https://www.vatican.va/content/leo-xiv/en/apost_letters/documents/20251123-in-unitate-fidei.html

 

IN UNITATE FIDEI

 

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

 

ЛЕВ XIV

АПОСТОЛЬСЬКИЙ ЛИСТ

 

В ЄДНОСТІ ВІРИ

 

З НАГОДИ 1700-ї РІЧНИЦІ НІКЕЙСЬКОГО СОБОРУ

 

  1. У єдності віри, проголошеній в ранній Церкві, християни покликані бути в гармонії, зберігати та передавати отриманий дар з любов’ю та радістю. Це виражено у Символі віри: «Вірую в єдиного Господа Ісуса Христа… і ради нашого спасіння зійшов із небес», яке сформулювали 1700 років тому на Нікейському Соборі – першому вселенському Соборі в історії християнства.

Готуючись до Апостольської подорожі до Туреччини, я хочу цим Листом заохотити всю Церкву відновити свій ентузіазм у сповіданні віри. Упродовж століть це незмінне сповідання віри було спільною спадщиною християн, і воно заслуговує, щоб його сповідували та розуміли щораз по-новому та актуальними способами. З цією метою Міжнародна Богословська Комісія схвалила важливий документ: Ісус Христос, Божий Син, Спаситель. 1700-а річниця Вселенського Нікейського Собору. Я згадую цей документ, оскільки він подає цінні перспективи для вивчення важливості та актуальності Нікейського собору не лише в його богословському та еклезіальному, але й у культурних та соціальних аспектах.

  1. «Початок Євангелії Ісуса Христа, Сина Божого», – так св. Марко розпочинає своє Євангеліє, підсумовуючи все його послання у перспективі божественного синівства Ісуса Христа. Так само апостол Павло знає, що він покликаний проголошувати добру новину про Божого Сина, який помер і воскрес за нас (див. Рим. 1, 9). Справді, Ісус – це остаточне «так» Бога обітницям, даним пророкам (див. 2 Кор. 1, 19-20). В Ісусі Христі Слово, яке було Богом споконвіку і через яке все сталося, як каже пролог Євангелія від Йоана, «стало тілом, і оселилося між нами» (Йо. 1, 14). В Ісусі Бог став нашим ближнім настільки, що все, що ми робимо будь-кому з наших братів і сестер, ми робимо Йому (див. Мт. 25,40).

Цього Святого Року, присвяченого темі Христа, нашої надії, за провидінням ми також святкуємо 1700-у річницю І Нікейського Собору, який у 325 проголосив визнання віри в Ісуса Христа, Божого Сина. Це серцевина християнської віри. Навіть сьогодні, під час недільної Євхаристії, ми промовляємо Нікейсько-Константинопольський Символ віри, сповідання віри, яке об’єднує всіх християн. У наші важкі часи, серед багатьох турбот і страхів, загроз війни та насильства, стихійних лих, тяжкої несправедливості та дисбалансу, голоду та злиднів, від яких страждають мільйони наших братів і сестер, цей Символ віри дає нам надію.

  1. Часи Нікейського Собору були не менш бурхливими. У 325, коли Нікейський Собор розпочався, рани переслідування християн ще були свіжими. Міланський едикт (313 р.), виданий імператорами Костянтином та Ліцинієм, здавалося, сповіщав про початок нової ери миру. Але через зовнішні загрози всередині Церкви невдовзі виникли суперечки та конфлікти.

Арій, священник з Александрії в Єгипті, навчав, що Ісус не був справжнім Божим Сином. Навіть якщо Ісус не був простим створіння, то Його вважали проміжною істотою між недоступним Богом і людством. Що більше, був би час, коли Син «не існував». Така точка зору відповідала загальному мисленню того часу і тому здавалася правдоподібною.

Але Бог не покидає свою Церкву. Він завжди кличе мужніх чоловіків і жінок, свідків віри, а також пастирів, які ведуть його народ і показують йому шлях Євангелія. Єпископ Александрії зрозумів, що вчення Арія не узгоджується зі Святим Письмом. Оскільки Арій не хотів примирення, то Олександр скликав єпископів Єгипту та Лівії на Синод, який засудив вчення Арія. Потім він надіслав листи іншим єпископам Сходу, в яких надав детальний звіт. На Заході цією справою займався єпископ Осій Кордубський, Іспанія, який вжив відповідних заходів. Він уже проявив себе як палкий сповідник віри під час гоніння імператора Максиміана та користувався довірою єпископа Рима, Папи Сильвестра.

