https://www.vatican.va/content/francesco/es/apost_constitutions/documents/papa-francesco_costituzione-ap_20180915_episcopalis-communio.html

 

EPISCOPALIS COMMUNIO

переклав о. Олег Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

ФРАНЦИСК

АПОСТОЛЬСЬКА КОНСТИТУЦІЯ

СОПРИЧАСТЯ ЄПИСКОПІВ

ПРО СИНОД ЄПИСКОПІВ

 

  1. Сопричастя єпископів (Episcopalis communio), з Петром і під Петром, в особливий спосіб виражається на Синоді Єпископів, заснованим Павлом VI 15 вересня 1965, і який належить до найціннішого спадку ІІ Ватиканського Собору[1]. З того часу Синод, новий як установа, але древній як натхнення, ефективно співпрацює з Римським Понтифіком, згідно з усталеним ним способом, у вирішенні найважливіших питань, тобто таких, які вимагають особливих знань і второпності для добра всієї Церкви. І тому Синод Єпископів, «який діє від імені всього католицького єпископату, також показує, що всі єпископи у ієрархічному сопричасті піклуються всією Церквою»[2].

Упродовж п’ятдесяти років Зібрання Синоду показали себе цінним органом для взаємного пізнання єпископів, спільної молитви, щирих дискусій, поглиблення християнської доктрини, реформи церковних структур і пожвавлення душпастирської активності в усьому світі. У такий спосіб ці Зібрання сформувалися не тільки як упривілейоване місце для інтерпретації та прийняття багатого навчання Собору, а також дали сильний імпульс для подальшого папського навчання.

Також у сьогоднішній історичний момент, коли Церква входить у «новий етап євангелізації»[3], який вимагає «переходити в усіх закутках землі в «стан безперервної місії»»[4], Синод Єпископів покликаний, як і інші церковні структури, щораз більше ставати «знаряддям, придатним більше для євангелізації сучасного світу, ніж для самозбереження»[5]. Передовсім потрібно, як цього бажав Собор, щоби Синод, усвідомлюючи, що «завдання проповідувати Євангеліє по всій землі покладається насамперед на єпископський корпус», особливу увагу приділяв «місійній діяльності – отому найбільшому і найсвятішому обов’язкові Церкви»[6].

  1. За Божим Провидінням заснування Синоду Єпископів відбулося під час останнього Вселенського Собору. І справді, ІІ Ватиканський Собор, «ступаючи слідами Першого Ватиканського Собору»[7] і в руслі автентичної церковної традиції, поглибив доктрину єпископського служіння, в особливий спосіб зосередившись на її сакраментальній і колегіальній природі[8]. Було виразно показано, що кожний єпископ відповідає за помісну Церкву, довірену його душпастирському піклуванню, і за вселенську Церкву одночасно й нероздільно[9].

Ця опіка, яка виражає наддієцезіяльний вимір єпископського munus (послуга), в урочистій формі реалізується у шановній інституції Вселенського Собору і також виражається у співпраці єпископів, розсіяних по всьому світі, і яку підтримує або на яку добровільно погоджується Понтифік Рима[10]. Не слід забувати, що до його компетенції належить, залежно від потреб Божого Люду, визначати й підтримувати способи, якими Колегія Єпископів керуватиме вселенською Церквою[11].

Під час дебатів на Соборі, разом із поглибленням доктрини про колегіальність єпископів, при різних обставинах подавалися також прохання поєднати служіння деяких єпископів із вселенським служінням Понтифіка Рима поза дикастеріями римської Курії, у формі постійного центрального органу, який би міг проявляти – не в урочистій і надзвичайній формі Вселенського Собору – турботу Колегії єпископів про потреби Божого Люду і про сопричастя між усіма Церквами.

  1. Приймаючи ці прохання, Павло VI 14 вересня 1965 оголосив Отцям Собору, присутнім на відкритті четвертої сесії Вселенського Собору, своє рішення заснувати – з власної ініціативи і силою своєї влади – орган під назвою Синод Єпископів, який «складатиметься з Прелатів, назначених в основному Єпископськими Конференціями і за Нашою згодою, і збиратиметься, згідно з потребами Церкви, Понтифіком Рима, щоби йому дораджувати й допомагати тоді, коли він це вважатиме потрібним для загального добра Церкви».

Апостольським Листом у формі «motu proprio» Apostolica sollicitudo, проголошеним наступного дня, Павло VI заснував Синод Єпископів, «за посередництвом якого єпископи, вибрані з різних частин світу, ефективно допомагатимуть Найвищому Пастирю Церкви; Синод установлено так, що він: а) буде центральним церковним органом; б) представлятиме весь католицький єпископат; в) буде постійним за своєю природою; г) за своєю структурою виконуватиме свої функції у визначений час і відповідно до потреб»[12].

