“Instrumentum laboris” для Другої Сесії XVI Генеральної Звичайної Асамблеї Синоду Єпископів (жовтень 2024)

https://press.vatican.va/content/salastampa/it/bollettino/pubblico/2024/07/09/0560/01156.html

“Instrumentum laboris” для Другої Сесії XVI Генеральної Звичайної Асамблеї Синоду Єпископів (жовтень 2024)

09.07.2024

 

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

XVI ГЕНЕРАЛЬНА ЗВИЧАЙНА АСАМБЛЕЯ

СИНОДУ ЄПИСКОПІВ

У який спосіб бути місіонерською синодальною Церквою

Instrumentum laboris

для Другої Сесії (жовтень 2024)

ЗМІСТ

Введення

Три роки дороги

Робочий інструмент для Другої Сесії

Основи

Церква – Божий Люд, Таїнство єдності

Спільне значення синодальності

Єдність як гармонія в різноманітності

Сестри й брати у Христі: відновлена взаємність

Заклик до навернення і реформи

Частина І – Взаємовідносини

У Христі й у Святому Духові: християнське втаємничення

Для Божого Люду: харизми й служіння

Разом з рукопокладеними служителями: для служіння гармонії

Між Церквами і в світі: конкретна природа сопричастя

Частина ІІ – Шляхи

Інтегральна та спільна формація

Еклезіяльне розпізнавання для місії

Процеси прийняття рішень

Прозорість, підзвітність, оцінювання

Частина ІІІ – Місця

Території для спільної подорожі

Партикулярні Церкви в одній єдиній Католицькій Церкві

Зв’язки, які формують єдність Церкви

Служіння єдності Єпископа Рима

Висновок – Синодальна Церква в світі

Скорочення

AG ІІ Ватиканський Собор, Декрет Ad gentes (7 грудня 1965)

CD ІІ Ватиканський Собор, Декрет Christus Dominus (28 жовтня 1965)

CIC Кодекс Канонічного Права (25 січня 1983)

CTI Міжнародна Богословська Комісія, Синодальність у житті й місії Церкви (2 березня 2018)

DTC Генеральний Секретаріат Синоду, Документ для континентального етапу (27 жовтня 2022)

DV ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Dei Verbum (18 листопада 1965)

EG Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013)

GS ІІ Ватиканський Собор, Пастирська Конституція Gaudium et spes (7 грудня 1965)

LG ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium (21 листопада 1964)

LS Франциск, Lett. Enc. Laudato si’ (24 травня 2015)

PE Франциск, Апостольська Конституція Praedicate Evangelium (19 березня 2022)

RdS XVI Генеральна Звичайна Асамблея Синоду Єпископів, Підсумковий Звіт (28 жовтня 2023)

SC ІІ Ватиканський Собор, Конституція Sacrosanctum Concilium (4 грудня 1963)

UR ІІ Ватиканський Собор, Декрет Unitatis redintegratio (21 листопада 1964)

UUS Св. Йоан-Павло ІІ, Енцикліка Ut unum sint (25 травня 1995)

Введення

Господь сил учинить на оцій горі бенкет для всіх народів,

бенкет, де буде ситне м’ясо, бенкет, де буде добре вино,

ситне м’ясо шпиковисте, добре вино, проціджене й чисте.

Він знищить на оцій горі заслону, що запинає всі народи,

і покривало, що вкриває всі народи. Він знищить смерть навіки.

І повтирає Господь з усіх облич сльози

і зніме ганьбу з свого люду по всім світі,

бо Господь сказав так.

Іс. 25, 6-8

Пророк Ісая подає образ великого та вишуканого бенкету, який Господь приготував на вершині гори. Це символ товариськості й сопричастя, призначеного для всіх людей. Повертаючись до Отця, Господь Ісус дає своїм учням завдання йти до всіх народів і приготувати їм учту з їжі, яка дає повноту життя і радість. Через свою Церкву, ведену Святим Духом, Господь хоче оживити надію в серці людства, повернути радість і спасти всіх, особливо тих, чиї обличчя залиті сльозами і вони волають до Нього в стражданнях. Їхнє волання доходить до вух усіх учнів Христа, чоловіків і жінок, які добре розбираються в перипетіях людської історії. Їхні крики ще гучніші тепер, коли синодальну дорогу супроводжують вибухи нових війн і збройних конфліктів, які додаються до багатьох уже існуючих конфліктів і продовжують закривавлювати світ.

В серці «Синоду 2021-2024. Заради синодальної Церкви. Сопричастя, участь, місія» міститься заклик до радості й оновлення Божого Люду в наслідуванні Господа й зобов’язанні служити Його місії. Заклик стати учнями-місіонерами базується на спільній хресній тотожності й вкорінений у різноманітність контекстів, в яких Церква[1] присутня і знаходить єдність в єдиному Отцеві, в єдиному Господові й у єдиному Святому Духові. Це заклик до всіх охрещених без винятку: «Увесь Божий Люд – суб’єкт проголошення Євангелія. У ньому кожний охрещений покликаний бути протагоністом місії, бо всі ми – учні-місіонери» (CTI, n. 53). Це оновлення виражається у Церкві, яка, зібрана Святим Духом через Слово й Таїнство (див. CD 11), проголошує спасіння, яке постійно досвідчує, світові, спраглому сенсу, сопричастя й солідарності. Саме для цього світу Господь готує учту на своїй горі.

Практикування синодальності – це спосіб оновлення нашої теперішньої участі в цій місії й вираження природи Церкви. Зростати як учні-місіонери – це передовсім відповісти на заклик Ісуса йти за Ним, відповісти на дар хрещення в Отці, в Синові й у Святому Духові; це вчитися йти разом як Люд прочан через історію до спільної мети – небесного Міста. Йдучи цим шляхом, годуючись хлібом Слова та Євхаристії, ми перемінюємося в те, що отримуємо. Отож ми розуміємо, що наша тотожність врятованого і святого Люду має невід’ємний спільнотний вимір, який охоплює всі покоління віруючих до нас і після нас. Це спасіння, яке потрібно прийняти і свідчити про нього, не індивідуальне, бо ніхто не спасається сам. Або, використовуючи вклад одної азіатської Конференції Єпископів, ми поступово зростаємо в цьому усвідомлені: «Синодальність – це не просто мета, а шлях усіх вірних, який ми мусимо пройти пліч-о-пліч. Тому зрозуміння повного значення вимагає часу»[2]. Св. Августин говорить про християнське життя як про паломництво в солідарності, спільну дорогу «до Бога не кроками, а любов’ю» (Проповідь 306 B, 1), ділячись життям молитви, проголошення й любов’ю до ближнього.

ІІ Ватиканський Собор вчить, що «всіх людей покликано до цієї єдності з Христом, що є світлом для світу, що з Нього ми походимо, Ним живемо, до Нього прямуємо» (LG 3). В серці синодальної дороги міститься древнє й завжди нове прагнення передавати всім обітницю й запрошення Господа, збережені в живій традиції Церкви, щоби розпізнавати присутність Воскреслого посеред нас і прийняти щедрі плоди діяльності Святого Духа. Бачення Церкви як паломницького Люду, який в усьому світі шукає синодального навернення ради любові до своєї місії, є нашим дороговказом, поки ми з радістю і надією йдемо дорогою Синоду. Це бачення разюче контрастує з дійсністю світу в кризі, чиї рани й скандальна нерівність боляче відгукуються у серцях всіх учнів Христа, спонукаючи нас молитися за всіх жертв насильства, несправедливості й оновити наші обов’язки щодо жінок і чоловіків, які в усіх частинах світу працюють ради справедливості й миру.

Три роки дороги

Після відкриття синодального процесу 9-10 жовтня 2021 партикулярні Церкви у всьому світі розпочали фазу слухання з різними ритмами й способами. Належність до Церкви означає бути єдиним Божим Людом, до якого входять особи й спільноти, які живуть у конкретному часі й місці. Синодальне слухання розпочалося від цих спільнот, і пізніше проходило дієцезіяльний, національний і континентальний етапи в постійному діалогу за підтримки Генерального Секретаріату Синоду, який публікував підсумкові й робочі документи. Циклічність синодального процесу – це спосіб розпізнати і оцінити вкорінення Церкви в різноманітні контексти – що сприяє зв’язкам, які об’єднують ці контексти.

Новизною цієї першої фази був досвід континентальних Асамблей, під час яких збиралися партикулярні Церкви одного географічного регіону, щоби вчитися слухати одне одного, разом йти та розпізнавати основні виклики для здійснення місії в своїх контекстах.

Перша Сесія XVI Генеральної Звичайної Асамблеї Синоду Єпископів (жовтень 2023) відкрила другу фазу, зібравши результати цього слухання, щоби з допомогою молитви й діалогу розпізнати наступні кроки, зробити які вимагає Святий Дух. Ця фаза триватиме до закінчення Другої Сесії (жовтень 2024), коли Святішому Отцеві представлять результати праці, щоби їх наполегливо й конкретно втілювали всі партикулярні Церкви.

Приготування Другої Сесії обов’язково ґрунтується на результатах Першої Сесії, зібраних в RdS (Підсумковий Звіт (28 жовтня 2023)). На його основі, відповідно до циклічності, яка характеризує увесь синодальний процес, і для забезпечення точного спрямування Другої Сесії розпочато нові консультації з партикулярними Церквами в усьому світі, починаючи з навідного запитання: «У який спосіб бути синодальною Церквою в місії?» Як пояснює документ Наближаючись до жовтня 2024[3], метою консультацій було «визначення доріг, якими можемо йти, та знарядь, які потрібно прийняти в різних контекстах і обставинах, щоби оцінити самобутність кожної партикулярної Церкви і кожного охрещеного в унікальній місії проголошення воскреслого Господа і Його Євангелія в сучасному світі. Йдеться про те, щоби не обмежуватися технічним покращенням і вдосконаленням процедур, які чинять структури Церкви ефективнішими, а працювати над конкретними формами місіонерської праці, до якої ми покликані, у властивому синодальній Церкві динамізмі між єдністю та різноманітністю».

