En camino con Ignacio
В дорозі з Ігнатієм
Артуро Соса ТІ
генерал Ордену Єзуїтів
розмова з Даріо Менором
переклав о. О. Кривобочок ТІ
Зміст
Вступне слово
Введення: Обнадійливе майбутнє
- Святий Ігнатій – стати прочанином
- Артуро Соса – прочанин сьогодні
- Відважно жити в сучасному світі
- Нова мрія про Церкву
- Товариство Ісуса сьогодні
- Показати дорогу до Бога
- Йти разом із убогими й відкинутими світом
- Супроводжувати молодь у створенні обнадійливого майбутнього
- Пробуджувати більшу чутливість до Спільного Дому
- Єзуїтський вишкіл: джерело визволення і надії
- Місія, розділена з іншими, – школа діалогу й відкритості
Підсумкові думки Даріо Менора
Вступне слово
сестри Йоланти Кафки RMI,
голови Міжнародної Асамблеї Вищих Настоятельок
До читача
Початок
Не знаю, чи ти колись був у чудовій базиліці Санта Марія дель Мар у Барселоні. Я там була багато разів, йдучи слідами отця Клярета, засновника моєї конгрегації, який там часто проповідував. Серед багатьох скарбів, які там містяться, я відкрила один особливий. На сходинці однієї з останніх бокових каплиць по лівій стороні я побачила маленьку таблицю. Вона там була вже багато років, її ледве можна було прочитати, але там було написано, що «тут зазвичай сидів і просив милостиню св. Ігнатій». Отець Ігнатій тут, у цьому закутку Церкви, просив милостиню? Це не вміщалося в моїй голові, де в пам’яті був інший образ святого. Але так, це був Ігнатій. Просив милостиню на життя, щоби ділитися з убогими, щоби подорожувати до Парижа. Це був перший етап навернення цього прочанина, який шукав способу служити Богові і своїй Церкві. Досвід внутрішнього оголення, вбогість разом із убогими, перемішані з мріями просвітити свою віру навчанням. Пізніше в цій каплиці поставили фігуру св. Ігнатія, який зрікається всього. Фігура відображає його досвід, внутрішню потребу створити в собі простір для Бога, щоби Його знайти, йти за Ним і служити Йому в братах. Якщо матимеш нагоду, то сядь біля нього і поглянь на світ з його точки зору.
Те, що діялося в серці Ігнатія на цих східцях базиліки Санта Марія дель Мар, стало прелюдією народження Товариства Ісуса… З цього часу минуло вже 500 років.
Тримаєш в руках книжку про ці події, і вона не тільки для єзуїтів. Роздуми про навернення св. Ігнатія можуть стати достатнім мотивом і світлом для богоспосвяченого життя загалом, щоб ми могли знову поговорити про нашу присутність і місію в Церкві і в світі. Велике прагнення Бога, бажання відкрити Його волю, йти за Ним і служити Йому було провідною зіркою Ігнатія і чернечого життя від самого його початку – від монастичного життя аж до сьогоднішніх різноманітних Згромаджень. Кожна нова харизма народжується із подібного фундаментального досвіду: безумовне відчинення на Бога, внутрішнє оголення, намагання почути й знайти Бога. Чи ж на початках богопосвяченого життя його не називали «пошуками Бога» – quaerere Deum?
Запитання
Для того, щоби богопосвячене життя могло дихати свіжим повітрям профетизму, воно не повинно припиняти пошуки. Повинно невтомно ставити глибокі запитання про світ, про Бога, про своє життя і місію. «То вигляд неба ви вмієте розпізнавати, а знаків часу ви не здатні розпізнавати?» (Мт. 16, 3). Потрібно з духовною чутливість збирати й обдумувати запитання, щоби вони не залишалися тільки на розумовому рівні. Сучасність нас бомбардує запитаннями про сенс нашого посвячення, як жити і що робити, як молитися, як будувати братерські стосунки, як бути біля найубогіших, що продовжувати і що залишити, де і з ким шукати, кого залучати до наших пошуків і знахідок… де є Бог, де є його пророки й пророчиці. Бо навіть «пророки й священики блукають по країні безпорадні» (Єр. 14, 18). Якщо ти переконався, що відповіді не даються легко, то можеш почати читати цю книжку, намагаючись знайти відповіді, навіть якщо вони будуть частковими. Важливо не ігнорувати ці запитання.
Зіткнешся з багатьма запитаннями. Щоби серед багатьох запитань ти міг ідентифікувати принаймні одне, яке тебе сильно мучить, і сконфронтувати його з відповіддю. Можливо, що знайдеш нові запитання і відкриєш у них Бога, який очікує від тебе відповіді на них. Але не все зводиться до запитань і відповідей.
Розпізнавати
Папа Франциск попросив Товариство Ісуса поширювати в Церкві практику розпізнавання. На дорозі великих змін «розпізнавання» є необхідною умовою. Воно було частиною педагогіки св. Ігнатія і життєвою поставою учнів Ісуса.
Можливо, що нестабільність і деяке замішання, які переживаємо, пришвидшує процеси змін, бо якщо безлад великий і ніч стає темнішою, то, можливо, наближається день? Чи тобі не здається, що на цій дорозі можемо себе вважати Божими прочанами більше, ніж мешканцями Божого дому? Як для св. Ігнатія, так і для нас, дороговказом є розпізнавання.
Серед багатьох пошуків і відповідей сьогодні мені приходять на гадку два випадки. Перший стосується бенедиктинок, які, отримавши обмеження щодо зустрічей і літургічних служінь, задалися запитаннями: Чого сьогодні потребують люди? Що можемо їм запропонувати? Що від нас хоче Бог? Після обговорення цих питань вони прийняли рішення. У соцмережах опублікували повідомлення, що готові супроводжувати, слухати й розмовляти online або приймати відвідувачів у своєму монастирі. Вони відкрилися, аби слухати всіх потребуючих. Можна сказати, що розмовниця цього монастиря стала віртуальним місцем зустрічей і піклування. Молода дівчина, розповідаючи про свій досвід таких зустрічей, говорила, що раділа з того, що черниці так близько до звичайного життя… що її приваблює чернече життя, не відірване від дійсності.
І другий образ: кімната, в якій 20 волонтерів готують різдвяні посилки для в’язнів. Це миряни, віруючі, невіруючі, черниці. Ця кімната також стала місцем, образом Церкви, яка ставить подібні запитання і збирає людей для служіння найбільш потребуючим членам суспільства.
Можеш запитати, чи це пов’язано з кон’юнктурою, чи релігійні спільноти вже безповоротно мандруватимуть разом з людством до нових горизонтів солідарності? Чи йтимуть із іншими, виходячи зі спільного покликання-місії синівства і братерства – як навчав нас Ісус?
Йдучи з Ігнатієм, відкриєш, що розпізнавання повинно розмістити богопосвячене життя на цій сходинці й у такий спосіб покірно бути ближче до порога, ніж до вівтаря храму, шукаючи й знаходячи нові способи місіонерського служіння Церкві. Перед лицем стількох сучасних визнань хто, як не богопосвячені особи, послідовники Ісуса, можуть осягнути таку свободу в розпізнаванні, щоби повністю віддатися Богові в служінні, не піддаючись ідеологіям?
Разом
Так, варто розмовляти, варто відважно й разом шукати відповіді. Ця книжка також є розмовою, але за двома співрозмовниками стоять діалоги і вклад багатьох людей минулих часів і сучасності. Суб’єктом розпізнавання є особа, але також і спільнота, яка зростає на основі цієї динаміки. Нам потрібне розпізнавання, нам потрібна спільнота.
Одним із найбільших викликів є єдність і комплементарність у місії. Скільки заздрощів і звинувачень стоїть за виправданням: «Ми самі це можемо зробити». Думаю, що сьогодні ми повинні навчитися просити милостиню на східцях наших будинків і церков: просити про благодать покладатися на допомогу інших, отримати мудрість, чекати, щоб прийшло більше людей і з різноманітним світоглядом, щоби ділитися з усіма тим, що маємо.
Закінчиш читати книжку і, як я, дякуватимеш Дарію за кожне запитання, яке відкриває перед тобою різні дороги світу, широкі й водночас дуже вузькі, і о. Артуро за глибокі відповіді, наповнені вітальністю і симпатією. Подякуй Богові за те, що ввів нас у цей вир щораз більшої (“Magis”) довіри, яка охоплює всю повноту життя і дає можливість приєднатися до Ігнатія, який іде дорогою Ісуса.
Насамкінець, на початку книжки, як дороговказ, залишаю тобі цю молитву св. Ігнатія, взяту з Духовних Вправ. Це найкращий спосіб відчути, що він поряд і своїм духом веде тебе через сторінки цієї книжки:
«Візьми, Господи, і прийми
всю мою свободу,
мою пам’ять,
мій розум,
і всю мою волю –
усе, що маю і чим володію.
Ти, Господи, все це дав мені –
Тобі тепер повертаю:
усе Твоє.
Розпоряджайся всім згідно з Твоєю волею;
мені ж дай любов Твою і благодать,
яких мені достатньо».
Введення: Обнадійливе майбутнє
Ця книжка підштовхнула мене до мандрівки. Хочу, щоб вона стала також мандрівкою для читачів.
Її можна читати з будь-якого розділу. Зупинитися можна там, де знайшли щось корисне, де відчули присутність Господа і почули його голос. Ця книжка для читача може стати дорогою, на якій зустріне Бога по-новому й почує його голос в своєму житті. Це не науковий трактат з духовності чи соціології. Це запрошення до «глибшого розуміння певної дійсності і здатності відчувати внутрішню насолоду нею» (див. Духовні Вправи, 2). Ця книжка хоче допомогти читачеві зростати з місця, на якому тепер стоїть, і дозволити Господові вести себе крок за кроком.
Читач знайде роздуми про сучасний світ, про Церкву і про Товариство Ісуса з сильним наголосом на його Універсальних Апостольських Преференціях, і також деякі пропозиції для роздумів і молитви. Це спосіб заохотити читача стати християнином-прочанином у світі, який швидко змінюється.
Ігнатій Лойола після поранення у Памплоні в 1521 році став прочанином, якого вів сам Господь. Назва цієї книжки – «В дорозі з Ігнатієм» – це запрошення споглядати дорогу, яку він пройшов, щоб і самим стати прочанами й дозволити Духові нас вести. Це також запрошення відкритися на благодать, яка очищає погляд, щоб побачити самих себе, інших людей і довколишній світ очима Господа. Бог дивиться з любов’ю, милосердям і надією. Його погляд відновлює світ. З’єднані з Ним, відкриємо, з допомогою його благодаті, його люблячу присутність в історії людства й підтвердимо свої зусилля в турботі про створіння (ДВ, 235-237).
Споглядання процесу, який довів Ігнатія Лойолу до повної зміни світогляду і життя, для нас може бути засобом дослідження особистих, спільнотних та інституційних навернень – чи вони відкривають нас на новизну майбутнього, сповненого надією. Я хочу, щоб ця книжка допомогла входити глибше у свою особисту ситуацію і ситуацію групи.
Битва у Памплоні, в якій Ігнатій був поранений, була моментом, який запустив процес навернення; він отримав нове світло для розуміння самого себе і своєї місії в світі. Земні мрії про славу й багатство розвіялися, ілюзії розбилися в друзки. Господь дав йому нові ідеали, мрії та натхнення, які спонукали його піти дорогами, які дуже відрізнялися від тих, про які Ігнатій колись мріяв.
Таке може статися і з нами. Можливо, що життя підштовхує нас – делікатно або болісно – залишити маленькі мрії про своє життя і ввійти в динаміку magis. Ця динаміка magis спонукає нас прийняти запрошення Бога приєднатися до його мрії про людське братерство. Йдеться не про те, щоб робити щось більше і розвивати свою волюнтаристську схильність до активізму. Господь запрошує нас ділитися його мрією про цей світ і обіцяє допомагати нам у цьому.
Ця книжка – результат співпраці. Працюючи над нею, ми завжди пам’ятали про читача і намагалися з простотою погодити мою точку зору з різноманітністю культур, покликань і життєвих шляхів кожного читача. Хотів би, щоб нам це вдалося.
Ця книжка, результат цілої низки добре приготованих інтерв’ю, не постала би без жертовної співпраці Даріо Менора. Більше двох місяців ми зустрічалися тиждень за тижнем. Його стимулюючі запитання, терпеливе слухання, професійне вміння вловити суть моїх роздумів і викласти їх на папері були основними чинниками цього процесу. Дуже дякую!
Хочу також подякувати за ефективну співпрацю, допомогу й поради моїм товаришам з Генеральної Курії Товариства Ісуса, особливо Хосе Марії Берналу, Джону Дардісу, Антуану Керелю і Хесусу Заглюлю. П’єру Белянжеру дякую за добрі поради щодо фотографій та образів. Крістіан Перальта уклав молитви до кожного розділу, які запрошують до особистого й спільнотного зглиблення тем, поданих у розділі. Книжка би не побачила світло без допомоги Рамона Альфонса Дієз Арагона і команди Grupo de Comunicación Loyola в Іспанії.
Бажаю всім відчути себе прочанами при читанні цієї книжки. Її приготування було для мене благодаттю й можливістю розширити свої горизонти. Надіюся, що вона допоможе, тобі, читачу, подивитися на довколишній світ, на Церкву, на Товариство Ісуса і на власне життя новим і свіжим поглядом. Це важливо для кожної дороги оновлення.
Присвячую цю книжку членам апостольського тіла Товариства Ісуса в усьому світі і, особливо, в провінції Венесуели. Від них я отримував упродовж багатьох років потрібну допомогу на своїй єзуїтській дорозі; від них я отримував у відповідні моменти апостольську й особисту допомогу. Вони, в свою чергу, дали мені можливість віддати все, що я отримав.
Останніми роками я, як Генерал Ордену, відвідав багато країн і різні континенти. Я познайомився з багатьма єзуїтами і співробітниками наших місій, які щодня перебувають у небезпечних ситуаціях. Ці люди довіряють себе Ісусові. Мене дивувала їхня довіра, я зазнавав втіхи через їхню любов, надію і вірність. Ця книжка – це маленький жест вдячності всім єзуїтам світу і співробітникам наших місій. Йдімо вперед разом, in nomine Domini, покладаючи надію в Тому, який нас кличе і який нам вірний.
Артуро Соса ТІ
Генерал Ордену Єзуїтів
Січень 2021
- Святий Ігнатій – стати прочанином
500 років тому, 20 травня 1521 року, Ініго Лопез де Лойола був поранений у битві в Памплоні. Гарматне ядро розбило обидві ноги і розвіяло його мрії про славу й багатство. Упродовж довгого періоду лікування він навчився дивитися на дійсність іншими очима: зустріч із Христом змінила його життя.
Який, на вашу думку, найбільший внесок Ігнатія в Церкву і в суспільство?
Його універсальне й далекосяжне бачення. Він умів вийти поза актуальні події й бачити далеко в майбутнє. Сьогодні ми би назвали це стратегічним баченням. Це вміння було тісно зв’язане з досвідом Бога. Він умів вийти поза самого себе й ввійти у тринітарну перспективу. Ігнатій справді став «католицьким», що не легко, бо передбачає здатність універсальної візії, яка охоплює людство в глобальному вимірі.
Досвід Бога не звужує, а розширює розуміння самого себе, людства й історії. Універсальне бачення Ігнатія стало фундаментальним критерієм для розпізнавання, яке випереджує прийняття рішень у Товаристві Ісуса в пошуках більшого й кращого служіння Церкві й людству. Завжди йдеться про вибір кращого загального добра. На мою думку, така перспектива – це великий внесок Ігнатія.
Чого сучасні католики можуть навчитися й перейняти від Ігнатія, особливо з його процесу навернення?
Як стати католиком. Не слід думати, що хтось став католиком тільки через факт хрещення. Хрещення – Таїнство, прагнення дорослого, який його приймає, або батьків і хресних у випадку немовляти. Воно позначає початок процесу, який потрібно продовжувати, глибоко себе змінювати й виходити поза самого себе. Основне в цьому процесі – поставити в центрі Ісуса, якого не можна відокремити від місії.
Такий процес розпочав Ігнатій, пропонуючи стиль богопосвяченого життя, в якому спільне життя базується на братерському спілкуванні більше, ніж на спільному житті за мурами монастирів. Цей вид богопосвяченого життя відрізняється від уже існуючих. Ігнатій вживає вираз «друзі в Господові», який показує центральне місце Євхаристії й важливість спілкування в Товаристві Ісуса. Це суттєво для побудови Товариства. Пропонує фундаментально апостольське посвячення, ключовим моментом якого є молитва.
Єронім Надаль, пояснюючи Ігнатія, говорить, що ми повинні бути контемплятивними в дії й здатними знайти Господа в щоденному житті. Це означає, що наша праця не має визначених обмежень. Будь-яка діяльність у проповідуванні Божого Слова правомірна для єзуїта.
Яка, на вашу думку, найважливіша праця Ігнатія: Духовні Вправи, Конституції чи щось інше?
Читачеві, який нічого не знає про Ігнатія, я би запропонував Автобіографію – дуже насичений текст. Він не хотів її писати, але врешті піддався проханням товаришів. Він її продиктував і дав бачення свого життя в уже старшому віці. Автобіографія – це іспит сумління зі свого життя і як Бог діяв у його житті. Потім маємо Листи – невичерпне джерело для вивчення того, як він приймав практичні рішення в організації, яка щойно народилася і розвивалася. У такий спосіб ми бачимо, як функціонує Товариство й доходимо до Конституцій – іншого прекрасного тексту.
Після того як папа схвалив Формулу Інституту – коротку декларацію намірів, Товариство почало розвиватися, отож товариші попросили Ігнатія написати Конституції. Спочатку він не був переконаний, що вони потрібні, бо вважав, що Товариство повинно мати достатньо духовної енергії для керування собою без нормативного кодексу – у тій мірі, в якій кожний єзуїт живе повнотою своєї харизми. Написання Конституцій тривало довго, і після процесу розпізнавання він представив дуже новаторську схему чернечого правила, тісно зв’язану з його духовним досвідом. Через п’ять століть цей текст ще надихає Товариство.
Він також опирався перед написанням Духовних Вправ. Чому?
Ігнатій не був письменником. Писав тільки тоді, коли повинен був писати. Духовні Вправи – це нотатки, які відображають його досвід, але якщо дати їх комусь читати без пояснень, то він не дочитає до п’ятої сторінки. Ігнатій пише, бо хоче щось передати. Хоче говорити людям про Бога і запропонувати їм духовний досвід, але також повинен спілкуватися зі своїми братами й іншими особами, такими як доброчинці, королі й ті, які допомагали йому закладати колегіуми. Він керував цією сіткою зв’язків з Риму, з маленької кімнати, яку можна побачити, відвідуючи el Gesù (церкву Ісуса). Вражаюче – уявити собі людину слабкого здоров’я, яка довгі роки мешкає в малій кімнатці й ще бере звідкись енергію, аби здійснити всі свої задуми. Є ще інший важливий, хоча мало відомий, текст Ігнатія: Духовний Щоденник. Це нотатки одного періоду життя, які стосуються духовних переживань й показують практику духовного розпізнавання.
Чи Ігнатій би навернувся, якби не був важко поранений у Памплоні?
Хто знає, що би сталося, якщо би його не поранили. У будь-якому разі, є багато моментів у житті особи, які дають нагоду відкритися на трансцендентне – що й сталося з Ігнатієм. Для нього це почалося під час лікування, але можемо знайти подібний досвід в інших ситуаціях, таких як депортація, ув’язнення, подорож чи зіткнення з неочікуваними обставинами. Є моменти особливих поштовхів, які ініціюють цей процес. У Святому Письмі читаємо, що св. Павло впав на землю, почув голос Ісуса й осліп на якийсь час, а Петрові піяння когута відкрило новий шлях до любові й наслідування Господа, а Закхей заліз на дерево, аби побачити Ісуса.
В будь-якому разі навернення не відбувається тільки одним імпульсом – це процес усього життя. До прикладу, Ігнатій ніколи не вважав себе наверненим, а прочанином. Він ніколи не вважав, що дійшов до мети. Християнське життя – це проща. Людина виходить із самої себе, починає йти, дозволяє собою керувати, супроводжувати себе і бути відкритою на несподіванки. Навіть якщо маєш стратегічне бачення, то не зможеш повністю контролювати своє життя, якщо відчинишся на керування Святим Духом.
У наверненні Ігнатія є один момент, який привертає мою увагу. На дорозі до Монтсеррат він зустрів мавра, який сказав, що не вірить у дівоцтво Марії. Ігнатій роздумував – дозволити мавру їхати своєю дорогою чи наздогнати його й убити. Він залишив рішення своєму ослові – піде він за мавром чи поверне в іншому напрямку? Як Ви прокоментуєте цей випадок у Автобіографії?
Це той момент, коли Ігнатій починає розпізнавати свої внутрішні порухи й не піддається їм автоматично, бо до цього, без сумніву, відразу би вбив мавра. Його культурне, родинне та лицарське підґрунтя не дозволило би нікому ображати Діву Марію. Але тут Ігнатій, який був дуже імпульсивний, в світлі досвіду Бога зумів опанувати себе і вирішив звернутися до якоїсь інстанції поза ним самим. У цьому випадку звернувся до осла, бо був на дорозі сам. Ця сцена показує його навернення на початковому етапі.
Упродовж процесу навернення Ігнатій проходив через дуже важкі й довготривалі кризи. Чого вони його навчили? Як зрозуміти спокуси покінчити життя самогубством, які він зазнав на певному етапі життя?
Найбільша спокуса людини – самій розпоряджатися своїм життям, а не довірити його комусь іншому. Самогубство – це акт, яким свідома й вільна особа може розпорядитися своїм життям у найвищій мірі: володію своїм життям так, що позбуваюся його. Але сьогодні ми знаємо, що причиною більшості самогубств є глибока депресія, в якій особа втрачає самовладання. Але якщо довіряєш своє життя іншому, то вже не зосереджуєшся на собі, і тебе можуть вбити тому, що ти віддав комусь своє життя. Але це не рятує тебе від глибоких криз, які є частиною внутрішнього життя. Євангеліє показує, що зміни під час навернення проходять з глибокими кризами. У цьому значенні найдраматичнішою сценою є молитва в Оливному Саду, коли Ісус повністю позбавляється, як сказав би Ігнатій, «власної волі та вигоди» (ДВ 189). Всі люди переживають кризи, які можна інтерпретувати духовними чи психологічними поняттями, і в цих кризах найбільша спокуса – самому розпоряджатися своїм життям. Цей досвід поширений у сучасній культурі й показує її обмеження.
Чи Ви колись переживали подібну кризу?
Я ніколи не мав спокус викинутися з вікна, але переживав моменти криз, коли задумуєшся: «Що я тут роблю?» Є кризи втрати відчуття сенсу, поєднані з вірою й життєвими виборами; є важкі моменти, коли ставиш під сумнів великі рішення і не бачиш сенсу у своїх життєвих виборах. Але також можуть бути моменти зміцнення. Що таке хрест? Це момент, коли слід задуматися, чи вибрана тобою дорога має сенс. Суттєвим є – як виходиш із кризи і чи підтверджуєш прийняті раніше рішення.
Під час перебування у Манресі Ігнатій пережив містичний досвід над річкою Кардонер. Це не було видіння, але пізніше він наголошував, що тоді пізнав багато речей, пов’язаних з вірою і світом, і ясно зрозумів, що повинен допомагати душам. Як Ви пояснити цю подію? Чи вона якось позначилася на житті Ігнатія і майбутнього Товариства?
Я сприймаю це як дуже людський досвід. Людина розвивається до нового стану свідомості. Приходять моменти, коли завдяки досвіду, стосункам, літературі раптово приходить розуміння минулого. Це ніби пазли, розкидані на столі, і ти раптом побачив, як їх поскладати – що й сталося з Ігнатієм над річкою Кардонер завдяки Божій благодаті. Це може стосуватися як малих, так і великих справ.
Пригадую, що зі мною трапилось щось подібне – слід розуміти це як аналогію, яка допоможе зрозуміти суть справи. Мені доручили перенести Centro Gumilla в Каракасі до значно меншої будівлі від тої, яку він займав. Здавалося, що він там не зміститься, але якось я пробудився о третій вночі, поклав на підлогу аркуш паперу і накидав план – як можемо вирішити цю проблему. Це банальний приклад, який показує, як часом пазли починають поєднуватися і складні процеси стають зрозумілими. Щось подібне трапилося зі мною у розумінні історії мого краю. Після багатьох подій, прочитаних книжок, розмов… прийшов момент, ніби удар, коли я «зрозумів» увесь процес. Щось подібне Ігнатій досвідчив над річкою Кардонер. До того він відчував, бачив, переживав, але щойно там зумів усе полюбити й зрозуміти. Деякі життєві ситуації вимагають часу, щоб їх зрозуміти повністю. Це як приготування їжі. До прикладу, приготування санкочо здається простим, але приготування інгредієнтів до нього вимагає різного часу приготування, і якщо приготування не відповідне, до результат буде поганим. Також Бог діє в нас у відповідний час.
Хоча духовне розпізнавання є основним елементом в процесі духовного розвитку Ігнатія, і він оформив це у Вправах і в способі прийняття фундаментальних рішень Товариством, але він його не винайшов. Що в розпізнаванні Ігнатій взяв із традиції Церкви і що до неї вніс?
Ігнатій, на відміну від інших християн, серйозно вважав, що основним досвідом є прийняття Святого Духа. Ми повинні вірити у присутність Святого Духа в усьому нашому житті. Ігнатій вважав, що йдемо за Ісусом, розпізнаючи з допомогою Святого Духа. Коли хтось стає на християнський шлях, то не знає, куди дійде. Відповіддю є П’ятидесятниця, без якої не було би ні Церкви, ні християнського життя. Ісус обіцяв, що буде з нами через Святого Духа аж до кінця світу. Ігнатій прийняв цю правду і працював над нею. Він вмів розпізнавати дію Святого Духа в своєму житті й житті інших людей. І тому написав правила духовного розпізнавання як допомогу в цій праці. Але його правила – не рецепт, а світло, яке допомагає бачити те, що слід пережити.
Де, на вашу думку, присутність Бога у житті Ігнатія найбільш відчутна? Чи кожний може зрозуміти його видіння і містичний досвід?
Я переконаний, що Ігнатію їх також було важко зрозуміти. Є пережиття, які можна виразити тільки з часом, коли їх уже розумієш і вони вже не завдають болю. З містичними переживаннями справа ще складніша, бо вони викликають замішання. Ігнатій намагався знайти Бога в усьому. У такий спосіб його щоденність щораз більше наповнювалася Богом, але не штучно, але він поступово знаходив Господа на молитві, Євхаристії, в праці й житті спільноти. Такою є містика св. Ігнатія. Не щось надзвичайне, що вириває з щоденності, а чутливість до присутності Бога в усьому.
Молодий Ініго ріс без мами. Чи це позначилося на його особовості? Чи тому він шукав для навернення материнський образ у марійному монастирі, такому як Монтсеррат? Як на Ігнатій впливала його побожність до Діви Марії?
Не вважаю себе знавцем ні психіки Ігнатія, ні іншої людини, аби оцінити, як дитинство може впливати на життя. Психологи надають йому великого значення. Але не думаю, що побожність до Марії обов’язково має бути шуканням замінника матері. Я маю велику побожність до Діви Марії, і мені її прищепили мама і бабці. Присутність Марії дуже важлива як у житті Ісуса, так і в житті першої християнської спільноти. Марійна побожність – це частина середовища, в якому Ігнатій народився і виріс, і вона ще й сьогодні займає важливе місце в релігійності басків та іспанців. Досвід Бога веде до розуміння, як Він спілкується з людьми, а Марія – його велика посередниця. Марійна побожність відіграє важливу роль у християнському житті. Ігнатій розумів свою вірність Богові як зв’язану з Дівою Марією – що ми виразно бачимо в Автобіографії. До прикладу, він мав велику побожність до Божої Матері Доброї Дороги, образ якої тримав у храмі el Gesù. В Духовних Вправах Ігнатій пропонує реколектантові, щоб у бесідах просив Марію приєднати його до її сина. Марія – товаришка подорожі, веде до Бога.
У біографіях Ігнатія представляють як твердого, поміркованого й прямолінійного баска. Чи його походження впливало на його особовість?
Безумовно, що так. Я належу до перших поколінь венесуельців у провінції Венесуели Товариства Ісуса, яку заложили баски й єзуїти з Наварри і Арагону, і мав можливість знати багатьох із них. Пам’ятаю, як ми жартували, говорячи, що моя інкультурація єзуїта відбулася через країну басків. Погоджуюся, що перше враження про басків таке, що вони твердошкірі, але потім бачимо, що це лагідні люди. Вони як сільський хліб – скорина тверда, але всередині м’які й чуттєві. Походження Ігнатія проявляється, до прикладу, у його листах, які дуже точні й сухі, але також містять цінну чутливість, яка дає можливість читачам розвивати внутрішню чутливість. Безсумнівно, що Ігнатій був дитиною свого часу, своєї родини й своєї культури.
Товариство Ісуса завдячує баскам багато. Крім Ігнатія, маємо ще отця Аррупе та багатьох інших єзуїтів-басків, які вирушили в світ. Я навчився багато від єзуїтів-братів басків, які працювали у Венесуелі за часів моєї молодості. Тоді ще зобов’язувало правило, що єзуїти-брати не можуть навчатися, отож у Товаристві вони вчилися іспанської мови зі слухання. Оскільки їх рідною мовою була баскська, то часом їхня іспанська виглядала досить кумедно. Я подружився з братом, який пас вівці, Хосе Манелем Салегві. Він ніколи не навчився розмовляти іспанською добре, але розмовляв нею з усіма й мав вражаючу здатність слухати й спілкуватися на глибокому рівні. Баскське походження Ігнатія було великою благодаттю для Товариства, але група перших єзуїтів була різнорідною за походженням.
Св. Ігнатій не хотів висвячуватися до 47-ого року життя. Чому?
Від початку навернення в Ігнатія зростає велике апостольське покликання, яке спочатку не було поєднане із священством. Він почав діяти, не будучи ні священником, ні ченцем. Розмовляв з людьми, пропонував їм Духовні Вправи, проповідував Слово, намагався чинити добро. З розвитком покликання робити добро іншим священство з’явилося пізніше як необхідне знаряддя. Після ув’язнення, переслідувань і підозрінь священство постало як потрібне знаряддя для реалізації апостольського покликання. Важливо пам’ятати, що в Товаристві Ісуса священство характеризується тим, що об’єднує групу з огляду на апостольське служіння, а не тільки з огляду на священницьке рукоположення. Покликання єзуїта-брата таке ж апостольське, як і єзуїта-священника. Священство в Товаристві Ісуса – це апостольське знаряддя, а не доступ до якихось гідностей.
Чи Ігнатія можна назвати одним із апостолів Контрреформації?
Ідея Реформи і Контрреформи нагадує мені гамівну сорочку, щоб кольорову історію бачити тільки у чорно-білих кольорах. Я не приймаю цю схему, бо вважаю Ігнатія великим реформатором. Він сприяв глибокій реформі Церкви, виходячи зі свого особливого духовного досвіду. Якщо Лютер запропонував реформу, яка закінчилася схизмою, якої він спочатку не хотів, то в Католицькій Церкві бачимо таких реформаторів як Франциск з Ассізі, Ігнатій Лойола, Йоан від Хреста, Тереза від Ісуса, Філіп Нері й інші, частина яких – святі засновники чернечих конгрегацій. Вони вводили реформи, які не вели до поділу. Вони відрізняються від Лютера способом вираження своїх прагнень реформи Церкви. Ігнатій ставить себе не над Церквою, а під нею. Я не осуджую Лютера, але він протиставив себе структурі Церкви. Ігнатій навпаки – розумів, що реформа повинна початися від нас самих так, щоб ми могли служити Церкві. І тому він почав від вірності Церкві. Якщо дивимося на доробок Ігнатія без стереотипів Реформа – Контрреформа, то краще розуміємо його значення у тамтих часах.
Чого можемо навчитися з історичного контексту св. Ігнатія Лойоли і його діяльності, аби використати для змін у сучасному світі?
В часи Ігнатія існували дві протилежні форми розуміння влади – з перспективи свободи і нав’язування. Цю дилему Ігнатій досвідчив у своєму житті. Він виріс на дворянському дворі, але завдяки наверненню покинув цей шлях і почав шукати іншу форму розуміння влади. Ставши ченцем, він доручав людям брати участь у публічному житті. Його досвід пробуджує в мені мрію про світ, в якому особи працюють для спільного добра, виходячи з відповідальної свободи. Саме це пропагує Товариство Ісуса.
Інший відомий баск Унамуно порівнює Ігнатій з Дон Кіхотом[1]. Чи це слушно? Ким були би ці велетні, проти яких – як він вважає – воює Ігнатій, але які насправді є вітряками?
Не забуваймо, що Дон Кіхот – це літературна вигадка, а Ігнатій – реальна особа. Порівняння добре в тому, що Сервантес показує Дон Кіхота як людину, яке йде за своїми мріями і не боїться труднощів. Ігнатій був сміливим і йшов за своїми мріями, які іншим і часом йому самому здавалися нездійсненними. Він воював не з вітряками, а з реальними ворогами і з велетнями в самому собі. Він вступив у важливу внутрішню боротьбу й навчився мистецтву розпізнавання, якому вчив також і інших. Перший етап цієї боротьби – болісна внутрішня криза, другий етап – Церква, в якій він зіткнувся з велетнями християнської спільноти, яким важко було прийняти новий стиль богопосвяченого життя й апостольське священство, запропоноване Ігнатієм. Третій етап – боротьба з людською історією його часу. Ігнатій залишив нам величезний спадок і своїм «ДНК» вчить нас одночасно знайти своє місце в самому собі, в Церкві й у світі. Потрібно вміти по-донкіхотівському розміститися на цих планах, завжди приймаючи мрію, яка приходить від Євангелія і від натхнень Святого Духа. Таке розуміння християнського життя на трьох рівнях, починаючи від внутрішнього досвіду, дуже мене притягнуло до особи Ігнатія ще в молодому віці.
Окрім Автобіографії є ще багато біографій св. Ігнатія. Яку книжку вважаєте найкращою? Яка Вам допомогла найбільше?
На мене велике враження справила книжка Хосе Ігнасіо Теллєхеа Ідігораса Ігнатій Лойола, один і пішки. Ця книжка допомогла мені краще зрозуміти Ігнатія. Пізніше вийшли також дуже добрі книжки. Також, але в іншому сенсі, мені дуже сподобалася книжка Лідерство в єзуїтському стилі Кріса Ловні, американця, який був єзуїтом, але пізніше залишив Товариство і став працівником банку. Це спроба метод управління Ігнатія подати мовою менеджменту. Вона привернула мою увагу, бо вважаю, що Ігнатій геніально розробив організацію Товариства Ісуса. Я досвідчую це тепер, будучи генералом Ордену.
Вражаюче, що це інституція, яка функціонує на базі повної довіри до кожної особи, на тісній комунікації з особами, які приймають рішення, і на доброму знанні якостей кожного члена. Вона дуже гнучка і не має нічого спільного з образом єзуїтів як солдат. Від солдата не вимагають думати, тільки робити те, що йому наказують, і робити так, як йому наказують. З єзуїтом навпаки – спочатку повинен думати й розпізнавати, а потім діяти. Товариство Ісуса функціонує на основі розуміння своїх членів, щоб поставити кожного там, де він працюватиме найкраще. Найвищою владою в Ордені Єзуїтів є не особа, а асамблея, Загальна Конгрегація, яка делегує генералові повноваження, необхідні для функціонування структури, але він зобов’язаний проводити консульти. Ця модель повторюється на різних щаблях Ордену. Жодний настоятель у прийнятті рішень не може нехтувати консультами.
Чи в житті св. Ігнатія є щось, що розбігається з вашим досвідом?
Ігнатій йшов своїм шляхом, який для мене є точкою відліку й джерелом натхнення. Мені допомагає, коли починаю думати, що би на моєму місці зробив Ігнатій, і потім усвідомлюю свою особисту відповідальність за ситуацію, в якій перебуваю. Бачити, як Ігнатій діяв в своїх особистих та історичних умовах епохи, може давати натхнення, але я усвідомлюю, що мої умови інакші. Мені також допомагає, коли починаю думати, що би на моєму місці зробив Ісус, бо усвідомлюю, що мене супроводжує Святий Дух, якого Ісус мені обіцяв. Людське життя дуже різноманітне. Я глибоко переконаний, що кожний сам відповідає за своє життя. Ісус показує нам, що взяти відповідальність за своє життя – це вийти з самого себе й поставити іншого в центр. Така відповідальність веде до того, що людина віддає себе в руки Бога. І тому розпізнавання таке важливе.
Чого можна навчитися від ігнатіянської форми лідерства і від здатності Ігнатія трансформувати особисте навернення в створення Ордену?
Сьогодні для мене найбільший виклик – адаптувати до сучасних умов візію Ігнатія про Товариство Ісуса. Піднімаються великі емоції, коли думаю, як ще більше оживити цю структуру, вчинити її ще гнучкішою, надати їй кращий спосіб делегування влади і спілкування з іншими. Ключовим елементом, який часом втрачаємо з очей, є довіра до кожного члена. Товариство Ісуса не може існувати без цієї довіри й без прозорого спілкування. Цей елемент мусить бути присутнім у стосунках між єзуїтами і у стосунках з не єзуїтами.
Хто з перших товаришів св. Ігнатія притягує Вас найбільше?
Признаю, що про перших товаришів Ігнатія знаю набагато менше, ніж про нього самого. Займаючись історією Товариства Ісуса, ми трохи забуваємо про цю групу, яка відіграла важливу роль, хоча останнім часом зробили поступ у цій справі. Кожний з них у якийсь спосіб винятковий. До прикладу, П’єро Фавр вважається найкращим реколекціоністом Духовних Вправ і жвавим мандрівником, який обійшов усю Європу. Миколай Бобаділя, наймолодший і дуже хоробрий, відчував відповідальність за місію і відкривав для неї нові дороги. У Франциска Ксав’єра бачимо велику готовність. Спочатку він не мав їхати до Індії, але єзуїт, який повинен був туди їхати, захворів, і Франциск зайняв його місце. Без них і без решти товаришів, таких як Лайнез, Сальмерон, Симон Родрігес, Хайо, Броет, Кодур, Надаль, Полянко, Рібаденейра чи де Камара, Ігнатій би ніколи не став тим, ким став. Йому вдалося об’єднати дуже різних людей. Це не була група друзів, які заснували конгрегацію, а особи різного віку й життєвого досвіду, які стали друзями на спільній дорозі, яка їх привела до створення Товариства Ісуса.
Які святі єзуїти минулого потрібні нам сьогодні?
На щастя, маємо з чого вибирати у понад чотирьохсотлітній історії Товариства Ісуса. Маємо багато святих і блаженних. Це єзуїти різного віку й суспільного стану, одні сміливіші й місійніші від інших. Мені здається, що в наші часи більшу увагу слід приділити єзуїтам-братам, аби наголосити на важливості їхнього покликання. Також маємо надихаючі приклади молодих єзуїтів, мучеників, яким завжди приділяють особливу увагу – як давнім, так і більш сучасним.
«ЗАУВАЖИЛИ ЗМІНИ, ЩО ВІДБУЛИСЯ
ВСЕРЕДИНІ ЙОГО ДУШІ» (Автобіографія, 10)
Перше враження, яке отримуємо в Іспанії, в країні басків, в храмі в Лойолі, це те, що тут жив великий тріумфатор усіх часів. Базиліка підноситься посеред долини і видно контраст із довколишніми хуторами, якими характеризується ця місцевість. У головному вівтарі з мармуровим фасадом і красивими інкрустаціями міститься прекрасна скульптура тріумфуючого і прославленого Ігнатія. Бічні вівтарі, орган і позолочений купол разом створюють урочистість і величність. Але, на здивування відвідувачів, гід завжди запрошує їх після базиліки відвідати «перлину» цього місця. Входячи через бічні двері до «святого дому», вони бачать малий і скромний, прихований архетонікою базиліки, родинний дім св. Ігнатія. Будинок не видно зовні, але він оживляє базиліку. Побудований наполовину з каменю і наполовину з цегли, результату програних битв, розпочинає оповідання про менш славну історію. Далі бачимо скульптуру пораненого й побитого Ігнатія. Виходимо по сходах і бачимо представлення його молодих років, проведених на графському дворі й момент, коли він попав у неласку свого покровителя… Ще вище бачимо кімнати, в яких є спомин про його маму, і не знаємо – чи він її знав. Врешті виходимо на останній поверх, де були дитячі кімнати і де є «каплиця Навернення». Це суворе, просте й спокійне місце було свідком того, як Бог увійшов у життя цього пораненого чоловіка, який тут помалу набирався сил, підвішений між своїми лицарськими мріями і книжками про життя Христа і святих. Гід говорить нам про «перлину місця». Над вівтарем видніє напис баскською й іспанською мовами: «Тут віддав себе Богові Ініго де Лойола». Ось тут справжня цінність, саме в цьому прихованому місці Бог відчинив для себе дорогу в серці пораненого й так розпочав процес навернення, який пізніше торкнув багатьох людей.
ПУНКТИ ДЛЯ МЕДИТАЦІЇ
Витворення в уяві місця. Згадай людей, які в своєму житті зазнали ран і в цьому контексті відчули покликання до повноти життя, до якого запрошує Господь.
Прохання про благодать. Господи, уділи мені свою благодать, щоб я побачив, як Ти дієш у житті багатьох людей і в моєму житті.
Пункт перший. Згадай свій маленький і великий досвід навернення.
Біблійні тексти.
Еф. 1, 3-14. Що в твоєму серці пробуджується, коли чуєш, що Бог тебе любить без огляду на твої зусилля чи заслуги? І що мета твого життя – передавати в світ любов, отриману безкорисливо? Що це змінює в твоєму житті? До чого це спрямовує твої щоденні зусилля?
Єр. 18, 1-6. Пророк Єремія заохочує нас піддатися перемінюючій дії Господа. Як ти переживаєш хвилини слабкості? Чи вони стають хвилинами темряви чи з них променіє довіра? Який досвід життя в Бозі допомагає тобі зростати й довіряти Йому?
Лк. 5, 1-11. «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина». Петро сказав це Ісусові після чудесної ловлі риб. Ісус заповів, що тепер Петро буде «ловити людей». Чи ти готовий слухати запрошення Господа? До чого тебе запрошує? Які плоди ти отримав, коли дозволив Господу вести тебе в хвилини безнадії?
Бесіда. Поговори з Марією, розкажи їй про свої прагнення, які народжуються у житті вірою і проси, аби випросила у свого Сина для тебе благодать зростати й довіряти його покликам і запрошенням. Відмов «Отче наш» і «Богородице Діво». Не забудь зробити рефлексію молитви.
ДУХОВНА РОЗМОВА
Для духовної розмови на базі особистої молитви слід йти за методом, поданим у кінці книжки.
Для духовної розмови про якесь апостольське діло допоможуть наступні пункти молитви:
Витворення в уяві місця. Дивитися на історію апостольського діла, виокремлюючи його пріоритети, світлі й темні моменти, виклики.
Прохання про благодать. Господи, дай мені погляд, наповнений любов’ю, відкритий на життя і милосердний до помилок, особливо в моїй апостольській праці, і ясний, щоб я розумів твої запрошення до навернення.
Біблійні тексти. Єр. 18, 1-6; Пс. 127 (126), 1-5. До якого навернення Господь запрошує мене в моїй апостольській праці? Куди Господь запрошує нас йти?