Синод Єпископів, назва якого символічно відсилає до древньої та багатої синодальної традиції Церкви, яку дуже шанують передовсім у Церквах Сходу, зазвичай мав би виконувати консультативну функцію, пропонуючи Римському Понтифіку, під натхненням Святого Духа, інформацію та поради з різних церковних питань. Водночас Синод, за побажанням Римського Понтифіка, міг би мати також і право вирішального голосу[13].

  1. Засновуючи Синод як «постійну особливу Раду єпископів», Павло VI ствердив, що усвідомлює, що «як і усі людські інституції, так і цей Синод вдосконалюватиметься з часом»[14]. Його подальшому розвитку сприяли, з одного боку, поступове прийняття плідної доктрини Собору про колегіальність єпископів, з другого боку, досвід численних Зібрань Синоду, які відбувалися в Римі з 1967; у цьому ж році також опублікували Ordo Synodi Episcoporum.

Синод Єпископів після оприлюдення Кодексу Канонічного Права і Кодексу Канонів Східних Церков, які включили його у загальне право[15], поступово розвивався до останнього видання Ordo Synodi, оприлюдненого Бенедиктом XVI 29 вересня 2006. Зокрема був створений Генеральний Секретаріат Синоду Єпископів, який поступово зміцнював свої функції; він складався з Генерального Секретаря і спеціальної Ради Єпископів – для запевнення кращої стабільності, яка є конститутивною для Синоду, в періоди між різними Зібраннями Синоду.

У ці роки, констатуючи ефективність дій Синоду в рішеннях, які вимагають відповідних і узгоджених дій пастирів Церкви, зросло прагнення, щоб Синод дедалі більше проявляв та ефективно реалізував опіку єпископів над усіма Церквами. Йоан Павло ІІ ствердив, що «можливо, цей орган ще можна вдосконалювати. Можливо, душпастирська колегіальна відповідальність може виражатися в Синоді ще повніше»[16].

  1. З цих причин, з початку мого Петрового служіння, я приділяв особливу увагу Синоду Єпископів, вірячи, що він зможе «далі розвиватися і краще сприяти діалогу і співпраці між самими єпископами і між єпископами і Єпископом Рима»[17]. Щоби пожвавити цю працю оновлення, потрібне тверде переконання, що всі пастирі призначені для служіння святому Божому Людові, до якого вони належать через Таїнство Хрещення.

Це правда, як стверджує ІІ Ватиканський Собор, що «єпископів, які навчають у сопричасті з Римським Архиєреєм, усі мають шанувати як свідків божественної і католицької істини; а вірним слід годитися з тими твердженнями про віру та мораль, що їх іменем Христа проголошує їхній єпископ, і триматися їх із побожним послухом душі»[18]. Але також правда, що «життя Церкви і життя в Церкві для кожного єпископа – умова для виконання місії навчання»[19].

У такий спосіб єпископ – учитель і учень водночас. Він є учителем тоді, коли, обдарований особливою допомогою Святого Духа, проголошує вірним Слово істини в ім’я Христа – глави і пастиря. Але він також є учнем тоді, коли, знаючи, що Святого Духа отримує кожний охрещений, слухає голос Христа, Який промовляє через увесь Божий Люд, роблячи його «непомильним «in credendo»»[20]. Справді, «вся спільнота вірних, які мають “помазання від Святого”, не може помилятись у своїй вірі (пор. 1 Йо. 2:20 і 27) й показує цю свою особливу властивість через надприродне розуміння віри [sensus fidei] усім народом, коли “від єпископів до останніх вірних-мирян” проявляє загальну згоду в питаннях віри й моралі»[21]. І тому єпископ також покликаний «йти спереду, вказуючи напрямок, вказуючи дорогу; йти всередині, зміцнюючи єдність народу; йти ззаду, щоби ніхто не залишився позаду; і передовсім не втратити запах Божого Люду для пошуків нових шляхів. Єпископ, який живе серед вірних, має відкриті вуха, щоби слухати те, «що Дух говорить Церквам» (Одк. 2, 7) і слухати «голос овець», також через дієцезіяльні структури, завдання яких – давати єпископові поради у щирому і конструктивному діалозі»[22].

  1. Також Синод Єпископів повинен постійно вдосконалюватися як упривілейований орган для слухання Божого Люду: «Для отців синоду просімо у Святого Духа передовсім дар слухання: слухати Бога так, щоби вони почули разом із Ним волання люду; слухати люд так, щоби відчути, до чого нас кличе Бог»[23].

Синод, хоча й формується як суттєво єпископський організм, але не відділяється від решти вірних. Навпаки, він є відповідним знаряддям, щоб дати голос усьому Божому Людові саме через єпископів, поставлених Богом «справжніми сторожами, інтерпретаторами і свідками віри всієї Церкви[24], і показує себе, від одного Зібрання до наступного, вимовним вираженням синодальності як «конститутивного виміру Церкви»[25].