Але послідовники Арія також згуртувалися. Це призвело до однієї з найбільших криз у першому тисячолітті існування Церкви. Причина суперечки не була дрібною. Вона стосувалася суті християнської віри – відповіді на важливе питання, яке Ісус поставив своїм учням у Кесарії Филиповій: «“На вашу ж думку”, – до них каже, – “хто я?”» (Мт. 16, 15).

  1. Суперечки загострювалися, і імператор Костянтин зрозумів, що загроза єдності Церкви – це також загроза єдності імперії. Тому він скликав усіх єпископів на екуменічний, тобто Вселенський Собор у Нікеї, щоб відновити єдність. Собор, відомий як «Собор 318 Отців», очолював імператор, а кількість зібраних єпископів була безпрецедентною. Деякі з них ще носили сліди тортур, яких вони зазнали під час переслідувань. Переважна більшість із них походила зі Сходу, тоді як, схоже, лише п’ятеро прибули з Заходу. Папа Сильвестр доручив цю справу єпископу Осію Кордовському, авторитетному богослову, і вислав двох римських священників.
  2. Отці Собору засвідчили свою вірність Святому Письму та Апостольській Традиції, яку вони визнавали під час Хрещення згідно з наказом Ісуса: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа» (Мт. 28, 19). На Заході вже існували різні формулювання, до прикладу, те, яке знають як Апостольський Символ віри[1]. На Сході також було багато хрестильних визнань віри з подібною структурою. Мова не була ерудованою чи складною, а радше, як пізніше підтвердилося, простою та зрозумілою для рибалок Галілейського моря.

У цьому контексті Нікейський Символ Віри розпочинається з такого визнання віри: «Вірую в єдиного Бога Отця, Всемогутнього, Творця… усього видимого і невидимого»[2]. У такий спосіб Отці Собору виразили свою віру в одного єдиного Бога. Під час Собору цього ніхто не заперечував. Але другий пункт став предметом суперечки. Там також біблійна мова і визнання віри в одного Господа, Ісуса Христа, Божого Сина. Дискусія виникла через потребу розглянути питання, порушене Арієм, щодо того, як слід розуміти «Божого Сина» та як його можна узгодити з біблійним монотеїзмом. Тому Собор повинен був визначити правильне значення віри в Ісуса як «Божого Сина».

Отці Церкви визнавали, що Ісус – Божий Син, бо Він походить від сутності (ousia) Отця… «народжений, не сотворений, єдиносущний (homooúsios) з Отцем». Це визначення радикально спростовувало тезу Арія[3]. Для вираження істини віри Собор прийняв два слова: «сутність» (ousia) та «єдиносущність» (homooúsios), яких немає у Святому Письмі. Собор не хотів біблійну мову замінити грецькою філософією. Навпаки, Собор використовував ці терміни, щоб виразно підтвердити біблійну віру й відокремити її від помилок Арія, прийнятих під впливом еллінізму. Тому звинувачення в еллінізмі має стосуватися фальшивої доктрини Арія і його послідовників, а не Отців Нікейського Собору.

Отці Нікеї твердо залишалися вірними біблійному монотеїзму та автентичності Втілення. Вони хотіли ще раз підтвердити, що єдиний істинний Бог не недоступно далекий від нас, а навпаки, наблизився і прийшов нам назустріч в Ісусі Христі.

  1. Щоб передати послання простою мовою Біблії та літургії, знайомою всьому Божому Люду, Собор використав деякі формулювання з хрестильного визнання віри: «Бога від Бога, Світло від Світла, Бог істинного від Бога істинного». Собор прийняв біблійну метафору світла: «Бог є світло» (1 Йо. 1, 3; див. Йо. 1, 4-5). Як світло, яке світить і передає себе, не зменшуючись, так само Син є відображенням (apaugasma) Божої слави і образом (характером) Божої іпостасі (hypostasis) (див. Євр. 1, 3; 2 Кор. 4, 4). Отож, втілений Син, Ісус, – світло світу і світло життя (див. Йо. 8, 12). Через Хрещення очі наших сердець освічені (див. Еф. 1, 18), щоб ми також могли бути світлом для світу (див. Мт. 5, 14).

