АПОСТОЛЬСЬКИЙ ЛИСТ

СЯЙВО ВІЧНОГО СВІТЛА

СВЯТІШОГО ОТЦЯ

ФРАНЦИСКА

НА СІМСОТІ РОКОВИНИ СМЕРТІ

ДАНТЕ АЛІГ’ЄРІ

 

переклав о. Олег Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

 

Вступ

Сяйво вічного Світла, Боже Слово втілилося в Діві Марії, коли Вона відповіла «ось я» на послання ангела (див. Лк. 1, 38). День, у якому літургія святкує цю невимовну таїну, займає особливе місце також у життєвих та літературних перипетіях великого поета Данте Аліг’єрі, пророка надії і свідка жаги безконечного, яка вписана в людське серце. Тому, користуючись нагодою, я також прагну приєднатися до численного хору тих, які хочуть вшанувати його пам’ять у сімсоті роковини його смерті.

У Флоренції новий рік розпочинався 25 березня, ab Incarnatione (від Втілення). Ця дата, наближена до весняного рівнодення, у пасхальній перспективі асоціювалася зі створенням світу і зі спасінням, здійсненим Христом на хресті – що започаткувало нове створіння. Отже, ця дата, у світлі втіленого Слова, запрошує споглядати проєкт любові, який є серцевиною і надихаючим джерелом найвідомішого твору поета – Божественної Комедії, в останній пісні якої св. Бернард нагадує про подію Втілення цими відомими рядками: «В тобі спахнула світовим простором / Любов, і на чолі її горить / Правічна квітка перед мирним зором» (Рай XXXIII, 7-9)[1].

Вже в Чистилищі Данте представив вирізьблену на скелі сцену Благовіщення (Х, 34-37. 40-45).

І тому в цьому ювілеї не може бракувати голосу Церкви, яка приєднується до загального вшанування Данте Аліг’єрі – як людини і як поета. Він зумів набагато краще від багатьох інших виразити красою поезії глибину таїни Бога й любові. Його поема – найвище вираження людського генія – плід нового і глибокого натхнення, яке поет усвідомлює, коли пише: «В поемі цій священній / Де рук доклали небо і земля» (Рай XXV, 1-2).

Цим Апостольським Листом прагну долучитися до моїх Попередників, які високо цінили й вшановували Данте, особливо в роковини його народження і смерті, пропонуючи Церкві, всім вірним, літературознавцям, богословам і митцям ще раз звернути на нього увагу. Я коротко огляну ці пропозиції, зупиняючись головно на Понтифіках минулого століття і на їх найважливіших документах.

 

  1. Римські Понтифіки останнього століття про Данте Аліг’єрі

З нагоди шестисотих роковин смерті поета в 1921 році, століття тому, Бенедикт XV зібрав ідеї, висунуті попередніми Понтифіками, зокрема Львом ХІІІ і св. Пієм Х, і до дантівського ювілею видав Енцикліку[2] та сприяв відновленню базиліки Сан-П’єтро-Маджоре в Равенні, яку популярно називали Сан-Франческо, в якій відбувся похорон поета і де на цвинтарі поблизу спочиває його тіло. Папа, розглянувши численні ініціативи щодо святкування ювілею, виборов для Церкви, «яка була його матір’ю», право бути протагоністом цих численних заходів для вшанування «свого» Данте[3]. У листі до архієпископа Равенни, Монсеньйора Пасквалє Морґанті, в якому затвердив програму святкування ювілею, Бенедикт XV мотивував свою позицію так: «З другого боку (і це важливіше) додається конкретна й особлива підстава, з огляду на яку ми вважаємо, що його урочистий ювілей слід святкувати з вдячною пам’яттю й великою кількістю учасників: з факту, що Аліг’єрі – наш. […] І справді, хто може заперечити, що Данте живив й розвивав полум’я своєї геніальності й поетичного дару, черпаючи натхнення з католицької віри, і то до такої глибини, що в майже божественній поемі оспівував найделікатніші таїни релігії?»[4]

В історичний період, позначений ворожим ставленням до Церкви, у згаданій Енцикліці Понтифік підтвердив приналежність поета до Церкви і «міцний зв’язок Данте з Катедрою Петра»; що більше, також ствердив, що його твори, будучи вираженням «надзвичайної ширини і глибини його таланту», отримували «потужний імпульс натхнення» саме з християнської віри. І тому, продовжував Бенедикт XV, «у ньому нас захоплює не тільки велич таланту, але й широкий спектр тем, які божественна релігія офірувала його творчості». У похвалі Бенедикт XV побічно відповів тим, які заперечували або критикували релігійну матрицю творчості Данте: «Аліг’єрі надихає та сама побожність, що і нас; його віра співзвучна з нашою. […] У цьому його найбільша слава – бути християнським поетом і оспівувати майже божественними нотами християнські ідеали, красу і сяйво яких він споглядав усією своєю душею». Творчість Данте, продовжував Понтифік, вимовний і вагомий приклад, який «показує хибність твердження, що підпорядкування розуму й серця Богові обтинає генію крила, бо насправді стимулює й піднімає його». І тому, продовжував Папа, «вчення, яке Данте залишив нам у своїх творах, особливо у потрійній поемі», може слугувати «дуже цінним путівником для людей наших часів» і особливо для вчених і студентів, бо «Данте, пишучи поему, мав тільки одну мету: вивести смертних із недолі, тобто, з гріха, і привести їх до блаженства, тобто, до божественної благодаті».

