DESIDERIO DESIDERAVI

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

АПОСТОЛЬСЬКИЙ ЛИСТ

Я СИЛЬНО БАЖАВ

СВЯТІШОГО ОТЦЯ

ФРАНЦИСКА

ДО ЄПИСКОПІВ

ДО СВЯЩЕНИКІВ І ДИЯКОНІВ

ДО БОГОПОСВЯЧЕНИХ ОСІБ

І ДО ВСІХ МИРЯН

ПРО ЛІТУРГІЙНИЙ ВИШКІЛ

БОЖОГО ЛЮДУ

Desiderio desideravi

hoc Pascha manducare vobiscum,

antequam patiar (Lc 22, 15)

Я сильно бажав

спожити оцю пасху з вами

перш, ніж мені страждати (Лк. 22, 15)

  1. Дорогі брати і сестри,

документ Motu Proprio Traditionis custodes я написав для єпископів, а цей лист пишу до всіх, щоби поділитися з вами деякими роздумами про Літургію – фундаментальний вимір життя Церкви. Тема дуже об’ємна і заслуговує уважного розгляду усіх її аспектів. Зрозуміло, що цей лист не претендує на вичерпну відповідь. Хочу тільки запропонувати деякі пункти для роздумів і контемплювання краси і правди християнського священодіяння.

Літургія: «сьогодні» історії спасіння

  1. «Я сильно бажав спожити оцю пасху з вами перш, ніж мені страждати» (Лк. 22, 15). Слова Ісуса, якими розпочинається опис Тайної Вечері, дають нам дивовижну можливість відчути глибину любові Осіб Пресвятої Тройці до нас.
  2. Петра і Йоана послали приготувати все потрібне для Пасхи, але, дивлячись на це уважно, все створіння, вся історія – яка підходила до моменту, щоб об’явитися як історія спасіння – це велике приготування до цієї Вечері. Петро й інші учні, які там присутні, не розуміють того, що відбувається, але, безсумнівно, вони там потрібні, бо кожний дар, щоб бути даром, потребує того, хто здатний його прийняти. У цьому випадку диспропорція між величезністю дару і крихітністю того, хто його приймає, безмежна, і не може не дивувати нас. Проте через милосердя Господа апостоли отримують цей дар, щоби передати його всьому людству.
  3. Ніхто не заслужив собі місце на цій Вечері, всі були запрошені або, точніше, приваблені гарячим бажанням Ісуса спожити цю Пасху разом із ними. Він знає, що є Агнцем цієї Пасхи, знає, що Він є Пасхою. Це цілковита новизна цієї Вечері, єдина і справжня новизна історії – що робить цю Вечерю унікальною, тому «останньою», неповторною. Проте безмежне прагнення Ісуса відновити з нами сопричастя, яке було і є початковим планом, не здійсниться, доки кожна людина з кожного племени і язика і люду і народности (Одк. 5, 9) не спожиє Його Тіло і не вип’є Його Кров. І тому та сама Вечеря буде присутньою у священодіянні Євхаристії аж до Його повернення.
  4. Світ цього ще не знає, але всі на шлюбну вечерю Агнця покликані (Одк. 19, 9). Щоби потрапити на неї, потрібно мати тільки весільний одяг віри, який отримуємо через слухання Божого Слова (див. Рим. 10, 17). Церква шиє його кожній людині по її мірках, і цей одяг білий як облачення, вибілене у крові Агнця (див. Одк. 7, 14). Ми не можемо собі дозволити ні хвилини спокою, знаючи, що ще не всі отримали запрошення на Вечерю, а деякі забули про нього чи загубили його на звивистих дорогах людського життя. І тому я сказав, що «мрію про місіонерський вибір, здатний все змінити, – щоб звичаї, стиль життя, розклад занять, мова і всі церковні структури стали знаряддями, придатними більше для євангелізації сучасного світу, ніж для самозбереження» (Evangelii gaudium, n. 27), щоб усі змогли взяти участь у Вечері жертвоприношення Агнця і отримати від Нього життя.
  5. До того, як ми відповімо на запрошення Ісуса, – задовго до того – є Його прагнення щодо нас; може ми навіть не усвідомлюємо, що кожного разу, коли йдемо на месу, основним мотивом цього є Його прагнення, яке нас притягує. З нашого боку можливою відповіддю і найвимогливішим аскетизмом буде, як завжди, піддатися любові Ісуса, дати себе привабити до Нього. Справді, на Останній Вечері Він прагнув, щоб ми приймали Його Тіло і Кров.
  6. Суттю розламаного Хліба є хрест Ісуса, Його жертва в люблячому послуху Отцеві. Якщо би не було Тайної Вечері, тобто ритуального випередження Його смерті, то ми не могли би зрозуміти, як Його страсті та смерть могли стати досконалим культом, приємним Отцеві, єдиним і справжнім актом культу. Через кілька годин апостоли могли би побачити на хресті Ісуса, якщо би були в стані це винести, і зрозуміти, що означало «видане тіло» і «пролита кров» – спомин цього ми робимо кожної Євхаристії. Коли Ісус воскрес і повернувся зі світу мертвих, щоб розламати хліб для учнів з Емаусу і для учнів, які повернулися до ловлі риб, а не людей, на Галілейському морі, то цей жест розплющує їхні очі, зцілює від сліпоти, спричиненої жахіттям хреста, дає їм здатність «бачити» Воскреслого, повірити у Воскресіння.
  7. Якщо би ми прийшли до Єрусалима після П’ятидесятниці й прагнули не тільки щось почути про Ісуса з Назарета, але й зустрітися з Ним, то не мали би іншої можливості як тільки знайти Його учнів, слухати їхні слова, дивитися на їхні жести, жваві як ніколи перед тим. Ми би не мали іншої можливості справжньої зустрічі з Ісусом, як тільки у спільноті, яка священнодіє. І тому Церква завжди зберігала як найцінніший скарб заповідь Господа: «Чиніть це на мій спомин».
  8. Від самого початку Церква розуміла, що йдеться не про представлення, навіть сакральне, Вечері Господа, бо це не мало би жодного сенсу й нікому не спало би на гадку «представляти» – особливо перед Марією, Матір’ю Господа – цей винятковий момент життя Учителя. Від самого початку Церква, просвічена Святим Духом, розуміла, що те, що було видимим в Ісусі, те, що можна було побачити очима й помацати руками, Його слова і жести, – дійсність втіленого Слова – перейшло у священнодійства Таїнств[1].