Врешті Символ віри стверджує, що Син є «істинним Богом від істинного Бога». У багатьох місцях Біблія відрізняє неживих ідолів від істинного та живого Бога. Істинний Бог – це Бог, який промовляє і діє в історії спасіння: Бог Авраама, Ісаака і Якова; Бог, який об’являє себе Мойсеєві в палаючій купині (див. Вих. 3, 14); Бог, який бачить недолю народу, чує його крики і супроводжує через пустелю у вогняному стовпі (див. Вих. 13, 21); Бог, який промовляє голосом грому (див. Втор. 5, 26) і співчуває (див. Ос. 11, 8-9). Християни покликані відвернутися від мертвих ідолів до живого та істинного Бога (див. Ді. 12, 25; 1 Сол. 1, 9). Тому Симон Петро проголошує в Кесарії Филиповій: «Ти – Христос, Бога живого син» (Мт. 16, 16).

  1. Нікейський Символ віри не формулює філософську теорію. Це визнання віри в Бога, який спас нас через Ісуса Христа. Це живий Бог, який прагне, щоб ми мали життя, і мали його в надмірі (див. Йо. 10, 10). Тому Символ віри продовжується словами хрестильного визнання віри: Божий Син, який «для нас, людей, і ради нашого спасіння зійшов з небес… і став людиною… і страждав, і був похований. І воскрес у третій день… І вознісся на небо… І вдруге прийде… судити живих і мертвих». Це показує, що твердження Собору щодо віри у Христа ґрунтуються на історії спасіння між Богом та Його творіннями.

Св. Атанасій, який брав участь у Соборі як диякон єпископа Олександра, а пізніше заступив його на кафедрі єпископа Александрії в Єгипті, неодноразово та дієво наголошував на сотеріологічному вимірі Нікейського Символу віри. Він пише, що Син, який зійшов із небес, «зробив нас дітьми Отця і обожествив людство, ставши людиною. Він не був людиною, яка пізніше стала Богом, а був Богом, який став людиною, щоби нас обожествити»[4]. Це можливо лише тоді, коли Син справді є Богом, бо жодна смертна істота насправді не може перемогти смерть і спасти нас, лише Бог може це зробити. Він визволив нас через свого Сина, який став людиною, щоб ми стали вільними (див. Гал. 5, 1).

У Нікейському Символі віри слід звернути увагу на дієслово descendit, «зійшов». Св. Павло описує цей рух сильними словами: «[Христос] применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини» (Фил. 2, 7). У пролозі Євангелія від св. Йоана читаємо: «І Слово стало тілом, і оселилося між нами» (Йо. 1, 14). Послання до Євреїв також навчає, що «Бо ми не маємо такого архиєрея, який не міг би співчувати нашим недугам: він же ж зазнав усього, подібно як ми, крім гріха» (Євр. 4, 15). Напередодні своєї смерті Ісус упокорив себе як невільник і помив ноги своїм учням (див. Йо. 13, 1-17). Апостол Фома лише після того, як вклав свої пальці в рани воскреслого Христа, визнав: «Господь мій і Бог мій!» (Йо. 20,28).

Саме завдяки Втіленню ми тепер зустрічаємо Господа в наших братах і сестрах у потребі: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 40). Нікейський Символ віри зображає не далекого, недоступного та нерухомого Бога, зачиненого в собі, а Бога, який близький до нас і супроводжує нас у нашій мандрівці світом, навіть у найтемніших куточках землі. Нескінченність Бога об’являється, коли Він стає малим, відкладаючи свою безмежну велич, щоб стати нашим ближнім у малих та бідних. Це революціонізує язичницькі та філософські концепції Бога.

