундаментальні теми, які вже попередньо згадуються в Адгортації Vita consecrata: Христос як центр життя кожного християнина[11], душпастирство і педагогіка святості, їхні вимоги, високий стандарт звичайного християнського життя[12], загальна потреба духовності й молитви, яка реалізується передовсім у спогляданні й слуханні Божого Слова[13], незамінний вплив сакраментального життя[14], духовність сопричастя і свідчення Любові[15], яке виражається в новій креативності любові до страждаючих, до світу, зраненого і поневоленого ненавистю, в екуменічному і міжрелігійному діалогу[16].

Учасники Пленарної Сесії, виходячи з елементів, взятих з Апостольської Адгортації, досвіду Ювілею та потреби оновленого прагнення до святості, висвітлили питання та прагнення, які відчувають богопосвячені особи в різних частинах світу, і виділили найважливіші аспекти. Їхнім наміром був не новий доктринальний документ, вони хотіли допомогти богопосвяченому життю прийняти великі пастирські вказівки Святішого Отця разом із його авторитетом і харизматичним служінням для єдності й вселенської місії Церкви. Це дар, яким потрібно ділитися та втілити його у вірне наслідуванню Христа згідно з євангельськими радами та любов’ю у щоденному братерському спілкуванні та щедрій апостольській духовності.

Спеціальні континентальні Асамблеї Синоду Єпископів, які супроводжували підготовку до Ювілею, вже цікавилися церковним та культурним контекстом прагнень та викликів богопосвяченого життя. Учасники Пленарної Сесії не хотіли знову аналізувати цю ситуацію. Простіше кажучи, дивлячись на сьогодення богопосвяченого життя та залишаючись уважними до вказівок Святішого Отця, вони запрошують богопосвячених осіб у будь-якому середовищі та культурі зосередитися, перш за все, на духовності. Їхні роздуми, зібрані в цьому документі, розділені на чотири частини. Ствердивши багатство досвіду богопосвяченого життя в Церкві, вони виразили вдячність і повну пошану до того, чим воно є і що робить (I частина). Не приховуючи труднощів, випробувань і викликів сучасного богопосвяченого життя, прочитували їх як нову можливість відкривати глибший сенс і цінність богопосвяченого життя (II частина). Найбільший заклик – це оновлена вірність духовному життю, розпочата від євангельського наслідування Христа та життя духовністю сопричастя (III частина). Насамкінець вони хотіли супроводжувати богопосвячених осіб на дорогах світу, по яких ходив Христос, а тепер Він присутній там, де Церква проголошує Його як Спасителя світу, де тринітарне пульсування любові поширює сопричастя у відновленій місії (IV частина).

 

ПЕРША ЧАСТИНА

БОГОПОСВЯЧЕНЕ ЖИТТЯ – ЦЕ ПРИСУТНІСТЬ ЛЮБОВІ ХРИСТА СЕРЕД ЛЮДСТВА

 

5. Зважаючи на присутність та численні обов’язки богопосвячених осіб у всіх сферах церковного та суспільного життя, Отці Пленарної Асамблеї хотіли висловити свою щиру вдячність, подяку та солідарність. Папа виражає це почуття всієї Церкви, звертаючись до Отця, джерела всякого добра: «Дякуємо Тобі за дар богопосвяченого життя, яке з вірою шукає Тебе і в своїй вселенській місії запрошує всіх людей йти до Тебе»[17]. Богопосвячене життя перемінює себе, бере участь у житті Пресвятої Тройці та визнає любов, яка спасає[18].

Богопосвячені особи – ченці та черниці, контемплятивні, активні, члени світських інститутів та товариств апостольського життя, пустельники та богопосвячені діви – справді заслуговують на вдячність від церковної спільноти. Їхнє життя – це свідчення любові до Христа, коли вони з великою радістю йдуть дорогою, запропонованою Євангелієм, і приймають стиль життя Христа[19]. Ця похвальна вірність не шукає іншого схвалення, окрім схвалення Господа, і «є живою пам’яттю про спосіб життя та діяльності Ісуса як втіленого Слова перед Отцем і перед своїми братами»[20].

 

Подорож в часі

 

6. Саме у звичайному повсякденному житті богопосвячене життя поступово дозріває, щоб стати проголошенням альтернативного способу життя до способу життя світу та панівної культури. Своїм стилем життя і пошуками Абсолюту воно пропонує майже духовну терапію проти гріхів нашого часу. Тому в серці Церкви воно стає благословенням і мотивом надії для людського і церковного життя[21].

Окрім активної присутності нових поколінь богопосвячених осіб, які втілюють у життя присутність Христа у світі та сяйво церковних харизм, особливо важливою є також прихована та плідна присутність богопосвячених осіб, які знають, що таке старість, самотність, хвороби та страждання. До вже здійсненого служіння та мудрості, якою можуть ділитися з іншими, вони додають свій власний дорогоцінний внесок, єднаючи свою жертву з жертвою терплячого та прославленого Христа ради Його Тіла, яким є Церква (див. Кол. 1, 24).

7. Останніми роками богопосвячене життя продовжувало йти шляхом поглиблення, очищення, сопричастя і місії. У житті спільнот посилилися особисті стосунки та зміцнився міжкультурний обмін, який вважають корисним та стимулюючим для їхніх інституцій. Цінуються похвальні зусилля, спрямовані на пошуки способу здійснення влади та послуху, більш натхненного Євангелієм, який стверджує, просвітлює, збирає, інтегрує, примиряє. В послуху вказівкам Папи зростає чутливість до прохань пастирів і розвивається формаційна і апостольська співпраця між різними Інститутами.

Стосунки з усією християнською спільнотою щораз краще формуються як взаємний та комплементарний обмін дарами церковних покликань[22]. Саме в локальних Церквах можна встановити конкретні програмні елементи, які дозволять проголошенню Христа досягати людей, формувати спільноти та глибоко впливати через свідчення євангельських цінностей у суспільстві та культурі[23].

Від простих формальних стосунків охоче переходять до братерства у взаємному збагаченні харизмами. Ці зусилля можуть принести користь усьому Божому Люду, оскільки духовність сопричастя надає душі інституційного аспекту з духом довіри та відкритості, що повністю відповідає гідності та відповідальності кожної охрещеної особи[24].

 

За святість Божого Люду

 

8. Заклик наслідувати Христа через особливе посвячення – це дар Пресвятої Тройці для всього Люду вибраних. Бачачи в хрещенні спільне сакраментальне походження, богопосвячені особи розділяють з вірними покликання до святості та апостольства. Будучи знаком цього вселенського покликання, вони виражають особливу місію богопосвяченого життя[25].

Для добра Церкви богопосвячені особи отримали покликання до «нового і особливого посвячення»[26], яке зобов’язує з палкою любов’ю жити стилем життя Христа, Діви Марії та апостолів[27]. У сучасному світі терміново потрібне пророче свідчення, яке ґрунтується «на твердженні першості Бога та майбутніх благ, що випливає з наслідування Христа, цнотливого, бідного та слухняного, повністю відданого славі Отця та любові до братів і сестер»[28].

Богопосвячені особи поширюють у Церкві переконливе запрошення задуматися про першість благодаті та відповісти на неї щедрою духовною відданістю[29]. Віруючі люди, незважаючи на поширення секуляризації, щораз більше відчувають потребу в духовності, яка часто виражається у новій потребі молитви[30]. Події життя, навіть у своїй повсякденності, ставлять питання, які потрібно інтерпретувати через призму навернення. Віддане служіння богопосвячених осіб євангельським якостям життя багато в чому сприяє підтримці духовної практики серед християнського народу. Чернечі спільноти щораз більше намагаються ставати місцями слухання і ділення словом, звершення літургії, педагогіки молитви, духовного супроводження і керівництва. Тож, навіть не очікуючи цього, допомога іншим є взаємовигідною[31].

 

Місія ради Царства

 

9. Наслідуючи Ісуса, тих, кого Бог кличе йти за Ним, посвячують і посилають у світ продовжувати Його місію. Що більше, саме богопосвячене життя під дією Святого Духа стає місією. Чим більше богопосвячені особи уподібнюються до Христа, тим більше уприсутнюють Його і Його діяльність в історії ради спасіння людства[32]. Відкриті на потреби світу з Божої точки зору, вони прагнуть майбутнього в перспективі воскресіння, готові наслідувати Христа, який прийшов до нас, щоб дати життя і дати його вдосталь (див. Йо. 10, 10).

Ревність в побудові Божого Царства та спасінні наших братів і сестер стає у такий спосіб найкращим доказом пожертви, автентично пережитої богопосвяченими особами. Тому кожна нова спроба оновлення стає новою євангелізаційною місією[33]. Богопосвячені особи за допомогою постійної формації, позначеної інтенсивним духовним досвідом, вчаться приймати сміливі рішення.

У виступах Отців Пленарної Сесії, як і в представлених доповідях, багатогранна місіонерська діяльність богопосвячених чоловіків і жінок викликала захоплення. В особливий спосіб визнали цінну апостольську діяльність, яка щедро і з особливим багатством вписана в «жіночий геній» богопосвячених жінок. Вона заслуговує на найбільше визнання як пастирів, так і вірних. Але цю працю потрібно поглиблювати й розширяти. «Тому терміново потрібно робити конкретні кроки, починаючи з надання жінкам можливості брати участь у різних секторах та на всіх рівнях, зокрема в процесах прийняття рішень»[34].

Передовсім вони виразили особливу вдячність тим, хто перебуває на «передовій». Місіонерську готовність підтвердили відважним розширенням діяльності для народів, які очікують на перше проголошення Євангелія. Мабуть ніколи раніше не було відкрито стільки нових фундацій, як в останні роки, саме тоді, коли різні Інститути страждають від чисельних труднощів. Шукаючи в знаках історії відповідь на очікування людства, євангельська підприємливість та сміливість підштовхнули богопосвячених осіб до складних ситуацій і аж до ризику та фактичної пожертви власним життям[35].

З відновленою турботою багато богопосвячених осіб здійснюють євангельські діла милосердя, опікуються хворими, які потребують догляду, нужденними, страждаючими від старої та нової бідності. Їхній внесок також незамінний в інших служіннях, таких як освіта, що сприяє дозріванню віри через катехизацію або через справжнє інтелектуальне апостольство. Вони також щораз жертовніше співпрацюють з голосом Церкви в засобах масової комунікації для сприяння соціальним змінам[36]. Рішуче прийнятий вибір збільшив кількість богопосвячених осіб, які живуть серед маргіналізованих людей. У людстві, яке перебуває в русі, коли так багато людей змушені емігрувати, ці чоловіки та жінки Євангелія виходять на кордони з любові до Христа, стаючи ближніми найменших.

Також значущим є духовний внесок черниць в євангелізацію. Це «душа і закваска апостольських ініціатив», яка передбачає активну участь тих, кому вона належить за покликанням»[37]. «У такий спосіб їхнє життя стає таїнственним джерелом і благословенням для християнських спільнот і для всього світу»[38].

Зрештою слід пам’ятати, що останніми роками значно збагатився Мартиролог свідків віри та любові у богопосвяченому житті. Складні ситуації вимагали від багатьох із них надзвичайного доказу любові у щирій вірності Царству. Посвячені Христу та служінню Його Царству, вони засвідчили вірність наслідуванню Христа аж до хреста. Були різні обставини та ситуації, але єдина причина мученицької смерті: вірність Господу і Його Євангелію, «бо мучеником чинить не страждання, а причина»[39].

 

Покірні Святому Духові

 

10. Це час, коли Святий Дух входить і відкриває нові можливості. Харизматичний вимір різних форм богопосвяченого життя, яке завжди в русі й ніколи не завершується, готує в Церкві у синергії з Утішителем прихід Того, хто має прийти, Того, хто вже є майбутнім людства в дорозі. Як Пресвята Діва, перша посвячена, дією Святого Духа і повним даром себе самої народила Христа для відкуплення людства даром любові, так само богопосвячені особи, відкриті для Духа-Творця, в покірному послуху сьогодні покликані піддатися милосердю, «схиляючи нас до виявів дієвої і конкретної любові щодо кожної людини»[40]. Між Святим Духом і богопосвяченим життям існує особливий зв’язок життя і динамізму, тому богопосвячені особи повинні бути послушними Духові Творцеві. Він діє згідно з волею Отця, прославляючи благодать, даровану їм в улюбленому Сині. І це той самий Дух, який випромінює сяйво таїни над усім життям, присвяченим Божому Царству та добру багатьох потребуючих і покинутих людей. Також майбутнє богопосвяченого життя довірене динамізму Святого Духа, автора і подателя церковних харизм, даних для здійснення повноти пізнання і втілення Євангелія Ісуса Христа.