Літургія: місце зустрічі з Христом

  1. У цьому полягає вся потужна краса літургії. Якщо би Воскресіння було для нас концепцією, ідеєю, думкою, якщо би Воскреслий був для нас спомином споминів інших людей, навіть таких авторитетних як апостоли, якщо би нам не була дана також можливість справжньої зустрічі з Ісусом, то це було би проголошенням завершення новизни втіленого Слова. Натомість Втілення, окрім того, що є єдиною і новою подією, яку знає історія, є також методом, який Пресвята Трійця вибрала, щоби відкрити нам шлях сопричастя. Християнська віра – це або жива зустріч з Ісусом, або християнської віри нема.
  2. Літургія гарантує нам можливість такої зустрічі. Від неясного спомину Тайної Вечері ми не отримаємо жодної користі, нам потрібно бути присутніми на ній, мати можливість слухати Його голос, їсти Його Тіло й пити Його Кров – нам потрібний Ісус. У Євхаристії й в усіх Таїнствах ми маємо гарантію можливості зустрічі з Господом Ісусом і гарантію, що сила Пасхи ввійде в нас. Спасительна сила жертви Ісуса, кожне Його слово, кожний Його жест, погляд, почуття входять у нас під час священнодіяння Таїнств. Я – Нікодим, самарянка, біснуватий з Капернаума, паралітик у домі Петра, прощена блудниця, хвора на кровотечу, дочка Яіра, сліпий у Єрихоні, Закхей, Лазар; я – розбійник і Петро – обоє прощені. Господь Ісус, принесений у жертву, вже не вмирає; вбитий, уже живе вічно[2], продовжує нас прощати, зціляє і спасає нас силою Таїнств. Втілення – це конкретний спосіб Його любові до нас; це спосіб, у який Він втамовує свою спрагу до нас – як сказав на хресті (Йо. 19, 28).
  3. Нашою першою зустріччю з Пасхою є подія, яка позначає життя усіх нас, віруючих у Христа: наше Хрещення. Це не розумова згода з Його вченням і не підпорядкування свого життя кодексу поведінки, який Він дав; це занурення у Його страсті, смерть, воскресіння і вознесіння. Це не магічний жест, бо магія суперечить логіці Таїнств, оскільки претендує мати владу над Богом і тому походить від спокусника. У досконалій тяглості з Втіленням нам дана можливість, силою присутності й дії Святого Духа, вмерти й воскреснути разом із Христом.
  4. Спосіб, у який це відбувається, дуже зворушує. Молитва благословення свяченої води[3] об’являє нам, що Бог створив воду саме з думкою про Хрещення. Це означає, що під час створення води Бог думав про Хрещення кожного з нас, і ця думка супроводжувала Його в Його діяннях в історії спасіння кожний раз, коли із конкретним наміром Він прагнув використати для цього воду. І так, після її створення, Бог прагнув вдосконалити воду, щоб вона стала водою Хрещення. І тому хотів наповнити її дією Святого Духа, який ширяв над водами (див. Бт. 1, 2), щоб вода отримала в зародку силу освячувати; Бог використав воду для віднови людства через потоп (див. Бт. 6, 1-9, 29); Він розділив води Червоного Моря, щоб відкрити шлях для спасіння (див. Вих. 14); Він освятив воду Йордану, зануривши в неї тіло Слова, просякнуте Святим Духом (див. Мт. 3, 13-17; Мр. 1, 9-11; Лк. 3, 21-22). Врешті, Бог змішав воду з кров’ю свого Сина – дар Святого Духа, невіддільний від дару життя і смерті вбитого за нас Агнця, і з Його пробитого боку вилив її на нас (Йо. 19, 34). У цю воду ми були занурені, щоб її силою прищепитися до Тіла Христа і разом із Ним воскреснути до вічного життя (див. Рим. 6, 1-11).

Церква: Таїнство Тіла Христа

  1. ІІ Ватиканський Собор (див. Sacrosanctum Concilium, n. 5) нагадує нам, цитуючи Святе Письмо, Отців Церкви та літургійні тексти – стовпи автентичної Традиції, – що з ребра Христа, коли Він смертю уснув на хресті, зродилося чудесне Таїнство всієї Церкви[4]. Паралелізм між першим і новим Адамом вражає: як, навівши на першого Адама сон, Бог сформував з його ребра Єву, так і з ребра нового Адама, який спав сном мертвих, народжується нова Єва, Церква. Ми можемо здивуватися, якщо уявимо нового Адама, який, споглядаючи Церкву, повторює ці слова як свої власні: «Це справді кість від моїх костей і тіло від мого тіла» (Бт. 2, 23). Увірувавши в слова Святого Письма і зійшовши у воду Хрещення, ми стали кісткою від Його костей і тілом від Його тіла.
  2. Без такого вкорінення неможливо жити повнотою Божого культу. Фактично, є тільки один акт культу, який досконалий і приємний Отцеві, – це послух Сина, мірою якого є хресна смерть. Єдина можливість брати участь у Його жертві – це стати синами Сина. Ми отримали цей дар. Суб’єктом, який діє в літургії, є завжди і тільки Христос-Церква, Містичне Тіло Христа.

Богословське значення літургії

  1. Ми завдячуємо Собору – і літургійному рухові, який йому передував – поновне відкриття богословського розуміння літургії та її значення у житті Церкви: основні принципи, проголошені у Sacrosanctum Concilium, які були основоположними для реформи, залишаються тими самими для сприяння повній, свідомій, діяльній і плідній участі у священнодійстві (див. Sacrosanctum Concilium, nn. 11.14), «адже це найперше й необхідне джерело, з якого вірні черпають справжній християнський дух» (Sacrosanctum Concilium, n. 14). Цим листом я просто хотів би запросити всю Церкву наново відкрити, плекати і жити правдою і силою християнського священнодіяння. Я хотів би, щоби краса християнського священнодіяння і його сподівані наслідки в житті Церкви не були спотворені поверхневим і редукційним розумінням його цінності або, ще гірше, інструменталізацією на службі якоїсь ідеології – якою би вона не була. Священницька молитва Ісуса на Тайній Вечері, щоб усі були одно (Йо. 17, 21), осуджує всі наші поділи навколо поламаного Хліба, таїнства побожності, знаку єдності, зв’язку любові[5].

Літургія: протиотрута від світської духовності

  1. При різних нагодах я попереджав про небезпечну спокусу для життя Церкви, якою є «світська духовність». Я багато про це говорив у Адгортації Evangelii gaudium (nn. 93-97), ідентифікуючи гностицизм і неопелагіанство як два тісно між собою зв’язані способи, які годують світську духовність.

Перший спосіб редукує християнську віру до суб’єктивізму і «субʼєкт зачиняється всередині свого розуму і своїх почуттів» (Evangelii gaudium, n. 94).

Другий спосіб заперечує цінність благодаті, щоби довіряти виключно власним силам, і «породжує нарцистичний і авторитарний елітаризм, де не євангелізують, а аналізують і осуджують інших, не полегшують доступ до благодаті, а витрачають енергію на контролювання» (Evangelii gaudium, n. 94).

Ці спотворені форми християнства можуть бути згубними для життя Церкви.