Бесіда. Поговори з Марією, розкажи їй про свої прагнення в апостольській праці і проси, аби випросила у свого Сина для тебе благодать зростати й довіряти його покликам і запрошенням. Відмов «Отче наш» і «Богородице Діво». Не забудь зробити рефлексію молитви. Можеш поділитися плодами молитви за методом, поданим у кінці книжки.
- Артуро Соса – прочанин сьогодні
Отець Артуро Соса був вибраний Генеральним Настоятелем Товариства Ісус в жовтні 2016. Народився у Венесуелі, богословський вишкіл отримав у Римі, має великий досвід у соціальних і політичних науках. Перший наступник св. Ігнатія Лойоли з Латинської Америки.
Якщо би молодий Артуро Соса побачив теперішнього, то чи був би з нього задоволений?
Гадаю, що сказав би йому: Well done! (добре зроблено!), бо я зробив те, що мені подобалося і що зробило мене щасливим. Я мріяв стати лікарем, бо мені подобалися біологія та анатомія. Я проводив розтини жаб і щурів, мав колекцію павуків, яких моя мама страшно боялася. Якщо ставив їх під дверми, то вона не входила до моєї кімнати. Але моє лікарське покликання розвіялося, коли я усвідомив, що млію кожного разу, коли бачу кров. Отож, закінчивши школу, я вже не мав цих ілюзій, з’явилося сильне бажання стати єзуїтом, завжди зв’язане з соціальними і політичними справами, з дійсністю країни і можливістю служити найбільш потребуючим.
Якими були ваші стосунки з батьками і близькою родиною?
Моя родина була великою. Я найстарший, маю одного брата й чотири сестри. Ми жили в будинку діда по матері в Каракасі, але також підтримували добрі стосунки з дідом і бабцею по батькові. Коли мені було десять років, то батько і вуйко купили землю й побудували два будинки зі спільним городом. Вуйко також мав шестеро дітей, отож було постійне свято. Ми також підтримували добрі стосунки з сусідами і друзями. В тамті часи по вулицях Каракаса ще можна було ходити спокійно.
Чим займалися ваші батьки?
Мій батько перший в родині отримав університетський диплом, і то відразу адвоката і економіста. Спочатку працював на якійсь фірмі, а потім відкрив власну фінансову фірму. Я завжди говорив, що вона буде моєю, бо він відкрив її в році, в якому я народився. Він багато працював, але знаходив час для родини. Ми мали добрі стосунки, я часто подорожував з ним по Венесуелі, завдяки чому пізнав свою країну. Також я мав добрі стосунки з мамою. Через революцію вона не змогла закінчити середню школу. Потім вийшла заміж і посвятилася дітям.
Я завжди відчував свободу, нас виховували до особистої відповідальності як вільних людей. Батьки заохочували нас запрошувати до себе гостей і також ходити в гості. Пригадую, що в родині ми дуже багато розмовляли між собою і що діди й бабусі завжди були присутніми. Особливо ми часто розмовляли з дідом Артуром, якого паралізував поліомієліт, і який був чудовим мовцем.
Чому Ви почали цікавитися політичним і соціальним життям Венесуели?
Безумовно, що під впливом мого батька, який мав багато контактів із світом політики. Коли мені було десять років, впала військова диктатура, мій батько став міністром, потім членом Ради Уряду, яка організувала демократичні вибори. А в попередні роки опозиціонери таємно зустрічалися в нашому домі. Я слухав політичні розмови з дитинства, хоча щойно пізніше здобув освіту, яка дала мені можливість усе в голові впорядкувати. Друзі сильно критикували батька за те, що став міністром, бо ступив на небезпечну землю, де міг усе втратити. Так вони говорили. Він відповідав, що неможливо, щоби його родині було добре, коли всій країні погано, і що повинен щось для цього зробити. Керувався ідеєю, що не можна жити тільки в своїй бульбашці.
Ваш перший контакт з Товариством Ісуса був у колегіумі св. Ігнатія в Каракасі, де Ви навчалися. Як виглядав цей період?
Мій батько також навчався в цьому колегіумі, в той час як мама ходила до школи сестер св. Йосипа з Тарбс і братів з ля Саллє, в якій вчилися також мої дядьки. В тамті часи колегіум поглинав майже весь наш час до тої міри, що мій батько жартував, запитуючи, чи я живу в школі, чи вдома. Пам’ятаю, що крім уроків та інших занять ми на вікенди ходили до дитячої лікарні братів св. Йоана Божого і бавилися з хворими дітьми, що на мене справляло велике враження. Потім ми почали відвідувати різні райони міста, виїжджати в табори, аби на канікулах працювати.
У колегіумі мене вразила відкритість і доброта єзуїтів. Це був початок мого покликання. Одні були вчителями, інші займалися постачання школи чи виконували інші завдання. Більшість із них були басками і наварцями, бо походили з іспанської провінції Товариства Ісуса, яка посилала єзуїтів до Венесуели. Мені подобалося, як брати спілкувалися з нами і зі світом. Але ми менше спілкувалися з єзуїтами-священниками, такими як директор колегіуму чи тими, які нам служили месу.
Ви ніколи не хотіли стати дієцезіяльним священником?
Я хотів стати єзуїтом, ніколи не думав про те, щоб стати дієцезіяльним священником. Пояснюю собі це тим, що в юності я багато спілкувався з єзуїтами, які були не священниками, а братами і єзуїтами у формації, які працювали в колегіумі. Я від самого початку розумів, що єзуїтське покликання відрізняється від служебного дієцезіяльного священства. Орден не був перехідною формою до священства, яке в Ордені має особливе значення. Воно вважається одним із вимірів апостольського чернечого життя єзуїтів.
Як Ви можете описати свою побожність до Діви Марії?
Релігійність, якої я навчився в родині, передовсім від мами і бабців, тісно зв’язана з Дівою Марією. Мама в травні ставила її фігуру на вівтар в будинку і ми щодня прикрашали її квітами. Моя бабця по батькові, Грасіеля, також мала велику побожність до Діви Марії, особливо до Богородиці з Коромото, яку у 50-их роках минулого століття проголосити покровителькою Венесуели. Її образки завжди носила з собою. Пам’ятаю, що вона возила мене до Гуанаре, де було марійне об’явлення. Пам’ятаю, що вона разом із подругами цілий рік збирала вживаний одяг, який прали, відновлювали і роздавали потребуючим. Називали це гардеробом Богородиці з Коромото. Її побожність завжди була зв’язана з доброчинністю. Для мене важливою була участь у Марійській дружині, яка пізніше переросла у Спільноти Християнського Життя. Там я навчився молитися Святим Письмом, цінити Євхаристію і поглиблювати побожність до Діви Марії.
Чи Ви прив’язані до якоїсь конкретної марійної побожності?
Я прив’язаний до кількох. Окрім Богородиці з Коромото, з очевидних причин і тому, що завжди ношу в серці Венесуелу, також до Божої Матері Гваделупської. Мої батьки побралися 12 грудня, на її свято, і мене також хрестили на її свято. Останні обіти в Товаристві Ісуса я склав також 12 грудня. Я дуже прив’язаний до Божої Матері Гваделупської, яка має чудову історію і є покровителькою Латинської Америки. Маю також велику побожність до Непорочного Зачаття, бо цю побожність практикували в моєму колегіумі. На закінчення колегіуму нам давали її образок на прощання. Дехто з моїх товаришів постійно носить цей образом з собою. Відколи перебуваю в Римі, то постійно звертаюся до Божої Матері Доброї Дороги, з якою був тісно пов’язаний Ігнатій і перші єзуїти.
Чи Ви пережили в житті якусь драматичну ситуацію, подібну до тої, яку св. Ігнатій пережив у Памплоні, яка привела до навернення?
Не було якоїсь великої події, було багато малих моментів. Мене формували різноманітні речі, такі як легкі дотики, які змінюють погляд на світ, різний досвід, завдяки якому краще розумієш довколишню дійсність. До прикладу, під час навчання в колегіумі я ходив до дитячої лікарні й у бідні райони міста. Це було внутрішнє потрясіння. Це саме відбувалося, коли подорожував по Венесуелі з батьком чи з єзуїтом-братом, який захоплювався історією і щороку організовував екскурсії по країні. Було також багато й іншого важливого досвіду, до прикладу, коли я належав до Марійської дружини й почав входити в глибший контакт з Біблією, Євхаристією і молитвою. Такі малі порухи мене внутрішньо формували. Особливою подією можу назвати місячні Духовні Вправи в новіціяті, коли мені було 18 років. Це фундаментальний досвід єзуїтського новіціяту. Тоді я зрозумів, що це мій шлях.
Який Ви тоді пережили особистий досвід Ісуса?
З дитячих років у колегіумі св. Ігнатія в Каракасі я належав до різних кружків, завдяки яким поглиблювався мій зв’язок з Ісусом. Одним із них була Євхаристійна Круціата, в якій основою було читання і роздуми над Євангелієм. Пізніше я був членом Марійської дружини, в якій ми упродовж п’яти років збиралися щотижня для молитовних роздумів над біблійним текстом, взятим зазвичай із Євангелія. Тоді, наскільки пам’ятаю, я досвідчив через Ісуса, що Отець є джерелом милосердної любові. Я звернув увагу на те, що в тамті часи дуже часто вживали вираз «страх Господній». Але я не боявся Бога, навпаки: я не боявся ні батька, ні старших, ні тим більше Бога. В Товаристві Ісуса ситуація стала дуже ясною. Я вже згадував про Духовні Вправи в новіціяті як про чудовий особистий досвід Ісуса, який потім поглиблювався під час формації й розвивається упродовж життя.
Чи постать Ісуса ще й сьогодні дивує Вас?
Я в Товаристві Ісуса вже 54 роки, і стосунки з Ісусом постійно оновлюються. Це ніколи не закінчиться. Це так само, як і з людьми, яких ніколи до кінця не пізнаємо, бо постійно змінюємося. Я завжди знаходжу в Ісусі нове багатство і не втомлююся постійно повертатися до його особи, його образів, до того, як Він діє в Євангелію і як Його знаходжу в історії. Це чудові стосунки, які зобов’язують постійно зростати, бо з Ним ти можеш бути тільки самим собою. Ти знаєш самого себе, але Ісус знає тебе ще більше. Це повністю прозорі стосунки. Для мене одним із найкращих досвідів є зустріч з Ісусом у молитві, натхненій Євангелієм. З роками молитва стає більш контемплятивною.
Якою була ваша молитва на початках чернечого життя?
Мабуть у цей період вона більш інтелектуальна, бо потрібно зрозуміти багато нового. В юності я вважав, що контемплятивне покликання не для мене, але з часом воно мені почало подобалося більше. Єронім Надаль говорить, що ідеал св. Ігнатія – стати контемплятивним у дії. Для цього потрібно розвивати вміння знаходити Бога в усьому, а це вимагає більшу чутливість у контемпляції – і цього слід учитися. Контемплювати природу легше, але Ігнатію більше залежить на світі людей, до прикладу, контемплювати Бога в убогих. Тут входить у гру важливий досвід відчуття присутності та відсутності, коли здається, що божественність приховується, і в цей момент наш засновник пропонує контемпляцію хреста. В житті трапляється багато випадків, коли Бога контемплювати важко, до прикладу, коли від хвороби чи голоду вмирає дитина. Але досвід Ісуса веде тебе до пошуків Бога в усьому.
Як би Ви розповідали про Ісуса комусь, хто ніколи про Нього не чув?
Я би сказав, що Ісус є його братом, його милосердним товаришем, мостом між Отцем і нами. В Євангелії Ісус завжди турбується про інших. Він робить це в різних обставинах, терпеливо пояснюючи учням Боже слово, або знаками чи чудами, які змінюють чиєсь життя. Зворушує те, як Ісус переживає стосунки з людьми, дружбу й братерство. І ми, єзуїти, які вважаємо себе товаришами Ісуса, хочемо Його наслідувати. Коли Ісус вибрав своїх товаришів, апостолів, то спочатку вони якийсь час перебували з Ним, а потім вислав їх на місію. Це відчуття супроводження і братерської спільноти – частина того, що Господь пропонує як дорогу до Божого Царства.
Повернімося до вашого покликання. Як ваша родина реагувала, коли дізналася, що хочете стати єзуїтом?
Думаю, що батько мав на мене якісь плани, але, на щастя, ніколи мені про них не говорив, отож я ніколи не відчував обов’язку грати якусь наперед визначену роль. Він завжди мене підтримував і говорив, що якщо я впевнений у чомусь, то повинен йти далі й серйозно до цього ставитися. Моя мама також мене підтримувала. Вона дуже раділа, що її син буде ченцем.
А чи в ті часи не було випадку, щоб Ви закохалися в якусь дівчину по самі вуха?
Я закохувався. Моє емоційне життя було нормальним у цьому значенні. Я мав дружні й дуже глибокі стосунки. Але якби я закохався по самі вуха, то мене би тут зараз не було. Дружба – фундаментальний вимір мого життя, особливо дружба з жінками. Мав і маю багато добрих приятельок, яким дуже довіряю. Я завжди ясно бачив свою дорогу, і, на щастя, йдеться про таку глибоку дружбу, яка приймає цю дорогу. Також кожна з них йшла своєю дорогою в житті і ми підтримувати дуже здорові й позитивні стосунки.
Що Ви хотіли вивчати в університеті?
Коли я був новиком, то хотів вивчати соціологію, але зрозуміло, що мені цього не дозволили і я мусів проходити звичайний єзуїтський вишкіл. Спочатку я вивчав філософію, потім перейшов до етапу магістерки[2]. Це були роки після ІІ Ватиканського Собору, який наклав великий відбиток на Церкву, на колегіум св. Ігнатія в Каракасі й на моє особисте життя. Єдина книжка, яку взяв з собою до новіціату, – документи ІІ Ватиканського Собору. Мені її подарувала товаришка, а їй цю книжку привезла з Іспанії тітка. В колегіумі ми дуже переживали про процеси на Соборі. Ми розуміли, що Собор відкриває нову епоху для Церкви і для Товариства Ісуса. Отець Аррупе також так думав.
Моє покоління було першим покоління єзуїтів, які вивчали філософію в Венесуелі. Ми вчилися в Католицькому Університеті Андрес Бейо, який належав Товариству Ісуса. Був 1968 рік – час великого бродіння в суспільстві і в Церкві. В державному університеті відбувався великий рух, і ми не хотіли пасти задніх. Ми хотіли поміняти статути, але нас ігнорували, і тому ми захопили факультет. Керівництво нас вигнало звідти, а активістів на якийсь час виключили з університету. Я був одним із них.
Ви були винятком серед єзуїтів чи інші також у це були замішані?
Нас було 5 чи 6 єзуїтів, студентів філософії, замішаних у це. Наші форматори мислили так само, хоча в провінції був поділ. Були єзуїти з консервативними поглядами, які хотіли заснувати християнську Соціал-християнську партію. Але для нас це був пройдений етап, ми мали більш соціальну й народову візію, яку сьогодні можна би назвати лівоцентристською. То були цікаві часи.
Після філософських студій і магістерки в Центрі Гумія, який займається соціальними проблемами в Венесуелі, Вас послали до Риму вивчати теологію. Як Ви переживали ці зміни?
Спочатку я не хотів туди їхати, бо в ті часи для мого покоління було важливо вчитися в Латинській Америці, де вибухла латиноамериканська теологія визволення. Постав рух роздумів над видом віри у загальному душпастирстві. Якраз тоді в Сальвадорі почала діяти група о. Еллакурії ТІ, і ми хотіли приєднатися до них. Також у Чілі в часи Сальвадора Альєнде зароджувався теологічно-політичний досвід. Але вбивство о. Рутіліо Гранде ТІ перекреслило наміри провінціала послати мене до Сальвадору. Врешті о. Аррупе вирішив послати мене до Риму, де щойно відкрився міжнародний колегіум el Gesù і де він хотів мати студентів з усього світу. З теологічної точки зору я вважав це кроком назад, бо ми вважали Григоріанський університет «дрімучим», але незабаром ми переконалися, що помилялися. Це був чудовий університетський центр з дуже добрими професорами, особливо в царині біблійних наук. Стиль був трохи формальний, але формація була солідною.
Ви повернулися до Венесуели, Вас висвятили на священника і Ви там продовжували четвертий рік теології. Хто вас висвятив?
Тодішній єпископ дієцезії Сан Крістобаль Алєхандро Фернандес Фео, який хрестив мене. Він добре знав нашу родину, бо в молодості був парохом в Антімано в Каракасі, де жили батьки мого тата, і ми називали його дядько-отець. Він брав участь у ІІ Ватиканському Соборі, до якого відчував певний опір, і йому важко було прийняти, що я і один із моїх кузинів стали єзуїтами, а не дієцезіяльними священниками. Він уділив мені Таїнство Священства у Бакісімето, яке знаходиться між Каракасом і Маракайбо, де працював мій товариш, якого висвятили разом зі мною. Для приміційної меси я вибрав євангельський текст про зерно пшениці, яке не принесе плоду, якщо не вмре. Цим я хотів наголосити, що став єзуїтом, аби служити людям, і що мій ідеал чернечого життя і священства – апостольське служіння, якому віддається своє життя.
Потім Ви вивчали політичні науки. Який це був досвід?
Я вчився у Центральному університеті Венесуели. Це державний університет, в якому панувала атмосфера, притаманна тим часам. Два роки я вивчав Капітал Маркса. Під час теологічних студій я вивчав Євангелія і всю Біблію, тепер так само вивчав Капітал та інші класичні тексти комунізму й соціалізму. Це співпало з епохою, коли почали сильно критикувати радянський комунізм і почали з’являтися теорії, також і в Венесуелі, не радянського соціалізму.
Чи Ви мали можливість пізнати радянську дійсність із перших уст?
Я кілька разів був на Кубі, яка така радянська, що вже більше нею не може бути, і враження було страшне: продуктові талони, вигляд міст… Жахливо. І це в період економічного зросту. Це були неспокійні роки, позначені фрустрацією сандіністської революції в Нікарагуа. Ми слідкували за цими подіями з Центру Гумія в Каракасі, де я вчився, проводив дослідження, викладав, і де ми видавали Revista SIC і пропонували базовим спільнотам соціополітичну формацію.
Ви були сильно заангажовані в справи своєї країни, але що відчуваєте тепер, дивлячись на сьогоднішню Венесуелу?
Плачу, плачу. Більше від болю, ніж від гніву. Дуже важко прийняти все, що сталося, і також з огляду на історію моєї родини. Мій батько був першою освіченою людиною в родині. Один мій дідусь був економічним емігрантом з Іспанії. Я жив у країні, яка розвивалася у всіх аспектах: соціальному, економічному, демократичному і політичному. Було багато проблем, які ми критикували, але це була критика в процесі будування. Я ніколи не уявляв, що можна знищити так багато. Занепад почався у 2002 році, коли під час загального страйку Уго Чавес, президент від 1992 року, на три дні втратив владу. Симптоми проявлялися й раніше, але тоді сталося те, що пізніше успадкував Ніколас Мадуро, – клубок влади, який поневолив країну.
Спочатку мені здавалося, що з точки зору політичного розвитку країни Уго Чавез зробив крок назад. Я не погоджувався з його політично-мілітарною концепцією, яку він пізніше назвав «соціалізмом ХХІ століття». Після вибору Чавеза в одному інтерв’ю я порівняв його з демократичним Цезарем. Це парадоксальний вираз, який вживали мислителі-позитивісти під час диктатури в Венесуелі в двадцятих роках минулого століття, і який, на мою думку, можна застосувати до Чавеза. Це ідея вождя, Duce, яка зосереджує всю владу на представниках народу. Мені здавалося, що Чавез представляє повернення до цього виду влади з огляду на спосіб комунікації з народом, з партією і з армією. Для мого покоління відокремлення армії від політики було справою життя чи смерті: демократія можлива тільки тоді, якщо кожний залишається на своєму місці.
Чи Ви мали особисті контакти з Чавезом?
Я розмовляв з ним ще до обрання його президентом. Я провідав його разом з єзуїтом Луїсом Марія Оласом, який відповідав за права людини в Генеральній прокуратурі Республіки, у тюрмі, в якій він сидів після організації воєнного путчу у 1992 році. Тоді відбувалися публічні дебати на тему того, що пропонував Чавез. Наші стосунки були добрими, хоча й напруженими. Ми багато дискутували, хоча він говорив, що ми врятували йому життя. Частково це було правдою. Після ув’язнення його хотіли разом із іншими в’язнями перевезти до іншої тюрми, і були побоювання, що буде спроба замаху на його життя. Єзуїт, який працював у прокуратурі, єпископ і я запропонували супроводжувати його. Атмосфера була напруженою, а ми хотіли будувати мости. Коли він став президентом, то ми ще кілька разів зустрічалися. Він мав концепцію влади, яка зміцнилася зі зміцненням стосунків з Фіделем Кастро. Це була ідея абсолютної влади: одна людина керує армією, державою і політикою. Цю ідею перейняв і продовжував Ніколас Мадуро, з яким я ніколи не зустрівся.
Чи Ви би відважилися вказати вихід із ситуації, в яку потрапила Венесуела?
Я хотів би цього всім серцем. Колись ситуація зміниться, тільки не знаю, коли. Спочатку слід подолати актуальну ситуацію. Чавізм представляє концепцію держави та управління, яку слід радикально змінити – що не легко. Потрібно перезавантажити політику й економіку – що неможливо зробити за кілька днів. Вільні й прозорі вибори могли би розпочати ці зміни й окреслити точку повороту. Великою перешкодою в цьому є поділ опозиції. Не відмовляю їм їхніх заслуг, бо ці люди ризикували своїм життям і зробили багато добрих справ, але в інших справах помилилися, їм бракує об’єднавчої стратегії. Втратили дані їм можливості.
Чи Ви колись думали, беручи до уваги ваші тісні стосунки з рідною країною, бути місіонером в чужій країні, чи все-таки вважали, що потрібно залишитися в Венесуелі й допомагати її розвиткові?
Я відчував місіонерське покликання, але в моїй країні, якій ми могли дати багато, бо провінція була молодою, Церква – дуже слабкою, а народ жив у дуже цікавий період. Якщо би мене послали в іншу країну, то я охоче би туди поїхав, хоча й не відчував у цьому свого покликання.
Ви були першим венесуельцем, якого призначили у 1996 році провінціалом Венесуели, а пізніше призначили ректором Католицького Університету Тахіра в Сан-Крістобаль. Як Ви туди потрапили?
Єпископ Сан-Крістобалю, який мене хрестив і висвятив на священника, хотів створити університет на периферії країни, за 1200 км. від Каракасу, і попросив єзуїтів керувати ним. Так після восьми років служіння провінціялом я став ректором університету. Університетський світ був моїм середовищем, хоча я ніколи не займав там посад. Це був відносно малий університет, хоча коли я його залишав, то вже було 8000 студентів і треба було будувати новий кампус. Це була прикордонна зона біля Колумбії, отож ми створили різні транскордонні проєкти з іншими інституціями.
У 1983 році на 33-ій Генеральній Конгрегації, яка вибрала генералом отця Кольвенбаха, Ви були наймолодшим єзуїтом. Як Ви переживали ці події?
Дуже добре. Я скористався нагодою щоденно відвідувати о. Аррупе, який вже був важко хворий, так що ми спілкувалися тільки очима й жестами. Це були прекрасні пережиття. Я познайомився з о. Аррупе під час його поїздки до Венесуели, і з цього часу він був присутній у нашому житті через листи й діяльність генерала Ордену. Дуже зворушливим був момент, коли він зайшов до залу, де відбувалася Конгрегація, і подав у відставку.
Вибір нового генерала, Петера Кольвенбаха, також незабутній. Генералом стала людина, яка могла спокійно вести вперед Товариство Ісуса в часи великих внутрішніх напружень і протиріч у Церкві. Це також можна прочитати як дію Святого Духа. Також важливим досвідом була зустріч із універсальним Товариством Ісуса – різними особистостями, культурами, світоглядами, – яке зібралося разом на такій асамблеї.
Ви також брали участь у 2008 році в 35 Генеральній Конгрегації, яка вибрала генералом о. А. Ніколаса, і у 2016 році в 36 Генеральній Конгрегації, яка вибрала генералом Вас. Чи Ви знаєте, що діялося за кулісами останньої Конгрегації?
Я ніколи не думав, що колись стану генералом. Тоді я відповідав за міжнародні доми Товариства Ісуса в Римі й ніколи не думав про таку можливість. Я також знав, що був кандидатом на деякі посади в Римі, пов’язані з соціальними завданнями, але в кінці переді мною постала інша дорога.
Коли о. Ніколас попросив Вас приїхати до Риму і зайнятися міжнародними домами Товариства, то Вам це сподобалося?
Ні, не сподобалося, але, як і в інші моменти життя, я прийняв це як Божу волю. У цьому є щось більше за мене. Саме для цього я став єзуїтом – прийняти план, який мені дають мої брати й виконувати його всією душею, серцем і життям. Я не відчуваю ностальгії за залишеними місцями, проєктами й особами.
Чи Вам важко працювати в кабінеті, в якому перед Вами працювали Аррупе, Кольвенбах і Ніколас?
Так, важко. Можете собі уявити, як я почувався, коли ввійшов до кімнати, в якій жив о. Педро Аррупе. Але о. Кольвенбаха я знав краще, ми разом працювали і він учив мене управлінню. Я багато навчився від нього як від єзуїта-настоятеля. Він не наполягав, давав свободу, довіряв, але коли приходив відповідний час, то говорив прямо, що думає. З о. Ніколасом я також мав тісні зв’язки й багато навчився від нього, особливо про людський вимір управління.
Як Ви внутрішньо відчували себе на різних відповідальних посадах, довірених Вам Товариством Ісуса?
Я дозволяв себе вести, радикально довіряючи Богові, присутньому в усіх товаришах, з якими я працюю тут, в Генеральній Курії, і які мають власний досвід і формацію. Раніше ми не працювали разом. Під кінець своєї каденції о. Ніколас говорив «ми генерал», наголошуючи, що генерал є ніким без команди. Я повністю згоден з цим. Вже св. Ігнатій говорив, що секретар Товариства – руки, очі й пам’ять генерала.
Ви керуєте одним із найчисельніших чоловічих чернечих згромаджень католицької Церкви, ваші рішення впливають на життя багатьох осіб. Як Ви розумієте процес управління? Чи до обрання генералом Ви спали краще?
Сплю добре. Я маю відчуття відповідальності, більше від відчуття влади, яке зобов’язує мене приймати рішення після розпізнавання, а не після першої думки, яка мені здається доброю. Потрібно ввійти в процес розпізнавання, який не є тільки особистим, а вимагає зусиль. Намагаюся робити все, що можу, віддаючи всі свої людські й духовні сили.
Мою увагу привернули слова, які приписують Йоанові Павлові ІІ. Коли він зі своєю командою займався складним питанням і не знав, як його вирішити, то говорив, що замало молилися. Папа Франциск також повторив це при якійсь нагоді. Чи Ви з цим погоджуєтеся?
Повністю з цим погоджуюся. Ми прагнемо саме такого виду управління. Ми повинні молитися над питаннями, які потрібно вирішити, не достатньо їх вивчити й обговорити. Думаю, що ми однозначно цього навчилися. Ми намагалися так робити в процесі приготування Універсальних Апостольських Преференцій, і думаю, що нам це вдалося. Ми проводили інтенсивні наради, багато часу присвячували особистим і спільнотним молитвам і розпізнаванню в групі.
Здається, що в сучасні часи важко сказати «ні». Це стосується також і Вас?
Так, це важко, але це необхідно робити. Досвід багатьох років управління говорить, що це приносить багато добра. Ці «ні», які я в житті чув, і «ні», які я говорив, були потрібними мені й іншим людям. Це дуже важливе в усіх сферах життя, також і в управлінні. Часом дуже важко сказати «ні», бо ти захоплений проєктом чи групою. Це важко, але потрібно, також і в емоційному вимірі.
Що Ви відчуваєте, коли думаєте про смерть?
Боюся вмирати в болях, у тортурах, у несправедливих стражданнях. Але мало думаю про смерть, ці думки рідко приходять до моєї голови. Для мене дуже промовистою є слова Євангелія, що ми вже перейшли від смерті до життя, бо ми вже відкуплені й беремо участь у житті Бога через благодать. Смерть – це закінчення певного етапу, який не завжди легко пройти. Це стосується мучеників або хворих, які довго вмирають у важких муках.
ЧАСИ, ОСОБИ І МІСЦЯ
На багатьох картинах боснійського художника Сафета Зека бачимо червону нитку, яка проходить по картині. Цю деталь виразно бачимо на картині «Зняття з хреста» в каплиці del Gesu в Римі, де похований о. Аррупе. Ця нитка, яка подібна до плями крові, пластично й делікатно представляє різні часи, особи й місця, відхиляючи в одній безперервній оповіді тісну єдність людського роду. Кров, пролита за інших людей, близькість між людьми, яка відкриває дороги братерства й надії.
Наша особиста історія також переплітається з історією інших людей, з конкретними подіями і місцями, в яких проявляються наші дари й обмеження, наші успіхи і поразки. В історії, яка сплітає зустрічі, місця й епохи людської екзистенції, міститься коріння нашої ідентичності. Увесь процес навернення тягне за собою історію, в гумусі якої Господь відкрив прохід для нового життя, життя в надмірі (Йо. 10, 10). Навернення не заперечує минулого, а перемінює його в добрива, які живлять свідчення того, що є можливим для людини, яка довіряє Божій благодаті. Навернення – не момент, вирваний з нашого життя, а постійні зустрічі з Богом, з самими собою і з іншими.
ПУНКТИ ДЛЯ МЕДИТАЦІЇ
Витворення в уяві місця. Пригадати місця, які для тебе важливі.
Прохання про благодать. Господи, дай мені благодать зрозуміти, як Ти дієш в особах, подіях і місцях мого життя.
Пункт перший. Згадай людей, які відіграли важливу роль у твоєму житті й допомагали тобі «шукати й знаходити» Божу волю. Подякуй за них і постарайся з роздумів отримати духовну користь.
Пункт другий. Згадай моменти, коли Бог проявляв свою щедрість і допомагав зростати в деяких сферах життя. Подякуй за них і постарайся з роздумів отримати духовну користь.
Біблійні тексти. Ді. 22, 3-23. Апостол Павло розповідає про своє навернення.
Чи можеш в своєму житті виокремити якийсь момент, коли ти почав дивитися Божими очима на себе і на довколишню дійсність? Як це було?
Хто допомагав тобі в людському й духовному розвитку? Як це відбувалося?
До чого тебе Господь запрошує сьогодні?
Бесіда. Розкажи Ісусові як товаришеві, як ти відкривав його присутність у своєму житті, і дозволь Йому розказати, як Він присутній у твоєму житті. Відмов «Отче наш» і «Богородице Діво». Не забудь зробити рефлексію молитви.
ДУХОВНА РОЗМОВА
Для духовної розмови на базі особистої молитви слід йти за методом, поданим у кінці книжки.
Для духовної розмови про якесь апостольське діло допоможуть наступні пункти молитви:
Витворення в уяві місця. З вдячністю згадати людей, проєкти й апостольські мрії, які запустили це діло.
Прохання про благодать. Господи, дай мені благодать зрозуміти фундамент – людей, події, проєкти – цього апостольського діла.
Біблійні тексти. Мт. 7, 24-27. Які елементи цього діла стають твердою скелею, яка підтримує місію і співпрацю? Які елементи цього діла фундамент перемінюють в пісок? До чого нас кличе Господь?
Бесіда. Розкажи Ісусові як товаришеві свої мрії та надії щодо цієї місії й дозволь Йому висловити свою думку про цю місію. Відмов «Отче наш» і «Богородице Діво». Не забудь зробити рефлексію молитви. Можеш поділитися плодами молитви за методом, поданим у кінці книжки.
- Відважно жити в сучасному світі
Досвід пандемії важкий для всіх: одним він змінив життя, інших поставив перед лицем смерті. На поверхню вийшли великі проблеми, але також багатьом людям він допоміг дивитися новими очима, виразно показуючи потребу радикальних змін у нашому світі й що кожний християнин повинен у цьому відіграти свою роль.
Чи Covid-19 спричинив нову кризу чи тільки поглибив проблеми, від яких світ вже страждав?
Ми все ще не віримо, що стоїмо перед лицем зміни епох, хоча постійно це повторюємо. Пандемія показала тріщини в системі, крихкість конфігурації світу, який відходить у минуле, а на його місце приходить інший світ. Пандемія показала структурну несправедливість, поняття, яке ми осуджуємо вже 40 років і яке перейде з цієї епохи в наступну.
Серед викликів, які пандемія показала дуже виразно, є глобалізація, без якої медична криза, ймовірно, була би меншою. Ми повинні переглянути розуміння глобалізації. Чи йдеться про процес, який хоче зробити всіх нас однорідними – чим керується ілюзія ринку, чи про процес, який шанує й бере до уваги відмінності між людьми, щоб вони могли жити в різнобарвному світі?
Коронавірус нас кинув не стільки в один човен, скільки в одну сильну бурю; ми пливемо не в одному човні. В одних б’ють великі хвилі, в інших – малі. Великі проблеми світу існували до пандемії, але тепер їх видно краще. Щоби тільки ми вивчили цей урок і витягнули висновки, які спонукають нас прийняти рішення для подолання причин цих проблем.
І які, на вашу думку, фундаментальні проблеми?
Їх багато. Озвучу деякі, але раджу прочитати енцикліку Fratelli tutti, в першому розділі якої Папа добре описав найбільші проблеми людства. На мою думку, найбільшим викликом людства є нерозділене всіма відчуття спільного добра, яке включає піклування про довколишнє середовище. І тому вважаю, що слід зміцнювати політичний вимір кожної людини – керівників і всього суспільства. Єзуїтські колегіуми, університети й соціальні осередки багато над цим працюють. Намагаємося щось робити в сфері формації: спершу мотивувати студентів наших колегіумів і університетів та людей, які зв’язані з нашими осередками, до глибшого усвідомлення можливостей змінити політичний дискурс й впливати на наші суспільства, аби спрямувати їх до більшої солідарності й пошани до гідності кожної людини.
Чи мовою політики можна окреслити спільне добро людства і планети?
Так, можна. Політичний вимір входить у простір особи, яка не повинна зачинятися у забезпеченні власного добробуту, а шукати спільне добро для всього суспільства. Папа говорить, що для розвитку кращої політики існують прозорі критерії. Один із них – відмова від війни як знаряддя влади. Також потрібно відмовитися від соціального насильства, яке стосується не тільки воєнних конфліктів, а має різні форми, такі як ідеології, які підтримують чи виправдовують ці конфлікти. Політика повинна створювати умови для такого розподілу матеріального добра, щоб подолати вбогість і скандальну нерівність, яку зменшити не може навіть економічне зростання. Це одна з найбільших і фундаментальних проблем. Потім маємо проблеми, які стосуються цифрового суспільства. Наука і технології можуть нездоланно втручатися у всі сфери життя. Ми повинні гарантувати, що всі народи зберігатимуть власні культури і також матимуть доступ до знань та інформації, але завдяки знаряддям, які справді служать мудрості й правді.
Чи Ви вважаєте, що сьогодні існує криза етики й цінностей?
Я почуваюся ніяково перед таким запитанням, бо воно сакралізує минуле – ніби раніше шанували цінності, а суспільства й політичні лідери керувалися етичними нормами. Я не вважаю кризу надзвичайним епізодом, а тільки внутрішнім напруженням у людині й в історії в пошуках сенсу. Ми повинні знайти цей сенс як індивіди і як спільнота. У цей період зміни епох ця необхідність дуже відчувається.
Скільки часу, на вашу думку, займе перехід від старої епохи, яку ми залишаємо, до нової, яку Ви передбачаєте?
Важко сказати. Може тривати довше одного покоління і тоді слід взяти до уваги тривкість новонародженого світу. Можливо, що процеси пройдуть швидше, ніж у минулому, але я не відважуся на точніші передбачення. Однією з рис цього взаємозалежного світу є те, що він ніколи не зупиняється. Сьогодні людство змінюється швидше, ніж у минулому. Інформація приходить швидше й поширюється швидше.
Аналізуючи зміну епох, слід пам’ятати, що Папа Франциск наполягає на тому, щоб відкривати процеси, а не займати простір, тобто наголошувати на важливості відкриття нових доріг і способу їх проходження, а не вкорінюватися в безпечні місця, які нас паралізують. Йдеться про готовність прийняти зміну епох, віддатися в руки Бога на дорозі, яку ти пізнаєш в міру її проходження. Це викликає легке запаморочення, але зазвичай так відбувається, коли стикаємося з трансцендентним. Потрібно жити відважно. Це викликає запаморочення, але дає багато задоволення.
Пандемія показала, що забезпечення, на яких багато людей покладали своє життя, виявилися фіктивними. Як тепер заповнити цю пустку? Чи Ви якось знову відкрили свою крихкість?
Я усвідомлював свою крихкість ще задовго до пандемії. Ніколи не відчував себе сильним. У віці двох років я захворів на бронхіт і роками страждав від алергічної астми. В дитинстві хворів цим постійно. Двоє моїх сестер також цим хворіли, тому мама проводила біля нас безсонні ночі. Астматик не може дихати, страждає від неприємного враження відчуття своєї слабкості. Я не міг дихати, коли біг, йшов в гори чи прокидався посеред ночі. Я був залежним від бронходилататора. Щойно після довгих років лікування астма мене залишила, але я ніколи не позбувся відчуття своєї вразливості.
Я також відчував інтелектуальну й духовну крихкість. Я ніколи не відчував, що маю кращу й тверду духовну формацію. Постійно відчуваю свою крихкість, яка мене підштовхує віддавати себе Богові. Пандемія могла стати для багатьох людей запрошенням подивитися, чим вони забезпечують своє життя, й переглянути, чому почуваються безпечно. Саме Духовні Вправи розпочинаються від запитань, у чому полягає наша довіра й наш фундамент. Духовні Вправи – це спосіб навчитися покладатися не на себе, а на Бога, який об’являється в Ісусі Христі. І тому нехай благословляється відчуття своєї крихкості.
Чи з пандемії може народитися кращий світ?
Можливо, але думаю, що ніхто не може цього гарантувати. Перешкоди дуже великі. До прикладу, між першою і другою хвилею пандемії були помітні зміни в поставі людей. Принаймні спочатку в Італії надзвичайний стан вважали нагодою щось змінити, але з новою хвилею це зникло, бо перемогла втома і знеохочення перед обмеженнями, як і бажання повернутися до того, що вважалося нормальним.
Щоби добитися справжніх змін, потрібна відвага, якої багатьом бракує, бо вона передбачає відмову від того, що маємо, що нам знане й близьке, що створює зону комфорту. Потрібно мати відвагу, щоби стати на непевну й ризиковану дорогу, якою ми ще не готові йти. Існує відвага до чогось неможливого, яку мала Марія з Назарету. Ісус також був відважним. Проповідь Блаженств могла вважатися божевіллям. Така відвага не для усіх, але є люди, які натхнені любов’ю і заражають інших боротьбою за солідарність, вони надихають маси. Проблема в тому, що тіста багато, і його важко заквасити так, щоби воно дійшло до радикальної зміни світу на краще.
Чи пандемія змусила Товариство Ісуса переглянути напрямок своєї діяльності?
Змінився спосіб діяльності, бо змінилися зовнішні обставини з багатьма місцевими відмінностями. Але напрямок не змінився. Навпаки, він тільки підтвердився, бо був накреслений ІІ Ватиканським Собором, який спрямував нас працювати для примирення і для поєднання віри зі справедливістю. Окрім того ми маємо Універсальні Апостольські Преференції, які містять чотири основні пункти, і напрямні, прийняті ще до пандемії, щоби Ігнатіянський Рік використати для промування процесів навернення. Досвід коронавірусу, краще усвідомлення крихкості наших апостольських діл і їхньої фінансової бази спонукає нас продовжувати цей напрямок на глибшому рівні.
Як пандемія торкнула Товариство Ісуса?
Торкнула в кожному значенні. Багато спільнот заразилися, і у 2020 році від коронавірусу вмерло понад сто єзуїтів. Окрім того виникла непевність – чи потрібно далі робити те, що робимо. Це було дуже видно в навчальних закладах, які постраждали найбільше. Але не слід забувати, що пандемія також визволила величезну енергію і показала дивовижну здатність багатьох адаптуватися. Добрий приклад маємо в Британській Провінції, де в Глазго маємо невеликий Центр Духовності. Коли вони почали подавати програми on-line, то кількість учасників різко зросла. Ніхто не сидів з опущеними руками, ми почали думати, що робити в даній ситуації, маючи в своєму розпорядженні те, що маємо. Школи перейшли на дистанційне навчання. В технічно відсталих районах організували уроки по радіо або вчителі ходили від хати до хати й роздавали завдання, які потім збирали. Люди стали дуже креативними, аби реагувати на вирішення нагальних потреб, таких як пошуки їжі й ліків. Викликом є не повертатися до попереднього стану, а йти до більших змін. Дорогу вже знаємо.
Як, на вашу думку, коронавірус впливатиме на капіталізм?
Капіталізм можна розуміти по-різному. Це система, яка показала велике вміння адаптовуватися до нових обставин. Те, що знаємо про капіталізм сьогодні, має мало спільного з ідеями, на основі яких його створювали. Пандемія підтвердила це вміння, і не тільки в сфері підприємництва, яке зміцніло, – як те, яке пов’язане з технологіями, комунікацією і охороною здоров’я. Пандемія змусила також задуматися про роль держави – а це одне з основних питань капіталістичних ідей. Сьогодні мало хто відважиться пропонувати зменшити до мінімуму роль держави, чи вимагати, щоби не регулювали свободу, чи захищати приватизацію як спосіб вирішення проблем економічного розвитку. Після 11 вересня 2001 року відмовилися від ідеї необмеженої свободи. Сьогодні її обмеження приймаються з мотивів охорони здоров’я і безпеки.
Для нас як для суспільства викликом є змінити капіталізм, аби створити іншу соціальну структуру участі, справді демократичну, яка нікого не виключає, а на першому місці якої стоїть спільне добро, доступ до всіх матеріальних засобів і послуг і захист довколишнього середовища.
Як пандемія змінить Церкву? Чи пришвидшить секуляризацію?
Завдання Церкви – не протистояти світському суспільству, хоча деякі церковні кола цього хотіли би. Ми повинні відчинити двері й шукати можливості діалогу з цим світом. Вважаю, що з пандемією пов’язаний не так зріст релігійності, як більший внутрішній досвід Бога. Тут може відродитися відчуття спільноти і сопричастя. Ми переходимо від візії Церкви, яку можна би назвати клерикальною, і в якій переважає видимість церков і символів, таких як священники, до іншої візії, в якій переважає живий і різноманітний досвід Бога. Це повинно зменшити клерикалізм, який намагається контролювати релігію і маніпулювати нею. Позитивний ефект пандемії в тому, що починаємо ставити запитання, про які багато людей раніше ніколи не задумувалися.
На вашу думку, зачинення храмів в період локдауну у багатьох місцях – це трагедія?
Ті, які на це скаржилися, також скаржилися раніше, що багато церков напівпорожні. Одним із найбільших наслідків цієї ситуації була необхідність вийти з храмів. Потреба зачинити храми з медичних рацій змушує думати про інші види зв’язку зі спільнотою. Таїнства можна переживати по-різному. Ті, які були стурбовані зачиненими парафіями, мабуть не знають зблизька ситуації в інших місцях, де Церква має мало святинь і віру переживають в інший спосіб. До прикладу, Амазонія, деякі частини Росії чи Конго, де в маленьких поселення люди не бачать священника місяцями, але навіть у таких умовах проявляють дивовижну вірність життю і місії спільноти. Божий Дух діє всюди. Церква робить усе, що може, аби створити простір і місце для вираження Духа, але Дух не обмежується місцем і простором. Зачинення церков можна розуміти як поклик Святого Духа, щоби спільнота менше залежала від будівлі, а вчилася творчо жити вірою в інших обставинах.