Відповіді на навідне запитання, надіслані більшістю Конференцій Єпископів та їхніх континентальних партикулярних Церков, Східними Католицькими Церквами, дієцезіями, що не належать до Конференцій Єпископів, дикастеріями Римської Курії, Союзом Вищих Настоятелів і Міжнародним Союзом Вищих Настоятельок, які представляли богопосвячене життя, як і свідчення про досвід і добрі практики, отримані з усього світу, та зауваження майже двохсот міжнародних середовищ, університетів, об’єднань вірян, спільнот і окремих осіб, лягли в основу розробки цього Instrumentum laboris для Другої Сесії, втілюючи його в життя Божого Люду в усьому світі.

Ці голоси виражали вдячність за пройдений шлях, свідчили про зусилля, які він часом вимагав, але передовсім – про прагнення йти вперед. Конференція Єпископів Північної Америки говорить: «Вдячність за синодальну дорогу дуже велика […] Ще є напруження, які вимагають подальших роздумів і діалогу, черпаючи натхнення з ідеї культури зустрічі, запропонованої Папою Франциском. Але ці напруження не нищать сопричастя любові в Церкві», а нагадують, що дорога буде довгою.

Підтверджуються, як і в попередніх фазах, результати застосування методу розмови в Святому Духові. До прикладу, одна з федерацій Конференцій Єпископів зазначає: «Багато звітів із усієї Азії показують великий ентузіазм до синодальної методології, яка використовує розмови в Святому Духові як відправну точку для подорожі. Багато дієцезій і Конференцій Єпископів вводять цей метод у свої структури з великим успіхом». Цей ентузіазм уже перейшов у конкретні кроки, щоб випробувати більш синодальний спосіб діяльності. Одна європейська Конференція Єпископів «вирішила розпочати п’ятирічну експериментальну синодальну фазу. Йдеться про те, щоби на національному рівні розвивати, оцінювати й вдосконалювати форми синодальних консультацій, діалогу, розпізнавання, а також процесів прийняття рішень, які поєднують фазу опрацювання рішення (decision-making) з фазою прийняття рішення (decision-taking). До уваги братимуть досвід дієцезій, синодальні здобутки в інших частинах світу й у вселенській Церкві. Ми перебуваємо на початку вимогливої, але важливої дороги навчання». Є велике усвідомлення цінності партикулярних Церков, їхньої дороги, їхнього багатства й потреби почути їхній голос. У звіті однієї африканської Конференції Єпископів читаємо: «Партикулярні Церкви не можна вже вважати й ставитися до них тільки як до реципієнтів проголошення Євангелія, які не можуть запропонувати нічого або дуже мало».

До цих здобутків додали результати Міжнародної Зустрічі «Парохи для Синоду» (Сакрофано [Рим], 28 квітня – 2 травня 2024), на якій могли висловитися священники, задіяні в парафіяльному душпастирстві. Звіти робочих груп виражали передовсім «радість за можливість слухати один одного. Це був багатий досвід, який підсилив глибоке почуття розуміння і пошани специфічних умов кожного учасника». Була виражена «потреба нового розуміння ролі пароха в синодальній Церкві, шануючи різні церковні традиції» і побоювання щодо неможливості дійти до периферії й тих, які живуть на маргінесах: «Якщо Церква хоче бути синодальною, то повинна вислухати їхній голос».

Так само для редагування цього Instrumentum laboris використано матеріали, подані п’ятьма робочими групами, створеними Генеральним Секретаріатом Синоду, в які ввійшли фахівці з різних частин світу, особи обидвох статей та різного церковного стану, які працювали над синодальним методом з метою богословського і канонічного поглиблення поняття синодальності та її наслідків для життя Церкви[4].

Групі фахівців, до складу якої ввійшли єпископи, священники, богопосвячені особи, миряни, чоловіки й жінки, богослови, каноністи й біблієзнавці з усіх континентів й різних церковних умов, доручили перечитали весь зібраний матеріал й відповісти на навідне запитання, щоби відредагувати цей Instrumentum laboris. Висновки цієї групи, як і попередніх п’ятьох робочих груп, використовуватимуть у подальших матеріалах, які супроводжуватимуть Instrumentum laboris з метою забезпечення богословських основ для певного змісту.

Разом із приготуваннями до Другої Сесії розпочалася праця десяти Дослідницьких Груп[5], які вивчали інші теми[6], які вийшли з RdS і на які Святіший Отець звернув увагу після закінчення міжнародних консультацій. Ці Дослідницькі Групи, сформовані зі священників і фахівців з усього світу, використовують метод синодальної праці. Вони «були створені на основі спільної згоди між компетентними дикастеріями Римської Курії для розгляду різних тем і Генеральним Секретаріатом Синоду, якому доручили координацію дій» згідно з Chirografo, підписаним Папою Франциском 16 лютого 2024 і в духові Апостольської Конституції Praedicate Evangelium (art. 33). Дослідницькі Групи повинні закінчити свою працю, якщо це можливо, до червня 2025, але в жовтні 2024 дати Асамблеї звіт із результатів своєї праці. У такий спосіб, не чекаючи на закінчення Другої Сесії, Папа Франциск уже прийняв деякі вказівки Першої Сесії й започаткував працю над їхнім втіленням так, як це передбачено в Апостольській Конституції Episcopalis Communio: «Генеральний Секретаріат Синоду, згідно з темою та обставинами, разом із відповідальним дикастерієм римської Курії та іншими дикастеріями, залученими у різні способи, зі свого боку сприяє виконанню синодальних тверджень, апробованих Понтифіком Рима» (art. 20, § 1). Крім того, в співпраці з Дикастерієм з інтерпретації законодавчих текстів на потреби Синоду створили Комісію Церковного Права. Врешті, застосовуючи вказівки Першої Сесії (див. RdS 16q), 25 квітня 2024 SECAM (Симпозіум Конференцій Єпископів Африки і Мадагаскару) озвучив створення спеціальної Комісії для розпізнавання богословських і душпастирських наслідків полігамії для Церкви в Африці.

Робочий інструмент для Другої Сесії

Шляхом мовчання, молитви, слухання Божого Слова, братерського діалогу й радісних зустрічей, часом нелегких, ми, як Божий Люд, зростали в усвідомленні наших стосунків як братів і сестер у Христі й спільної відповідальності за те, що ми – спільнота врятованих, яка словом і життям проголошує всьому світові красу Божого Царства. Ця тотожність – це не абстрактна ідея, а живий досвід конкретних імен і облич. Під час приготування до Другої Сесії та під час її праці ми продовжуємо задаватися запитанням: у який спосіб тотожність синодального Божого Люду в місії може прийняти конкретну форму в стосунках, на дорогах і в місцях життя Церкви?

Цей Instrumentum laboris повинен допомогти відповісти на це запитання, і для нього важливе те, що було сказано про Instrumentum laboris для Першої Сесії: «Це не документ Магістеріуму Церкви і не звіт із соціологічних опитувань; він не подає вказівок щодо процедур, цілей та завдань, як і повного опрацювання богословського бачення» (n. 10; див. DTC n. 8). Щоби зрозуміти цей документ, його потрібно вмістити в контекст усього синодального процесу, бо його сформувала циклічність діалогу між Церквами, анімованого й підтримуваного Генеральним Секретаріатом Синоду. Перша Сесія Асамблеї (2023) зібрала результати місцевих і континентальних консультацій, які шукали «характерні для синодальної Церкви риси, динаміку й сопричастя, місію й характерну участь» (RdS, Введення). За допомогою молитви, діалогу й розпізнавання в RdS зібрали і сформулювали як збіжні точки, так і пропозиції, які постали зі спільної праці. Те, що постало, можна описати як першу відповідь на запитання: «Синодальна Церква, що говориш про себе саму?» Друга Сесія не повторює ці кроки, а покликана йти далі, зосередившись на основному запитанні: «У який спосіб бути синодальною Церквою в місії?» Інші питання, які з’явилися під час цієї дороги, стали предметом праці в інший спосіб: на рівні партикулярних Церков і в десятьох Дослідницьких Групах. Обидві Сесії не можна ні розділити, ні протиставляти одна одній: наступна продовжує попередню і, насамперед, є частиною ширшого процесу, який, як вказано в Апостольській Конституції Episcopalis communio, не закінчується в жовтні 2024.

Практично цей Instrumentum laboris відкриває секцію, присвячену Основам розуміння синодальності, яка знову пропонує зростання усвідомлення синодальності, схваленої Першою Сесією. Далі йдуть три частини, тісно між собою з’єднані, які освітлюють різні перспективи місіонерсько-синодальне життя Церкви: І) з перспективи Взаємовідносин – з Господом, між братами й сестрами й між Церквами, – які рішуче підтримують структури Церкви; ІІ) з перспективи Шляхів, які підтримують і зміцнюють конкретний динамізм взаємовідносин; ІІІ) з перспективи Місць, які опираються абстрактному універсалізмові й говорять про конкретний контекст, в якому втілюються взаємовідносини з усією своєю різноманітністю, плюралізмом і взаємозв’язками, які глибоко вкорінені в фундамент, з якого народжується визнання віри. Кожна з цих секцій буде предметом молитви, обміну думок і розпізнавання в одному з модулів, які структурують працю Другої Сесії, під час якої всіх запросять «запропонувати свій внесок як дар для інших, а не як абсолютну певність»» (RdS, Введення), на дорозі, яку члени Асамблеї покликані пройти і працювати разом. На цій основі опрацюють Підсумковий Документ, який охопить увесь пройдений шлях, і подадуть Святішому Отцеві напрямні щодо подальших кроків і конкретних форм їх реалізації.

Ми можемо сподіватися на поглиблене розуміння спільного значення синодальності, кращого зосередження на практиках синодальної Церкви і навіть на пропозиції деяких змін в церковному праві (інші, більш значущі зміни можуть відбутися після кращого засвоєння і втілення запропонованих основ). Але, безумовно, не отримаємо відповіді на всі питання. Також і тому, що інші питання виникатимуть у процесі дороги навернення і реформ, до яких Друга Сесія запросить усю Церкву. Позитивною стороною вже пройденої дороги, безсумнівно, є факт, що ми досвідчили і навчилися методу спільного розв’язання питань шляхом діалогу і розпізнавання. Ми все ще вчимося у який спосіб бути місіонерсько-синодальною Церквою, але це завдання, як ми переконалися, можемо виконувати з радістю.