У 1965 році, з нагоди сімсотих роковин народження Данте, св. Павло VI багато разів висловлювався на цю тему. 19 вересня він подарував золотий хрест санктуарію в Равенні, аби збагатити місце, до цього моменту «позбавлене такого знаку віри й надії»[5], де є могила Данте. 14 листопада він вислав до Флоренції золотий лавровий вінок для баптистерію св. Йоана. Врешті, на закінчення ІІ Ватиканського Собору подарував отцям Собору артистичне видання Божественної Комедії. Але, понад усе, вшанував пам’ять найбільшого поета Апостольським Листом Altissimi cantus[6], в якому наголосив на міцному зв’язку між Церквою і Данте Аліг’єрі: «Якщо хтось задасться питанням, чому католицька Церква в особі видимого Глави так піклується культивуванням пам’яті й прославленням флорентійського поета, то наша відповідь проста: бо, згідно з особливим правом, Данте – наш. Наш, тобто належить до католицької віри, бо все в ньому інспіроване любов’ю до Христа; наш, бо дуже любив Церкву і прославляв її; наш, бо визнавав і шанував Римського Понтифіка як Намісника Христа».

Але це право, продовжував Папа, не легалізує постави тріумфалізму, а накладає також і обов’язок: «Данте є наш – ми повинні це повторювати, але не для того, щоб робити з нього амбітного трофею нашого самопрославлення, а щоб нагадувати нам самим про наш обов’язок шанувати його і вивчати в його творах безцінні скарби християнської думки і почуття з переконанням, що лише той, хто проникне в релігійну душу незрівнянного поета, зможе доглибинно зрозуміти й насолоджуватися його чудовим духовним багатством». І цей обов’язок вимагає від Церкви також прийняти профетичну критику поетом тих, які повинні були проголошувати Євангеліє і представляти Христа, а не себе самих: «Ми також не жаліємося, пам’ятаючи, що голос Данте різко й суворо звучав проти не одного Римського Понтифіка, і що він їдко докоряв церковним інституціям і особам, які були служителями і представниками Церкви». Безсумнівно й очевидно, що «така провокативна постава ніколи не похитнула його тверду католицьку віру й синівську любов до святої Церкви».

І Павло VI показав риси поеми Данте, які конституюють її як джерело духовного багатства, доступного кожній людині: «Поема Данте універсальна, у своєму незмірному обсязі вона охоплює небо і землю, вічність і дочасність, таїни Бога і людські перипетії, священну доктрину і висновки людського розуму, плоди особистого досвіду та історичні події». Але, передовсім, він вказав на остаточну мету творів Данте і, особливо, Божественної Комедії, мету, яку не завжди доцінюють і виразно бачать: «Мета Божественної Комедії принципово практична: змінити людину. Поема претендує не тільки на поетичну красу й моральну чистоту, але хоче радикально змінити людину й піднести її з неладу до мудрості, з гріха до святості, з біди до щастя, від жахливого споглядання пекла до споглядання блаженства раю».

Папа, в період політичного напруження між країнами, турбувався ідеєю миру, і в творі поета знайшов цінні роздуми, аби цю ідею поширювати й підтримувати: «Мир індивідів, родин, націй, людської спільноти, внутрішній і зовнішній, особистий і загальний, як і спокійний лад, порушується і розхитується, бо благочестя і справедливість зневажаються. Аби відновити лад і порятунок, віра і розум, Беатріче і Віргілій, Хрест і Орел, Церква та Імперія покликані співпрацювати в гармонії». У цьому ключі він помістив поетичний твір у перспективі миру: «Божественна Комедія – поема миру; Пекло – зловісна пісня назавжди втраченого миру, Чистилище – солодка пісня сподіваного миру, Рай – тріумфальна пісня володіння вічним і повним миром».

У такому розумінні, продовжував Понтифік, Божественна Комедія – «поема соціального прогресу через здобуття свободи і звільнення з рабства гріха, яка провадить нас до зустрічі з Богом і до любові Бога […] сповідуючи гуманізм, риси якого дуже виразні». Потім Павло VI увиразнив риси дантівського гуманізму: «У Данте всі людські якості (інтелектуальні, моральні, емоційні, культурні, суспільні) визнаються і підносяться; але важливо відмітити, що це визнання й пошана походять із його занурення у божественне, коли споглядання здатне очистити від земних елементів». Звідси, як розумно висновує Папа, походить титул «найбільшого поета» і прикметник божественна, наданий Комедії, як і проголошення Данте «володарем найшляхетнішої пісні» у вступі до того самого Апостольського Листа.

Окрім того, високо цінуючи мистецький і літературний талант Данте, Павло VI повторив принцип, на якому вже неодноразово наголошував: «Богослов’я і філософія мають із красою інший зв’язок, який полягає у тому, що краса позичає їм свій одяг і прикраси і солодким співом і видимими формами образного і пластичного мистецтва передає цінне богословсько-філософське навчання багатьом людям. Вчені диспути і складні умовиведення недоступні простим людям, яких більшість, але вони зголодніли за хлібом правди; вони помічають, відчувають і цінять вплив краси, через яку правда світить і легше їх насичує. Саме це зрозумів і здійснив володар найшляхетнішої пісні, і красу перетворив у служницю добра і правди, а добро – у справу краси». Закінчуючи цитатою з Божественної Комедії, Павло VI заохочував усіх: «Вшануємо ж великого співця» (Пекло IV, 80).