І тому, як сказав Йоан Павло ІІ, «кожне Загальне Зібрання Синоду Єпископів – це інтенсивний церковний досвід, навіть якщо його практичні процедури можна вдосконалювати. Єпископи, присутні на Синоді, представляють передовсім свої Церкви, але також представляють Єпископські Конференції, які їх обрали, і думки яких щодо обговорюваних питань переказують. У такий спосіб вони виражають голос ієрархічного Тіла Церкви і, в якомусь сенсі, голос християнського люду, пастирями якого вони є»[26].

  1. Історія Церкви має багато свідчень про важливість консультативного процесу для ознайомлення з думками пастирів і вірних в питаннях, які стосуються добра Церкви. І тому дуже важливо, щоби під час приготування синодальних Зібрань особливу увагу приділяли консультаціям з помісними Церквами. У цій початковій фазі єпископи, виконуючи вказівки Генерального Секретаріату Синоду, передадуть питання, які розглядатимуться на Зібранні Синоду, священникам, дияконам і віруючим своїх Церков – як індивідуально, так і різним структурам, беручи до уваги можливий цінний внесок богопосвячених чоловіків і жінок. Передовсім важливим може бути внесок структур помісної Церкви, особливо Пресвітерської Ради і Пастирської Ради; і це справді «може започаткувати формування синодальної Церкви»[27].

Під час кожного синодального Зібрання після консультацій з вірними відбувається розпізнавання пастирів, для цього призначених, які спільно шукають консенсус, який походить не з людської логіки, а з послуху Духові Христа. Учасники Зібрання, уважні до sensus fidei Божого Люду, «який вони повинні уважно відділити від мінливої публічної думки»[28], подають свої висновки Понтифіку Рима як допомогу в служінні Пастиря вселенської Церкви. У такому розумінні «роль Синоду тільки дорадча, але це не применшує її важливість. Бо в Церкві завдання будь-якого колегіального органу – дорадчого чи з правом голосу – завжди пошуки правди і добра для Церкви. Крім того, перевірка consensus Ecclesiae – це не результат підрахунку голосів, а результат дії Святого Духа – душі єдиної Церкви Христа»[29]. Тому голос синодальних Отців, «якщо морально одностайний, то має особливу церковну вагу, яка перевищує тільки формальний дорадчий аспект»[30].

Врешті, після закінчення Зібрання Синоду слідує виконавча фаза, щоби у всіх помісних Церквах розпочався процес реалізації синодальних рішень, затверджений Римським Понтифіком так, як він вважатиме за найкраще. У зв’язку з цим слід пам’ятати, що «різні культури дуже відрізняються між собою, і загальний принцип […] потрібно інкультурувати, якщо хочемо, щоб його прийняли й дотримувалися»[31]. Отож, виявляється, що синодальний процес не тільки виходить, але і приходить до Божого Люду, на який мають зійти благодаті Святого Духа через колегіальне зібрання Пастирів.

  1. Синод Єпископів, який у якийсь спосіб описує образ і відображає «дух і метод» Вселенського Собору[32], складається з єпископів. Безсумнівно, що, як вже мало місце на Соборі[33], на Засідання Синоду можна запрошувати інших людей, які не мають munus єпископа, але їхню роль у кожному випадку визначає Понтифік Рима. І тому слід приділяти особливу увагу тому, який внесок можуть зробити члени Інститутів Богопосвяченого Життя і Товариств Апостольського Життя.

У Зібранні Синоду, окрім членів Синоду, можуть брати участь запрошені і без права голосу: Експерти (Periti), які допомагають редагувати документи, Аудитори (Auditores), які компетентні у питаннях, які розглядаються, Братні Делегати (Delegati Fraterni) від Церков і церковних спільнот, які не перебувають у повному сопричасті з католицькою Церквою. Також можна додати деяких Особливих Гостей (Invitati Speciales), вибраних на підставі їх визнаного авторитету.

Синод Єпископів збирається на засідання різного виду[34]. При потребі Засідання Синоду може проводитися у кілька етапів, розділених в часі. Кожне Засідання, незалежно від способу проведення, є важливим часом спільнотного слухання того, що Святий Дух «говорить Церквам» (Одк. 2, 7). І тому потрібно, щоби під час синодальної праці особливу увагу приділяли літургії та іншим видам спільної молитви, щоби просити для учасників Зібрання дару розпізнавання та взаєморозуміння. Також доречно, щоби, згідно з древньою синодальною традицією, на початку кожного дня урочисто виносили Євангеліє як символічне нагадування усім присутнім бути послушними Божому Слову, яке є «Словом істини» (Кол. 1, 5).

