Щоденний Хрест

«Ваше життя ще на самому початку, і я Вас дуже прошу: майте терпіння, пам’ятаючи, що у Вашому серці ще не все вирішено, – полюбіть навіть Ваші сумніви. Ваші запитання, наче кімнати, зачинені на ключ, або книжки, написані зовсім чужою мовою. Не розшукуйте зараз відповідей, які не можуть бути Вам дані, бо не можуть стати ці відповіді нині Вашим життям. Живіть запитаннями. Може бути, Ви неквапно, самі того не зауважуючи, в який-небудь дуже віддалений день доживете до Відповіді».

Райнер Марія Рільке, 16 Липня, 1903
Листи до молодого поета.

Щоб краще зрозуміти деякі речі, події в особистому житті та світі, треба наблизитися до них, підійти ближче. Питання щоденного хреста, як символу в житті, цікавить людство від початків християнства. Для мене хрест – це живий знак. Символ, який розкриває приховані рівні свого значення. Згідно з думкою одного з найвпливовіших теологів XX століття Пауля Тілліха, символ завжди «вказує понад себе», на те, що не піддається оцінці, на щось таємниче, що відкриває «глибинний вимір самої реальності».

Часто символи є складними, а їхні значення можуть розвиватися з розвитком індивіда чи конкретної культури, регіону, традиції тощо. Унікальна природа символа полягає в тому, що вона надає доступ до більш глибоких понять реальності, які в інший спосіб можуть бути недоступні чи незрозумілі. Символ хреста може допомогти людині виходити за межі того, що відомо, або бачити й переживати більше, створюючи зв’язок між різними концепціями, нашим досвідом, зосереджуючись на тому, що об’єднує, а не роз’єднує нас.

Зважаючи на підхід до символу щоденного хреста в контексті нашої держави чи регіону (Східна Європа) та аналізуючи його, маю великі сумніви щодо «хорошої ідеї» плекати у вірних «духовний мазохізм». По-перше, християнство – це не сум, трагедія, скрегіт зубів та обкладання себе хрестами й муками, як найбільшою чеснотою. По-друге, ніхто не повинен погоджуватися на страждання. Ісус тому і прийшов, бо не хотів, щоб ми мучилися, взяв наші страждання на себе. Звісно, іноді ми не можемо уникнути терпінь, бо це є частиною нашого життя. Та навіть у цих подіях і ситуаціях Ісус підтримує нас. Він бере частину тягаря на себе, щоб ноша була нам посильною, щоб випробування зробили нас сильнішими та не зламали повністю.
Також, на мою думку, Ісус не хоче, щоб хтось страждав «з любові до нього». У цьому проявляється велика «зосередженість на собі…», «я хочу бути схожим/-ою на Тебе».

Бути схожим на Ісуса – це зовсім не означає прагнути страждань, щоб довести Богові свою любов. Ісус страждає з любові до світу й жодного разу не каже «я так хочу страждати, Боже, бо я так Тебе люблю». Його молитва в Гетсиманському саду звучала зовсім інакше: «Отче, коли ти хочеш, віддали від мене цю чашу» (Лк 22:42). Тому найбільш можлива любов – не в самому стражданні, а в готовності віддати життя за ближнього. Терпіння з любові до Ісуса – це страждання з любові до цього світу, коли твоє і Його серця б’ються в унісон, і ти відчуваєш те саме, що й сам Бог відчуває, стикаючись із болем, мукою і несправедливістю.

Після Воскресіння Ісуса Христа Його хрест – порожній, осяяний промінням радості та любові, там нема смутку й терпіння. Можемо запитати себе, скільки часу Христос ніс свій хрест? Не більше ніж кілька годин. Тому виникає запитання: Чому ми маємо терпіти все життя? Чому ми більшість часу хочемо залишатися у Страсній п’ятниці та переживати її? На мою думку, такий фаталістичний підхід і така позиція – це наслідки незрілого християнського розуміння, викривлене вчення недосвідчених представників Церкви (священиків, єпископів, богопосвячених осіб), які, на жаль, ще не досвідчили й не пережили «вина спільноти, доброго вина з Кани, радості цього вина».

Християнська вічність та радість є у звичайній склянці води і тоді, коли ми ділимося тією радістю і любов’ю, яка «побудувала зірки». Жити так – це не лише мати життя, а мати його в достатку.

Чого і Вам, дорогі читачі, бажаю.