Святий Йоан Павло ІІ часто звертався до творів великого поета. Тут я хочу тільки нагадати про його промову 30 травня 1985 року з нагоди відкриття виставки Данте у Ватикані. Він, як і Павло VI, наголошував на геніальності поета та інтерпретував творчість Данте як «бачення дійсності, яка говорить про потойбічне життя і про таїну Бога з силою богословського мислення, преображеного красою мистецтва і поезії». Потім Понтифік зупиняється на поясненні ключового слова праці Данте: «Трансгуманізація. Це було найбільшим зусиллям Данте: переконати, що людські обмеження не знищують в людині божественне, і що велич божественного не заперечує цінність людського. І тому цей поет правильно прочитав своє життя та історію всього людства у богословському ключі».

Бенедикт XVI часто пропонував творчість Данте і черпав із його творів теми для роздумів та медитацій. До прикладу, промову про свою першу Енцикліку Deus caritas est він розпочав саме з дантівської візії Бога, в якому «світло і любов – одне і те саме», аби запропонувати свої роздуми про новизну твору Данте: «Погляд Данте помічає щось зовсім нове […]. Вічне Світло показано у трьох колах, до яких він звертається у трьох насичених і відомих нам рядках: «О вічний блиску, що шляхом сторіч, / Самоосяжний, самоосягаєш / Й, осягнутий, собі зориш устріч!» (Рай XXXIII, 124-126). Насправді ще дивовижнішим від цього представлення Бога як тринітарного кола знань та любові є сприйняття людського обличчя, обличчя Ісуса Христа, яке постає перед Данте в центральному колі Світла. […] Бог має людське обличчя і, можемо додати, людське серце»[7]. Папа підкреслив оригінальність візії Данте, в якій поетично передається новизна християнського досвіду, що походить із таїни Втілення: «Новизна любові, яка спонукала Бога прийняти людське обличчя і, що більше, прийняти тіло і кров – усе людське єство»[8].

У своїй першій Енцикліці Lumen fidei[9] я звернувся до Данте, щоб виразити світло віри, взявши з Раю вірші, де це світло описується як «іскра / Що миттю пломеніє по стезі / Й зорею неба у мені палає» (Рай XXIV, 145-147). Пізніше, з нагоди 750-ї річниці народження поета, я вшанував його пам’ять посланням, бажаючи, щоб «постать Аліг’єрі та його твір наново зрозуміли й оцінили»; і запропонував читати Божественну Комедію «як велику подорож, і навіть як справжню прощу – як особисту і внутрішню, так і спільнотну, церковну, суспільну та історичну»; бо «вона представляє парадигму будь-якої справжньої подорожі, до якої людство покликане, аби покинути те, що Данте називає «нікчемною крапкою із морів та гір» (Рай XXII, 152), і осягнути новий стан гармонії, миру, щастя»[10]. І у такий спосіб я показав сучасникам великого поета як «пророка надії, вісника можливості порятунку, визволення, глибоких внутрішніх змін кожної людина й усього людства»[11].

Зовсім недавно, 10 жовтня 2020 року, приймаючи делегацію з архідієцезії Равенна-Червія з нагоди відкриття дантівського року і оголошуючи про видання цього Апостольського Листа, я зазначив, що твір Данте може ще й сьогодні збагачувати розум і серця багатьох, передовсім молодих людей, які, якщо наблизяться до його поезії «у доступний для них спосіб, то неминуче збагнуть, з одного боку, відстань, яка відділяє їх від автора; з другого боку – відчують подивугідну із ним співзвучність»[12].

 

  1. Життя Данте Аліг’єрі – парадигма стану людини

Цим Апостольським Листом я також хочу зглибити життя і творчість цього визначного поета, щоби добре відчути співзвучність із його думкою, яка виражає як актуальність, так і позачасовість, і скористатися його застереженнями і роздумами, які й сьогодні важливі для всього людства, а не тільки для віруючих. Творчість Данте, по суті, є інтегральною частиною нашої культури, і повертає нас до християнського коріння Європи і Заходу; вона представляє спадок ідей і цінностей, які Церква й суспільство сьогодні пропонують як основу людського співіснування, в якому всі ми можемо й мусимо вважати інших братами і сестрами. Не вдаючись у складні особисті, політичні й суспільні аспекти біографії Аліг’єрі, я хотів би тільки нагадати про деякі обставини та події його життя, в яких він постає надзвичайно близьким до багатьох наших сучасників, і які дуже важливі для розуміння його творчості.

Данте народився у 1265 році у Флоренції, де пошлюбив Джемму Донаті, яка народила йому четверо дітей. Спочатку він відчував сильну прив’язаність до рідного міста, яка згодом через політичну незгоду переросла у відкрите протистояння. Але бажання повернутися до Флоренції ніколи його не покидало, і не тільки через емоційну прив’язаність до рідного міста, але, понад усе, щоб отримати вінець поета там, де його хрестили і де він отримав дар віри (див. Рай XXV, 1-9). У заголовку деяких своїх листів (III, V, VI і VII) Данте називає себе «florentinus et exul inmeritus»[13], а в ХІІІ листі, до Кангранде деля Скаля, – «florentinus natione non moribus»[14]. Данте належав до партії білих гвельфів, отож був причетний до конфлікту між гельфами і гебеллінами, і також – між білими і чорними гвельфами; і хоча послідовно займав щораз вищі публічні посади аж до Пріора, але через серію несприятливих політичних подій у 1302 році був позбавлений усіх публічних посад, засуджений до сплати штрафу і вигнання з Флоренції на два роки. Данте відкинув вирок суду як несправедливий, чим тільки погіршив свою ситуацію: довічне вигнання, конфіскація усього майна і вирок смерті у випадку повернення до батьківщини. Так розпочалася найболючіша сторінка життя Данте, який безрезультатно намагався повернутися до коханої Флоренції, за яку так пристрасно боровся.