  1. З усього, що я перед тим згадував, очевидно, що літургія по своїй природі є найкращими ліками проти цієї отрути. Очевидно, що говорю про літургію в богословському сенсі, а не – як стверджував Пій ХІІ – як декоративну церемонію… чи простий набір законів чи приписів… які керують обрядами[6].
  2. Якщо гностицизм отруює нас суб’єктивізмом, то літургійне священнодіяння звільняє нас від зачинення в собі, яке годується власним розумом чи почуттями, бо священнодіяння стосується не індивіда, а Христа-Церкви, всіх вірних, з’єднаних у Христі. Літургія говорить не «я», а «ми», і будь-яке звуження цього «ми» завжди демонічне. Літургія не залишає нас самих в пошуках сподіваного індивідуального знання таїни Бога, а бере за руки всіх як спільноту і вводить у таїну, яку нам об’являють Слово і сакраментальні знаки. І робить це, узгоджуючись з дією Бога, йдучи дорогою Втілення через символічну мову тіла, яка поширюється на речі, на простір і час.
  3. Якщо неопелагіанство отруює нас надією на спасіння, здобуте власними зусиллями, то літургійне священнодіяння нас очищає, проголошуючи безкорисливий дар спасіння, отриманий у вірі. Участь у євхаристичній жертві – не наш здобуток, як би ми цим не хвалилися перед Богом і перед людьми. Початок кожної меси нагадує мені, ким я є, запрошуючи мене визнати свої гріхи і просити Пресвяту Діву Марію, ангелів, святих і всіх братів та сестер молитися за мене до Господа. Звичайно, що ми не гідні ввійти в Його дім, для спасіння потребуємо Його слово (див. Мт. 8, 8). Ми не маємо чим хвалитися, окрім хреста нашого Господа Ісуса Христа (див. Гал. 6, 14). Літургія не має нічого спільного з аскетичним моралізмом; це дар Пасхи Господа, який, якщо його смиренно прийняти, дає нове життя. Ми входимо у Вечірник не інакше, як приваблені гарячим бажанням Ісуса споживати Пасху разом із нами: Я сильно бажав спожити оцю пасху з вами перш, ніж мені страждати (Лк. 22, 15).

Відкривати кожного дня красу правди християнського священнодіяння

  1. Але все-таки ми повинні бути уважними, бо, щоб протиотрута літургії була ефективною, ми повинні кожного дня поновно відкривати красу правди християнського священнодіяння. Я ще раз звертаюся до богословського значення, красиво описаного в n. 7 Sacrosanctum Concilium: літургія – це священство Христа, об’явлене і дароване нам у Його Пасці, і яке сьогодні присутнє і дієве через видимі знаки (вода, олія, хліб, вино, жести, слова), щоб Святий Дух занурював нас у пасхальну таїну, змінював усе наше життя, щораз більше уподібнюючи нас до Христа.
  2. Постійне поновне відкриття краси літургії – це не пошуки естетики ритуалу, яка задовольняється тільки плеканням зовнішніх форм обряду або дріб’язковим дотриманням рубрик. Очевидно, що це твердження не схвалює протилежне налаштування, яке плутає простоту з банальним занедбанням, суттєве – з неосвіченою поверховістю, конкретність ритуального акту – з надмірною практичною функціональністю.
  3. Додамо ясності: потрібно дотримуватися усіх аспектів літургії (простір, час, жести, слова, речі, одяг, пісні, музика…) і виконувати усі рубрики. Цього буде достатньо, щоб не позбавити спільноту того, що їй належить, тобто пасхальної таїни, яка звершується у ритуальний спосіб, встановлений Церквою. Але навіть якщо якість і відповідні норми будуть гарантовані, то цього ще не достатньо, щоб наша участь була повною.

Здивування від пасхальної таїни – суттєва частина літургійного дійства

  1. Якщо би нам бракувало здивування, що пасхальна таїна присутня у конкретних сакраментальних знаках, то ми би ризикували стати непроникними для океану благодаті, який наповнює кожне священнодіяння. Зусиль, навіть шляхетних, для покращення якості священнодійства недостатньо, як недостатньо і закликів до інтеріоризації. Навіть інтеріоризація ризикує піддатися редукціонізму порожнього суб’єктивізму, якщо не прийме об’явлення християнської таїни. Зустріч з Богом – не плід індивідуальних внутрішніх пошуків, а дарована подія. Ми можемо зустріти Бога у новій події Втілення, яка під час Тайної Вечері досягає свого екстремального моменту у нашому прагненні спожити Його. Яке ж це би було нещастя, якщо би краса цього дару не змогла нас захопити?
  2. Коли я говорю про здивування від пасхальної таїни, то зовсім не маю на увазі те, що, як мені здається, називають неясним виразом «відчуття таїни». Часом воно присутнє у списку звинувачень проти літургійної реформи, тобто кажуть, що відчуття таїни усунули зі священнодійства. Здивування, про яке я говорю, не є якоюсь розгубленістю перед темною реальністю чи загадковим обрядом, а навпаки, захоплення фактом, що Божий план спасіння був нам об’явлений у Пасці Ісуса (див. Еф. 1, 3-14), і його дієвість продовжується у священнодіянні «таїн», тобто Таїнств. Безсумнівно, що в порівнянні з нашою людською обмеженістю повнота об’явлення має надлишок, який нас перевершує і звершиться в кінці часу, коли Господь повернеться. Якщо здивування справжнє, то не має ризику, що не буде сприйнята інакшість присутності Бога, навіть у тій близькості, якої хотіло Втілення. Якщо реформа усунула таке «відчуття таїни», то це її заслуга. Краса, як і правда, завжди породжує здивування, і якщо воно стосується таїни Бога, то веде до поклоніння.
  3. Здивування – це суттєва частина літургійного дійства, бо є поставою того, хто знає, що стоїть перед особливими символічними жестами; це здивування того, хто зазнає силу символу, яка полягає не в зверненні до абстрактних понять, а містить і конкретно виражає те, що означає.

Необхідність у солідному і життєдайному літургійному вишколі

  1. Отож, фундаментальне питання таке: Як відновити здатність жити повнотою літургійного дійства? Це було метою Собору. Виклик дуже вимогливий, бо сучасна людина – не в усіх культурах однаково – втратила здатність конфронтації з символічною дією, яка є суттєвим елементом літургійного дійства.
  2. Постмодерність – у якій людина чується загубленою, без жодних орієнтирів, позбавлена цінностей, бо вони стали індиферентними, зовсім осиротіла, у фрагментованому житті, в якому здається неможливим будь-який горизонт значень – продовжує нести важкий спадок, залишений попередньою епохою, який містить індивідуалізм і суб’єктивізм (які нагадують пелагіанство і гностицизм), також і абстрактний спіритуалізм, який суперечить самій природі людини, яка є втіленим духом, який у собі самому має здатність до символічних дій і їх розуміння.
  3. Церква, зібрана на Соборі, хотіла ввійти в конфронтацію з цієї постмодерною дійсністю, знову підтверджуючи своє усвідомлення, що вона є таїнством Христа, світлом народів (Lumen Gentium), покликана уважно слухати Боже слово (Dei Verbum) і вважати своїми радощі та надії (Gaudium et spes) сучасних людей. Великі Конституції Собору нероздільні, і не випадково ця єдина велика рефлексія Екуменічного Собору – найбільше вираження синодальності Церкви, багатство якої я покликаний зберігати разом із усіма вами – розпочалася з Літургії (Sacrosanctum Concilium).
  4. Закриваючи другу сесію Собору (4 грудня 1963), св. Павло VI сказав[7]:

«Крім того, ця пристрасна і складна дискусія принесла добрий плід, бо саме тема, яку розглянули в першу чергу і яка в певному сенсі для Церкви є першочерговою як за своєю природою, так і за своєю гідністю, – ми маємо на увазі святу Літургію – досягла щасливого завершення, і сьогодні Ми урочисто оприлюднимо документ про Літургію. І тому Наша душа підноситься у щирій радості. У цій події ми бачимо дотримання правильного порядку цінностей і обов’язків, і у такий спосіб визнаємо, що Бог стоїть на першому місці; що наш перший обов’язок: молитися до Бога; що священна Літургія є першоджерелом божественного обміну, в якому нам передається Боже життя, є першою школою нашої душі, є першим даром, який ми повинні дати християнському народові, з’єднаному з нами у вірі й ревній молитві; врешті, є першим запрошенням до людства розв’язати свій німий язик у святих і щирих молитвах і відчути цю невимовну силу відродження душі, притаманну співам прославлення Бога, в яких вони долучаться до нас, і людській надії, через Ісуса Христа і в Святому Духові».