  1. Генеральний Секретаріат Синоду Єпископів, який складається з Генерального секретаря як головуючого, підсекретаря, який допомагає Генеральному секретарю в усіх його функціях, і деяких спеціальних Рад Єпископів, займається, в основному, виконанням рішень проведеного Зібрання Синоду і приготуванням наступного. Під час приготування Синоду він вибирає теми, запропоновані Єпископатом для розгляду на Синоді, точно їх визначає згідно з потребами Божого Люду, розпочинає процедуру консультацій та приготування робочих документів, редагує їх на основі результатів консультацій. Натомість після закінчення Синоду займається, разом із відповідним дикастерієм римської Курії, реалізацією апробованих Понтифіком Рима синодальних директив.

Серед Рад, які конституюють Генеральний Секретаріат і надають йому особливу і властиву йому структуру, спершу слід згадати Звичайну Раду, яка складається здебільшого з дієцезіяльних єпископів, вибраних Отцями Звичайного Загального Зібрання. Вона постала у 1971 як орган, який займається приготуванням Звичайного Загального Зібрання і втіленням його постанов у життя, і за час свого існування показала свою ефективність, відповідаючи своєрідним способом на прагнення деяких соборних Отців, які просили призначити деяких єпископів, які займаються душпастирською працею в різних регіонах світу, постійними співробітниками Понтифіка Рима в його служінні вселенського Пастиря. У Генеральному Секретаріаті, крім Звичайної Ради, можуть створюватися також інші Ради, призначені для приготування і проведення синодальних Зібрань, відмінних від Звичайного Загального Зібрання.

Водночас Генеральний Секретаріат перебуває у розпорядженні Понтифіка Рима в усіх справах, які він захоче йому доручити, щоби користатися надійними порадами єпископів, які щоденно перебувають у контакті з Божим Людом, також поза синодальними засіданнями.

  1. Також завдяки Синоду Єпископів в Церкві Христа краще проявлятиметься глибоке сопричастя між Пастирями і вірними, бо кожний рукопокладений священнослужитель є охрещеним серед охрещених, поставлений Богом пасти Його отару, і сопричастя між єпископами і Понтифіком Рима – папою, який є «єпископом між єпископами, покликаним – як наступних апостола Петра – керувати Церквою Рима, яка головує в любові над усіма Церквами»[35]. Це перешкоджає одному суб’єкту існувати без другого.

Зокрема, Колегія Єпископів ніколи не існує без свого Голови[36]; але також Єпископ Рима, який має «в Церкві […] повну, найвищу та універсальну владу, яку завжди може використовувати з повною свободою»[37], «завжди перебуває у сопричасті з іншими єпископами і з всією Церквою»[38]. У зв’язку з цим «не має сумнівів, що Єпископ Рима потребує присутності своїх братів у єпископстві, їхніх порад, второпності й досвіду. Наступник Петра повинен проголошувати всім, ким є «Христос, Син Бога живого», але водночас повинен звертати увагу на те, що Святий Дух збуджує в тих, які приймають слова Ісуса: «Ти – Петро…» (див. Мт. 16, 16-18) і беруть повну участь у Колегії Апостолів»[39].

Я також вірю, що, заохочуючи до «навернення папства […] щоб воно щораз краще відповідало задумам Ісуса Христа і актуальним потребам євангелізації»[40], діяльність Синоду Єпископів може зробити свій внесок у відновлення єдності між усіма християнами згідно з волею Господа (див. Йо. 17, 21). У такий спосіб він допомагатиме католицькій Церкві згідно з бажанням, сформульованим колись Йоаном Павлом ІІ, «шукати таку форму реалізації примату, яка, не відкидаючи те, що суттєве в місії, відчинятиметься на нові ситуації»[41].

Згідно з can. 342 ККП і беручи до уваги вже сказане, наказую і постановляю наступне.

 

І. Зібрання Синоду

 

Art. 1

 

Головування і проведення Зібрання Синоду

 

  • 1. Синод Єпископів підпорядковується безпосередньо Римському Понтифіку, який є його Головою.
  • 2. Синод Єпископів збирається:

1° на Загальне Звичайне Зібрання, якщо йдеться про справи, які стосуються добра вселенської Церкви;

2° на Загальне Надзвичайне Зібрання, якщо справи, які стосуються добра вселенської Церкви, потребують нагального вирішення;

3° на Спеціальне Зібрання, якщо йдеться про справи головно однієї або кількох конкретних географічних зон.

  • 3. Римський Понтифік, якщо вважатиме потрібним, особливо з екуменічних мотивів, може скликати Зібрання Синоду згідно з іншими процедурами, ним встановленими.

 

Art. 2

 

Члени та інші учасники Зібрання Синоду

 

  • 1. Учасники Зібрання Синоду передбачені can. 346 ККП.
  • 2. На Синод можна запрошувати, залежно від теми й обставин, інших осіб, які не мають munus єпископа, але роль яких завжди окреслює Понтифік Рима.
  • 3. Призначення членів та інших учасників на кожне Зібрання відбувається згідно з нормами партикулярного права.