Так він став вигнанцем, «задумливим прочанином», який потрапив у «болісну вбогість» (Бенкет, I, III, 5), яка змусила його шукати притулок і захист у шляхетних родів регіону, таких як Скалігері у Вероні і Маляспіна у Лунідж’яне. Промовляючи до Каччагвіди, свого пращура, поет із гіркотою та зневірою описує свій стан: «Ти кинеш все, чому віддав кохання, / До решти все, бо й решту розтягли б, – / Найперший це удар меча вигнання. / Ти звідаєш, який солоний хліб / Не свій, як важко сходить вниз чи вгору / По сходах не своїх без ліку діб» (Рай XVII, 55-60).

У 1315 році він не прийняв принизливі умови амністії, яка би дозволила йому повернутися до Флоренції, і знову отримав вирок смерті, цього разу разом із своїми дорослими синами. Останнім місцем вигнання була Равенна, де його гостинно прийняв Гвідо Новелло да Полента і де він помер в ніч з 13 на 14 вересня 1321 року у віці 56 років, повернувшись із місії з Венеції. Його поховали в базиліці Сан-П’єтро-Маджоре в арці біля зовнішнього муру старого францисканського монастиря; пізніше, у 1865 році, його останки, після неспокійних перипетій, перенесли до сусіднього храму вісімнадцятого століття. Сьогодні це місце паломництва численних відвідувачів і шанувальників знаменитого поета, батька італійської мови та літератури.

У вигнанні любов до рідного міста, зраджена «безчесними флорентійцями» (Лист VI, 1), переросла у сумну ностальгію. Велике розчарування через падіння політичних і суспільних ідеалів, разом із нелегким мандруванням від міста до міста в пошуках притулку й підтримки, присутнє у його літературних і поетичних творах і конституює серцевину його глибоких мотивацій. Коли Данте описує прочан, які йдуть до святих місць, то, в якійсь мірі, представляє свою життєву ситуацію і виявляє свої найглибші почуття: «О прочани! що йдете замислившись…» (Нове Життя, 29 [XL (XLI), 9], v. 1). Ця тема повторюється кілька разів, як у цих віршах: «Немов юрба прочан в святих думках, / Не зупиняючись, лиш погляд кине, / Коли хто-небудь перетне їй шлях,» (Чистилище XXIII, 16-18). Сумна меланхолія прочанина і вигнанця Данте також виражається у відомих віршах восьмої пісні Чистилища: «Була година, що наводить тугу / На моряків, м’якшить-бо серце їм / За вигуком «бувай!» смутному другу» (VIII, 1-3).

Данте глибоко роздумував на своєю ситуацією вигнанця, над крайньою невизначеністю, над крихкістю постійного пересування з одного місця до другого, і свої думки трансформував і очистив у парадигму людської екзистенції, яка полягає у внутрішній та зовнішній мандрівці, яка триватиме, поки не осягне свою мету. У такий спосіб ми відкриваємо дві основні теми всієї творчості Данте: будь-яка екзистенціальна мандрівка розпочинається із внутрішнього прагнення, вписаного в людську душу, і закінчується щастям споглядання Любові – Бога.

Великий поет, переживаючи драматичні, сумні й тривожні події життя, ніколи не змирився, не піддався, не здушив у своєму серці прагнення повноти і щастя, і, тим більше, не піддався спокусам несправедливості, лицемірства, зарозумілої влади та егоїзму, які перетворюють наш світ у «Нікчемну крапку із морів та гір» (Рай XXII, 152).

 

  1. Місія поета, пророка надії

Данте, роздумуючи над своїм життям передовсім у світлі віри, відкрив своє покликання і місію, через які, парадоксально, невдаха і розчарований життям, грішник і зневірений перетворився у пророка надії. У листі до Кангранде деля Скаля він з надзвичайною прозорістю пояснює мету своєї творчості, яка розкривається і виражається не через політичні та воєнні дії, а через поезію, через мистецтво слова, яке спрямоване до всіх людей і яке може змінити кожну людину: «Потрібно коротко ствердити, що мета цілого і мета часткового та сама: вивести смертних, які живуть внизу, зі злиднів і зробити їх щасливими» (XIII, 39 [15]). Така мета зумовлює шлях визволення від будь-яких форм нещастя і деградації людини («темний ліс») і водночас зазначає кінцеву мету, якою є щастя у розумінні як повноти матеріального життя, так і вічного блаженства в Бозі.

Данте стає посланцем, пророком і свідком цієї подвійної мети, цієї хороброї програми життя, а Беатріче підтверджує його місію: «Для світу ж, де провини незчислимі, / На повіз цей поглянь, а там спиши / Події, що очам постануть зримі» (Чистилище XXXII, 103-105). Також Каччагвіда, його предок, заохочує його не падати духом у своїй місії. Коли поет коротко згадує про своє перебування у трьох сферах потойбіччя і про труднощі проголошення болісних і невигідних правд, то його знаменитий попередник відповідає: «І мовило: «Сумління, що тремтить / З гріхів своїх або чужих, сприймає / В твоїх словах, звичайно, тьму страхіть. / Зневаж брехання тих людців безкрає, / Все бачене хай пісня розповість, – / І хай свербить тому, хто чирку має!» (Рай XVII, 124-129). Подібні слова заохочення хоробро виконувати свою пророчу місію говорить св. Петро в Раю, коли після гострої інвективи проти Боніфація VIII звертається до поета: «Коли повернеш до земних держав, / Тоді, мій сину, ти розкрий там рота / Й слів не ховай, як я їх не ховав!» (XXVII, 64-66).