Основи

Мета цього розділу Instrumentum laboris – накреслити основи бачення місіонерсько-синодальної Церкви, запрошуючи нас поглибити розуміння таїни Церкви. Йдеться не про повний еклезіологічний трактат, а про допомогу для розпізнавання синодальної Асамблеї у жовтні 2024. Відповідь на запитання «У який спосіб бути синодальною Церквою в місії?» вимагає простору, в який можна помістити роздуми і душпастирські та богословські пропозиції, вказуючи дорогу, яка по суті є дорогою навернення і реформ. Конкретні кроки Церкви, в свою чергу, дадуть можливість краще зосередитися на цьому просторі й поглиблювати розуміння основ згідно з циклічністю, яка характеризує всю історію Церкви.

У Христі, світлі всіх народів, ми – єдиний Божий Люд, покликаний бути знаком і знаряддям єдності з Богом і єдності людського роду. Ми це реалізуємо, йдучи разом в історії, живучи в сопричасті, яке підтримується участю в тринітарному житті, сприяючи участі всіх з огляду на спільну місію. Це бачення глибоко вкорінене в живу традицію Церкви. Синодальний процес дав можливість дозрівати оновленому усвідомленню, яке виражається в збігах, які з’явилися на дорозі, розпочатій у 2021. Перша Сесія синодальної Асамблеї (жовтень 2023) зібрала їх у RdS і представила всій Церкві для розпізнавання, яке має закінчитися під час Другої Сесії.

Церква – Божий Люд, Таїнство єдності

1. З хрещення в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа походить містична, динамічна і спільнотна тотожність Божого Люду, спрямована на повноту життя, в якому Господь Ісус нас випереджає, і на місію запрошення всіх людей прийняти в свободі дар спасіння (див. Мт. 28, 18-19). Під час хрещення Ісус одягає нас в Себе, ділиться з нами своєю тотожністю і місією (див. Гал. 3, 27).
2. «Бог вирішив освятити і спасти людей не поодинці, без жодного зв’язку між ними, а звести їх у народ, який пізнавав би Його у правді і служив би Йому у святості» (LG 9), беручи участь у сопричасті Пресвятої Тройці. В своєму Людові й через нього Бог здійснює і об’являє спасіння, яке нам дає у Христі. Синодальність вкорінена у це динамічне бачення Божого Люду, який має універсальне покликання до святості й місії і йде до Отця слідами Ісуса Христа, оживлений Святим Духом. Синодальний і місіонерський Божий Люд проголошує і свідчить про Добру Новину спасіння у різних контекстах, в яких він живе й подорожує. Мандруючи разом із усіма народами землі, з їхніми культурами і релігіями, він веде з ними діалог і супроводжує їх.
3. Синодальний процес розвинув усвідомлення того, що означає бути Божим Людом, зібраним як «Церква з кожного племені, мови, люду й нації» (RdS 5), який досвідчує свою мандрівку до Царства у різних контекстах і культурах. Божий Люд – спільнотний суб’єкт, який проходить віхами історії спасіння до його повноти. Божий Люд – не сума охрещених, а «ми» Церкви, спільнотний та історичний суб’єкт синодальності й місії, щоби всі могли отримати спасіння, приготоване Богом. Інкорпоровані в цей Люд через віру і хрещення, нас супроводжують Діва Марія, «знамення непохитної надії та розради для мандрівного Народу Божого […] аж поки настане день Господній (пор. 2 Пт. 3, 10)» (LG 68), апостоли, які віддали своє життя ради свідчення своєї віри, визнані святі і святі «по сусідству».
4. «СВІТЛО НАРОДІВ – Христос» (LG 1), і це світло осяює обличчя Церкви, яке «є у Христі немовби Таїнством, тобто знаком і знаряддям щонайглибшого єднання з Богом та єдності всього людського роду» (там само). Подібно як місяць, Церква сяє віддзеркаленим світлом, отож не може розуміти свою місію в самореферентному значенні, а приймає відповідальність бути таїнством зв’язків, стосунків і сопричастя ради єдності всього людства, особливо в наші часи, здоміновані кризою участі, тобто браку відчуття спільного призначення і занадто індивідуальним поняттям щастя – отож і спасіння. У своїй місії Церква передає світові Божий план об’єднати в Ньому все людство ради спасіння. Тому Церква проголошує не себе, «але Христа Ісуса, Господа» (2 Кор. 4, 5). Якби так не відбувалося, то Церква би втратила своє існування в Христі, «немовби Таїнстві» (див. LG 1), і також свою тотожність і сенс існування. На шляху до повноти Церква є таїнством Божого Царства в світі.

Спільне значення синодальності

5. Терміни синодальність і синодальний, які походять із древньої і постійної церковної практики збиратися на синоді[7], завдяки досвіду останніх років тепер краще розуміють і втілюють у життя. Щораз частіше їх асоціюють з «прагненням, щоб Церква була ближче до людей, менш бюрократичною і більш комунікативною» (RdS 1b), щоби була домом і родиною Бога. Під час Першої Сесії Асамблея виробила спільне розуміння «синодальності», яке становить основу цього Instrumentum laboris. Мета різних актуальних досліджень – краще зосередити католицьку перспективу на цьому конститутивному вимірі Церкви в діалогу з різними християнськими традиціями, поважаючи відмінності й особливості кожної з них. У ширшому значенні «синодальність – це спільна подорож християн із Христом, в єдності з усім людством до Царства. Синодальність орієнтована на місію і передбачає асамблеї на різних рівнях церковного життя, взаємне слухання, діалог, спільне розпізнавання, опрацювання консенсусу як вираження уприсутнення живого Христа в Святому Духові і прийняття рішень на основі диференційованої співвідповідальності» (RdS 1h).
6. Отож, синодальність означає «особливий стиль, який характеризує життя і місію Церкви» (CTI, n. 70), стиль, який розпочинається зі слухання як першої дії Церкви. Віра, яка народжується зі слухання проголошення Доброї Новини (див. Рим. 10, 17), живе завдяки слуханню: слуханню Божого Слова, слуханню Святого Духа, слуханню інших людей, слуханню живої традиції Церкви і її Магістеріуму. На етапах синодального процесу Церква ще раз досвідчила те, чого навчає Святе Письмо: проголошувати можна лише те, що було почуте.
7. Синодальність «повинна виражатися в звичайному способі життя і діяльності Церкви […] і здійснюватися через спільнотне слухання Слова, целебрування Євхаристії, братерське сопричастя, співвідповідальність і участь усього Божого Люду на різних рівнях і в різних служіннях і ролях в його житті та місії» (там само). Цей термін також вказує на церковні структури й процеси, в яких синодальна природа Церкви виражається на інституційному рівні, і означає особливі події, на які Церква скликається компетентною владою (див. там само). Щодо дійсності Церкви категорія синодальності не є альтернативою категорії сопричастя. Дійсно, в контексті еклезіології Божого Люду, показаної ІІ Ватиканським Собором, поняття сопричастя виражає глибоку суть таїни і місії Церкви, джерелом і піком якої є целебрування Євхаристії, тобто в єдності з Триєдиним Богом і в єдності між людьми – що здійснюється у Христі через Святого Духа. Синодальність, у стислому значенні, «означає особливий спосіб життя й діяльності Церкви Божого Люду, який об’являється і здійснюється в конкретних обставинах – це сопричастя у «спільній ході», у зібраннях на асамблеях і в участі всіх членів в їхній євангелізаційній місії» (CTI, n. 6).
8. Синодальність у жодному разі не знецінює особливу владу і специфічне завдання, яке сам Христос доручає пастирям: єпископам, священникам, їхнім співпрацівникам, римському Понтифіку, який «є постійним і видимим началом та основою єдності – як єпископів, так і множества вірних» (LG 23). Навпаки, синодальність пропонує «найвідповідніші інтерпретаційні основи для розуміння самого ієрархічного служіння» (Франциск, Промова з нагоди 50-річчя створення Синоду Єпископів, 17 жовтня 2015), запрошуючи всю Церкву, включно з тими, які здійснюють владу, до справжнього навернення і реформи.
9. Синодальність – не мета сама в собі. Оскільки вона дає можливість виразити природу Церкви й оцінити всі харизми, покликання і служіння в Церкві, то дозволяє спільноті тих, хто «з вірою спозирає на Ісуса» (LG 9), проголошувати в найвідповідніший спосіб Євангеліє жінкам і чоловікам усіх епох і часів, як і бути «видимим Таїнством» (там само) спасительної єдності, якої прагне Бог. Отож синодальність і місія між собою тісно зв’язані. Якщо Друга Сесія виділяє деякі аспекти синодального життя, то робить це з думкою про більшу ефективність у місії. Водночас синодальність – це умова для продовження екуменічної дороги до видимої єдності всіх християн. Дослідницька Група (n. 10) займається зібранням плодів екуменічної дороги в церковній практиці.