 

Art. 3

 

Сесії Зібрання Синоду

 

  • 1. Зібрання Синоду можуть проводитися, залежно від теми та обставин, у різні періоди – на розсуд Понтифіка Рима.
  • 2. В часі між сесіями Синоду Генеральний Секретаріат Синоду Єпископів разом із Головним Доповідачем і Спеціальним Секретарем Зібрання повинні сприяти роздумам над темою і над деякими важливими аспектами, які постали під час Засідання Синоду.
  • 3. Члени та інші учасники залишають на своїх посадах постійно аж до закриття Зібрання Синоду.

 

Art. 4

 

Фази Зібрання Синоду

 

Кожне Зібрання Синоду проходить такими фазами: фаза приготування, фаза проведення і фаза реалізації.

 

ІІ. Фаза приготування Зібрання Синоду

 

Art. 5

 

Початок і завдання фази приготування

 

  • 1. Фаза приготування розпочинається, коли Понтифік Рима скликає Зібрання Синоду, визначаючи для нього одну чи кілька тем.
  • 2. Завдання фази приготування, координованої Генеральним Секретаріатом Синоду, – консультації з Божим Людом на теми Зібрання Синоду.

 

Art. 6

 

Консультації з Божим Людом

 

  • 1. Консультації з Божим Людом відбуваються у помісних Церквах через Синоди Єпископів Патріархальних Церков і Синоди Верховних Архиєпископських Церков, через Ради Ієрархів, Зібрання Ієрархів Церков sui iuris і Конференції Єпископів.

У кожній помісній Церкві єпископи консультуються з Божим Людом через передбачені правом структури участі, не виключаючи інші способи, які вважатимуть відповідними.

  • 2. Союзи, Федерації та Конференції чоловічих і жіночих Інститутів Богопосвяченого Життя і Товариств Апостольського Життя консультуються з Вищими Настоятелями, які, в свою чергу, можуть звертатися до своїх Рад та інших членів згаданих Інститутів і Товариств.
  • 3. Так само Асоціації віруючих, визнані Святим Престолом, консультуються зі своїми членами.
  • 4. Дикастерії Римської Курії пропонують свій внесок, беручи до уваги їхні відповідні особливі компетенції.
  • 5. Генеральний Секретаріат Синоду може також вказати інші форми консультації з Божим Людом.

 

Art. 7

 

Передача підготовчих матеріалів Генеральному Секретаріату Синоду

 

  • 1. Кожна помісна Церква посилає свої пропозиції на Синод Єпископів Патріархальних Церков чи на Синод Верховних Архиєпископських Церков чи на Раду Ієрархів чи на Зібрання Ієрархів Церков sui iuris чи на Конференцію Єпископів їх території. Ці органи, в свою чергу, посилають синтез отриманих текстів Генеральному Секретаріату Синоду.

Так само роблять Союз Вищих Настоятелів і Міжнародний Союз Вищих Настоятельок з пропозиціями Інститутів Богопосвяченого Життя і Товариств Апостольського Життя.

Дикастерії Римської Курії передають свої пропозиції безпосередньо Генеральному Секретаріату Єпископів.

  • 2. Недоторканим залишається право віруючих – особисто чи спільнотно – посилати свої пропозиції безпосередньо до Генерального Секретаріату Синоду Єпископів.

 

Art. 8

 

Скликання досинодальної Зустрічі

 

  • 1. Залежно від теми й обставин, Генеральний Секретаріат Синоду може скликати досинодальну Зустріч з участю деяких віруючих, яких він вибере, щоби вони, в різноманітності своїх життєвих умов, могли подати свої пропозиції на Зібрання Синоду.

Також можна запрошувати інших людей.

  • 2. Така Зустріч може відбуватися також на регіональному рівні, залучаючи, якщо потрібно, Синод Єпископів Патріархальних Церков, Синод Верховних Архиєпископських Церков, Раду Ієрархів, Зібрання Ієрархів Церков sui iuris, Конференцію Єпископів даної території, і також відповідні Міжнародні Зустрічі Єпископських Конференцій, щоб враховувати історичні, культурні й церковні особливості географічних зон.

 

Art. 9

 

Включення Інститутів Вищих Студій

 

Інститути Вищих Студій, особливо ті, які мають відповідні компетенції стосовно теми Зібрання Синоду чи стосовно пов’язаних з нею тем, можуть запропонувати свої напрацювання – з власної ініціативи або на запит Синоду Єпископів Патріархальних Церков, Синоду Верховних Архиєпископських Церков, Ради Ієрархів, Зібрання Ієрархів Церков sui iuris, Конференції Єпископів, Генерального Секретаріату Синоду. Такі напрацювання завжди можна передавати до Генерального Секретаріату Синоду.