У такий спосіб пророча місія Данте включає в собі також виявлення і гостру критику як простих віруючих, так і Понтифіків, які зраджують віру в Христа і перетворюють Церкву на інструмент своїх користей, забуваючи про дух Блаженств і про любов до найменших і найубогіших, і поклоняються ідолам влади й багатства: «Над чим в нас церква жадібно дрижить, / Не для рідні та й гірших, аніж рідні, / А для примушених на жебри жить» (Рай XXII, 82-84). Але поет, виявляючи корумпованість деяких секторів Церкви, за посередництвом св. Петра Даміані, св. Бернарда і св. Петра проголошує глибоке відновлення й закликає Провидіння підштовхнути цей процес і уможливити його: «Та промисел, що славу Риму в статку / Із Сціпіоном збройно врятував, / Поможе й нам, гадаю, до остатку» (Рай XXVII, 61-63).

Данте – вигнанець, прочанин, безпомічний, але тепер зміцнений і перемінений глибоким особистим досвідом, відродився завдяки візії, яка з глибини пекла, з глибини дна людського падіння підняла його до візії Бога і вчинила оповісником нового життя, пророком нового людства, спрагненого миру і щастя.

 

  1. Данте – співець людського прагнення щастя

Данте вміє глибоко прочитати кожне людське серце; навіть у найбільш нещасних і занепокоєних він вміє знайти іскру прагнення осягнути блаженство і повноту життя. Він зупиняється, щоб послухати душі, які зустрічає на своєму шляху, розмовляє з ними, розпитує їх, ототожнюється з ними і розділяє з ними їхні страждання і блаженства. Поет, виходячи зі своєї особистої ситуації, стає тлумачем прагнення кожної людини стати на шлях, який веде до остаточної мети, аби знайти істину, відповідь на питання про суть існування, аби, як говорить св. Августин[15], серце знайшло спочинок і мир в Бозі.

У Бенкеті Данте детально аналізує динаміку прагнення: «Найбільше і перше прагнення кожної істоти, дане їй самою природою, – це прагнення повернутися до першопричини. І так як Бог – першопричина наших душ […], то основне прагнення цих душ – повернутися до Бога. І як прочанин, який йде незнаною дорогою і кожний будинок, який бачить на дорозі, вважає заїздом, і пересвідчившись, що це не так, свою надію переносить на наступний будинок, потім на наступний, і так до тих пір, поки не знайде заїзд, так і наша душа, ступивши на новий і незнаний шлях життя, шукає своє найбільше добро, і тому все, що їй видається добрим, вважає найбільшим добром» (IV, XII, 14-15).

Шлях Данте, особливо як він показаний у Божественній Комедії, це справді шлях прагнення, глибокої внутрішньої потреби змінити своє життя й змогти осягнути щастя, і у такий спосіб показати шлях тим, які, як і він, перебувають у «темному лісі» і згубили «правильну дорогу». Знаменно, що його провідник, великий латинський поет Вергілій, вже на початку подорожі вказує йому на цю мету, яку слід осягнути, і додає йому відваги, аби Данте не піддався страхам і втомі: «Та чом вертаєш і в журбі поник? / Чого не йдеш на горб, де корениться / Солодке джерело чудесних рік?» (Пекло I, 76-78).

 

  1. Поет Божого милосердя і свободи людини

Йдеться не про ілюзорну чи утопічну дорогу, а про реальну й можливу, доступну кожному, бо Боже милосердя завжди пропонує можливість змінитися, навернутися, віднайти себе й дорогу до щастя. У цьому аспекті значущі деякі епізоди і персонажі Божественної Комедії, які показують, що на землі ця дорога відкрита для всіх. До прикладу, язичницький імператор Траян перебуває в Раю. Данте виправдовує його присутність так: «І царствіє небесноє силком / Покориться любові та надії / Щоб волю Божу подолать цілком, – / Не як людьми людина володіє – / її долають, бо дає долать, / А, здолана, добром долать воліє» (Рай XX, 94-99). Жест милосердя Траяна щодо «вбогої вдови» (45) чи «сльоза» розкаяння в момент смерті Бонконте де Монтефельтро (Чистилище V, 107) показують не тільки безмежне Боже милосердя, але й стверджують, що людина завжди може вільно вибрати свій шлях і свою долю.

Значущою є зустріч із царем Манфредом, якого Данте помістив у Чистилище, і який розповідає про свою смерть і про божественний вирок: «Як збив мене з коня ворожий тиск, / Я вдавсь до того, хто крізь рани бачив / Мого життя уже пригаслий приск, / В сльозах благав, щоб він мене пробачив, / Бо вельми щедрі руки в Доброти / Для тих, хто шлях свій каяттям позначив» (Чистилище III, 118-123). Тут можна помітити постать батька з євангельської притчі, який з розпростертими обіймами вітає блудного сина (див. Лк. 15, 11-32).