Єдність як гармонія в різноманітності

10. Динамізм церковного сопричастя, отож і синодального життя Церкви в євхаристичній літургії знаходить власну модель і сповнення. У ній сопричастя вірних (communio Fidelium) й водночас сопричастя Церков (communio Ecclesiarum), яке проявляється у сопричасті єпископів (communio Episcoporum) згідно з древнім принципом, що «Церква існує в єпископові, а єпископ – у Церкві» (Св. Кипріян, Epistola 66, 8). Господь поставив апостола Петра і його наступників (див. Мт. 16, 18) на служіння сопричастя. Силою Петрового служіння Єпископ Рима є «постійним і видимим началом та основою» (LG 23) єдності Церкви, яка виражається у сопричасті всіх вірних, усіх Церков, усіх єпископів. У такий спосіб об’являється гармонія як дія Святого Духа, Який сам є гармонією в особі, в Церкві (див. св. Василій, Sul Salmo 29, 1).
11. Під час синодального процесу прагнення єдності Церкви зростало разом із усвідомленням її різноманітності. Саме діалог між Церквами нагадав, що немає місії без контексту, тобто без ясного розуміння, що дар Євангелія призначений особам і спільнотам, які живуть у конкретних епохах і місцях, і не зачинені в собі, а несуть історії, які слід визнати й шанувати, і заохочувати їх відчинятися на ширші горизонти. Одним із найбільших дарів, отриманих на цій дорозі, була можливість відкрити й святкувати красу «багатоликого обличчя Церкви» (Св. Йоан Павло II, Novo Millennio Ineunte, 40). Синодальне оновлення сприяє оцінюванню контекстів як місць, в яких стає присутнім і здійснюється універсальний Божий заклик стати Його Людом, увійти в Боже Царство, яким є «праведність, мир і радість у Святому Дусі» (Рим. 14, 17). У такий спосіб різні культури зможуть осягнути єдність, яка підтримуватиме і доповнюватиме їхню живу різноманітність. Уміння цінувати контексти, культури і різноманітність – це ключ до зростання у формі місіонерсько-синодальної Церкви.
12. Так само зросло усвідомлення різних дарів і покликань, які Святий Дух постійно пробуджує в Божому Люді. У такий спосіб народжується прагнення розвивати розпізнавання, зрозуміти зв’язок цих дарів і покликань у конкретному житті кожної Церкви й вселенської Церкви, і, передовсім, використовувати їх для добра місії. Це також зумовлює глибші роздуми над питанням участі відносно сопричастя і місії. На кожному етапі дороги з’являлося прагнення розширювати можливість участі й здійснення співвідповідальності всіх охрещених, чоловіків і жінок, у різноманітності їхніх дарів, покликань і служінь. Це прагнення виражається у трьох напрямках. Перший – потреба «прояснити» здатність проголошувати й передавати віру відповідними засобами в актуальних умовах. Другий – оновлення літургічного і сакраментального життя, виходячи з красивих, гідних, доступних богослужінь, які залучають усіх учасників, добре вкорінені в культуру й здатні живити місіонерську ревність. Третій – виходить зі смутку, викликаного браком участі багатьох членів Божого Люду на цій дорозі церковного оновлення, і зусиль Церкви, спрямованих жити повнішими й здоровими стосунками між чоловіками й жінками, між поколіннями, між особами й групами з різними культурними тотожностями й соціальними умовами, особливо з убогими й маргіналізованими. Ця слабкість у стосунках, участі й сопричасті залишається перешкодою до повної віднови Церкви в місіонерсько-синодальному значенні.

Сестри й брати у Христі: відновлена взаємність

13. Перша відмінність, з якою ми зустрічаємося як люди, – відмінність між чоловіками й жінками. Наше християнське покликання – шанувати ці відмінності як Божий дар, жити в лоні Церкви динамічною взаємністю стосунків як знаком для світу. Роздуми над таким баченням у синодальному ключі, матеріал, зібраний на всіх фазах, показав необхідність повнішого визнання дарів, покликання і ролі жінок у всіх сферах життя Церкви як неминучого кроку для підтримки цієї взаємності у стосунках. Синодальна перспектива виділяє три богословські орієнтири як дороговказ для розпізнавання: a) участь вкорінена в еклезіологічні наслідки хрещення; b) ми, як Люд охрещених, покликані не закопувати наші таланти, а відкривати дари, які Святий Дух уділяє кожному для добра спільноти і світу; c) поважаючи покликання кожного, дари, які Святий Дух уділяє вірним, повинні впорядковуватися між собою, а всі охрещені повинні співпрацювати в дусі співвідповідальності. В наших роздумах нас веде свідчення Святого Писання: Бог вибрав деяких жінок для свідчення і проголошення воскресіння. Силою хрещення вони перебувають у стані повної рівноправності, отримують від Святого Духа ті самі дари і покликані служити місії Христа.
14. У цьому сенсі спочатку потрібно змінити ментальність: навернення до візії взаємовідносин, взаємозалежності та взаємності між жінками і чоловіками, які є сестрами і братами у Христі з огляду на спільну місію. Саме сопричастя, участь і місія Церкви страждають через брак навернення взаємовідносин і структур. Одна латиноамериканська Конференція Єпископів стверджує: «Церква, всі члени якої можуть відчувати співвідповідальність, – це привабливе і вірогідне місце».
15. Різні Конференції Єпископів визнають, що в житті Церкви є багато сфер, відкритих для участі жінок. Але також вказують, що ці можливості участі часто не використовуються. Тому вони пропонують, щоб Друга Сесія сприяла цьому усвідомленню й заохочувала до його подальшого розвитку в середовищі парафій, дієцезій та інших церковних структур, включно з особами на відповідальних посадах. Вони також закликають до пошуку подальших форм душпастирства та інших служінь, які краще виражають дари, які Святий Дух уділяє жінкам у відповідь на душпастирські потреби нашого часу. Одна латиноамериканська Конференція Єпископів наголошує: «У нашій культурі присутність мачизму дуже потужна, в той час як потрібна активніша участь жінок у всіх церковних середовищах. Як наголошує Папа Франциск, їхнє бачення ситуації незамінне в процесі прийняття рішень та служінь у різних формах душпастирства і місії».
16. З праці Конференцій Єпископів випливають конкретні прохання до Другій Сесії, зокрема: а) промоція просторів діалогу в Церкві, щоби жінки могли ділитися досвідом, дарами, кваліфікаціями, духовними, богословськими і душпастирськими інтуїціями для добра всієї Церкви; b) більша участь жінок в процесах церковного розпізнавання на всіх фазах прийняття рішень (опрацювання і прийняття рішень); с) більший доступ до відповідальних посад у дієцезіях і церковних закладах згідно з існуючими нормами; d) краще визнання і рішуча підтримка життя і дарів богопосвячених жінок та залучення їх до відповідальних посад; е) допуск жінок до відповідальних посад у семінаріях, богословських інститутах і факультетах; f) збільшення кількості жінок, які виконують функції суддів у церковних судових процесах. Багато голосів також продовжують заохочувати звертати увагу на використання мови та низки образів зі Святого Письма і традиції у проповіді, навчанні, катехизації та офіційних церковних документах.
17. Якщо одні партикулярні Церкви просять допустити жінок до дияконату, то інші виступають проти. Ця тема не буде обговорюватися на Другій Сесії, але над нею слід проводити богословські дослідження у відповідний час і спосіб. Дослідницька Група n. 5 врахує результати двох попередніх Комісій й займеться дослідженням цієї теми.
18. Багато озвучених вище прохань стосуються також чоловіків-мирян, на недостатню участь яких у житті Церкви часто нарікають. Загалом, роздуми про роль жінок часто проявляють бажання посилити всі служіння, які виконують миряни (чоловіки й жінки). Також були прохання, щоби миряни, чоловіки й жінки, відповідно приготовані, проголошували Боже Слово також під час целебрування Євхаристії.

Заклик до навернення і реформи

19. Ісус розпочав публічне служіння від заклику до навернення (див. Мр. 1, 15). Це запрошення переосмислити індивідуальний і спільнотний стиль життя і дозволити Святому Духові перемінити нас. Жодна реформа не може обмежуватися структурами, а повинна вкорінитися у внутрішню трансформацію згідно з думками, «які були й у Христі Ісусі» (Фил. 2, 5). Для синодальної Церкви перше навернення – це навернення до слухання, нове відкриття якого є одним із найбільших плодів пройденої вже дороги: спочатку слухання Святого Духа, який є справжнім протагоністом Синоду, потім взаємне слухання як основна постава в місії.
20. Синодальний стиль Церкви пропонує людству багато важливих прозрінь. В епоху зростання нерівності, розчарування традиційними моделями управління і функціонуванням демократії, домінування ринкових моделей у стосунках між людьми, спокус вирішувати конфлікти силою, а не діалогом, синодальність може стати натхненням для майбутнього наших суспільств. Її привабливість полягає в тому, що це не управлінська стратегія, а практика, яку слід втілювати й виконувати з вдячністю. Синодальний спосіб переживання стосунків – це соціальне свідчення, яке відповідає на глибоку потребу людини, щоб вона відчула, що конкретна спільнота її прийняла і визнала. Синодальність – це виклик зростаючій ізоляції людей і культурному індивідуалізму, який часто поглинає навіть Церкву. Синодальність закликає нас до взаємної турботи, до взаємозалежності та співвідповідальності за спільне благо. Синодальність – це також виклик надмірному соціальному колективізму, який придушує індивідів і не дає їм можливості бути вільними суб’єктами власного розвитку. Готовність слухати всіх, особливо вбогих, до якого заохочує синодальний стиль життя, перебуває у великому контрасті зі світом, в якому зосередження влади виключає убогих, маргіналізованих і меншини. Синодальний процес показав, наскільки сама Церква потребує зростати в цьому вимірі. Над цим питанням працює Дослідницька Група n. 2.
21. В кожній фазі синодального процесу сильно наголошували на потребі оздоровлення, примирення і відновлення довіри в Церкві й суспільстві. Йдеться про основні напрямні місіонерської праці Божого Люду в нашому світі й водночас про дар, про який ми повинні просити. Прагнення йти цим шляхом – це вже результат синодального оновлення.

Частина І – Взаємовідносини

Упродовж усього синодального процесу і в різних частинах світу лунали вимоги, щоб Церква не була бюрократичною, а здатною плекати стосунки: з Господом, між чоловіками і жінками, у родинах, у спільнотах, між соціальними групами. Лише мережа стосунків, яка сплітає багато зв’язків, здатна підтримувати людей і спільноти, пропонувати їм точки відліку та орієнтації і показувати красу життя згідно з Євангелієм. Саме в стосунках з Христом, з іншими людьми, у спільнотах передається віра.

Синодальність як вимогу місії не слід розуміти як організаційне знаряддя, а жити нею і культивувати її як спосіб, у який учні Ісуса будують солідарні стосунки, здатні відповідати на Божу любов, яка постійно їх торкає, і про яку вони покликані свідчити в конкретних ситуаціях свого життя. Щоби зрозуміти, у який спосіб бути синодальною Церквою в місії, потрібно пройти через навернення стосунків, яке змінить напрямок і діяльність кожної особи, особливо тих, завдання яких – анімувати стосунки для служіння єдності, здійснюючи обмін дарами, який звільнює і збагачує всіх.