ХІХ і ХХ століття позначені великими ідеологічними битвами. Які ідеології сьогодні можуть бути пасткою?
Будь-яка ідеологія може бути пасткою, бо вона закладає спотворення свободи мислення. Ідеологія дає тобі окуляри, через які ти бачиш речі в окреслений спосіб. Чимось іншим є ідея, і надіюся, що кожна людина має ідеї, якими пояснює світ. Ідеологія, натомість, вводить одну незмінну точку зору, яка обмежує свободу мислення. Її вплив може виходити поза організацію суспільного або економічного життя й окреслювати всі виміри особи. Є люди, які живуть комунізмом чи соціалізмом як релігією, але можна також релігією жити як ідеологією. Часом фундаменталізм є наслідком ідеологічного розуміння релігії.
Ігнатіянська духовність радикально антиідеологічна, бо її основні принципи: внутрішня свобода, розпізнавання і вибір між різними можливостями в різні часи й у різних ситуаціях. У Духовних Вправах спочатку пропонують пошуки, які можливі тільки тоді, коли не знаєш, яку дорогу вибрати, а потім – іспит сумління для перевірки вибраної дороги. Якщо добре практикуєш ігнатіянську духовність, то маєш протиотруту від ідеології, яка буде дієвішою, якщо до неї додаси формацію та інтелектуальну цікавість, яка підтримує єзуїтський вишкіл.
Чи є єзуїти, заражені ідеологією?
Хтось може бути заражений, бо людина піддається спокусам ідеологій. Є такі моменти, коли з огляду на психічний стан чи обставини ти мусиш твердо стати на землю й схопитися за щось зрозуміле й певне, що дасть тобі можливість пояснити те, що діється в світі. Від цього немає стовідсотково ефективної вакцини. Єдині ліки – підтримувати живий досвід Бога, який супроводжує тебе на дорозі, на якій почуваєшся невпевнено. Це вимагає справжнього слухання Бога, який присутній у людстві й у світі, уважно читати знаки часу. Прикладом для нас може бути Авраам, потрібно, як він, вирушити в дорогу, не знаючи, куди вона нас приведе.
Як можна відповісти на «Поетапну третю світову війну», яка, як говорить Папа, ведеться у світі вже роками?
Ця тема поєднана з ідеєю політики, про яку я говорив раніше. На неї можна відповісти підсиленням відчуття універсального громадянства, щоб підтримувати структури, які відповідають за спільне добро, за людей, які так мислять широко. Але я не дійду до такого світогляду, якщо не розвиватиму політично-універсальний вимір своєї особовості. Центр Аррупе в Палермо і Центр Сан-Феделє в Мілані допомагають людям розвивати у собі політичний вимір і йти далі, допомагати своєму суспільству. Я повинен відчувати себе громадянином світу, щоби усвідомити існування «Поетапної третьої світової війни» і творити політику, яка її відкидатиме.
Це веде до інвестування в інтегральну освіту, яка формує людей зі свідомістю універсального громадянства. Це стосується також і релігій, щоби вони не перетворилися на ідеології, які виправдовують війну. Християнство у різні періоди історії також це проходило. Релігії будуть вірними самим собі, якщо будуть завжди поширювати мир і примирення. І тому найкраща відповідь на «Поетапну третю світову війну» пов’язана з освітою, з міжрелігійним діалогом і з далекоглядним баченням людства. Війни означають брак політики, вибухають тоді, коли народи не можуть вирішити конфлікти через діалог.
В енцикліці Fratelli tutti і в інших документах і деклараціях Папа повертався до концепції народу. Яку роль народні рухи можуть відіграти сьогодні?
Франциск підняв ідею народу, користуючись термінами, які з політичної та еклезіологічної точки зору мають глибше значення. Ми стаємо особами тоді, коли інтегруємося з народом і виходимо поза самих себе щоби сформувати спільноту, яка шукає справедливість, мир і спільне добро. П’ятий розділ Fratelli tutti пропонує цінні роздуми про кращу політику, виходячи від категорії народу. ІІ Ватиканський Собор визначає Церкву як Божий Люд; це означає, що всі ми – частина одного народу. Ця концепція має глибоку біблійну та християнську традицію, і тому Франциск не випадково часто до неї повертається.
Розглядаючи народні рухи, ми входимо в політичні категорії. Папа відстоює права народу бути протагоністом політики, схвалює цінність народних рухів і громадян, які організовуються у боротьбі за свої права. Не слід забувати, що ідеології, партії й авторитети можуть маніпулювати народом.
Популізм також існує. Чи Ви не побоюєтеся, що пандемія зміцнить вплив партій і популістських рухів, з яких деякі використовують релігію як засіб?
Популізми замінюють народ, підпорядковують його собі й позбавляють змісту. У Fratelli tutti Папа остерігає, що вони не сприймають народ серйозно. Хто сприймає народ серйозно, той не піддасться популізмові. Щось подібне і з клерикалізмом, який також не сприймає серйозно людей у Церкві. Це вид еклезіяльного популізму, в якому духовенство замінює християнський народ. Це постійна небезпека, тому ми повинні мати ясне розуміння і досвід бути народом. І не можна забувати про авторитаризм – постійну спокусу на всіх рівнях: родини, спортивної команди, релігійної спільноти і суспільства в цілому. Він завжди помітний у політичних, економічних і релігійних колах. Влада може схиляти до авторитаризму. Зміна епох та пандемія породжують у багатьох людей невпевненість, і тому вони намагаються схопитися за якусь ідею чи особу, аби вижити.
Чи християнин, який не піклується про іммігрантів, перебуває у згоді зі своєю вірою?
Дозволю собі автобіографічний відступ. Я – онук іммігранта з Льєрганес, селища в Сантандер на півночі Іспанії, який прибув до Венесуели на початку ХХ століття. Йому тоді було 18 років. Він повністю інтегрувався з цією країною, і то так, що коли в сорокових роках у Венесуелі почали видавати карти ідентичності і його друзі хотіли допомогти йому її отримати, він відмовився. Говорив, що не потребує її, бо живе в цій країні вже багато років, має тут дружину, дітей, дім і гроші. І що помре у Венесуелі – що й сталося. Завдяки його рішенню я сьогодні маю, окрім громадянства Венесуели та Ватикану, громадянство Іспанії. Очевидно, що я не іммігрант у тому самому значенні, що й мій дід, але можу їздити по Європі як європеєць завдяки тому, що він емігрував. Я згадав про це тому, що мою увагу притягує факт, що Європа і Сполучені Штати Америки втратили пам’ять про своє коріння, про те, що самі колись були іммігрантами. Всі народи є результатом еміграції. І пам’ять про це, яку зберіг мій дід і передав нам, фундаментальна. Біблія заохочує нас роздумувати про Божий Народ-іммігрант, і тому ми повинні прийняти чужоземця, який стоїть перед нами. Якщо ця пам’ять зберігається, то ми здатні прийняти й інтегрувати іншого. Для Європи і Сполучених Штатів Америки великим викликом є сприймати іммігранта як когось свого.
Політичні, соціальні та економічні зміни не можливо провести без лідерів, відданих цій справі. Де взяти для побудови кращого світу лідерів з іншою ментальністю?
Лідери не з’являються спонтанно, їх формують родини, спільноти й відповідні групи. Це питання поєднане з темою політики, про яку ми говорили. Перший крок у формуванні лідерів з іншою ментальністю – громадянська і політична формація. Товариство Ісуса бере це до уваги у всіх своїх апостольських ділах. Сьогодні однією з найбільших відповідальностей є політична формація, з допомогою якої можна розвивати в кожній людині громадянський вимір. Це дуже потрібно.
Ми повинні старатися для публічного служіння формувати людей, які живуть ігнатіянською духовністю. Вона бере до уваги елементи, які допоможуть у прийнятті рішень та в інтелектуальній формації – щоби розуміти, що означає публічне служіння, планування і пошуки спільного добра.
Чи формація лідерів – це сьогодні один із найбільших викликів для світу й для Церкви?
Так. Ми маємо стільки прикладів невдалого лідерства у політиці; такі самі приклади бачимо в Церкві, де лідери не реагували на повідомлення про сексуальні злочини. Папа Франциск сильно наголошує на синодальній моделі лідерства в Церкві, яка передбачає більшу участь і розпізнавання, шануючи дію Святого Духа як у кожній особі, так і в спільноті. Ми розпочали програму промоції розвитку синодального лідерства і розпізнавання. Це програма співпраці з різними жіночими та чоловічими чернечими згромадженнями (Міжнародна Асамблея Вищих Настоятельок і Асамблея Вищих Настоятелів). Григоріанський Університет підтримує цю програму й залучає до неї професорів головних єзуїтських бізнес-шкіл. Надіємося, що можемо смиренно запропонувати працівникам Ватикану, настоятелям і настоятелькам чернечих орденів і згромаджень, як і мирянам, які працюють у Церкві, можливість учитися мислити і мріяти разом, і вчитися реалізувати свої мрії.
Чи добре, щоб існували партії, які називають себе християнськими?
Не можливо бути повністю християнином, не беручи активну участь у політиці, яку можна здійснювати у різні способи й використовуючи різні партії, усвідомлюючи, що партійна діяльність – це не єдиний спосіб участі в політиці. Пошуки спільного добра повинні характеризувати всі політичні сили, але позитивним є те, що сьогодні вже майже немає партій, які називають себе католицькими чи християнськими. Добре, що Церква не ототожнює себе з якоюсь конкретною ідеологією чи єдиною політичною програмою. Ми повинні формувати людей для участі у публічного життя, до прикладу, партійному, яких об’єднуватиме усвідомлення спільного добра. Незважаючи на те, що слово «партія» викликає негативні реакції, їхня відсутність у суспільстві була би знаком слабкості демократії.
Підстави для існування єзуїтських університетів різні, серед них – промування і розвиток критичного мислення. Ми хочемо, щоб наші професори і студенти вміли демаскувати ідеології та фальшиві форми мислення, які розхитують особу й суспільство. В останньому столітті ми мали політичні ідеології, такі як нацизм, сталінізм, комунізм і фашизм. Ми також надали ідеологічного забарвлення споживацтву, капіталізму й соціалізму. І, очевидно, клерикалізму – ментальність, глибоко вкорінена в багатьох практиках Церкви. Всі ці ідеології розхитують солідарність і гідність особи. Єзуїтські університети зокрема й католицькі університети загалом можуть відіграти важливу роль у демаскуванні цих ідеологій, допомагати людей захищатися від них.
«ОКРЕМО РОЗГЛЯНУТИ РІЗНИХ ЛЮДЕЙ» (ДВ 106)
Відвідувачів музею Прадо в Мадріді дуже приваблює триптих Сад земних насолод (1490-1500) Ієроніма Босха. Це енігматична праця, наповнена багатьма деталями й дрібницями. Вона показує дорогу з раю до пекла. Провідною ниткою, яка веде від одної частини до другої, є гріх. У центральній частині бачимо багато людей, які віддаються гріховним задоволенням, які закінчуються у пеклі, наповненому музичними інструментами, які катують тих, хто там перебуває. Остаточно, це падіння людського роду, який не має ліків і йде на вічне осудження. Ця праця захоплює багатством кольорів, постатей і ситуацій, але, по суті, представляє поразку Божого плану створення.
Св. Ігнатій у Контемпляції про Воплочення (ДВ 101-109) запрошує уявити, як Три Божі Особи споглядають простори цілого світу в його різноманітності; одні люди живуть у мирі, інші воюють, одні плачуть, інші сміються, одні здорові, інші хворі, одні народжуються, інші вмирають. Три Божі Особи бачать світ таким, яким він є, але не погоджуються з його неминучим падінням і не приймають пасивність тих, які відмовляються від своїх мрій, навпаки, роблять щось неочікуване й незрозуміле: вирішують, що Син втілиться в історію, стане людиною ради спасіння людського роду. «Бог хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тим. 2, 4), Але Бог не зосереджується ні на Собі, ні на своєму Синові, але на нашому спасінні. Відповідь на зіпсуття – втілення; відповідь на те, що виглядає очевидною втратою, – повне самопосвячення. У такий спосіб Бог поступає з нами, запрошує нас увійти в усю дійсність людства й покладати свої надії в Ньому.
ПУНКТИ ДЛЯ МЕДИТАЦІЇ
Молитва приготування. Просимо у Господа Бога благодать скерувати всі наші наміри, вчинки і діяння виключно на служіння Його Божій Величі та її прославу (ДВ 46; див. ДВ 23).
Витворення в уяві місця. Стати в різноманітній дійсності, яка мене оточує або в яку мене запрошують увійти.
Прохання про благодать. Господи, уділи мені благодать внутрішньо пізнати Тебе, який ради мене входиш у різноманітну дійсність цього світу, щоби я Тебе більше любив і наслідував.
Пункт перший. Дивитися на людей з їхніми плюсами й мінусами, на довколишню дійсність і виклики. Зробити рефлексію і почерпнути з цього духовну користь.
Пункт другий. Дивитися і роздумувати, як Три Божі Особи дивляться на цю дійсність і на цих людей.
Пункт третій. Тримати це в уяві до тих пір, поки не проявляться знаки присутності Бога в твоїй щоденній дійсності.
Біблійні тексти. Лк. 1, 26-38; Тита 3, 4-7; Еф. 3, 14-21.
Як опишеш довколишню дійсність? Чи бачиш знаки Божої присутності? До чого ця дійсність тебе схиляє?
До якої праці тебе кличе дійсність, в яку ти занурений? У такій різноманітності обставин і осіб що тебе може краще вести до Божого Царства?
Як у своїй ситуації ти можеш передавати надію, визнання людської гідності, потребу турботи про створіння тощо?
Бесіда. Порозмовляй з Богом Отцем як з товаришем, який тебе створив з любові й покладається на тебе й на все людство. Нехай Бог розкаже тобі про свої плани щодо світу, якщо вони тебе зворушать, запропонуй Йому великодушно свою співпрацю. Відмов «Отче наш» і «Богородице Діво». Після молитви зроби рефлексію.
ДУХОВНА РОЗМОВА
Для духовної розмови на базі особистої молитви слід йти за методом, поданим у кінці книжки.
Для духовної розмови про якесь апостольське діло допоможуть наступні пункти молитви:
Витворення в уяві місця. Зі свого конкретного місця, в якому служу Христові, дивитися на різноманітність людей і ситуацій.
Прохання про благодать. Господи, дай мені благодать розпізнати твою волю в ситуації, до якої мене кличеш.
Біблійні тексти. Мр. 6, 34-44. До чого Господь кличе нас у довіреній нам місії? Що нас спонукає до співчуття? Який спрагу ми покликані заспокоїти?
Бесіда. Розмовляй з Богом Отцем як з товаришем, який створив світ з любові й покладається на все людство. Нехай Бог розкаже тобі про свої плани щодо місця, в якому ти сповнюєш його місію. Відмов «Отче наш» і «Богородице Діво». Після молитви зроби рефлексію. Можеш поділитися плодами молитви за методом, поданим у кінці книжки.
- Нова мрія про Церкву
У своїй довгій історії Церква щоденно ставала перед новими викликами і спокійно на них відповідала, пам’ятаючи про своє божественне походження і розуміючи своє земне коріння. Церква намагається зростати як Божий Народ у дорозі, в служінні найбільш потребуючим, живучи доброю новиною Ісуса Христа і проголошуючи її.
Церкву зазвичай порівнюють із трансатлантичним лайнером, бо вона подібна до великого пароплава, курс якого неможливо легко і швидко змінити, бо він по інерції проходить ще багато кілометрів. Куди християнська спільнота прямує після різкого повороту штурвала на ІІ Ватиканському Соборі?
ІІ Ватиканський Собор нагадує, що Церква – це Божий Народ як сукупність, а не тільки ієрархія. Образ човна, поєднаний з Церквою від її народження, дуже мені подобається, бо його ситуація змінюється відповідно до обставин. Він може бути в спокійних водах з великою кількістю риби або посеред бурі, яка його може перекинути. Команда човна може важко працювати всю ніч і нічого не зловити.
Є ще інший, комплементарний образ, який подавали св. Павло і св. Ігнатій, Церква – тіло, яке потребує всіх своїх членів. Повертаючись до образу лайнера, очевидно, що керувати ним складно і що плавання по різних морях вимагає досвіду й екіпажу, кожний член якого виконує свою роботу. А куди прямує лайнер християнської спільноти? В напрямку, вказаному ІІ Ватиканським Собором, який накреслив маршрут, хоча шлях не прямий і вимагає постійного корегування. Це мета, яку поставив перед собою Франциск: хоче, щоб Церква була Божим Народом у дорозі, з Ісусом у центрі, уважна до знаків часу.
Чи Ватикан та ієрархічна структура – суттєві елементи Церкви? Чи клерикалізм можна виправити?
Церква довго існувала без сьогоднішньої структури, але тепер я не уявляю католицизм без служителів і структури папства. Служителі об’єднують спільноту і підтримують живий пломінь віри. Очевидно, що є відхилення, які слід виправляти, і одним із них, як говорить Папа, є клерикалізм. Він виникає тоді, коли послугу вважають владою і гідністю, а не служінням, а ієрархічну структуру – законом, який слід виконувати без огляду на особи, часи й місця. Це сталося з фарисеями в часи Ісуса і може сьогодні статися з Церквою.
Папа часто користується образом пастиря, який ми зазвичай поєднуємо з ідеєю лідера, хоча Євангеліє більш комплексне. Ісус просить, щоб наші стосунки були подібними до ставлення до овець пастуха, який готовий за них віддати своє життя. Ідея Доброго Пастиря стосується не тільки зв’язків між єпископом і його спільнотою, але також зв’язків між членами цієї групи. У будь-якому разі на служителеві лежить більша відповідальність, турбота про інших. Від цього не можна відмовитися, і саме з цієї потреби служити спільноті і проповідувати Слово народжується ієрархія. Цікаво, що Новий Завіт не окреслює служителів словом «священник», але запевняє, що кожний охрещений – священник, пророк і цар. Лист до євреїв говорить про служителів слова і про служіння.
Які, на вашу думку, сьогодні найбільші виклики для Церкви?
Божий Народ у дорозі розділяє історію з усім людством, також і безпрецедентні ситуації. Найбільшим напруженням є зосередження уваги на місії, бо, як сказав Павло VI в профетичному тексті Evangelii Nuntiandi, підставою для існування Церкви є місія проголошення Євангелія в усіх часах та місцях. Наш час є тепер – з усіма актуальними викликами й можливостями, хоча ми би хотіли, щоб усе виглядало не так. Благодать Божа об’являється тут і тепер і підтримує місію Церкви.
Сьогодні важливою темою є синодальність, якою буде займатися найближчий Синод Єпископів, і яка вже з’являлася на попередніх Синодах. Цей Синод слід сприймати не як зібрання ієрархів, а як час, коли Церква зазнає просвічення і відновить дорогу, натхнену Святим Духом.
Інша важлива тема: комунікація в цифрову еру. Місією Церкви є, як я вже згадував, проголошення Євангелія, але потрібно знати, як це робити сьогодні. Церква опинилася посеред бурі й повинна плисти далі й вміти проголошувати, ким ми є. В масмедіа закарбувався образ Папи чи ієрархії, а не Божого Народу в дорозі. Комунікація повинна формувати значення Євангелія як джерела примирення, миру й надії, щоб Євангеліє могло дійти до молоді й до інших культур. Синод Амазонії був добрим прикладом того, бо на ньому було представлено багато нової комунікативності у виді того, як розмовляли в залі засідання і на коридорах, які різноманітні люди брали в ньому участь. Ми повинні бути хоробрішими, щоб відповісти на актуальні виклики.
Чи Церква сьогодні ближче чи дальше від здійснення мрії, яку про неї св. Ігнатій мав 500 років назад?
Мрією св. Ігнатія була Церква, об’єднана під стягом хреста і на службі проповіді Євангелія. Значуще, що в оригінальній формулі Товариства Ісуса (Formula Istituti, 1550) вже говориться про примирення посварених. Ігнатій завжди відчував єдність із Церквою і, особливо, з Папою, до якого звертався як до намісника Христа на землі. Без глибокої віри в Ісуса здійснити його мрію неможливо. Св. Ігнатій написав маловідомий текст Правила єдності з Церквою, який сьогодні може викликати спротив, бо відображає чутливість тамтої епохи, але говорить про афективну й ефективну співзвучність з Церквою, а це – ключова тема Духовних Вправ.
Мрії походять від почуттів, а не від розуму. А у випадку Ігнатія – від його зв’язку з Господом і з Церквою. До і після навернення він знав про інтриги й боротьбу за владу в християнській спільноті, бо він ніколи не був наївним і не жив поза світом, але його досвід Бога і віра привели його до радикальної єдності з Церквою. Св. Ігнатій був не тільки мрійником, але намагався втілити свої мрії в епоху, роздерту Реформацією, Контрреформацією і взаємопроникненням політичної та церковної влади. Це був час відкриття Америки й Азії, епоха відкривалася на новий світ.
Як сьогодні єзуїти розділяють цю мрію св. Ігнатія?
Ми, які називаємо себе, як і Ігнатій, товаришами Ісуса, все ще мріємо про Церкву – обручницю Христа. Стяг хреста – це стяг Розп’ятого і Воскреслого, а не просто закатованої людини, яка позірно зазнала поразку. Це також пасхальний досвід. Мріємо про Церкву, об’єднану прагненням реалізувати Добру Новину і втілити Євангеліє в усі культури людства в усіх вимірах світу, який сьогодні змінюється.
Також хочемо мати Церкву, повністю незалежну від панівних ідеологій й позбавлену політичної влади, яка будує єдність довкола Господа під керівництвом Понтифіка. Цю мрію ми успадкували по св. Ігнатію. Історія осудить – ми ближче чи дальше від здійснення цієї мрії. На щастя, сьогодні границя між Церквою і політичною владою не така розмита, як у часи Ігнатія. Сьогодні Святого Отця шанують ще й тому, що він не захищає структуру політичної влади. Його силою є слово, свідчення і місія. Папа Франциск також дуже відважний у діалогу зі світом та з іншими Церквами й релігіями. Сьогодні ситуація інша, ніж 500 років тому.
Як християнську спільноту змінює бажання Франциска, щоб Церква вийшла на периферії? І про Церкву на марші?
Папа підтримує тенденції, активність і постави, які вже існували. Пригадаймо, що коли він був обраний єпископом Риму, то сказав, що його знайшли на кінці світу. Ця тенденція з наголосом на периферію, яку також можна знайти в Йоана Павла ІІ, була частиною його християнського життя. Вона проявлялася у тому, як він жив своїм покликанням у молодості, коли став єзуїтом і коли проповідував як єпископ. Бергольйо завжди відчував необхідність йти на периферії, вийти з того, що знане і звичне, намагатися думати про справи по-іншому. Ця необхідність більш видима сьогодні, в час зміни епох.
Пандемія пришвидшила все, змушуючи нас розпочати процеси, які вже раніше спонукали нас вийти із зони комфорту, змінити своє сприйняття суспільства, щоби відповісти на нагальні потреби. Немає наперед приготованих відповідей, отож ми повинні відмовитися від ідеологій і перевірених схем та методів, які, як здавалося, ніколи не зміняться. Ми повинні стати лицем в лице з новизною – і це буде по-євангельському. Одним із найчудовіших елементів Євангелія є те, як Ісус виходить поза звичні схеми мислення й зобов’язує інших робити так само. Одні сміються з Нього, інші впадають у гнів чи відчувають небезпеку, але всі мусять вийти зі своїх схем мислення. Саме це означає «Церкву на марші», здатну вирішувати проблеми по-новому, починаючи від периферії.
Понтифік також підтримує синодальність. Чи вона може функціонувати у всіх контекстах?
Є поняття, яке допоможе краще зрозуміти цю ідею. «Синод» грецькою мовою означає йти разом або бути разом у дорозі. ІІ Ватиканський Собор говорить про Божий Народ в дорозі, яким керує Святий Дух і який наслідує Господа в його місії. Божий Народ по своїй природі різноманітний, до нього належать усі охрещені. Слово «мирянин» (ісп. laico) походить від слова «народ». Церква народна, і хоча пізніше у ній розвиваються різні покликання, народ в ній йде разом і виконує місію проголошення Євангелія.
Синодалість також асоціюється з дорогою, бо Церква динамічна. І це великий виклик: як діяти в значенні церковної спільноти у різних контекстах, бо Євхаристію можна целєбрувати тільки у спільноті.
Як Товариство Ісуса застосовує синодальність?
Товариство Ісуса функціонує у синодальний спосіб як орган, яке приймає рішення, радячись зі Святим Духом через братів. У всіх наших структурах зобов’язує практика консультацій; ніхто не приймає рішення на власну руку. Генеральна Конгрегація – найвищий орган влади, це асамблея, на яку подаються різні точки зору. Така дійсність суперечить образу вертикальної військової структури, який часто з’являється на думку про єзуїтів. Наш організаційний принцип протилежний до військового.
У Товаристві Ісуса закладено, що всі члени приймають рішення; завдання настоятеля – поставити людей там, де вони найкраще виконуватимуть місію, а не говорити їм, що вони мають робити. Окрім того, на місію посилають після консультацій, які залежать від виду й місця служіння, слухаючи часом багатьох людей, включно з тим, кого посилають. Після закінчення розмов і спільного процесу розпізнавання місцевий настоятель, провінціял чи генерал, в залежності від обставин, має вирішальне слово. І тому в Товаристві Ісуса дуже важливою є так звана «справа сумління», бо дає можливість настоятелеві не тільки вислухати те, що Святий Дух говорить кожному єзуїтові, але й пізнати його потреби, слабкі й сильні місця, щоби зрозуміти, яку місію він виконуватиме найкраще, беручи до уваги його плюси й мінуси.
Розпізнавання – слово, яке найбільше повторюється під час цього понтифікату. Чи сьогодні церковні заклади хочуть розпочати цей процес чи йдеться тільки про модне гасло?
Мені здається дивним, що щось таке старе може здаватися новиною. Без розпізнавання немає досвіду Бога, і, навпаки, не можна говорити про розпізнавання без молитви. Найцікавіші персонажі Старого Завіту – це люди розпізнавання. Великим ділом Ісуса є те, що Він спонукає нас розпізнавати. Він не подає готових рецепт, а виходить поза схеми мислення і розпізнає у єдності з Отцем, споглядаючи дійсність. Перед великими рішеннями він молиться і слухає. Розпізнавання дає нам можливість звільнити від закону, коли він пригнітає нас, як наголошує св. Павло. Єдиним законом є зв’язок з Господом і любов. Св. Августин говорить: «Люби, і роби все, що хочеш». Св. Ігнатій говорить про «розторопну любов» не тому, що вона прихована, а тому, що це розпізнана любов. Значуще, що коли він пропонує якусь норму в Конституціях, то завжди потрібно брати до уваги часи, людей і місця. Він залишає великий простір для маневрів. Щоби місія діяла, вона повинна брати до уваги часи, людей і місця.
Для Франциска час важливіший за простір, і тому він намагається запустити процеси незворотних змін для Церкви. Чи йому це вдається?
Немає іншої стратегії, якщо хочемо бути вірними об’явленню, яке розпочинається з натхненної історії Авраама. Біблія показує його як успішну людину, яка має родину, маєток, і з великим спокоєм планує майбутнє. Але з’являється Бог, який просить його залишити все і вирушити в подорож. У цьому полягає запуск процесів: стати на невідому дорогу, розширити горизонти, щоби Святий Дух почав діяти.
Франциск протиставляє ідею запуску процесів ідеї освоєння простору. Така постава породжує непевність, бо ми хочемо, щоб усе було зрозумілим та стабільним, але досвід Бога дестабілізує. Але мене заспокоює обітниця Ісуса в Євангелію бути з нами щодня аж до кінця світу. Якщо прагнемо такої безпеки, тоді вперед – довірмо себе Богові.
Як Ви розумієте папське «робити замішання»? Яка в цьому може приховуватися загроза?
Ідея запускати процеси складна, натомість Папа часто вживає «робити замішання», звертаючись до молоді. Це запрошення не миритися й не боятися говорити про те, з чим молодь не згідна. «Замішання» може дезорієнтувати й шукати відповіді з інших мотивів. В еклезіяльному контексті «робити замішання» означає шукати відповіді синодальним способом, а не стати Саванаролею, який критикує і засуджує Церкву. Потрібно ставити невигідні запитання, які провокують розпізнавання, але не ставати паралельною Церквою. ІІ Ватиканський Собор був «великим замішанням». Усе добре приготували наперед, але потім виникли інші дороги. Це саме сталося й з Синодом у справах молоді, кінцеві наголоси якого дуже відрізнялися від запланованих спочатку. Це «замішання» запустило процес розпізнавання, спільні пошуки в світлі Святого Духа, аналізування змін у суспільстві й знаків часу.
Хосе Казанова, професор соціології релігії Джоржтаунського університету, говорить, що Папа спровокував у найревніших католиків «синдром блудного сина», бо пішов шукати «втраченого сина», не беручи до уваги «почуття того, який залишився вдома вірним»[3]. Ви поділяєте цю думку?
Ця притча мені дуже подобається, бо повністю мене дезорієнтує. Батько не тільки чекає повернення блудного сина, а також виходить шукати старшого сина, обуреного тим, що святкують повернення молодшого брата. Батько допомагає йому відкритися на того, хто повертається. Ідея вітати тих, які відійшли і повернулися, здається мені чудовою. Дім належить усім, його можна збільшити, щоб вмістилося більше людей. Це важко зрозуміти багатьом християнам, але факт, що хтось залишається вдома, не означає, що дім належить тільки йому.
Ви розумієте, що деякі католики критикують Папу?
Коли Франциск помилився, то мав відвагу визнати свою помилку, виправити її та попросити прощення. Це щось нормальне в синодальній Церкві, в якій правду шукають спільно з іншими. Саме для цього потрібне розпізнавання й синоди.
Представляючи Універсальні Апостольські Преференції, Ви сказали, що на секуляризацію слід дивитися як на знак часу, через який Святий Дух ставить перед нами якісь завдання. Що це означає?
Потрібно розрізняти секуляризм і секуляризацію. Секуляризм, як і всі «ізми», дуже войовничий, намагається щось усунути. Це боротьба з сакральним, релігійним, з церковними інституціями. Натомість секуляризація – це процес, у якому потрібно навчитися критично сприймати те, як релігія переходить у досвід Бога. Те, що в західному світі називають християнством, це, скоріше, соціологічне визначення, а не релігійний досвід. Ти католик тому, що народився у католицькій країні чи в католицькій родині, і становиш частину цього світу. Секуляризація спонукає тебе задатися запитанням, і тому вона – процес, який, на мою думку, здоровий для Церкви, щоб вона не плутала досвід Бога з приналежністю до клану, раси, нації чи народу. В секулярному оточенні кожен повинен сам прийняти рішення бути католиком.
У світському суспільстві є простір для справжньої релігійної свободи, до вибору, хочу чи не хочу я бути релігійним, і можу вибирати для себе релігію. Для Церкви це може бути корисним, бо в ній перебуватимуть люди, які свідомо хочуть до неї належати. Тут виникає місіонерський виклик: я тобі пропоную релігійний досвід, через який ти можеш ввійти в цю спільноту. Безсумнівно, що секуляризація може означати різні справи, але загально її розуміють як відділення релігії від держави. В принципі, це не проблема ні для Церкви, ні для релігійної свободи. Але коли секуляризація стає ідеологією, то нав’язує свою мову й свої поняття, які можуть не залишити місця для справжньої релігійної свободи.
Наскільки важлива свобода, коли йдеться про життя вірою?
Християнство вимагає, щоб люди були вільними. В серці християнської віри міститься особистий зв’язок з Христом, який також набуває церковну форму, бо християнська віра потребує спільноти і створює її. Для автентичного зв’язку з Богом віра потребує свободи. В основі завжди стоїть зв’язок любові, яка реалізується в свободі. У цьому значенні, якщо суспільство допомагає тобі звільнитися від релігії як форми захисного щита, то допомагає тобі зростати у вірі.
В Євангеліях бачимо, що Ісус також намагався пропонувати людям цю свободу. Часто Він противився обов’язкам формальної релігії, бо вважав, що її норми вже не виконують свого завдання, не допомагають людям знаходити Бога й жити з Ним у справжній та тривкій свободі. Норми почали пригнічувати. Стали перешкодою для простого особистого зв’язку з милосердним і співчутливим Отцем, доступним для всіх, незалежно від їхньої ситуації та соціального статусу. Ісус зірвав з образами Бога, поєднаними зі структурами влади й гноблення. Визволення від такого виду релігії було кроком до справжньої віри в Бога.
Чи в Європі та обох Америках католицька Церква не перетворюється на меншість «чистих»?
Католицька Церква розуміє, що її створили для слабких і грішних, які віддають себе в руки милосердного Бога, щоби отримати прощення, тому не може вважати себе «чистою». Потрібно уникати пуризму – зерна релігійного фундаменталізму, який є найгіршою формою фундаменталізму, бо вбиває в ім’я Бога й також в ім’я Бога розповсюджує нетерпимість. У Церкві немає місця для нетерпимості, і Бог не може бути доступним виключно для «чистих».
Я уявляю майбутню Церкву як спільноту, яка глибше усвідомлює свою еклезіяльність, бо складатиметься з людей, які свідомо її вибрали. Думаю, що спільноти будуть дуже жваві та різноманітні – як внутрішньо, так і зовнішньо, і формуватимуть Церкву, більш інкультуровану в локальні контексти, які в даний момент спричинила секуляризація. Такий процес додає мені оптимізму. Це нас збагачуватиме і, як говорить Папа, вестиме до багатовимірної дійсності.
Як Церква повинна пристосовуватися до часу, не піддаючись спокусі йти за модою?
Церква живе в історії людства, яка, зрозуміло, змінюється. Її члени сьогодні відрізняються від тих, які жили 500 років назад, і від тих, які жили в часах св. Августина, і від тих, які жили тоді, коли до Риму прийшли святі Петро і Павло. Церква розвивається в окресленому історичному контексті, в якому з’являються моди й тренди. Сьогодні ми повинні зрозуміти й реагувати на актуальні ситуації, в яких живемо. Для цього Церква користується своїм досвідом і традицією, але це не означає, що на все має приготовані відповіді. Історія збагачує, допомагає і надихає, але не вирішує всі проблеми, які постають на шляху. І тому важливо розпізнавати в Святому Духові – куди ведуть дороги справжнього життя в кожній епосі, демаскуючи та викриваючи ті, які нас ведуть до поверховості або нищать людську особу. Святий Дух допомагає Церкві розпізнати елементи своєї історії, які були відповідями в конкретній епосі, але сьогодні запрошує нас шукати нові відповіді з цього самого головного змісту послання Ісуса.
Чи Церква повинна говорити про політику?
На жаль, слово політика сьогодні має негативне забарвлення, від чого я починаю тремтіти, бо ніщо так тісно не зв’язане з людським життям, як політика. Суспільне життя потребує структури для прийняття рішень, і тому думати про людство без політики – це абсурд. Будучи сформованою людьми, Церква також має політику – як внутрішню, так і звернену до суспільства, з яким має зв’язки. Це не означає, що між політикою і релігією не повинні бути границі. Папа в останній енцикліці Fratelli tutti в чудовій формі піднімає це питання, що всі ми відповідаємо за спільне добро, бо людство неможливо уявити без політики.
Ми, християни, також і громадяни країн, і тому ми повинні не тільки турбуватися, але й займатися спільним добром, отож Церква не може відмовитися від активної участі в публічному житті. Ніхто не ставить під сумнів діяльність Карітас, апостольського діла, яке координує промоцію і соціальну допомогу Церкви, надаючи матеріальну допомогу потребуючим, але подив викликає факт, що Церква, спираючись на права людини, противиться тому, що вважає несправедливим. Якщо не братимемо участі в публічному житті, то будемо «чистими», але чистими «ідіотами» – як називали в античній Греції тих, які уникали політичної та громадянської діяльності, ставлячи особисті інтереси понад суспільними. Ми не хочемо бути Церквою «ідіотів», а Церквою тих, які намагаються бути кращими політиками, громадянами, турбуються про інших і про спільне добро. І тому ми так часто говоримо про справедливість, примирення і мир.
Ви – голова Асамблеї Вищих Настоятелів чоловічих чернечих згромаджень. Як Ви бачите сучасне й майбутнє богопосвяченого життя?
Майбутнє богопосвяченого життя залежить від його єдності з Богом, від довіри до Нього через інших. Тому в традиції Церкви маємо так багато форм богопосвячення: йдеться про чоловіків і жінок, які поставили Бога в центр свого життя, які спілкуються з Ним у спогляданні та молитві. Окрім того, вони відмовляються від володіння матеріальним добром і піддаються іншим через послух. Є багато способів свідчити це: споглядальне життя, праця учителя релігії в парафії, праця медсестри в лікарні чи вчительки у школі. Види служіння у богоспосвяченому житті різноманітні. Воно дуже потрібне Церкві з усіма своїми світлими й темними моментами, і його нічим не замінити. Церква не змінює своє визначення, незалежно від того, має вона чи не має богопосвяченого життя. Але в церковній спільноті Святий Дух завжди кликав деяких осіб жити для Бога в особливий спосіб, щоб вони наслідувати ті самі історичні вибори Ісуса, але згідно зі своїм покликанням.
Що Церкві дає богопосвячене життя?
Дає багато добра, хоча не всі до нього покликані. Ченці та черниці вкладають у розпізнавання свободу, щоб повністю віддатися Богові й бути готовими піти туди, де потрібно. У такий спосіб вони радикально живуть євангельським посланням у згідності з профетичною традицією. Вони стоять у перших рядах тих, які готові прийняти місію, робити те, що інші не роблять – як говорила мати Тереза з Калькути, або роблять частково – як у випадку прославлення і споглядального життя багатьох моністичних орденів і згромаджень. Як у минулому, так і тепер Святий Дух збуджує в Церкві велику різноманітність інституцій, груп і спільнот на різних рівнях світського й апостольського виміру.
На якій основі потрібно будувати стосунки з невіруючими?
Церква на марші у повній свободі спілкується з усіма людьми, з якими переживає спільну історію, і шукає способи співпраці ради спільного добра. Віруюча людина пропонує свою віру, яка надихає і яку можуть прийняти інші. Серцевиною є свобода – як віруючого, який пропонує своє життя вірою, так і невіруючого, який відкривається на контакт, не відчуваючи тиску. Переконує свідчення. Потрібно розрізняти прозелітизм і євангелізацію, яка пропонує, але не нав’язує і не змушує. І в цьому полягає різниця між індивідом, який вільно вибирає християнство, і християнством, нав’язаним середовищем чи культурою.
Як релігії можуть сприяти досягненню миру й братерства – про що говорить енцикліка Fratelli tutti?
Досвід Бога може спонукати людей шукати мир і дружбу. До Бога є багато шляхів, а не тільки один християнський. Колись католицька Церква вважала, що тільки вона веде людей до Бога, але сьогодні думає вже інакше. Це – одне з найбільших досягнень останніх століть. Міжрелігійний діалог сприяє братерству між культурами і людьми, хоча його можна вести лише тоді, коли релігії залишаються вірними своєму вченню і відкриваються на інших. Fratelli tutti потрібно читати разом із попереднім документом з Абу-Даві: Про вселюдське братерство ради миру й спільного життя у світі.
Звідки, на вашу думку, береться турбота Папи Франциска про розвиток міжрелігійного діалогу?
Принаймні з двох джерел: з ІІ Ватиканського Собору, який відкрив нові можливості для міжрелігійного діалогу, і з усвідомлення, як релігії використовувалися для виправдання насильства. Якщо релігії можуть допомогти нам краще розуміти й поглиблювати наше відчуття приналежності до спільної людської родини і відчуття глибоких духовних пошуків, спільних усім релігіям, то можуть бути джерелом миру і примирення, а не виправдовувати насильство і нищення. Папа вважає, що це наше нагальне завдання у крихкому й нестабільному світі. Отож, усі релігії мають моральний обов’язок служити всьому людству у побудові миру і підтверджувати це глибоке прагнення людського духу, а Fratelli tutti – це своєрідний «дороговказ» у цьому процесі. Водночас мусимо визнати, що відмінності між нами – це не перешкода для миру. У минулому столітті ми вивчили один великий урок: чим більше зусиль докладаємо до цього діалогу, тим краще цінимо свою віру. Міжрелігійний діалог допомагає осягнути братерство між культурами і людьми, але його можна вести лише тоді, коли релігії залишаються вірними самим собі і відкриваються на себе взаємно.
Яку роль у боротьбі з релігійним фундаменталізмом може відіграти міжрелігійний діалог?
Діалог допомагає, але спершу ти повинен ввійти в конфронтацію з самим собою; ти повинен звернутися до своїх джерел натхнення. Діалог розпочинається від того, хто ким є, що зобов’язує Церква та інші релігії, щоб кожний відповідав своїй ідентичності. Це найкращий спосіб боротися з фундаменталізмом, який, на мою думку, є найвищим вираженням ідеології. Будь-яку релігію можна спотворити до фундаменталізму. І католицизм – не виняток. Фундаменталізм сьогодні існує в Церкві й існуватиме в майбутньому, бо багато людей відчувають себе в безпеці, захистившись поставами фундаменталізму.
Який ваш особистий досвід у цій царині?
Я маю як особистий досвід, так і досвід праці в групі, створеній Адольфо Ніколасом, з різними єзуїтами, які працюють в царині екуменізму, зі східними Церквами, ведуть діалог з ісламом, буддизмом, юдаїзмом і релігіями корінних народів. Ми збираємося раз на рік, аби обговорити якусь конкретну тему з різних точок зору. У 2020 році ми займалися темою: як релігії справляються з пандемією. Це було дуже цікаво, я став більш чутливим до різних релігійних перспектив і можливостей знайти спільну думку. Не слід забувати, що сьогодні більшість єзуїтів працюють у середовищах, де християнство не є релігією більшості людей.
Чи екуменічний діалог може допомогти наверненню християн?
Так. І тут слід розпочати від нашої родини віри. Всі традиції, які надають форму християнській вірі, також є продуктом нашої історії. Але тепер ми прагнемо і відчуваємо велику потребу в «зціленні пам’яті» і щоб в ім’я Ісуса залишити свої пересуди й страхи. Наші поділи й способи їх використання – це для нас виклик. Як це можливо, що називаємося християнами, але не можемо об’єднатися? В Євангелію Йоана, в присутності Отця, з найглибших покладів свого єства Ісус молиться, «щоби всі було одно» (Йо. 17, 2026). Безперечно, ми повинні слухати й відповідати на цю молитву нашого спільного Господа.
Чи богословська єдність християн означала би гомологацію?
Ні, йдеться скоріше про те, щоб ми ділилися тим самим хлібом. На жаль, це щось, що сповниться не скоро, хоча бачу добру волю з усіх сторін. Мені важко зрозуміти, що ми, християни, не об’єднані, особливо, коли, вивчаючи історію, бачу, що часто поділи відбувалися через непорозуміння, культурні відмінності чи різниці у розумінні влади, і це з часом закарбувалося. Сумно, що ми не змогли вирішити ці справи. Енцикліка Fratelli tutti красивими словами пояснює, що означає вести діалог: підійти, висловитися взаємно, слухати себе взаємно, дивитися на себе, намагатися зрозуміти одне одного і шукати точки контакту… Папа пропонує діалог як культуру, щоб ввести ці слова в дію. Все це повинно дійти до сопричастя, яке є остаточною метою, яка надихає екуменічний діалог.