  1. У цьому листі не можу затримуватися на багатстві кожного вислову – це залишаю вашим роздумам. Якщо літургія – «це вершина, до якої прямує діяння Церкви, і водночас джерело, з якого плине вся її сила» (Sacrosanctum Concilium, n. 10), то розуміємо, про що йдеться у літургійному питанні. Було б тривіально сприймати серйозно напруження, які, на жаль, присутні навколо літургії, як просту розбіжність між різними смаками щодо певної ритуальної форми. Проблематика передусім еклезіологічна. Не можу зрозуміти, як хтось може говорити, що визнає чинність Собору – хоча я трохи здивований, що католик може цього не визнавати – і не приймає літургійну реформу, народжену документом Sacrosanctum Concilium, який виражає дійсність Літургії у тісному зв’язку з баченням Церкви, чудово описаному у Lumen Gentium. І тому, як я вже висловив у листі до всіх єпископів, я вважав своїм обов’язком підтвердити, що «літургійні книги, оприлюднені Святими Папами Павлом VI та Іваном Павлом II, відповідно до декретів Другого Ватиканського Собору, є єдиним вираженням lex orandi римського обряду» (Motu Proprio Traditionis custodes, art. 1).

Неприйняття реформи, як і її поверхневе розуміння, відволікає нас від завдання відповісти на запитання, яке повторюю: Як ми можемо жити повніше літургійним дійством? Як можемо продовжувати дивуватися тому, що відбувається на наших очах у священнодійстві? Нам потрібний солідний і життєдайний літургійний вишкіл.

  1. Повернімося знову до Вечірника у Єрусалимі. Вранці в день П’ятидесятниці народилася Церква, перша клітина нового людства. Тільки спільнота примирених чоловіків і жінок, бо їм простили, живих, бо Він живий, істинних, бо в них живе Дух істини, може відчинити тісний простір духовного індивідуалізму.
  2. Саме спільнота П’ятидесятниці може ламати Хліб з упевненістю, що Господь живий, що Він воскрес із мертвих, що Він присутній зі своїм словом, зі своїми жестами, з жертвою свого Слова і своєї Крові. З цього моменту священнодіяння перетворюється у привілейоване, хоча не єдине, місце зустрічі з Господом. Знаємо, що тільки завдяки цій зустрічі людина стає людиною цілковито. Тільки Церква П’ятидесятниці може прийняти людину як особу, відкриту на повні стосунки з Богом, з творінням і з братами й сестрами.
  3. Отут ставиться суттєве питання літургійного вишколу. Гвардіні пише: «Це також окреслює перше практичне завдання: підтримувані цією внутрішньою трансформацією нашого часу, ми повинні заново навчитися бути релігійними людьми в повному сенсі»[8]. І Літургія це уможливлює, і в цьому полягає наш вишкіл. Гвардіні не вагається стверджувати, що без літургійного вишколу «реформи обряду і текстів мало допоможуть»[9]. Я не маю наміру вичерпно представити дуже багату тему літургійного вишколу, а хочу тільки подати деякі пункти для роздумів. Вважаю, що можемо розрізнити два аспекти: вишкіл для Літургії і вишкіл з Літургії. Перший є частиною другого, який є суттєвим.
  4. Потрібно знайти способи літургійного вишколу, до прикладу, навчання. Літургійний рух зробив багато у цій царині, цінний внесок зробити науковці та академічні заклади. Але потрібно ці знання поширювати поза академічним середовищем, у доступній формі, щоб кожна віруюча людина могла пізнавати богословське значення Літургії, – це важливе і основне питання будь-якого навчання і кожної літургійної практики – а також розвивати християнську участь у священнодіянні, набуваючи здатність розуміти евхологічні тексти, динаміку обрядів та їхню антропологічну цінність.
  5. Роздумую про звичайність наших спільнот, які збираються для звершення Євхаристії кожної неділі, кожної Пасхи, в особливі моменти життя людей і спільнот, у різні періоди життя людини. Рукоположені служителі виконують пастирське служіння першої важливості, коли беруть за руку охрещених і вводять їх у повторюваний досвід Пасхи. Завжди пам’ятаймо, що суб’єктом священнодіяння є Церква, Тіло Христа, а не тільки священник. Теоретичні знання – це тільки перший крок входження у дійство таїни. Очевидно, що для того, щоб вести братів і сестер, служителі спільнот повинні знати дорогу, вивчаючи її як на карті богословських наук, так і йдучи нею практично, у досвіді живої віри, молитви, а не тільки як сповнення обов’язку. Під час рукоположення майбутній священник чує, як єпископ говорить: «Розумій те, що робитимеш, наслідуй те, що звершуватимеш, і узгоджуй своє життя з таїною хреста Господа»[10].
  6. Навчання Літургії в семінаріях повинно брати до уваги також надзвичайну здатність богослужіння самого по собі пропонувати органічне бачення богословського вишколу. Кожна богословська дисципліна зі своєї точки зору повинна показати тісний зв’язок із Літургією, завдяки якому об’являється і здійснюється інтегральність священницького вишколу (див. Sacrosanctum Concilium, n. 16). Літургійно-сапієнціяльне богословське навчання у семінаріях матиме позитивні ефекти також і для пасторальної праці. Немає жодного аспекту церковного життя, який би не знаходив свою кульмінацію і своє джерело у Літургії. Цілісна, органічна, інтегральна душпастирська праця є не стільки результатом складних навчальних програм, скільки результатом внесення недільного євхаристичного богослужіння, фундаменту спільноти, у центр спільнотного життя. Богословське розуміння Літургії жодним чином не дозволяє розуміти ці слова так, ніби все зводиться до культового аспекту. Священнодійство, яке не євангелізує, не є справжнім, як не є справжнім проголошення, яке не веде до зустрічі з Воскреслим у священнодіянні. І вони обоє без свідчення любові – немов мідь бреняча або кимвал звучний (див. 1 Кор. 13, 1).
  7. Для служителів і для всіх охрещених літургійний вишкіл, у першому значенні, не є чимось, що можна здобути раз і назавжди; оскільки дар звершуваної таїни перевищує нашу здатність пізнавати, то це завдання, без сумніву, супроводжуватиме наш постійний вишкіл – зі смиренням маленьких: поставою здивування.
  8. Останнє зауваження щодо семінарій: окрім навчальних програм вони повинні також пропонувати можливість переживати богослужіння, взірцеве не тільки з ритуальної точки зору, але автентичне, живе, яке дає можливість жити справжнім сопричастям з Богом – до чого повинно бути спрямоване також і богословське навчання. Тільки дія Святого Духа може вдосконалити наше знання таїни Бога, яке не є справою розуму, а зв’язком, який торкає життя. Цей досвід основоположний, щоб семінаристи, які стануть священниками, могли супроводжувати спільноти на тій самій дорозі пізнання таїни Бога, яка є таїною любові.
  9. Останнє міркування спонукає нас до роздумів про друге значення виразу «літургійний вишкіл». Я маю на увазі вишкіл, відповідний до покликання кожної людини брати участь у літургійному богослужінні. Навіть теоретичні знання, про які я згадував, щоб вони не стали раціоналізмом, повинні допомагати практичній дії Літургії у формуванні кожної людини, яка вірить у Христа.
  10. Зі сказаного про природу Літургії стає очевидним, що знання таїни Христа, вирішальне питання для нашого життя, полягає не в інтелектуальному присвоєнні якоїсь ідеї, а в дійсній екзистеційній причетності до особи Христа. У такому розумінні Літургія не є «знаннями», а її першочергова мета не педагогічна (хоча має велику педагогічну цінність див. Sacrosanctum Concilium, n. 33), а прославлення, подяка за Пасху Сина, спасительна сила якої входить у наше життя. Священнодійство стосується піддання себе дії Святого Духа, доки Христос не вообразиться в нас (див. Гал. 4, 19). Завершення нашого вишколу – злитися з Христом. Повторюю: йдеться не про інтелектуальний і абстрактний процес, а щоб стати Ним. Ради цього ми отримали Святого Духа, діяння якого: завжди і тільки формувати Тіло Христа. Так є з євхаристичним хлібом, так є з кожним охрещеним, покликаним щораз більше ставати тим, що отримав як дар у хрещенні, тобто ставати членом Тіла Христа. Лев Великий написав: «Наша участь у священнодійстві Тіла і Крові Христа має своєю метою не що інше, як тільки ставати тим, що ми споживаємо»[11].
  11. Ця екзистенціальна участь відбувається – в тяглості й узгоджені з методом Втілення – сакраментальним способом. Літургія звершується за допомогою речей, які прямо протилежні духовним абстракціям: хліб, вино, олія, вода, ладан, вогонь, попіл, камінь, тканина, колір, тіло, слова, звуки, мовчання, жести, простір, рух, дія, порядок, час, світло. Все творіння – це прояв любові Бога, і оскільки та сама любов проявилася у повноті в хресті Ісуса, то все створіння Ним притягнуте. І все створіння притягнуте, щоб служити зустрічі зі Словом втіленим, розп’ятим, померлим, воскреслим і вознесеним до Отця. І про це говорить молитва над водою таїнства Хрещення, над оливою таїнства Миропомазання, над принесеними дарами хліба й вина – плодів землі і праці людських рук.
  12. Літургія прославляє Бога не тому, що можемо щось додати до краси неприступного світла, в якому Він живе (див. 1 Тим. 6, 16), чи до досконалості ангельського співу, який лунає на небесах. Літургія прославляє Бога тому, що дає нам можливість тут, на землі, бачити Бога у священнодіянні таїн і, бачачи Його, черпати життя з Його Пасхи, бо ми, які були мертвими через наші гріхи і оживлені благодаттю разом з Христом (див. Еф. 2, 5), є славою Бога. Іриней, doctor unitatis, нагадує нам: «Славою Бога є жива людина, а життя людини полягає у спогляданні Бога; якщо об’явлення Бога через творіння дає життя усім живим істотам на землі, то наскільки більше проявлення Отця через Слово дає життя тим, які споглядають Бога!»[12]
  13. Гвардіні пише: «Цим окреслюється перше завдання літургійного вишколу: людина повинна відновити здатність розуміти символи»[13]. Це завдання стосується усіх: священнослужителів і вірних. Завдання не з легких, бо сучасна людина стала неграмотною, вже не вміє читати символи, навіть не підозрює про їхнє існування. Це також стосується символіки нашого тіла. Тіло є символом, бо це інтимне єднання душі і тіла, видимість духовної душі в порядку тілесного. І в цьому полягає унікальність людини, специфіка особи, яку не можна звести до будь-якої іншої форми живої істоти. Наша відкритість на трансцендентне, на Бога є конститутивною. Не визнання цього неминуче веде не тільки до незнання Бога, але й до незнання себе самих. Достатньо тільки побачити парадоксальний спосіб поводження з тілом, про яке піклуються майже одержимо під впливом міфу про вічну молодість, або яке зводять до його тільки матеріальної сфери і позбавляють усякої гідності. Але правда в тому, що тілу не можна надати цінності, виходячи тільки з самого тіла. Кожний символ потужний і водночас слабкий: якщо його не шанувати, не вважати тим, чим він є, то він втрачає свою силу, стає незначним.

