Папа Франциск у своєму папському гербі зберіг символ, що вказує на його єзуїтське коріння — літери IHS на тлі сонця і три цвяхи. Таким чином він звертається до духовності, яка його сформувала.

Отець Джеймс Мартін SJ у своєму матеріалі «Папа Франциск ніколи не переставав бути єзуїтом» („Pope Francis never stopped being a Jesuit”), опублікованому в останньому номері журналу America, виділяє три типово єзуїтські риси його понтифікату:

«Його єзуїтська ідентичність була помітною протягом усього понтифікату. Це означало, що часто, коли він щось говорив чи робив, єзуїти по всьому світу казали: “Ага, зрозуміло”, тоді як інші могли запитати: “Що він має на увазі?”», — пише о. Мартін і пояснює, як саме проявлялася ця єзуїтськість.

 

МОВА

Франциск часто говорив мовою ігнатіанської духовності. Він використовував терміни, близькі єзуїтам: розпізнавання (розпізнавання духів), ігнатіанське споглядання, іспит сумління, а також ключове поняття для духовних вправ — «уявити собі». Звертаючись до уяви у своїх катехезах і проповідях, він допомагав слухачам перенестися в біблійну сцену або уявити місце євангельської події. Це одна з характерних ознак ігнатіанської духовності.

«Франциск використав цей метод у своїй відомій медитації на площі Святого Петра під час піку пандемії COVID-19 у 2020 році, коли закликав нас уявити себе в човні з Ісусом на Галилейському морі під час бурі. Під час інших зустрічей Франциск просив нас уявити себе мігрантом, біженцем, бездомним. Його єзуїтська уява — це ключ не лише до його проповідей, а й запрошення ототожнитися з тими, хто живе “на периферії”».

 

УБОГІСТЬ

Франциск став першим папою з 1831 року, який дав обітницю убогості. Він не носив традиційних червоних папських черевиків, їздив на скромному Fiat, і замість Апостольського палацу мешкав у простому Домі св. Марти. Але його убогість не обмежувалась простим способом життя — він прагнув Церкви убогої для убогих.

Попередні папи наголошували на близькості Церкви до бідних, а Франциск хотів із ними ототожнюватися. Це стало прикметною рисою його служіння від самого початку. Свою першу апостольську подорож він здійснив на острів Лампедуза, де відправив месу на рибальському човні, яким прибули мігранти. Солідарність із бідними була постійною темою його понтифікату. Бути убогим разом із убогими — тому що Христос був убогим — це важливий аспект духовності св. Ігнатія Лойоли.

У «Духовних вправах» св. Ігнатія Лойоли, які сформували Франциска, є молитва про бажання наслідувати «Христа убогого», зносити зневаги та несправедливість, щоби бути близьким до Нього. Готовність смиренно і з внутрішнім миром зносити образи ми часто бачили в поведінці Франциска.

 

РОЗПІЗНАВАННЯ

Часто критика на адресу Папи виникала не лише з нерозуміння процесу розпізнавання, а й з недооцінки дії Святого Духа в житті віруючого. Синод про синодальність критикували, бо це духовне «розпізнавання» (улюблене слово єзуїтів, що означає молитву як стиль прийняття рішень) сприймалося як відчинення дверей світським впливам. Аргумент звучав так: навіщо розпізнавати, якщо всі необхідні правила вже встановлені? Навіщо обговорювати суперечливі теми, якщо вчення Церкви вже відоме?

Як єзуїт, Франциск цінував розпізнавання, описане в „Духовних вправах”. Він був переконаний, що Святий Дух хоче, щоб ми приймали добрі рішення — і допоможе нам у цьому. Синод став виявом його віри в те, що Святий Дух веде нас.

«Як колишній магістр новіціяту, духовний керівник і провінціал, Франциск мав велику пошану перед дією Святого Духа в людині й у її особистому сумлінні, бо сам це спостерігав», — пише Джеймс Мартін.

Неможливо духовно супроводжувати людей без пошани до таємничої, дивовижної, але водночас вимогливої дії Святого Духа в кожній людині. То чому б не прислухатися до голосу Духа, який говорить у серці вірного — і до Духа, який промовляє до Церкви? Те, що критики називали «послабленням дисципліни», насправді було пошаною до Святого Духа.

Це стосується і питання сумління. Дві сфери, в яких Франциск зустрів сильний опір, стосувалися саме сумління. Перша — це його наполягання в Amoris Laetitia, щоб розлучені й у нових стосунках католики могли провести розпізнання зі своїм душпастирем, а потім — у своєму сумлінні — прийняти рішення щодо причастя. Це викликало галас і навіть обурення. Повага до сумління була складовою частиною католицького вчення Папи Франциска — так само, як і пошана до Святого Духа. «Сумління — це найпотаємніше ядро і святиня людини. Там вона перебуває наодинці з Богом, голос якого відлунює в її глибині», — написали єпископи II Ватиканського Собору в Конституції Gaudium et spes.

«Важливою частиною розпізнавання є, звісно, слухання. Як можна розпізнати, де діє Святий Дух, якщо не слухати? І саме тому Франциск протягом усього понтифікату слухав групи, які почувалися непочутими в Церкві», — нагадує о. Мартін.

Автор згадує, що під час зустрічей із єзуїтами Франциск говорив тією ж мовою, що й вони. Він почувався вільно — і його співрозмовники також. «Якось він запитав мене, як пройшли мої останні реколекції, — згадує Джеймс Мартін. — І коли я йому про них розповідав, то відчував, що говорю більше з єзуїтським духовним наставником, аніж із Папою».

Ставши Папою, Франциск не перестав бути єзуїтом — він керував Церквою як єзуїт і як єзуїт помер. Щоби добре його зрозуміти, треба пам’ятати, що він був єзуїтом. Той, хто про це забуває, може не зрозуміти його дій.

 

Огляд статті о. Джеймса Мартіна SJ здійснив о. Войцех Жмуджінський ТІ

Матеріал польською мовою
Ознайомтеся зі статтею англійською мовою.