 

Art. 10

 

Створення підготовчої Комісії

 

  • 1. Для вивчення теми й редагування відповідних документів ще до Зібрання Синоду, Генеральний Секретаріат Синоду Єпископів може залучити підготовчу Комісію експертів.
  • 2. Цю Комісію призначає і очолює Генеральний Секретар Синоду.

 

ІІІ. Фаза проведення Зібрання Синоду

 

Art. 11

 

Делегований Голова, Головний Доповідач, Спеціальний Секретар

 

Перед початком Зібрання Синоду Римський Понтифік призначає:

1° одного чи кількох Делегованих Голів, які головують на Зібранні від його імені та з його повноваженнями;

2° Головного Доповідача, який координує дискусію на тему Зібрання Синоду і опрацювання можливих пропозицій, переданих Згромадженню;

3° одного чи кількох Спеціальних Секретарів, які допомагають Головному Доповідачеві виконувати всі його функції.

 

Art. 12

 

Експерти, Аудитори, Братні Делегати, Особливі Гості

 

  • 1. На Зібрання Синоду можуть бути запрошені, без права голосу:

1° Експерти, які співпрацюють із Спеціальним Секретаріатом з огляду на їхню компетентність стосовно теми Зібрання Синоду; до них можуть додати деяких Радників Генерального Секретаріату;

2° Аудитори, які своїм досвідом і знаннями допомагають праці Зібрання;

3° Братні Делегати від Церков і церковних спільнот, які не перебувають у повному сопричасті з католицькою Церквою.

  • 2. В особливих випадках можуть запросити Особливих Гостей, вибраних на підставі їх визнаного авторитету стосовно теми Зібрання Синоду.

 

Art. 13

 

Відкриття і закриття Зібрання Синоду

 

Зібрання Синоду розпочинається і закінчується Євхаристією, яку очолює Понтифік Рима. Члени та учасники Зібрання беруть у ній участь згідно зі своїм станом.

 

Art. 14

 

Загальні Зібрання і Сесії Малих Груп

 

Зібрання Синоду проводяться на пленарних сесіях, названих Генеральними Конгрегаціями, в яких беруть участь Члени, Експерти, Аудитори, Братні Делегати, Особливі Гості, або на Сесіях Малих Груп, коли учасники Зібрання розділяються на групи згідно з нормами партикулярного права.

 

Art. 15

 

Обговорення теми Зібрання Синоду

 

  • 1. Під час Генеральних Конгрегацій Членам надається право голосу згідно з нормами партикулярного права.
  • 2. Періодично Члени вільно обмінюються думками та аргументами на дану тему.
  • 3. Також Аудитори, Братні Делегати і Особливі Гості можуть запрошуватися і висловити свою думку на тему Засідання Синоду.

 

Art. 16

 

Створення Експертних Комісій

 

Залежно від теми й обставин, згідно з нормами партикулярного права, можна створити деякі Експертні Комісії з Членів та інших учасників Зібрання Синоду.

 

Art. 17

 

Редагування і затвердження підсумкового Документа

 

  • 1. Висновки Зібрання об’єднуються в підсумковому Документі.

 

  • 2. Редагування Підсумкового Документа робить спеціальна Комісія, яка складається з Головного Доповідача – як головуючого, Генерального Секретаря, Спеціального Секретаря і деяких Членів, вибраних Зібранням Синоду з огляду на різні регіони, і також інших осіб, призначених Понтифіком Рима.
  • 3. Підсумковий Документ подається на затвердження Членам згідно з нормами партикулярного права, намагаючись, у міру можливості, дійти до моральної одностайності.

 

Art. 18

 

Передача підсумкового Документа Римському Понтифіку

 

  • 1. Підсумковий Документ Зібрання, після затвердження членами, передається Понтифіку Рима, який приймає рішення про його публікацію.

Підсумковий Документ, після безпосереднього схвалення Понтифіком Рима, стає частиною звичайного Магістерію Наступника Петра.

  • 2. Якщо Понтифік Рима надасть Зібранню Синоду право вирішального голосу згідно з can. 343 ККП, то Підсумковий Документ, після його схвалення і оприлюднення Понтифіком Рима, стає частиною звичайного Магістерію Наступника Петра.

У цьому випадку підсумковий Документ публікують з підписом Понтифіка Рима і Членів.

 

  1. Фаза реалізації Зібрання Синоду

 

Art. 19

 

Прийняття і реалізація рішень Зібрання

 

  • 1. Дієцезіяльні та єпархіальні єпископи піклуються, з допомогою структур участі, передбачених правом, про прийняття і реалізацію рішень Зібрання Синоду, затверджених Понтифіком Рима
  • 2. Синоди Єпископів Патріархальних Церков, Синодт Верховних Архиєпископських Церков, Ради Ієрархів, Зібрання Ієрархів Церков sui iuris і Конференції Єпископів координують реалізацію рішень на своїх територіях, і з цією метою можуть розробляти спільні ініціативи.