Ми вже не маємо погляду св. Франциска, який дивився на сонце, яке назвав своїм братом, бо так відчував, і бачив його гарним і сяючим великим блиском, і, сповнений подиву, співав: Тебе, о Найвищий, воно символізує[14]. Втрата здатності розуміти символічну цінність тіла й усього створіння веде сучасну людину до нерозуміння символічної мови Літургії. Однак йдеться не про відмову від цієї мови, від неї не можна відмовитися, бо Свята Трійця вибрала її для того, щоб дійти до нас у тілі Слова. Радше йдеться про здатність уживати й розуміти символи Літургії. Не треба розчаровуватися, бо в людини цей вимір, як я вже говорив, конститутивний, і, незважаючи на зло матеріалізму і спіритуалізму, які заперечують єдність тіла й душі, його можна відновити – як і кожну істину.

  1. Отож, питання звучить так: Як нам відновити здатність розуміти символи? Як нам навчитися читати символи й жити ними? Ми добре знаємо, що звершення Таїнств, завдяки Божій благодаті, дієве само по собі (ex opere operato), але це не гарантує повної участі вірян без відповідного розуміння мови богослужіння. Символічне читання – це не справа інтелектуальних знань і засвоєння концепцій, а життєвий досвід.
  2. Передовсім ми повинні відновити довіру до створіння. Під цим я маю на увазі, що речі – з яких «зроблені» Таїнства – походять від Бога, орієнтовані на Бога, прийняті Богом, особливо у втіленні, щоб вони могли стати інструментами спасіння, засобами Святого Духа, провідниками благодаті. І таке бачення дуже відрізняється від матеріалістичного і спіритуалістичного бачення. Якщо створіння є невід’ємною частиною сакраментальної дії, яка здійснює наше спасіння, то мусимо дивитися на нього новим поглядом, не поверховим, а шанобливим і вдячним. Від самого початку створіння містить у собі зерна освячуючої благодаті Таїнств.
  3. Роздумуючи знову про те, як нас формує Літургія, ставлю наступне важливе питання про вишкіл, потрібний для внутрішнього налаштування, яке нам допоможе вживати й розуміти літургійні символи. Я це виражу по-простому. Думаю про батьків, про дідусів і бабусь, і також про наших парохів і катехітів. Багато з нас вчилися від них дієвих літургійних жестів, таких як знак хреста, клякання чи формул нашої віри. Можливо, що ми про це вже мало пам’ятаємо, але легко можемо уявити собі велику руку, яка тримає маленьку руку дитини і повільно її супроводжує, коли та вперше в житті ставить на собі знак нашого спасіння. Рух супроводжується словами, також повільними, ніби щоб привласнити кожну мить цього жесту, всього тіла: «В ім’я Отця… і Сина… і Святого Духа… Амінь». Потім велика рука відпускає руку дитини з готовністю прийти їй на допомогу, бачить як маленька рука повторює цей жест, як ця звичка поглиблюється і народжує значення, яке знає тільки Святий Дух. Із цього моменту цей жест, його символічна сила належить нам або, краще сказати, ми належимо цього жесту, який надає нам форму, формує нас. Не потрібно говорити багато, не потрібно знати все про цей жест, а потрібно бути маленькими – як при передачі, так і при отриманні цього жесту. Все інше – це праця Святого Духа. У такий спосіб відбувається ініціація в символічну мову. Не можемо дозволити позбавити себе цього багатства. У міру зростання зможемо отримувати більше засобів для розуміння, але завжди з умовою, що будемо маленькими.