«СЛУЖИТИ ОДНОМУ ЛИШЕ ГОСПОДУ ТА ЦЕРКВІ, ЙОГО НЕВІСТІ»[4]
Осінню 1910 іспанський художник Пабло Пікассо намалював портрет Даніеля-Анрі Канвейлера – свого товариша і представника в Парижу. У праці переплітаються незліченні маленькі фрагменти різних відтінків та тональностей, з яких делікатно, але наполегливо виходить образ Канвейлера і його оточення. Картина відображає різні атрибути й перспективи представленої особи і входить у контакт із глядачем згідно з його чутливістю, але дає можливість проявитися постаті, надаючи їй єдність та сенс. Цю картину можна використати як образ Церкви – діло Святого Духа, поєднання непристосованих до себе елементів з різними тональностями й формами, деякі з них подібні до оточення, одні – ясні, інші – темні, але разом і з різних перспектив проявляють Того, хто надає їм сенс і єдність: Ісуса Христа. Упродовж історії Церкву представляли по-різному: човен посеред бурі, тіло – образ, поданий св. Павлом, польовий госпіталь – образ, поданий Папою Франциском. Це комплементарні образи, які не вичерпують багатство Святого Духа і не припиняють свідчити світові про Христа. Церква-прочанин, Церква на марші, Церква, яка проголошує Євангеліє.
ПУНКТИ ДЛЯ МЕДИТАЦІЇ
Витворення в уяві місця. Згадай місця, які тобі нагадують про твою належність до Церкви.
Прохання про благодать. Господи, дай мені свою благодать, щоб я зростав у любові до Церкви й віддавав їй свої дари.
Пункт перший. Згадай спільноти віри і надії, в яких зростала твоя любов до Бога і в яких ти знайшов справжніх «товаришів у Господові». Подякуй за них і постарайся отримати якусь духовну користь.
Пункт другий. Постав перед собою фізичні чи екзистенціальні границі, які сьогодні є викликом для Церкви. Опиши їх і дозволь проявитися твоїм почуттям і прагненням у відношенні до них.
| 6 De la Fórmula del Instituto aprobada por Julio III (1550). Cf. MCo 375-382. |
Біблійні тексти. Мр. 4, 35-41; 1 Кор. 12.
Як ти переживаєш свою приналежність до Церкви? Як Бог тебе кличе бути частиною Церкви сьогодні?
Серед яких штормів Церква сьогодні повинна плисти? Що в Церкві пробуджує в нас сумніви й непевність? Як співпрацювати, щоби Церква зосередилася на Ісусові й її шлях відображав силу Святого Духа?
Які свої таланти ти можеш запропонувати, аби разом із іншими бути прочанином у Церкві? Як ти переживаєш запрошення до синодальності, до комплементарності церковних досвідів як свідчення згоди і братерства?
Бесіда. Розкажи Ісусові про світло й темряву, які ти пережив у Церкві й дозволь Йому розказати тобі, які мрії Він плекає про Божий Народ. Відмов «Отче наш» і «Богородице Діво». Після молитви зроби рефлексію.
ДУХОВНА РОЗМОВА
Для духовної розмови на базі особистої молитви слід йти за методом, поданим у кінці книжки.
Для духовної розмови про якесь апостольське діло допоможуть наступні пункти молитви:
Витворення в уяві місця. Уяви собі, в який спосіб, прямо чи посередньо, Церква присутня в твоїй апостольській праці.
Прохання про благодать. Господи, дай нам благодать, щоби ми могли свідчити співпричастя в апостольській праці, до якої Ти нас покликав, і в Церкві.
Біблійний текст. 1 Кор. 12.
Як ми творимо апостольський орган для місії в своїй дійсності? Чи ми даємо свідчення братерства, комплементарності й взаємодопомоги? Чи наша місія і співпраця спонукає кожного розвивати дари, які він отримав від Бога? Чи ми творимо співпричастя в локальній Церкві? Як? Що ще ми могли би зробити?
Бесіда. Розкажи Ісусові, перед якими викликами ти стоїш і які дари прагнеш віддати ради більшої церковної єдності. Відмов «Отче наш» і «Богородице Діво». Не забудь зробити після молитви рефлексію. Можеш поділитися плодами молитви за методом, поданим у кінці книжки.
- Товариство Ісуса сьогодні
«Всюди в Церкві у найважчих і найдальших місцях, на передньому фронті, на перехресті ідеологій і в соціальних окопах, там де відбувалися конфронтації між найглибшими потребами людини й незмінним посланням Євангелія, там завжди були і є єзуїти» (Павло VI, 3.12.1974).
Різні Папи й Генеральні Конгрегації Товариства у різний спосіб формулювали місію інституту. Як цей процес позначився на Ордені, починаючи від Павла VI і закінчуючи Франциском?
Цей процес слід вмістити в контекст Церкви: без Церкви немає ні Товариства, ні Пап. Наш Орден був задуманий як група осіб, які служать Церкві, йдучи за голосом Папи. І тому те, що він говорить, має великий вплив на життя Товариства. У цьому значенні ІІ Ватиканський Собор мав дуже особливий контекст. Він був дуже великою подією в історії Церкви і запустив процеси, які сильно вплинули на наш Орден. На цьому Соборі Церква й Папи розпочали читати знаки часу й відповідати на них. Цей процес ми переживали останні 60 років.
Дуже цікаво прослідкувати процес Генеральних Конгрегацій Товариства Ісуса від 31a (1965) до 36a (2016): у них йдеться про читання знаків часу й слухання голосу Церкви через Пап. Під час 31a Конгрегації, скликаної у 1965 році, через рік після смерті генерала Жана-Батиста Янссенса, генералом вибрали о. Педро Аррупе, але відразу Конгрегацію припинили, і відновили її щойно після закінчення Собору. Це дало о. Аррупе і Товариству час для присвоєння навчання Собору, в якому багато єзуїтів брали участь як експерти.
31a Генеральна Конгрегація розпочалася значущою промовою Павла VI, в якій він просив Орден боротися з атеїзмом. Як це вплинуло на Орден?
Папа вказав на зміни, які відбулися в Церкві й спонукали до глибших богословських роздумів, сприяючи відновленню думки всередині Церкви й даючи більше місця суспільним наукам. Товариство приєдналося до цього з ентузіазмом. У тамті часи, які збіглися з моєю єзуїтською формацією, відчувався великий неспокій, щоби зрозуміти феномен, який сьогодні називаємо секуляризацією. Це привело до нового розуміння еволюції суспільства і до віднови богословської думки. Тоді в Латинській Америці й регіонах Індії та Африки народилася теологія визволення. Це був час великої богословської та духовної креативності й звернення до суспільних наук.
Цей процес спонукав о. Аррупе скликати у 1975 році 31у Генеральну Конгрегацію – через десять років після закінчення ІІ Ватиканського Собору. Товариство може скликати таку асамблею не тільки для виборів нового генерала, але також щоби зібратися в важливий момент для розпізнавання своєї місії. 32а Генеральна Конгрегація зібрала всі думки, спровоковані Собором й сформулювала, що поширення віри й пошуки справедливості – визначальні для нашої місії. Наскільки мені відомо, під час цієї Конгрегації вперше було окреслено Товариство як групу грішників, яких пробачили й покликали взяти участь у місії Христа. Так було визначено нашу місію. Важливо розуміти крихкість того, ким ми є і що робимо. Тоді з’явився поштовх до інкультурації.
Після 33ї Генеральної Конгрегації у 1983, під час якої генералом вибрали Петера-Ганса Кольвенбаха, у 1995 відбулася 34a Конгрегація, яка була тематичною. Як вона змінила курс Товариства Ісуса?
Вона підтвердила промоцію віри і справедливості, як і діалог з іншими культурами та релігіями. Ввела концепцію, що ми не тільки для інших, але й з іншими, і що всі ми – співпрацівники й служителі в місії Христа. Ця Конгрегація також зробила сильний наголос на важливості екології. Прийнято також декрет про місце жінки в Церкві. І ці теми ми далі розвиваємо.
У 2008 році відбулася 35a Генеральна Конгрегація, під час якої генералом вибрали Адольфа Ніколаса і яка ввела тему примирення у трьох вимірах: з Богом, з людьми і з довкіллям. 36a Генеральна Конгрегація у 2016 році поглибила ці теми, стверджуючи, що мета цих трьох вимірів – примирення усього в Христі, як говорив св. Павло. Цю саму мету мають промоція віри й пошуки справедливості. 36a Генеральна Конгрегація також наголосила на питанні співпраці з іншими. Місію потрібно розуміти ширше: це не тільки місія Товариства, а місія, довірена Церкві Христом, частиною якої є Товариство Ісуса. Це веде нас до коренів Ордену і до документу, про який в Церкві часом забувають: апостольської адгортації Evangelii nuntiandi Павла VI – тексту, який найкраще виражає еклезіологію ІІ Ватиканського Собору.
Чому Товариству Ісуса були потрібні нові Універсальні Апостольські Преференції, прийняті в лютому 2019 року? Що нового в них і в процесі їх опрацювання?
Універсальні Апостольські Преференції (УАП) – це результат праці 36ї Генеральної Конгрегації, під час якої переглянули й змінили актуальні Преференції. Великою новизною був процес їх усталення. Перші УАП походять з 2003 року і відповідають на прохання 34ї Генеральної Конгрегації до генерала Петера-Ганса Кольвенбаха представити пріоритети, бо неможливо охопити все. Для їх окреслення потрібно було десять років, і цей процес не стосувався, принаймні формально, всіх членів Товариства.
Нові УАП почали визрівати, коли о. Ніколас у 2014 році скликав 36у Генеральну Конгрегацію, яка відбулася через два роки. Перші паростки з’явилися під час Провінційних Конгрегацій у 2015 році й під час самої Генеральної Конгрегації, під час якої багато часу відводили спільному розпізнаванню й просили, щоб до цього приєднався увесь Орден і не-єзуїти, які працюють разом з нами. І ми так зробили. Це був дуже творчий процес, який тривав два роки, залучаючи спільноти, інституції, провінції, регіональні конференції, Генеральну Курію і Папу.
Найважливіший початковий вплив УАП був відчутним уже в процесі їх усталення та зрозуміння – що вимагає широкого розпізнавання перед прийняттям рішень. Після їх ухвалення вже було видно їх вплив на деякі рішення. Я дуже задоволений з процесу вироблення УАП. Ми не мали жодних інструкцій, створювали їх в процесі праці. Приємно було бачити ентузіазм, серйозність і креативність, з яким працювали всі єзуїти і не-єзуїти.
Пізніше ми поговоримо про кожну з УАП, але вже тепер хочу сказати, що не розумію, чому освіта – центральний пункт діяльності Товариства Ісуса – відсутня в УАП. Чому так сталося?
УАП – не сфери апостольської діяльності, а напрямні того, що надихає працю Товариства. Це орієнтири для життя і місії, які ми повинні прийняти в своїй апостольській діяльності. УАП було розроблені інакше від тих, які о. Кольвенбах сформулював у 2003 році. Тоді основним завданням було окреслення пріоритетів перед лицем зменшення людських і апостольських засобів Ордену. О. Кольвенбах не сказав, що потрібно закрити, а що продовжувати робити, а тільки подав п’ять універсальних апостольських потреб, які вимагають зусиль усього Товариства.
Сьогоднішні преференції прийняті в іншій перспективі. Це орієнтири як результат розпізнавання на всіх рівнях, і вони функціонують як пальці руки. П’ятий палець – співпраця з іншими, зап’ястя, яке ними рухає, – Святий Дух. Сьогодні викликом для нас є присвоєння УАП в житті та місії. До прикладу, в освіті потрібно бути уважним до голосу Святого Духа, заохочуючи до розпізнавання і Духовних Вправ, і також відповідаючи на волання убогих, молодих і природного середовища. У школі це виглядатиме інакше, ніж на парафії, у спільноті, в соціальному осередку чи реколекційному домі, але завжди потрібно підтримувати працю у чотирьох вимірах УАП.
У попередніх преференціях були Китай та Африка, яких уже немає в актуальних УАП. Чи зацікавлення Товариства цими регіонами зменшилося?
Очевидно, що нові УАП, якими керуватимуться з 2019 по 2029, не означають відмову від глобальних місій, закладених попередніми преференціями. Сьогодні в Африці найбільший зріст апостольського тіла Товариства – як у покликаннях, так і у місії й співпраці. На цій території з великим культурним багатством зосереджено багато великих викликів світу: расизм, полікультурність, міжкультурність, ірраціональна експлуатація природи… Це наймолодший континент з великою духовною традицією. Африка, безсумнівно, являє собою велике багатство для людства.
А що Ви можете сказати про місію Товариства в Китаю?
Ця місія переживає великі труднощі. Там працює мала, але значуща група єзуїтів. За останні тридцять років багато єзуїтів поїхало працювати в Китай, Тайвань, Гонконг і Макао – території, об’єднані в одну єзуїтську провінцію. Частина покликань із цієї зони за останні двадцять років – це покликання з Китаю. Йдеться про малу кількість, але вона відповідає значному зростанню – що показує процеси інкультурації в цьому суспільстві. У складному політичному й суспільному китайському світі Товариство розвивалося креативно. Там існує тісна співпраця з відкритою спільнотою віри, якій єзуїти пропонують типовий для Товариства апостолят: Духовні Вправи і школу розпізнавання. Там немає шкіл, але існують інші освітні осередки. Ми маємо в Пекіні Центр Досліджень Китаю з осідком у місцевому університеті, який займається академічним і культурним обміном між Китаєм і світом. Єзуїти також працюють викладачами у різних державних китайських університетах. Також наша присутність у цій зоні відчутна посередньо через китайців, які навчаються в університетах Товариства у цілому світі, особливо в США. Вони пізніше займають важливі посади в своїй країні, і їхня формація впливає на китайське суспільство.
Яким Ви бачите Товариство Ісуса через двадцять років?
Як апостольський орган, більш складніший і мультикультурний, поширений на всіх континентах, з доброю комунікацією, здатний до спільного розпізнавання. Св. Ігнатій користувався виразом «найменше Товариство», але не в кількісному значенні, а що єзуїти будуть покірними, відданими в служінні Церкві та євангелізації. Цю ідею «найменшого» я також бачу в образі майбутнього Ордену й у співпраці з іншими. Єзуїтів буде менше, вони будуть мультикультурними і співпрацюватимуть з іншими, сприяючи більшій інтеграції сил всередині Церкви й суспільства. Також надіюся, що пропорції між єзуїтами братами й священниками будуть краще збалансованими. Бажаю, щоб покликань на братів було набагато більше.
Що, на вашу думку, Ісус і св. Ігнатій сказали би сьогодні Вам і Товариству?
Ісус би нам сказав: «Йдіть за мною». Ці слова я чую постійно. Також сказав би, щоб ми постійно пам’ятали, що Він з нами кожного дня, щоб ми не забували, що Він дав нам Святого Духа, який нам пригадує і пояснює те, що Він нам сказав і що в нас просив.
Що стосується св. Ігнатія, то гадаю, що він сказав би, що «тільки Той, хто розпочав цю працю в нас, може довести її до кінця». Він повторював багато разів, що це Божа справа і тільки Бог може її довести до кінця. І тому для єзуїта найважливіше – підтримувати єдність з Богом і бути знаряддям його місії.
Скільки сьогодні є єзуїтів? У яких регіонах світу найбільше покликань? Чи Вас не турбує, що єзуїтів стає щораз менше?
У Товаристві сьогодні близько 15000 членів: 11000 священників, 1000 братів, 700 новиків і 2400 схоластиків – тих, які після новіціяту проходять філософсько-богословський вишкіл. Більшість покликань походить з Африки і Південної Азії. Але маємо інші варіанти: у США, Європі й Австралії вступає менше кандидатів, але вони старші, з освітою і формацією. В різних країнах свої соціальні процеси і різний вік дозрівання.
Мене турбує не зменшення покликань, а чи ми пропонуємо покликання до стилю богопосвяченого життя, яке вимагає Товариство. Це специфічний стиль життя, розроблений Ігнатієм і його товаришами, і відмінний від інших стилів. Також мене турбує, чи ми справді відкриваємося на співпрацю в місіях так, щоби ми не мусіли керувати усіма ділами. Потім існує великий виклик формації всіх, які співпрацюють у місіях Церкви для людства.
Що Товариству Ісуса дає подвійна дійсність єзуїтів-братів і єзуїтів-священників?
Св. Ігнатій, як і св. Павло, часто користується образом тіла. Всі органи разом формують тіло як єдність, яка може функціонувати. Товариство – це тіло осіб, з’єднаних через чернече посвячення, обіти й відповідь на поклик виконувати різні функції в Церкві. Чернече посвячення єзуїта-брата і священницьке служіння єзуїта-священника взаємодоповнюються. Разом формують богопосвячене життя в стилі Товариства. Ця подвійна дійсність створює стиль життя, в якому фундаментальним є посвячення індивіда місії Церкви в Товаристві, в якому він може служити в різних формах. Немає єзуїтів першої і другої категорії. Єзуїт-брат – такий самий член Товариства, як і єзуїт-священник. Покликання окреслюється Господом, який кличе, і немає кращих і гірших покликань. І це є багатством для Ордену і для Церкви. Часом покликання на єзуїта-брата потрібно захищати від зовнішнього тиску. Знаю єзуїтів, які мусіли захищати своє покликання на братів від родини, друзів та середовища, яке тиснуло на них, щоб стали священниками. І тепер вони чудові єзуїти, які дають місії якості, якими тільки вони володіють. Брати можуть у Товаристві виконувати функції, до яких Церква не вимагає рукоположення. До прикладу, брат може бути ректором університету, директором колегіуму чи соціального центру, але не парохом.
Що означає внутрішнє навернення, яке Товариство прагне впровадити також у різні інституції?
Це щось глибше від того, щоби наздоганяти час чи адаптуватися до мінливих обставин; від інституції це вимагає стати на висоті вимог програми, технології чи інфраструктури. Це означає відкритися на дію Бога в особах, спільнотах та інституціях. Образ П’ятидесятниці допоможе це зрозуміти. Після смерті Ісуса учні були налякані й ховалися, але після П’ятидесятниці відкрилися на дію Святого Духа і перемінилися в людей великої креативності й хоробрості. Вони змогли розпочати діяльність у важкі часи, здоміновані римською імперією і тодішнім юдейським суспільством. Це навернення, яке підтверджує, що інституція – це знаряддя місії, а не самоціль. Таке розуміння може часом привести до рішення закрити якусь інституцію, бо її вже неможливо підтримувати або вона втратила апостольську ефективність, і тоді слід наявні засоби спрямувати в інше діло. Для кращої ефективності Товариство може і повинно змінювати знаряддя і структури своєї місії.
Захист неповнолітніх – одна з найбільших проблем Церкви сьогодні. Як вона торкнула Товариство Ісуса?
Це було сильним потрясінням як для Церкви в цілому, так і для Товариства зокрема. Ми багато чому навчилися, відколи 30 років тому в США та Ірландії перші випадки почали виходити на денне світло. Найбільше ми навчилися в аспекті того, хто був у центрі нашої турботи: спочатку були ми самі, а тепер – жертви. Ми навчилися, що нас повинні боліти кривди жертв. Попереду ще довгий шлях.
У якому значенні?
Як у політиці говорять про репаративне правосуддя, так само і в цій царині потрібно працювати, щоби не обмежуватися виключно застосуванням юридичних і канонічних норм. Потрібно намагатися відновити стосунки з покривдженою особою. З позиції нашої віри ми повинні стреміти до примирення і прощення, хоча це дуже важке завдання.
Під час останньої Генеральної Конгрегації була пропозиція розвивати культуру безпеки. Потрібно не тільки знати, як займатися конкретними випадками і як намагатися їх уникати. Ми також повинні створювати безпечні середовища, в яких людські стосунки не піддавали би неповнолітніх і ранимих небезпеці. Це вимагає осягнути вищу людську й культурну зрілість – на чому Папа наполягає в Fratelli tutti.
Для єзуїтів закінчився час приховування? Який ваш досвід у цій справі?
Ми запалили світло в темній кімнаті, але ще не всі закутки освітлені. Ми ще вчимося. Як я вже говорив, ми поставили жертв у центр нашої уваги, ми опрацювали процедури й починаємо розуміти, що означає репаративне правосуддя. Але зробити ще потрібно багато. Ми також повинні навчитися, як «повернути» злочинців, які є нашими братами. Перший раз я зустрівся з цією проблемою, коли був провінціалом Венесуели й отримував інформацію на цю тему зі США. Ми зустрічалися з американськими провінціялами, які ділилися своїм досвідом, але в моїм провінції тоді ще того не було. Тут, у Римі, я, як генерал Товариства, повинен був зайнятися цими справами на всіх континентах.
Що роблять із єзуїтами-насильниками?
Спочатку вони мусять відбути покарання. Якщо вони в тюрмі, то ми їх відвідуємо і допомагаємо як братам. Канонічні покарання також слід відбути повністю, але в таких випадках часто особа живе у спільноті. Священники позбавлені можливості душпастирювання, брати – публічної діяльності. Але їх не можна повністю «заморозити»: потрібно знайти для них якийсь простір праці. Можуть робити багато справ; до прикладу, працювати в бібліотеці чи з хворими. Але йдеться не тільки про те, щоб вони щось робили, а щоб пройшли відповідний процес в контексті братерської спільноти. Одна справа – прийняти вирок, друга справа, набагато важча, – прийняти дійсність, аби справді зрозуміти, що мусять змінити, аби пройти процес ресоціалізації і, врешті, щиро просити про прощення. У цьому процесі відкривається, що багато насильників були піддані насильству в дитинстві. По суті, це особи, які потребують лікування. Викликом є створення умов для цього.
Чи Товариство виплачує жертвам компенсації?
Так, це наша відповідальність. Є різні способи відшкодування, які залежать від ситуації, але зазвичай покриваємо всі кошти психологічної терапії й того, що потрібно, щоб жертва знайшла працю і розпочала нове життя. Мене дивує те, що хоча в цій царині робимо багато, але, поза окремими випадками, зазвичай залишається відчуття незадоволення. Біль і гіркота залишаються. Дуже важко перегорнути цю сторінку. І тому важливо знайти дорогу, яка веде до прощення і примирення.
Що для Товариство сьогодні означає четвертий обіт послуху Папі?
Означає готовність до місії Ісуса через Церкву, і ця місія виражається через служіння Петрові. Голос Папи визначає місію Товариства, а обіт послуху означає готовність її виконувати. Через цей обіт Папа посилає нас туди, де ми потрібні Церкві. Цей обіт гарантує, що з часів перших товаришів Ігнатія й до наших днів обмежені ресурси Товариства спрямовані для найбільшого добра, яке окреслює єпископ Риму, який має універсальне бачення Церкви. Оскільки Товариство хоче служити найбільшому добру, то слухає голос Папи. Звідси й походить обіт послуху, який більше практичний, ніж богословський.
Як Ви поясните контроверсії довкола особи о. П. Аррупе?
На о. Педро Аррупе і на його місію потрібно дивитися в історичному контексті. Він приїхав до Японії молодим місіонером і пережив жах атомної бомби в Хіросімі. Пізніше, як генерал Ордену, він пережив потрясіння, вчинене ІІ Ватиканським Собором. Дивовижно, що в такій складній ситуації він міг провадити універсальне лідерство – і єзуїти це визнають. Він був здатний піддатися веденню Святого Духа, і не тільки дозволяв, але й підтримував креативність. Не думаю, що контроверсії були пов’язані з о. Аррупе, але скоріше з тим, що вся Церква переживала велике замішання. Аррупе мав відвагу бути послідовним щодо рішень ІІ Ватиканського Собору й вимог Товариства. Так можна розуміти напружені стосунки з Ватиканською Курією часів Павла VI.
На якому етапі перебуває процес його беатифікації?
Помалу просувається вперед. Багато єзуїтів, інших богопосвячених та християн бачать в о. Аррупе особу, яка надихає й характеризується святістю. І це переконання зростає з часу, коли він був генералом. Упродовж десяти років, коли він у великому болі був прикутий до ліжка після крововиливу в мозку, кожний єзуїт та інші особи, які приїжджали до Риму, шукали нагоду, щоби його відвідати. Багатьох людей захоплює його постать, що виражається у великій кількості інституцій Товариства, які носять його ім’я. Для єзуїтів він має велике значення. І тому ми вирішили розпочати процес його беатифікації, який добре просувається вперед, хоча пандемія його загальмувала. Надіюся, що в 2021 році ми зможемо подати positio до Конгрегації у справах святих.
Кілька десять років тому були люди, які вважали Товариство Ісуса майже «паралельною Церквою». Чи й сьогодні існує така небезпека? Чи хтось називає Вас чорним Папою?
Я прошу про прощення, якщо колись ми могли здаватися паралельною Церквою. Це протилежність raison d’être Товариства, яке від початку свого існування відчувало своє підпорядкування єдиній Церкві. Звідси походить відмова єзуїтів намагатися стати єпископами чи займати інші церковні посади. Щоби нікому не давати підстав думати, що ми – паралельна Церква, ми повинні бути вірними своїй харизмі. Вираз чорний Папа пробуджує в мені негативні почуття, видається повним абсурдом. Я навіть не згадую це в жартах. Цей вираз походить із наміру вдарити в Товариство і в Церкву, вводячи цю паралель на рівні влади. Є тільки один Папа, і хто хоче справді шанувати Церкву, не може прийняти цей образ, який спотворює постать єпископа Риму і генерала Ордену.
Які плюси й мінуси для Товариства Ісуса від того, що Папа єзуїт? Які між вами стосунки?
Ніхто ніколи раніше не думав, що єпископом Риму буде єзуїт. Для Товариства в будь-якому разі Папа є Папою, незалежно від походження і особи. Факт, що ним тепер став єзуїт, ставить нас у незручне положення, бо він повинен остерігатися постави, яку можуть сприйняти, що надає Товариству якісь привілеї.
Ми з Папою Франциском маємо сердечні братерські стосунки. Але це стосується не тільки мене. Такий його стиль взагалі. І наші стосунки шанобливі. Він не втручається у справи Товариства, але завжди відкритий, коли я шукаю в нього поради. Це саме справджується і в іншому значенні. Ні керівництво Товариства, ні я особисто не намагаємося користуватися тим, що єзуїт став єпископом Риму. Наші стосунки дуже здорові. Ми зустрічаємося рідко і не регулярно. Під час приготування УАП я приходив до нього що три місяці, аби поінформувати про хід справи, але тепер ми бачимося під час публічних заходів або коли цього вимагає конкретна справа.
Чи ви взаємно обговорюєте рішення? Чи Ви говорите Папі, якщо так вважаєте, що він у чомусь помиляється?
Я стараюся розмовляти з ним про суттєві справи. Часом запитую його, що він думає в якійсь справі, й говорю свою думку, якщо він мене про щось запитує. Так само було і з Адольфо Ніколасом. Папа може мене запросити тоді, коли хоче, але я, коли хочу з ним сконтактуватися, користуюся тим самим каналом, що й інші. Мушу звертатися до секретаря, не маю прямого доступу до Папи.
Уявляю собі, що вибір Хорхе Маріо Бергольйо був великою несподіванкою для багатьох єзуїтів, бо раніше він прийняв поставу дистанції щодо Товариства Ісуса. З о. Кольвенбахом вони мали розбіжності в різних справах. Що Ви можете сказати про ці стосунки?
Його вибір був великою несподіванкою: бо був єзуїтом, бо походив з Латинської Америки, бо був вже похилого віку. Після того, як оголосили про його вибір, з’явився якийсь неспокій – якими будуть стосунки з Товариством Ісуса Папи-єзуїта, який вже довший час був єпископом. Сам Бергольйо розірвав це напруження, подзвонивши в курію Ордену і запросивши о. Ніколаса на розмову. Після цього стосунки між ними були дуже добрими, вони були ровесниками, різниця у віці заледве кілька місяців. У певному сенсі я успадкував ці стосунки. Нам здається, що в нашій курії Святіший Отець почувається як вдома. Приходить до нас принаймні раз на рік на обід в липні, коли є свято св. Ігнатія. Щодо стосунків між Бергольйо і Кольвенбахом, то не маю що сказати. Розмови єзуїтів з Генералом – це приватна справа.
Як Ви сприйняли номінацію єзуїта Хуана Антоніо Гверреро «міністром економіки» Ватикану?
Як ампутацію, так, ніби мені відрізали руку. Я сказав це Папі й Гверреро, який був моєю правою рукою у важливій місії, такій як управління міжнародними домами й ділами Товариства в Римі. Це не просте завдання, і Гверреро виконував його з великою відповідальністю й добрим розумінням справи. Франциск шукав для цієї посади відповідну особу, він не просив Товариство взяти на себе відповідальність за фінанси Ватикану. Папа збирав інформацію, шукаючи когось, кому би міг довірити це завдання, і дійшов до Гверреро. Я радив йому зустрітися з Гверрером особисто, вони зустрілися і потім Папа сказав мені, що призначає його міністром економіки. Так це виглядало.
«З СЕРЦЕМ, ЗВЕРНЕНИМ ДО БЕЗКОНЕЧНОГО БОГА»
«У книжці, опублікованій у 1640 році, автор вставив максиму: “Non coerceri a máximo, contineri tamen in minimo, hoc divinum est”. Перекласти це нелегко, але суть така: “Не вміщатися в найбільшому і одночасно реалізувати себе в найменшому – це божественна якість”. У нашій перспективі це означає: жити в універсальному вимірі, але діяти в конкретній ситуації – це божественна якість».
«Це таїна Христа, бо Той, хто «найбільший», хто виходить поза будь-які можливі границі, необмежена Божа Велич, божественна Велич, яку ніщо не може ні обмежити, ні зупинити, перебуває в «найменшому» – в тілі й серці втіленого Слова в конкретному місці римської імперії в конкретному часі нашої історії. У такій візії таїни Христа занурюємося в конкретну працю згідно з нашими можливостями й силами, але з серцем, спрямованим до безмежного Бога, який «тут» і «тепер» втілює широкі горизонти свого плану спасіння» [5].
ПУНКТИ ДЛЯ МЕДИТАЦІЇ
Молитва приготування. Просимо у Господа Бога благодать скерувати всі наші наміри, вчинки і діяння виключно на служіння Його Божій Величі та її прославу (ДВ 46; див. ДВ 23).
Прохання про благодать. Господи, уділи мені Святого Духа, щоб я зміг керуватися УАП й бути готовим через них Тебе любити й наслідувати.
Пункт перший. З вдячністю та надією згадай багатьох різних єзуїтів, які працювали в різних сферах і які, яка вважаєш, дали й дають себе повністю на більшу Божу славу там, куди були послані на місію. Зробити рефлексію і почерпнути з цього духовну користь.
Біблійні тексти.
Мр. 10, 46-52. Сліпий хоче бачити і переконаний, що для цього треба наблизитися до Ісуса, і тому голосно волає. Чи Ісус тобі допомагає мати широкий кругозір і хоробрі прагнення? Що живить твої бажання, прагнення і надію?
Мт. 13, 31-33. Малі розміри зерна не перешкода, щоб пізніше воно стало притулком і поживою для інших. Як ти переживаєш свою буденність? Чи ти відчував поклик віддаватися малим і щоденним справам, але з серцем, відкритим на безмежного Бога? Що ти відчував? Як ти сьогодні переживаєш напруження між тим, що конкретне і універсальне в місії?
Йо. 15, 1-5. Наша місія буде плідною настільки, наскільки перебуватимемо в Тому, хто нас до неї покликав. Застосуй цей текст до свого життя, покликання і актуальної місії. До чого ти покликаний?
Бесіда. Якщо тебе це зворушило, то помолися до Вічного Володаря всіх речей, що якщо його воля, то у малому й щоденному, великому й видимому нехай користується твоїми дарами, аби його лик заяснів в історії. Відмов «Отче наш» і «Богородице Діво». Після молитви зроби рефлексію.
ДУХОВНА РОЗМОВА
Для духовної розмови на базі особистої молитви слід йти за методом, поданим у кінці книжки.
Для духовної розмови про якесь апостольське діло допоможуть наступні пункти молитви:
Прохання про благодать. Господи, дай мені свого Духа, щоб я міг прийняти Універсальні Апостольські Преференції і через них зрозуміти твій поклик в нашій апостольській місії.
Біблійний текст. Лк. 4, 16-22. До чого нас сьогодні кличе Святий Дух? Ким є убогі, пригноблені, ті, які потребують визволення… і ті, які показують нам Бога своїми вчинками і свідченням? До чого вони нас спонукають?
Бесіда. Проси Марію, нашу Матір, аби випросили для тебе в Отця благодать бути готовим на порухи Духа. Відмов «Отче наш» і «Богородице Діво». Зроби рефлексію молитви. Можеш поділитися плодами молитви згідно з вказівками загальної методології духовної розмови.
- Показати дорогу до Бога
Знайти Бога в щоденному житті – це центральний пункт людського життя. Товариство Ісуса підтримує пошуки Господа в сучасному суспільстві через Духовні Вправи, розпізнавання та ігнатіянський іспит сумління.
«А якщо би Бог промовив до тебе? Що би Він тобі сказав?» Цими двома запитаннями розпочалася презентація Універсальних Апостольських Преференцій (УАП) Товариства Ісуса, з яких перша показує шлях до Бога через Духовні Вправи та розпізнавання. Чому саме ця преференція стоїть на першому місці?
Фундаментальною передумовою християнського життя є те, що Бог підтримує постійний діалог з людиною і з історією. Без цього все інше не мало би сенсу. Біблія показує довгу історію комунікації Бога з людьми в різних контекстах. Якщо Бога окреслюємо як любов, то глибока комунікація – те, що виражає любов. Ті, які люблять одне одного, виходять поза вербальну комунікацію й віддають себе одне одному повністю. Але для комунікації потрібні певні умови: Бог розмовляє з тим, хто хоче нав’язати з Ним діалог. Бог прагне розмовляти з усіма нами, і ці слова у ролику презентації УАП – запрошення слухати. Якщо дозволяєш Богові промовляти до тебе, то усвідомлюєш, що Він хоче сказати тобі щось важливе.
Пролог Євангелія від Йоана говорить, що Бог є Словом. Це можна сказати іншими словами: дозволь Богові любити тебе, бо Він тебе приваблює. Пророк Ісая говорить, що Господь його звабив… а він дозволив Господові себе звабити. Ця комунікація виходить поза вимір слухання, а стосується почуттів та афективної сфери. І тому ця УАП для нас фундаментальна. Якщо не почуєш Бога, то не підеш уперед. Ми знаходимо сенс життя в любові до Бога, яка перетворюється у любов до ближнього. Якщо Бог говорить до тебе, то хоче сказати, щоб ти любив, щоб ти наблизився до ближнього і ввійшов у динаміку любові й давання. Коли входимо в динаміку слухання Господа, то відкриваємо правду фрази, сказаної св. Терезою від Ісуса, яка може здаватися божевільною: «Достатньо одного Бога».
Перша УАП розпочинається з «показати дорогу до Бога». Як Товариство розуміє це «показати» сьогодні в наших суспільствах?
«Показати» означає дати щось іншому, і дуже відрізняється від «нав’язати». Шанується свобода кожної особи прийняти чи відкинути дорогу, яку їй показують. І в цьому немає нічого нового: Господь так показував себе з самого початку. В Біблії бачимо, що Бог спілкується з людьми, об’являючи себе, але не нав’язуючи. Господь з’являється, пропонує себе, а потім у гру входить свобода людини, яка Його приймає або не приймає. У випадку Ісуса це стає радикальним як ніколи до того. Євангелія показують спектр всіх можливих форм, у яких Бог з’являється через Христа. Ми вибрали в УАП слово показати, бо воно закладає як свободу людини, яка вибирає цю дорогу, так і нашу свободу у виборі форми навчання.
У чому полягає найбільша сила Духовних Вправ і духовного розпізнавання?
У тому, що Духовні Вправи – це школа спілкування з Богом на найглибшому рівні – рівні почуттів. Вони вводять тебе в динаміку почуттєвої комунікації з Господом. Беруть тебе за руку й ведуть через процес слухання Бога й входження в любовний діалог із Ним, який Він пропонує. Духовні Вправи розпочинаються із засновків, що Бог хоче спілкуватися з людиною і що людина вільна у цьому спілкуванні. В контакт з Богом можна ввійти тільки з рівня свободи.
Духовні Вправи – це також школа духовного розпізнавання: як Бог внутрішньо діє на кожну людину. Ігнатій говорить про те, як Господь діє на нас, зворушуючи наші почуття. Духовні Вправи вчать помічати й розуміти цей спосіб спілкування. Ось чим є Духовні Вправи. Цей вираз не випадковий. Ми виконуємо фізичні вправи, аби бути в добрій фізичній формі. У цьому випадку ми виконуємо духовні вправи, щоби вправлятися в процесі супроводження, який допомагає розпізнавати. Хоча дехто твердить, що достатньо виконати Духовні Вправи раз в житті, але традиція Товариства навчає, що їх варто робити щороку й постійно практикувати. Розпізнавання вимагає вправ, аби приймати вільні рішення.
Але є небезпека перетворити Духовні Вправи у товар для продажу. Це може статися, якщо з них усунуть досвід Бога й зроблять самоціллю або коли хтось вважає, що через них «спасається» чи стає «одухотвореним». Але Духовні Вправи допомагають знайти справжнього Бога і перебувати в доброму стані, аби служити іншим.
Чому у житті багатьох людей, які виконують Духовні Вправи (єзуїтів, членів інших релігійних орденів, мирян, священників), немає дійсних змін? В чому таємниця, щоб вони могли справді змінити людину?
Якщо Духовні Вправи – це ізольований епізод у житті, який не запускає процес, то вони не ведуть до реальних змін. Вони можуть дати зворушливий досвід, але не підуть далі, якщо не зміцнюють і не живлять процес духовного життя. Під час останньої Генеральної Конгрегації ми ставили запитання, чому Духовні Вправи навіть в єзуїтів не ведуть до змін, до яких повинні вести. Думаю, що ця дійсність показує слабкість нашого духовного життя.
Ми не користуємося в достатній мірі щоденним іспитом сумління, який є головним знаряддям ігнатіянської духовності. Іспит сумління, який пропонує Ігнатій, розпочинається з вдячності за присутність Бога в житті, щоби пізніше побачити, як на неї відповісти. Якщо навчишся підтримувати таке налаштування постійного іспиту сумління до всього, що робиш, то, ймовірно, змінишся. Це пропонує Ігнатій. Але такий вид розпізнавання в духовному житті діє тільки тоді, коли ти відкритий на процес, а Духовні Вправи, молитва та Євхаристія – не ізольовані епізоди. Тоді відбувається зріст у стилі життя на взірець Ісуса.
Читання релігійних книжок під час лікування після поранення у Памплоні змінило св. Ігнатія, спричинивши його навернення. Як Ви вважаєте, чи сьогодні література має таку саму силу, чи ця сила перейшла до інших медіа, таких як фільми?
Допомагають різні медіа, але я належу до покоління, для якого читанню книжок не було альтернативи. Безсумнівно, що відео, фільми й картини зворушують, але книжка охоплює тебе повністю, входить у твоє єство – як це сталося з Ігнатієм. Для християнського життя читання є важливим до тої міри, що читання Слова стоїть в центрі наших літургій. І хоча ми часто читаємо Біблію, але за кожним разом отримуємо новий досвід. Я мав можливість багато читати ще з дитинства. Мої батьки дозволяли нам дивитися телевізор дуже мало, натомість заохочували читати книжки. Якщо я виходив на вулицю без книжки в руках, яку міг читати у вільні хвилини, то відчував, ніби мені чогось бракує.
Де Ви найчастіше знаходите іскру навернення?
Ця іскра з’являється тоді, коли людина відкриває іншу людину й відкидає свої схеми сприйняття. Тоді відбувається навернення – вихід поза свої пересуди й упередження й сприйняття іншої людини такою, якою вона є насправді. Така зміна тебе збагачує й показує світлі й темні сторони того, чого ти не бачив раніше. Тоді ти відкриваєш страждання, радість і моменти пустки.
В моєму випадку дуже важливими були поїздки в молодості по Венесуелі й досвід у новіціяті, коли я працював в сільській місцевості й на фабриці. Я відкривався на спосіб життя, відмінний від мого. Пригадую, що під час праці в сільській місцевості помер один чоловік і під час похорону його дружина виголосила дуже красиву промову, діалог з померлим. Так вона попрощалася з дорогою особою. Такий досвід сприяє внутрішньому наверненню. Єзуїтські університети в Латинській Америці мають програми ігнатіянського лідерства, які допомагають студентам відкриватися на відмінну соціальну дійсність. Наверненню сприяє поєднання різних вимірів, таких як відкритість на іншу людину, читання книжок чи досвід спільного життя.
Чи можливо говорити про навернення і шлях до Бога в суспільствах, у яких визволення з релігії вважається позитивним елементом?
Частина процесу секуляризації передбачає звільнення від релігії, що розуміють як суспільну угоду чи як спосіб нав’язування мови чи ідентичності, які залишають мало місця для індивідуальної свободи і віри. Християнство – це не просто релігія, це релігійна віра, бо веде до особистого зв’язку з Богом. Якщо суспільство допомагає тобі звільнитися від релігії як захисного щита, то допомагає тобі зростати в вірі. Щоби відкритися на віру, дуже важливо усвідомлювати роль священного в житті суспільства. Євангелія нам показують, що Ісус був дуже «антирелігійним» у цьому значенні. Він поставив людську особу понад законом, розірвав з порожнім і виключним ритуалізмом, і за це Його осудили. Ісус поставив на головне місце живого Бога, Бога життя і співпричастя любові між людьми, з зовнішнім середовищем і з Ним. Він знищив образ Бога, змішаний зі структурами влади й пригнічення. Визволення від такої релігійності було кроком до автентичної віри в Бога.
Що би Ви могли сказати тим, які вірять у Бога і вважають себе католиками, але відкидають Церкву?
Спочатку я би вислухав їх, щоби зрозуміти, як вони до цього дійшли. Ідея вірити в Бога, але відійти від Церкви, мабуть, має свою причину в якомусь особистому досвіді, який варто розглянути. У цій розмові я би поділився своїм досвідом, що для мене означає особистий зв’язок з Ісусом Христом і приналежність до Церкви. Віра в Христа виводить тебе з тебе самого, щоб ділитися нею з іншими, і вона не може відділитися від приналежності до спільноти Церкви. Це не означає, що до Церкви не можна ставитися критично. Святі були такими й пропонувати способи життя, які покращували Церкву. Людина, яка віддаляється від Церкви, має рацію, коли відкидає те, що було для неї згіршенням; але слід побачити, як з цього досвіду перейти до зусиль, аби покращити Церкву, аби доповнити особисту віру в Бога приналежністю до спільноти, народженої Євхаристією.
Як Ви поясните успіх New Age, альтернативних духовностей і сект?
Спрага віри заспокоюється у різні способи. Це інший наслідок секуляризації, бо ці дійсності не постають у суспільствах, де є одна домінуюча релігія. Я не фахівець у цій галузі, але деякі з цих форм дуже індивідуалістські й не вимагають обов’язків щодо ближнього. Натомість автентичне християнство вводить у зв’язок з іншими, навіть тими, які тобі не подобаються, і відкриває тебе на волання іншого й його проблеми.
Деякі мислителі стверджують, що завдяки технічному розвитку людина зможе осягнути безсмертя. Чи можливо, щоб ця дійсність співіснувала з ідеєю Бога, яка до цього часу була панівною?
Це безсмертя, яке гіпотетично могло би бути можливим з технічним розвитком, у будь-якому разі дуже відрізнялося би від вічного життя, про яке говорить християнська віра. Безсмертя полягає у продовженні цього життя, але не виходить поза горизонт людського життя. Змінюється час людського життя, як це було в останніх декадах, коли в деяких країнах середній вік життя з 30 чи 40 років зріс до 70, але це створило нові проблеми. І до якого віку жила би людина цим безсмертям, запропонованим технологією? Я хотів би відновити енергію, яку мав у віці 20 років, але не сумніви та незнання, які тоді мав.