 

ДРУГА ЧАСТИНА

СМІЛИВІСТЬ ДОЛАТИ ВИПРОБУВАННЯ ТА ВИКЛИКИ

 

11. Реалістичне бачення ситуації Церкви і світу зобов’язує нас прийняти труднощі богопосвяченого життя. Всі ми розуміємо випробування й очищення, яким воно сьогодні піддане. Великий скарб Божого дару зберігається в глиняних начиннях (див. 2 Кор. 4, 7), а таїна зла торкає також тих, хто присвячує усе своє життя Богові. Якщо сьогодні звертають деяку увагу на страждання і виклики, які хвилюють богопосвячене життя, то не для того, щоб критикувати чи осуджувати, а щоб висловити ще раз свою солідарність і люблячу близькість тих, хто хоче розділяти з богопосвяченими особами не лише радість, але й біль. Ми спробуємо розглядати деякі труднощі поглядом людини, яка знає, що історією Церкви керує Бог, який все спрямовує для добра тих, хто Його любить (див. Рим. 8, 28). У такому розумінні віри навіть щось негативне може бути можливістю для нового початку, якщо в ньому ми впізнаємо обличчя розп’ятого та покинутого Христа, який проявив солідарність з нашими обмеженнями аж до того, що «у своїм тілі виніс наші гріхи на дерево» (1 Пт. 2, 24)[41]. Бо Божа благодать повність проявляється в слабості (див. 2 Кор. 12, 9).

 

Відкрити сенс і якість богопосвяченого життя

 

12. Богопосвячені особи сьогодні стикаються з багатьма труднощами, особливо якщо враховувати різні культурні контексти, в яких вони живуть.

Зменшення кількості членів багатьох Інститутів та їхнє старіння в деяких частинах світу ставить питання про те, чи є богопосвячене життя все ще видимим свідченням, здатним приваблювати молодь. Якщо, як дехто стверджує, третє тисячоліття буде часом збільшення значення мирян, церковних асоціацій і рухів, то ми можемо запитати себе: яке місце буде відведено для традиційних форм богопосвяченого життя? Йоан Павло II нагадує, що воно має велику історію, яку потрібно будувати разом з усіма вірними[42].

Не можемо ігнорувати факт, що богопосвяченому життю часом, здається, не приділяється належної уваги і навіть до нього ставляться з недовірою. Перед релігійною кризою, яка поглиблюється і торкає велику частину нашого суспільства, богопосвячені особи сьогодні в особливий спосіб змушені шукати нові форми присутності та ставити собі багато запитань про значення своєї ідентичності та свого майбутнього.

Поряд із життєвим імпульсом, здатним свідчити та дарувати аж до мученицької смерті, богопосвячене життя також знає про небезпеку посередності в духовному житті, прогресуючої буржуазізації та споживацького менталітету. Складне управління працею, хоча й вимагається новими соціальними потребами та державними нормами, разом зі спокусою ефективності та активізму, ризикує затьмарити євангельську оригінальність та послабити духовні мотивації. Перевага особистих проєктів над спільними може сильно порушити братерське сопричастя.

Це справжні проблеми, але їх не можна узагальнювати. Не лише богопосвячені особи відчувають напруження між секуляризмом та справжнім життям у вірі, між крихкістю своєї людської природи та силою благодаті; це стан усіх членів Церкви.

13. Труднощі та сумніви, які сьогодні переживає богопосвячене життя, можуть започаткувати новий kairós, час благодаті. В них міститься прихований автентичний заклик Святого Духа відкрити багатство і можливості цієї форми життя.

До прикладу, обов’язок жити в суспільстві, де часто панує культура смерті, може стати викликом, щоб з більшою силою бути свідками, носіями і слугами життя. Євангельські ради чистоти, бідності та послуху, якими Христос жив у повноті своєї людської природи як Божий Син, прийняті з любові до Нього, постають як шлях до особистої реалізації, протилежний розлюдненню, потужною протиотрутою від забруднення духу, життя, культури; вони проголошують свободу дітей Божих, радість життя за євангельськими блаженствами.

Враження, яке в декого може виникнути про зниження поваги до богопосвяченого життя з боку деяких верств Церкви, можна сприймати як запрошення до визвольного очищення. Богопосвячене життя не прагне людської похвали та визнання; воно винагороджується радістю від продовження активної праці на служінні Божому Царству, бути зародком життя, що росте таємно, не очікуючи жодної іншої нагороди, окрім тієї, яку Отець дасть наприкінці (див. Мт. 6, 6). Воно знаходить свою ідентичність у поклику Господа, у наслідуванні Його, у безумовній любові та служінні, здатних наповнити життя та надати йому повного сенсу.

Якщо в деяких місцях богопосвячені особи стають малим стадом через зменшення чисельності, то цей факт можна тлумачити як знак провидіння, що запрошує їх відновити своє основне завдання зародку, закваски, знаку та пророцтва. Чим більше тіста для закваски, тим кращою має бути євангельська закваска, свідчення життя та харизматичне служіння богопосвячених осіб.

Зростаюче усвідомлення універсальності покликання до святості всіх християн[43] жодним чином не нехтує належністю до стану, який в особливий спосіб відповідає осягненню євангельської досконалості, а може стати додатковою причиною радості для богопосвячених осіб; вони тепер ближчі до інших членів Божого Люду, з якими ділять спільний шлях наслідування Христа, у більш автентичному сопричасті, у взаємоповазі та взаємності, у взаємодопомозі церковного сопричастя, без почуття вищості чи неповноцінності. Водночас це заклик зрозуміти цінність богопосвяченого життя як знаку для святості всіх членів Церкви.

Якщо правда, що всі християни покликані до «святості й досконалості свого стану»[44], то богопосвячені особи завдяки «новому й особливому посвяченню» мають місію[45] сіяти стилем життя Христа через свідчення євангельських рад для зміцнення віри всього Тіла Христа. Це не труднощі, а стимул до самобутності та особливого внеску харизм богопосвяченого життя, які разом – харизми спільної духовності та місії для святості Церкви.

В остаточному розрахунку ці виклики можуть стати потужним закликом до поглиблення досвіду богопосвяченого життя, свідчення якого сьогодні потрібне як ніколи. Слід пам’ятати, як святі засновники вміли оригінально і з харизматичною творчістю відповідати на виклики і труднощі своїх часів.

 

Завдання настоятелів

 

14. У переосмисленні сенсу та якості богопосвяченого життя фундаментальним є завдання настоятелів, яким довірено здійснення влади, завдання складне та часом суперечливе. Воно вимагає постійної присутності, вміння оживляти та пропонувати, пам’ятати про сенс богопосвяченого життя, допомагати довіреним їм людям у завжди оновленій вірності поклику Духа. Жоден настоятель не може відмовитися від своєї місії анімування, братерської допомоги, порадництва, слухання, діалогу. Лише у такий спосіб уся спільнота об’єднується у повному братерстві й апостольському служінні. Залишаються актуальними вказівки документа нашої Конгрегації Братерське життя у спільноті, де, згадуючи аспекти влади, які сьогодні слід належним чином оцінити, говориться про завдання духовної влади як чинника єдності, влади, яка вміє приймати остаточні рішення й забезпечити їх виконання[46].

Від кожного члена вимагається особиста і вмотивована участь у житті й місії своєї спільноти. Навіть якщо, згідно з власним правом, приймати рішення та робити вибір належить до настоятеля, то щоденне братерське життя у спільноті вимагає участі, яка передбачає діалог та розпізнавання. Отож кожна особа і вся спільнота можуть конфронтувати своє життя з Божим задумом і разом виконувати Його волю[47]. Співвідповідальність та участь також здійснюються через різні види рад на різних рівнях і у різних місцях, де передусім має панувати повне сопричастя, щоб постійно відчувати присутність Господа, який просвітлює і веде. Святіший Отець не вагався нагадати про древню мудрість чернечої традиції для правильного конкретного втілення духовності сопричастя, яка сприяє та забезпечує активну участь усіх[48].

Цьому допоможе постійна ґрунтовна формація в рамках радикального переосмислення проблем формації в Інститутах богопосвяченого життя і товариствах апостольського життя для автентичного процесу оновлення, який «залежить головно від формації їх членів»[49].

 

Постійна формація

 

15. Наші часи вимагають загального переосмислення формації богопосвячених осіб, яка більше не обмежується певним періодом життя. І не лише тому, що вони стають більш здатними вписуватися в дійсність, яка змінюється часто шаленими темпами, але й тому, що богопосвячене життя за своєю природою вимагає постійної готовності від тих, хто до нього покликаний. Якщо богопосвячене життя саме по собі – це «поступове присвоєння почуттів Христа»[50], то здається очевидним, що такий процес триватиме все життя і охоплює всю особу: серце, розум і волю (див. Мт. 22, 37), і уподібнює її до Сина, який віддає Себе Отцеві за все людство. У такому розумінні формація – це не лише педагогічний час приготування до обітів, а представляє богословський спосіб роздумів про богопосвячене життя, яке саме по собі – це безустанна «участь у дії Отця, який через Святого Духа формує в серці (…) почуття Сина»[51].

Отож важливо, щоб кожна богопосвячена особа була переконана, що вчитися потрібно все життя, у будь-якому віці та порі року, в будь-якому людському середовищі та контексті, від кожної людини та кожної культури, щоб формувати себе кожною частинкою істини та краси, яку вона знаходить навколо себе. Але передовсім вона повинна вчитися формувати себе у повсякденному житті, у своїй спільноті з братами й сестрами, зі звичайними та надзвичайними речами повсякденного життя, молитвою і апостольською працею, у радості та стражданнях – аж до моменту смерті.

Отож вирішальним стає відкритість для іншого і для іншості, і в особливий спосіб – ставлення до часу. Особи в постійній формації повертають собі час, не підкоряючись йому, а приймають його як дар і мудро вписуються у різні ритми (добові, тижневі, місячні, річні) самого життя, шукаючи гармонію між ними та незмінним і вічним ритмом, встановленим Богом, який позначає дні, століття та час. В особливий спосіб богопосвячені особи вчаться формувати себе за посередництвом літургійного року, у школі якого вони поступово переживають у собі таїни життя Божого Сина з Його почуттями, щоб знову почати з Христом та щодня переживати Його смерть та воскресіння.

 

Душпастирство покликань

 

16. Один із перших плодів постійної формації – щоденна здатність жити своїм покликанням як завжди новим даром, який слід приймати вдячним серцем. Це дар, на який слід реагувати з щораз більшою відповідальністю, свідчити про нього з більшою переконаністю та здатністю притягати, щоб інші також могли відчути покликання від Бога в цьому конкретному покликанні чи на інших дорогах. Богопосвячена особа за своєю природою є також аніматором покликань, бо покликаний не може не кликати інших. Між постійною формацією і душпастирством покликань існує природний зв’язок.

Душпастирство покликань – це черговий новий і складніший виклик для сучасного богопосвяченого життя. З одного боку, глобалізація культури і складні соціальні стосунки утруднюють робити радикальні й тривалі життєві вибори; з іншого боку, у світі зростає матеріальне й моральне страждання, яке загрожує людській гідності й німим криком вимагає тих, які потужно проголошуватимуть послання миру й надії та нестимуть спасіння Христа. В наших серцях лунають слова Ісуса до апостолів: «Жнива великі, та робітників мало. Просіть, отже, Господаря жнив, щоб вислав робітників на свої жнива» (Мт. 9, 37-38; Лк. 10, 2).

Молитва завжди буде першим завданням душпастирства покликань. Особливо там, де кількість богопосвячених осіб зменшується, заохочується оновлена віра в Бога, який може розбудити дітей Авраама навіть з каміння (див. Мт. 3, 9) і зробити безплідні лона плідними, якщо Бога просити з довірою. Усі вірні, а особливо молодь, повинні залучатися до цього прояву віри в Бога, який єдиний може покликати та послати своїх працівників. Вся локальна Церква – єпископи, священники, миряни, богопосвячені особи – повинна взяти відповідальність за покликання до особливого посвячення.