Для нас сьогодні важливе ще одне слово з Нікейського Символу віри. Біблійне твердження «став плоттю» уточнюється додаванням слова «чоловік» після «воплотився». У такий спосіб Нікейський Собор дистанціюється від хибної доктрини, що Logos прийняв лише тіло як зовнішню оболонку, а не людську душу, наділену інтелектом і вільною волею. Собор прагне ствердити те, що пізніше чітко проголосили на Халкедонському Соборі (451): у Христі Бог прийняв на себе та відкупив усю людську істоту, тіло і душу. Святий Атанасій пояснює, що Божий Син став людиною, щоб обожествити людину[5]. Св. Іриней Ліонський і Оріген приготували це світле розуміння божественного об’явлення, а східна духовність пізніше дуже його розвинула.

Обожествлення не має нічого спільного з само-обожненням людини. Навпаки, обожествлення захищає нас від первісної спокуси хотіти стати як Бог (див. Бут. 3, 5). Ким Христос є за природою, тим ми стаємо за благодаттю. Через діло відкуплення Бог не лише відновив нашу людську гідність за своїм образом, але як створив нас дивовижним чином, так тепер зробив нас учасниками своєї божественної природи ще дивовижнішим способом (див. 2 Пт. 1, 4).

Отже, обожествлення – це справжнє олюднення (повне людське становлення). Саме тому людське життя виходить за свої межі, шукає поза собою, прагне поза собою, не зазнає спокою, поки не спочине в Богові[6]. «Deus enim solus satiat, Лише Бог може заспокоїти людину!»[7] Лише Бог у своїй нескінченності може заспокоїти нескінченне прагнення людського серця, тому Божий Син став нашим братом і Відкупителем.

  1. Як ми вже говорили, Нікея однозначно відкинула вчення Арія. Однак Арій та його послідовники не здалися. Сам імператор Костянтин і його наступники постійно підтримували аріан. Термін homooúsios став яблуком розбрату між нікейськими та антинікейськими фракціями, що спровокувало інші серйозні конфлікти. Св. Василій Кесарійський красномовно описав цю плутанину, порівнявши її з нічною морською битвою під час сильного шторму[8]. Св. Іларій, зі свого боку, свідчив про правовірність мирян на відміну від аріанства багатьох єпископів, визнаючи, що «вуха народу святіші за серця священиків»[9].

Св. Атанасій був міцним фундаментом Нікейського Символу віри завдяки непохитній та стійкій вірі. Хоча його п’ять разів виганяли з єпископської кафедри Александрії, але він щоразу повертався туди як єпископ. Навіть на вигнанні він вів Божий Люд своїми творами й листами. Як і Мойсей, Атанасій не міг ввійти в обіцяну землю церковного миру. Цю благодать отримало нове покоління, відоме як «молоді нікейці». На Сході це були три Каппадокійські Отці: св. Василій Кесарійський (бл. 330-379), якого назвали «Великим»; його брат св. Григорій Ніський (335-394); і найбільший товариш Василія, св. Григорій Назіанзин (329/30-390). На Заході це були св. Іларіон з Пуатьє (бл. 315-367), його учень св. Мартин Турський (бл. 316-397) та, перш за все, св. Амвросій Медіоланський (333-397) та св. Августин Гіппонський (354-430).

Особливою заслугою трьох каппадокійців було завершення формулювання Нікейського Символу віри, який показав, що в Бозі Єдність і Трійця жодним чином не суперечать одна одній. Такий розвиток подій призвів до формулювання догми віри про Святого Духа на І Константинопольському Соборі 381. Відповідно, Символ віри отримав назву «Нікейсько-Константинопольський Символ віри», і тепер звучить так: «І в Духа Святого, Господа животворящого, що від Отця і Сина ісходить, що з Отцем і Сином рівнопоклоняємий і рівнославимий, що говорив через пророків»[10].

Халкедонський Собор у 451 визнав Константинопольський Собор вселенським, а Нікейсько-Константинопільський Символ віри проголосили загальнообов’язковим[11]. Він став зв’язком єдності між Сходом і Заходом. У XVI ст. його прйняли церковні спільноти традиції Реформації. Отож Нікейсько-Константинопольський Символ віри став спільним визнанням віри всіх християнських традицій.