Цікавим є те, що християнська віра пропонує не безсмертя, а співжиття з Богом. Передбачає повноту життя: ми вийшли з Бога і повертаємось до Нього. Бенедикт XVI в книзі про Ісуса добре пояснює, що Воскресіння – це крок до повного життя в Бозі, і тому смерть – це необхідність. Це Пасха, без якої цей досвід не можна отримати. Вмираємо для цього життя, щоби отримати інше. Але ми також у якомусь сенсі вмираємо, змінюючись упродовж життя. В листах св. Йоана говориться, що ми перейшли від смерті до життя і, приймаючи спосіб життя, показаний Ісусом, входимо в нове життя. Смерть – це набування більшої любові й участі в житті Бога. І тому ми говоримо про Пасху, а не про безсмертя. Йдеться про дар, а не про плід знання.
У сучасному світі очевидним є брак рефлексії й спокою духа. Чи такий стан речей дає Церкві нагоду спонукати людей, щоб вони затрималися й поміркували над тим, що у житті важливе?
Духовного життя немає, якщо немає простору для спокою. Ми, богопосвячені, також це відчуваємо: занурюємося в активність так, що часом не залишаємо часу для поглиблення зв’язку з Богом. Нам потрібний простір спокою і молитви, аби осмислити своє життя й ввійти в його глибину. Якщо цього не чинитимемо, то робитимемо багато справ, але не житимемо, і поступово втрачатимемо сенс існування. Багато криз у покликанні богопосвяченого життя виникають саме з цього.
Духовні Вправи, про які ми вже говорили, вчать своєрідної дисципліни для збереження простору молитви. Ця проблема проявляється на всіх рівнях. Також у подружньому житті варто відводити час для почуттів між подругами, незалежно від того, які функції вони виконують. Це саме стосується і професійного життя. Пригадую свого великого товариша, який був суспільним активістом і став головою профспілки, але тоді зрозумів, що втратив контроль над агендою і вже не мав часу робити те, що постановив, коли вибирав цей шлях.
У творі «Почуття трагічності в житті» Унамуно пише: «Дій так, щоб згідно з твоїм осудом і осудом інших ти заслужив на вічність, щоб став незамінним і щоб не заслужив на смерть. Або дій так, ніби завтра помреш, але для того, щоб вижити й жити вічно»[6]. Чи це смерть повинна надавати сенс життю?
Ті, які займаються душпастирством на парафії, добре знають, що тема смерті постійно присутня. Воно дуже добре відображається у щоденному житті. Під час похоронів і похоронних мес люди приходять до церков і парох може відчувати те, що вони переживають у ці моменти. Я знав одного єзуїта, який говорив, що проповідує тільки під час похорону, бо саме тоді всі присутні дуже уважно його слухають. Коли хтось приходить на похорон, то має якісь почуття до особи, з якою прощається. Під час першого тижня Духовних Вправ св. Ігнатій пропонує уявити собі момент смерті й подумати над тим, яким би ти хотів бачити своє минуле. Це допомагає переосмислити своє життя й змінити теперішнє. Наявність межі, якою є смерть, допомагає жити з сенсом і узгодженням. Ця фраза Унамуно – це запрошення до навернення, до зміни життя.
Яку роль у духовності може відіграти народна релігійність з такими видами вираження як прощі?
Народна релігійність – це дуже символічний і багатий вид духовного життя як групи, так і індивіда. Вона дуже потужно використовує образи. Великим викликом для неї є втілення того, що вона представляє, щоб не залишатися тільки на рівні групової зовнішньої діяльності. До прикладу, хтось може належати до якогось братства, але втратив глибоке відчуття того, що це означає. Народна релігійність допомагає людині швидко досвідчити Бога, так як я це досвідчив в базових спільнотах Латинської Америки і знаю, що це саме відбувається в релігійному народному досвіді на інших континентах. Якщо існують такі форми народної релігійності, то настрій культу багатший й глибший. І виклик полягає в тому, щоб вираження народної релігійності, основані на глибокому досвіді віри, не перетворилися в порожні ритуали. Потрібно створювати простір, в якому люди зможуть виражати те, чим живуть. Папа, ще коли був єпископом-помічником в архідієцезії Буенос-Айреса і пізніше, як архієпископ, мав контакт з народною релігійністю. Він має багатий досвід у цій сфері душпастирства.
До ІІ Ватиканського Собору євангелізація була виразно прозелітистською і ще такою залишається у головах деяких духовних і вірних. Як Церква може уникнути прозелітизму?
Напруження між євангелізацією і прозелітизмом було весь час через напруження між людською свободою і тенденцією перетворити релігію в інструмент влади. Багато дискутували, в одні епохи частіше, в інші рідше, що має переважати – свобода людини чи релігійні критерії, і часто помилково вважали, що одне суперечить другому. Найбільші дискусії в цій царині точилися й ще точаться сьогодні, коли захисники свободи намагаються усунути релігійний вимір людини або коли релігія претендує утвердитися як інструмент влади. Потрібно розуміти небезпеку як одного, так і другого.
В УАП ми намагаємося уникнути цих напружень. Дорогу потрібно показати, а не нав’язувати, бо християнство втрачає сенс, якщо його не вибирають у свободі. В минулому християнство нав’язували силою, і сьогодні ми маємо ті ж спокуси. Євангелізувати означає пропонувати, передавати радість. Любов не вміє нав’язуватися, тільки приваблювати, пропонувати, терпеливо чекати на вільну відповідь.
У яких ситуаціях, на вашу думку, Церква сьогодні піддається спокусі прозелітизму?
Сьогодні в багатьох дискусіях про форми публічної політики це напруження з’являється як у Церкві, так і поза нею. Це легко помітити в дискусіях про евтаназію і аборт. Тут Церква повинна прямо й ясно стати на захист життя, не може відмовитися від участі в дискусіях, бо є частиною суспільства. Члени Церкви не можуть відмовитися від відповідальності в публічному житті. Але також ми, як Церква, повинні розуміти, що в сучасних суспільствах на ці теми маємо велику різнорідність думок. І тому не може бракувати взаємного і глибокого слухання, щирого і ревного діалогу. Взаємні звинувачування легко стають боротьбою за владу, відмовляються від пошуків добра людини, перетворюються на ідеологічні дебати. Для того, щоб перемінити наші суспільства в простори життя і надії, потрібне слухання, орієнтоване на загальне добро.
Що Ви думаєте про евтаназію?
Я проти евтаназії. Я переконаний, і тут погоджуюся з думкою Церкви, що кожну особу слід супроводжувати до її природної смерті. Треба би задуматися, чому хтось вибирає евтаназію, як доходить до розпачу й втрати сенсу життя. Ми повинні вміти підтримувати людей у важкі моменти, коли вони втрачають сенс життя і думають про самогубство. Я знав єзуїтів, які роками важко хворіли, навіть не могли говорити. Для мене радістю й втіхою було відвідувати їх в інфірмерії. Вони зустрічали мене дуже сердечно. Життя має сенс навіть у стані великого розпачу. Ми, як Церква, повинні супроводжувати людей, щоб вони знайшли сенс життя навіть у найважчих ситуаціях. У будь-якому разі потрібно розрізняти між евтаназією і непотрібним продовженням життя штучним способом. Єзуїти вважають, що людині потрібно дати можливість вмерти в спокою, без штучної підтримки. Над цією темою почали роздумувати ще з часів Пія XII, коли медицина почала стрімко розвиватися. Смерть – це природний процес, дуже відмінний від евтаназії. Samaritanus bonus, документ Конгрегації Віровчення, проливає на цю тему багато світла. У ньому йдеться не про просте заперечення евтаназії; документ пропонує способи інтегральної турботи про людину.
Чи, на вашу думку, повинен існувати закон, який регулює евтаназію?
Що стосується легалізації евтаназії, то важливо розуміти, що в багатьох країнах почнуться юридичні дискусії й у деяких випадках евтаназію приймуть і легалізують. Незважаючи на це, важливо озвучити думки, чому ми, віруючі люди, проти евтаназії, і допомогти формувати свідомість індивідів так, як нас до цього заохочує Gaudium et Spes (16), так, щоби віруюча людина змогла відрізнити те, що дозволяє закон, від того, що морально неприйнятливе. Факт, що щось легально дозволено, ще не означає, що католик автоматично має це приймати як морально прийнятливе. В мене виникає питання: у який спосіб передавати цінності, які Церква хоче проголошувати зрозуміло і відкрито в сучасних культурах? Це виклик, але ми повинні відважно поставити його собі.
Як Ви ставитеся до абортів?
Я повністю поділяю науку Церкви щодо аборту. Звичайно, що позиція Церкви в цьому питанні контркультурна, але дуже потрібна. Життя потрібно шанувати від моменту зачаття до останнього подиху людини в момент природної смерті. Аборт не має сенсу, перериває життя, яке потрібно прийняти й піклуватися про нього. Вважаю, що дуже важливо не зводити дискусії про аборт до особистої автономії, автодетермінації чи до суто релігійної теми; аборт є суспільною і людською темою. Якщо не будемо чуйними до інтегральної турботи про життя в усіх його вимірах і на всіх його етапах, то не збудуємо суспільств, які будуть відкритими на людську гідність і шанувати її. Без інтегральної турботи про життя ми потрапимо в пастку культури відкинення, як це підкреслює Папа Франциск.
Багато жінок думають про аборт не тому, що не хочуть бути матерями, а тому, що перебувають у ситуації маргіналізації, вбогості, тиску й соціального виключення – що призводить до розпачу людину, яка не має потрібної підтримки для того, щоб дати життя своїй дитині. Ми повинні працювати над тим, щоб наші суспільства приймали нове життя й співпрацювали на користь інтегрального розвитку кожного свого члена. Церква займається цим у різних закутках світу. Боротьба за життя – це не тільки боротьба з абортами, це боротьба за прийняття й інтегральний розвиток кожного людського життя. Йдеться про гідне життя для кожної людини.
Цитуючи Оскара Уальда, Папа сказав, що «нема святого без минулого і грішника без майбутнього»[7]. Отож, на чому слід наголошувати у веденні вірних до Бога? На милосерді?
Цю фразу потрібно поєднати з іншою думкою Папи, яку він постійно повторює: розуміти життя як постійний процес трансформації, у якому є поступ і регрес, повільний і швидкий рух, прямий і заплутаний шлях. Це базується на переконанні, що кожна людина може змінюватися як у кращу, так і в гіршу сторону, що ніхто не запрограмований і не предестинований. Відправною точкою буде виявлення Божого милосердя. Досвід милосердя створює умови, щоб бути кращим, бо виражає любов, яка все прощає. Прощає тільки той, хто любить. Милосердя – це найбільше вираження радикальності любові, через яку Господь входить у зв’язок з людьми.
Чи Блаженства – найзначиміший фрагмент Біблії для розуміння того, що Бог пропонує людині?
Без сумніву, це важливий фрагмент, але також є інші фрагменти, які допоможуть зрозуміти те, що пропонує Господь. До прикладу, 25 глава Євангелія від Матея, де Ісус виразно показує образ Остаточного Суду, основну частину свого послання, те, що означає й куди веде милосердя.
Бог пропонує людині не доктрину, не теоретичний принцип, а досвід. Читання Святого Письма – це засіб для слухання, до прикладу, Блаженств, але євангельським викликом є створення умов для здійснення того, що вони пропонують. Важливо не тільки зрозуміти те, що Бог пропонує людині, але зазнати це, відчути й жити цим.
Наскільки важлива для Вас молитва? Як Ви оцінюєте папську ініціативу Всесвітньої молитовної мережі, промовану Товариством Ісуса?
Якщо фундаментальною потребою любові є спілкування, то час молитви присвячуємо спілкуванню у специфічній і незамінній формі. Св. Ігнатій окреслює молитву у дуже красивий спосіб, пояснюючи в Духовних Вправах, що вона подібна до розмови між друзями. Християнське життя базується на відчуванні Бога, який спілкується з нами в молитві. Цього ніщо не замінить, а без цього спілкування не можливе розпізнавання. Церква не могла би приймати рішень без молитви і розпізнавання.
І тому папська Всесвітня молитовна мережа – дуже цінна ініціатива. Коли її заснували під назвою Апостольства Молитви, то це супроводжувала глибока інтуїція, що якщо молимося недостатньо, то проблеми не вирішуються. Молитву потрібно пропагувати, і ця мережа це робить, запрошуючи молитися разом як Церква, зібрана довкола Папи, аби в такий спосіб сприяти переміні світу й нас самих. Ця ініціатива поєднує багато елементів: простоту молитви, пропаганду молитви й ідею приналежності до однієї великої всесвітньої церковної спільноти з Папою як стрижнем єдності.
Безсумнівно, що християнське послання оптимістичне, але може часом його представляють не так, а наголошують більше на осудженні, ніж на спасінні?
Це послання не завжди достатньо оптимістичне. Йдеться про своєрідну деформацію, бо християнство – це радісна й добра новина. Якщо ми його так не переживаємо і не представляємо, то робимо щось погано. Ісуса критикували за те, що не осуджував, а приймав таких людей як Закхей, самарянка чи блудниця. Християни повинні наголошувати на Добрій Новині і на можливості користатися нею. Якщо ж наголошують на осудженні, то спотворюють християнське послання. Ісус прийшов спасти світ, а не осудити. На першому місці було його послання визволення і зцілення, а не осудження. Ми повинні наслідувати Ісуса. Якщо Бог не осуджує, то чи ми повинні це робити?
«Люби й роби, що хочеш». Чи ці відомі слова св. Августина Іпонійського – ключ до розуміння того, як наблизитися до Бога?
Ця фраза – геніальний синтез послання Ісуса. Св. Ігнатій не хотів писати Конституції Товариства. Він говорив, що вони будуть непотрібними, якщо єзуїт житиме у повноті своєю харизмою, тим, що Ігнатій називав внутрішнім законом любові. Якщо хтось мотивований милосердям і любов’ю, то жодні норми не потрібні. Фраза Августина говорить про повне віддання себе Ісусові. І цьому найбільше допомагає любов.
«ЛЮБОВ ПОЛЯГАЄ У ВЗАЄМНОМУ СПІЛКУВАННІ» (ДВ 231)
Св. Ігнатій, запрошуючи свого сповідника, о. Мануеля Міону, виконати Духовні Вправи, написав йому: «Духовні Вправи – це найкраще, про що в житті я міг би думати, відчувати й розуміти, щоби людина могла скористати з них для самої себе і допомагати, щоб ними користувалися інші»[8]. Запрошення «показати шлях до Бога через Духовні Вправи і розпізнавання», як це написано в УАП, – це не проста стратегічне рішення; воно народжується з глибокого досвіду, спільного багатьом людям, в якому ми відкриваємо особливу волю Бога в своєму житті «згідно з дарами, даними кожному», як св. Ігнатій говорить у цьому самому листі. Це передавання життя, яке ми отримали, і запрошення інших відкривати свої серця на Святого Духа. Альберто Хуртадо, чилійський єзуїт, говорив: «Святий Дух, який дує завжди, але не знаємо, звідки приходить і куди йде (див. Йо. 3, 8), для своїх божественних цілей користується людьми, але шанує особистий розвиток кожної особи в будуванні великої спільної справи, якою є Церква. На шляху людства до Бога допомагає все; в будуванні Церкви всі мають працю; роль кожної людини, яку полюбив Бог, об’явиться кожному в обставинах, в які Бог її помістив, і у світлі, яке їй даватиме кожну мить»[9]. Йти разом у пошуках особливого способу, яким ми діятиме в історії, – це те, чого прагне Бог, це розпізнавання, це місія, основана на Основах та Засадах нашого життя.
ПУНКТИ ДЛЯ МЕДИТАЦІЇ
Молитва приготування. Просимо у Господа Бога благодать скерувати всі наші наміри, вчинки і діяння виключно на служіння Його Божій Величі та її прославу (ДВ 46; див. ДВ 23).
Пункт перший. Історія. Згадати, що Ісус кличе і прагне, щоб усі стали під його стяг, стяг хреста.
Пункт другий. Витворення в уяві місця. Уявити місця, до яких нас сьогодні кличе Ісус, щоб потішити нас, дати нам життя або щоби поставити нас перед конкретними викликами.
Прохання про благодать. Господи, дай мені благодать ясно бачити й розпізнавати твій голос сьогодні і допоможи мені бажати й вибирати тільки те, що мені краще допоможе жити згідно з твоєю волею.
Біблійні тексти. Еф. 6, 10-18; Фил. 3, 7-16; 1 Йо. 2, 16-17.
Як ти відчуваєш зв’язок із Господом? Що тобі допомагає слухати Божий голос? Які труднощі й перешкоди зустрічаєш у молитовному житті, щоб молитися постійно і з відчуттям вдячності?
Наскільки ти готовий виконувати Божу волю? Чи почуваєшся вільним, аби йти за Господом туди, куди він тебе покличе? Чому? Чого ти потребуєш для осягнення свободи? Що тобі потрібно ще розпізнавати?
До чого тебе спонукають найглибші прагнення? Наскільки вони подібні до прагнення і мрій Ісуса стосовно людства? У яких обставинах і через яких людей ти в особливий спосіб відчуваєш поклик Бога любити Його і наслідувати?
Потрійна бесіда. З Богородицею, щоби Вона випросила в свого Сина для мене благодать бути готовим на його поклик. З Сином, щоби в Отця випросив для мене дар розпізнавання. З Отцем, щоби дав мені цей дар. Відмовити «Отче наш» і «Богородице Діво». Зробити рефлексію молитви.
ДУХОВНА РОЗМОВА
Для духовної розмови на базі особистої молитви слід йти за методом, поданим у кінці книжки.
Для духовної розмови про якесь апостольське діло допоможуть наступні пункти молитви:
Пункт перший. Історія. Згадати, як Ісус кличе й прагне, щоб усі стали під його стяг, під стяг хреста.
Пункт другий. Витворення в уяві місця. Уявити місця, до яких нас сьогодні кличе Ісус, щоб потішити нас, дати нам життя або щоби поставити нас перед конкретними викликами.
Прохання про благодать. Господи, дай мені благодать ясно бачити й розпізнавати спосіб, у який ми повинні вказувати шлях до Тебе як апостольське діло.
Біблійні тексти. Еф. 1, 3-18; Йо. 1, 35-42. Що у глибокий і креативний спосіб допомагало нам показувати шлях до Бога й заохочувати інших Його шукати? Як можемо в своїй місії створювати простір прийняття й надії для тих, які шукають Бога? Що мотивує наші апостольські вибори?
Потрійна бесіда. З Богородицею, щоби Вона випросила в свого Сина для мене благодать бути готовим на його поклик. З Сином, щоби в Отця випросив для мене дар розпізнавання. З Отцем, щоби дав мені цей дар. Не забудь зробити рефлексію молитви. Можеш поділитися плодами молитви за методом, поданим у кінці книжки.
- Йти разом із убогими й відкинутими світом
Основне послання Євангелія: дивитися на світ очима тих, яких суспільство спихає на узбіччя. Товариство Ісуса намагається так дивитися, слухати волання вбогих і супроводжувати процеси змін суспільно-економічної системи, яка створює несправедливі структури, які породжують вбогість, відкинення, дискримінацію. І робить це для того, щоби кожний міг жити гідно, у гармонії з довкіллям, створювати стосунки пошани до людей, народів і культур.
Як доходять до необхідності наголосити на допомозі вбогим і відкиненим і зробити її однією з норм УАП Товариства Ісуса? Чи вбогі не завжди були в центрі уваги Ордену?
Було би дивним, якби ця норма не з’явилася в наших преференціях. В центрі нашого розуміння богопосвяченого життя завжди було піклування про найбільш потребуючих. Але воно не з’являється само по собі, не народжується спонтанно, а вимагає вільних і свідомих рішень. Те, що ця справа стала однією з чотирьох УАП, означає, що ми не можемо її занедбувати чи забувати про неї. Преференції – результат процесу розпізнавання, вони вказують на пріоритети в нашій місії, бо робити все й відразу неможливо. Чотири елементи, зазначені в УАП, не підлягають обговоренню, натомість обговорювати можна – як і коли ними займатися.
Очевидно, що спосіб служіння вбогим і їх супроводження змінюється. Це служіння було завжди, але після ІІ Ватиканського Собору було наголошено на нашому нерозривному зв’язку з убогими й на необхідності працювати для соціальної справедливості й викривати причини несправедливості. Потрібно служити знедоленим і супроводжувати процес соціальної трансформації. Йдеться про визволення з вбозтва – дійсність, яку ми не можемо прийняти як таку, що суперечить гідності людини. Наслідування Ісуса Христа передбачає зусилля по подоланню вбогості як стану, в якому живе більша частина людства.
Які сучасні види убогості й маргіналізації становлять найбільший виклик для Товариства Ісуса?
Убогість – не випадковість, не побічна шкода, не ненавмисний ефект, а спричинена способом, у який ми встановлюємо суспільні зв’язки. Папа про це ясно говорить в енцикліці Fratelli tutti. Це стосується як малих масштабів, так і зв’язків між народами й світового масштабу: маємо суспільно-економічну й політичну систему, яка продукує зубожіння, підтримує його й перешкоджає рішенню цієї проблеми. Це добре видно в ситуації з продуктами харчування. Світ продукує більше їжі, ніж потребує, але мільйони людей голодують. Це саме стосується й освіти – іншого базового добра: багато людей не мають до неї доступу. За останні 30 років економіка зросла до немислимих раніше масштабів, але нерівність сьогодні більша, ніж у минулому. Але в цій системі щось не функціонує, в ній присутня несправедлива соціальна структура, яка сприяє зубожінню й підтримує його. В латиноамериканській післясоборній теології говорили про структуру гріха, бо ця соціальна структура не ставить у центр людину та її гідність дитини Божої. Суспільними й політичними процесами керують інші інтереси. Якщо заперечувати існування Бога буде не по-християнському, так само не по-християнському буде заперечувати життя великої частини людства. Любов до Бога проявляється в братерстві, справедливості й гідному для всіх житті. Якщо суспільні структури продукують щось протилежне, бо мають інші пріоритети, то це структури гріха.
Як у Товаристві відбувається праця з убогими й для убогих?
Ми багато робимо з убогими й для убогих. Це дуже ясно видно в соціальній та освітній сфері. До прикладу, колегіуми мережі «Віра і Радість», школи «Різдва» і «Христа Царя» залучають людей до цієї праці. В Товаристві зростає розуміння, що працюємо не для убогих, а разом з ними.
Слід також пам’ятати про так звані «вставні» спільноти (в убогих районах міст)[10]. Їхня чисельність залежить від географічних регіонів. Їх багато в Африці, Індії та Латинській Америці. Вони також є в Європі, Азії та Північній Америці. Це спільноти з нижчим рівнем життя в убогих районах, які мають тісніші зв’язки з місцевою людністю. В Ордені помічаємо зростаючу тенденцію жити в малих спільнотах, в простих помешканнях, в убогих районах.
Соціальний апостолят Товариства пропонує, як один із своїх вимірів, невидиме зробити видимим. Це стосується як людей, так і несправедливих ситуацій. Це стосується біженців, безхатченків, експлуатованих селян і дітей-сиріт. Є багато проблем, першим кроком до вирішення яких буде витягнути їх на денне світло.
Чи Єзуїтська Служба Біженців (JRS) – найбільш видима форма супроводження убогих, якою займається Товариство Ісуса? Як Ви оцінюєте інтуїцію о. Аррупе, який створив цю інституцію 40 років назад?
Ця профетична інтуїція о. Аррупе показує його надзвичайну духовну, людську й соціальну чуйність. Він ясно побачив щось, що мало людей тоді бачило як соціальну проблему. Очевидно, що міграції – не новизна, але феномен міграцій кінця XX століття – це щось зовсім нове, що о. Аррупе передбачив. Думаю, що він би здивувався, якби побачив, як сьогодні виглядає інституція, передбачення якої він отримав з натхнення Святого Духа.
Спочатку ця служба біженців планувалася як щось тимчасове, але з роками ставало ясно, що проблема не тимчасова, а навпаки. Сьогодні бачимо, що проблема біженців і мігрантів має ті самі причини, які породжують зубожіння. Мільйони людей щороку залишають свої країни не ради приємності чи цікавості, а тому, що це єдиний спосіб рятувати себе й свої родини.
Як в о. Аррупе виникла думка заснувати JRS?
Генерал Ордену Єзуїтів має упривілейований доступ до інформації, присвячує багато часу читанню звітів з усіх провінцій, аналізує те, то відбувається там, де присутні єзуїти. Бачить виникнення проблем, що дає дуже широку перспективу. О. Аррупе був дуже чутливим у цих справах, бо сам пережив наслідки вибуху атомної бомби в Хіросімі. Коли він зіткнувся з феноменом boat people, людьми, які під час війни втікали з В’єтнаму в човнах, то зрозумів, що їм потрібно допомагати. Те, що спочатку виглядало локальною надзвичайною ситуацією, пізніше стало хронічною хворобою світу. О. Аррупе хотів, щоб цю проблему зрозуміли, озвучили й зайнялися як потребуючими, так і причинами цієї ситуації. О. Аррупе був каталізатором неспокою, який уже з’явився раніше.
Скільком людям сьогодні допомагає JRS?
JRS сьогодні діє в 56 країнах і займається принаймні кожним сотим біженцем, які є в світі, тобто кожного року допомагає 800000 біженцям. Це можливе завдяки багатьом доброчинцям по цілому світі, які фінансують різні проекти, і адміністрації, яка постачає допомогу безпосередньо знедоленим і біженцям. Я, як Генерал Ордену, одну з перших подорожей здійснив до Найробі (Кенія), і мене вразило, як JRS там забезпечує освіту біженцям з Південного Судану. Згодом я поїхав до Шрі-Ланки й був присутнім на випуску молоді, яка закінчила студії завдяки програмам дистанційного навчання, організованим JRS. Приємно було бачити радість цих хлопців і їх родин, більшість з яких розбила війна. Практично, там були тільки матері, бо батьки загинули в боях.
Праця JRS значно змінилася, сягає далі, ніж тільки реагування на кризові ситуації; біженцям дають можливість отримати освіту, до якої вони не мали доступу в своїх країнах. Якщо немає шкіл, то JRS організує програми дистанційного навчання на всіх рівнях, включно з університетським, завдяки договорам з різними університетами Товариства. Це включає інтернет-з’єднання, технічну допомогу, супроводження під час навчання; також надаються програми технічної освіти з думкою, щоб біженці приготувалися до життя й знайшли роботу.
Чи потрібно проблемі біженців надавати більшого розголосу?
Безсумнівно, що так. Більшість людей зазвичай не бачать убогих. Вони невидимі, поки ситуація не стає кризовою. З мігрантами й біженцями так само, і тому одна з найважливіших працю JRS – надавати цим проблемам розголосу й добиватися ведення політики, яка сприятиме їхній інтеграції в суспільства, які їх приймають. Часто ми маємо справу з упередженнями і юридичними перешкодами, які закривають їм доступ до медицини, освіти й ринку праці.
Це породжує нелегальну і навіть рабську працю, стає додатковою формою експлуатації й полегшує торгівлю людьми. Дуже важко виразити цю проблему цифрами, але деякі аналітики прирівнюють торгівлю людьми до торгівлі зброєю чи наркотиками – з огляду на суми грошей, які в цьому бізнесі крутяться. Але тут йдеться про людей, а не про речі. Це щось, з чим не можна змиритися, що волає до неба. Потрібно глибше вникати в причини цієї ситуації.
Чи для єзуїтів обіт убозтва має особливе значення й закладає особливий зв’язок із убогими?
Обіт убозтва виражає релігійне посвячення і притаманний не тільки Товариству, а всім видам богопосвяченого життя. Це вибір життя за Божим взірцем, за взірцем Ісуса в Євангеліях. І тому Бенедикт XVI сказав, що преференції на користь убогих христологічні, а не соціологічні. В Церкві наслідування Ісуса завжди поєднували з убогістю й з убогими. Для єзуїтів обіт убозтва – гарантія внутрішньої свободи, яка дає нам можливість бути готовими до виконання місії. Без внутрішньої свободи неможливо бути готовим, розпізнавати і прийняти щось нове в своєму житті.
Обіт убозтва гарантує неприв’язаність до місця, праці, культури, стилю життя, мови й навіть здоров’я. Прив’язаність зневолює, позбавляє мобільності й здатності розпізнавати. Натомість убозтво дає можливість не прив’язуватися до заробітків, до рівня життя й ресурсів, на які розраховуєш. Це не означає, що ресурси не потрібні, але одна справа – користуватися ними, друга – прив’язатися до них. Потрібно довіритися Богові й досвідчити його милосердя. Таке значення вбозтво має в Старому Завіті, і таке вбозтво сформувало св. Терезу з її «одного Бога достатньо». Довіритися Богові може звучати дуже поетично, але практично – це довіритися своїм братам.
І це спричинює запаморочення?
У нашій культурі це часом важко. До прикладу, єзуїт, який працює викладачем в університеті, отримує таку саму заробітну плату, як і його колега по роботі не-єзуїт, який утримує свою родину. У випадку єзуїта його заробітна плата йде на спільноту й на місію. Убозтво у цьому випадку означає віддавати всю свою працю на місію. Коли вступаєш до Товариства, то ти повинен змінити свої очікування щодо рівня життя, яке міг мати до того. Ніхто не стає єзуїтом для того, щоб бути багатим, а щоб віддати найкраще, що має, свідченню Євангелія. Життя обітом убозтва у такий спосіб, безсумнівно, якось пов’язує тебе з убогими.
Чому вбогість і навернення стали провідною ниткою різних святкувань Ігнатіянського Року?
Ми прагнемо, щоби вбогість на взір убогого й покірного Ісуса була знаком навернення. Ігнатія вирізняє, серед інших речей, також і те, у який спосіб він прийняв убозтво й служив убогим. Він пережив внутрішнє навернення, яке пізніше пережили його товариші. Ми хочемо, щоби в Ігнатіянському Році люди досвідчили внутрішніх змін, і щоб ми, єзуїти, осягнули більшу внутрішню свободу, аби зростати у неприв’язаності – також і щодо наших традицій та історії. У контексті такої неприв’язаності ми хочемо переорієнтувати своє життя і місію в світлі УАП і завдяки керівництву Святого Духа. У такий спосіб ми хочемо осягнути тіснішу єдність з Христом, більшу близькість із убогими в боротьбі за соціальну справедливість, краще розуміння молоді й більшу активність у справі збереження довколишнього середовища. Вбогість може допомогти нам чинити це радикальніше через неприв’язаність і мобільність, яку вона визволяє.
Який, на вашу думку, найбільший внесок св. Ігнатія через рішення вільного вибору вбозтва?
Спосіб, у який він інституціоналізував добровільне вбозтво в Товаристві. Одна справа – жити вбогістю, жебраючи милостиню й ділячись нею з іншими, але Ігнатій пішов далі. Він заснував доми професів, які не могли мати постійних доходів і доходів з нерухомості. Коли в Товаристві почали поставати колегіуми, то вони засновувались як фундації, бо якщо доми професів могли жити з добровільних пожертв і своєї праці, то колегіуми вимагали постійного і стабільного фінансування. У цьому велика заслуга Ігнатія, бо до цього богопосвячене життя могло підтримуватися тільки працею ченців і доходами з нерухомості.
Для єзуїтів життя в убозтві означає заробляти гроші на щоденний хліб. Сьогодні так є, спільноти живуть з доходів своїх членів. Кожний приносить те, що отримує, до спільної каси, з якої покривають усі потрібні видатки. Спільноти не можуть акумулювати грошей, а провінції можуть це робити для утримання молодих єзуїтів у формації та старих і хворих. Апостольську працю розуміємо як щось, що в фінансовому плані повинно самооплачуватися.
Чого Ви навчилися від убогих? Чи вони якось вплинули на вашу віру?
Я навчився багато від убогих і їхньої дивовижної щедрості. Немає слів, щоби виразити їхню здатність ділитися тим, що мають. Вони також щедро діляться своїм часом і світоглядом. Якщо ти живеш у бідних дільницях, серед рибаків чи в убогій сільській місцевості, то вчишся дивитися на світ іншими очима. Цей досвід справді тебе змінює. Можна думати, що бідний нещасний через свої нестатки, але все навпаки. Багато з них живе великою радістю, не звертаючи увагу на злидні. Я завжди мав якийсь контакт з різними видами вбогості й мав можливість розвивати особисті дружні й теплі стосунки з людьми, які живуть в убогих районах. Це пожвавлює твою віру. Ці особи живуть глибокою та простою вірою, яку не може виразити університетська теологія. Від них можна навчитися повної довіри до Бога й залежності від Нього. Від них можна також навчитися ставлення до смерті як до природної частини життя. Очевидно, що вбогі хотіли би покращити умови свого життя, але вони відчувають до них певну свободу.
Папу критикують за те, що промує пауперизм, вороже наставлений до достатку, використовує вбогих для нав’язування своєї ідеї Церкви. Що Ви можете на це сказати?
Турбота Папи Франциска про вбогих походить із його духовного досвіду та єдності з Христом. Тим, які вважають, що він йде в іншому напрямку, раджу читати Євангеліє. Пауперизм – це ідеологія, натомість те, що він робить, походить із серця, як і в св. Франциска з Ассізі. Цей досвід дає можливість дивитися на життя іншими очима. Коли дивишся на дійсність іншими очима й чутливістю, то починаєш розуміти багато речей. До прикладу, це дає тобі можливість бачити човен з біженцями на Лесбосі чи Лампедузі не як числа чи юридичну проблему, а як осіб, кожна з яких має свою історію й обставини, які змусили її так ризикувати своїм життям, побачити її мрії й те, що вона може дати суспільству, до якого прибула.
Чи, на вашу думку, Церква, збагачуючись матеріально, бідніла духовно?
Часом люди видають поверхові судження, до прикладу, перебільшуючи багатства Ватикану. Але коли подивимося на його бюджет, то побачимо, що він дорівнює бюджету малого університету в США. Дуже добре, що сьогодні це ведеться дуже прозоро. Очевидно, що існує напруження між земним і духовним життям і що багатство тепер може сприйматися як постава, як егоїзм і байдужість до спільного добра. Зрозуміло, що Церква, багата земною силою, ризикує своєю духовною функцією. Ігнатій правильно говорив, що «бідність є муром релігії», вказуючи цим, що вона захищає богопосвячене життя і Церкву від пошуків влади й визнання, дає свободу в служінні найбільш стражденним, допомагає трансформації цінностей суспільства. Всі люди зазнають це напруження. Узгіднити життя з вірою дуже важко. Це стосується як інституцій, так і тих, на яких накладені управлінські обов’язки. Також слід пам’ятати, що Церква не виконає свою місію без потрібних для цього засобів. Наївно вважати, що Церква нічого не потребує, бо для життя і виконання своєї місії потребує ресурсів. Але щоби бути послідовним, потрібно постійно слідкувати за своєю поведінкою.
Що Ви відчували, коли Хорхе Маріо Бергольйо, недавно вибраний єпископом Рима, сказав, що хоче Церкву «вбогу і для вбогих»? Чи Товариство Ісуса сповнює його прагнення?
Папа висловив те, що завжди глибоко носив у собі, черпаючи з духовності Церкви і Товариства. І це стало очевиднішим після ІІ Ватиканського Собору. Ідея убогої Церкви, яка служить убогим, останні п’ятдесять років присутня в словництві пасторальної теології Латинської Америки. Ця фраза показує близькість Франциска до Євангелія, яку він багато разів проявляв у своєму служінні.
Турбота про знедолених – це євангельське прагнення, показане в листах апостола Павла, де він войовничим і полемічним стилем просить Церкву не забувати про вбогих – упривілейованих Господа. Ця турбота міститься у серцевині християнського послання. Вбогість – це безсилля, протиставлення сили. Хоча церковною мовою говоримо про всемогутнього Бога, але це не слід розуміти згідно з нашим розумінням сили. Все навпаки. Божа могутність є любов’ю, яка парадоксально випливає з безсилля, з солідарності зі слабкими, а не з нав’язування. Любов чинить нас слабкими, так як Бог став слабким ради нас. У цьому міститься його і наша сила. І тому Франциск не перестає говорити про Божу любов.
Чи, на вашу думку, церковна ієрархія прийняла душпастирське і апостольське навернення, до якого закликає Франциск?
Так і ні. Послання дійшло до всіх, але може є такі, які вдають, що його не розуміють. Інша справа – що робити згідно з цим посланням. Багато єпископів вирішили змінити своє особисте і душпастирське життя. Це відповідь не тільки на прохання Франциска, але й на духовність Церкви. Інші навпаки – чинять опір, і хоча чують це послання, але пояснюють його так, як хочуть. Інші зволікають, чекають, що епоха цього Папи скоро закінчиться. Є й такі, які говорять мовою Франциска, бо сьогодні так треба говорити, але завтра будуть говорити по-іншому. У кожному разі, я вважаю, що його послання проникає далі, ніж ми бачимо. Може я наївний оптиміст. Папа проповідує не красномовством, а вчинками.
Чого від Товариства Ісуса очікують убогі?
Вони хочуть близькості. Бачиш це в їхніх очах, хоча вбогі не звикли вимагати. Вони розуміють, що їхні умови не дають їм права вимагати. І це зворушує. Їм подобається, коли їх помічають і встановлюють із ними братерські стосунки. Убога Церква для убогих дивиться їм в очі й робить усе, щоб вони відчували себе в ній як вдома. Побудова Спільного Дому стосується не тільки середовища, але щоб ми могли жити як справжні брати, взаємно збагачуючись своїми відмінностями.
Чи часом виникає в Товаристві конфронтація між працею для убогих і працею з суспільними й економічними елітами деяких країн?
У цьому є якась суперечність, хоча Товариство в університетській царині завжди намагається розплющити студентам очі на світ з перспективи вбогих. Слід також пам’ятати, що серед наших студентів були й такі, які починали від шкіл «Віра і радість», а пізніше стали елітою. Фактично, одним із напружень, які повинна вирішити освіта, є те, що особа не повинна забувати про своє походження й боротися за справедливість.
Коли у 1978 Аррупе підписав відомий Лист із Ріо, то вже тоді пророчо говорив, що, стаючи на цю дорогу, ми заплатимо за це ціну, наражаючись втратити підтримку деяких людей, навіть тих, які тісно зв’язані з Товариством. Це ціна за вірність своїй місії в Церкві. Наші щедрі жертводавці перестали нам допомагати, коли побачили, що ми заангажувалися в соціальні та екологічні сфери. Частина економічної еліти не поділяє думок, висловлених Папою в Laudato si’ і Fratelli tutti, і не хоче жодних змін у структурах влади. Саме це напруження породжує мучеників соціальної праці.
Праця з убогими і осудження умов їхнього існування часом веде до політичного дискурсу. Чи Вас турбує, що єзуїти в це входять? Як Товариство намагається не ідентифікуватися з якоюсь політичною ідеологією?
Найкращою протиотрутою від ідеологізації є переживання убозтва в перспективі, натхненій Євангелієм. Ідеологія, яка завжди закінчується якоюсь формою маніпуляції людиною, не ввійде в єзуїтів, якщо вони справді займаються життям людей, особливо вбогих та жертв несправедливих соціальних структур. Очевидно, що коли ти дієш на соціальному й політичному полі, то будуть спроби маніпулювати тобою й наклеїти на тебе ярлик, але ти повинен ясно розуміти джерело свого натхнення й зберігати його чистим. Одна справа – політична активність, друга справа – ідеологічна активність, яка може призвести до чорно-білого сприйняття дійсності до тої міри, що будеш виправдовувати те, що не можливо виправдати, й дивитися на іншого як на ворога. Це стається з фундаменталізмом. Життя в чернечому вбозтві буде протиотрутою від цього всього.
Яке значення для Вас має постать св. Оскара Арнульфа Ромеро, вбитого в Сальвадорі у 1980 за засудження зловживань проти вбогих і боротьбу за справедливість?
Я був шокований вбивством Ромеро, який мав репутацію доброї людини. Навіть про важкі справи він говорив лагідним тоном. Його смерть при вівтарі під час меси була чимось, позбавленим сенсу. Це глибоко нас торкнуло. Він став пасхальним свідком Ісуса. Пам’ятаю, що коли я був у нього, то мене вразила простота помешкання. Воно було маленьким як дім швейцара «маленької лікарні», в якій він жив. Це показує злагодженість його радикального життя. Його постать викликає тремтіння, бо був убитий за те, що був близько убогих. З цієї самої причини був убитий Рутіліо Гранде, чия смерть спричинила радикальне навернення Ромеро. Рутіліо був його добрим товаришем, який також мав серце пастиря, віддане своєму вбогому людові в місцевості Агіларес у Сальвадорі. Ромеро знав про його доброту, відданість і віру, не прив’язану до жодної ідеології. І тому під час похоронної меси озвучив рішення – як жест радикального спротиву: відмінив всі меси в архидієцезії й запросив усіх священників до катедри.
Чи єзуїт Луїс Еспіналь, який був убитий в Болівії за два дні до вбивства Ромеро за захист убогих, також є мучеником?
Еспіналь мав інший характер; був сильною особою і рішуче боровся з тим, що діялося довкола нього, твердою мовою. Але його смерть була не наслідком його ідей, а його свідчення як особи, вірної Ісусові. Еспіналь завжди був людиною віри, хоча були такі, які інтерпретували це інакше. Я можу сказати, що своїм свідченням християнина та єзуїта він також є мучеником. І за це його вбили, як і Ельякурію та інших мучеників Центральноамериканського Університету, з якими я підтримував тісні особисті контакти. Їхня смерть вразила нас усіх у Центрі Гумія (Каракас). Я добре пам’ятаю той день, коли прийшла ця новина і шокувала нас. Коли про це думаю, то відчуваю мурашки по шкірі. Їхнє свідчення завжди зі мною, воно мене надихає, ставить перед тим, що насправді означає бути християнином і єзуїтом, і як посвячувати себе місії. На місці, де знайшли їхні тіла, дон Обдульйо, чоловік Ельби, кухарки спільноти, дочку якого, Селіну, також убили, створив сад із красивими трояндами. Недавно мені подарували пуделко з пелюстками цих троянд, і я зберігаю його як великий скарб.
Кілька десятків років тому молоді єзуїти вирізнялися сильним заангажуванням у справу соціальної справедливості. Чи це продовжується, чи сьогодні більше турбуються духовністю чи іншими видами душпастирського служіння?
Є все. Щоби працювати в царині соціальної справедливості, потрібна дуже глибока духовність. Великі реформатори в соціальній справедливості також плекали духовність. Не думаю, щоби сьогодні бракувало вразливості в інших аспектах. Молоді єзуїти дуже піклуються про контакт із різними вимірами: пасторальним, духовним і світом простих людей. Може сьогодні менше спільнот вибирають життя на периферіях, але це продиктовано різними мотивами практичного характеру чи необхідністю мати мішані спільноти.
«ДРУЖБА З УБОГИМИ РОБИТЬ НАС ДРУЗЯМИ ВІЧНОГО ЦАРЯ»[11]
Кілька місяців тому в своїй кімнаті раптово помер один єзуїт. Хоча він був похилого віку, але його смерть була несподіванкою. Він жив пристрастю місії Христа. Він, як єзуїт, займав важливі керівні посади й відігравав важливу роль у вирішальні моменти деяких країн, куди був посланий з місією, – з огляду на засновані ним діла і запущені соціальні процеси, які він супроводжував. Він викладав в університетах, написав багато праць, будував стосунки й мережу співпраці. Новина про його смерть швидко розійшлася соціальними мережами й єзуїти його провінції почали отримувати листи співчуття. Але в них не згадували його великі діла й твори, а тільки дякували за відповідність життя й свідчення. Він багато років прожив серед убогих, займався їхніми проблемами, супроводжував їх як товаришів у місії й мотивував молодь боротися за більш справедливий та людський світ. Найбільш зворушливими були листи споминів убогих, з якими він працював у місії: «Думаю, що Х буде щаслива, коли зустріне його в небі», «Як би я хотів побачити, як він обійме Y в домі Отця». Вони були відлунням віршів єпископа дієцезії Сан-Фелікс-ду-Арагуая в Бразилії Педро Казальдаліги: «Наприкінці подорожі мене спитають: Ти жив? Ти любив? А я нічого не відповім, а відкрию серце, повне імен». Можливо йти з убогими, супроводжувати зранених цим світом, бути товаришем найменших. Про це є багато свідчень.