Головна дорога покликання до богопосвяченого життя – це та, яку розпочав сам Господь, коли сказав апостолам Йоану та Андрію: «Ходіть та подивіться» (Йо. 1, 39). Ця зустріч, якій відповідає спільне життя, вимагає від богопосвячених осіб глибоко переживати своє посвячення, щоб стати видимим знаком радості, яку Бог дарує тим, хто слухає Його заклик. Тому виникає потреба в гостинних спільнотах, здатних поділитися ідеалом свого життя з молодими людьми, готовими приймати виклики їхніх потреб і йти разом із ними.

Локальна Церква – це привілейоване місце для душпастирства покликань. Тут усі служіння та харизми взаємодоповнюються[52] і разом втілюють сопричастя в єдиному Дусі Христа та в різноманітних проявах. Активна присутність богопосвячених осіб допомагатиме християнським спільнотам ставати лабораторіями віри[53], місцями пошуків, роздумів, зустрічі, сопричастя і апостольського служіння, в яких усіх почуваються учасниками побудови Божого Царства серед людей. У такий спосіб створюється атмосфера Церкви як Божої родини, середовища, яке полегшує взаємне пізнання, ділення і поширення цінностей, від яких починається рішення віддати все своє життя ради Царства.

17. Турбота про покликання – це вирішальне завдання для майбутнього богопосвяченого життя. Зменшення кількості покликань, особливо на Заході, та їх зростання в Азії та Африці створює нову географію присутності богопосвяченого життя в Церкві та нові культурні баланси в житті Інститутів. Цей стан життя євангельськими радами надає характерним рисам Ісуса типову та постійну видимість посеред світу[54] і сьогодні переживає особливий час переосмислення та вивчення новими методами та в нових культурах. Це, безумовно, багатообіцяючий початок для розвитку невивчених проявів численних харизматичних форм богопосвяченого життя.

Зміни в сучасному світі вимагають від окремих Інститутів богопосвяченого життя і товариств апостольського життя дати глибокий євангельський сенс своєї присутності в Церкві й свого служіння людству. Душпастирство покликань вимагає розвивати нову й глибшу здатність зустрітися з іншим, свідчити життям про способи наслідування Христа і про дороги до святості, ефективно і ясно проголошувати свободу, яка походить із убогого життя, яке володіє лише Божим Царством, щоб велика любов чистого життя хотіла володіти лише серцем Христа, щоб сила освячення і оновлення, яка міститься в послушному житті, мала лише одну мету: виконувати Божу волю для спасіння світу.

Сьогодні сприяння покликанням – це завдання, яке не можна делегувати виключно окремим спеціалістам, ані відокремлювати від справжнього молодіжного служіння, яке, перш за все, дає можливість відчути конкретну любов Христа до молоді. Кожна спільнота і всі члени Інституту покликані взяти на себе відповідальність за контакти з молоддю, за євангельську педагогіку наслідування Христа й передачу харизми. Молодь очікує тих, які вміють запропонувати автентично євангельські стилі життя й способи втаємничення у великі духовні цінності людського і християнського життя. Отож богопосвячені особи повинні відкрити педагогічне мистецтво пробуджувати і визволяти глибокі питання, часто приховані в серцях людей, особливо молодих. Супроводжуючи молодих людей в розпізнаванні покликання, вони будуть змушені показувати джерела своєї тотожності. Ділитися життєвим досвідом – це завжди згадувати його та переосмислювати світло, яке вело до особистого вибору.

 

Навчальні курси

 

18. Наш Дикастерій видав два документи на тему формації: Potissimum institutioni і Міжінституцька співпраця у формації. Але ми усвідомлюємо, що перед інститутами богопосвяченого життя в цій царині постають щораз нові виклики.

Нові покликані особи, які стукають до дверей богопосвяченого життя, дуже різні й вимагають індивідуальної уваги та відповідних методів у прийнятті їхніх конкретних людських, духовних і культурних ситуацій. Тому потрібно застосовувати спокійне розпізнавання, вільне від спокус збільшення кількості чи ефективності, щоб у світлі віри та можливих суперечностей перевірити істинність покликання та чистоту намірів. Молодих людей потрібно заохочувати прийняти високі ідеали радикального наслідування Христа та великі вимоги святості, враховуючи покликання, яке їх перевершує і, можливо, виходить за рамки початкового проєкту, який привів їх до певного Інституту. Тому формація повинна бути втаємниченням у радикальне наслідування Христа. Оскільки мета богопосвяченого життя – уподібнення до Господа Ісуса, то потрібно започаткувати процес постійного присвоєння почуттів Христа до Отця[55]. Це допоможе інтегрувати богословські, гуманістичні й технічні знання з духовним і апостольським життям Інституту і завжди зберігатиме риси школи святості.

Найскладніші виклики, що стоять перед формацією, походять від цінностей, які домінують у сучасній глобалізованій культурі. Християнське проголошення життя як покликання, що випливає з люблячого задуму Отця та вимагає особистої та спасительної зустрічі з Христом у Церкві, повинно протистояти панівним концепціям та проєктам у надзвичайно різноманітних культурах та соціальних історіях. Існує ризик, що суб’єктивні вибори, індивідуальні проєкти й локальні орієнтації матимуть перевагу над правилом, способом життя спільноти та апостольським проєктом Інституту. Тому під час формації потрібно вести діалог, здатний прийняти людські, соціальні й духовні риси кожної особи і розпізнавати в них людські обмеження, які слід подолати, та виклики Духа, які можуть відновити життя індивідів і всього Інституту. В часі глибоких змін під час формації потрібно звернути увагу на те, щоб закарбувати в серцях молодих богопосвячених осіб людські, духовні й харизматичні цінності, які вчинять їх здатними жити в «творчій вірності»[56] на стежках духовної та апостольської традиції Інституту.

Міжкультурність, вікові відмінності та різне планування щораз більше характеризують Інститути богопосвяченого життя. Формація має виховувати у спільнотному діалозі в сердечності та любові Христа, навчаючи приймати різноманітність як багатство та інтегрувати різні способи бачення та відчуття. У такий спосіб пошуки єдності в любові стануть школою сопричастя для християнських спільнот і пропозицією братерського співжиття народів.

Особливу увагу слід приділяти культурній формації, яка йде в ногу з часом і веде діалог із пошуком сенсу життя сучасної людини. Тому потрібне краще вивчення філософії, богослов’я, психології та педагогіки, а також глибша орієнтація на духовне життя. Це вимагає кращих моделей, які поважають культури, в яких народжуються нові покликання. Також потрібно чітко визначити способи постійної формації. І ми сподіваємося, що на формацію спрямують найкращі ресурси, навіть якщо це передбачає значні жертви. Першочергове завдання – залучити до формації відповідно приготованих фахівців.

Ми повинні великодушно присвячувати формації час і всі сили. Богопосвячені особи – це найцінніше надбання Церкви. Без них усі формаційні та апостольські плани залишаються теорією і неефективними бажаннями. Потрібно пам’ятати, що в нашу забігану епоху для досягнення цілей формації більше ніж будь-коли потрібні час, наполегливість і терпляче очікування. В ситуаціях поспіху і поверхневості потрібно зберігати спокій і виходити на глибину, бо людина розвивається дуже повільно.

 

Деякі особливі виклики

 

19. Якщо наголошували на потребі якості життя та увазі до потреб формації, то це тому, що ці аспекти видаються найнагальнішими. Конгрегація у справах інститутів богопосвяченого життя і товариств апостольського життя прагне бути близько до богопосвячених осіб у всіх їхніх проблемах та продовжувати щораз щиріший і конструктивніший діалог.

Отці Пленарної Сесії розуміли цю потребу та висловили бажання глибшого пізнання та співпраці з Інститутами богопосвяченого життя та товариствами апостольського життя. Їхня присутність у локальній Церкві і зокрема присутність різних конгрегаціях дієцезіального права, посвячених дів та самітників вимагає особливої уваги з боку єпископа та його пресвітерів.

Так само вони чутливі до питань, що ставляться богопосвяченими особами, щодо основних робіт, які вони досі могли виконувати відповідно до своїх харизм: лікарні, коледжі, школи, притулки та реколекційні доми. У деяких частинах світу вони вкрай необхідні, в інших їх стає важко утримувати. Пошук рішень вимагає креативності, далекоглядності та діалогу між членами Інституту, між подібними Інститутами та з відповідальними за партикулярну Церкву.

Тема інкультурації також дуже поширена. Вона стосується способів втілення богопосвяченого життя, адаптації форм духовності й апостольства, способів управління, формації, використання ресурсів й фінансів, здійснення місії. Заклик Папи до всієї Церкви стосується також і богопосвяченого життя: «Християнство третього тисячоліття змушене дедалі краще втілювати цю потребу інкультурації. Цілком залишаючись собою, зберігаючи безоглядну відданість євангельській науці та церковній традиції, воно, водночас, набиратиме лиця різних культур і народів, в яких прийметься і запустить коріння»[57]. Від справжньої інкультурації богопосвячене життя, як і вся Церква, має помітно збагатитися та отримати новий духовний та апостольський імпульс.

Ми могли б розглянути багато інших очікувань від богопосвяченого життя на початку цього нового тисячоліття, але ніколи не зупинимося, бо Святий Дух завжди штовхає нас йти вперед, завжди далі. Слово Вчителя повинно вселяти багато ентузіазму в усіх його учнів і учениць, щоб вони з вдячністю згадували минуле, з пристрастю жили сьогоденням і з впевненістю відкривалися для майбутнього[58].

Слухаючи заклик Йоана Павла II до всієї Церкви, богопосвячене життя повинно рішуче розпочати з Христа, споглядаючи Його обличчя, надаючи перевагу шляхам духовності як життю, педагогіці та пастирській опіці: «Церква також очікує ваших зусиль, богопосвячені брати і сестри, щоб йти цим новим відрізком шляху згідно з настановами, які я окреслив в Апостольському Листі Novo millennio ineunte: споглядати обличчя Христа, розпочати з Нього, свідчити про Його любов»[59]. Лише тоді богопосвячене життя отримає нову життєву силу для служіння всій Церкві та всьому людству.

 

ТРЕТЯ ЧАСТИНА

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ НА ПЕРШОМУ МІСЦІ

 

20. Богопосвячене життя, як і кожна форма християнського життя, за своєю природою динамічне, і ті, кого Святий Дух кличе прийняти його, повинні постійно оновлюватися у зростанні до досконалого стану Христового Тіла (див. Еф. 4, 13). Воно народилося з творчого натхнення Святого Духа, який спонукав засновників і засновниць йти шляхом Євангелія, породжуючи дивовижну різноманітність харизм. Вони, відкриті та слухняні Його керівництву, краще наслідували Христа, входили в глибші з Ним стосунки і повністю розділяли Його місію.

Ті, хто пішли за ними, повинні зберігати їхній досвід дії Святого Духа, поглиблювати його і розвивати[60]. Навіть сьогодні Святий Дух вимагає відкритості та послуху Його постійно новій і творчій діяльності. Лише Він може зберігати свіжість та автентичність початків і водночас надихати відвагою підприємливості та винахідливості, щоб відповідати на знаки часу.

Тож ми повинні дозволити Святому Духу вести нас і постійно відкривати Бога та Його Слово, палко любити Бога та людство, по-новому розуміти даровану харизму. Йдеться про духовність у найсильнішому значенні цього терміну: життя за Святим Духом. Сьогодні богопосвячене життя потребує духовного стрибка, який допоможе в конкретному житті втілити євангельський та духовний сенс хрещення і своє нове й особливе посвячення.

«Тому духовне життя має бути на передньому плані програми спільнот богопосвяченого життя, щоб кожен Інститут і кожна спільнота представляли собою школи справжньої євангельської духовності»[61].

Ми повинні дозволити Святому Духу щедро відкривати джерела живої води, що витікають з Христа. Саме Святий Дух допомагає нам розпізнати Господа в Ісусі з Назарета (див. 1 Кор. 12, 3), допомагає почути його поклик наслідувати Його і з’єднатися з Ним: «Коли ж хтось Духа Христового не має, той йому не належить» (Рим. 8, 9). Святий Дух робить нас синами Сина, свідчить про батьківство Бога, допомагає нам усвідомити наше синівство, дає нам відвагу волати «Авва! Отче!» (Рим. 8, 15). Святий Дух пробуджує любов і народжує сопричастя. Зрештою, богопосвячене життя вимагає оновити прагнення до святості, яке у буденності життя спрямоване на радикалізм Нагірної проповіді[62], вимогливої любові, що переживається в особистих стосунках з Господом, у житті братерського сопричастя, у служінні кожному чоловікові та кожній жінці. Ця внутрішня новизна, повністю натхненна силою Святого Духа та спрямована до Отця в пошуках Його Царства, дозволить богопосвяченим особам знову почати з Христа та бути свідками Його любові.

