Третя пробація – це особливий час, час повернення до витоків. Після багатьох років в ордені єзуїтів, досвіду праці та звичайної сірої буденності монашого життя, цей період дає можливість зупинитися, поглянути з відстані на пройдений шлях, поглибити досвід новіціату та інших етапів. Це останній етап багаторічної формації в ордені.

Чому така назва? Святий Ігнатій засновує чернечу формацію на низці випробувань, які дозволяють настоятелям краще пізнати кандидата, а самому кандидатові – пізнати себе, переконатися, як він функціонує в різних життєвих ситуаціях, до чого має більшу або меншу схильність, які його сильні сторони, а які обмеження. Він також може оцінити, чи підходить йому такий спосіб життя.

Якщо ми говоримо про Третю пробацію, то логічно припустити, що перед нею була Перша й Друга. Перша пробація, або кандидатура, триває 2–3 тижні. Кандидат прибуває до монастиря і готується до початку новіціату. З початком новіціату розпочинається друга пробація, яка триває… фактично аж до третьої, тобто багато років. Єзуїти, які разом зі мною проходили третю пробацію, мали дуже різний досвід монашого життя: наймолодший з нас – 15 років у ордені, найстарший – близько 25 років. У певному сенсі третя пробація є повторенням новіціату, але вже з іншої перспективи, з певним життєвим багажем і досвідом. Зазвичай вона триває від 6 до 9 місяців. Сам новіціат триває 2 роки.

У новіціаті кожен проходить низку випробувань. Одним із найважливіших є духовні вправи – приблизно місяць реколекцій у мовчанні за методом святого Ігнатія. Він також пропонує інші випробування, наприклад, місячну прощу без грошей, просячи нічліг і їжу, місячне перебування в лікарні, яка за часів Ігнатія була радше притулком для бідних, бездомних і хворих. Ігнатій як людина гнучка допускає можливість адаптації випробувань залежно від обставин, що дозволяє пристосувати їх до конкретного культурного, часового й місцевого контексту. У моєму випадку, 25 років тому, ми провели місячні духовні вправи, здійснили двотижневу прощу жебрацьким хлібом до місця народження святого Станіслава Костки – Росткова, протягом місяця працювали волонтерами в лікарні, брали участь у пішій прощі до Ченстохови. Кожен з нас рік мав завдання, пов’язане з контактами з людьми: робота з молодіжною групою при парафії, з міністрантами, у майстернях терапії зайнятістю або відвідування соціального центру. Також випробуванням був розпорядок дня в новіціаті: прибирання, миття посуду, участь у конференціях, вивчення “Автобіографії” святого Ігнатія і написання власної автобіографії, знайомство з монастирськими конституціями, вивчення іноземних мов. Дехто жартував, що тижневий виїзд додому після першого року новіціату – це “домашнє випробування”, бо не всі після нього поверталися… Два роки новіціату завершуються складанням чернечих обітів. Але випробування на цьому не закінчуються.

Наступним випробуванням є навчання і душпастирські завдання, які його супроводжують. Випробуванням є також дворічний період повноцінної праці між навчанням філософії та теології. Випробуванням є і перше призначення на роботу після свячень, яке визначає провінціал. І так, через кілька років після свячень, настає Третя пробація.
Я провів цей час у Саламанці, в Іспанії. Нас було дев’ятеро: четверо з Європи (Польща, Італія, Португалія) і п’ятеро з Південної Америки (Колумбія, Домініканська Республіка, Нікарагуа). Різні країни, різний культурний контекст, різні життєві історії. Ми почали з вивчення “Автобіографії” Ігнатія, після чого кожен розповів свою життєву історію. Це допомогло нам швидше познайомитися, зрозуміти один одного. Згодом ми вдруге пережили місячні духовні вправи. Наставник Третьої пробації запрошував єзуїтів, які проводили для нас тижневі курси з питань ідентичності ордену, його історії, особистісного й емоційного розвитку. Подібно до новіціату, ми також вивчали Конституцію ордену.

Великим щастям для мене була можливість пройти Третю пробацію в Іспанії, оскільки це дало мені змогу ще перед її початком, під час вдосконалення іспанської мови, відвідати місця, пов’язані зі святим Ігнатієм. Я бачив його родинний дім, нині оточений великим монастирем із базилікою. Мені пощастило побачити також будинок його годувальниці, яка доглядала його від дня народження і в якому він, ймовірно, провів багато часу. Я відвідав Манресу, де він пережив свої кількамісячні Духовні вправи, і міг доторкнутися до стін печери, в якій він провів стільки днів і ночей. Це місце сьогодні виглядає інакше, ніж за його часів, адже згодом тут були добудовані каплиці, церква, монастир. Але зберігся середньовічний міст, яким Ігнатій, ймовірно, не раз переходив. Я побачив річку Кардонер, біля якої він пережив момент духовного осяяння, хоча мушу зізнатися, що вона виглядала зовсім не так, як я собі уявляв, коли 22 роки тому читав в новіціаті «Автобіографію» Ігнатія.