  1. Шлях, що розпочався зі Святого Письма і привів до Нікейського Символу віри, прийнятого пізніше в Константинополі та Халкедоні, а потім знову в XVI та XXI стт., був довгим і послідовним. Усі ми, як учні Ісуса Христа, були охрещені «в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Ми покладаємо на собі знак хреста й отримуємо благословення. Кожну молитву псалмами в Літургії Годин закінчуємо словами: «Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові». Літургія і християнське життя міцно закріплені в Нікейсько-Константинопольському Символі віри: все, що промовляємо устами, повинно йти від серця, щоб ми могли свідчити про це своїм життям. Тому ми повинні задатися питанням: яке наше внутрішнє сприйняття Символу віри сьогодні? Чи ми відчуваємо, що воно впливає на наш актуальний стан? Чи ми розуміємо те, що промовляємо щонеділі, і чи живемо цим? Чи те, що промовляємо, має якесь значення для нашого життя?
  2. Нікейський Символ віри розпочинається з визнання віри у Бога Вседержителя, Творця неба й землі. Сьогодні для багатьох людей Бог і тема Бога майже нічого не значать у їхньому житті. ІІ Ватиканський Собор зазначив, що християни несуть принаймні часткову відповідальність за цей стан речей, бо не свідчать про істинну віру, приховують справжнє обличчя Бога способом життя та діями, що відрізняються від Євангелія[12]. В ім’я Бога воювали, вбивали, переслідували й дискримінували. Проголошували не милосердного, а мстивого Бога, який вселяє страх і карає.

З огляду на це Нікейський Символ віри закликає нас до іспиту сумління. Що для мене означає Бог і як я свідчу про свою віру в Нього? Чи один єдиний Бог справді є Господом мого життя, чи в мене є ідоли, яких я ставлю перед Богом та Його заповідями? Чи мій Бог – це живий Бог, близький до мене в кожній ситуації, Отець, до якого я звертаюся з синівською довірою? Чи мій Бог – це Творець, якому я завдячує те, ким я є і що маю, і чиї сліди знаходжу в кожному творінні? Чи я готовий справедливо ділитися благами землі, які належать усім однаково? Як я ставлюся до створіння – діла Божий рук? Чи я експлуатую та нищу створіння, чи користуюся ним з шаною та вдячністю, піклуюся про нього та культивую його як спільний дім людства?[13]

  1. Визнання віри в Ісуса Христа, нашого Господа і Бога, займає центральне місце в Нікейсько-Константинопольському Символі віри. Це серцевина нашого християнського життя. Тому ми зобов’язуємося йти за Ісусом як нашим учителем, братом і товаришем. Але Нікейський Символ віри вимагає від нас більше: щоб ми завжди пам’ятали, що Ісус Христос – Господь (Kyrios), Син живого Бога, який «задля нас людей і нашого ради спасіння зійшов із небес» і помер «за нас» на хресті, відкрив нам дорогу до нового життя через своє воскресіння і вознесіння.

Очевидно, що наслідування Христа – це не широка й вигідна дорога. Це – часто вимоглива й болісна стежка, яка завжди веде до життя і спасіння (див. Мт. 7, 13-14). Діяння Апостолів говорять про нову дорогу (див. Ді. 19, 9, 23; 22, 4, 14-15, 22), якою є Ісус Христос (див. Йо. 14, 6). Наслідування Господа зобов’язує нас йти дорогою хреста, яка через покаяння веде нас до освячення і обожествлення[14].

Якщо Бог любить нас усім своїм єством, то й ми повинні любити один одного. Не можна любити Бога, якого не бачимо, й водночас не любити наших братів і сестер, яких бачимо (див. 1 Йо. 4, 20). Любов до Бога без любові до ближнього – це лицемірство; радикальна любов до ближнього, особливо до ворогів, без любові до Бога, вимагає «героїзму», який би нас приголомшував і пригнічував. У наслідуванні Ісуса піднесення до Бога відбувається через сходження до наших братів і сестер та відданість їм, особливо найменшим, найбіднішим, покинутим та маргіналізованим. Те, що ми зробили найменшим із них, зробили самому Христові (див. Мт. 25, 31-46). Перед лицем катастроф, війн та злиднів ми свідчимо про Боже милосердя тим, хто сумнівається в ньому, лише тоді, коли вони відчувають Його милосердя через нас[15].