Заклик до повторного відкриття свого коріння та виборів в духовності відкриває шляхи в майбутнє. Передовсім йдеться про повноцінне життя богослов’ям євангельських рад на основі моделі тринітарного життя, згідно з вченням Vita consecrata[63], з новою можливістю звернутися до джерел власних харизм та конституцій, завжди відкритих для нових та складніших інтерпретацій. Динамічне відчуття духовності пропонує можливість поглибити в цей період історії Церкви більш еклезіальну та спільнотну духовність, більш вимогливу та зрілу у взаємодопомозі для досягнення святості, більш щедру в апостольських виборах. Зрештою, ця духовність більш відкрита, щоб стати педагогікою та пастирською опікою святості в межах богопосвяченого життя та в його випромінюванні для добра всього Божого Люду. Святий Дух надихає і є аніматором християнської духовності, отож потрібно піддатися його діяльності, яка розпочинається в глибині наших сердець, проявляється в сопричасті й втілюється в місії.

 

Новий початок з Христом

 

21. Тому потрібно щораз міцніше пригортатися до Христа, центру богопосвяченого життя, та енергійно відновлювати процес навернення та оновлення, який, як і в первісному досвіді апостолів до і після воскресіння був новим початком від Христа. Так, потрібно розпочинати від Христа, бо від Нього починали перші учні в Галілеї, від Нього упродовж історії Церкви починали чоловіки й жінки кожного стану й культури, які, посвячені Святим Духом силою покликання, ради Христа залишили свої сім’ї та батьківщину і беззастережно йшли за Ним, віддаючись проповіді Царства та творіння добра всім людям (див. Ді. 10, 38).

Усвідомлення власної бідності та крихкості і водночас величі покликання часто спонукало повторювати разом з апостолом Петром: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина» (Лк 5, 8). Але Божий дар був сильнішим від людської слабості. Це сам Христос був присутнім у спільнотах, які збиралися в Його ім’я упродовж століть, і навчав їх про Себе та про Свого Духа, спрямовував їх до Отця, вів їх стежками світу на зустріч з братами і сестрами, зробив їх знаряддями Своєї любові та будівничими Царства у сопричасті з усіма іншими покликаннями в Церкві.

Богопосвячені особи можуть і повинні починати знову з Христа, бо Він першим вийшов їм назустріч і супроводжує їх на цьому шляху (див. Лк. 24, 13-22). Їхнє життя – це проголошення першості благодаті[64], без Христа не можемо нічого зробити (див. Йо. 15, 5); але все можемо зробити з Тим, який дає силу (див. Фил. 4, 13).

22. Починати знову від Христа означає проголошувати, що богопосвячене життя – це особливе наслідування Христа, «жива пам’ять про життя та дії Ісуса як втіленого Слова перед Отцем і перед своїми братами»[65]. Це зумовлює особливе сопричастя любові з Ним, центром життя та постійним джерелом кожної ініціативи. Це, як нагадує Апостольська Адгортація Vita consecrata, досвід ділення, «особлива благодать близькості»[66]; «уподібнення до Нього, присвоєння Його почуттів та способу життя»[67]; це життя, «опановане Христом»[68], «яке торкнула рука Христа, до якого дійшов Його голос, яке підтримує Його благодать»[69].

Усе богопосвячене життя можна зрозуміти лише з цієї відправної точки: євангельські ради мають сенс, бо допомагають зберігати та плекати любов до Господа у повному послуху Його волі; братерське життя, мотивоване Тим, хто збирає нас довкола себе для того, щоб ми раділи Його постійною присутністю; місія – це Його доручення, і вона спрямована на пошуки Його обличчя в обличчях тих, до кого Він посланий, щоб поділитися з ними досвідом Христа.

Такими були наміри засновників різних спільнот та Інститутів богопосвяченого життя. Це ідеали, які надихали покоління богопосвячених жінок і чоловіків.

Починати знову від Христа означає знову оновити першу любов, надихаючу іскру, з якої почалося наслідування Христа. Першість любові належить Йому. Наслідування Христа – це лише відповідь любові на любов Бога. Якщо «ми полюбили», то тому, що «він перший полюбив нас» (1 Йо. 4, 10.19). Це означає визнати Його особову любов з глибоким усвідомленням, яке змусило апостола Павла сказати: «[Христос] полюбив мене й видав себе за мене» (Гал. 2, 20).

Лише усвідомлення того, що ти – об’єкт безмежної любові, може допомогти подолати будь-які особисті труднощі та труднощі Інституту. Богопосвячені особи не зможуть бути творчими, здатними оновити Інститут і відкрити нові душпастирські шляхи, якщо не відчувають себе оживленими цією любов’ю, яка дає їм силу й відвагу для ініціативи.

Обіти, якими богопосвячені особи зобов’язуються жити за євангельськими радами, надають радикальності відповіді любові. Чистота розширює серце до міри серця Христа і робить нас здатними любити так, як любив Він. Вбозтво звільняє від рабства речей і штучних потреб, до яких підштовхує суспільство споживання, і спонукає наново відкрити Христа, єдиний скарб, заради якого варто справді жити. Послух повністю віддає життя в Його руки, щоб Христос міг реалізувати його згідно з Божим задумом і зробити його шедевром. Потрібна відвага, щоб піти за Христом великодушно й радісно.

 

Споглядати обличчя Христа

 

23. Дорога, на яку богопосвячене життя покликане ступити на початку нового тисячоліття, повинна спрямовуватися спогляданням Христа, «більш ніж будь-коли, спрямованим на обличчя Господа»[70]. Але де конкретно споглядати обличчя Христа? Він присутній у різні способи, які потрібно постійно відкривати.

Він справді присутній у своєму Слові та в Таїнствах, особливо в Євхаристії. Христос живе в своїй Церкві, присутній у спільнотах тих, що збираються в Його ім’я. Він постає перед нами в кожній людині, в особливий спосіб ототожнюючись з малими, бідними, тими, хто страждають, хто найбільше потребують. Христос виходить нам назустріч у кожній радісній та сумній події, у випробовуваннях і радощах, у болях і хворобах.

Святість – це плід зустрічі з Христом у багатьох ситуаціях, де ми можемо відкрити Його обличчя як Божого Сина, страждаюче обличчя і водночас обличчя Воскреслого. Так само як Він був присутній у повсякденному житті свого часу, так і сьогодні Він продовжує показувати своє обличчя в повсякденному житті. Щоб Його впізнати, потрібний погляд віри, навчений Божим Словом, сакраментальним життям, молитвою і передовсім практикуванням любові, бо лише любов дає нам змогу повністю пізнати Таїну.

Ми можемо пригадати деякі привілейовані місця, де можна споглядати обличчя Христа, щоб відновити в собі життя Святого Духа. Це стежки живої духовності, пріоритетне завдання в наш час, нагода перечитувати в житті і щоденно переживати духовне багатство своєї харизми в оновленому контакті з тими самими джерелами, які надихали досвід Святого Духа засновниць і засновниць запалювати вогонь нового життя і нових справ, в особливий спосіб приймати Євангеліє, яке можна знайти в кожній харизмі.

 

Боже Слово

 

24. Жити духовністю означає передусім починати знову з особи Христа, істинного Бога та істинної людини, присутнього в своїм Слові, «першого джерела всякої духовності», як нагадує богопосвяченим особам Йоан Павло ІІ[71]. Святість немислима інакше, як почати з оновленого слухання Божого Слова. В Novo millennio ineunte читаємо: «Особливо важливо, щоб слухання Божого Слова вилилось у живу зустріч… котра допомагає у біблійному тексті віднайти живе слово, яке ставить запитання, вказує напрям, будує життя»[72]. Бо саме там Учитель об’являється і виховує серце і розум. Там дозріває погляд віри і вчиться бачити дійсність та події поглядом самого Бога, щоб «спізнав задум Господній» (1 Кор. 2, 16).

Саме Святий Дух освітив Боже Слово новим світлом для засновників і засновниць. Саме з нього походить кожна харизма, а кожне Правило хоче бути його вираженням. В тяглості з засновниками та засновницями навіть сьогодні їхні учні покликані приймати та зберігати Боже Слово у своїх серцях, щоб воно продовжувало бути світильником для їхніх кроків та світлом на їхніх стежках (див. Пс. 118, 105). Святий Дух зможе вести їх до всієї істини (див. Йо. 16, 13).

Боже Слово – це пожива для життя, для молитви та для щоденного шляху, це принцип об’єднання спільноти в єдності думки і натхнення для постійного оновлення та апостольської творчості. Вже ІІ Ватиканський Собор вказав на повернення до Євангелія як першого великого принципу віднови[73].

Як у всій Церкві, так і у спільнотах і групах богопосвячених осіб цими роками розвивався жвавіший і безпосередній контакт з Божим Словом. Його потрібно продовжувати щораз інтенсивніше. Папа сказав: «Ви повинні невтомно роздумувати над Святим Письмом і передовсім над Євангелієм, щоб у вас закарбувалися риси Втіленого Слова»[74].

Братерське життя у спільноті допомагає також відкрити еклезіальний вимір Слова: прийняти Слово, роздумувати над ним, жити згідно з ним, ділитися досвідом, який з нього випливає, і у такий спосіб входити в справжню духовність сопричастя.

У цьому контексті варто пам’ятати про необхідність постійно звертатися до Правила, оскільки в Правилі та Конституціях «міститься план наслідування, сформований особливою харизмою, підтвердженою Церквою»[75]. Цей план слідування передає особливе тлумачення Євангелія, дане засновниками та засновницями, слухняним натхненням Духа, та допомагає членам Інституту жити згідно з Божим Словом.

Богопосвячені особи, наповнені Словом, нові, вільні, євангельські, можуть бути справжніми слугами Слова в служінні євангелізації. І так здійснюватимуть пріоритетне завдання Церкви на початку нового тисячоліття: «Нам потрібно відродити в собі початкову ревність, пройнятися запалом апостольської проповіді, що виникла після П’ятидесятниці»[76].

 

Молитва і споглядання

 

25. Молитва і споглядання – це місце прийняття Божого Слова й водночас вони народжуються зі слухання Слова. Віра неможлива без внутрішнього життя любові, яке притягує Слово, Отця і Духа (див. Йо. 14, 23); внаслідок чого власне життя поступово втрачає сенс, обличчя братів стають безликими і в них неможливо відкрити обличчя Христа, історичні події залишаються двозначними, якщо не позбавленими надії, апостольська і благодійна місія стає хаотичною.

Кожне покликання до богопосвяченого життя народилося зі споглядання, з моментів інтенсивного сопричастя, з глибокої єдності з Христом, з краси і світла, яке виходило з Його обличчя. Там дозрівало прагнення завжди бути з Господом і наслідувати Його: «Господи, добре нам тут бути!» (Мт. 17, 4). Кожне покликання повинно постійно дозрівати у близькості з Христом. Йоан Павло ІІ нагадує богопосвяченим особам: «Вашим першим завданням повинно бути споглядання. Богопосвячене життя народжується і щодня оновлюється у неустанному спогляданні обличчя Христа»[77].

Монахи і монахині, як і самітники, але по-різному, присвячують більше місця хоровим молитвам і також продовженим мовчазним молитвам. Члени світських Інститутів, як і посвячені діви, віддають Богові свої радості й страждання, устремління і прохання всіх людей і споглядають обличчя Христа, яке розпізнають в обличчях братів, в історичних подіях, в апостольській праці й у щоденній праці. Чернецтво, яке займається навчанням і опікою хворими й бідними, там зустрічає обличчя Господа. Місіонери і члени спільнот апостольського життя проголошують Євангеліє за прикладом апостола Павла. Для них це справжній культ (див. Рим. 1, 6). Уся Церква радіє та користується різними формами молитви та споглядання єдиного обличчя Христа.