Данте стає захисником гідності і свободи кожної людини як фундаментальної умови як для життєвих виборів, так і для самої віри. Вічність людини – сугерує Данте, розповідаючи історії багатьох як відомих, так і простих людей – залежить від їхніх виборів, від їхньої свободи. Навіть щоденні дрібні й ніби незначні жести виходять поза час і позначаються на вимірі вічності. Найбільший дар Бога людині, завдяки якому вона може осягнути остаточну мету, – це свобода, що й стверджує Беатріче: «Дарунок найдорожчої оцінки, / Що добрий Бог в щедроті дав нам всім, / Оцінювати й визначати вчинки, – / Свобода волі та, що лиш самим» (Рай V, 19-22). Це не туманні риторичні твердження, бо походять від того, хто добре знає ціну свободи: «Йому свободи дано теж бажати / Й заради неї жертвувать життям» (Чистилище I, 71-72).

Але свобода, нагадує Аліг’єрі, не є метою самою по собі, а умовою для постійного сходження вгору, і його мандрівка через три царства жваво унаочнює цей процес сходження на Небо до осягнення повного блаженства. «Палке бажання» (Рай XXII, 61), породжене свободою, може згаснути тільки при осягненні мети, остаточної візії і блаженства: «Я, до кінця усіх своїх бажань / Усю дорогу ревно проходивши, / Покінчив у собі з вогнем жадань» (Рай XXXIII, 46-48). Прагнення стає молитвою, благанням, проханням і піснею, яка супроводжує і позначає дантівський шлях так, як літургійна молитва позначає години й пори дня. Поет перефразовує Отче Наш (див. Чистилище ХІ, 1-21), переплітаючи євангельський текст особистим досвідом, своїми труднощами й стражданнями: «Твоє до нас хай прийде царство в мирі, / Інакше відшукати вірну путь […] Хай нині нам спаде щоденна манна, / Без неї-бо пустельний світ страшний / І відстає квапливість ненастанна!» (7-8.13-15). Свобода тих, які вірять у Бога як милосердного Отця, може довіритися Йому тільки в молитві; і це в жодному разі не нищить її, навпаки, тільки зміцнює.

 

  1. Образ людини у задумі Бога

У фабулі Божественної Комедії, як уже зазначав Бенедикт XVI, шлях свободи і шлях прагнення не тягнуть за собою, як могло би здаватися, редукцію людського в його конкретній дійсності й відчуження особи від самої себе, не анулюють і не обминають те, що конституює історичність. Насправді, навіть у Раю Данте представляє блаженних – «Із натовпу сліпучо-снігового» (XXX, 129) – у їхній тілесності, змальовує їхню чуттєвість та емоційність, їхні погляди і жести. По суті: показує нам людську природу в досконалому поєднанні душі й тіла, провіщаючи воскресіння тіла. Св. Бернард, який супроводжує Данте на останньому етапі подорожі, показує поету дітей у троянді блаженних і запрошує його споглядати і слухати їх: «Ти в цім переконаєшся, коли / Побачиш зір невинний та чудовний, / Почуєш хор дитячий немалий» (XXXII, 46-48). Дуже зворушує усвідомлення, що об’явлення блаженних у їх осяйній повній людській природі мотивоване не лише почуттями до близьких дорогих людей, але й понад усе – виразним прагненням знову побачити земні тіла та обличчя: «Мов їх любов до мертвих охопила, / Не так до себе, як до поколінь / Батьків, і матерів, і всіх, хто з ними / Пройшов у вічну пломінну глибінь» (XIV, 63-66).

І врешті, в центрі останньої візії, при зустрічі з таїною Пресвятої Тройці, Данте розпізнає людське Обличчя, Обличчя Христа, вічного Слова, втіленого в лоно Марії: «В глибокій ясноті переді мною / Явилися із світла троє кіл / Трьох кольорів з об’ємністю одною. […]. На колі, що відбитий в ньому сяєш, – / Коли його я зором перебіг, – / Бо ти навколо сяйвом осяваєш, / Де завертав унутрішній поріг, / Мені немовби з нас малюнок здався» (XXXIII, 115-117.127-131). Тільки в visio Dei здійснюється прагнення людини і повністю закінчується її мандрівка: «Але яскравість сяйва тут прийшла, / І міць зростала розуму і волі. / Уяву сила зрадила була» (140-142).

Таїна Втілення, яку ми сьогодні святкуємо, – це справжнє джерело натхнення і серцевина всієї поеми. У ній здійснюється те, що Отці Церкви називали «обожненням», admirabile commercium – чудовим обміном, за посередництвом якого Бог входить у нашу історію, приймаючи тіло, а людина зі своїм тілом може ввійти у божественну дійсність, яку символізує троянда блаженних. Людство, у своїй конкретній дійсності, зі своїми щоденними жестами і словами, зі своїм розумом і почуттями, зі своїми тілами та емоціями, підноситься до Бога, в якому знаходить справжнє щастя й повне та остаточне здійснення – мету своєї подорожі. Данте прагнув і передбачав цю мету на початку Раю: «Й бажанням спалахнув я, як вогнем, / Пізнати Сутність ту, в якій єднання / Людини з Богом вічним пізнаєм. / Спізнається в ній наше сповідання, – / Бездоказова, звісно, віра ця, – / Як перших вірних кращі сподівання» (II, 40-45).

 

  1. Три жінки Комедії: Марія, Беатріче і Лючія

Данте, оспівуючи Втілення, джерело спасіння і радості всього людства, прославляє Марію, Матір-Діву, яка своїм «так» і абсолютним прийняттям Божого плану дала Слову можливість втілитися. В праці Данте ми знаходимо чудовий трактат з Маріології. Найвитонченішою лірикою, особливо в молитві св. Бернарда, поет підсумовує всі богословські роздуми про Марію і її участь у таїні Бога: «О Приснодіво, доню свого Сина, / Сумирне й найвеличніше з сердець, / Надіє вічного добра єдина! / Подарувала людству ти вінець / Облагородження, і стати твором / Сам навіть не погребував Творець» (Рай XXXIII, 1-6). Початковий оксиморон і послідовність антитез увиразнюють неповторність Марії та її самобутню красу.