  1. Насамкінець, Нікейський Собор ще й сьогодні актуальний з огляду на свою велику екуменічну цінність. Досягнення єдності між усіма християнами було однією з головних цілей останнього Собору – ІІ Ватиканського Собору[16]. Рівно тридцять років тому св. Йоан Павло II продовжив це соборове послання у своїй енцикліці Ut Unum Sint (25 травня 1995). Отож, разом із великою річницею І Нікейського Собору, ми також святкуємо річницю першої екуменічної Енцикліки. Її можна вважати маніфестом, який оновив екуменічні основи, закладені Нікейським Собором.

Дяка Богові, що екуменічний рух багато чого досяг за останні шістдесят років. Це правда, що повної видимої єдності з Православними та Орієнтальними Православними Церквами, а також з церковними спільнотами, народженими Реформацією, ще не досягнуто. Але екуменічний діалог, заснований на одному хрещенні та Нікейсько-Константинопольському Символі віри, привів нас до визнання послідовників інших Церков та церковних спільнот нашими братами та сестрами в Ісусі Христі, а також до повторного відкриття єдиної вселенської спільноти учнів Христа по всьому світу. Ми поділяємо одну й ту саму віру в єдиного Бога, Отця всіх людей; ми разом визнаємо єдиного Господа й істинного Божого Сина, Ісуса Христа, і єдиного Святого Духа, який надихає нас і спонукає до повної єдності та спільного свідчення Євангелія. Нас об’єднує набагато більше, ніж розділяє![17] У розділеному та розбитому численними конфліктами світі єдина вселенська християнська спільнота може бути знаком миру та знаряддям примирення, і відігравати вирішальну роль у глобальній праці заради миру. Св. Йоан Павло II нагадав нам, зокрема, про свідчення численних християнських мучеників з усіх Церков та церковних спільнот: пам’ять про них об’єднує нас і спонукає бути свідками та миротворцями у світі.

Щоб вірно виконувати цю місію, ми повинні разом йти до єдності та примирення між усіма християнами. Нікейський Символ віри може бути основою та орієнтиром для цієї місії. Він пропонує нам модель справжньої єдності в законній різноманітності. Єдність у Тройці, Тройця в Єдності, бо єдність без різноманітності – це тиранія, різноманітність без єдності – це фрагментація. Тринітарна динаміка – це не дуалістичне та виключне «або/чи», а радше вирішальний зв’язок, «одне і друге/і». Святий Дух – це зв’язок єдності, якому ми поклоняємося разом з Отцем і Сином. Тому ми повинні залишити богословські суперечки, які втратили raison d’être, щоб розвивати спільне розуміння і, що більше, спільну молитву до Святого Духа, щоб Він міг об’єднати нас усіх в одній вірі та одній любові.

Це не екуменізм, який намагається повернутися до стану, який був до поділів, це не взаємне визнання актуального status quo різноманітності Церков і церковних спільнот. Це екуменізм, спрямований у майбутнє, який шукає примирення через діалог, обмін дарами й духовним спадком. Відновлення єдності між християнами не збіднює, а збагачує нас. Як і в Нікеї, цю мету можна досягти лише через терпеливу, довгу й часто важку дорогу взаємного слухання і акцептації. Це богословський і ще більше духовний виклик, який вимагає від усіх нас покаяння і навернення. Тому нам потрібен духовний екуменізм молитви, прославлення та поклоніння, як це виражено в Нікейському та Константинопольському Символах віри.

Закличмо Святого Духа, щоб супроводжував і вів нас у цьому ділі.

Святий Духу Бога, Ти ведеш віруючих стежками історії.

Дякуємо Тобі за Символи віри та за пробудження у наших серцях радості визнання нашого спасіння в Ісусі Христі, Божому Сині, єдиносущному з Отцем. Без Нього ми нічого не можемо зробити.

Споконвічний Божий Духу, Ти століттями оновлюєш віру Церкви. Допоможи нам її поглиблювати і завжди повертатися до того, що суттєве, щоби її проголошувати.