Водночас зазначається, що вже багато років літургійна Молитва Годин та звершення Євхаристії займають центральне місце в житті кожної спільноти та братства, повертаючи їм біблійну та еклезіальну силу. Вони також сприяють взаємному збагаченню і можуть бути свідченням перед Богом і з Ним «домом і школою сопричастя»[78]. Справжнє духовне життя вимагає, щоб усі, незважаючи на різні покликання, регулярно щодня присвячували відповідний час глибшому мовчазному спілкуванню з Тим, хто їх любить, щоб поділитися з Ним своїм досвідом та отримати світло для продовження своєї щоденної подорожі. Це вправа, яку потрібно постійно виконувати, бо нам постійно загрожує відчуження та розсіяність, що походять від сучасного суспільства, особливо від засобів масової інформації. Іноді вірність особистій та літургійній молитві вимагатиме великих зусиль, щоб уникнути поглинання шаленим активізмом. Інакше це не приносить плодів: «Як неспроможна гілка сама з себе плоду принести, якщо не перебуватиме вона на виноградині, ось так і ви, якщо не перебуватимете в мені» (Йо. 15, 4).

 

Євхаристія – упривілейоване місце зустрічі з Господом

 

26. Надати духовності пріоритет – це знову відкривати центральне місце євхаристійного богослужіння, привілейованого місця зустрічі з Господом. Там Він знову стає посеред своїх учнів, пояснює Святе Письмо, розпалює серце, освітлює розум, відкриває їм очі й дозволяє впізнати Себе (див. Лк. 24, 13-35). Заклик Йоана Павла ІІ до богопосвячених осіб дуже зворушливий: «Мої дорогі, зустрічайте і споглядайте Його в особливий спосіб в Євхаристії, яку ви звершуєте і почитаєте щодня як джерело і вершину апостольського життя і діяльності»[79]. В Апостольській Адгортації Vita consecrata він закликав до щоденної участі в Таїнстві Євхаристії та до її ревної та тривалої адорації[80]. Євхаристія, пам’ятка жертви Господа і серце життя Церкви та кожної спільноти, формує зсередини оновлену жертву власного існування, проєкт спільнотного життя, апостольську місію. Усім нам потрібна щоденна пожива зустрічі з Господом, щоб вписати наше повсякденне життя в Божий час, який уприсутнює звершення спогаду Господньої Пасхи.

Тут можна повністю увійти в близькість з Христом, ототожнитися з Ним, повністю уподібнитися до Нього – до чого покликані богопосвячені особи[81]. В Євхаристії Господь Ісус приєднує нас до себе в пасхальній жертві Отцеві: ми жертвуємо і нас приносять у жертву. Саме чернече посвячення має євхаристичну структуру: цілковита самопожертва, тісно з’єднана з євхаристичною жертвою.

Євхаристія збирає всі форми молитви, в ній проголошується і приймається Боже Слово, перевіряється наш зв’язок з Богом, з братами й з усіма людьми. Євхаристія – це таїнство синівства, братерства і місії. Євхаристія – таїнство єдності з Христом і водночас таїнство еклезіальної єдності спільноти богопосвячених осіб. Остаточно це «джерело духовності індивіда та Інституту»[82].

Щоб Євхаристія могла приносити сподівані плоди сопричастя і оновлення, потрібні суттєві умови, передовсім прощення і взаємна любов. Згідно з навчанням Господа, перед тим як принести до вівтаря свою жертву, потрібно примиритися з братом (див. Мт. 5, 23). Не можна звершувати Таїнство єдності й бути байдужими до інших. Однак слід пам’ятати, що ці суттєві умови – це також плід і знак добре звершеної Євхаристії. Бо саме в сопричасті з євхаристичним Ісусом ми можемо отримати здатність любити й прощати. Крім того кожна літургія повинна стати нагодою для оновлення обов’язку віддавати життя одні за інших через взаємне прийняття і служіння. У такий спосіб у звершенні Євхаристії в досконалий спосіб сповнюється обітниця Христа: «Де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них» (Мт. 18, 20), і в ній щодня спільнота оновлюється.

За цих умов спільнота богопосвячених осіб, які живуть пасхальним таїнством, що оновлюється щодня в Євхаристії, стає свідком сопричастя та пророчим знаком братерства для розділеного та зраненого суспільства. Саме з Євхаристії народжується духовність сопричастя, так необхідна для діалогу любові, якого потребує світ сьогодні[83].

 

Обличчя Христа під час випробувань

 

27. Жити духовністю, безустанно починаючи знову з Христа, означає завжди починати з найвищого моменту Його любові, коли на хресті Він віддає своє життя в найбільшій жертві, а Євхаристія зберігає цю таїну. Покликані жити євангельськими радами через обіти не можуть не споглядати інтенсивно обличчя Розп’ятого[84]. Він – це книга, з якої вони вчаться, що таке любов і як потрібно любити Бога і людство. Він – джерело всіх дарів, синтез усіх покликань[85]. Посвячення, повна жертва та досконале цілопалення, – це шлях, запропонований їм Святим Духом, щоб знову пережити таїну Розп’ятого Христа, який прийшов у світ, щоб віддати своє життя як викуп за багатьох (пор. Мт. 20, 28; Мр. 10, 45), та відповісти на Його безмежну любов.

Історія богопосвяченого життя виразила це уподібнення до Христа в багатьох аскетичних формах, які «були і залишаються потужним засобом допомоги на справжньому шляху до святості. Аскетизм… справді потрібний для богопосвяченої особи, яка хоче бути вірною своєму покликанню та слідувати за Ісусом дорогою Хреста»[86]. Сьогодні богопосвячені особи, зберігаючи досвід століть, покликані знаходити форми, відповідні для наших часів. В першу чергу такі форми, які допомагають апостольській праці й запевняють великодушне служіння. Сьогодні хрест, який потрібно на себе брати (див. Лк. 9, 23), може мати колективні риси, такі як старіння Інституту, невідповідні структури, невпевненість у майбутньому.

Перед багатьма ситуаціями особистого, спільнотного та соціального страждання крик Ісуса на хресті може лунати в серцях окремих людей або цілих спільнот: «Чому єси покинув мене?» (див. Мр. 15, 34). У цьому воланні до Отця Ісус дає нам зрозуміти, що Його солідарність з людством стала настільки радикальною, що проникає, розділяє та приймає кожен негативний, навіть смертельний, плід гріха. «Щоб повернути людині обличчя Отця, Ісус мав не лише прийняти обличчя людини, але навіть прийняти «обличчя» гріха»[87].

Починати знову від Христа означає визнати, що гріх ще радикально присутній у серцях і житті всіх людей, і відкрити в терплячому обличчі Христа жертву, яка примирила людство з Богом.

Упродовж усієї історії Церкви богопосвячені особи могли споглядати терпляче обличчя Господа навіть поза собою. Вони впізнавали Його в хворих, ув’язнених, убогих, грішниках. Їхня боротьба була перш за все проти гріха та його жахливих наслідків. Заклик Ісуса: «Покайтеся і вірте в Євангелію» (Мр. 1, 15) спрямував їх до людей і дав надію на оновлене життя там, де панували знеохочення і смерть. Їхнє служіння спрямувало багатьох чоловіків і жінок в обійми милосердного Бога Отця в Таїнстві Покаяння. Навіть сьогодні є потреба рішуче пропонувати це служіння примирення (див. 2 Кор. 5:18), довірене Ісусом Христом Своїй Церкві. Це mysterium pietatis[88], яке богопосвячені особи покликані часто переживати в Таїнстві Покаяння.

Сьогодні з’являються нові обличчя, в яких ми можемо розпізнати обличчя Христа, любити та служити Йому там, де Він присутній: це нова матеріальна, моральна та духовна бідність, яку породжує сучасне суспільство. Крик Ісуса на хресті показує, що Він бере на себе все зло, щоби його відкупити. Покликання богопосвячених осіб продовжує покликання Ісуса, і, подібно до Нього, вони беруть на себе біль і гріх світу, спалюючи їх любов’ю.

 

Духовність сопричастя

 

28. Якщо «духовне життя повинно бути на першому місці спільнот богопосвяченого життя»[89], то воно повинно бути передовсім духовністю сопричастя, відповідною для теперішнього часу: «Творити Церкву як домівку і школу сопричастя – ось велике завдання, яке чекає нас у новому тисячолітті; виконуючи його, ми залишатимемось вірними Божому замислові і в той же час відповідатимемо на найглибші сподівання світу»[90].

На цій дорозі, якою йде вся Церква, очікують вирішального внеску богопосвяченого життя за його особливе покликання до життя сопричастям в любові. У Vita consecrata читаємо: «Від богопосвячених осіб вимагається бути справжніми експертами сопричастя та жити його духовністю як свідки та архітектори проєкту сопричастя, який, за Божим замислом, є вершиною людської історії»[91].

Також нагадується, що сьогодні завданням спільнот богопосвяченого життя є «сприяння зростанню духовності сопричастя, насамперед усередині них самих, а потім у самій церковній спільноті та за її межами, постійно відкриваючи або відновлюючи діалог любові, особливо там, де сучасний світ розривається між етнічною ненавистю чи вбивчим насильством»[92]. Це завдання вимагає духовних людей, внутрішньо сформованих Богом у сопричасті любові й милосердя, та зрілих спільнот, де духовність сопричастя є законом життя.

29. Але що таке духовність сопричастя? Йоан Павло ІІ навчає гострими словами, здатними оновлювати стосунки і програми: «Духовність сопричастя – це, передусім, погляд, занурений у таємницю Пресвятої Тройці, яка живе в нас і світло якої ми повинні знаходити в обличчях братів, що живуть поряд з нами». І ще: «Духовність сопричастя – це ще й здатність відчувати глибокий зв’язок із братом по вірі завдяки глибокій єдності містичного Тіла Христового, здатність побачити у ньому „когось близького”…». З цього принципу з залізною логікою випливають деякі наслідки в способі відчування та діяння: ділитися з братами радощами і стражданнями, вгадувати їхні прагнення і піклуватися їхніми потребами, пропонувати їм справжню і глибоку дружбу. Духовність сопричастя – це також здатність бачити насамперед позитивне в інших, приймати це та цінувати як дар Бога. Духовність сопричастя – це вміння дати братові простір і разом нести тягарі один одного. Без такої духовної постави зовнішні засоби сопричастя будуть марними[93].

Духовність сопричастя постає як духовна атмосфера Церкви на початку третього тисячоліття, як активне і взірцеве богопосвячене життя на всіх рівнях. Це головна дорога для майбутнього життя і свідчення. Святість і місія дозрівають у спільноті, бо Христос присутній в ній і через неї. Брат і сестра стають таїнством Христа та зустріччю з Богом, конкретною можливістю і, навіть більше, неминучою необхідністю жити заповіддю взаємної любові, а отже, і тринітарного сопричастя.

В останні роки спільноти та різні види братств богопосвячених осіб щораз більше стають місцями сопричастя, де стосунки менш формальні та де прийняття і взаємне розуміння стають легшими. Також знову відкривають божественну та людську цінність вільного спільного перебування, як учні навколо Христа Вчителя, у дружбі, і також розділяючи моменти відпочинку та дозвілля.

Помічається також інтенсивніше сопричастя між різними спільнотами одного Інституту. Багатокультурні та міжнародні спільноти, покликані «стати свідками почуття сопричастя між народами, расами, культурами»[94], вже є позитивною реальністю в багатьох місцях, де переживають взаємне пізнання, повага, пошана та збагачення. Вони стають місцями навчання інтеграції та інкультурації і водночас свідченням універсальності християнського послання.

Адгортація Vita consecrata представила цю форму життя як знак сопричастя в Церкві й підкреслила все багатство та вимоги, братнього життя. Раніше наш Дикастерій видав документ Congregavit nos in unum Christi amor про братерське життя у спільноті. До цих документів кожна спільнота повинна періодично повертатися і перевіряти свою дорогу віри і поступ в братерстві.

 

Сопричастя між древніми й новими харизмами

 

30. Сопричастя, до якого покликані богопосвячені чоловіки та жінки, виходить далеко за межі їхньої чернечої спільноти чи Інституту. Відкриваючись для сопричастя з іншими Інститутами та іншими формами посвячення, вони можуть розширювати сопричастя, відкривати спільне євангельське коріння і разом ясніше збагнути красу своєї ідентичності в різноманітності харизм немов гілки однієї лози. Вони повинні змагатися у взаємній пошані (див. Рим. 12, 10), аби отримати більший дар – любов (див. 1 Кор. 12, 31).

Тому потрібно сприяти зустрічам та солідарності між Інститутами богопосвяченого життя, усвідомлюючи, що сопричастя «тісно пов’язане зі здатністю християнської спільноти знайти місце для всіх дарів Святого Духа.