 

Art. 20

 

Завдання Генерального Секретаріату Синоду

 

  • 1. Генеральний Секретаріат Синоду, згідно з темою та обставинами, разом із відповідальним дикастерієм римської Курії та іншими дикастеріями, залученими у різні способи, зі свого боку сприяє виконанню синодальних тверджень, апробованих Понтифіком Рима.
  • 2. Генеральний Секретаріат може передбачити вивчення теми та інші ініціативи для реалізації цього завдання.
  • 3. В окремих ситуаціях Генеральний Секретаріат, за дорученням Понтифіка Рима, може видавати нормативні документи, заслухавши думку компетентного дикастерію.

 

Art. 21

 

Створення Виконавчої Комісії

 

  • 1. Генеральний Секретаріат Синоду, для реалізації рішень, залежно від теми й обставин, може користуватися допомогою Комісії експертів.
  • 2. Генеральний Секретар призначає її Членів після консультацій з префектом відповідної Дикастерії Римської Курії і очолює цю Комісію.
  • 3. Комісія допомагає Генеральному Секретаріату виконати завдання, визначені в art. 20 § 1, відповідним вивченням теми.

 

  1. Генеральний Секретаріат Синоду Єпископів

 

Art. 22

 

Заснування Генерального Секретаріату

 

  • 1. Генеральний Секретаріат – це постійна інституція на служінні Синоду Єпископів, яка підпорядковується безпосередньо Понтифіку Рима.
  • 2. Вона складається з Генерального Секретаря, з Підсекретаря, який допомагає Генеральному Секретарю виконувати всі його функції, із Звичайної Ради і також із Рад, якщо їх створили, згаданих у art. 25.
  • 3. Генерального Секретаря і Підсекретаря назначає Понтифік Рима, і вони є членами Зібрання Синоду.
  • 4. Для виконання своїх обов’язків Генеральний Секретаріат набирає відповідну кількість працівників і радників.

 

Art. 23

 

Завдання Генерального Секретаріату Синоду Єпископів

 

  • 1. Генеральний Секретаріат відповідає за приготування і проведення Зібрань Синоду, також і за інші справи, довірені йому Римським Понтифіком для добра вселенської Церкви.
  • 2. З цією метою він співпрацює з Синодами Єпископів Патріархальних Церков, з Синодами Верховних Архиєпископських Церков, з Радами Ієрархів, із Зібраннями Ієрархів Церков sui iuris, з Конференціями Єпископів і з Дикастеріями Римської Курії.

 

Art. 24

 

Звичайна Рада Генерального Секретаріату

 

  • 1. Звичайна Рада Генерального Секретаріату відповідає за приготування і проведення Звичайного Загального Зібрання.
  • 2. Більша частина її складу – дієцезіяльні єпископи, вибрані на Звичайному Загальному Зібранні, щоби представляти різні географічні зони згідно з нормами партикулярного права; один із складу – Глава чи єпархіальний єпископ Східної Католицької Церкви, один – префект Дикастерія Римської Курії, компетентного стосовно теми Синоду, призначений Понтифіком Рима, і єпископів, призначених Понтифіком Рима.
  • 3. Члени Звичайної Ради отримують свої повноваження після закінчення Звичайного Загального Зібрання, яке їх обрало, вони є Членами наступного Звичайного Загального Зібрання, їхні повноваження припиняються після закінчення цього Зібрання.

 

Art. 25

 

Інші Ради Генерального Секретаріату

 

  • 1. Ради Генерального Секретаріату, створені для приготування Надзвичайного Загального Зібрання і Спеціального Зібрання складаються з Членів, призначених Понтифіком Рима.
  • 2. Члени цих Рад беруть участь у Зібранні Синоду згідно з партикулярним правом і складають свої повноваження після його закінчення.
  • 3. Ради Генерального Секретаріату створюються для реалізації рішень Надзвичайного Генерального Зібрання і Спеціального Зібрання. Більша частина їх складу – Члени, вибрані на Зібранні Синоду згідно з нормами партикулярного права, до них додаються Члени, призначені Понтифіком Рима.
  • 4. Ці Ради виконують свої функції упродовж п’яти років після закінчення Зібрання Синоду, хіба що Понтифік Риму вирішить інакше.

 

Останні норми

 

Art. 26

 

Генеральний Секретаріат Синоду Єпископів оприлюднить, згідно з духом і нормами даної Апостольської Конституції, інструкцію про проведення Зібрань Синоду, про діяльність Генерального Секретаріату Синоду Єпископів і норми для кожного Зібрання Синоду.