Я відвідав бенедиктинське абатство Монсеррат. Саме тут Ігнатій пожертвував Марії свою зброю і меч. У Барселоні я бачив ніші в базиліці Санта-Марія-дель-Мар, де він збирав милостиню, щоб покрити витрати на навчання, а також місце, де колись стояв будинок Інес Паскуаль, жінки, яка прихистила його у своєму домі. Нині частину цього будинку знесено, на його місці проходить вулиця. П’ятсот років – це довгий період, і багато чого змінилося.

Під час Третьої пробації ми мали змогу знову побувати в цих місцях у рамках паломництв, що були для нас духовними «повтореннями» досвіду Ігнатія. Це був дуже важливий момент: усі ці місця, назви, міста, про які я читав багато років тому і які тоді не мали для мене конкретного значення, набули реальності, стали чимось відчутним, склалися в логічну карту Іспанії. Лойола, Аспейтя, Саламанка, Алькала, Барселона, Манреса, Монсеррат, Аранцасу… Я мав невідступне відчуття, що переживаю щось подібне до досвіду Ігнатія в Святій Землі – коли він слідував слідами Спасителя, ходив тими самими дорогами, торкався тих самих місць, прагнув запам’ятати кожну деталь, щоб усе точно закарбувати в пам’яті.

Особисто я ніколи не мав можливості відвідати Святу Землю, але натомість зміг пройти слідами Ігнатія: ходити дорогами, якими він ходив, пізнавати місця, в яких він перебував. Дивитися, торкатися, вдихати атмосферу цих місць. І хоча вони не виглядають так, як у його часи, цей досвід був для мене дуже цінним. Завдяки цьому я зміг по-іншому поглянути на все те, про що Ігнатій говорить у «Духовних вправах» у контексті контемпляції сцен з життя Ісуса.

Останнім етапом Третьої пробації було півтора місяця практики в конкретних осередках, які провадять іспанські єзуїти. Кожен із нас був направлений у різні місця. Я потрапив до Сан-Себастьяна на півночі Іспанії, неподалік французького кордону. Вранці я служив у парафії – відправляв меси та сповідав, а після обіду працював в іншому кінці міста, в соціальному центрі Loiolaetxea.

У цьому центрі під одним дахом живуть єзуїти, волонтери та люди, які переживають важкі життєві обставини. Протягом дня туди приходять також соціальні працівники, які разом із кожним мешканцем розробляють «програму розвитку». Перебування в центрі не є постійним – він має допомогти людині стати на ноги, тому кожен має індивідуальний план і звітує про його виконання.

Серед мешканців центру є люди з залежностями, ті, хто має труднощі з адаптацією в суспільстві, бездомні, особи, які тимчасово залишили в’язницю за умовним звільненням. Частина з них надолужує прогалини в освіті, навчається у школі або проходить курси, щоб здобути нові навички. Інші починають працювати, щоб відновити незалежність. Соціальні працівники допомагають заповнювати документи, оформлювати формальності в установах, шукати житло на час, коли закінчиться термін перебування в центрі.
Однією з форм терапії є також спільне життя: спільні трапези, чергування на кухні та прибиранні, спільні виїзди. Величезна відповідальність тут покладена на єзуїтів і волонтерів. Соціальні працівники працюють лише у будні, по вісім годин на день, а єзуїти та волонтери живуть тут постійно – це їхній дім. Вони ділять життя з людьми, які часто мають складні життєві історії, і, можливо, саме тут, вперше в житті, можуть побачити, як виглядає нормальне життя, як вирішуються конфлікти, як можна розділяти радощі й смуток, як відзначати свята.

Багато хто з них не мав добрих взірців у своїх сім’ях, тому не навчилися здорових моделей життя. Таким чином, їхній розвиток відбувається двома шляхами: через соціальну підтримку (роботу, навчання, курси) та через спільне життя з єзуїтами, волонтерами й іншими мешканцями, які підтримують одне одного на шляху змін.

Після півтора місяця на різних місцях ми повернулися до Саламанки. Там ми поділилися досвідом, підсумували цей період. У нас залишався ще тиждень на прощання, після чого кожен повернувся у свою країну. Тепер нас розділяють тисячі кілометрів, різні часові пояси. Дехто повернувся до праці, якою займався до приїзду в Саламанку, інші отримали нові завдання.

Цей досвід був для мене безцінним. Я особливо вдячний за можливість оглянути пройдений шлях – від новіціату через роки монашого життя, труднощі й радощі, кризи й спокійні періоди, виклики й досягнення. Життя триває. Поки ми на цій землі, щоразу перед нами постануть нові виклики, успіхи й поразки, правильні рішення й помилки. Ми не знаємо, скільки часу нам ще відведено, але важливо використати його якнайкраще.

Третя пробація, хоч і є завершенням офіційної формації, не означає кінця шляху. Це не фінал. Наш розвиток і наше внутрішнє преображення тривають аж до смерті. Кожен життєвий етап приносить свої завдання.

О. Себастіан Масловський ТІ