ПУНКТИ ДЛЯ МЕДИТАЦІЇ
Витворення в уяві місця. Уяви собі місця, де живуть знедолені й убогі. Подивися на стан доріг та будинків…
Прохання про благодать. Господи, допоможи мені бути біля вбогих і виключених, працювати з ними й учитися від них розпізнавати Тебе у нашому зраненому світі.
Пункт перший. Згадай зустрічі з убогими особами, їхні обличчя, слова, мрії й надії. Поміркуй над тим, щоби отримати якусь духовну користь.
Пункт другий. Згадай, як тебе щедро й просто приймали в домах убогих людей. Поміркуй над тим, щоби отримати якусь духовну користь.
Біблійні тексти. Мр. 12, 41-44; Мр. 11, 25-27; Лк. 4, 16-30.
Ким є набільш убогі в твоєму актуальному житті? Чи знаєш їхні імена? Чи знаєш їхні потреби? Що вони об’являють тобі про Бога?
До чого тебе спонукають ситуації вбозтва, виключення і несправедливості в світі? До чого тебе кличе Бог в цих обставинах?
До яких особистих і спільнотних дій нас кличе Господь перед лицем мрій і надій найбільш убогих? До яких форм індивідуального й спільнотного навернення нас закликають нові види вбозтва у світі?
Бесіда. Уяви себе біля розп’ятого Христа й розмовляй з ним: як Він, Творець і Господь, став убогим заради моїх гріхів. Потім, звертаючись до себе самого, треба запитати: Що я зробив для Христа? Що роблю для Нього? Що маю для Нього зробити? (див. ДВ 53). Відмов «Отче наш» і «Богородице Діво». Не забудь про рефлексію після молитви.
| 12 SAN IGNACIO DE Loyola, A los Padres y Hermanos del Colegio de Padua, Roma, 6 de agosto 1547, en Obras, BAC, Madrid 2013, 745. |
ДУХОВНА РОЗМОВА
Для духовної розмови на базі особистої молитви слід йти за методом, поданим у кінці книжки.
Для духовної розмови про якесь апостольське діло допоможуть наступні пункти молитви:
Витворення в уяві місця. Згадай обличчя вбогих, маргіналізованих і виключених, які живуть біля місця твоєї апостольської праці.
Прохання про благодать. Господи, вчини, щоб ми чули волання вбогих і знайшли для них місце за нашими столами.
Біблійні тексти. Мр. 10, 28-31. Яке місце ва наших апостольських планах займають «останні»? Що нам допомагає відкрити «останніх» в нашому житті й місії? Як з апостольського діла вчинити простір для прийняття й підбадьорення знедолених цим світом?
Бесіда. Уяви себе біля розп’ятого Христа й розмовляй з ним: як Він, Творець і Господь, став убогим заради моїх гріхів. Потім, звертаючись до себе самого, треба запитати: Що я зробив для Христа? Що роблю для Нього? Що маю для Нього зробити? (див. ДВ 53). Відмов «Отче наш» і «Богородице Діво». Не забудь про рефлексію після молитви. Плодами молитви можише поділитися згідно з вказівками загальної методології духовної розмови.
- Супроводжувати молодь у створенні обнадійливого майбутнього
Одним із чотирьох основних напрямків діяльності, які Папа Франциск дав Товариству Ісуса у 2019, було супроводження молоді у створенні обнадійливого майбутнього. У цьому розділі о. Соса пояснює, що кожна особа неповторна, має особливі дари й покликання, і відрізняється від інших.
Третя з нових Універсальних Апостольських Преференцій говорить про супроводження молоді й створення з ними й для них відчинених місць у суспільстві й Церкві. Як це здійснюється на практиці?
Це не легко, але це робиться різноманітними способами, одні з яких добре вдаються, інші гірше. В шкільних середовищах існує простір, який потрібно використати для слухання молоді. Ми живемо в часі великих змін у людській історії, у зміні епох, і Папа просить нас, щоб ми не тільки вчили молодь, але вчилися разом з нею і в неї. Ми, дорослі, повинні вчитися нової антропології стосунків, яку породжує нова епоха. Перед нами виклик – свідомо переживати зміну епох. Слухання молоді – це умова для того, щоб переживати цей процес разом. Це дуже вимоглива умова. Вона вимагає нашого внутрішнього навернення. Наскільки ми, єзуїти, будемо автентичними й наше життя відповідатиме тому, ким ми хочемо бути, й матиме сенс для нас самих, настільки зможемо показати це молоді.
Чи Ви слухаєте молодь? Чого Ви від неї навчилися?
Передовсім я слухаю молодих єзуїтів, а інших – рідше й посередньо. Я навчився від них, що слід дистанціюватися до свого досвіду й не сакралізувати його. Прив’язаність і відстороненість – це дуже важливий досвід. Усі ми прив’язуємося до того, в чому знаходимо певність і що дає відчуття безпеки. У такий спосіб позбуваємося сумнівів і нам здається, що спокійно можемо йти далі. Дорослі люди прив’язуються до досвіду своєї молодості, але потрібно вчитися відсторонюватися від нього. Очевидно, що цей досвід важливий і є частиною нашої ідентичності, але він – не єдиний стиль життя і його не можна накидати іншим. Речі можуть змінюватися й ставати кращими, і саме це молоді люди говорять нам у різний спосіб. Вони просять, щоб ми залишили свою точку зору й подивилися на речі з іншої перспективи. Те, що ти робиш і як робиш, може бути важливим, але існують також і інші способи робити те саме. Ми повинні вчитися переживати таке напруження, хоча це – повторюю – не легко.
Чи освіта є відповіддю на це?
Це дуже важливо, аби уникнути іншої крайності, такої як життя за модою і зміна постави відповідно до останніх тенденцій. Я був вражений проектом Homeboy Industries у Лос-Анджелес. Це праця з особами, пов’язаними з кримінальним середовищем міста, які займалися злочинною діяльністю, уживали наркотики чи мали інші проблеми. Деякі з них були у тюрмах. Програма пропонує їм змінити життя, виходячи з того, ким вони є, і щоб вони почали працювати. У такий спосіб вони мають можливість вийти з кримінального середовища й розпочати особисту трансформацію, що дуже важко, бо потрібно позбуватися своїх звичок.
Чи Вас турбує, що в західній цивілізації багато молодих людей перестають цікавитися релігією? Що під цим оглядом робить Товариство Ісуса?
Є багато думок на цю тему; організовуються курси й семінари, пишуться книжки, аби зрозуміти це явище. Ця дійсність нас торкнула, і ми повинні оцінити її позитивні елементи й відповісти на них. Секуляризації несе в собі добрі елементи, такі як перехід з більш соціологічного досвіду релігії до більш духовного. У країнах з довгою християнською традицією колись прийшов момент, коли національну тотожність поєднали з релігійною вірою. Очевидно, що секуляризація породжує конфлікти, але в світському суспільстві релігія стосується вільного вибору людини. До церкви вже йдуть не тому, що так треба або під впливом тиску суспільства, а тому, що людина зробила цей вибір і це результат її досвіду віри. І тому в світському суспільстві ми покликані супроводжувати й підтримувати пошуки, давати пропозиції, які походять із Євангелія, розвивати автентичний досвід і допомагати в вільному виборі. Християнські спільноти стають жвавішими, збирають людей, які хочуть там бути і разом духовно зростати, а не тому, щоби виглядати добре перед суспільством.
Товариство Ісуса провадить різноманітні молодіжні рухи. Що між ними спільне?
Існують дуже цікаві й креативні рухи, анімовані Товариством, які захоплюють молодь. Одним із них є Magis, який гуртує молодь перед кожним Всесвітнім Днем Молоді (ВДМ). Організовуються зустрічі для молоді в віці 18-30 років, зосереджені на тому, що Бог крокує разом із нами і як ми можемо знайти його в щоденному житті. Вчимо молодь бути контемплятивними в дії. Усі великі й малі рухи намагаються зібрати молодих людей, щоби вони краще розуміли самих себе, що відбувається тоді, коли вони контактують з іншими.
Мета молодіжних рухів, пов’язаних з Товариством: дати можливість хлопцям і дівчатам ввійти в контакт із різними культурами. Можна сказати, що вони працюють для міжкультурності й у ній. Друга риса: пізнання суспільно-політичного контексту, в якому молодь зустрічається. Це здійснюється через волонтерів і досвід життя в конкретному суспільстві – що допомагає краще пізнати й зрозуміти дійсність. До прикладу, перед ВДМ члени груп Magis живуть місяць часу в країні, де буде відбуватися ВДМ, аби відвідати мешканців неблагополучних районів й пожити разом з ними.
Чи можете навести ще приклади?
Молодіжна мережа Віра і Радість – ініціатива, яка розпочалася з визнання і слухання молоді. Це молодіжний рух, який долає культурні, суспільно-економічні та географічні бар’єри, і границі стають місцем зустрічі, особистісного зросту, взаємного збагачення і суспільних змін. У такий спосіб народжується досвід глобального громадянства, яке прагне мати голос у основних проблемах людства, будучи знаком примирення і боротьби за справедливість. Це освітня ініціатива, яка допомагає думати й діяти у локальному і глобальному контекстах, уникаючи дихотомії між обома вимірами, йдучи шляхом міжкультурності, визначаючи, що культурна, соціальна і релігійна різноманітність світу нас збагачує.
Як Ви оцінюєте Всесвітні Дні Молоді? Чи вони важливі для Церкви навіть після закінчення святкувань, які збирають масу молоді?
Magis виник саме для того, щоб ми не зупинялись на цій події, а продовжували процес. Частина людей добре переживає ВДМ, які є чудовим і зворушливим досвідом, але на цьому все закінчується. Товариство зі своїми молодіжними рухами намагається йти далі й пропонує програми духовного розвитку. У всьому нашому досвіді, окрім справжнього контакту з соціальною ситуацією, ми також пропонуємо педагогіку молитви й можливість почути Боже слово. Відкриття на трансцендентне – це мінімум, Духовні Вправи – це ключове знаряддя. Важливу роль відіграє духовне розпізнавання. Всі ці процеси пристосовані до різних контекстів й віку хлопців та дівчат – з цінним міжгенераційним елементом: старші супроводжуються молодших. Отож, всі ведучі й ведені.
У який спосіб Товариство допомагає молоді вийти з зони комфорту?
Одним із найчудовіших досвідів є вихід з безпечного родинного та інтелектуального середовища. Дуже корисно відчинити вікна і двері для інших груп суспільства, з якими живемо разом, але мало їх знаємо. Це відбувається тоді, коли переїжджаєш з села до міста або навпаки. Я про це нічого не знав, поки вперше не відвідав територію корінних народів, бо виріс в Каракасі. Мусив навчитися жити щоденним життям по-іншому. Пригадую, що нас прийняли з великою гостинністю й щедрістю. Ті, хто мали менше, давали більше. Це був глибокий досвід.
Також дуже цікаво було бачити, як люди корінних народів прибували до міст. Вважаю, що фундаментальне завдання – розвивати педагогіку зустрічі, створюючи умови, щоби досвід був джерелом пізнання й усвідомлення самого себе, світу й Бога. Допомога молоді в отриманні такого досвіду – це форма супроводження, яке сприяє переживати різноманітність, вести горизонтальний діалог й набувати широкий світогляд. У такий спосіб переступаємо через свій обмежений досвід і ставимо питання стосовно світу, справедливості й трансцендентного в нашому житті.
Як Товариство Ісуса супроводжує молодих людей на дорозі розпізнавання, щоб вони відкрили своє життєве покликання?
Супроводження тісно з’єднане з ігнатіянською духовністю і педагогікою. Завжди присутній елемент особистої турботи і уваги, зверненої на індивіда – через духовне супроводження, пастирську опіку або навчання. Ключовим елементом є постійна присутність. Передовсім потрібно бути з людьми. Якщо ти не доступний, то не можеш супроводжувати. По-друге, потрібно віддавати свій час, що нам, дорослим, часто багато коштує, особливо єзуїтам, бо маємо схильності займатися багатьма справами одночасно. А тут потрібно витрачати багато часу на банальні розмови, щоби створити сприятливу атмосферу для серйозної розмови. Також потрібно мати велику терпеливість, щоб не пробувати пришвидшити процес. Ведучий бачить наступний крок, який слід зробити, але повинен заохочувати, щоб ведений сам це побачив.
Останніми роками з’явилося багато програм євангелізації молоді через інтернет, деякі з них створені єзуїтами. Як Ви їх оцінюєте?
Із розвитком засобів комунікації й соціальних мереж багато єзуїтів почало працювати над проектами цифрової євангелізації на різних рівнях – від допомоги людям молитися систематично до виконання Духовних Вправ. Також почалася євангелізація через поширення постави культури й діалогу в мережі. Апостольське тіло Товариства намагається використовувати в євангелізації всі можливі методи й засоби. Багато таких ініціатив постає завдяки креативності їх промоторів. Під час пандемії створено багато різних проектів у царині духовного супроводження. Створені простори віртуальних зустрічей для молоді, щоб вона відчувала себе там як вдома. Це цінні ініціативи Товариства.
Молодіжне душпастирство Товариства Ісуса охоплює працю з нехристиянами. Як це виглядає?
Це служіння і співпраця, в якій всі учасники знаходять сенс своєї присутності. Душпастирство молоді не може обмежуватися християнами і розвивається також у середовищах, де християни становлять меншість. Мета завжди та сама: допомогти краще пізнати себе й довколишнє середовище. Ми показуємо дорогу до Бога, хоча вони не завжди стають християнами. Важливо довести особу до навернення, щоб життя стало глибшим і наповненим сенсом.
Молодіжні рухи з виразною християнською тотожністю розвиваються також у зсекуляризованих країнах, де панує байдужість до релігії. Але це не заважає знаходити дуже великодушних людей, які бажають займатися волонтерством чи соціальною працею. Після поранення в Памплоні Ігнатій почав переосмислювати своє життя. До того мета була одна: солдатська слава. Поступово він усвідомив, що його життєві можливості набагато більші. Зрозумів, що Бог має на нього великі плани. Це серцевина ігнатіянського молодіжного душпастирства: допомагати молоді виходити зі своїх малих мрій й починати бачити більші можливості. Віра може допомогти нам вийти поза наш обмежений кругозір.
Сучасна молодь багато часу проводить в інтернеті, де заводить численні й тісні знайомства, які часто не має в реальному світі. Що Ви думаєте про соціальні мережі?
Віртуальний світі пропонує всім дивовижні можливості. Це не тільки знаряддя, це засіб, простір, вимір, у якому ми повинні бути присутніми і який є рисою антропологічних змін, які ми переживаємо. Віртуальний світ виходить далеко поза те, що ми робимо і як спілкуємося. Це процес, який щойно почався, і ніхто не знає, до чого це призведе в майбутньому. Можемо використовувати його, щоби зростати в свободі й приймати розпізнані рішення.
Очевидно, що це створює деякі ризики, може стати продовженням поверхового пізнання осіб. Мій попередник, Адольфо Ніколас, говорив, що ризикуємо мати так багато речей, що в кінці виявиться, що не маємо жодної. Це саме стосується і людей. Можемо знати багатьох людей, але ці стосунки будуть поверховими. У соціальних мережах легко розпорошитися. Ризикуємо втратити багатство особистих стосунків і здатність розвивати стосунки в реальному світі. Але не можемо ігнорувати великий апостольський і євангелізаційний потенціал соціальних мереж, як і факт, що вони є місцем зустрічі й спілкування значної частини сучасної молоді.
Як уникнути залежності від захоплення новими технологіями?
На жаль, проблема узалежнення сьогодні загальна. Св. Ігнатій говорив, що «душу живить та задовольняє не обсяг знань, а глибоке розуміння певної дійсності і здатність відчувати внутрішню насолоду нею». Ігнатій запрошує нас до глибокого розпізнавання не тільки думок, але й почуттів, щоби зрозуміти шлях, який веде до повноти людського життя, і знайти й відкинути те, що нас обманює, зневолює, розділяє й позбавляє справжньої радості.
Саме у цьому полягає суть духовного розпізнавання. Ми повинні супроводжувати молодь, допомагати їй розвивати таланти, які вона має, щоби серед надміру інформації й безлічі пропозицій, які відволікають і зводять, вона могла знайти те, що цінне, зміцнити те, що важливе, і схопити суттєве. Це заклик не розпорошуватися, не піддатися поверховості, а глибше пізнавати себе й інших. Це можна робити також і в соціальних мережах, у цифровому світі, й тому ми там є. Не можна просто йти за новизною, потрібно в неї глибше вникати. Надходить час, коли молодь також починає над цим замислюватися.
Ви не активні у соціальних мережах. Чому? Бракує часу чи не довіряєте їм?
Я щодня користуюся інтернетом, електронною поштою, такими додатками як Zoom і Whatsapp, але мене немає на Facebook, Instagram і Twitter. Сторінки з моїм іменем фальшиві. Використання часу – це один із найбільших викликів на моїй посаді. Мені завжди бракує часу й сили. Мушу вчитися використовувати їх ефективно, щоби бути вірним собі й своїм обов’язкам. Багато часу присвячую молитві, роздумам, спокійному читанню й розмовам із членами моєї команди та іншими особами. Тільки так можу приймати розпізнані рішення. Цей ритм відмінний від ритму соціальних мереж.
Що Ви думаєте про блаженного Карла Акутіса, який проголошений покровителем інтернету? У чому молодь може його наслідувати?
Це дуже приваблива постать, юнак, який не ізолювався від світу, друзів, родини, а піддався імпульсам Святого Духа й був вірний своїм відчуттям. Дуже цікаво бачити, як він йшов за своїми відчуттями в молодіжному середовищі, позначеному цькуванням у школі й тиском оточення. Для молоді Карло Акутіс може бути взірцем глибокого досвіду Бога й піддання себе дії Святого Духа. Акутіс формує свою особовість, виходячи поза соціальні рамки. Це допоможе нам бути рішучими в своїх намірах, щоби ми робили те, що хочемо, а не те, що інші від нас хочуть. Щоби бути щасливим, потрібно позбутися залежності від стадного мислення.
В апостольській адгортації Christus vivit Папа говорить, що присутність Церкви багатьом молодим людям «надокучає і нервує їх»[12]. Як змінити їхнє сприйняття Церкви? Чи, на вашу думку, вони так само сприймають Товариство Ісуса?
Ми є частиною Церкви, і зрозуміло, що хтось може на нас дивитися так, як дивиться на Церкву. Слід задатися питанням про причину їхнього незадоволення, якою може бути невдала зустріч, вони відчували, що їх не слухають і не розуміють. Мабуть із багатьма людьми ми вже не зможемо зустрітися, але якщо незадоволення походить з того, що ми, як Церква, не послідовні, то тоді стаємо перед відкритим викликом. Одним із позитивних елементів секуляризації є створення простору для дебатів і дискусій, які сприяють слуханню й взаємному обміну думками. Це намагаються робити університети Товариства, пропонуючи й шануючи різноманітність. Часом це провокує дебати й конфлікти, але також готує молодь до критичної рефлексії й відкритого діалогу.
Молодь ще критикує Церкву за те, що вона не дуже дружелюбна до гомосексуалістів…
Це залежить від контексту. Церква – це не тільки ієрархія, а весь різноманітний Божий Люд. Це земля, на якій можна багато що зробити. Церква має доктрину й принципи, які я розділяю, але завжди шукає способів передавати віру в різних ситуаціях. Я зустрічав гомосексуалістів, які живуть вірою автентично. Євангеліє в цьому значенні дуже надихає. Хоча життя Ісуса було коротким, але Він увійшов у всі сфери людського життя. Прийшов спасати, а не осуджувати. Церква, як Божий Люд, місіонерська, не осуджує і не зачиняється на те, що людське.
Якщо ти убогий, жінка чи без освіти, то, ймовірно, що тебе будуть маргіналізувати. Якщо до цього додали мінливість, притаманну молоді, до ситуація стає ще гіршою. Як єзуїти допомагають молоді, яка перебуває на маргінесі суспільства?
Папа у Christus vivit наголошує, що частина молодих людей живе в постійному вбозтві. Ми хочемо слухати їх і супроводжувати, щоби зрозуміти цю дійсність і будувати разом з ними обнадійливе майбутнє. Ми повинні вчитися слухати молодих людей з усією їхньою різноманітністю і проблемами, такими як убогість, виключення, міграція і відкинення суспільством. Не треба забувати, що значна частина нашої освітньої мережі перебуває на границях світу й займається вразливою молоддю. Разом з цією молоддю ми також намагаємося зміцнювати надію у багатьох місцях, культурах і сферах, роблячи свій внесок у формування справедливих чоловіків і жінок, справжніх громадян світу, здатних до діалогу й примирення між народами й між ними і нашим Спільним Домом.
Які би приклади праці Товариства з маргіналізованою молоддю Ви ще привели?
Дуже значущим є Молодіжний Євхаристичний Рух, поєднаний з папською Всесвітньою молитовною мережею, який дуже розвивається в Африці. Це спосіб залучити молодь до молитви через Євхаристію, який має також важливий апостольський вимір. Завдяки своїй простоті він поширюється в парафіях. Папська Всесвітня молитовна мережа поширюється в народному контексті й розвиває просту форму молитви.
Молодь дуже переживає за зовнішнє середовище. Як Товариство Ісуса відповідає на цей неспокій? Чи цей неспокій може стати місцем зустрічі Церкви з молоддю в дуже секуляризованих суспільствах?
Товариство поділяє неспокій молоді за довколишнє середовище, який є загальний – як у релігійних суспільствах, так і в секуляризованих. Традиційні релігії мають концепції сакральності природи, і сьогодні секуляризований світ відкриває цей вимір, завдяки чому можна змінювати перспективу. Турбота про довколишнє середовище є також точкою зустрічі поколінь. Молоді люди, дорослі й похилого віку усвідомлюють, що збереження довколишнього середовища стосується всіх людей. Вчимося одне від одного.
Що Ви думаєте про Ґрету Тунберг? Чи поділяєте її думку, що дорослі позбавляють молодь мрій і майбутнього?
Знаю її тільки з засобів масової інформації, і мене дивує її інтуїція, яку ігнатіянською мовою можна назвати «не сумніватися і не могти сумніватися». Також схвалюю її рішення встати й запросити інших також робити те, що вона робить. Але я не згідний, що мрії крадуть, бо це неможливо. Подобається нам це чи не подобається, але молодь буде мріяти. Грета мрійниця, як і багато інших молодих людей, і такою залишиться. Її ідею, що наш дім палає, вогонь потрібно загасити й дім відбудувати, я розумію як заклик її покоління до інших поколінь не ризикувати їхнім спадком. Вона права, коли говорить, що ми несемо шкоду майбутньому. Нехтуючи добром, яким ми повинні піклуватися, ми утруднюємо молоді сповнювати свої мрії.
Я підтримую міжгенераційний союз, бо стосовно молоді УАП говорять, що ми повинні об’єднатися для побудови обнадійливого майбутнього. Але мусимо визнати, що йдеться про боротьбу з багатьма прихованими труднощами. Це не так просто, як замовити через інтернет щось, що тобі принесуть під двері.
Як би Ви описали ідентичність молодої людини, яка живе ігнатіянською духовністю?
По-перше, це той, хто зустрічається з Богом та іншими людьми, яких шукає. Він щораз краще пізнає соціальний, економічний і політичний контекст, в якому живе. Він уважно слідкує за тим, що відбувається довкола, й відчуває відповідальність за суспільні справи. Також він слухає Святого Духа, і тому здатний приймати розпізнані й обдумані рішення. І останнє: розуміє своє життя як служіння іншим.
Як Ви можете охарактеризувати молодих людей, які сьогодні вступають до Товариства Ісуса?
В загальному йдеться про зрілі особи з широким кругозором, які здатні відмовитися від інших можливостей, які їм пропонує життя. Але в різних місцях різні ситуації, і тому ми не можемо давати однакову формацію всім єзуїтам, а повинні відповідати на різні контексти тих, які вступають до Товариства. У будь-якому разі при прийнятті до Ордену ставимо високі вимоги. Перше питання, яким задаємося, це не кількість тих, які вступлять, а ким вони є. Ми переймаємося не кількістю, а особами й їхньою здатністю прийняти стиль життя Товариства Ісуса. Процес формації дуже довгий, що не притаманно іншим Орденам. Цікавим є те, що більшість кандидатів не походять із осередків, якими займається Товариство Ісуса. Для нас це тема для роздумів.
Як ігнатіянську духовність пояснюють молоді єзуїти?
У молоді, яка сьогодні вибирає ігнатіянську духовність, особливо в єзуїтської молоді, інша чутливість. По-перше, є велике бажання зглиблювати цю духовність. І це відбувається в молодшому віці, ніж за часів моєї молодості. Тоді жодний молодий єзуїт не насмілився би давати Духовні Вправи, а сьогодні молоді єзуїти дають їх з великим успіхом, вільно й креативно. Винаходять чудові форми проведення їх. У цій царині багато що змінилося. Раніше була одна стандартна форма, а сьогодні маємо різноманітні пропозиції, пристосовані до конкретних ситуацій. Мова проповіді замінилася мовою супроводження. Відбулися значні зміни, завдяки яким постали жвавіші форми духовності, пристосовані до контексту стосунків і співпраці з не єзуїтами. Молодих людей надалі приваблює ігнатіянська духовність.
Що би Ви хотіли сказати молодим людям і новикам, які хочуть стати єзуїтами?
Хочу сказати їм ясно й просто, щоб вони не боялися стати на дорогу, до якої відчувають покликання. Це невідома дорога, з вигинами, крутими підйомами й спусками, але попереду йде Ісус і ми відчуваємо, що нас супроводжує Марія. І тому ми маємо велику побожність до Божої Матері Доброї Дороги. Саме цим шляхом ми йдемо як тіло, як частина Церкви – Божого Люду в дорозі. І хоробрості нам надає факт, що йдемо разом як Божий Люд в дорозі, що сучасною церковною мовою називається синодальністю. Мене дуже надихає св. Йоан Павло ІІ, який сильно наголошував, щоби не боятися.
У багатьох країнах вже дуже багато єзуїтів похилого віку. Як вони можуть входити в контакти з молоддю, щоби передати їм свою мудрість – як багаторазово просив Папа?
Багато єзуїтів похилого віку дуже активні й беруть участь у молодіжних рухах. Зрілі єзуїти можуть дуже добре супроводжувати, бо вже не мають бажань робити багато справ. Мають інший ритм життя і доступніші. Ми хочемо, щоби наші спільноти були відкритими для молодих людей, щоби вони там зростали в процесі обміну думками, слухання, діалогу й взаємного пізнавання. У цій сфері вже маємо досвід. До прикладу, у Венесуелі учні шкіл повинні займатися соціального працею, і ми пропонуємо їм відвідувати єзуїтів у інфірмерії. Старшим часом дуже весело спілкуватися з молодими людьми, які задають їм незрозумілі запитання.
«ЗАПАЛИТИ Й ОХОПИТИ СВЯТИМ ДУХОМ УВЕСЬ СВІТ»
Товариство Ісуса формувалося в коридорах, залах і кімнатах Паризького Університету й Колегіуму Святої Варвари з неспокою, притаманного молодому духові. Автобіографія говорить, що Ігнатій повністю віддавався духовним розмовам й даванню Духовних Вправ (77). Також говорить, що «у той час він спілкувався з маґістром П’єром Фавром та маґістром Франциском Ксаверієм, яких згодом переконав служити Богові за допомогою Вправ» (82). Це показано на іконі, де Ігнатій і Франциск Ксаверій розмовляють, прогулюючись коридорами університету. Це були години зустрічей, розмов, запитань і пошуків, коли молоді люди відкривалися на прагнення Бога.
Також почалися проблеми. Ігнатія називали «звабником студентів» (78) через великі внутрішні зміни тих, які виконували Вправи: роздавали своє майно вбогим, просили милостиню на вулицях Парижа, відвідували в лікарнях хворих і, що було найбільшим скандалом, втрачали інтерес до духовних посад. Ігнатій запрошував їх стати під стягом хреста (ДВ 147) і допомагав їм побачити світ більший від того, який вони бачили через призму своїх амбіцій і розрахунків. Він допомагав їм побачити майбутнє таких розмірів, що могло вмістити Бога, вбогих і хворих; майбутнє, в якому надія живилася не посадами, кар’єрою і престижем, а готовністю виконати Божу Волю.
| 14 San Ignacio de Loyola, Carta a Doimo Nascio, Roma, 10 de agosto de 1546, en Obras, BAC, Madrid 2013, 717. |
91
ПУНКТИ ДЛЯ МЕДИТАЦІЇ
Витворення в уяві місця. Уявити обличчя багатьох молодих людей довкола, які мріють і сумніваються, які творчі й мають свої потреби тощо.
Прохання про благодать. Господи, дай мені серце, готове слухати радощі, смутки й надії молодих людей і бути готовим супроводжувати їх у їхній дійсності.
Пункт перший. Згадай мрії та надії своєї молодості. Поміркуй над тим, щоб отримати якусь духовну користь.
Пункт другий. Згадай людей, які прийняли твій неспокій і підтримали твої проекти. Поміркуй над тим, щоб отримати якусь духовну користь.
Біблійні тексти. 1 Тим. 4, 12-16; 1 Цар. 3, 5-12; Єр. 1, 4-10.
Наскільки ти готовий відкривати своє серце для молоді, слухати її неспокої й іти разом з нею? Який страх і опір відчуваєш? Що ти можеш дати молоді?
Що тебе турбує, коли дивишся на молодь довкола себе? Перед якими викликами стоїш? Якої допомоги потребуєш для будування обнадійливого майбутнього?
Які просвічення і благодаті Бог дав тобі через молодих людей? Як вони тобі допомогли бути вірними своєму покликанню? До чого Господь тебе кличе через молодих людей?
Бесіда. Поговори з Ісусом як товариш з товаришем, «молодим серед молодих, аби бути для молоді взірцем і посвячувати її Господові «св. Іреней, див. Christus vivit, 22). Нехай Ісус розкаже тобі про свої прагнення щодо сучасної молоді. Відмов «Отче наш» і «Богородице Діво». Зроби рефлексію молитви.
ДУХОВНА РОЗМОВА
Для духовної розмови на базі особистої молитви слід йти за методом, поданим у кінці книжки.
Для духовної розмови про якесь апостольське діло допоможуть наступні пункти молитви:
Витворення в уяві місця. Уявити обличчя багатьох молодих людей довкола, які мріють і сумніваються, які творчі й мають свої потреби тощо.
Прохання про благодать. Господи, дай мені серце, готове слухати радощі, смутки й надії молодих людей і бути готовим супроводжувати їх у їхній дійсності.
Біблійний текст. Лк. 7, 11-17. Як ми допомагаємо молодим людям позбутися всього, що перешкоджає їм жити повнотою життя? Чи дозволяємо молоді її неспокоями та викликами євангелізувати нас і допомагати нам мріяти про справедливіший і людяніший світ? Наскільки ми готові супроводжувати молодих людей у їхніх пошуках? Що нас турбує, коли перебуваємо з молоддю? До якої апостольської праці нас кличе Господь?
Бесіда. Поговори з Ісусом як товариш з товаришем, «молодим серед молодих, аби бути для молоді взірцем і посвячувати її Господові «св. Іреней, див. Christus vivit, 22). Нехай Ісус розкаже тобі про свої прагнення щодо сучасної молоді. Відмов «Отче наш» і «Богородице Діво». Зроби рефлексію молитви. Можеш поділитися плодами молитви згідно з загальною методологією духовної розмови.
- Пробуджувати більшу чутливість до Спільного Дому
Турбота про Спільний Дім, хоча й виразно виражена недавно, вкорінена в ігнатіянську духовність і в єзуїтську традицію. Цей вимір місії вимагає від нас глибокого внутрішнього навернення, бо вимагає любові й пошани для дому, який разом будуємо і в якому разом живемо.
Ще кілька років тому на порядку денному католицької Церкви не було турботи про довколишнє середовище. Також Товариство Ісуса як інституція не мало цієї теми в своїх пріоритетах. Як сталося, що турбота про Спільний Дім стала однією з чотирьох Універсальних Апостольських Преференцій?
Йдеться не тільки про Церкву і Товариство Ісуса. Занепокоєння екологією відносно нове в нашій цивілізації, яка до недавнього часу не окреслювала границь так званого прогресу. Нас переконували, що просвічена сучасність здатна на необмежене зростання. Екологічна свідомість не притаманна цій цивілізації. Потрібно здійснити складний процес, щоби розбити цей оптимізм необмеженого прогресу, який характеризував моє покоління і ще більше – покоління мого батька. Я відчуваю себе частиною цього процесу зміни мислення. На мене велике враження справила книжка Римського Клубу за 1972, в якій говорилося про границі зростання. Пам’ятаю, що її мені дав мій батько, і пізніше я брав участь у деяких дискусіях на цю тему. В цій справі, як і в інших, єзуїти були дуже чуйними й ще раніше піднімали цю проблему. В другій половині ХХ ст. єзуїти почали вивчати цю справу й пропонувати університетські курси про екологію і границі зростання. У Венесуелі, країні нафти, ми говорили, що сировина не відновлюється, і що станеться, коли вона закінчиться. У такий спосіб постає потреба в новій стратегії, щоби невідновлювальні ресурси допомагали розвивати інші, відновлювальні. Тоді закарбувався вислів: «сіяти нафту».
Як у Вас зростала чутливість щодо захисту довколишнього середовища?
Я вже говорив, що на мене велике враження справила книжка Римського Клубу. Спочатку я поєднував цю проблему з розвитком відновлювальних ресурсів. В перших роках мого перебування в Товаристві Ісуса я працював на периферіях Венесуели, допомагаючи селянам. Мене шокувало відкриття великої ерозії землі. В книжках по історії писали, що в цих зонах було багато лісів, але коли я там був, то бачив тільки поодинокі дерева й гори, які розпадалися на куски. Моє зацікавлення цією проблемою зростало, і якогось дня я усвідомив, що не можна зволікати, а треба діяти. До прикладу, пригадую свій досвід, коли я приїхав на архіпелаг Лос-Рокас. Це красивий кораловий архіпелаг біля Каракасу, але дуже вразливий. Людність там жила з ловлі риб і лангустів, але через надмірну експлуатацію морських ресурсів вони вичерпалися. Дійсність Венесуели розплющила мої очі на нагальність рішати справи з довколишнім середовищем.
А як відбулося екологічне навернення Товариства Ісуса?
Коли 50 років тому о. Аррупе заснував під час 32 Генеральної Конгрегації Секретаріат Суспільної Справедливості, то цю справу швидко поєднали з довколишнім середовищем. На досвід у цій не треба було чекати довго. У 1995 році 34 Генеральна Конгрегація доручила Генералові Кольвенбахові вивчити справу – що Товариство може зробити для вирішення дилеми між розвитком і екологією. Вважали, що ігнатіянська духовність може бути основою для універсальної відповіді, що наші апостольські діла можуть запропонувати щось особливе, і що ця проблема впливає і на наш стиль життя. Факт, що 34 Генеральна Конгрегація це затвердила, означає, що над цією справою працювали раніше. 35 і 36 Генеральні Конгрегації ввели елемент турботи про зовнішнє середовище як один із суттєвих вимірів місії справедливості й примирення. Примирення з Богом веде також до примирення з людьми і з планетою. Під час розпізнавання Універсальних Апостольських Преференцій новим було усвідомлення нагальності цієї проблеми для людства і для життя й місії Товариства. Або людство починає діяти вже сьогодні, або наражатиметься на велику небезпеку. Якщо не зрозуміємо, що мусимо змінити курс, то фінал буде небажаним. І тому мені здається не тільки логічним, але й необхідним, щоб ця проблема була однією з чотирьох УАП.
Як захист середовища промують єзуїтські освітні інституції і молодіжні рухи?
Відповідь залежить від обставин. До прикладу, думаємо відкривати екологічні школи. Одна з них вже діє в Лімі в місцевості з малими опадами, де один єзуїт, відданий цій справі, створив проект «едему» з максимальним використанням малих засобів води. Є багато подібних ініціатив. Потрібно вивчати, як краще використовувати природне світло, вентиляцію та воду в наших приміщеннях. Для нас очевидно, що є різниця між навчанням екології в екологічній школі й у школі, яка не має цих елементів. Щоби змінити стиль життя, потрібно приймати відповідні рішення.
Хочу також згадати про Фестиваль Екологічних Фільмів, організований Educate Magis, який вже дочекався десятого випуску. Його мета – за допомогою фільмів привернути увагу молоді до екологічних проблем. У ньому беруть участь учні єзуїтських шкіл з цілого світу у віці 13-21 рік. Також цікавою є ініціатива школи Red Cloud у США, яка розташована в індіанській резервації, і яка започаткувала щотижневий фермерський ярмарок, щоб учні вивчали сферу харчування й будували здоровішу спільноту. З цього досвіду можуть користати й інші школи, бо Red Cloud пропонує необхідні засоби для допомоги іншим школам, які хочуть запровадити фермерський ярмарок в себе. Треба також пам’ятати про Ігнатіянський Екологічний Рух, який поширює інтегральну екологію на різних територіях Латинської Америки, звертаючи особливу увагу на Амазонію, і про різні ініціативи «Віри й Радості» та Educate Magis.
Як у цій царині праця католицької Церкви повинна відрізнятися від праці багатьох суспільних організацій, які заангажовані у захист довколишнього середовища?
Різниця полягає не в виді діяльності, а в мотивах турботи про екологію. Для нас ця турбота походить із досвіду Бога, який закликає нас проголошувати його Царство і зрозуміти, що воно не може прийти всупереч природі. Євангеліє говорить, що любов, справедливість і мир характеризують Царство, і що ці три елементи присутні в природі. Як я вже сказав, різниця полягає в мотивах конкретних дій і в остаточній меті. Для Товариства Ісуса все повинно вести до Христа, і тому місія примирення і справедливості розуміється як щось абсолютно необхідне. Прагнення примирити все у Христі зумовлює турботу про довколишнє середовище.
В енцикліці Laudato si’ Папа вводить поняття «інтегральної екології», перестерігаючи, що «аналіз екологічних проблем не можна відокремлювати від аналізу людського… контексту»[13]. Як не це відповідає Товариство Ісуса?
Для нас відправною точкою шляху до інтегральної екології є пошуки соціальної справедливості й підтримка людської гідності й вартості кожної особи як Божої дитини. Нашою першою турботою є вбогість і пошуки її причин у несправедливих структурах – що невід’ємне від питання рівноваги в довколишньому середовищі. Не може бути соціальної справедливості, якщо до зовнішнього середовища ставимося несправедливо.
Папа в цій енцикліці, як і при інших нагодах, наголошує, що ця криза не екологічна, а соціо-екологічна. Не знайдемо вирішення екологічної проблеми, якщо не вирішимо соціальних та політичних проблем. Ми повинні підходити до цього питання як до складної дійсності, в якій економіка поєднана з людськими справами, а політика – з чуттєвістю й екологією. Ми не зможемо вирішити цю проблему без глобального підходу.
Товариство Ісуса працює в різних сферах із наслідками, які екологічна криза спричинила в житті найубогіших і вразливих. Праця у яких конкретних сферах справляє на Вас найбільше враження?
Спочатку потрібно виразно усвідомити, що відповідь на цей виклик вимагає співпраці з багатьма іншими особами й закладами, й потрібно розуміти її як спільну місію, яка виходить поза партикулярні досвіди. Серед проектів, які здійснює Товариство, я хотів би наголосити на мережі Ecojesuit, яка працює у справі примирення з Богом і з довколишнім середовищем у різний спосіб у різних місцях. Вона займається питаннями глобальної трансформації в турботі про землю і про найбільш вразливих, включаючи соціальні, освітні й пасторальні інституції Товариства. Вона також співпрацює з різними церковними і науковими організаціями та з іншими різними організаціями.
Іншу важливу ініціативу розвивають у Дарджилінгу (Індія), намагаючись усунути причини вбозтва й безробіття серед сільського населення, втілюючи освітні й екологічні програми, які мають зміцнити турботу про Спільний Дім й допомогти їй. На Філіппінах реалізується проект сприяння збалансованому розвитку й соціальній справедливості, а в Парагваю створили екологічну школу-ферму. Це дуже чудовий досвід – врятувати місцеву рослинність й розвивати агрокультуру, яка не нищить ґрунт. Є й інші ініціативи, зосереджені на наукових дослідженнях.
Сфера захисту природи надзвичайно велика. Яку особливу роль тут може відіграти Товариство?
Не думаю, що можна говорити про якусь особливу роль поза включенням цього виміру як чогось, чого жодний єзуїт не може ігнорувати в своєму житті та місії. Беручи це до уваги, конкретна роль може бути різною, починаючи від університетського професора, який допомагає покращити вирощування кави в Центральній Америці, і кінчаючи єзуїтом-братом, який допомагає філіппінським рибакам. Все залежить від спосібностей конкретної особи й контексту, в якому живе і працює спільнота.
Отож ми всі покликані до зміни мислення. Нелегко визнати, що ми, єзуїти, ще не живемо у дружбі з довколишнім середовищем. Є вже певний досвід, позитивні ознаки й прагнення, але водночас ми погано використовуємо енергію, сировину, пластик… Можемо подати цілий список речей, які робимо на шкоду екології. Ми повинні змінити своє життя, щоби мати інші стосунки з довколишнім середовищем, і дати про це свідчення. Це має бути відправною точкою включення цього виміру в нашу місію. Разом слід робити дві справи. Внутрішня трансформація справить, що питання довколишнього середовища буде присутнім у нашій праці – як інструкторів Духовних Вправ, організаторів молодіжних таборів чи університетських викладачів. Для нас ця трансформація основується на Христі. Без Нього залишатимемося в сфері порожнього дискурсу та ідеології.
Природа, довколишнє середовище, екологія, творіння і Спільний Дім – це терміни, які вживаються як синоніми. Який з них Ви вважаєте найвідповіднішим і чому?
Я не хотів би входити в дискусію щодо понять, але мені найбільше подобається термін зовнішнє середовище, який показує складність цієї дійсності. Ніхто не живе в ізоляції, всі ми залежимо від довколишнього середовища, яке постійно створюємо і змінюємо. Термін зовнішнє середовище здається дуже об’ємним і охоплює багато елементів. Хоча для нас, віруючих людей, термін створіння багатший і ширший, але я уникаю його вживати, бо це богословське поняття, яке багато людей не приймають. Усі ми – частина зовнішнього середовища, і не повинні нікому ставити обмежень.
Існує образ Спільного Дому, який мені дуже подобається. Його створив Папа Франциск, і цей образ дуже поширений. Довколишнє середовище – це наш дім. Людина любить свій будинок і дбайливо його доглядає. Коли до поняття дім додає термін спільний, то мені це ще більше подобається, бо йдеться не про ізольований простір, яким володію тільки я. Ти завжди від когось залежиш, і мусиш будувати середовище, в якому кожній особі буде добре. Вираз соціально-екологічний (socioambiental), який Франциск також використовує, ще більше зглиблює значення Спільного Дому, нагадуючи нам, що ми, людство – дім, а не тільки живемо в домі. Турбота про людей, особливо про найменш захищених і маргіналізованих, є суттєвою частиною турботи про Дім.
Який вид екологічної кризи Вас турбує найбільше?