Щоб наше свідчення у світі не було марним, прийди, Святий Духу, з вогнем благодаті, щоб оживити нашу віру, освітити нас надією і запалити любов’ю.

Прийди, Божий Утішителю, джерело гармонії, об’єднай серця й уми віруючих. Прийди й дозволь нам радіти красою сопричастя.

Прийди, Любове Отця і Сина, збери нас в одній вівчарні Христа.

Вкажи нам шляхи, якими потрібно йти, щоб завдяки Твоїй мудрості ми знову стали тими, ким ми є у Христі: єдиним цілим, щоб світ повірив. Амінь.

 

Ватикан, 23 листопада 2025, Урочистість Нашого Господа Ісуса Христа, Царя всесвіту

 

ЛЕВ XIV

 

[1] L.H. Westra, The Apostles’ Creed. Origin, History and Some Early Commentaries, Turnhout 2002 (Instrumenta patristica et mediaevalia, 43).

[2] І Нікейський Собор, Expositio fidei: CC COGD 1, Turnhout 2006, 196-8.

[3] Св. Атанасій Александрійський, Contra Arianos, I, 9, 2 (ed. Metzler, Athanasius Werke, I/1,2, Berlin – New York 1998, 117-118). З твердження св. Атанасія в Contra Arianos I, 9 ясно виникає, що homooúsios означає не «подібну сутність», а «однакову сутність» з Отцем; йдеться не про подібність сутності, а про тотожність сутності між Отцем і Сином. Латинський переклад homooúsios слушно говорить про unius substantiae cum Patre.

[4] Св. Атанасій Александрійський, Contra Arianos, I, 38, 7 – 39, 1: ed. Metzler, Athanasius Werke, I/1,2, 148-149.

[5] Св. Атанасій Александрійський, Див. De incarnatione Verbi, 54, 3: SCh 199, Paris 2000, 458; там само, Contra arianos, I, 39; 42; 45; II, 59ss.: ed. Metzler, Athanasius Werke, I/1,2, 149; 152, 154-155 і 235ss.

[6] Див. св. Августин, Confessions, I, 1: CCSL 27, Turnhout 1981, 1.

[7] Св. Фома Аквінський, In Symbolum Apostolorum, art. 12: ed. Spiazzi, Thomae Aquinatis, Opuscula theologica, II, Taurini – Romae 1954, 217.

[8] Св. Василій, De Spiritu Sancto, 30.

[9] Св. Іларій, Contra Arianos, vel Auxentium, 6. Пам’ятаючи твердження Отців Церкви, вчений богослов, згодом кардинал, а нині святий і Вчитель Церкви, Джон Генрі Ньюмен (1801-1890), дослідив цю суперечку і дійшов висновку, що Нікейський Символ віри зберігся, перш за все, завдяки sensus fidei Божого Люду. Див. On Consulting the Faithful in Matters of Doctrine (1859).

[10] І Константинопольський Собор, Expositio fidei: CC, Conc. Oec. Gen. Decr. 1, 5720-24. Твердження «від Отця і Сина походить (Filioque)» немає в тексті Константинопольського Собору; до латинського Символу віри його вставив Папа Бенедиктом VIII у 1014 році, і воно є предметом православно-католицького діалогу.

[11] Халкедонський Собор, Definitio fidei: CC, Conc. Oec. Gen. Decr. 1, 137393-138411.

[12] ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes, 19: AAS 58 (1966), 1039.

[13] Див. Франциск, Енцикліка Laudato Si’ (24 травня 2015), 67; 78; 124: AAS 107 (2015), 873-874; 878; 897.

[14] Див. Франциск, Апостольська Адгортація Gaudete et Exsultate (19 березня 2018), 92: AAS 110 (2018), 1136.

[15] Див. Франциск, Енцикліка Fratelli Tutti (3 жовтня 2020), 67; 254: AAS 112 (2020), 992-993; 1059.

[16] Див. ІІ Ватиканський Собор, Декрет про екуменізм Unitatis Redintegratio, 1: AAS 57 (1965), 90-91.

[17] Див. св. Йоан Павло II, Енцикліка Ut Unum Sint (25 травня 1995), 20: AAS 87 (1995), 933.