У Христі й у Святому Духові: християнське втаємничення

22. «Церква-паломниця за природою своєю є місійною, адже вона, відповідно до задуму Бога-Отця, виводить свій початок із місії Сина та місії Святого Духа» (AG 2). Зустріч з Ісусом, з’єднання з Ним у вірі, християнське втаємничення вводять у життя самої Пресвятої Тройці. Через дар Святого Духа Господь Ісус чинить учасниками Його зв’язку з Отцем тих, які отримують хрещення. Дух, який наповнював Ісус, керував Ним (див. Лк. 4, 1), помазав Його, послав проголошувати Євангеліє (див. Лк. 4, 18), воскресив Його з мертвих (див. Рим. 8, 11), – це той самий Дух, який помазує членів Божого Люду. Цей Дух чинить нас дітьми й спадкоємцями Бога, і через Нього ми звертаємося до Бога «Авва, Отче!» (Гал. 4, 6; Рим. 8, 15).
23. Для розуміння природи синодальної Церкви в місії необхідно зрозуміти її тринітарний фундамент, особливо – нерозривний зв’язок між працею Христа і працею Святого Духа в історії людства і в Церкві: «Святий Дух, що живе у віруючих і наповнює всю Церкву та управляє нею, творить цю дивовижну спільність вірних і так глибоко всіх у Христі з’єднує, що є Началом церковної єдності» (UR 2). Тому дорога християнського втаємничення дорослих – це упривілейований контекст для розуміння синодального життя Церкви. Вона проливає світло на її початок і фундамент: стосунки, які об’єднують і розрізняють три божественні Особи. За посередництвом дарів хрещення Святий Дух уподібнює нас до Христа – царя, священника і пророка, чинить нас членами Його Тіла, Церкви, і дітьми єдиного Отця. У такий спосіб ми покликані до місії та співвідповідальності за те, що нас об’єднує в одній єдиній Церкві. Ці дари мають потрійну й неподільну орієнтацію: особисту, спільнотну і місіонерську. Вони зобов’язують кожного охрещеного чоловіка і жінку і уможливлюють будування братерських стосунків у своїй церковній спільноті, пошуки щораз помітнішого і глибокого сопричастя з усіма тими, з якими розділяють те саме хрещення, проголошення і свідчення Євангелія.
24. Якщо, з одного боку, місіонерська синодальність вкорінена в християнське втаємничення, то, з другого боку, вона повинна показувати спосіб, у який Божий Люд переживає і присвоює втаємничення, роблячи його своїм з огляду на те, що воно справді означає, і долає статичне та індивідуалістське бачення, недостатньо поєднане з наслідуванням Христа й життям у Святому Дусі. У такий спосіб відновлюється динамічна і трансформаційна цінність втаємничення. У перші століття, читаючи в Книзі Буття, що шостого дня Бог сказав: «Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу» (Бт. 1, 26), християни помітили, як динамізм стосунків вписаний в антропологію створіння. Вони бачили в образі й подобі втіленого Сина можливість поступового уподібнення, прояв благодатної подорожі до свободи вибору бути з Христом і бути таким як Він. Ця подорож розпочинається зі слухання Божого Слова, завдяки якому катехумен поступово входить на дорогу наслідування Ісуса Христа. Хрещення служить динамізму подоби, і тому не є дією, яка закінчується у момент закінчення целебрування. Це дар, який слід зміцнювати, підтримувати й використовувати в зусиллях навернення, у місії та участі в житті спільноти. Християнське втаємничення досягає своєї вершини в недільній Євхаристії, яка повторюється щотижня як знак невпинного дару благодаті, яка уподібнює нас до Христа і чинить членами Його Тіла, й водночас є поживою, яка підтримує нас на дорозі навернення і в місії.
25. У цьому значенні євхаристичне зібрання проявляє і живить місіонерсько-синодальне життя Церкви. За участі всіх християн, які виконують різні служіння, і під головуванням єпископа чи священника християнська спільнота стає видимою і в ній здійснюється диференційована співвідповідальність за місію усіх членів. Літургія – це «вершина, до якої прямує діяння Церкви, і водночас джерело, з якого плине вся її сила» (SC 10), і водночас – це джерело синодального життя Церкви і прототип кожної синодальної події, яка проявляє таїну Пресвятої Тройці «як у дзеркалі» (1 Кор. 13, 12; див. DV 7).
26. Потрібно, щоби душпастирські пропозиції та літургічні практики зберігали й щораз краще підкреслювали зв’язок між дорогою християнського втаємничення і місіонерсько-синодальним життям Церкви, уникаючи зведення втаємничення до виключно педагогічного знаряддя або показника суто соціальної приналежності, а сприяли прийняттю особистого дару, орієнтованого на місію і побудову спільноти. Необхідно буде опрацювати відповідні душпастирські та літургійні вказівки з урахуванням різноманітних історичних ситуацій та культур, в які занурені різні партикулярні Церкви, і також взяти до уваги відмінності між тими Церквами, в яких християнське втаємничення стосується переважно молодих або дорослих людей, і тими, в яких воно стосується переважно, якщо не виключно, дітей.

Для Божого Люду: харизми й служіння

27. «Є і між дарами різниця, але Дух той самий; різниця теж і між служінням, але Господь той самий. Різниця є і між ділами, але Бог той самий, який усе в усіх робить. Кожному дається виявлення Духа на спільну користь» (1 Кор. 12, 4-7). В основі різноманітних харизм (дарів благодаті) і служінь (види праці в Церкві з огляду на місію) стоїть свобода Святого Духа: Він їх уділяє і безперестанку діє, щоби вони показували єдність віри і належності до одної єдиної Церкви в різноманітності осіб, культур і місць. Дари, навіть найпростіші й найпоширеніші, призначені для потреб і місії Церкви (див. LG 12). Водночас вони ефективно допомагають життю суспільства в його різних аспектах. Дари часто спільні й породжують різні форми богопосвяченого життя і церковних структур.
28. Первинне середовище, в яке кожний охрещений вносить свої дари, повинно проявлятися не в організації діяльності чи церковних структур, а в щоденному житті, в родинних і соціальних стосунках, у різноманітних ситуаціях, в яких християни, індивідуально чи спільно, покликані плекати дари благодаті, отримані для спільного добра. Плідність дарів, як і служінь, залежить від дії Бога, від покликання, яке Він адресує кожному, від великодушного і мудрого прийняття цього дару охрещеними, від його визнання і супроводження церковною владою. Отож, в жодному разі їх не можна вважати власністю тих, хто їх отримав і використовує, бо вони призначені не тільки для їхнього добра.
29. Як вираз свободи Святого Духа в уділянні дарів і як відповідь на потреби окремих спільнот, в Церкві існують різноманітні служіння, які може виконувати будь-який охрещений – чоловік чи жінка. Це не принагідні послуги, а служіння, визнані спільнотою й тими, хто нею керує. Їх можна назвати служіннями хрещення, щоби вказати на їх спільний корінь (Таїнство Хрещення) і відрізнити від служінь рукопокладення, вкорінених у Таїнство Священства. До прикладу, є чоловіки й жінки, які координують малі церковні спільноти, керують молитовними моментами (на похоронах чи в інших випадках), виконують роль надзвичайних служителів Святого Причастя, виконують інші служіння – не обов’язково літургічного характеру. Латинські та східні канонічні норми вже передбачають, що в деяких випадках також і миряни, чоловіки й жінки, можуть бути надзвичайними служителями Таїнства Хрещення. Згідно з нормами латинського права, єпископ може делегувати мирянам, чоловікам чи жінкам, право асистувати під час Таїнства Подружжя. Важливо продовжувати роздуми про те, як довірити ці служіння мирянам у більш стабільній формі. Ці роздуми повинні супроводжуватися роздумами про сприяння більшій кількості форм мирянського служіння, навіть поза літургійною сферою.
30. Останнім часом певні форми служіння, які вже давно присутні в житті Церкви, отримали нову конфігурацію як інституційні служіння: служіння лекторів та служіння аколітів (див. Апостольський Лист у формі Motu Proprio Spiritus Domini, 10 січня 2021). Також сформувалося інституційне служіння катехитів (див. Апостольський Лист у формі Motu Proprio Antiquum ministerium, 10 травня 2021). Інституційні служіння єпископ надає чоловікам і жінкам один раз у житті спеціальним обрядом і після відповідного розпізнавання та належної підготовки. Терміни і способи здійснення цих служінь повинні визначатися мандатом від легітимного органу влади. Окремі богословські та канонічні питання, що стосуються конкретних форм церковного служіння, зокрема питання необхідної участі жінок у житті та керівництві Церквою, були доручені Дикастерію Віровчення у діалозі з Генеральним Секретаріатом Синоду (Дослідницька Група n. 5).
31. Хоча не всі дари приймають форму служінь, але всі служіння базуються на дарах, даних деяким членам Божого Люду, які покликані до різноманітної діяльності, щоби кожний член спільноти міг брати участь у побудові Тіла Христа (див. Еф. 4, 12) і взаємному служінні. Служіння, як і дари, потрібно визнати, підтримувати й цінити. Синодальний процес неодноразово показав, що розпізнавання і підтримка дарів і служінь, і також визначення потреб спільнот і суспільств, на які слід відповісти, є аспектами, в який партикулярні Церкви повинні зростати, використовуючи відповідні критерії, знаряддя і процедури. ІІ Ватиканський Собор навчає, що завдання душпастирів – визнати служіння і дари, «щоб ті, кожен по-своєму, одностайно співпрацювали в єдиному ділі» (LG 30). Розпізнавання дарів і служінь – це суто церковна справа: щоби їх визнати й підтримувати, єпископ повинен вислухати всіх причетних: мирян, спільноту, органи, які беруть у цьому участь. З цією метою потрібно створити процедури, відповідні для різних обставин, але завжди намагатися осягнути справжній консенсус щодо критеріїв та результатів розпізнавання. Результати з зустрічі «Парохи для Синоду» сильно наголошують на цій потребі.
32. Також з’явилося заохочення до більшої довіри до дії Святого Духа і до більшої відваги й креативності в розпізнаванні, як отримані й прийняті дари поставити на служіння місії Церкви, допасовуючи їх до різних місцевих обставин. Саме різноманітність контекстів, а отже, і потреб спільнот, спонукає партикулярні Церкви під проводом своїх пастирів та їхніх об’єднань «в межах кожного великого суспільно-культурного простору» (AG 22) зі смиренням і впевненістю творчо розпізнавати служіння, які слід визнати, доручити комусь або створити, щоб відповісти на душпастирські та суспільні потреби. І тому потрібно визначити критерії і способи виконання такого розпізнавання. Слід також подумати про те, як доручати служіння хрещення (неінституційні та інституційні), визначаючи час і місця для їх здійснення в епоху, коли людям легше переїжджати з одного місця в інше.
33. Пройдена дорога привела до визнання, що синодальна Церква – це Церква, яка слухає, яка здатна приймати і супроводжувати, яку сприймають як дім і родину. Йдеться про потребу, яку виразили на всіх континентах і яка стосується людей, які з різних причин виключені або відчувають себе виключеними з церковної спільноти або їм важко знайти в ній повне визнання своєї гідності й дарів. Цей брак прийняття їх відкидає і перешкоджає їм йти дорогою віри й зустрітися з Господом, і позбавляє Церкву їхнього доробку в місію.
34. Тому видається дуже доцільним створити служіння слухання і супроводження, яке визнають і встановлять, і завдяки якому ця риса синодальної Церкви буде відчутної. Потрібно, щоби спільнота мала «відчинені двері», через які особи можуть увійти, не відчуваючи загрози чи осудження. Форми здійснення цього служіння потрібно допасувати до місцевих обставин згідно з різним досвідом, структурами, соціальними умовами й наявними засобами. Це відкриває простір для розпізнавання на місцевому рівні, залучаючи національні чи континентальні Конференції Єпископів. Існування цього особливого служіння не означає, що до слухання зобов’язанні тільки ті особи, які виконують це служіння. Навпаки, це служіння має профетичний характер. З одного боку, воно наголошує, що слухання і супроводження – це звичайний вимір життя синодальної Церкви, який у різні способи залучає всіх охрещених і зростати в якому запрошені всі спільноти; з другого боку, нагадує, що слухання і супроводження – це церковне служіння, а не індивідуальні ініціативи, цінність яких у такий спосіб визнають. Усвідомлення цього – це зрілий плід синодального процесу.