Єдність Церкви – це не одноманітність, а органічна інтеграція законних відмінностей. Це дійсність багатьох членів, об’єднаних в одному тілі – єдиному Тілі Христа (див. 1 Кор. 12, 12)»[95].

Це може бути початком спільних пошуків способів служити Церкві. Зовнішні чинники, такі як потреба адаптації до нових державних вимог та внутрішні причини всередині Інститутів, такі як зменшення кількості членів, вже призводять до координації зусиль у сферах формування, управління активами, освіти та євангелізації. Навіть у такій ситуації ми можемо помітити запрошення Святого Духа до щораз інтенсивнішого сопричастя. У цій праці Конференції вищих настоятелів і Конференції світських інститутів потрібно підтримувати на всіх рівнях.

Ми не можемо йти в майбутнє одноосібно. Потрібно бути Церквою разом переживати досвід Святого Духа й наслідування Христа, ділитися досвідом Євангелія, вчитися любити чернечу спільноту іншого Інституту як свою власну. Радостями і стражданнями, турботами і здобутками можна ділитися з усіма.

Від нових форм євангельського життя також вимагається діалог і сопричастя. Vita consecrata нагадує, що ці нові товариства євангельського життя – «не альтернатива попереднім інституціям, які продовжують займати почесне місце, відведене їм традицією. (…) Давні Інститути, багато з яких пройшли через дуже суворі випробування, які мужньо витримували упродовж століть, можуть збагатитися, вступаючи в діалог та обмінюючись дарами з фундаціями, які постають в наш час»[96].

Врешті, зустріч і сопричастя з харизмами церковних рухів може взаємно збагачувати. Ці рухи часто подають приклад євангельської і харизматичної свіжості, як і щедрого й творчого євангелізаційного імпульсу. Зі свого боку рухи і нові форми євангельського життя можуть багато чого навчитися від радісного, вірного та харизматичного свідчення богопосвяченого життя, яке зберігає багату духовну спадщину, великі скарби мудрості та досвіду, а також велику різноманітність форм апостольства та місіонерської діяльності.

Наш Дикастерій вже запропонував критерії та рекомендації для участі чернецтва в церковних рухах, які й досі залишаються чинними[97]. Тут ми хотіли б наголосити на зв’язку пізнання та співпраці, стимулювання та обміну, який можна встановити не лише між окремими особами, а й між Інститутами, церковними рухами та новими формами богопосвяченого життя з метою зростання в житті Святого Духа та виконання єдиної місії Церкви. Це харизми, народжені імпульсом Святого Духа, спрямовані на повноту євангельського життя у світі, покликані разом реалізувати той самий Божий задум для спасіння людства. Духовність сопричастя також здійснюється саме в цьому широкому діалозі євангельського братерства між усіма членами Божого Люду[98].

 

Сопричастя з мирянами

 

31. Сопричастя між богопосвяченими особами веде до ще більшої відкритості для всіх інших членів Церкви. Заповідь любити один одного в спільноті потребує перенесення з особистого рівня на рівень між різними церковними дійсностями. Лише в цілісній еклезіології, де різні покликання зібрані в межах єдиного Люду покликаних, покликання до богопосвяченого життя може знову знайти свою особливу ідентичність знаку і свідчення. Сьогодні ми щораз більше перевідкриваємо факт, що харизми засновників і засновниць, пробуджені Святим Духом для добра всіх, потрібно знову поставити в центр Церкви і відкрити для спілкування та участі всіх членів Божого Люду.

Ми бачимо, що встановлюється новий тип сопричастя та співпраці в різних покликаннях та станах життя, особливо між богопосвяченими особами та мирянами[99]. Чернечі та споглядальні Інститути можуть запропонувати мирянам переважно духовні стосунки та необхідні простори для тиші та молитви. Інститути, що займаються апостольством, можуть залучати їх до різних форм душпастирської співпраці. Члени світських інститутів, миряни чи духовенство, вступають у стосунки з іншими вірними у звичайних формах повсякденного життя[100].

Новизною цих років є, перш за все, прохання деяких мирян брати участь у харизматичних ідеалах Інститутів. Так народилися цікаві ініціативи та нові інституційні форми співпраці з Інститутами. Ми спостерігаємо справжнє відродження давніх інституцій, таких як світські ордени чи треті ордени, та народження нових об’єднань мирян та рухів навколо чернечих спільнот та світських інститутів. Якщо навіть у недавньому минулому співпраця мала компенсувати нестачу богопосвячених осіб для здійснення діяльності, то зараз вона постає з необхідності розподілу відповідальності не лише в управлінні справами Інституту, але і, перш за все, у прагненні жити конкретними аспектами та моментами духовності та місії Інституту. Отож потрібна відповідна формація богопосвячених осіб і мирян до плідної для обох сторін співпраці.

Якщо в інші часи саме монахи та монахині створювали спільноти мирян, духовно збагачували їх та керували ними, то сьогодні завдяки щораз кращій формації мирян може бути взаємодопомога, яка сприяє розумінню специфіки та краси кожного стану життя. Сопричастя та взаємність у Церкві ніколи не бувають односторонніми. У цій новій атмосфері церковного сопричастя священники, монахи та миряни, аж ніяк не ігноруючи одне одного і організовуючись не лише для спільної діяльності, можуть знову відкрити правильні стосунки сопричастя, оновлений досвід євангельського братерства та взаємного харизматичного обміну у взаємодоповнюваності, яка завжди поважає різноманітність.

Така церковна динаміка буде корисною для оновлення та ідентичності богопосвяченого життя. Коли покращується розуміння харизми, то відкриваються нові можливості її реалізації.

 

Сопричастя з пастирями

 

32. У цих стосунках церковного сопричастя з усіма покликаннями та станами життя особливим аспектом є єдність з пастирями. Було б марно вдавати, що культивуємо духовність сопричастя, якщо немає ефективних та сердечних стосунків з пастирями, перш за все з Папою, центром єдності Церкви, та з його Магістеріумом.

Це конкретне застосування відчувати разом з Церквою, властиве всім вірним[101], в особливий спосіб сяє в засновниках і засновницях богопосвяченого життя і стає харизматичним завданням для всіх Інститутів. Неможливо споглядати обличчя Христа, не бачачи його сяйва на обличчі Його Церкви. Любити Христа – це любити Церкву в її особах та інституціях.

Сьогодні, як ніколи раніше, стикаючись із постійними відцентровими силами, які ставлять під сумнів фундаментальні принципи католицької віри та моралі, богопосвячені особи та їхні інституції покликані показувати непохитну єдність навколо Магістеріуму Церкви як переконані та радісні речники перед усім світом.

Потрібно наголошувати на тому, що Папа стверджував в Адгортації Vita consecrata: «Ключовим аспектом цього церковного сопричастя є вірність розуму та серця навчанню (Папи та) єпископів, яку усі богопосвячені особи повинні переживати сумлінно та виразно свідчити перед Божим народом, особливо це стосується тих, хто займається богословськими дослідженнями та викладанням, публікаціями, катехизацією, засобами соціальної комунікації»[102]. Водночас визнається, що багато богословів – це ченці, а Інститути богопосвяченого життя керують багатьма дослідницькими інститутами. Вони гідно виконують свою місію в світі культури. Церква з довірливою увагою дивиться на їхню інтелектуальну працю в сфері делікатних проблем нашої епохи, з якими Магістеріум Церкви повинен змагатися[103].

Церковні документи останніх десятиліть постійно спиралися на директиви Собору, які закликали пастирів цінувати конкретні харизми в інтегральному душпастирстві. Водночас вони заохочують богопосвячених осіб ясно та довірливо висловлювати та пропонувати пропозиції щодо своєї присутності та праці відповідно до свого конкретного покликання.

У якійсь мірі це стосується також стосунків з дієцезіальним кліром. Більшість монахів та монахинь щодня співпрацюють зі священниками у душпастирському служінні. Тому вкрай важливо розпочинати всі можливі ініціативи для щораз кращого взаєморозуміння та взаємоповаги.

Лише в гармонії з духовністю сопричастя та педагогікою Novo millennio ineunte можна розпізнати дари, які Святий Дух дає Церкві через харизми богопосвяченого життя. Також актуальною, зокрема для богопосвяченого життя, є та співсутність у житті Церкви харизматичних та ієрархічних елементів, про яку Йоан Павло II кілька разів згадував, звертаючись до нових церковних рухів[104]. Любов’ю і служінням в Церкві потрібно жити у взаємній любові.

 

ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА

СВІДКИ ЛЮБОВІ

 

Визнати Христа і служити Йому

 

33. Життя, преображене євангельськими радами, стає пророчим і мовчазним свідченням, але водночас і красномовним протестом проти нелюдського світу. Воно сприяє людському розвитку й пробуджує нову творчу любов. Ми бачили це в святих засновниках. Це проявляється не лише в ефективному служінні, але передовсім у здатності проявляти солідарність з тими, хто страждає, щоб жест допомоги сприймався як братерський дар. Ця форма євангелізації через любов та відданість місії забезпечує однозначне свідчення любові словами[105].

Зі свого боку життя у сопричасті – це перше проголошення про богопосвячене життя, оскільки воно є дієвим знаком і переконливою силою, що веде до віри у Христа. Сопричастя стає місією, навіть «сопричастя породжує сопричастя і суттєво формується як місіонерське сопричастя»[106]. Спільноти прагнуть «наслідувати Христа на дорогах історії людини»[107] з апостольською ревністю і свідченням життя, згідним із власною харизмою[108]. «Той, хто справді зустрів Ісуса, не може зберігати Його тільки для себе: повинен проголошувати Його. Апостольство потребує нового масштабу, воно має стати завданням на щодень для християнських спільнот і груп»[109].

34. Коли ми знову починаємо від Христа, то духовність сопричастя стає міцною та стійкою духовністю дії учнів та апостолів Його Царства. Для богопосвяченого життя це означає служіння братам, в яких упізнаємо обличчя Христа. У здійсненні цієї апостольської місії бути та робити нероздільні, бо таїна Христа – це абсолютна основа всієї пастирської діяльності[110]. Внесок богопосвячених чоловіків і жінок у євангелізацію «полягає насамперед у свідченні життя, повністю відданого Богові та братам, наслідуючи Спасителя, який з любові до людини став слугою»[111]. Беручи участь у місії Церкви, богопосвячені особи не обмежуються лише частиною свого часу, а присвячують їй усе своє життя.

Здається, що в Novo millennio ineunte Папа хоче заохотити до ще більшої конкретної любові до вбогих: «Століття і тисячоліття, що надходять, стануть свідками – а варта б побажати, аби пізнали це краще, ніж досі, – якої великої посвяти вимагає милосердя до найубогіших. Якщо наші дії справді беруть початок із споглядання Христа, то мусимо навчитись вбачати Його у лицях усіх, з ким Він захотів себе ототожнити: “Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене” (Мт. 25, 35-36). Ці слова – не лише заклик до милосердя: вони ховають глибокий христологічний зміст, який у повному сяйві виявляє таємницю Христа. Вони є (не меншою мірою, аніж відданість правді) показником вірності Церкви, Нареченої Христа»[112]. Папа також пропонує конкретний напрямок духовності, запрошуючи нас розпізнати в бідних особливу присутність Христа, що зобов’язує Церкву зробити вибір на їхню користь. Цей вибір зобов’язує також богопосвячених осіб[113] свідчити «про стиль Божої любові, провидіння і милосердя»[114].

35. Царина, в якій Святіший Отець запрошує нас працювати, така ж неосяжна, як і світ. Дивлячись на цю ситуацію, богопосвячене життя «навчитись виявляти свою віру в Христа, відчитуючи Його прихований заклик, який звучить із світу нужди»[115]. Першою вимогою кожної апостольської діяльності буде узгодження універсального місіонерського покликання з конкретним контекстом партикулярної Церкви.