Ars celebrandi

  1. Піклуватися мистецтвом богослужіння – це один із способів зберігати символи Літургії й поглиблювати їх життєдайне розуміння. Цей вираз також інтерпретують по-різному. Він стає зрозумілішим, коли беремо до уваги богословське значення Літургії, описане в 7 пункті конституції Sacrosanctum Concilium, до якої я вже декілька разів звертався. Аrs celebrandi не можна звести тільки до дотримання збірки рубрик, і також не можна розуміти як образну – часом дику – креативність без правил. Обряд сам по собі є нормою, а норма ніколи не є самоціллю, а завжди служить вищій реальності, яку хоче захистити.
  2. Аrs celebrandi, як і будь-яке мистецтво, вимагає різних видів знання.

Перш за все: розуміння динаміки Літургії. Час священнодіяння – це місце, в якому через спомин уприсутнюється пасхальна таїна, через участь у якій охрещені можуть досвідчити її в своєму житті. Без цього розуміння можна легко впасти в «екстеріоризм» (більш-менш рафінований) і в «рубрицизм» (більш-менш жорсткий).

І тому важливо знати, як Святий Дух діє в кожному богослужінні, бо мистецтво священнодіяння має бути в гармонії з дією Святого Духа. Тільки так можна позбутися суб’єктивізмів – наслідку надання переваги чутливості індивідів – і культуралізмів – нагромаджень без критеріїв елементів культури, які не мають нічого спільного з правильним процесом інкультурації.

Врешті, потрібно пізнати динаміку символічної мови, її особливості та ефективність.

  1. З цих коротких спостережень випливає, що мистецтво священнодіяння не може бути імпровізацією. Як і кожне мистецтво, воно вимагає великої старанності. Ремісникові достатньо тільки техніки; митець, окрім технічних знань, повинен мати натхнення, яке є позитивною формою володіння, але справжній митець не володіє мистецтвом, а мистецтво володіє ним. Ніхто не навчиться мистецтва священнодіяння на ораторських курсах чи через вивчення технік переконливого спілкування (не суджу наміри, бачу ефекти). Кожне знаряддя може бути корисним, якщо його підпорядкувати природі Літургії та дії Святого Духа. Потрібна ревна відданість священнодійству, щоб воно само передавало нам своє мистецтво. Гвардіні пише: «Ми повинні здавати собі справу, як глибоко ми вкорінені в індивідуалізм і суб’єктивізм, і як ми не призвичаєні до поклику до великих справ, і яким маленьким виглядає наше релігійне життя. Ми повинні пробудити відчуття великого стилю молитви, бажання залучити до неї своє життя. Але шлях до цієї мети веде через дисципліну, через долання вигідної сентиментальності, через важку працю у послуху Церкві, через зміну нашого єства і релігійної поведінки»[15]. У такий спосіб вивчається мистецтво священнодіяння.
  2. Говорячи про це, ми можемо думати тільки про священників, які звершують це служіння. Але насправді це постава, яку покликані прийняти всі охрещені. Я маю на увазі всі жести і слова, які належать спільноті: зібратися, йти в процесії, сідати, вставати, клякати, співати, мовчати, рецитувати, дивитися, слухати. Є багато способів, у які спільнота стає як один чоловік (Неєм. 8, 1) і бере участь у богослужінні. Всі разом роблять ті самі жести, говорять ті самі слова – це передає індивідам силу всієї спільноти. Ця одноманітність не тільки не принижує, а навпаки, вчить кожного вірянина відкривати автентичну індивідуальність своєї особи не як індивідуалістські риси, а в усвідомленні бути одним тілом. Йдеться не про дотримання літургійного протоколу, а про «дисципліну» у значенні, поданому Гвардіні, яка, якщо автентично її дотримуємося, формує нас жестами і словами, які впорядковують наш внутрішній світ, спонукаючи нас відповідно відчувати, налаштовуватися, поводитися. Це не формулювання ідеалу, який нас надихає, а дія, яка охоплює тіло цілісно, тобто об’єднує душу й тіло.
  3. Серед ритуальних жестів, які належать усій спільноті, мовчання займає дуже важливе місце. Багато разів воно виразно прописане в рубриках. Усе євхаристичне священнодіяння занурене в нього: мовчання випереджує його початок і позначає кожний етап обряду. Мовчання присутнє в акті покаяння, присутнє після заклику до молитви, присутнє в Літургії Слова (перед читаннями, між читаннями, після гомілії), присутнє в євхаристичній молитві, присутнє після причастя[16]. Мовчання – не втеча в інтимну самотність так, ніби обряд – це відволікання. Таке мовчання суперечило би самій суті богослужіння. Літургійне мовчання є чимось набагато більшим – це символ присутності й дії Святого Духа, який анімує все богослужіння, і тому мовчання позначає кульмінаційні моменти в послідовності обряду. Саме тому, що мовчання – це символ Святого Духа, воно має силу виражати Його різноманітну дію. Таким чином, повертаючись до згаданих мною моментів, мовчання спонукає до покаяння і бажання навернення, збуджує слухання Слова і молитву, налаштовує на адорацію Тіла і Крові Христа, нашіптує кожній людині в інтимності спільноти, що Святий Дух хоче вчинити в її житті, щоби уподібнити її до розламаного Хліба. І тому ми покликані дуже уважно плекати символічний жест мовчання, бо через нього Святий Дух нас формує.
  4. Кожний жест і кожне слово містять точну дію, яка завжди нова, бо зустрічається із завжди новим моментом у нашому житті. Дозвольте мені пояснити це на простому прикладі. Ми клякаємо, щоби просити прощення, щоб усмирити свою гординю, щоб виплакатися перед Богом, щоб просити в Нього допомогу, щоб дякувати Йому за отриманий дар. Це завжди той самий жест, який, по суті, виражає нашу малість перед Богом. Але, коли його виконують у різні моменти життя, то він формує наше глибоке єство, щоби потім вийти на поверхню у виді наших стосунків з Богом і з ближніми. Навіть клякати потрібно мистецьки, тобто з повним усвідомленням символічного значення і потреби виразити цим жестом наш спосіб перебування в присутності Господа. Якщо все це важливе для цього простого жесту, то наскільки ж важливіше для літургії Слова? Яке мистецтво ми покликані вивчити, щоби проголошувати Слово, щоби слухати Слово, щоби Слово надихало нашу молитву і ставало нашим життям? Все це заслуговує найбільшої уваги – не формальної, зовнішньої, а життєдайної, внутрішньої, бо кожний жест і кожне слово літургії, виражені «мистецьки», формують християнську особистість індивіда і спільноти.
  5. Якщо ars celebrandi повинна знати вся спільнота, яка бере участь у літургії, то священники повинні знати це мистецтво набагато краще. Відвідуючи християнські спільноти, я часто помічав, що вони живуть літургією – добре і, на жаль, погано – так, як її служить їхній парох. Можна сказати, що є різні «стилі» богослужіння. Ось можливий перелік постав, які, хоча й протилежні, але характеризують невідповідний стиль служіння: сувора жорсткість або перебільшена креативність; одухотворений містицизм або практичний функціоналізм; квапливий поспіх або підкреслена повільність; неохайна недбалість або надмірна вишуканість; надмірна привітність або ієратична безпристрасність. Незважаючи на широту цього діапазону, я вважаю, що невідповідність цих стилів має одне коріння: перебільшений персоналізм у стилі богослужіння, який іноді виражає погано приховане бажання бути в центрі уваги. Зазвичай це стає більш очевидним, коли наші літургії транслюються в Інтернеті, що не завжди доречно і про що ми повинні подумати. Звичайно, що такі стилі не найпоширеніші, але часто спільноти від них страждають.
  6. Про важливість і дбайливість служіння можна говорити багато. При різних нагодах я наголошував на вимогливому завданні проповідництва[17]. Тут я обмежуся деякими ширшими міркуваннями над тим, як нас формує Літургія. Маю на увазі регулярні недільні меси в наших спільнотах; звертаюся до священників, але імпліцитно – до всіх рукоположених служителів.
  7. Священник бере участь у богослужінні силою дару, отриманого в Таїнстві Священства. І ця якість виражається саме в головуванні під час літургії. Це завдання, як і всі інші функції, які він повинен виконувати, йому доручає не спільнота, це наслідок дії Святого Духа, якого він отримує під час рукоположення і який дає йому здатність виконувати це завдання. Священник також формується виконанням функцій головуючого під час богослужіння.
  8. Щоби це служіння виконувати добре, мистецьки, дуже важливо, щоби священник передовсім мав живе усвідомлення, що він, через Боже милосердя, є особливою присутністю Воскреслого Господа. Рукоположений служитель сам по собі є одним із способів присутності Господа – що робить християнське літургійне зібрання унікальним та відмінним від усіх інших зібрань (див. Sacrosanctum Concilium, n. 7). Цей факт надає «сакраментальну» глибину – у широкому значенні – усім жестам і словам головуючого. Зібрання має право відчувати в цих жестах і словах прагнення Господа споживати сьогодні з нами Пасху так, як під час Тайної Вечері. Отож, протагоністом є Воскреслий, а не наша незрілість, яка хоче взяти на себе невідповідну роль, місце й спосіб представлення. Сам священник повинен бути переповнений цим бажанням сопричастя, яке Господь має щодо кожної людини; це так, ніби він стояв між серцем Ісуса, яке палає любов’ю, і серцем кожного вірянина – об’єктом любові Господа. Головувати на Євхаристії – це зануритися в горнило любові Бога. Якщо ми це розуміємо і навіть відчуваємо, то вже не потребуємо інструкцій відповідної поведінки. Інструкцій ми потребуємо через затверділість наших сердець. Найвищою нормою, отож і найвимогливішою, є дійсність самого євхаристичного богослужіння, яке вибирає слова, жести і почуття, щоб ми зрозуміли, чи вони відповідні для виконання поставленого завдання. Очевидно, що тут не можна імпровізувати, бо богослужіння – це мистецтво, яке вимагає священника, тобто постійного і ревного вогню любові, яку Господь приніс на землю (див. Лк. 12, 49).
  9. Коли перша спільнота ламає хліб згідно з наказом Господа, то робить це під поглядом Марії, яка супроводжує перші кроки Церкви: «Всі вони пильно й однодушно перебували на молитві разом з жінками і Марією, матір’ю Ісуса» (Ді. 1, 14). Діва Марія «наглядає» за жестами свого Сина, які він довірив апостолам. Як Вона зберігала в своєму лоні Слово, яке стало тілом після того, як Вона прийняла слова ангела Гавриїла, так Діва також зберігає тепер у лоні Церкви ті жести, які формують тіло її Сина. Священник, який силою дару, отриманого в Таїнстві Священства, повторює ці жести, захищений у серці Діви. Чи ми справді потребуємо норми, яка би говорила нам як поводитися?
  10. Ставши знаряддям розпалювання на землі вогню Божої любові, захищені в серці Діви Марії, яка стала Церквою (як співав св. Франциск), священники повинні піддатися дії Святого Духа, який хоче закінчити в них працю, яку розпочав під час рукоположення. Дія Святого Духа дає їм можливість виконувати євхаристичне богослужіння зі страхом Петра, який розумів, що він грішник (див. Лк. 5, 1-11), з великою покорою терплячого слуги (див. Іс. 42), з прагненням «бути спожитими» людьми, довіреними їхньому щоденному служінню.
  11. Само священнодіяння виховує цю якість головування; повторюю, це відбувається не на розумовому рівні, хоча весь наш розум і уся наша чутливість до цього залучена. Священник виховується до головування через слова, які Літургія вкладає в його уста, і через жести, які вона вкладає в його руки.