Нестача води. Вважаю, що це наша найбільша проблема, хоча про неї мало говорять. Ми дуже часто чуємо попередження про глобальне потепління, але, на мою думку, основною проблемою є вода. Пам’ятаю, що кілька років тому у Венесуелі часто можна було почути: «Вода – це життя, не марнуй її». Це болісна правда. Життя без води не можливе. Зрештою, більша частина нашого тіла – це вода. Ця тема також пов’язана з рівнем життя, зі здоров’ям й іншими основними показниками. Доступ до води – це елементарна справа, але дуже часто вода забруднена видобутком земних ресурсів чи промисловістю. Я вже не говорю про те, як ми забруднюємо пластиком моря.
Чи Ви оптимістично ставитеся до можливості затримати кліматичні зміни чи боїтеся екологічної катастрофи?
Я не панікер і не оптиміст. Говорячи термінами християнської теології, дивлюся на це з надією. Я переконаний, що можна встановити інші стосунки між людьми, з довколишнім середовищем і з Господом. Але для сповнення цієї надії потрібні зусилля. Поєдную її з таким ключовим моментом, як обов’язки громадян. Це повинно бути політикою: пошуки загального добра. Очевидно, що немає більшого добра від турботи про зовнішнє середовище. Але політичні обов’язки повинні стосуватися всіх людей, а не деяких. Як говорили древні греки, мусимо перестати бути «ідіотами», аби стати громадянами, здатними зрозуміти, що особистий добробут залежить від загального добра. Політика повинна визнати, що загальне добро перевищує особисте добро. Це те, про що Папа з великою відвагою говорить в енцикліці Fratelli tutti: краща політика, яка може зацікавити всіх й заангажуватися у пошуки загального добра. Коли особа починає шукати загальне добро суспільства й світу у своєму щоденному житті, то стає громадянином. Політичне навернення всього людства – це дуже важлива справа.
Ви виросли в великому місті Каракасі, але з підліткового віку мали контакти з Амазонією і з корінними народами. Чого Вас навчив цей досвід?
Частину території Венесуели займає Амазонія, але це ще мало вивчена територія. Мій перший контакт із цим регіоном був контактом з географією, а не з мешканцями. Пам’ятаю подорож з батьком до водоспаду Сан-Анхель і до Гуаяни, де мій дядько працював у реалізації амбітного гідроелектричного проекту в цій зоні.
Найкраще я пізнав Амазонію через Товариство Ісуса, зокрема завдяки братові Хосе Марія Корта, який приїхав до Венесуели як директор професійної школи й занурився у світ корінних народів, живучи в одному з племен Амазонії. Він мобілізував усю провінцію, щоб ми по-іншому подивилися на справи корінних народів. Корта заснував Університет Корінних Народів Венесуели (Universidad Indígena de Venezuela), який я часто відвідував і мав там важливий досвід. Брат Корта показав нам реалії корінних народів, прищепив нам своє бачення, що ця дійсність – важливий елемент венесуельської культури. На відміну від інших латиноамериканських країн, таких як Мексика, Еквадор чи Болівія, у Венесуелі корінних народів мало й вони живуть на периферії. Чуйність брата Корти дуже допомогла усім нам. Тепер я рідко відвідую Амазонію, але добре знаю її завдяки єзуїтам, які працюють у Панамазонській Церковній Мережі (Red Eclesial Panamazónica – REPAM), з якими розмовляю під час візитацій амазонських місій.
Які, на вашу думку, найбільші плоди Синоду, присвяченого Амазонії, який відбувся у жовтні 2019?
Найважливішим було те, що центральною темою Амазонії була екологічна рівновага, а протагоністами були корінні народи та культури. Папа в це дуже заангажувався, особливо, коли учасники дискутували про амазонське середовище, його ресурси й біологічну різноманітність. На мою думку, це був великий внесок, як і консолідацію церковної мережі, яка працює в цьому регіоні, і в якій беруть участь понад тисячі дієцезій, релігійних згромаджень, спільнот і церковних рухів. Це спільна місія, і чим більше людей буде «в мережі», тим ефективнішою буде її праця.
Також важливим було наголошення на концепції Божого Люду і що Церква – це не тільки священники і черниці. Єпископи й богопосвячені особи, які брали участь у синодальних нарадах, погоджувалися з ідеєю, що всі ми – Церква і що кожний має виконати свою особливу місію. Окрім того Синод усвідомив, що в Амазонії повинна відбуватися інкультурована євангелізація, бо потрібно проповідувати Слово з пошаною до місцевих культур і їх визнанням, щоб воно в них втілилося. На практиці буває по-інакшому. Синод і REPAM намагалися пробудити більшу чутливість до корінних народів і до культури піклування про довколишнє середовище.
Чи в Товаристві є такі, які заперечують зміни клімату?
Якщо такі є, то я їх не знаю. Натомість помічаю деякий опір в цій справі. Не легко зрозуміти, що ми повинні змінити своє життя. І ще важче зрозуміти, що потрібно по-іншому діяти. Ми повинні пройти довгий шлях. Йдеться не стільки про заперечення проблеми, скільки про те, що потрібно змінити щоденні звички й концепцію необмеженого розвитку. Це стосується всіх, особливо тих, які вже мають великий життєвий досвід. Проблема не в злій волі, а в труднощах прийняти новий стиль життя й інші стосунки з довколишнім середовищем.
На що би Ви звернули особливу увагу в праці єзуїтів по захисту природи і людей, які живуть у таких регіонах як басейн річки Конго й інших «легенях» планети, які також під загрозою?
Я би наголосив на їх великому прагненні брати участь у боротьбі людей, які живуть у цих регіонах. Багато єзуїтів присвятили своє життя вивченню проблем цих народів і їхніх причин. Товариство Ісуса намагається зрозуміти причини проблем, захищати довколишнє середовище і змінити несправедливі ситуації. Праця тих, які цим займаються, дуже важлива.
Єзуїти, які займаються захистом довколишнього середовища, характеризуються великою особистою інтегральністю. Вивчення цієї проблеми змінює осіб і спільноти. Окрім таких прикладів як басейн річки Конго чи подібні вражені зони, які мають велике значення, також слід пам’ятати про працю Товариства Ісуса в Індії, де збільшуються проблеми, пов’язані з економічним розвитком, який не рахується з місцевими культурами і населенням, як це трапляється з видобутком сировини, який нищить землю й місцеве населення.
Особисто мене дуже вразила історія іспанського єзуїта Вісентія Каньяса, вбитого у бразильському штаті Мату-Ґросу в 1987 за захист корінних народів. Яке значення для сучасних єзуїтів має його свідчення і подібні?
Раніше я згадував Корту, якого не вбили, хоча він також радикально інкультурувався у життя корінних народів. Вісенте Каньяс був особливою особою, повністю занурився і світ корінних народів. Він жив у Енавене-Наве в штаті Мату-Ґросу в бразильській Амазонії і повністю перейняв їхній стиль життя і звичаї. Він захищав права цього племені проти землевласників і лісозаготівельної промисловості. Його спотворене тіло знайшли в його ізольованому шалаші через сорок днів після вбивства. Корта, якого я знав особисто, також інкультурувався до такої міри, що тубільці називали його Ajishama – Білою Чаплею. Це було відповідне ім’я, бо він виглядав як Дон Кіхот: стрункий, світла шкіра, а ходив як чаплі, які живуть на венесуельських низинах. Ці люди були дуже жертовними. Під кінець життя Корта просив мене як провінціала дозволити йому жити з тубільцями до смерті. І просив щирим серцем.
Яке послання залишають нам екологічні мученики?
Особи, подібні до Вісенте Каньяса і Хосе Марії Корта, зуміли поглянути на своє життя через призму чутливості до культурної та екологічної агресії проти корінних народів і прийняти їхні страждання як свої. Віддали свої життя не в момент мучеництва, а раніше. Їхнє мучеництво – це свідчення життям у буквальному розумінні.
Потрібно також пам’ятати про велику кількість мучеників-тубільців. Єзуїти, які працюють у цій сфері, не одні. Вони мають глибоке відчуття спільноти, яким характеризуються корінні народи. Більшість етнічних груп живуть радикальним відчуттям належності до спільноти. На жаль, не зберігається інформація про простих людей, які віддали своє життя, захищаючи корінні народи. Першими анонімними героями були самі тубільці, про яких рідко згадують і про яких деякі уряди хочуть забути.
Часом існує тісний зв’язок між природним простором, який захищають, і святими місцями релігій взагалі і католицькими зокрема. Чи Ви якось пов’язані з такими місцями?
Ми, мешканці Каракасу, маємо гору Авіля висотою 2700 м., у підніжжі якої лежить місто. Мешканці Каракасу споглядають на горизонті гору Авіля, це місце надихає і милує зір. Для мене це особливе місце. Ми там організовували екскурсії з молоддю колегіуму св. Ігнатія. Сміливці піднімалися на самий верх. Пам’ятаю, що між ними був єзуїт брат Ермано Ізагьєрре, який працював столяром. У вихідні дні він виходив на вершину о 5 зранку й повертався до сніданку. Іншим важливим природним простором, який для мене має велике значення, є море. Мені там завжди було добре. Коли я був дитиною, то ми з родиною часто ходили на пляж у Каракасі. І пізніше, будучи єзуїтом, я часто проводив канікули у нашому єзуїтському домі на березі моря.
А тепер Ви як Генерал Ордену маєте якесь особливе природне місце для відпочинку?
Мені дуже подобається Фалерна в Калабрії, на півдні Італії. Відвідую друзів, які мають будинок на висоті 500 м., з якого видно вулкан Стромболі. Дім стоїть серед оливкових дерев, і за 20 хв. можна дійти до моря. Це феноменальна панорама для таких як я – не призвичаєних споглядати оливкові дерева в гармонії з морським пейзажем. Це місце дає можливість насолоджуватися красивим видом заходу сонця і зоряними ночами.
«ЯК БОГ І ДІЄ І ПРАЦЮЄ ЗАДЛЯ НАС В УСЬОМУ СТВОРЕНОМУ» (ДВ 236)
Якщо якийсь образ бачимо багато разів, то силою звички він стає буденним образом. Образ людини, яка нишпорить у горі одного з тисяч звалищ сміття під відкритим небом. Ці величезні звалища сміття – відкриті рани планети, постійний рак, який нищить усе довкола. Ця страшна дійсність – наслідок діяльності суперспоживацього суспільства, яке ніколи не буде задоволене, а йде за прагненням чогось нового й відкидає все, що противиться цій тенденції. Відходи й відпади стають частиною одної соціо-екологічної кризи, яку можна подолати тільки через процес глибокого навернення до більшої екологічної свідомості й праці над захистом Спільного Дому.
Для тих, які живуть ігнатіянською духовністю, турбота про створіння поєднується з важливими елементами Споглядання для здобуття любові. Воно запрошує нас «поміркувати про те, як Бог живе у створіннях» і «розважити, як Бог діє і працює задля нас в усьому створеному на землі» (ДВ 235-236). Цей Бога перебуває, працює і любить у герундію, тобто постійно, динамічно, активно і великодушно. Навернення відбувається через визнання, що Бог не перестає давати Себе через створіння, що, визнаючи його люблячу присутність у всіх створіннях, можемо служити Йому і любити Його, шануючи його створіння і піклуючись ними (див. ДВ. 233).
ПУНКТИ ДЛЯ МЕДИТАЦІЇ
Витворення в уяві місця. Згадай добро, яке тобі дали створіння.
Прохання про благодать. Господи, дай мені свою благодать, щоб я міг визнати твої дари через створіння й відчув спонуку піклуватися ними.
Пункт перший. Уявити маргіналізованих, убогих і виключених із суспільства людей і поміркувати, як надмірне використання природних ресурсів негативно на них впливає. Зробити рефлексію і почерпнути з цього якусь духовну користь.
Пункт другий. Уявити різноманітних світ: одні надмірно споживають, іншим бракує найнеобхіднішого; одні забруднюють природу, інші через це страждають тощо. Зробити рефлексію і почерпнути з цього якусь духовну користь.
Біблійний текст. Дан. 3, 57-82. «Благословіте Господа, усі діла Господні!»
Як ти відповідаєш на соціо-екологічні виклики сучасності?
До чого ти відчуваєш поклик у світлі віри й праці ради справедливості, аби співпрацювати в турботі про Спільний Дім? З ким ти покликаний співпрацювати?
Які в цій сфері зустрічаєш найбільші труднощі? Що тобі потрібно, аби їх подолати?
Бесіда. Розмовляй з Богом Отцем як товариш з товаришем, «Відвічний Володарю всіх речей», і проси Його допомогти тобі побачити дійсність довколишнього середовища його творчим оком. Закінчити молитвами «Отче наш» і «Богородице Діво». Не забудь зробити рефлексію молитви.
ДУХОВНА РОЗМОВА
Для духовної розмови на базі особистої молитви слід йти за методом, поданим у кінці книжки.
Для духовної розмови про якесь апостольське діло допоможуть наступні пункти молитви:
Витворення в уяві місця. Згадати все добро, отримане від створіння.
Прохання про благодать. Господи, уділи мені свою благодать, щоб я визнав дари, дані мені через створіння, і відчув поклик піклуватися ними.
Біблійний текст. Пс. 104 (103). Молитовне читання першого розділу Laudato Sí. Як ми прославляємо Господа за його створіння у своїй апостольській праці? Які соціо-екологічні виклики привертають сьогодні нашу найбільшу увагу? Що конкретно ми повинні робити, щоб бути свідками Божої любові, яка проявляється через створіння?
Бесіда. Розмовляй з Богом Отцем як товариш з товаришем, «Відвічний Володарю всіх речей», і проси Його допомогти тобі побачити дійсність довколишнього середовища його творчим оком. Закінчити молитвами «Отче наш» і «Богородице Діво». Не забудь зробити рефлексію молитви. Можеш поділитися плодами молитви за методом, поданим у кінці книжки.
- Єзуїтський вишкіл: джерело визволення і надії
Товариство Ісуса провадить 2400 початкових і середніх шкіл та 200 університетів і інститутів на всіх континентах. Ця всесвітня мережа охоплює 2 мільйони учнів та студентів, яким передається послання, що краще майбутнє можливе і що ми віримо, що молоді люди можуть його збудувати.
Св. Ігнатій інтуїтивно усвідомив культурний вплив освіти, і тому сам вчився і посилав на університети єзуїтів. Чи високий рівень академічної освіти все ще є елементом ідентичності членів Товариства Ісуса?
Не знаю, чи вираз «високий рівень» буде відповідним, але безсумнівно, що йдеться про солідну інтелектуальну формацію. Інвестуємо дуже багато в академічний вишкіл наших членів. Йдеться не про бажання отримати багато титулів, а про необхідність для виконання місії у Церкві й у світі, до якої покликане Товариство. Наші засновники були дуже освіченими людьми, випускниками найкращих тодішніх університетів. Вони ніколи не відмовлялися від інтелектуальної формації як частини стилю священницького життя для розвитку Товариства. Ми називаємо це «просвітленим служінням». Це зумовлює напруження між глибоким духовним досвідом, який веде до повної довіри до Бога, і розвитком засобів, якими володіємо, за допомогою наших інтелектуальних, фізичних і моральних здатностей. Це напруження – фундаментальна частина нашої харизми. Товариство не відсторонюється від здобування богословських, філософських і наукових знань. Воно би не відповідало своїй первісній харизмі, якщо би не підтримувало це фундаментальне напруження, яке дає можливість служити Церкві й світові в особливий спосіб. Цього не можна осягнути без солідного академічного вишколу, який супроводжує духовний зріст.
Розумію, що підтримування високого академічного рівня вимагає значних фінансових видатків…
Так. Тут наші видатки дуже великі. У Товаристві економічні справи децентралізовані й покладені на провінції. Кожна провінція повинна шукати кошти для інтелектуального вишколу схоластиків. Говоримо про 12-15 років навчання. Слід взяти до уваги постійну формацію всіх членів апостольського тіла відповідно до нових умов і змін у довколишньому світі.
Св. Ігнатій спочатку не хотів, щоб Товариство Ісуса мало постійні заклади, такі як школи. Як виглядав шлях до теперішньої дійсності, в якій велика частина єзуїтів присутня у цій сфері?
Св. Ігнатій хотів, щоби єзуїти не були прив’язані до конкретних місць, а були мобільними й могли змінювати місії, і тому не хотів закладати школи. Він змінив свою думку на основі практичних потреб: потрібно було формувати нових єзуїтів. І тоді цінність освіти визнали як елемент апостольства. Де з’являється Товариство, там з’являється освітня формальна чи неформальна пропозиція. До прикладу, це видно по праці з біженцями, яку спочатку вважали як тимчасову нагальну потребу, але поступово зрозуміли, що проблема триватиме довго, і тому почали організовувати освітні курси для біженців, які не мали інших можливостей навчання. Напруження, яке відчуваємо у цій сфері, полягає в тому, щоби не перетворитися виключно в освітню інституцію. Ми повинні зберігати апостольський сенс навчального служіння і не втратити мобільності, властивої місіонерській харизмі.
Мета навчання – вміння вирішувати проблеми чи намагатися стати щасливими?
Я виходжу з положення, що щастя становить глибокий сенс людського життя. Бог нас створив для того, щоб ми були щасливими. Все, що ми намагаємося робити в своєму житті, спрямоване на те, що ми називаємо щастям і життям у гармонії з природою. Зрозуміло, що щастя не осягнемо, якщо не навчимося ставати перед проблемами й вирішувати їх. В Євангеліях Ісус навчає, що щастя – це щось не абстрактне і спонтанне, воно осягається в процесі напружень і конфліктів. Не можемо бути щасливими, якщо не визнаватимемо конфліктів і напружень, які вони викликають у нашому житті. Якщо асоціюю щастя з відсутністю проблем, то ніколи не буду щасливим. Також не осягну щастя, якщо буду тільки вирішувати проблеми.
Добра освіта вміє включити напруження і конфлікт у життя й сприймати їх як нагоду для зросту. Що більше, веде до розуміння, що особисте щастя тісно з’єднане зі щастям більшої спільноти. В ізоляції ми не можемо бути щасливими. Єзуїтські школи і колегіуми навчають у цій перспективі й тому також навчають бути відповідальними й справжніми громадянами в локальному й глобальному значеннях, щоби студенти вчилися брати активну участь у житті своєї країни і світу, вчилися розвивати солідарність і бути чутливими щодо несправедливості, ангажуватися у здійснення потрібних змін ради кращого й справедливого майбутнього.
Також вимагаючи права на невдачу?
Є проблеми, які неможливо вирішити, але потрібно вчитися не дати їм нас задавити. Жодна ситуація не повторюється однаково і тому вчимося на особистому досвіді. Потрібно дійти до того, щоб невдачі нас не ізолювали й не позбавляли креативності. Можемо зазнавати невдач, але це ще не кінець світу; можна повернутися назад і далі продовжувати працю, але в інший спосіб.
Потім з’являється питання солідарності: потрібно прийняти власну відповідальність, але людина живе не одна. Є особи, які можуть тобі допомагати й радити, і навіть приєднатися до тебе, щоб іти разом. Виховання дітей і молоді може включити ці елементи допомоги, аби вирішувати власні проблеми, проблеми інших людей і своїх спільнот. Як добре виразив о. Аррупе, ми повинні бути людьми для інших і з іншими, щоби вони зрозуміли, що особисте щастя не можна осягнути без спільного щастя, і особливо без щастя маргіналізованих.
Опитування показують, що більшість людей вважає, що для щастя потрібні добрі стосунки між подружньою парою і в родині. Як вчити молодь плекати ці стосунки?
Подружні стосунки – не перші стосунки людини, і вони будуть успішними тільки тоді, коли людина до них дозріє. Людина стає особистістю тоді, коли встановлює автентичні стосунки, коли виходить із себе самої й досвідчує любов, яка приходить ззовні. Це любов витягує тебе з тебе самого й робить тебе особою, бо ніхто не є джерелом самого себе. Це євангельське послання надихає освітню пропозицію Товариства.
Родина – це перше середовище, в якому розпочинається цей процес, але часом там виникають проблеми, які тягнуться упродовж усього життя. Також людина може надмірно прив’язатися до родини – що її поглинатиме й перешкоджатиме стосункам з іншими людьми. Дозрівання у цих основних стосунках уможливлює подружні стосунки як підтримку для осягнення щастя.
Як допомагати молоді в дозріванні?
Потрібно вийти з родинного середовища. І тут з’являється школа, яка дає можливість поширити особисті стосунки. Це упривілейоване місце для розвитку дружби – як з ровесниками, так і з вчителями, з якими можуть постати чудові стосунки. У школі перебуваємо багато років, вона конституює дуже важливий елемент у дозріванні й будуванні дружніх стосунків поза родиною. Багато дітей саме у школі перший раз входять у контакт з іншими особами поза родиною і там можуть вчитися зростати в пошануванні різноманітності й поцінуванні власної тотожності; як було сказано раніше, можуть вчитися бути особами для інших і з іншими.
Університет, в свою чергу, широкий і навіть дуже шумний міжгенераційний простір. Це ніби вийти у відкрите море, де потрібні навички навігації, які дають можливість мати складніші стосунки. Наступний елемент зрілості з’являється тоді, коли починаємо відчувати себе частиною суспільства, признавати власну відповідальність за загальне добро і тому, приймаючи рішення, думати не тільки про власні інтереси, а брати до уваги загальне добро. Тут входить вимір турботи про Спільний Дім, будування справедливих суспільних структур і боротьба за рівні права.
Як протистояти індивідуалізмові?
Індивідуалізм суперечить християнській концепції життя. Євангельське послання не індивідуалістське, воно долає індивідуалізм і пропонує вийти з себе самого, ввійти в контакт з іншими людьми, з Богом і з природою. Йдеться про фундамент суспільного життя. На чому його будуєш? На повній замкнутості в собі й на ідеї, що суспільство – це сума індивідів, чи на концепції, що ми – особи, які живуть у суспільстві й шукають загальне добро, яке включає гармонію з природою?
З індивідуалізму дуже легко з’їхати в егоїзм – протилежність любові, і тому він викликає конфлікти й війни. Проголошення Доброї Новини Ісуса Христа – це постійне запрошення звільнятися з індивідуалізму, щоби відчувати себе братами й сестрами.
Які характерні риси ідентичності освітніх центрів Товариства Ісуса?
Результати, які хочемо в них отримати, ми окреслили чотирма “c”: усвідомлення, компетентність, співчуття, обов’язок (conciencia, competencia, compasión, compromiso). Усвідомлення з’являється тоді, коли учень пізнає самого себе й довколишню дійсність. Тоді він стає вільною особою, якою не вдасться маніпулювати, здатною приймати власні рішення. Потім з’являється компетентність. Студент повинен отримати освіту, яка допоможе йому знайти своє місце й працю у світі. Співчуття – протилежність самотності, воно з’являється тоді, коли молода людина допасовується до дійсності й знаходить в історії сенс. Вона не байдужа до того, що діється у світі. Тут з’являється четверта постава: обов’язок. Молода людина залишає спокій і своїй життям намагається змінити дійсність – і не тому, що вважає себе суперменом, а тому, що вирішує робити щось систематично для покращення світу.
На Міжнародному Конгресі Делегатів до справ Освіти Товариства Ісуса, який відбувся в Ріо-де-Жанейро в 2017, я запропонував п’яту “c”: цілісність (coherencia). Вона потрібна для гармонізації перших чотирьох рис. Конгрес був важливою подією, у ньому взяли участь представники всіх єзуїтських шкіл та університетів з усього світу й опрацювали план розвитку освітніх центрів Товариства на наступні 5 років. Пізніше, у 2019 ми опублікували документ Жива Традиція, який допомагає окреслити те, чого очікують від освітнього центру Товариства сьогодні. Цей документ пропонує десять глобальних ідентифікаторів того, чого очікують від колегіуму, інспірованого ігнатіянською педагогікою. Передовсім запрошує до постійного розпізнавання, щоб наша освіта могла відповідати змінам часу й завжди бути на висоті нових викликів.
Як забезпечити цю ідентичність, якщо в багатьох школах дуже мало єзуїтів?
Справді, в загальному єзуїтів дуже мало. Отож, потрібно, щоб увесь персонал єзуїтської школи ідентифікувався з тим, що вона пропонує. Оскільки цю ідентичність не набути автоматично та спонтанно, то освітній центр Товариства Ісуса стоїть перед викликом, як формувати весь персонал.
У цій царині маємо як позитивний, так і негативний досвід. Ми вчилися в процесі. Зменшилася кількість вчителів-єзуїтів. Новизною було навчання в середовищах, де християн мало – чи то через секуляризацію, чи то в місцях, де католиків мало, таких як значна частина Азії та Африки. У цьому процесі ми розробили різні можливості, такі як шкільна мережа, щоб запропонувати формацію нашої ідентичності. Багато учителів-мирян справді хочуть співпрацювати з нами, стати нашими апостольськими товаришами й повністю ідентифікуватися з нашою місією і творчо працювати, щоби освіта була справді ігнатіянською.
Може виглядати парадоксально, але завдяки такій формації багато колегіумів з малим числом єзуїтів мають сильну ігнатіянську ідентичність. В Іспанії, в інших європейський країнах, у США, в Латинській Америці, в Азії та Африці існують формаційні програми, які готують персонал, який ідентифікує себе з єзуїтською освітою, який стає справжнім співпрацівником нашої місії.
Як учителі можуть набути цю ідентичність?
Починаючи з власного розвитку. Якщо ми, викладачі, не зможемо дозрівати, лікувати власні рани й зростати у всіх вимірах людського життя, то не зможемо пропонувати освіту в цьому напрямку. Сьогодні ще є правдою, що найкращою формою навчання є власне свідчення. Навернення учителів повинно йти в парі з набуттям внутрішньої свободи, яка дасть їм можливість жити своїм покликанням у повноті. Якщо ти вибрав професію вчителя, то не можеш ставитися до неї тільки як до способу заробляти гроші. Професія учителя зумовлює супроводження деяких процесів. І тому ключовим є розпізнавання.
Безсумнівно, що для нас це виклик – запевнити нашим школам виразну ідентичність. Коли приймаємо вчителя чи іншого працівника, то прагнемо, щоб він розумів і поділяв ідентичність школи, навіть якщо він не католик. Прийнята ідентичність – це ключ до того, що школа пропонує, включно зі стилем навчання. Той, хто хоче працювати в єзуїтській школі, повинен шанувати цінності, з якими вона ідентифікується, і співпрацювати, щоб вона могла справді бути центром, де живуть місією Товариства.
Що для Вас означає навернення в школі? Чи це означає навернення на католицьку віру?
Бажане навернення до освітньої місії Товариства, яке не обов’язково пов’язане з релігійною вірою. Ми хочемо, щоби вчитель знав нашу місію та ідентичність і ідентифікувався з ними. А учням пропонується особисте навернення на основі згаданих чотирьох “c”.
На основі нашої ідентичності пропонуємо Євангеліє Ісуса Христа, бо ми переконані, що воно веде до повноти людського життя. Також пропонуємо ігнатіянську духовність як стиль християнського життя. Пропонувати не означає нав’язувати, нікого не змушуємо приймати католицьку віру. Автентичне навернення народжується з особистого досвіду, який веде до вільного вибору.
Товариство живе і працює в різних обставинах. До прикладу, у січні 2020 я відвідав одну зі шкіл Товариства в Непалі, в якій не було жодного учня-католика. Перша мета центру – не навертати учнів на католицизм, а виховати добрих людей, здатних допомагати іншим й працювати ради Загального Добра. Але якщо хтось прийме християнську віру, то будемо дуже раді.
Як у таких середовищах представляють постать Ісуса?
У випадку Непалу та інших країн з християнською меншістю, де ми присутні, існує релігійна чутливість, отож можемо проголошувати Ісуса, не побоюючись спротиву, який зустрічаємо в середовищах, підданих секуляризації. Місіонери повинні вміти ввійти в культуру, в якій працюють, щоби досвід Ісуса міг перемінювати людей.
У 2019 я святкував Пасху на парафії в Дуала, Камерун, під час якої охрестили 160 дорослих людей. Як я вже говорив, ми раді прийняти цих людей до Церкви, але школи існують не тільки ради цього. Навчання – це частина євангелізаційної місії Церкви. Коли Церква розпочала цю місію, то ще не було загальної системи шкіл, лише мала частина упривілейованих могла навчатися на дворах знаті, в семінаріях чи монастирях. Але в світі існують ще території, де тільки церковні школи дають можливість освіти широким верствам населення. В інших суспільствах система публічних шкіл уже добре розвинена, і тому там завдання католицької школи – пропонувати освіту, згідну з євангельськими цінностями і у такий спосіб збагачувати суспільство, в якому ми присутні.
Орден має мережу шкіл «Віра і Радість», яка намагається охопити освітою маргіналізовану частину суспільства. Як Ви вважаєте, чому ця ініціатива постала саме у вашій країні, Венесуелі, в 1955?
Тоді у Венесуелі відбувалася модернізація завдяки прибуткам з продажу нафти. Багато людей переїхали з сіл до міст. Держава це стимулювала, але не могла надати доступ до освіти всім дітям.
У цих обставинах пробудилася чуйність єзуїтів, які працювали в недавно відкритому Католицькому Університеті Андрес Бейо. Вони почали відвідувати разом із деякими студентами бідні райони Каракасу й констатували, що там бракує шкіл. До їхньої чуйності приєдналася щедрість людей. В одній дільниці Каракасу муляр Абраан Рейес, який закінчив будувати свій будинок, віддав його під школу з умовою, що випускники єзуїтського університету нею займуться. Однією з перших учениць була дружина Абраана Патрісія, яка навчилася там читати. Це був процес слухання, діалогу й відповіді на конкретні потреби.
Чи «Віра і Радість», яка сьогодні має понад 1600 колегіумів у 22 країнах, постала з цієї школи?
Так усе починалося. Прийшло розуміння, що освіта має велике значення, і хотіли брати участь у цьому процесі. Дякуючи чуйності, допомозі й щедрості людей «Віра і Радість» почала розвиватися. Спочатку думали тільки про школи, але дуже швидко зрозуміли, що потрібно також відповідати й на інші потреби. І тому назвали «Рух Народної Освіти», який містить у своїй програмі очікування народу в ситуації структурної несправедливості.
Мета такої освіти – не тільки особистий розвиток людини, але й сприяння трансформації суспільства. Можна сказати, що це освіта з політичним баченням. Народна освіта – це не подачки з багатих місць і не інструмент ідеологічних маніпуляцій. Освіта для вбогих не може бути вбогою освітою. «Віра і Радість» прагне забезпечити якісну освіту з перспективи інтересів народу у боротьбі за соціальну справедливість, яка забезпечить гідне життя усім людям.
Які ще освітні моделі розвиває Товариство?
До прикладу, в США маємо досвід шкіл «Різдва» і «Христа Царя», які охоплюють сектор людей, виключених із суспільства. Товариство їх започаткувало, але сьогодні вони інтегрувалися у справжню працю Церкви.
Школи «Різдва» пропонують початкову освіту високої якості, альтернативи якій для цих людей немає. Отож вони можуть продовжувати навчання в закладах з високою освітньою якістю в конкурсній системі освіти США. Школи «Різдва» розвивають програми підтримки в самій школі, вирівнювання успішності, додаткові години й індивідуальний підхід до кожного учня, допомагаючи багатьом у такий спосіб. Ці школи отримали різні визнання з огляду на високу якість освіти.
З другого боку, колегіуми «Христа Царя» – це школи рівня середньої освіти, які по-новаторському включили в свої програми підприємницьку діяльність, заробляючи гроші й відкриваючи у такий спосіб майбутнє для учнів, які не мають іншої можливості отримати якісну освіту. Ця модель також визнана й динамічно поширюється.
В Індії існує широка мережа народних шкіл, передовсім у сільських районах і там, де живуть маргіналізовані суспільні групи, такі як dalits – члени найнижчої касти. Окрім цього ця мережа має свої інтернати для студентів з віддалених місцевостей і для тих, які вдома не мають умов для навчання. У деяких країнах Африки почали створювати мережу «Віра і Радість», відкриваючи можливість вчитися в зонах, де немає іншої можливості.
Чому би всі ці народні школи не підпорядкувати мережі «Віра й Радість»?
Один із напрямків, у якому хочемо йти в освітньому апостольстві, – це створення мережі, яка розпочинається із поширення того самого відчуття ідентичності та солідарності. Можливі взаємодопомога і взаємне навчання. Я це дуже виразно побачив у 2019 році, коли відвідав Конго і Польщу. У Кіншасі в колегіумі учні з гордістю показали мені свою наукову лабораторію. Я був вражений, бо вона була скромною, мала мало приладів. Звідти я відразу поїхав до Польщі, де після падіння комунізму відкрилися нові школи і економіка зростала. Я був захоплений лабораторією у польській єзуїтській школі й подумав, який би був результат, якщо би вони поділилися своїми знаряддями з лабораторією в Кіншасі. Ідея, яку хочемо втілити, така: не тільки розвивати спільну педагогічну ідентичність, але ініціювати справжню солідарність, також матеріальну.
Товариство Ісуса має близько 200 університетів, у яких вчиться пів мільйона студентів. Багато з них – престижні центри, визнані в усьому світі, в яких навчаються суспільні й економічні еліти. Чого Товариство сподівається від цих університетів?
Потрібно пам’ятати, що учні «Віри й Радості» пізніше вчаться на цих університетах. Через них ми присутні в різноманітному середовищі, завдяки чому наша місія досягає всіх. Як у мережі шкіл «Віра і Радість», так і в університетах з великими фінансовими видатками ми хочемо проповідувати Євангеліє, щоб Слово Ісуса ставало історичною правдою. Очевидно, що в убогих районах це здійснюється інакше, ніж в університеті Джоржтаун. Частина цих університетів спочатку були центрами для навчання самих єзуїтів, але пізніше їх відкрили для мирян, коли зрозуміли, що вони можуть бути знаряддям для євангелізації.
Університет – це чудовий простір, в якому відображається складна структура суспільства. Університет дає освіту, в університеті відбувається конфронтація різних поглядів, ведуться дискусії стосовно різних ідей, думають про майбутнє. Товариство Ісуса не може відмовитися від своєї присутності в цьому просторі. Аррупе говорив: «Ми покликані навчати всіх без різниці. Інакше не може бути, бо освітній апостолят, як і всі апостоляти Товариства, має незгладимий ігнатіянський відбиток універсальності»[14].
Чи в цих центрах молодих людей вчать як бути успішними? І чи вчать, як наслідок цього, брати на себе відповідальність за інших?
Якщо школа пропонує певну візію життя, то університет робить це в більшій мірі. Товариство стоїть перед викликом – розплющити очі студента на складність суспільних стосунків у світі, в якому він живе й часто не розуміє цього, щоби він почав працювати над зміною суспільства в напрямку справедливості й примирення.
Це те, що хочемо осягнути, але з’являються виклики. До прикладу, професійні школи готують працівників для компаній, які часом мають іншу ідентичність від тої, яку ми хочемо підтримувати. В мережі університетів Товариства (International Association of Jesuit Universities – IAJU) є робоча група, яка вивчає, як виглядає сьогодні бізнес-школа і як її можна зробити інструментом соціальної трансформації.
Очевидно, що немає гарантій, що всі студенти університетів Товариства приймуть цю ідентичність. Отець Кольвенбах, Генерал Ордену (1983-2008), говорив, що щоби оцінити єзуїтські університети, потрібно подивитися, чи їхні випускники займаються соціальними змінами й чи стали людьми, відповідальними за загальне добро. Це виклик!
«Великий Гетсбі» розпочинається пам’ятною фразою, яку, за словами головного героя, сказав його батько: «Перш ніж когось критикувати, пам’ятай, що не всі мали такі можливості, які мав ти»[15]. Чи молодих людей добре навчають не піддаватися спокусі безпідставної й шкідливої критики – про що часом говорить Папа?
Дружба включає критику, але не деструктивну критику, яка намагається розплющити іншого, бо не вважаю його частиною самого себе. Сьогодні школи борються з дуже важкою проблемою – булінгом, який чинить колосальний тиск на індивідів також через соціальні мережі. Це ставить нас перед складними виборами, бо проблема не вирішиться простим виключенням девайсу. Ми не можемо вчити молодь заборонами та доганами. Ми розуміємо навчання як супроводження, аби кожний, як особистість, чинив опір насильству й сам не ставав насильником. Сьогодні для освіти це найбільший виклик. Вплив соціальних мереж дуже швидко поширюється, а їх характер такий, що наставники не завжди можуть реагувати вчасно.
Інша важлива справа – формувати людей з критичним мисленням, здатних вчитися як вчитися. На якомусь етапі якісь знання можуть вважатися малозначними, але навчитися критично мислити – це не зупинитися на переконаннях, набутих у віці 10-15 років, і вміти інтегруватися у соціальне життя, співдіяти з актуальними ідеями та інституціями. Справжнє критичне мислення веде до трансформації й постійного покращення.
Чи в школах потрібно навчати покликання до місії?
Місії не навчають, місію отримують. Місія – не домашнє чи робоче завдання. Це спосіб розуміння сенсу життя. Її отримують через покликання, яке потрібно почути й вибрати. В гру входить розпізнавання, яке уможливлює цей процес слухання покликання й прийняття рішення – відповісти так чи ні. Саме такий процес ми намагаємося підтримувати в наших школах і центрах духовності. Питання про сенс життя притаманні молоді. Це період життя, в якому вирішують – куди спрямувати свою енергію та знання. Хочемо супроводжувати цей етап життя молоді. На дорозі до Синоду, присвяченого молоді, й під час самого Синоду було дуже ясно, що супроводження містить вимір покликання.
Для відновлення праці в цій царині Папа Франциск запропонував Глобальний Освітній Пакт. Чи Ви погоджуєтеся з його діагнозом, що проблеми освіти – це нагальна справа?
Товариство Ісуса повністю згідне з тим, що в глобальному суспільстві існує дуже великий освітній дефіцит. Сьогодні суспільства не пропонують можливість доброї освіти для всіх людей, що створює велику проблему. Весь світ розуміє, що якщо діти голодують, то вони не мають майбутнього. Це саме стосується й освіти. Якщо крім забезпечення їжею та медичною опікою суспільство не надає можливості розвиватися й зростати в різних вимірах життя, то позбавляє майбутнього. Всі важливі показники поєднують вбогість із браком доброї освіти. Якщо ти убогий, якщо ти жінка, якщо ти неосвічений, то перебуваєш внизу соціальної драбини. Як ми турбуємося про відновлювальні джерела енергії та про марнування продуктів, так само мусимо турбуватися про те, щоб кожна людина мала можливість отримати якісну освіту.
Де Ви найбільше відчували проблеми з освітою?
Кілька років тому, відразу після вибору Генералом Ордену, я відвідав Найробі й зустрівся там з групою біженців з Південного Судану. Мене вразило те, що сказала 18-и річна дівчина; вона просила Товариство не відмовлятися від навчання в таборах для біженців. Вона запитала, що якщо молоді біженці не отримають освіту в таборах, то де ще її зможуть отримати? Її непокоїло – яке майбутнє чекає її без освіти? В Африці й на Сході люди живуть в таборах для біженців навіть 15 років. Якщо хлопець потрапляє до табору у віці 10 років і залишає його у віці 25 чи 30 років, не отримавши освіти, то яке майбутнє його чекає? У такій ситуації перебувають мільйони людей.
На маргінесах суспільства ситуація подібна: багато людей не можуть отримати освіту. Це один із викликів для нас як для людства. І це не тільки фінансова проблема, для її вирішення потрібно шукати можливостей. Якісна освіта – це справді необхідність і право кожної людини, усіх дітей, які приходять у цей світ.
Політичні партії, які приходять до влади, зазвичай змінюють політику щодо освіти. Чи країнам бракує далекоглядності, щоб укласти освітні довгострокові угоди? Як змінити ці тенденції?
Це залежить від того, як ти розумієш освіту. Якщо розумієш її як знаряддя політичної ідеології, тоді боротьба на смерть. Це те, що роблять ідеологічно мотивовані режими, які хочуть нав’язати суспільству ідеологію. І тому для них освіта і пропаганда – найважливіша справа. Це діється і з перебільшеними націоналізмами, які хочуть переписати історію. Натомість, якщо освіту розуміють як процес дозрівання у свободі, то перспектива повністю змінюється.
Найкраще ми це бачимо в університетах. Вони втрачають своє значення, коли перестають бути плюралістичним простором, в якому співіснують різні ідеї. Якщо суспільство не має спільного соціального проекту, то виникає поляризація, конфлікт і боротьба за контролем освіти й засобами масової інформації. Це не означає, що не може бути лівих і правих часописів чи університетських кафедр, де представляють ту чи іншу тенденцію. Суспільство збіднює нав’язування єдиної думки й переслідування інших ідей. Освітні системи добре відображають стан суспільства: якщо в аудиторіях нема плюралізму, то це означає, що його також нема й на вулицях. Це одна з причин, чому Товариство присутнє в освітній сфері.
«ВЧИВСЯ ВІН З ДІТЬМИ, ДОТРИМУЮЧИСЬ ЗАВЕДЕНОГО В ПАРИЖІ ПОРЯДКУ ТА МЕТОДІВ» (Автобіографія 73)
Повернувшись до Барселони після не сповненого прагнення залишитися в Єрусалимі Ігнатій вирішує вчитися. Два роки вчиться у Барселоні й потім переїжджає до Алькалі вивчати вільні мистецтва (Автобіографія 56). В Алькалі він давав Вправи й «тлумачив християнське вчення» (Автобіографія 57), що приносило багато користі. Слухати його проповіді приходило багато людей, що привернуло до нього увагу інквізиторів. Вони не знайшли в його навчанні єресі, але попросили його не розмовляти про віру упродовж 4 років, поки не закінчить навчання (Автобіографія 62). Це не заспокоїло Ігнатія, який хотів розмовляти з людьми про Бога й допомагати душам. Він перебрався до Саламанки, але там ситуація повторилася. Він мав проблеми, бо говорив про Бога, але не мав богословської освіти. Врешті вони заборонили йому говорити про різницю між смертним і легким гріхами (Автобіографія 68), але Ігнатій вважав, що ця мала заборона забрала в нього дуже багато. Отож він перебрався до Парижа. Там він відкрив, що йому «бракувало основ. Вчився він з дітьми, дотримуючись заведеного в Парижі порядку та методів» (Автобіографія 73). Велике бажання допомагати душам спонукало його навчатися разом з дітьми, щоб отримати потрібні знання для розмов з іншими про Божі справи. Це один із найцікавіших образів із життя Ігнатія: 36-и річний мужчина сидить у класі разом з дітьми і вчить латину для подальших студій. Пройдуть роки, і він скаже єзуїтам-студентам: «Якщо навчання у чистий спосіб спрямоване до служіння Богові, то наповнене доброю побожністю»[16]. У Конституціях він ствердить, що «слід зайнятися розбудовою споруди вченості та вміння її застосовувати, щоб допомагати іншим краще пізнавати Бога, нашого Творця, і краще Йому служити» (Конституції 307).
ПУНКТИ ДЛЯ МЕДИТАЦІЇ
Витворення в уяві місця. Згадати людей і місця, які вважаєш важливими для твоєї освіти.
Прохання про благодать. Господи, дай мені благодать великодушно й креативно прийняти покликання працювати в царині освіти тих, які мене оточують, і особливо найбільш потребуючих.
Пункт перший. Поміркувати про освітні потреби дітей, підлітків й молоді довкола. Зробити рефлексію і почерпнути духовну користь.
Пункт другий. Уявити можливості й плоди освіти, яку можуть отримати від нас діти, підлітки й молодь.
Біблійні тексти.