 

Art. 27

 

Згідно з can. 20 ККП і can. 1502 § 2 ККСЦ після оприлюднення і публікації цієї Апостольської Конституції скасовуються усі протилежні положення, зокрема:

  1. канони ККП і ККСЦ, які в цілому чи частково безпосередньо суперечать будь-якій нормі цієї Апостольської Конституції;
  2. статті motu proprio Apostolica sollicitudo Павла VI, 15 вересня 1965;
  3. Ordo Synodi Episcoporum, від 29 вересня 2006, включно з Adnexum de modo procedendi in Circulis minoribus.

Постановляю, що норми цієї Апостольської Конституції отримують юридичну силу з дня її публікації в L’Osservatore Romano, не зважаючи на будь-які попередні документи, навіть якщо вони гідні уваги, і щоб її опублікували в офіційному коментарі Acta Apostolicae Sedis.

Заохочую всіх зі щирим серцем і готовністю прийняти постанови цієї Апостольської Конституції з допомогою Діви Марії, Цариці Апостолів і Матері Церкви.

 

Дано в Римі, на площі Святого Петра, 15 вересня 2018, шостий рік мого Понтифікату.

 

Франциск

 

[1] Див. ІІ Ватиканський Собор, Декрет Christus Dominus (28 жовтня 1965), 5.

[2] Там само; див. св. Йоан Павло ІІ, Посинодальна Апостольська Адгортація Pastores gregis (16 жовтня 2003), 58.

[3] Апостольська Адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 1.

[4] Там само, 25.

[5] Там само, 27.

[6] ІІ Ватиканський Собор, Декрет Ad gentes (7 жовтня 1965), 29; пор.: Догматична Конституція Lumen gentium (21 листопада 1964), 23.

[7] Lumen Gentium, 18.

[8] Пор. Там само, 21-22; Christus Dominus, 4.

[9] Пор. Lumen gentium, 23; Christus Dominus, 3.

[10] Пор. Lumen gentium, 22; Christus Dominus, 4; Codex Iuris Canonici (25 січня 1983), can. 337, §§ 1-2; Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium (18 жовтня 1990), can. 50, §§ 1-2.

[11] Пор. Codex Iuris Canonici, can. 337, § 3; Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium, can. 50, § 3.

[12] N. I.

[13] Пор. Там само, II.

[14] Там само, Вступ.

[15] Пор. Codex Iuris Canonici, cann. 342-348; Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium, can. 46.

[16] Гомілія під час меси на закінчення VI Загального Звичайного Зібрання єпископів (29 жовтня 1983).

[17] Промова до членів ХІІІ Звичайної Ради Генерального Секретаріату Синоду Єпископів (13 червня 2013).

[18] Догматична Конституція Lumen gentium, 25.

[19] Посинодальна Апостольська Адгортація Pastores gregis, 28.

[20] Апостольська Адгортація Evangelii gaudium, 119.

[21] Догматична Конституція Lumen gentium, 12.

[22] Промова до учасників Конгресу для нових єпископів за сприянням Конгрегації у справах єпископів і Конгрегації Східних Церков (19 вересня 2013). Пор. Evangelii gaudium, 31.

[23] Промова під час молитовного чування в рамках приготування Синоду про родину (4 жовтня 2014).

[24] Промова під час святкування 50 річниці заснування Синоду Єпископів (17 жовтня 2015).

[25] Там само.

[26] Посинодальна Апостольська Адгортація Pastores gregis, 58.

[27] Промова під час святкування 50 річниці заснування Синоду Єпископів. Пор. Evangelii gaudium, 31.

[28] Промова під час святкування 50 річниці заснування Синоду Єпископів.

[29] Посинодальа Апостольська Адгортація Pastores gregis, 58.

[30] Св. Йоан Павло ІІ, Промова до Ради Генерального Секретаріату Синоду Єпископів (30 квітня 1983).

[31] Промова на закінчення XIV Загального Звичайного Засідання Синоду Єпископів (24 жовтня 2015).

[32] Див. бл. Павло VI, Промова на відкритті І Загального Звичайного Зібрання Синоду Єпископів (30 вересня 1967).

[33] Пор. Codex Iuris Canonici, can. 339, § 2; Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium, can. 52, § 2.

[34] Пор. Codex Iuris Canonici, can. 346.

[35] Промова під час святкування 50 річниці заснування Синоду Єпископів.

[36] Пор. Lumen gentium, 22.

[37] Там само.

[38] Codex Iuris Canonici, can. 333, § 2; пор. Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium, can. 45, § 2; Pastores gregis, 58.

[39] Лист до Генерального Секретаря Синоду Єпископів з нагоди возведення до єпископської гідності Підсекретаря (1 квітня 2014).

[40] Апостольська Адгортація Evangelii gaudium, 32.

[41] Енцикліка Ut unum sint (25 травень 1995), 95.