Священник не сидить на троні[18], бо Господь царює через покору служителя.

Священник не позбавляє основної ролі вівтаря, знаку Христа, з боку якого, пробитого на хресті, потекли кров і вода – початок Таїнства Церкви і центральне місце нашого прославлення і благодарення[19].

Підходячи до вівтаря для жертвоприношення, священник вчиться покори і покаяння словами: «Нехай ми з духом смирення і сокрушеним серцем будемо прийняті Тобою, Господи. Нехай наша жертва так нині звершиться перед Тобою, Господи Боже, щоб вона Тобі сподобалася»[20].

У довіреному йому служінні він не може покладатися на самого себе, бо Літургія запрошує його просити очищення знаком води: «Омий мене, Господи, від мого беззаконня і від гріха мого мене очисти»[21].

Слова, які Літургія вкладає в його уста, мають різні значення – що вимагає особливої тональності. Через важливість цих слів від священника вимагається справжнього ars dicendi. Ця тональність надає форму внутрішнім почуттям – чи то в проханні Отця в імені зібрання, чи то в проповіді, зверненої до зібрання, чи то в акламаціях разом із усім зібранням.

В євхаристичній молитві, в якій беруть участь також усі охрещені, слухаючи з благоговінням і мовчанням, і долучаючись акламаціями[22], головуючий має силу в імені всього святого люду нагадати Отцеві про жертву Його Сина під час Тайної Вечері, щоб цей неоціненний дар знову був присутнім на вівтарі. Священник до цієї жертви додає жертву самого себе. Священник не може говорити з Отцем про Тайну Вечерю, не беручи в ній участі. Він не може сказати: «БЕРІТЬ І ЇЖТЕ З ЦЬОГО ВСІ: ЦЕ Є ТІЛО МОЄ, КОТРЕ ЗА ВАС БУДЕ ВИДАНЕ» і не жити тим самим прагненням жертвувати власне тіло, власне життя довіреному йому людові. Це те, що відбувається у звершенні служіння.

Священник постійно формується цими літургійними діями і багатьма іншими.