Св. Бернард, показуючи блаженних у містичній троянді, запрошує Данте споглядати Марію, яка дала Втіленому Слову людську форму: «Поглянь на ту, чиє лице з Христовим / Найбільше схоже, і дістанеш сил / Іти назустріч святощам Христовим» (Рай XXXII, 85-87). Таїна Втілення ще раз постає через присутність архангела Гавриїла. Данте запитує св. Бернарда: «Який це ангел зору в сяйві слави / Не зводить од Царициних очей, / З любові, наче з полум’я, яскравий?» (103-105); і той відповідає: «Дав гілку пальмову Марії він / В ту мить, як тягарем вини всієї / Себе обтяжить зволив Божий Син» (112-114). У Божественній Комедії посилання на Марію постійне. Дорога Чистилища представляє її чесноти й протилежні їм вади; Марія – ранкова зірка, яка допомагає вийти з темного лісу й іти до гори Бога; Вона постійно присутня, призивання її імені – «Красива квітка – їй я ночі й дні / Моливсь – своїм іменням спрямувала» (Рай XXIII, 88-89) – готує нас до зустрічі з Христом і з таїною Бога.

Данте ніколи не один, спочатку його веде Вергілій, символ людського розуму, потім Беатріче і св. Бернард; тепер, завдяки заступництву Марії, він може піднятися до батьківщини і насолоджуватися повною радістю, якої прагнув усе своє життя: «В моїй примарі й жевріє вона, / А в серці насолода аж вирує» (Рай XXXIII, 62-63). Поет, свідомий своїх обмежень, ніби повторює, що ми не можемо спасти самі себе: «Не сам іду крізь цю темницю» (Пекло X, 61); потрібно, щоб нас супроводжував хтось, хто вміє мудро і второпно підтримати і спрямувати.

У цьому контексті дуже показова присутність жінок. На початку важкої подорожі Вергілій, перший провідник, втішає і заохочує Данте бути витривалим, бо три жінки заступаються за нього і допоможуть йому: Марія, Матір Бога, символ любові; Беатріче, символ надії, і Лючія, символ віри. Беатріче представляє себе цими зворушливими словами: «Я – Беатріче, я кажу рушать, / Прийшла я з місць, куди вернутись хочу, / Любов мені звеліла це сказать» (Пекло II, 70-72), і стверджує, що спасти нас може тільки божественна любов, яка преображує людську любов. Потім Беатріче говорить про заступництво іншої жінки, Діви Марії: «Та в небі благородна є жона; / Того жалівши, хто підпав блуканням, / Вмолила Вишнього Суддю вона» (94-96). Потім втручається Лючія, звертаючись до Беатріче: «Знось, Беатріче, і зарадь зусиллю / Того, хто любить так, що став на згин, / Піднявшись вище над людською цвіллю!» (103-105). Данте починає розуміти, що нас по-справжньому підтримувати в дорозі й підносити до спасіння, до нового життя і блаженства може тільки той, хто мотивований любов’ю.

 

  1. Франциск, обручник Пані Вбогості

У білій троянді блаженних, в центрі якої сіяє образ Марії, Данте також поміщає багатьох святих, життя і місію яких описує і пропонує їх як осіб, які в конкретній життєвій ситуації подолали багато випробувань і осягнули мету свого життя і покликання. Згадаю коротко тільки св. Франциска з Ассізі, змальованого в одинадцятій пісні Раю, де говориться про мудрі душі.

Між св. Франциском і Данте існує глибока співзвучність. Франциск вийшов із своїми братами з монастиря і пішов до людей, мандруючи селами й містами, проповідуючи і відвідуючи людські помешкання; Данте зробив вибір, незрозумілий для його епохи, використовуючи мову народу у великій поемі про потойбічний світ і популяризуючи свою розповідь відомими особами й простими людьми, але зрівнявши їх у гідності з могутніми цього світу. Св. Франциск і Данте мають ще одну спільну рису: відкритість до краси і до цінності світу створінь – відображення і «сліду» його Творця. Як не впізнати у «Іменню й силі будуть хай Твоїм / Од всіх створінь хвала і слава щирі» (Чистилище XI, 4-5) – парафразуванні Отче Наш – відлуння Заспіву сонцю св. Франциска?

Подібна співзвучність постає в одинадцятій пісні Раю під новим аспектом – що ще більше їх уподібнює. Святість і мудрість Франциска виділяється тому, що Данте, споглядаючи землю з неба, може побачити обмеженість тих, які покладають надію на земні блага: «О смертних нерозважне метушіння! / Який нікчемний кожен силогізм, / Що відбирає в крил снагу кружіння!» (1-3). Уся історія чи, краще, «чудове життя» святого базується на упривілейованих стосунках із Панею Вбогістю: «Щоб не блукав ти з слів моїх в тумані, / Дізнайсь, що то з убогістю Франціск, / Та, певно, сам ти взнав, хто ці кохані» (73-75). Пісня св. Франциска згадує найяскравіші моменти його життя, його випробування і, врешті, подію, коли його уподібнення до вбогого і розп’ятого Христа знаходить найбільше і божественна підтвердження – у стигматах: «Але казання не було успішним, / І він вернувсь, робучий, в рідний дім, / Де мався урожай зрости розкішним. / Між Арно й Тібром на шпилі страшнім / Він у Христа останні взяв печаті, / Й вони два роки ятрились на нім» (103-108).