До старих форм бідності додалися нові: розпач із відчуття безсенсовності життя, наркозалежність, покинутість у старості та хворобах, соціальна маргіналізація чи дискримінація[116]. У давніх та нових формах місія – це перш за все служіння гідності людини в дегуманізованому суспільстві, бо перша і найсерйозніша бідність нашого часу – це байдуже нищення прав людини. З динамізмом любові, прощення та примирення богопосвячені особи працюють над побудовою справедливого світу, який пропонує нові та кращі можливості для життя та розвитку людей. Щоб ця діяльність була ефективною, потрібно бути вбогими духом, очищеним від егоїстичних інтересів, готовими служити миру та ненасильству, у стані солідарності, наповнені співчуттям до страждань інших. Стиль проголошення Божого слова і втілення діл Бога, який започаткував Ісус (див. Лк. 4, 15-21) і яким жила первісна Церква, не можна забути з закінченням Ювілею чи зі зміною тисячоліття, але наполегливіше підганяє прийняти в любові інше майбутнє. Потрібно бути готовими до переслідувань, бо в наші часи найчастішою причиною мучеництва є боротьба за справедливість у вірності Євангелію. Йоан Павло ІІ нагадує, що за це свідчення «недавно декілька ваших братів і сестер заплатили мученицькою смертю в різних частинах світу»[117].

 

Творча любов

 

36. Упродовж століть любов завжди була простором конкретного втілення Євангелія в життя богопосвячених осіб. В любові цінили пророчу силу їхніх харизм і багатство їхньої духовності в Церкві та в світі[118]. Вони вважали себе покликаними бути «об’явленням Божої любові»[119]. Потрібно, щоб цей динамізм продовжувався з творчою вірністю, оскільки він є незамінним ресурсом у душпастирській праці Церкви. У час, коли потрібна нова творча любов та справжній доказ і підтвердження проповіді любові ділами любові[120], богопосвячене життя з захопленням дивиться на апостольську творчість, яка дала розквіт тисячам облич любові та святості у конкретних формах. Але не можна не відчувати нагальної потреби продовжувати з творчістю Духа дивувати світ новими формами дієвої євангельської любові для потреб нашого часу.

Богопосвячене життя прагне роздумувати над власними харизмами та традиціями, щоб поставити їх на службу новим просторам євангелізації. Йдеться про близькість до бідних, людей похилого віку, наркоманів, хворих на СНІД, біженців, людей, які зазнають усіляких страждань через свою особливу ситуацію. Потрібно зосереджуватися на зміні моделей, бо допомога вже не достатня, потрібно викорінити причини, що викликають ці потреби. Бідність народів спричинена амбіціями та байдужістю багатьох, а також структурами гріха, які необхідно усунути, зокрема через серйозну працю в царині освіти.

Багато давніх і нових Інститутів приводять богопосвячених людей туди, куди інші зазвичай не можуть піти. Останніми роками богопосвячені особи змогли залишити безпечні й знані місця, піти в незнані середовища й займатися іншою працею. Завдяки своєму цілковитому посвяченню вони вільно можуть діяти скрізь, де виникають критичні ситуації, як це показали нещодавні фундації в нових країнах, де виникли особливі виклики, залучаючи одночасно кілька чернечих провінцій та створюючи міжнародні спільноти. З проникливим поглядом і великим[121] серцем вони прийняли волання багатьох страждань в конкретному служінні любові. Всюди вони є сполучною ланкою між Церквою та маргіналізованими групами, яких не охоплює звичайна душпастирська опіка.

Навіть деякі харизми, які, здавалося б, повертають до давно минулих часів, знаходять нову силу у цьому світі, де торгують жінками та дітьми, а діти часто жертви насильства, ризикують бути викинутими на вулицю та змушеними вступати до збройних угруповань.

Сьогодні ми маємо більше свободи в апостольстві, більш свідомий розвиток, солідарність, яка виражається в умінні стати на бік людей, взяти на себе їхні проблеми, щоб у такий спосіб відповісти з пильною увагою на знаки часу та його потреби. Таке збільшення ініціатив показало важливість планування в місії, щоб її не імпровізувати, а виконувати органічно та ефективно.

 

Проголошувати Євангеліє

 

37. Перше завдання, за яке потрібно знову взятися з ентузіазмом, – це проголошення Христа людям. Це залежить передовсім від богопосвячених чоловіків і жінок, які віддані справі проголошення Євангелія зростаючій кількості тих, які його не знають. Ця місія перебуває все ще на початковій стадії, і ми повинні докласти всіх зусиль для її реалізації[122]. Впевнені та заповзятливі дії місіонерів повинні відповідати потребі інкультурації, щоб специфічні цінності кожного народу не ігнорувати, а очищати та розвивати до повноти[123]. Залишаючись у повній вірності євангельському посланню, християнство третього тисячоліття також характеризуватиметься обличчям багатьох культур і народів, у яких воно буде прийняте та вкорінене[124].

 

Служити життю

 

38. Згідно зі славною традицією багато богопосвячених осіб, особливо жінок, здійснюють своє апостольство в медичних закладах, продовжуючи Христове служіння милосердя. Наслідуючи Божественного Самарянина, вони йдуть до страждаючих, щоб зменшити їхній біль. Їхня професійна компетентність і пильна увага до гуманізації медицини відкриває простір для Євангелія, яке освітлює довірою та добром навіть найскладніший досвід людського життя та смерті. Тому вони надають перевагу найбіднішим і покинутим пацієнтам, піклуючись ними з любов’ю[125].

Для ефективності християнського свідчення важливо, особливо в деяких делікатних та суперечливих сферах, вміти пояснювати причини такої позиції Церкви, підкреслюючи передусім, що йдеться не про нав’язування невіруючим певної перспективи віри, а про інтерпретацію та захист цінностей, вкорінених у людській особі[126]. Тоді практика милосердя стає, особливо серед богопосвячених осіб, які працюють у цих сферах, інтелектуальним служінням, щоб всюди поважали фундаментальні принципи, на яких ґрунтується цивілізація, гідна людини.

 

Поширювати істину

 

39. Світ освіти також потребує кваліфікованої присутності богопосвячених осіб. У таїні Втілення закладено основи антропології, яка може вийти за межі власних обмежень та суперечностей у напрямку Ісуса, «нової людини» (Еф. 4, 24; див. Кол. 3, 10). Оскільки Божий Син став справжньою людиною, то людина може, в Ньому і через Нього, стати справжньою дитиною Бога[127].

Завдяки особливому досвіду дарів Святого Духа у ревному слуханні Слова та у виконанні розпізнавання, завдяки багатій спадщині освітніх традицій, накопичених з часом їхнім Інститутом, богопосвячені чоловіки та жінки здатні розвивати дуже ефективне служіння. Ця харизма може створити середовища, пронизані євангельським духом свободи, справедливості та любові, в яких молоді допомагають зростати в людяності під керівництвом Святого Духа, водночас пропонуючи святість як освітню мету для всіх, вчителів та учнів[128].

Богопосвячене життя повинно сприяти оновленій діяльності в сфері культури, яка допомагає підвищити рівень особистої підготовки та готує до діалогу між сучасним менталітетом та вірою, сприяти, також через власні академічні установи, євангелізації культури як служінню істині[129]. З цієї точки зору дуже потрібна присутність богопосвячених осіб у засобах масової інформації[130]. Потрібно заохочувати всі зусилля в цій новій та стратегічній апостольській сфері, щоб ініціативи були краще координовані та досягали вищого рівня якості та ефективності.

 

Відкритість для великих діалогів

 

40. Починати знову від Христа означає йти за Ним туди, де Він присутній через своє діло спасіння, і жити на безкраїх горизонтах, які Він відкрив. Богопосвячене життя не може задовольнятися лише життям у Церкві та для Церкви. Воно тягнеться разом з Христом до інших християнських Церков, до інших релігій, до кожного чоловіка та жінки, які не мають жодних релігійних переконань.

Тому богопосвячене життя покликане зробити свій особливий внесок у всі великі діалоги, які ІІ Ватиканський Собор відкрив в Церкві. «В діалогу з усіма» – це знаменна назва останнього розділу Vita consecrata, майже логічного завершення всієї Апостольської Адгортації.

41. Передовсім документ нагадує як Синод про богопосвячене життя підкреслив глибокий зв’язок між богопосвяченим життям та екуменізмом. «Якщо молитва і навернення – це душа екуменізму, то немає сумнівів, що Інститути богопосвяченого життя і Товариства апостольського життя мають особливий обов’язок анімувати цей процес»[131]. Є нагальна потреба відкрити в житті богопосвячених осіб більше простору для екуменічної молитви та свідчення, щоб силою Святого Духа руйнувати стіни розділень та упереджень. Жоден Інститут богопосвяченого життя не може почуватися звільненим від місії заради цієї справи.

Говорячи про форми екуменічного діалогу, Vita consecrata вказує на особливо придатні для членів релігійних спільнот спільне ділення lectio divina, участь у спільній молитві, в якій Господь гарантує свою присутність (див. Мт. 18, 20). Дружба, любов та співпраця у спільних ініціативах служіння та свідчення допоможуть нам відчути, наскільки прекрасно братам жити разом (див. Пс. 133 [132]). Дуже важливо вивчати історію, доктрину, літургію, благодійну і апостольську діяльність інших християн[132].

42. Щодо міжрелігійного діалогу, то Vita consecrata подає дві основні вимоги: євангельське свідчення і свобода духу. Пропонується використовувати деякі конкретні інструменти, такі як взаємне пізнання, взаємоповага, сердечна дружба та взаємна щирість з чернечим середовищем інших релігій[133].

Інша сфера співпраці – спільна турбота про людське життя – від співчуття до фізичних та духовних страждань до праці ради справедливості, миру та захисту творіння[134]. Йоан Павло II нагадує, як особливу сферу зустрічі з людьми інших релігійних традицій, про пошук та сприяння гідності жінки, до чого богопосвячені жінки покликані в особливий спосіб[135].

43. Зрештою, слід взяти до уваги діалог з тими, хто не належить до жодних релігійних конфесій. Богопосвячені особи, за самою природою свого вибору, стають привілейованими співрозмовниками в тих пошуках Бога, які завжди хвилювали серце людини та вели її до численних форм духовності. Їхня чутливість до цінностей (див. Фил. 4, 8) та готовність йти назустріч свідчать про автентичність пошуків Бога. Документ підсумовує: «Тому богопосвячені особи повинні великодушно приймати та пропонувати духовний супровід тим, хто звертається до них, спонуканий спрагою Бога та бажанням жити згідно з вимогами віри»[136].
44. Цей діалог обов’язково відкривається на проголошення Христа, бо сопричастя характеризується взаємністю дару. Коли слухання інших автентичне, то дає чудову можливість поділитися власним духовним досвідом та євангельським змістом, який живить богопосвячене життя. У такий спосіб свідчимо про надію, яка є в нас (див. 1 Пт. 3, 15). Ми не повинні боятися, що, розповідаючи про свою віру, можемо образити тих, хто має інші переконання; натомість це можливість радісно проголосити дар, призначений для всіх, який потрібно запропонувати всім, водночас поважаючи свободу кожної людини. Це дар об’явлення Бога-Любові, який «так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав» (Йо 3, 16).

З іншого боку, місіонерський обов’язок не заважає нам вступати в діалог з внутрішньою готовністю щось прийняти, бо серед ресурсів та обмежень кожної культури богопосвячені особи можуть зібрати зерна Слова, в яких вони знаходять дорогоцінні цінності для власного життя та місії. «Часто Святий Дух, який “віє, куди забажає” (Йо. 3, 8), пробуджує в буденному людському досвіді знаки своєї присутності, які допомагають учням Христа краще зрозуміти послання, яке вони проголошують»[137].

 

Сучасні виклики

 

45. Неможливо залишатися байдужими перед обличчям великих і тривожних проблем, які охоплюють усе людство, в перспективі екологічної катастрофи, яка робить величезні території планети негостинними та ворожими для людини. Багаті країни споживають ресурси зі швидкістю, яка перевищує можливості балансу системи, що призводить до того, що бідні країни стають щораз біднішими. Не можна також забувати про мир, якому загрожують примари катастрофічний війн[138].

Жадібність до благ, прагнення задоволень, ідолопоклонство владі, тобто потрійну хтивість, яка позначає історію і є також джерелом сучасних нещасть, можна подолати лише тоді, коли ми знову відкриємо євангельські цінності бідності, чистоти та служіння[139]. Богопосвячені особи повинні вміти проголошувати своїм життям і словом красу бідності духу та чистоти серця, що роблять вільними для служіння братам і сестрам, та послух, який робить плоди любові тривалими.

Чи можна залишатися байдужими до порушення фундаментальних прав людини?[140] Особливу увагу слід приділити деяким аспектам євангельської радикальності, які часто менш зрозумілі, але які не можуть бути менш присутніми в церковній послузі любові. Передовсім повага до життя кожної людини від зачаття до природної смерті.