* * *

  1. Я хотів подати тільки деякі рефлексії, які, безперечно, не вичерпують безцінний скарб священнодіяння святих таїн. Прошу всіх єпископів, священників, дияконів, форматорів у семінаріях, викладачів теологічних факультетів і шкіл та всіх катехітів, які допомагають святому Божому людові черпати з того, що завжди було головним джерелом християнської духовності. Ми покликані постійно відкривати поновно багатство основних принципів, поданих у перших пунктах Sacrosanctum Concilium, розуміючи, що існує внутрішній зв’язок між першою Конституцією Собору й усіма наступними. Тому ми не можемо повернутися до ритуальної форми, яку Отці Собору, cum Petro et sub Petro, захотіли реформувати, апробуючи, під керівництвом Святого Духа і йдучи за голосом свого сумління як пастирі, принципи, з яких постала реформа. Святі Понтифіки Павло VI і Йоан Павло ІІ, апробуючи реформовані літургійні книги ex decreto Sacrosancti Œcumenici Concilii Vaticani II, гарантували вірність реформам Собору. І тому я написав Traditionis custodes, щоб Церква могла возносити різними мовами одну й ту саму молитву, здатну виразити її єдність[23]. Як я написав, я прагну бачити відновлення цієї єдності в усій Церкві Римського Обряду.
  2. Я хотів би, щоб цей лист допоміг нам відновити здивування красою правди християнського богослужіння, пригадати необхідність автентичного літургійного вишколу й визнати значущість мистецтва священнодіяння, яке служить істині пасхальної таїни й участі всіх охрещених, кожний з яких має своє особливе покликання.

Це багатство не далеко від нас, воно присутнє в наших церквах, у наших християнських святах, у центральному місці, відведеному недільним богослужінням, у силі Таїнств, які звершуємо. Християнське життя – це постійне зростання, ми покликані дозволити формувати себе з радістю і в спільноті.

  1. І тому мені хотілося би дати вам наступні вказівки для продовження нашого шляху. Запрошую вас відкрити поновно значення літургічного року і Господнього дня; на це також вказує Собор (див. Sacrosanctum Concilium, nn. 102-111).
  2. У світлі всього, що було сказано, розуміємо, що літургічний рік – це можливість зростати у пізнанні таїни Христа, занурюючи своє життя у таїну Пасхи й очікуючи другого пришестя Господа. Йдеться про справжній постійний вишкіл. Наше життя – це не послідовність випадкових і хаотичних подій, а дорога, яка, від Пасхи до Пасхи, уподібнює нас до Господа з надією на славне пришестя нашого Спасителя Ісуса Христа[24].
  3. У проминаючому часі, оновленому Пасхою, кожний восьмий день Церква звершує в недію подію спасіння. Неділя, перед тим як стати заповіддю, була даром Бога своєму людові (і тому Церква зробила його заповіддю). Недільне богослужіння дає християнській спільноті можливість розвиватися через Євхаристію. Від неділі до неділі Слово Воскреслого освітлює наше життя, прагнучи реалізувати в нас те, для чого Воно було послане (див. Іс. 55, 10-11). Від неділі до неділі причастя Тіла і Крові Христа прагне перетворити наше життя на приємну Богові жертву у братерському сопричасті, яке стає діленням, прийняттям, служінням. Від неділі до неділі сила розламаного Хліба підтримує нас у проголошенні Євангелія, у якому проявляється автентичність нашого служіння.

Отож, залишмо всі суперечки і разом слухаймо, що Святий Дух говорить Церкві, підтримуймо спільноту, не припиняймо дивуватися красою Літургії. Пасха – це подарунок нам, отож постійно піддаваймося прагненню Господа споживати її разом із нами – під поглядом Марії, Матері Церкви.

Дано в Римі, в Соборі Святого Івана Хрестителя на Латеранському пагорбі, 29 червня, в урочистість Святих Апостолів Петра і Павла, 2022 року – десятого року мого понтифікату.

ФРАНЦИСК

Хай тремтить усе людство, хай тремтить увесь світ

і нехай радіє небо, коли Христос, Син Бога живого,

присутній на вівтарі в руках священника!

О чудова величність і приголомшливе благочестя!

О шляхетне смирення, о смиренна шляхетність,

що Володар всесвіту, Бог і Син Бога,

так принижується, що ховається

ради нашого спасіння у маленькому кусочкові хліба!

Споглядайте, брати, покору Бога

і відчиніть перед Ним свої серця;

принижте себе, щоби Він вас підняв.

Нічого для себе не залишіть,

щоби Той, який віддав себе повністю,

міг прийняти вас повністю.

Св. Франциск з Ассізі, Лист до всього Ордену ІІ, 26-29

[1] Див. Leo Magnus, Sermo LXXIV: De ascensione Domini II, 1: «quod […] Redemptoris nostri conspicuum fuit, in sacramenta transivit».

[2] Præfatio paschalis III, Missale Romanum (2008) p. 367: «Qui immolátus iam non móritur, sed semper vivit occísus».

[3] Див. Missale Romanum (2008) p. 532.

[4] Див. Augustinus, Enarrationes in psalmos. Ps. 138,2; Oratio post septimam lectionem, Vigilia Paschalis, Missale Romanum (2008) p. 359; Super oblata, Pro Ecclesia (B), Missale Romanum (2008) p. 1076.

[5] Див. Augustinus, In Ioannis Evangelium tractatus XXVI, 13.

[6] Litteræ encyclicæ Mediator Dei (20 листопада 1947) в AAS 39 (1947) 532.

[7] AAS 56 (1964) 34.

[8] R. Guardini, Liturgische Bildung (1923) в Liturgie und liturgische Bildung (Mainz 1992) p. 43.

[9] R. Guardini, Der Kultakt und die gegenwärtige Aufgabe der Liturgischen Bildung (1964) в Liturgie und liturgische Bildung (Mainz 1992) p. 14.

[10] De Ordinatione Episcopi, Presbyterorum et Diaconorum (1990) p. 95: «Agnosce quod ages, imitare quod tractabis, et vitam tuam mysterio dominicæ crucis conforma».

[11] Leo Magnus, Sermo XII: De Passione III, 7.

[12] Irenæus Lugdunensis, Adversus hæreses IV, 20, 7.

[13] R. Guardini, Liturgische Bildung (1923) в Liturgie und liturgische Bildung (Mainz 1992) p. 36.

[14] Cantico delle Creature, Fonti Francescane, n. 263.

[15] R. Guardini, Liturgische Bildung (1923) в Liturgie und liturgische Bildung (Mainz 1992) p. 99.

[16] Див. Institutio Generalis Missalis Romani, nn. 45; 51; 54-56; 66; 71; 78; 84; 88; 271.

[17] Див. Exhortación apostólica Evangelii gaudium (24 листопада 2013), nn. 135-144.

[18] Див. Institutio Generalis Missalis Romani, n. 310.

[19] Prex dedicationis en Ordo dedicationis ecclesiæ et altaris (1977) p. 102.

[20] Missale Romanum (2008) p. 515: «In spiritu humilitatis et in animo contrito suscipiamur a te, Domine; et sic fiat sacrificium nostrum in conspectu tuo hodie, ut placeat tibi, Domine Deus».

[21] Missale Romanum (2008) p. 515: «Lava me, Domine, ab iniquitate mea, et a peccato meo munda me».

[22] Див. Institutio Generalis Missalis Romani, nn. 78-79.

[23] Див. Paulus VI, Constitutio apostolica Missale Romanum (3 квітня 1969) в AAS 61 (1969) 222.

[24] Missale Romanum (2008) p. 598: «… exspectantes beatam spem et adventum Salvatoris nostri Iesu Christi».