 

  1. Прийняти свідчення Данте Аліг’єрі

Наприкінці цього короткого огляду праці Данте Аліг’єрі, скарбниці майже безмежних знань, досвіду й роздумів у кожній царині людських пошуків, насувається одна думка. Багатство персонажів, оповідей, символів та сугестивних і привабливих образів, які пропонує Данте, безперечно, викликає захоплення, подив і вдячність. В Данте ми можемо розпізнати попередника нашої мультимедійної культури, слова і образи, символи і звуки, поезія і танці якого об’єднуються в одне послання. І тому зрозуміло, чому його поема інспірувала постання незчисленних творів усіх видів мистецтва.

Але твір найбільшого поета також висуває деякі питання для наших часів. Що він може сказати нам сьогодні? Чи сьогодні він має що нам сказати і запропонувати? Чи його послання сьогодні актуальне і має якесь значення? Чи воно може нас до чогось закликати?

Данте сьогодні – спробуємо його інтерпретувати – закликає нас не тільки його читати, коментувати, вивчати й аналізувати. Він закликає нас вислухати його і наслідувати, щоб ми стали товаришами його мандрівки, бо ще й сьогодні він прагне показати нам шлях до щастя, правильну дорогу, аби жити повнотою нашої людської природи, вийти з темного лісу, в якому ми втрачаємо орієнтацію і гідність. Мандрівка Данте і його візія потойбіччя – це не просто тема для розповіді, це не тільки оповідь його особистого досвіду, хоча й виняткового.

Якщо Данте все це розповідає – і в чудовий спосіб – мовою народу, яку всі розуміли, зробивши її універсальною мовою, то тому, що має важливе послання, слово, яке хоче торкнути наші серця і наш розум, преобразити й змінити нас вже тепер, у цьому житті. Його послання може і повинно допомогти нам повністю усвідомити, хто ми такі й чому живемо з дня на день у внутрішньому напруженні й прагненні щастя і повноти життя, прагненні справжньої батьківщини, в якій перебуватимемо у повній єдності з Богом – безмежною і вічною Любов’ю. І хоча Данте – людина своєї епохи, з чутливістю, відмінною від нашої, але його гуманізм важливий і актуальний, і, безперечно, може бути орієнтиром для того, що ми прагнемо будувати в наш час.

І тому важливо, щоби праця Данте, користуючись нагодою ювілею, стала більше і краще знаною, тобто, щоб її представити приступно й привабливо не тільки для студентів та науковців, але також для всіх тих, які шукають відповідь на свої внутрішні запитання і прагнуть повноти життя, хочуть жити й вірити свідомо, з вдячністю приймають і реалізують дар і обов’язок свободи.

І тому я дякую учителям, які вміють пристрасно передати послання Данте і показати культурні, релігійні та моральні цінності, які містяться в його творах. Але, все-таки, цей спадок має вийти поза стіни шкіл та університетів.

Я закликаю християнські спільноти, передовсім у містах, які зберігають пам’ять про Данте, академічні заклади, культурні товариства та рухи промувати ініціативи по вивченню і поширенню повного дантівського послання.

Особливо я заохочую митців дати поезії Данте голос, образ, серце, форму, колір і звук, йдучи дорогою краси, яку він так вміло пройшов; і у такий спосіб передавати найглибші правди мовою свого мистецтва й поширювати послання миру, свободи і братерства.

У цей особливий момент історії, позначений стількома тінями, ситуаціями деградації людства, втратою довіри і перспектив на майбутнє, Данте, пророк надії і свідок людського прагнення щастя, може запропонувати нам слова й приклади, які підштовхнуть нас на нашій дорозі. Данте може допомогти нам спокійно і хоробро йти дорогою життя і віри, до якої ми всі покликані, аж поки наше серце не зустріне справжній мир і радість, коли ми дійдемо до остаточної мети всього людства. «Любов, що водить сонце й зорні стелі» (Рай XXXIII, 145).

 

Ватикан, 25 березня, Урочистість Благовіщення, рік 2021, дев’ятий рік мого Понтифікату.

Франциск

 

[1] https://www.ae-lib.org.ua/texts/dante__divina_comedia__ua.htm

[2] In praeclara summorum (30 квітня 1921): AAS 13 (1921), 209-217.

[3] Див. там само: 210.

[4] Лист Nobis, ad Catholicam (28 жовтня 1914): AAS 6 (1914), 540.

[5] Промова до Священної колегії кардиналів і римської прелатури (23 грудня 1965): AAS 58 (1966), 80.

[6] Див. AAS 58 (1966), 22-37.

[7] Промова до учасників міжнародного конгресу, організованого Папською Радою “Cor Unum” (23 січня 2006): L’Osservatore Romano, іспанською 27 січня 2006, ст. 13.

[8] Там само.

[9] Див. n. 4: AAS 105 (2013), 557.

[10] Послання до Президента Папської Ради з питань Культури (4 травня 2015): AAS 107 (2015), 551-552.

[11] Там само.: 552.

[12] L’Osservatore Romano, іспанською 16 жовтня 2020, ст. 11.

[13] Прим. перекладача: флорентієць і незаслужений вигнанець.

[14] Прим. перекладача: флорентієць за походженням, а не за мораллю.

[15] Див. Conf., I, I, 1: PL 32, 661.