Лк. 24, 13-35. Освіта допомагає глибше зрозуміти сенс подій, так як Ісус допоміг учням, які йшли до Емаусу, зрозуміти значення того, що сталося. Що я можу зробити, щоб освіта розвивала критичне мислення, бажання правди, радість проголошення справжнього життя?
Мр. 9, 33-37. Як єзуїтська освіта може допомогти дітям, підліткам і молоді наблизитися до Ісуса, до інших людей і до створіння?
Лк. 18, 15-17. Глибина, вміння розпізнавати, пошуки загального добра – це, крім інших, характерні риси освіти, яку Товариство Ісуса пропонує всім. Чи наші освітні пропозиції дають нам можливість це реалізувати, чи ми покликані до чогось більшого?
Бесіда. Порозмовляй з Ісусом як товариш з товаришем, як це зробили учні, які йшли до Емаусу, про свої мрії й надії, сумніви й прагнення щодо навчання наймолодших. Відмов «Отче наш» і «Богородице Діво». Не забудь зробити рефлексію молитви.
ДУХОВНА РОЗМОВА
Для духовної розмови на базі особистої молитви слід йти за методом, поданим у кінці книжки.
Для духовної розмови про якесь апостольське діло допоможуть наступні пункти молитви:
Витворення в уяві місця. Згадати історії людей та спільнот, які завдяки освіті змогли подолати багато труднощів.
Прохання про благодать. Господи, уділи мені благодать зрозуміти, що Ти мене покликав до місії, яку я зараз виконую.
Біблійний текст. Лк. 24, 13-35. Чи в наших апостольських працях і місіях підтримуємо високий рівень освіти? Чи ми підтримуємо критичне мислення й глибину мислення як дорогу до правди, до солідарної й братерської співпраці? Може ми покликані до чогось більшого? До яких викликів нас запрошує Господь?
Бесіда. Порозмовляй з Ісусом як товариш з товаришем, як це зробили учні, які йшли до Емаусу, про свої мрії й надії, сумніви й прагнення щодо навчання наймолодших. Відмов «Отче наш» і «Богородице Діво». Не забудь зробити рефлексію молитви. Можна поділитися плодами молитви згідно з загальною методологією духовної розмови.
- Спільна з іншими місія – школа діалогу й відкритості
Товариству Ісуса на місіях завжди допомагали миряни. До прикладу, у XVI ст. у Північній Америці допомога мирян була суттєвою, як і у випадку діяльності Маттео Річчі в Китаю. Упродовж довгого часу Орден отримував неоціненну допомогу від своїх співпрацівників на місіях. Ця традиція продовжується і сьогодні, приймаючи нові форми, які відповідають новим часам.
Як би Ви окреслили спільну місію? Чи це щось більше від звичайної співпраці з мирянами?
Ми, єзуїти, – співпрацівники місії, яка не наша, а Христа. Це переконання було завжди, і воно походить із відданості Церкві, яка народилася, аби продовжувати місію Ісуса. Апостольська адгортація Evangelii nuntiandi Павла VI виразно говорить, що суттю Церкви є євангелізація.
Товариство постало для служіння Церкві. На цьому наголошують Універсальні Апостольські Преференції, і це має багато наслідків для Ордену. Сприймати його, як сприймав Ігнатій і перші єзуїти, як «найменше Товариство» є характерною рисою нашої ідентичності. Ідея «найменшого» стосується не кількості, а підпорядкованості більшому: Церкві та її місії. Це спосіб розуміння покори в ігнатіянському стилі. Ми, єзуїти, повинні бачити в цьому сенс нашого існування.
Як у Товаристві Ісуса народжується ідея спільної з іншими місії?
В Іспанія говорять про спільну місію (misión compartida), в той час як в Латинській Америці говорять про товаришів у місії (compañeros en la misión), а в англійськомовних країнах – про партнерів у місії (partners in mission). Терміни різні, але значення однакове: ми співпрацівники в місії Христа як товариші, покликані бути з Ним й об’єднані відповідальністю з добру новину Євангелія.
Ми повинні бути уважними й здавати собі справу, чи допускаємо мирян до нашої місії й чи ми готові служити іншим? Це спільна місія, бо виконуємо її для всієї Церкви й усі ми – Божий Люд. Йдеться не про те, щоб мати чи не мати співпрацівників, а про те, як співпрацювати з іншими людьми. Така зміна перспективи повинна вплинути й на те, як ми розуміємо співпрацю. Ми повинні займатися місіями Товариства й водночас співпрацювати з зовнішніми проектами, які не обов’язково є нашими. До прикладу, в Китаї Центр Досліджень Китаю розміщений у місцевому Університеті Міжнародного Бізнесу й Економіки, і ми маємо з ним дуже добрі стосунки. Можна подати багато подібних прикладів, коли Товариство співпрацює в проектах, які створив хтось інший.
Який вплив на цю сферу мав ІІ Ватиканський Собор?
Собор наполягав на розумінні Церкви як Божого Люду, що вимагало переосмислення ролі богопосвяченого життя, частиною якого є Товариство. Собор дуже чітко виразив, що богопосвячені особи – не частина ієрархії, а мають завдання співпрацювати з іншими в Церкві. Ми в особливий спосіб належимо до Божого Люду, бо в особливий спосіб присвячуємо себе місії Церкви. Очевидно, що богопосвячене життя має багато Орденів, члени яких здебільшого священники, але завжди було бажання зберігати свою ідентичність, відмінну від дієцезіяльного священства. І хоча ми можемо робити те, що роблять дієцезіяльні священники, але робимо це в світлі нашої чернечої харизми. Чернеча ідентичність допомагає здійснювати священницьку послугу як служіння Божому Людові. Богопосвячене життя працює у спільноті Церкви і ради її місії.
Як спільна місія розвивається в ділах, інспірованих Товариством?
Тут динаміка може змінюватися, єзуїт може сприйматися як співпрацівник, хоча багато хто ще може вважати, що остаточне рішення приймає він. Так було ще в першій половині ХХ ст., коли більшість діл вели єзуїти. На співпрацю відкривалися тільки периферійні діла. Упродовж останніх 50 років помалу почали розуміти, що в апостольських місіях можна працювати разом і що їх окреслює ідентичність, а не кількість єзуїтів, які там працюють, і не посади, які вони там займають. Це важкий процес, який ще не закінчився. Було нелегко змінити спосіб керування місіями. В якийсь момент це розпочалося, тому що зменшувалася кількість єзуїтів і збільшувалася кількість місій. Треба було боротися з мисленням, що мирян приймали виконувати роботу, для якої не вистарчало єзуїтів, і випрацьовувати нову ментальність, нові стосунки, щоби приймати мирян як товаришів у місії.
Йдеться не про те, щоб Товариство мало на місіях співпрацівників не єзуїтів, а щоб мало товаришів у місії, яка є Христовою, а не Ордену. Спільна місія – не наслідок зменшення кількості єзуїтів, а частина апостольської суті Церкви. Перехід від однієї концепції до іншої – це важливий крок, який означає, що працюємо з особами, які розуміють ідентичність наших діл і відчувають покликання співпрацювати у місії Христа в Церкві.
Три останні Генеральні Конгрегації (ГК) наполягали на важливості спільної місії. Що зроблено в цій царині?
Це був дуже цікавий процес. Після 32 Генеральної Конгрегації (1975) з’явилася пропозиція ввести мирян у Товариство юридично. 33 ГК (1983) затвердила це ad experimentum і таким чином у різних країнах з’явилися цікаві ініціативи інкорпорування мирян у Товариство. Це привело до важливих дискусій під час 34 ГК (1995), де побачили, що це не властива дорога, бо миряни повинні залишатися мирянами, а не ставати напівченцями. Кожний повинен працювати в місії згідно зі своїм покликанням. Так почали шукати інший вид стосунків, що вже розвивається упродовж 25 років. Йдеться про прийняття спільної ідентичності та харизми, які передаються через духовний досвід. За чверть століття у Товаристві відбулися величезні зміни. Сьогодні більшістю наших апостольських місій керують миряни, в тому числі й жінки, які збагачують у свій спосіб працю місій.
Як змінилося Товариство після залучення мирян до керівних посад і співпраці з іншими релігійними Орденами?
Змінилося багато як у зовнішньому вигляді, так і у способі управління, бо з’явились інші види ведення апостольських діл, які збагачують духовність Товариства і взаємовідносини між людьми. Це дуже стимулює до місії. З цього духа співпраці постали такі організації як «Віра і Радість», в яких ніколи не було багато єзуїтів. Співпраця – це одна з основних рис. Спочатку до співпраці підключалися черниці, а пізніше – миряни. Сьогодні такою великою організацією як «Віра і Радість» керують в основному миряни.
Це саме можна сказати про Єзуїтську Службу Біженців (ЄСБ – JRS). Про неї ніколи не думали як про місію, в якій єзуїти будуть більшістю. Сьогодні ця місія можлива завдяки великій кількості мирян, чернецтва й дієцезіяльних священників, які співпрацюють з нашою місією. Інший приклад співпраці – Спільнота Християнського Життя (СХЖ), яка не є апостольським ділом у безпосередньому розумінні, а спільнотами мирян. Після ІІ Ватиканського Собору СХЖ зростала й дозрівала як організація мирян. Нею керують миряни. Товариство Ісуса виконує там духовну послугу і не бере участі в управлінні.
Це дорога, на якій ми вчимося створювати умови, щоб кожний міг розвивати власне покликання, стиль і автономність керування, і щоб ми зустрічалися і ділилися відповідальністю за місію чи за духовне супроводження.
Що зумовлює зміна словництва, коли від «співробітників» переходимо до «товаришів у місії»?
Зміна словництва має свою вагу і відображає глибину рішення йти разом. Товариші у місії – це особи, які вирішили працювати разом з нами у місії. Вони не обмежуються професійною працею, а йдуть далі, розділяють разом із нами сенс апостольського діла, його ідентичність, джерела натхнення і все те, що поєднується зі спільною місією. Це питання довго обговорювалося в Латинській Америці під кінець дев’яностих років, коли почали говорити про апостольський суб’єкт, вважаючи, що його створюють як єзуїти, так і наші товариші в місії.
Які ризики й можливості несе з собою спільна місія?
Найбільший ризик – втрата ідентичності. Може статися, що якась місія буде називатися єзуїтською, але не матиме апостольського характеру у розумінні Товариства. Товариство Ісуса має велику відповідальність у створенні умов і засобів для передачі своєї ідентичності, щоб інституції брали до уваги процеси, які її підтримують. Це великий виклик.
Коли єзуїтів було більше, то ідентичність передавалася спонтанно. Сьогодні навпаки – це потрібно робити свідомо і систематично. До прикладу, дуже цікавим є процес адаптації у двадцяти семи єзуїтських університетах у США. Провели іспит в ігнатіянському розумінні стосовно ідентичності й місії кожного університету через внутрішнє і зовнішнє оцінювання, що закінчилося рекомендаціями, потрібними для гарантування ідентичності, які включили в стратегічні плани, щоби забезпечити їх виконання і постійне оцінювання. Асоціація Єзуїтських Університетів Іспанії (La Unión de Universidades Jesuitas de España – UNIJES) йде тим самим шляхом. Також «Віра і Радість» має подібні проекти. Досвід вчить, що для гарантування передачі й підтримки ідентичності потрібна конкретна робота в мережі закладів.
Як на рішення йти цією дорогою співпраці впливає зменшення кількості та старіння єзуїтів?
Звичайно, що зменшення кількості єзуїтів мало важливий вплив на зміну мислення, але не було основним мотивом. Більший вплив на розуміння місії Товариства мала еклезіологія ІІ Ватиканського Собору, яка сказала, що Церква – це спільнота спільнот, в якій кожний відповідає за місію згідно зі своїм покликанням і дарами.
Коли кількість єзуїтів почала зменшуватися, то відкрилися дві можливості. Перша: зменшити кількість діл пропорційно до кількості єзуїтів, які могли ними займатися. Друга: йти дорогою спільної місії, що у більшості випадків й вибрало Товариство. До прикладу, в Іспанії Орден має тепер більше колегіумів, ніж тоді, коли було більше єзуїтів. Інший контекст – США, ми там провадимо 27 університетів з третиною єзуїтів від тих, які були перед тим, і це вимагало відповідних рішень за дуже короткий час. Перший мирянин був вибраний президентом-ректором університету Товариства 20 років тому. Це був Джоржтаунський університет. Сьогодні половина президентів-ректорів – миряни. А віцеректорів, деканів, директорів тощо ще більше у процентному відношенні. Також у Європі й інших регіонах відбулися значні зміни, головно в царині освіти. Будучи вірними ІІ Ватиканському Собору, ми вчимося осягати ширшу візію і працювати разом, і з цим поєднується більша апостольська плідність.
Чому спільну місію включили в Універсальні Апостольські Преференції як вимір, який їх проникає наскрізь?
Остання Генеральна Конгрегація наголошувала на співпраці, на праці в мережі й на розпізнаванні як вимірах, які слід брати до уваги в усіх Універсальних Апостольських Преференціях, бо вони конституюють виміри нашого способу діяльності. Під час цього процесу виник опір, часом суто людський фактор, ділитися чи не ділитися владою, хто прийматиме остаточні рішення? Чи ми готові віддати комусь останнє слово? Очевидно, що йдеться про складне питання у великих інституціях, яке також впливає й на менші інституції.
Чого Ви навчилися від спільної місії? У якому напрямку відбувся найбільший поступ?
Я навчився багато. Для мене це була школа діалогу і відчинення на новизну, на людей і їхній досвід. Це дуже збагатило Товариство. Поступ здійснюється у ритмі контексту, в якому реалізується апостольська праця. Так само в царині співпраці потрібно застосувати ігнатіянський принцип допасуватися до часів, місць і осіб, щоби місія була ефективнішою. І тому немає загальної мірки, якою можна міряти здобутки і втрати. Розпізнавання потрібне у кожній ситуації.
Співпраця в місіях включає інші релігійні згромадження, особливо жіночі. Яку користь співпраця між жіночими чернечими згромадження може принести ігнатіянській родині?
Це дорога, на якій ми також вчимося. Разом зі зменшенням покликань постає напруження між відчиненням нових доріг і спокусою зачинитися в тому, що кожен вважає своїм. Пригадую, що після Конференцій Єпископату Латинської Америки в Медельїні (1968) і Пуебла (1979) деякі жіночі чернечі згромадження відмовилися від своїх шкіл, щоби приєднатися до «Віри і Радості». З’явилася також інша тенденція: спільний вишкіл черниць різних згромаджень, щоб вони разом займалися ділами, які до сих пір провадили черниці тільки одного згромадження.
Наше постійне завдання – поглиблювати співпрацю між конгрегаціями, долаючи страх втратити свою харизму чи спосіб розуміння ідентичності, що може привести до зачинення в тому, що є, і не відчинятися на нові способи ведення апостольських місій через співпрацю. Якщо вважаємо, що харизми збагачують Церкву і Божий Люд і не існують для самих себе, то можемо зрозуміти, що ми їх не втрачаємо через спільні апостольські проекти, а створюємо кращі умови для збагачення всіх членів єдиного місіонерського тіла, головою якого є Христос.
Як миряни допомагають Товариству Ісуса не зачинитися в собі й не піддатися клерикалізму?
Проти цих тенденцій, які завжди з’являються як велика спокуса, миряни – добра вакцина. Вони допомагають відкрити, що в місії Церкви кожний може жити й виражати себе згідно зі своїм покликанням. Абсолютно потрібно, щоб Церква ставала такою, якою її хотів бачити ІІ Ватиканський Собор, тобто Божим Людом на марші завдяки різним харизмам, даним йому Святим Духом.
Чи потрібно духовне навернення, провідну нитку Ігнатіянського Року, адаптувати до мирян?
Не забуваймо, що Ігнатій навернувся як мирянин. Його духовний процес розпочався, коли він відкрив своє християнське покликання, відкрив Христа як центр свого мирянського життя і свого апостольства через розмови і Духовні Вправи. Цей процес усі ми можемо досвідчити у будь-який момент свого життя. У цьому значенні покликання до навернення притаманне не тільки чернецтву й священству, а є універсальним і охоплює всю Церкву. Навернутися – це поглянути на Христа, дозволити Йому нас вести, зміцнити наше конкретне покликання й вести нас на більшу глибину й готовність працювати для Нього як самим, так і з іншими й з усім створінням. Ми, як чернецтво і священство, повинні супроводжувати мирян у відкриванні ними Божого поклику до навернення, яке Бог пробуджує в них через конкретне покликання, більше, ніж адаптувати ідею навернення до мирян.
Може частиною нашого навернення як священників і ченців є довіра до здатності мирян розпізнавати Божий поклик і переживати глибокі процеси навернення. Може замість того, щоб адаптовувати поняття навернення для мирян, краще дати їм знаряддя ігнатіянської духовності, щоб вони самі могли переживати цей процес. Потрібно перестати сприймати мирян як малолітніх у вірі, бо вони мають такі самі або й більші спосібності жити зрілою і активною вірою. Слухати, супроводжувати, довіряти… може це Божі заклики до навернення нас, єзуїтів.
Чи одні тільки миряни можуть вести якесь діло Товариства Ісуса? Як Орден формує і супроводжує мирян, які займають відповідальні посади?
Миряни не тільки можуть це робити, але є вже багато інституцій, де це роблять. Дякувати Богові, ця тенденція зростає. Викликом є супроводження мирян, які належать до апостольського тіла Товариства. У цій царині ми маємо багатий і різноманітний досвід. Спершу потрібно брати до уваги професійну підготовку мирян, які займатимуться якоюсь інституцією. Ми повинні створити можливості для їхнього вишколу. Потім потрібно пізнати особу, чому вона хоче працювати саме в нас, а не в іншому місці. Це пов’язане з переживанням ігнатіянської духовності. І тому у всіх програмах пропонується поступовий досвід Духовних Вправ і супроводження в ігнатіянському розумінні. Ми поступово вчимося покращувати цей процес, щоби всі мали доступ до доброго супроводження. І тут не тільки єзуїти супроводжують мирян, але й миряни є чудовими керівниками. Багатьох єзуїтів супроводжують миряни.
Як Товариство Ісуса готує своїх членів до спільної місії?
Сьогодні дуже часто миряни й черниці дають Духовні Вправи єзуїтам – як індивідуально, так і групам. Це збагачує. Знаю єзуїтів, духовними керівниками яких є миряни й черниці. Йдеться про людей з великим досвідом. Членів Товариства, яких колись формували тільки єзуїти, тепер від початку формують і супроводжують не-єзуїти. Це дуже збагачує й допомагає в апостольстві, де співпраця з іншими людьми вже стало дійсністю. Але все ще є єзуїти, яким важко працювати в організації, якою керує мирянин. Бути єзуїтом означає бути слугою в місії Господа, а не «сином власника».
Якщо мирянин і єзуїт можуть виконувати цю саму працю, то в чому різниця?
Ні в чому, якщо йдеться про відмінності в тому, що роблять. Якщо обидвоє викладають математику чи займаються адміністративною роботою, то в значенні ефективності чи професіоналізму між ними може не бути жодної різниці. Різниця походить з того, ким вони є, а не з того, що вони роблять. Різниця походить із особливого покликання кожного. Єзуїт – богопосвячена особа через обіти, які спонукають його любити неподільно, не прив’язуватися до матеріального добра й бути готовим піти туди, куди його кличуть потреби місії. Покликання до богопосвяченого життя збагачує Церкву різними харизмами, комплементарними з харизмами мирян і сакраментального священства. Без мирян нема Церкви. Миряни – основа тіла, об’єднаного довкола наслідування Ісуса Христа, щоби продовжувати місію упродовж історії. Мирянин живе християнським життям у всіх сферах людської діяльності і робить те, що здатний робити для добра місії Господа.
Чим ігнатіянське відрізняється від єзуїтського?
Єзуїтське або те, що стосується єзуїтів – це те, за що в кінцевому підсумку, також юридично і фінансово, відповідає Товариство Ісуса. Ігнатіянське має більше надихаюче значення і стосується стилю освіти чи духовності. Є багато ігнатіянських жіночих чернечих конгрегацій, бо їхні засновники були натхнені ігнатіянською духовністю і навіть Конституціями, написаними Ігнатієм Лойолою. Також існують ігнатіянські школи, які не є власністю Товариства, хоча деякі з них залучені до мережі співпраці.
Ви брали участь у Синоді, присвяченому Молоді. Як, на вашу думку, на цьому Синоді виглядали жінки?
Їхня присутність була дуже потрібною. В основному це були молоді й дуже сміливі жінки, які задавали асамблеї особливий тон. Із Синодом пов’язані глибокі концептуальні дебати про місце жінок. Я думаю, що в майбутньому ситуацію можна змінити й дати більше можливостей для кращого розуміння ідеї синодальної Церкви. Але водночас зрозуміло, що єпископи також можуть збиратися разом самі й не запрошувати всіх. Синод Єпископів – це передовсім консультативний орган, який не приймає рішень. Папа в майбутньому може промувати консультативний орган, який представлятиме весь Божий Люд. Це було би наслідком еклезіології ІІ Ватиканського Собору.
У будь-якому разі слід пам’ятати, що хоча голосують тільки єпископи, але в Синодах Єпископів за останні десять років брало участь багато людей. Основу складають вірні з парафій, рухи й школи, які подають свої занепокоєння. До прикладу, пригадую, що за рік до Синоду, присвяченому Амазонії, під час відвідин району Моксос у Болівії я зустрівся з групою п’ятдесяти тубільців, які готувалися до Синоду. Деякі з них пізніше приїхали до Рима. Правда, що після Синоду голос належить Папі, але він це робить після того, як довгий час слухає багато різних голосів.
Як Ви співпрацюєте з жінками, які займають відповідальні посади в Товаристві Ісуса?
Подам два приклади. Коли я був провінціалом у Венесуелі, то створив комісію апостольського планування, головною дорадницею якою була жінка-мирянка. Її присутність визначала спосіб приготування плану. Я десять років був ректором Католицького Університету Тахіри, а адміністративним віце-ректором була жінка, дуже компетентна працівниця, яка змогла зібрати для університету кошти, яких спочатку було дуже мало. Жінки – добрі адміністраторки, провадять необмежувальне управління: кожний отримує те, що потребує, але не більше. З досвіду знаю, що вони не бояться сказати тобі, що щось не можливо зробити, і проявляють креативність, щоби отримати те, що потрібно.
Як Ви ставитеся до прохання частини католиків допустити жінок до священницького рукоположення? І чи жіночий діаконат був би доброю справою?
Обидві теми породжують у Церкві дебати, які легко можна здомінувати іншими питаннями, які нуртують у суспільстві, такими як боротьба за рівні права для жінок. Наші дебати потрібно утримувати на рівні того, чим Церква є і чим вона хоче бути. У моєму християнському житті завжди були жінки, і для мене нормальним є явище, коли жінки організовують базові групи і керують ними в молитві, в катехизації, у спільнотному діленні Словом. Без жінок не було би спільнотного життя. Це було моє природне оточення, і ніхто з них ніколи не говорив, що потребує дияконських свячень. Вважаю, що пропозицію діаконату жінок потрібно добре вивчити; Папа попросив богословів та інших фахівців висловитися на цю тему. Надіюся, що вони прояснять це питання. Але те, що для мене ясно – ми не повинні клерикалізувати мирян, чоловіків і жінок, а розвивати в Церкві місію мирян, щоби пропонувати більш плюралістичне служіння.
Чи Ви вважаєте, що якусь рацію можуть мати ті, які стверджують, що інституційна Церква – «мачистська» організація?
Церква розвивається у конкретних культурних контекстах і в якійсь мірі відтворює ситуацію цих середовищ. До прикладу, можна сказати, що св. Павло був прихильником рабства, бо не боровся за звільнення рабів, які були елементом його культури. Але він ввів фундаментальний елемент, який підірвав із середини все рабство і всю несправедливу нерівність, пишучи до Галатів, що «Всі бо ви, що у Христа христилися… Нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі. А коли ви Христові, то ви потомство Авраама, спадкоємці за обітницею» (Гал. 3, 27-29). Пізніше скаже їм: «Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні» (Гал. 5, 1), поглиблюючи значення цієї свободи, яку Ісус вклав у Любов і яка навіть перевищує усякий закон.
Щось подібне має місце і з роллю жінки в Церкві: вона формувалася згідно з культурою, в якій Церква розвивалася і, безсумнівно, завжди в історії Церкви з’являлися постаті, які нагадували про цю фундаментальну рівність і свободу. Не можна втрачати цієї перспективи. Звинувачувати Церкву в «мачизмі» у «мачистському» суспільстві – це виривати питання з контексту. Очевидно, це не означає, що нічого не треба робити. Дозволю собі розказати про мій досвід в Латинській Америці, де присутність жінки фундаментальна. Молитися мене навчили не священники, а жінки в моїй родині. Хто підтримує віру в спільнотах? У переважній більшості – жінки. Вони відіграють у Церкві величезну роль, незважаючи на факт, що їх не допускають до священницького рукоположення. У всякому разі потрібно сказати виразно, що ми не задоволені ситуацією жінки в Церкві.
Що Товариство Ісуса робить для того, щоб на жінку звернули увагу й дали їй належне місце у Церкві?
Вже 34-а Генеральна Конгрегація відчула потребу видати декрет про Товариство і місце жінки в Церкві і в суспільстві. Конгрегація, між іншим, заохочувала єзуїтів уважно слухати жінок у дусі партнерства та рівності, щоби не обминути їх справжні проблеми і долати постави поблажливості й чоловічої зверхності. У такий спосіб закладалися практичні й ефективні основи взаємного зближення ради реформування несправедливих структур. Сьогодні у Товаристві багато жінок займають відповідальні посади. Більшість директорів шкіл – жінки; вони також домінують у сфері освіти. Щораз більше жінок працюють у центрах духовності як керівники й інструктори Духовних Вправ. Але перед нами ще довга дорога.
Ми створили міжнародну комісію, щоби краще вивчити роль жінки в Товаристві. Спонукою до цього рішення була зустріч соціального секретаріату, сорок відсотків якого складали жінки. На цій зустрічі я запропонував десять пунктів, щоби прозоро й хоробро оцінити соціальний і екологічний вимір нашої місії. Один із цих пунктів пропонував переглянути місце жінки в наших закладах і соціальних пріоритетах: у процесах розпізнавання і прийняття рішень у житті й місії. Також яке місце займає жінка у пріоритетних викликах у світі, який її маргіналізує або виключає, і в Церкві, яка не хоче визнати співвідповідальність жінки у керуванні спільнотами послідовників Ісуса Христа. Після моєї доповіді частина жінок попросили про зустріч зі мною, під час якої виникла ідея створити цю комісію, яка скоро дасть результати.
Які можуть бути можливі у місії точки співпраці з адептами інших релігій, агностиками чи атеїстами?
Є площина, в якій всі ми погоджуємося, це коли йдеться про ідею всього людства. Після енцикліки Fratelli tutti вона стає ще виразнішою. Основою співпраці є наша спільна людська природа й можливість спілкуватися, бути солідарними, служити іншим, реагувати на нагальні потреби, будувати краще суспільство й піклуватися довколишнім середовищем. Спільна людська природа відчиняє двері для співпраці.
Таїна Втілення полягає в тому, що Бог приймає людські умови. Він охоплює всіх нас і запрошує до співпраці з людьми всіх релігій: з індуїстами в Індії, з мусульманами в Африці та Індонезії, з буддистами в Японії, Камбоджі, М’янмі та Шрі-Ланці тощо. Ми покликані співпрацювати з людьми, які не визнають жодної релігії; в загальному, ми покликані співпрацювати з усіма людьми доброї волі. Релігійні та расові поділи, нетерпимість до інших визнань і релігійних практик у світі, який котиться до фундаменталізму, – це замах на людство.
Як спільну місію доповнює праця в мережі? З якими інституціями вона розвивається і яке значення сьогодні має для Товариства Ісуса?
Вони взаємодоповнюються. Спільна праця – це форма розвитку стилю праці Товариства. Праця в мережі – це інша форма, яка приносить багато користі з огляду на використання ресурсів. Я вже говорив про свій досвід ректора Католицького Університету Тахіра, який відносно невеликий і розміщений у віддаленому районі. Можливість приєднатися до мережі латиноамериканських університетів відкрила для нього вимір, про який раніше не можна було навіть мріяти. Це саме сталося з «Вірою і Радістю», яка почала зі створення нових шкіл, які пізніше об’єдналася у мережу, аби розвивати спільну ідентичність. Колегіуми Товариства поставали самі по собі, а тепер об’єднані у різні міжнародні мережі. Університети, довірені Товариству Ісуса, функціонують у місцевих мережах, а в 2018 створили міжнародну мережу.
Ці процеси стають щораз ефективнішими й продуктивнішими з огляду на технічний розвиток, і збагачуються методами праці. Це відбувається на всіх рівнях нашої освітньої праці, в соціальній праці, в центрах духовності, ними користаються всі види апостольських ініціатив. В мережі ми зустрічаємо нових людей, що поширює наші горизонти. Ця дійсність збільшує наші можливості.
Які найбільші опори й перешкоди для праці в мережі? Як Товариство Ісуса їх долає?
Будь-які зміни викликають спротив, бо потрібно змінювати наш спосіб діяння. Це нормально. Найбільша перешкода – необхідність по-іншому організувати свій час і використання енергії. Праця в мережі вимагає часу й ресурсів, а це не робиться самостійно. Вона вимагає інших зв’язків з інституціями, студентами й людьми загалом, отож потрібно змінювати ментальність, щоби вона була продуктивною. До сих пір у Товаристві праця в мережі організовувалася знизу вверх без глобальної координації. У деяких випадках часом бракувало більшої координації, але в мережі ніколи не бракувало динаміки. Не уявляю, чи все можливо скоординувати.
«… ХТО Я ТАКИЙ» (ДВ 58)
«У свій час св. Ігнатій давав прихисток бездомним Рима, опікувався блудницями й закладав будинки для сиріт. Він знаходив помічників і разом з ними організовував мережу допомоги в інших служіннях. Аби сьогодні відповідати на нагальні потреби нашого складного і вразливого світу, потребуємо, безсумнівно, багато рук. Співпраця в місіях – це наша відповідь на цю ситуацію, вона виражає нашу справжню ідентичність членів Церкви, компліментарність наших відмінних покликань до святості, нашу взаємну відповідальність за місію Христа, наше прагнення об’єднуватися з людьми доброї волі ради служіння людству і наближення Божого Царства. Співпраця – це благодать даного моменту, яка повністю відповідає нашому єзуїтському способові діяння»[17].
| 19 CG 35, D. 6, n. 213. |
20 PAPA Francisco, Discurso a los miembros de la 36a Congregación General de la Compañía de Jesús, Roma, 24 de
octubre de 2016.
ПУНКТИ ДЛЯ МЕДИТАЦІЇ
Витворення в уяві місця. Згадай ініціативи, над якими разом працюють єзуїти, миряни, чернецтво і люди доброї волі й дають добрі плоди в місії Христа.
Прохання про благодать. Господи, дай мені благодать використовувати дари, які Ти мені дав, у моїй місії тут і тепер.
Пункт перший. Подумати, як наше життя зіткане і підтримується безліччю людей, які віддають свої дари і таланти, щоб цей світ уподібнювався до Божого Царства. Зробити рефлексію і почерпнути духовну користь.
Пункт другий. З вдячністю згадай імена людей різних суспільних станів і покликань, які свої ресурси, час і дари віддали виконанню місії. Зробити рефлексію і почерпнути духовну користь.
Біблійні тексти.
Мт. 25, 14-30. Ми покликані, щоби використовувати те, що Господь нам дав. Які дари й таланти Господь дав тобі? Як їх використовуєш тут і тепер згідно з Божим бажанням? Чи ти з радістю й відкритим серцем приймаєш дари інших людей для місії? Чому?
Мт. 21, 28-32. У співпраці народжується як опір, так і великодушність. Співпраця передбачає процес, у якому я переконуюся, що разом зробимо більше, що спільними дарами принесемо більше користі. Який опір відчуваєш, коли думаєш про співпрацю? Як у тобі формувався дух спільної місії? Як можеш описати плоди співпраці?
Бесіда. Звертаючись до 36-ї Генеральної Конгрегації, Папа Франциск ствердив: «Не йдемо ані самі, ані вигідно»[18]. Поговори з Господом, з Яким співпрацюємо в місії, і дозволь Йому розповісти тобі свої мрії та прагнення щодо світу і твоєї співпраці з Ним, щоби ці мрії стали дійсністю. Відмов «Отче наш» і «Богородице Діво». Не забудь зробити рефлексію молитви.
ДУХОВНА РОЗМОВА
Для духовної розмови на базі особистої молитви слід йти за методом, поданим у кінці книжки.
Для духовної розмови про якесь апостольське діло допоможуть наступні пункти молитви:
Витворення в уяві місця. Згадай ініціативи, над якими разом працюють єзуїти, миряни, чернецтво і люди доброї волі й дають добрі плоди в місії Христа.
Прохання про благодать. Господи, допоможи мені використовувати дари, які Ти мені дав, для виконання твоєї місії там, де я перебуваю тепер.
Біблійний текст. Мр. 9, 38-40. Чи в нашій апостольській праці ми відкриті на співпрацю з іншими людьми? З ким ми готові співпрацювати, аби наша праця наближала Боже Царство? Чи ми маємо відвагу вчитися від інших людей, навіть найменших? Чи створюємо простір співпраці, зустрічі, пошуків спільних горизонтів у нашій місії? Чи не піддаємося спокусі самодостатності й чи відкриваємося на взаємну залежність? Що допомагає для більшої апостольської ефективності й Божої слави?
Бесіда. Поговори з Господом, з Яким співпрацюємо в місії, і дозволь Йому розповісти тобі свої мрії та прагнення щодо світу і твоєї співпраці з Ним, щоби ці мрії стали дійсністю. Відмов «Отче наш» і «Богородице Діво». Не забудь зробити рефлексію молитви.
Візьми, Господи, і прийми
всю мою свободу,
мою пам’ять, мій розум,
і всю мою волю –
усе, що маю і чим володію.
Ти, Господи, все це дав мені –
Тобі тепер повертаю: усе Твоє.
Розпоряджайся всім згідно з Твоєю волею;
мені ж дай любов Твою і благодать,
яких мені достатньо.
Святий Ігнатій Лойола
Підсумкові думки Даріо Менора
Є розмови, які тебе роздягають, запрошують зупинитися, заглянути в своє нутро, оцінити те, що там бачиш, і подумати над тим, що там краще змінити. Є діалоги, які запалюють розпізнавання – мовою єзуїтів. Двадцять чотири години розмов з отцем Артуром Сосою, Генералом Ордену Єзуїтів, які породили книжку В дорозі з Ігнатієм, саме так вплинули на її автора. Може ці розмови, списані в цій книжці, так само змінять і читача.
Святкування Ігнатіянського Року з нагоди 500-ї річниці поранення молодого Ініго де Лойола в Памплоні, після чого почався процес його внутрішнього навернення, спонукало Генеральну Курію Ордену Єзуїтів промувати публікацію цієї книжки – плід одинадцяти інтерв’ю, взятих у Римі в отця Соси в останніх місяцях 2020. Коли у світі поширювалася пандемія коронавірусу, ми в суботу вранці зачинялися для розмови в кімнаті 330 у історичному будинку єзуїтів на вулиці Борго Санто Спіріто, звідки керують найбільшим чернечим Орденом католицької Церкви.
Перший наступник св. Ігнатія з Латинської Америки відповів на 270 запитань, аналізуючи ситуацію в світі, в Церкві і в Товаристві Ісуса, як і великі виклики, перед якими стоїть його Орден і які відображені в Універсальних Апостольських Преференціях Ордену. Але, понад усе, Соса пояснив необхідність навернення у різних сферах життя – ідеї, яка виходить поза релігійні переконання кожної людини, аби запросити позбуватися власних страхів, ілюзій та пересудів. Мета цього нелегкого процесу – щоб кожна людина ставала кращою і поставила у центр не саму себе, а іншу людину. Йдеться про щось дуже потрібне в сучасну епоху в світі, який у великій мірі страждає від індивідуалізму й зосередження на собі.
В дорозі з Ігнатієм надихає, щоб ця книжка стала допомогою до глибшого переживання Ігнатіянського Року, який святкують з 20 травня 2021 про 31 липня 2022 під гаслом «У Христі побачити все по-новому». Ця праця також допоможе зрозуміти, чим сьогодні дихає Товариство Ісуса – ймовірно найвпливовіший чернечий Орден за останні 500 років історії Церкви, на який знову звернули увагу у 2013, коли Папою Римським вперше вибрали сина св. Ігнатія Хорхе Маріо Бергольйо. Понтифікат Франциска не можна зрозуміти, якщо не брати до уваги його глибоку єзуїтську ідентичність.
Ці сторінки також описують світогляд і постать Артуро Соси, 31-го Генерала Товариства Ісуса. Цей венесуелець з привітною посмішкою під виразними білими вусами є людиною, відкритою на Бога й на світ і переконаний оптиміст. Він говорить: «Щастя – основа людського життя. Бог нас створив, щоб ми були щасливими». Йдеться не про наївний чи безпідставний оптимізм, а про плід особистої віри й переконання, що Ісус «з нами аж до кінця світу». Ця цитата з Євангелія від Матвія глибоко вкорінена в свідомість о. Соси.
Широкий світогляд, осягнутий завдяки його особовості, вишколу й посаді, дозволяє лідерові єзуїтів у цій книжці представити ідею Церкви, основану на розумінні, що йдеться про Божий Люд в дорозі – як це виразив ІІ Ватиканський Собор. Звідси постає ідея спільної з мирянами місії й рішуче несприйняття клерикалізму як «форми церковного популізму». Звідси походить його відкритий погляд на секуляризацію, яка допомагає не плутати автентичний досвід Бога з релігією як соціальною практикою чи як ідеологією.
Отець Соса поєднує універсальність католицької ідентичності та єзуїтського покликання з сильною любов’ю до своєї країни, Венесуели, ситуація якої викликає в нього сльози «болю». Ще до обрання його в 2016 наступником св. Ігнатія він мав великий досвід політичного й суспільного аналітика і поглиблював його як Генерал Ордену. Завдяки цій посаді він має «упривілейований доступ до інформації, присвячує багато часу читанню звітів з усіх провінцій, аналізує те, то відбувається там, де присутні єзуїти». Йдеться про більшу частину світу, бо 15000 членів Товариства Ісуса працюють у 127-и країнах, а це 65% країн світу.
З такого світогляду походить конструктивний аналіз великих криз сучасного суспільства, наслідків пандемії й поганого стану довколишнього середовища, спричиненого несправедливою соціо-економічною системою, яка породжує вбогість, нерівність і маргіналізацію. В дорозі з Ігнатієм показує, як єзуїти намагаються відповісти на волання біженців, мігрантів чи інших вразливих груп, допомагаючи їм з освітою. Через освіту промують лідерство, хоробрість і політичний вимір особи – основні риси, завдяки яким сьогодні можна зазнати справжнє індивідуальне та колективне навернення.
Для автора цих рядків було честю і стимулюючою насолодою спілкуватися стільки годин з о. Артуро Сосою. Дуже дякую за таку можливість, яка стала для мене нагодою, незвичайною для журналіста, який займається щоденними новинами, забути про поспішність і обмежені можливості, звичні для людей нашої професії, щоб спокійно розмовляти про важливі теми життя. Також дякую команді Генеральної Курії Товариства Ісуса за поради, терпеливість і допомогу.
Даріо Менор. Рим, січень 2021
ДОПОМОГА ДЛЯ ДУХОВНИХ РОЗМОВ
Методологія:
Три основні елементи духовної розмови:
ділення глибокими внутрішніми порухами;
відкрите й уважне слухання досвіду інших – щоб це освітлювало наш досвід;
пошуки спільних горизонтів, щоби відкрити спільні напрямки, виходячи з різних Божих покликань, які нас ведуть до більшої любові й служіння. Для цього пропонуємо три етапи духовної розмови.
В атмосфері спільної молитви:
Перше: слухання. Усі по черзі просто й глибоко діляться значущими просвіченнями й запрошеннями Бога під час індивідуальної молитви. Всі слухають уважно, ніхто не перебиває запитаннями й своїми думками, всі стараються, щоб озвучений досвід іншої людини допоміг роз’яснити те, що кожний переживає в собі. В залежності від чисельності спільноти чи групи потрібно виділити час для мовчання між діленням, щоби «відчувати й смакувати» озвучений досвід іншої людини.
Друге: відлуння. Після глибоко слухання інших й короткого часу для молитовного мовчання, потрібно повернутися до духовного ділення. Тепер слід поділитися тим, яке світло принесло свідчення інших. Йдеться не про оцінювання думок інших людей і не про великі рефлексії, а як досвід іншої людини освітив мої порухи чи пробудив щось, що привело до більшої внутрішньої ясності щодо Божого поклику.
Третє: сопричастя. Після всього процесу потрібно задатися запитанням: що є спільне в досвіді кожного. Допоможуть такі запитання: Куди нас веде Господь? Які запрошення повторюються і можуть вести до конкретних спільнотних чи апостольських діл? Чого потребуємо, щоб звернути увагу на індивідуальні й спільні запрошення Бога? Йдеться не про те, щоб дійти до досконалого консенсусу, а щоб адекватно і великодушно відповісти на те, що Святий Дух збуджує в спільноті.
Увага:
Важливо, щоби під час духовної розмови був модератор, який керуватиме динамікою ділення і пізніше зможе зробити підсумок ділення. Особливу увагу слід звернути на атмосферу молитви, розпочинаючи й закінчуючи її якимось текстом, піснею чи жестами, які допомагають. Допомогою можуть бути якісь символи (світло, ікона, розп’яття тощо), які покращують клімат зустрічі з Господом. Щоби запевнити якість слухання й ділення, можна провести кілька зустрічей.
[1] Unamuno, M., Vida de Don Quijote y Sancho (1958), Madrid, Espasa-Calpe.
[2] Не плутати з магістерською працею. Єзуїтська «магістерка» – це період після закінчення навчання філософії та перед навчанням теології, коли він кілька років десь працює – як частина формації.
[3] Інтерв’ю у Vida Nueva (15-21 червня 2019), n. 3.134, p. 39.
[4] Формула Інституту Товариства Ісуса.
[5] Конференція о. Кольвенбаха в каплиці університету La Sapienza (Рим), 18 грудня 1996. Пор. P.-H. Kolvenbach, Decir… al „indecible”. Estudios sobre los Ejercicios Espirituales de San Ignacio, Bilbao-Santander 1999, p. 71.
[6] Unamuno, M., Del sentimiento trágico de la vida, Editorial Losada, Buenos Aires, p. 230-231.
[7] Francisco, Audiencia general, 13 de abril de 2016. Consultable en:
https://press.vatican.va/content/salastampa/es/bollettino/pubblico/2016/04/13/catequesis.html.
[8] San Ignacio de Loyola, Al P. Manuel Miona, Venecia, 16 de noviembre 1536, en Obras, BAC, Madrid 2013, 669.
[9] San Alberto Hurtado, Documento inédito, París, noviembre de 1947.
[10] Прим. перекладача.
[11] Св. Ігнатій Лойола. Лист до отців і братів колегіуму в Падві, 6 серпня 1547.
[12] Франциск, Christus Vivit (25 березня 2019), 40.
Франциск, Laudato si’, 141, 24 травня 2015.
[14] Arrupe, P., Nuestros colegios hoy y mañana, n. 14, 10 de septiembre de 1980.
[15] Fitzgerald, F.S., El gran Gatsby (2011), Anagrama, Barcelona, p. 11.
[16] Св. Ігнатій Лойола, Лист до о. Бартоломео Ернандеса, 21 липня 1554.
[17] ГК 35, d. 6, n. 30.
[18] Папа Франциск, Промова до членів 36-ї Генеральної Конгрегації Товариства Ісуса, Рим, 24 жовтня 2016.