У цьому відкритті на світ, щоб підпорядкувати його Христові так, щоб у Ньому все знайшло своє автентичне значення, богопосвячені миряни світських Інститутів займають привілейоване місце. Вони живуть у звичайних умовах, беруть участь соціальному й політичному житті, й у силу наслідування Христа надають йому нову цінність, дієво працюючи для Божого Царства. Саме завдяки своєму посвяченню, яке вони здійснюють без зовнішніх ознак як миряни серед мирян, вони можуть бути сіллю та світлом навіть у тих ситуаціях, коли видимість їхнього посвячення була б перешкодою або навіть неприйняттям.

 

Дивитися вперед і вгору

 

46. Навіть серед богопосвячених осіб існують сторожі ранку: молоді люди[141]. Нам справді потрібна смілива молодь, яка, дозволяючи Отцю формувати себе силою Святого Духа та стаючи «людьми, подібними до Христа»[142], пропонує усім ясне та радісне свідчення свого «особливого прийняття таїни Христа»[143] та особливої духовності свого Інституту[144]. Потрібно рішучіше визнати їх справжніми протагоністами власної формації[145]. Бо їм, з огляду на зміну поколінь, доведеться продовжувати оновлення власних Інститутів, тому потрібно, щоб вони – належним чином підготовлені – поступово взяли на себе завдання надання орієнтації та управління. Сильні своїм ідеалами, вони стануть цінними свідками прагнення святості як найвищої міри християнського життя[146]. Майбутнє богопосвяченого життя та його місія значною мірою залежать від щирості їхньої віри, від готовності служити, яку вони радісно проявляли, та від того, що Святий Дух захоче їм сказати.

Споглядаємо Марію, нашу Матір і Вчительку. Вона перша Богопосвячена, яка жила повнотою любові. Вона служила Господові, ревна в дусі, радісна в надії, витривала в стражданнях, постійна в молитві, чуйна до потреб братів (див. Рим. 12, 11-13). У Ній відображаються та оновлюються всі аспекти Євангелія та всі харизми богопосвяченого життя. Вона підтримує нас у нашій щоденній праці, щоб ми могли зробити її чудовим свідченням любові, згідно із заохоченням св. Павла: «Поводитися достойно покликання, яким вас візвано» (Еф. 4, 1).

На підтвердження цих орієнтирів ми хочемо знову звернутися до слів Йоана Павла II, бо в них знаходимо підбадьорення та впевненість, яких ми всі потребуємо перед лицем завдання, яке, здається, перевищує наші сили: «Нове століття і тисячоліття починаються у світлі Христа. Та не всі бачать це світло. І наше завдання, захоплююче і важке, – бути Його „відблиском”. (…) Таке завдання сповнює нас страхом – добре усвідомлюємо власну неміч, через яку наше життя так часто втрачає сяйво і заповнюється тінями. Так все ж воно у нашій силі – якщо тільки станемо у світлі Христа і зуміємо відкритись для благодаті, яка перетворює нас на нових людей»[147]. Цю надію проголошують у Церкві богопосвячені чоловіки та жінки, коли вони разом зі своїми братами та сестрами крізь століття йдуть назустріч Воскреслому Христу.

 

16 травня 2002 Святіший Отець затвердив цей документ Конгрегації у справах інститутів богопосвяченого життя і товариств апостольського життя.

 

Рим, 19 травня 2002, Урочистість П’ятидесятниці.

 

Едуардо Кард. Мартінес Сомало

Префект

П’єрджорджіо Сільвано Несті, CP

Секретар

[1] Див. Йоан Павло II, Постсинодальна Апостольська Адгортації Vita consecrata, Рим, 25 березня 1996, 14.

[2] Йоан Павло II, Апостольський Лист Novo millennio ineunte, 6 січня 2001, n. 9.

[3] Йоан Павло ІI, Промова до італійського Карітасу (24 листопада 2001), в L’Osservatore Romano, 25 листопада 2001.

[4] Йоан Павло II, Послання до Пленарної Сесії Конгрегації у справах інститутів богопосвяченого життя і товариств апостольського життя (21 вересня 2001), in L’Osservatore Romano, 28 вересня 2001.

[5] Там само.

[6] Див. Ad gentes, 11.

[7] Див. Lumen gentium, 1.

[8] Vita consecrata, 19.

[9] Див. Novo millennio ineunte, 29.

[10] Vita consecrata, 4.

[11] Див. Novo millennio ineunte, 29.

[12] Див. Novo millennio ineunte, 30-31.

[13] Див. Novo millennio ineunte, 32-34.35-39.

[14] Див. Novo millennio ineunte, 35-37.

[15] Див. Novo millennio ineunte, 43-44.

[16] Див. Novo millennio ineunte, 49.57.

[17] Vita consecrata, 111.

[18] Див. Vita consecrata, 16.

[19] Див. Lumen gentium, 44.

[20] Vita consecrata, 22.

[21] Див. Vita consecrata, 87.

[22] Див. Lumen gentium, 13; Йоан Павло II, Післясинодальна Апостольська Адгортація Christifideles laici, 30 грудня 1988, 20; Vita consecrata, 31.

[23] Див. Novo millennio ineunte, 29.

[24] Див. Novo millennio ineunte, 45.

[25] Див. Vita consecrata, 32.

[26] Vita consecrata, 31.

[27] Див. Vita consecrata, 28. 94.

[28] Vita consecrata, 85.

[29] Див. Novo millennio ineunte, 38.

[30] Див. Novo millennio ineunte, 33.

[31] Див. Vita consecrata, 103.

[32] Див. Vita consecrata, 72.

[33] Див. Novo millennio ineunte, 2.

[34] Vita consecrata, 58.

[35] Див. Evangelii nuntiandi, 69; Novo millennio ineunte, 7.

[36] Див. Vita consecrata, 99.

[37] Конгрегація у справах інститутів богопосвяченого життя і товариств апостольського життя, Verbi sponsa, Інструкція про споглядальне життя і кляузуру черниць, Ватикан, 13 травня 1999, n.7.

[38] Там само; див. Perfectae caritatis, 7; див. Vita consecrata, 8. 59.

[39] Св. Августин, Sermo331, 2: PL 38, 1460.

[40] Novo millennio ineunte, 49.

[41] Див. Novo millennio ineunte, 25-26.

[42] Див. Vita consecrata, 110.

[43] Див. Lumen gentium, cap.V.

[44] Lumen gentium, 42.

[45] Vita consecrata, 31; див. Novo millennio ineunte, 46.

[46] Див. Конгрегація у справах інститутів богопосвяченого життя і товариств апостольського життя, Братерське життя у спільноті, “Congregavit nos in unum Christi amor”, Рим, 2 лютого 1994, n.50.

[47] Див. Vita consecrata, 92.

[48] Див. Novo millennio ineunte, 45.

[49] Див. Конгрегація у справах інститутів богопосвяченого життя і товариств апостольського життя, Принципи формації в інститутах богопосвяченого життя, Potissimun institutioni, Roma 2 лютого 1990, 1.

[50] Vita consecrata, 65.

[51] Vita consecrata, 66.

[52] Див. Christifideles laici, 55.

[53] Див. Йоан Павло II, Гомілія під час вігілії у Торвергаті (20 серпня 2000): L’Osservatore Romano, 21-22 серпня 2000, n.3, p.4.

[54] Див. Vita consecrata, 1.

[55] Див. Vita consecrata, 65.

[56] Vita consecrata, 37.

[57] Novo millennio ineunte, 40.

[58] Див. Novo millennio ineunte, 1.

[59] Йоан Павло II, Гомілія (2 лютого 2001): L’Osservatore Romano, 4 лютого 2001.

[60] Див. Mutuae relationes, 11; див. Vita consecrata, 37.

[61] Vita consecrata, 93.

[62] Див. Novo millennio ineunte, 31.

[63] Див. Vita consecrata, 20-21.

[64] Див. Novo millennio ineunte, 38.

[65] Vita consecrata, 22.

[66] Vita consecrata, 16.

[67] Vita consecrata, 18.

[68] Vita consecrata, 25.

[69] Vita consecrata, 40.

[70] Novo millennio ineunte, 16.

[71] Vita consecrata, 94.

[72] Novo millennio ineunte, 39.

[73] Див. Perfectae caritatis, 2.

[74] Йоан Павло II, Гомілія (2 лютого 2001): L’Osservatore Romano, 4 лютого 2001.

[75] Vita consecrata, 37.

[76] Novo millennio ineunte, 40.

[77] Йоан Павло II, Гомілія (2 лютого 2001): L’Osservatore Romano, 4 лютого 2001.

[78] Novo millennio ineunte, 43.

[79] Йоан Павло II, Гомілія (2 лютого 2001): L’Osservatore Romano, 4 лютого 2001.

[80] Vita consecrata, 95.

[81] Див. Vita consecrata, 18.

[82] Vita consecrata, 95.

[83] Див. Vita consecrata, 51.

[84] Див. Novo millennio ineunte, 25-27.

[85] Див. Vita consecrata, 23.

[86] Vita consecrata, 38.

[87] Novo millennio ineunte, 25.

[88] Див. Novo millennio ineunte, 37.

[89] Vita consecrata, 93.

[90] Novo millennio ineunte, 43.

[91] Vita consecrata, 46.

[92] Vita consecrata, 51.

[93] Див. Novo millennio ineunte, 43.

[94] Vita consecrata, 51.

[95] Novo millennio ineunte, 46.

[96] Vita consecrata, 62.

[97] Див. Vita fraterna in comunità, 62; див. Vita consecrata, 56.

[98] Див. Novo millennio ineunte, 45.

[99] Див. Vita fraterna in comunità, 70.

[100] Див. Vita consecrata, 54.

[101] Див. Lumen gentium, 12; див. Vita consecrata, 46.

[102] Vita consecrata, 46.

[103] Див. Vita consecrata, 98.

[104] Йоан Павло II, в I movimenti nella Chiesa. Atti del II colloquio internazionale, Milano 1987, стт.24-25; I movimenti nella Chiesa, Ватикан 1999, ст.18.

[105] Див. Novo millennio ineunte, 50.

[106] Christifideles laici, 31-32.

[107] Див. Vita consecrata, 46.

[108] Див. Йоан Павло II, Апостольська Адгортація Ecclesia in Africa, Яунде, 14 вересня 95, n.94.

[109] Novo millennio ineunte, 40.

[110] Див. Novo millennio ineunte, 15.

[111] Vita consecrata, 76.

[112] Novo millennio ineunte, 49.

[113] Див. Vita consecrata, 82.

[114] Novo millennio ineunte, 49.

[115] Novo millennio ineunte, 50.

[116] Див. Novo millennio ineunte, 50.

[117] Йоан Павло II, Omelia (2 лютого 2001): L’Osservatore Romano, 4 лютого 2001.

[118] Див. Vita consecrata, 84.

[119] Vita consecrata, Назва III розділу.

[120] Див. Novo millennio ineunte, 50.

[121] Див. Novo millennio ineunte, 58.

[122] Див. Йоан Павло II, Енцикліка Redemptoris Missio, Рим, 7 грудня 1990, n.1.

[123] Див. Йоан Павло II, Апостольська післясинодальна Адгортація Ecclesia in Asia, Нью-Делі, 6 листопада 1999, n.22.

[124] Див. Novo millennio ineunte, 40.

[125] Див. Vita consecrata, 83.

[126] Див. Novo millennio ineunte, 51.

[127] Див. Novo millennio ineunte, 23.

[128] Див. Vita consecrata, 96.

[129] Див. Vita consecrata, 98.

[130] Див. Vita consecrata, 99.

[131] Vita consecrata, 100.

[132] Див. Vita consecrata, 101.

[133] Див. Ecclesia in Asia, 31. 34.

[134] Див. Ecclesia in Asia, 44.

[135] Див. Vita consecrata, 102.

[136] Vita consecrata, 103.

[137] Novo millennio ineunte, 56.

[138] Див. Novo millennio ineunte, 51.

[139] Див. Vita consecrata, 88-91.

[140] Див. Novo millennio ineunte, 51.

[141] Див. Novo millennio ineunte, 9.

[142] Vita consecrata, 19.

[143] Vita consecrata, 16.

[144] Див. Vita consecrata, 93.

[145] Див. Конгрегація у справах інститутів богопосвяченого життя і товариств апостольського життя, Potissimum institutioni, Рим, 2 лютого 1990, n.29.

[146] Див. Novo millennio ineunte, 31.

[147] Novo millennio ineunte, 54.