Разом з рукопокладеними служителями: для служіння гармонії

35. Під час синодального процесу з’явилися суперечливі дані щодо служіння серед Божого Люду рукопокладених служителів. З одного боку, підкреслюється радість, активність і посвячення єпископів, священників і дияконів у здійсненні свого служіння; з другого боку, говорять про своєрідну втому, спричинену передовсім почуттям ізоляції, самотності, браку здорових і тривалих стосунків, пригнічення вимогами відповідати на кожну потребу. Це може бути одним із токсичних наслідків клерикалізму. Зокрема, постаті єпископа часто надають надмірні якості, що призводить до нереалістичних очікувань того, що може розумно зробити одна особа.
36. Зустріч «Парохи для Синоду» поєднала цю втому з труднощами єпископів і священників, щоби справді йти разом у спільному служінні. Нове розуміння рукопокладених служителів в перспективі місіонерсько-синодальної Церкви представляє не тільки вимогу цілісності, але й нагоду звільнитися від цих обтяжень – за умови, що це буде супроводжуватися ефективною зміною практик; і користі, які з цього випливатимуть для рукопокладених служителів і вірних, будуть очевидними. Окрім змін на персональному рівні служителів, ця дорога навернення потягне за собою новий спосіб мислення і організації душпастирської праці, який братиме до уваги участь усіх охрещених, чоловіків і жінок, в місії Церкви, спрямований, зокрема, на те, щоб виявити, розпізнати та оживити різні дари та служіння, які виводяться із хрещення. Запитання «У який спосіб бути синодальною Церквою в місії?» спонукає нас до конкретних роздумів про стосунки, структури та процеси, які можуть сприяти оновленому баченню рукопокладених служителів, переходячи від пірамідального до синодального способу здійснення влади. В рамках підтримки дарів і служінь, які походять із хрещення, можна здійснювати перерозподіл завдань, виконання яких не потребує Таїнства Священства. Точніший розподіл відповідальності зможе, безсумнівно, також сприяти процесам прийняття рішень, позначеним більш виразним синодальним стилем.
37. В текстах Собору рукопокладені служителі описуються у дуже чітких термінах, як поставлені для служіння Церкві і для існування Церкви. Своєю владою Собор відновив форму рукопокладеного служіння древньої Церкви, служіння, яке здійснюють різні чини – ті, що віддавна звуться єпископами, пресвітерами, дияконами» (LG 28). У такому розумінні єпископат і пресвітеріат відповідають особливій участі в священстві Христа Пастиря і Глави церковної спільноти, а дияконат поставлений «не на священство, а на служіння» (LG 29). Різні ступені священства органічно між собою з’єднані та взаємозалежні, зберігаючи свою особливість. Жоден служитель не повинен вважати себе ізольованою одиницею, якій надано певні повноваження; він повинен мислити себе як учасника дарів (munera) Христа, даних йому через Таїнство Священства, у єдності з іншими Служителями, в органічному зв’язку з Божим Людом, до якого він належить, і який в інший спосіб бере участь у цих самих дарах Христа в загальному священстві, базованому на Таїнстві Хрещення.
38. Завдання єпископа – очолювати Церкву, бути в ній видимим принципом єдності та зв’язком сопричастя з усіма Церквами. Особливість його служіння зумовлює владу, яка є власною, звичайною і безпосередньою, і яку кожний єпископ здійснює особисто в ім’я Христа (див. LG 27) в проголошенні Слова, в головуванні під час целебрування Євхаристії та інших Таїнств, у душпастирському проводі. Це не означає, що він незалежний від довіреного йому Божого Люду (див. CD 11), якому він покликаний служити в ім’я Христа Доброго Пастиря. Факт, що «єпископським посвяченням надається повнота таїнства Рукоположення» (LG 21), не виправдовує єпископське служіння, яке має тенденцію бути «монархічним» і сприйматися як накопичення прерогатив, з яких випливають будь-які інші дари і служіння. Навпаки, йдеться про здатність і обов’язок приймати й об’єднувати всі дари, які Святий Дух уділяє охрещеним, чоловікам і жінкам, і різним спільнотам. Деякі аспекти єпископського служіння, включаючи критерії вибору кандидатів на єпископство, розглядалися Дослідницькою Групою n. 7.
39. Також служіння пресвітерів потрібно розуміти і переживати в синодальному значенні. Зокрема, пресвітери «становлять зі своїм єпископом один пресвітерат» (LG 28) на службі Божого Люду партикулярної Церкви (див. CD 11). Тому єпископа не можна сприймати як когось, зовнішнього до пресвітерату, а як того, хто керує партикулярною Церквою, передовсім очолює пресвітерат, до якого він належить в особливий спосіб і яким зобов’язаний в особливий спосіб піклуватися.
40. Єпископу і пресвітерам допомагають диякони у взаємній залежності цих двох видів служіння для здійснення апостольського служіння. Єпископ і пресвітери не самодостатні по відношенню до дияконів і навпаки. Оскільки функції дияконів різноманітні – як показує традиція, літургійна молитва і практика після ІІ Ватиканського Собору, – то їх потрібно виокремлювати в конкретній ситуації кожної партикулярної Церкви. Служіння кожного диякона в будь-якому разі повинно бути задумане в гармонії та сопричасті з іншими дияконами – згідно з природою дияконського служіння та в рамках місії в синодальній Церкві.
41. Крім сприянню єдності в партикулярній Церкві, дієцезіяльний чи єпархіальний єпископ з допомогою пресвітерів і дияконів відповідає також за стосунки з іншими партикулярними Церквами та з всією Церквою, зібраною навколо Єпископа Рима, у взаємному обміні дарів. Здається, що важливо відновити традиційний зв’язок між статусом єпископа і головуванням в партикулярній Церкві, відновити відповідність між сопричастям єпископів (communio Episcoporum) і сопричастям Церков (communio Ecclesiarum).

Між Церквами і в світі: конкретна природа сопричастя

42. Синодальність здійснюється через павутину осіб, спільнот, організацій і низку процесів, завдяки яким відбувається ефективний обмін дарами між Церквами і євангелізаційний діалог зі світом. Спільна подорож охрещених дорогою різних дарів, покликань і служінь, обмін дарами між Церквами – це важливий сакраментальний знак для сучасного світу, який, з одного боку, переживає щораз глибшу взаємозалежність, з другого боку, занурений в культуру корисливості, яка маргіналізує безкорисливість.
43. Згідно з Собором, саме завдяки католицькості Церкви «кожна частина Церкви приносить свої дари іншим частинам та всій Церкві» (LG 13). Завдяки католицькості походить «сув’язь найтіснішого сопричастя між різними частинами Церкви, що діляться духовними багатствами, апостольськими трудівниками і матеріяльними ресурсами. Адже члени Божого Народу покликані ділитися благами, і кожної Церкви стосуються слова Апостола: “Служіть один одному, кожен тим даром, що його прийняв, як добрі домоправителі різноманітної Божої благодаті” (1 Пт. 4, 10)» (там само).
44. Конференції Єпископів бажають, щоби дари розподілялися в дусі солідарності між Церквами, які складають одну єдину Католицьку Церкву, без прагнень домінування чи претензій на вищість, бо існування багатих Церков і Церков, які живуть у крайній бідності, є скандалом. Тому пропонується вжити заходів для сприяння взаємним зв’язкам і формуванню мереж підтримки також на рівні церковних груп.
45. Всі партикулярні Церкви приймають і віддають у сопричасті з єдиною Церквою. Існують Церкви, яким потрібна фінансова і матеріальна допомога; інші взаємно збагачуються свідченнями живої віри й милосердного служіння найубогішим; ще іншим потрібна передовсім допомога євангелізаторів, які присвячують своє життя проповідуванню Євангелія іншим народам. Зокрема, визнається і заохочується великодушність священників, дияконів, богопосвячених осіб, мирян, які беруть участь у місії ad gentes.
46. Партикулярні Церкви виражають прагнення обміну духовними, літургічними і богословськими дарами, і також більшим діленням свідчень про соціальні теми глобального значення, такі як турбота про спільний дім і міграційні рухи. З цього огляду синодальна Церква зможе свідчити про важливість вирішувати спільні проблеми, якими слід займатися на основі слухання всіх учасників, особливо груп, спільнот і країн, які зазвичай залишаються на узбіччі великих глобальних процесів. Особливо багатообіцяючим горизонтом для реалізації форм обміну дарами та скоординованих зусиль сьогодні є великі наднаціональні географічні регіони, такі як Амазонія, басейн Конго, Середземномор’я тощо.
47. Зокрема, синодальну Церкву запрошують прочитати в перспективі обміну дарами також реальність міграційних рухів, яка стає для Церков можливістю зустрітися в конкретних обставинах щоденного життя міст і районів, парафій, дієцезій чи єпархій, допомагаючи таким чином вкорінити синодальний шлях в досвід спільнот. Особливу увагу слід звернути на можливість зустрічі й обміну між Церквами латинської традиції та Східними Католицькими Церквами в діаспорі, над чим працює Дослідницька Група n. 1.
48. Обмін дарами між Церквами відбувається в середовищах, позначених насильством, переслідуванням і браком релігійної свободи; що більше, деякі Церкви борються за своє існування і закликають до солідарності інші Церкви, водночас продовжуючи ділитися своїми багатствами, плодами постійного протистояння зі спротивом Євангелію та переслідуваннями, які вражають в історії учнів Господа. Більше того, обмін дарами відбувається в середовищах, які все ще страждають від колоніалізму та неоколоніалізму, які ще існують. Церкву, яка розвиває синодальність, запрошують зрозуміти вплив цих соціальних процесів на обмін дарами і шукати можливості їх змінити. Частиною цих зобов’язань є також визнання, що багато Церков мають зранену пам’ять і що існує потреба у конкретних кроках до примирення.
49. Вираз «обмін дарами» має велике значення у стосунках з іншими Церквами і церковними спільнотами. Св. Йоан Павло ІІ застосував цю ідею до екуменічного діалогу: «Діалог – це не тільки обмін ідеями. У якийсь спосіб це завжди “обмін дарами”» (UUS 28). Обмін дарами, крім богословського діалогу, відбувається, коли ділимося молитвою, через що відкриваємося, щоб прийняти дари духовних традицій, відмінних від нашої. До прикладу, святі жінки й чоловіки інших Церков і церковних спільнот – це дар, який можемо отримати, включаючи їх до нашого літургічного календаря, особливо мучеників. У цьому дусі ми повинні бути щедрими, пропонуючи іншим християнам можливість приходити й молитися у наших храмах і святих місцях, які перебувають під опікою Католицької Церкви.
50. Діалог між релігіями і культурами не чужий синодальній дорозі, а становить частину її покликання жити у тісніших стосунках, бо «у будь-які часи й у будь-якому народові приємний Богові кожен, хто Його боїться і чинить правду» (LG 9; див. Ді. 10,35). Обмін дарами не обмежується іншими Церквами і церковними спільнотами, бо автентична католицькість розширює горизонти і вимагає готовності прийняти також чинники, які сприяють життю, миру, справедливості й інтегральному розвитку людини, присутні в інших культурах і релігійних традиціях.

Частина ІІ – Шляхи

Синодальна Церква – це Церква відносин, у якій динаміка взаємовідносин формує тканину життя спільноти в місії в контексті щораз складніших обставин. Така перспектива не розділяє, а дає можливість зрозуміти зв’язки між досвідом і допомагає вчитися від дійсності, переосмисленої у світлі Божого Слова, традиції, взірцевих свідчень, поповнених помилок.

Друга частина висвітлює процеси, які забезпечують турботу про розвиток стосунків, особливо єдність з Христом з огляду на місію, гармонію спільнотного життя і здатність разом долати конфлікти й труднощі. Вона зосереджується на чотирьох різних, але тісно зв’язаних між собою сферах життя місіонерсько-синодальної Церкви: формація, особливо в царині слухання (Божого Слова, братів і сестер, Святого Духа) і в царині розпізнавання, яке веде до різних форм участі у прийнятті рішень, беручи до уваги різні ролі, з циклічністю, яка сприяє прозорості, підзвітності, оцінюванню і запускає новий цикл розпізнавання щодо місії.

Джерелом і вершиною цього динамізму є Євхаристія, яка ставить у центр взаємовідносин безоплатну любов Отця через Сина в Святому Духові. Їжа, яка підтримує місіонерсько-синодальну Церкву, є також змістом, який вона проголошує світові.

Інтегральна та спільна формація

51. «Турбота про власну формацію – це обов’язок кожного охрещеного, який покликаний розвивати отримані від Господа дари, щоб вони приносили плоди для добра всіх людей» (RdS 14a). Ці слова з Підсумкового Звіту Першої Сесії пояснюють, чому формація була однією з універсальних тем, які потужно звучали на всіх фазах синодального процесу. Отож, відповідь на запитання «У який спосіб бути синодальною Церквою в місії?» вимагає пріоритетного опрацювання когерентних формаційних програм з особливим наголосом на постійну формацію для всіх.
52. Для багатьох учасників синодальні зібрання були нагодою покращити розуміння і практикування синодальності, що викликало сильне прагнення краще зрозуміти значення гідності хрещення чи «надприродного розуміння віри» (LG 12), яким Святий Дух обдаровує Божий Люд. Отож, перша потреба – краща формація в пізнанні того, як Святий Дух діє в Церкві й веде її через історію.
53. Немає місії без контексту, немає Церкви без вкорінення в конкретне місце з його культурними особливостями та історичним насліддям. Тому не можна робити абстрактні формаційні плани. Окреслити їх повинні партикулярні Церкви та їхні групи. Тому ми тут обмежимося кількома напрямними і фундаментальними рисами формації з перспективи синодальності, які слід конкретизувати, беручи до уваги обставини, культури і традиції різних місць.
54. Місіонерсько-синодальна Церква базується на здатності слухати, яка вимагає визнати, що ніхто не самодостатній у виконанні своєї місії і що кожний може щось запропонувати іншим і чогось навчитися від інших. Тому навчитися слухати – це перша важлива вимога. Практика розмови в Святому Духові дала можливість досвідчити, у який спосіб можна поєднати слухання Божого Слова зі слуханням братів і сестер, і як ця динаміка помалу відкриває нас на голос Святого Духа. У багатьох отриманих відповідях наголошують на важливості навчання цього методу. В Церкві є ціла низка різних способів слухання, діалогу і розпізнавання – в залежності від різних культур і духовних традицій. Сприяння вивченню цих різноманітних методів і діалогу між ними в різних місцевих контекстах – це дуже важливе завдання. Особливо важливим моментом у цьому напрямку є вислуховування людей, які переживають різні види бідності та маргіналізації. Багато Церков говорять, що вони не готові до цього завдання і виражають потребу в особливому навчанні. Цю тему довірили Дослідницькій Групі n. 2.
55. Мета формації у місіонерсько-синодальній перспективі – формувати свідків, чоловіків і жінок, здатних прийняти місію Церкви співвідповідально і в співпраці з силою Святого Духа (див. Ді. 1, 8). Формація буде вкорінена в динамізм християнського втаємничення з метою сприяння особистому досвіду зустрічі з Господом, внаслідок чого відбуватиметься процес постійного навернення постав, стосунків, ментальності та структур. Суб’єктом місії завжди є Церква, а кожний її член – свідок і благовісник спасіння в силу свого членства. Євхаристія, «джерело та вершина всього християнського життя» (LG 11), є фундаментальним місцем синодальної формації. Родина, як спільнота життя і любові, є упривілейованим місцем виховання віри й християнської практики. У переплетінні поколінь вона є школою синодальності, запрошуючи кожного піклуватися про інших і показуючи, що всі – слабкі і сильні, діти, молоді і старі – можуть багато чого отримати і багато чого віддати.
56. У синодальній Церкві формація повинна бути інтегральною. Йдеться не тільки про здобуття знань чи навичок, але й про здатність зустрічатися, ділитися, співпрацювати й разом розпізнавати. Тому формація повинна охоплювати всі виміри особи: інтелектуальний, почуттєвий і духовний. Це не може бути суто теоретичним навчанням, а включати в себе конкретний досвід, який належним чином супроводжується. Так само важливо сприяти вивченню культур, в яких живуть і працюють Церкви, включаючи цифрову культуру, яка сьогодні дуже поширена, особливо серед молоді. Вивченням цифрової культури й сприянню відповідної формації в цій царині займається Дослідницька Група n. 3.
57. Нарешті, дуже помітно наголошували на необхідності спільної формації, в якій разом братимуть участь чоловіки та жінки, миряни, богопосвячені особи, рукопокладені служителі та кандидати до священства, що дасть можливість зростати у взаємному пізнанні та пошані, і також у вмінні співпрацювати. Так само особливу увагу слід приділяти сприянню участі жінок у навчальних програмах, поряд із семінаристами, священниками, богопосвяченими особами та мирянами. Дуже важливо, щоби жінки могли бути викладачами і форматорами на богословських факультетах, в інститутах і семінаріях. Також радять запропонувати єпископам, пресвітерам і мирянам формацію щодо завдань, які жінки вже можуть виконувати в Церкві, і оцінювати ефективне використання цих можливостей в усіх середовищах життя Церкви: парафіях, дієцезіях, товариствах мирян, церковних рухах, нових спільнотах, богопосвяченому житті, церковних закладах – аж до Римської Курії. Дослідницька Група n. 4 займається питанням формації кандидатів до священства (Ratio Fundamentalis Institutionis Sacerdotalis) в місіонерсько-синодальній перспективі. З усіх континентів лунали прохання подбати про відповідну формацію в царині проповідування. Врешті, з’явилася потреба спільної теоретичної та практичної формації в сфері спільнотного розпізнавання в різних місцевих ситуаціях.

Еклезіяльне розпізнавання для місії

58. Святий Дух, який породжує велике розмаїття харизм, веде Церкву до повноти життя і божественної істини (див. Йо. 10, 10; 16, 13). Завдяки присутності й постійній дії Святого Духа «передання, що походить від апостолів, розвивається в Церкві» (DV 8). Завдяки керівництву Святого Духа Божий Люд бере участь у профетичній місії Христа (див. LG 12), щоби «розпізнати в подіях, потребах і прагненнях нашої епохи, до яких він причетний разом з іншими людьми, справжні ознаки присутності Бога або його провидіння» (GS 11). Це еклезіяльне завдання розпізнавання вкорінене в sensus fidei, яке анімує Святий Дух і яке можна окреслити як «нюх» чи інстинктивну здатність Божого Люду під керівництвом душпастирів (див. LG 12) «розпізнавати нові шляхи, які Господь відкриває для Церкви» (Франциск, Звернення з нагоди 50-річчя заснування Синоду Єпископів, 17 жовтня 2015).
59. Розпізнавання зобов’язує учасників на особистому і спільнотному рівнях, аби культивувати поставу внутрішньої свободи, відкритість на новизну і довірливе піддання себе Божій волі, щоби слухати себе взаємно і «що Дух говорить Церквам» (Одк. 2, 7). Марія, яка була молитовно присутня в серці спільноти апостолів у Вечірнику (див. Ді. 1, 14), для всіх є живим взірцем і генеруючим дороговказом автентичної синодальної духовності: у наполегливому і відповідальному слуханні Слова та в медитативному розпізнаванні подій (див. Лк. 1, 26-38; 2, 19.51), у великодушній відкритості на дію Святого Духа (див. Лк. 1, 35), у свідченні радості за діла Господа (див. Лк. 1, 39-56), у конкретному й сумлінному служінні кожній особі (див. Йо. 2, 1-12), яку Ісус довірив її материнській опіці (див. Йо. 19, 25-27).
60. Процес розпізнавання формує конкретне сопричастя, місію і участь у тій мірі, в якій кожну особу просять поділитися своєю точкою зору на спільну місію. Іншими словами, це спосіб йти разом. І тому важливо розширювати участь у процесах розпізнавання і наголошувати на участі тих, які перебувають на узбіччях християнських спільнот і суспільств.
61. Відправною точкою і основним критерієм кожного церковного розпізнавання є слухання Божого Слова. Святе Письмо є найкращим свідченням про спілкування Бога з людством. Воно свідчить, що Бог промовляв до свого Люду й далі промовляє, і демонструє різні канали комунікації. Бог промовляє під час особистої медитації над Писанням, в якій «щось» з біблійного тексту, який ми промолюємо, резонує. Бог промовляє до спільноти під час літургії, основному місці інтерпретації Божого Слова, де Господь промовляє до своєї Церкви. Бог промовляє через Церкву, матір і вчительку, через живу традицію та її практики, прийняті народною побожністю. Бог продовжує промовляти через події в просторі й часі, якщо ми здатні розпізнати їхнє значення. Окрім того Бог спілкується зі своїм Людом через елементи всесвіту, існування якого відсилає нас до діяльності Творця і який наповнений присутністю Святого Духа, «який дає життя». Врешті, Бог промовляє в сумлінні кожної людини, яке «є найпотаємнішим осердям і святилищем людини, де вона перебуває наодинці з Богом, голос якого промовляє у глибинах її душі» (GS 16). Автентичне розпізнавання не може нехтувати жодним із цих каналів комунікації.
62. Спільнотне розпізнавання – це не організаційна техніка, а вимоглива практика, яка визначає життя і місію Церкви, яка живе у Христі та Святому Духові. Тому це завжди потрібно робити усвідомлено, і охоче збиратися в ім’я Господа Ісуса (див. Мт. 18, 20), щоби почути голос Святого Духа. Ісус говорив, що тільки Святий Дух може вести Церкву до повноти правди (див. Йо. 16, 13) і життя, і так, щоби ділитися цим зі світом, спраглим сенсу. Це спосіб, у який Божий Люд живе проголошенням і свідченням Євангелія. Тому пріоритетним є вчитися практикувати на всіх рівнях мистецтво євангелізації, що дало можливість апостольській спільноті Єрусалима охарактеризувати результат першої синодальної події в історії Церкви так: «Подобалось бо Святому Духові й нам» (Ді. 15, 28). Саме в такому дусі слід розуміти і переорієнтовувати практику місіонерського синодального життя Церкви в конкретних місцях, органах і подіях.
63. Конкретні процедурні опції, у всій їх різноманітності, повинні узгоджуватися з основними вимогами богословської методології. На основі досвіду синодального процесу можливо ідентифікувати деякі ключові елементи для планування будь-якої процедури: а) молитва в особистому й спільнотному житті, включно з участю в Євхаристії; b) відповідне особисте і спільнотне приготування, основане на слуханні Божого Слова і дійсності; с) шанобливе і сумлінне слухання один одного; d) пошук якомога ширшого консенсусу не шляхом знаходження найменшого спільного знаменника, а шляхом переповнення, зосереджуючись на тому, що найбільше «змушує серця горіти» (див. Лк. 24, 32); e) формулювання консенсусу тими, хто проводить процес, і передача його всім учасникам для підтвердження чи не підтвердження того, чи вони достатньо представлені в цьому формулюванні.
64. Розпізнавання завжди відбувається «стоячи ногами на землі», тобто в конкретному контексті, складнощі та особливості якого треба дуже добре знати. І тому розпізнавання може користуватися доробком різних гуманістичних, суспільних і адміністративних наук, які мають відношення до даної теми. Але останнє слово належить не технічним та науковим фахівцям, бо це означало би піддатися технократичній течії, а потрібно «створити конкретну основу для подальшого етичного та духовного маршруту» (LS 15). Тому потрібно гарантувати, щоб фахівці могли запропонувати свій внесок, без якого неможливо обійтися, не набуваючи при цьому домінуючої ролі над іншими точками зору.
65. У Церкві існує велике розмаїття підходів до розпізнавання та усталених методологій. Ця різноманітність – це справжнє багатство. Після відповідної адаптації до різних контекстів ці підходи можуть бути плідними. Задля спільного добра важливо, щоби вони займалися плідним діалогом, не розмиваючи свої особливості й ідентичності. Ефективність розмов у Святому Дусі, яка проявлялася на всіх етапах синодального процесу, спонукає нас розглядати цю особливу форму церковного розпізнавання як відповідну для здійснення синодальності.
66. У партикулярних Церквах суттєво пропонувати можливість формації, яка поширює і підтримує культуру розпізнавання, особливо для тих, які займають керівні посади. Не менш важливою є формація осіб, які супроводжують або допомагають, чий внесок часто виявляється вирішальним у проведенні процесів розпізнавання. В цій царині працює Дослідницька Група n. 9, створена для приготування богословських критеріїв і синодальних методологій для спільного розпізнавання доктринальних, душпастирських та етичних питань.

Процеси прийняття рішень

67. «У синодальній Церкві всю спільноту, члени якої вільні та різноманітні, скликають, щоб молитися, слухати, аналізувати, вести діалог, розпізнавати і радити у прийнятті душпастирських рішень, які більше відповідають Божій волі» (CTI, n. 68). Це твердження потребує не лише поглиблення, але й втілення у життя. Важко уявити більш ефективний спосіб просування синодальної Церкви, ніж участь усіх у процесах прийняття рішень. Ця участь відбувається на основі диференційованої відповідальності, яка поважає кожного члена спільноти і цінує його здатності та дари з огляду на спільне рішення.
68. Щоби полегшити втілити в життя це бачення, доцільно подумати про формування процесів прийняття рішень. Зазвичай це передбачає фазу опрацювання інструкцій (decision-making, згідно з англійською термінологією, яку також використовують інші мови), «через спільне розпізнавання, консультації та співпрацю» (CTI, n. 69). Доробок цієї фази переходить у наступну фазу прийняття рішень (decision-taking), які залежать від компетентної влади (до прикладу, дієцезіяльного чи єпархіального єпископа). Між цими двома фазами немає конкуренції чи контрасту, а їхнє поєднання сприятиме прийняттю рішень, які краще узгоджуватимуться з Божою волею: «Опрацювання питань – це синодальна праця, прийняття рішень – це відповідальність рукопокладених служителів» (там само).
69. У багатьох випадках існуюче право вимагає, щоби перед прийняттям рішення органи влади провели відповідні консультації. Цих церковних консультацій неможливо уникнути, вони виходять за рамки слухання і зобов’язують церковну владу їх проводити. З юридичної точки зору результати консультацій не зобов’язують церковну владу, але якщо дійшли до загального консенсусу, то ці результати не можна відкидати без переконливих доказів («sine praevalenti ratione; CIC, can. 127, § 2, 2°). У протилежному випадку церковна влада відділятиметься від учасників консультацій й послаблюватиме зв’язки, які їх об’єднують. У Церкві здійснення влади полягає не у нав’язуванні своєї волі, а у служінні єдності Божого Люду, вона є силою, яка модерує у спільному прагненні того, чого вимагає Святий Дух.
70. У синодальній Церкві компетенції єпископа, Колегії Єпископів і Римського Понтифіка приймати рішення невід’ємні, оскільки вони вкорінені в ієрархічну структуру Церкви, встановлену Христом. Однак ці компетенції не безумовні: не можна ігнорувати напрямні, які з’являються в процесі консультацій як результат доброго розпізнавання, особливо якщо розпізнають органи, які беруть участь у житті партикулярної Церкви. Мета церковного синодального розпізнавання – не змусити єпископів слухати голос Люду і підпорядковуватися йому, не пропонувати єпископам щось доцільне, щоб зробити прийнятними вже прийняті рішення, але прийти до спільних рішень в послуху Святому Духові. Тому протиставлення консультацій та обговорень є недоречним. В Церкві в обговореннях беруть участь усі члени спільноти, але завжди з участю душпастирського авторитету, який приймає рішення силою своєї посади. З цієї причини формула, що повторюється в ККП, яка говорить про «лише консультативний голос» (tantum consultivum), применшує цінність консультацій і має бути виправлена.
71. Партикулярні Церкви повинні щораз більше використовувати всі можливості, щоб оживити автентично синодальні процеси прийняття рішень, які відповідають специфіці різних контекстів. Йдеться про важливе і нагальне завдання, від якого у великій мірі залежать результати втілення в життя рішень Синоду. Без конкретних змін бачення синодальної Церкви не буде вірогідним і це віддалить частину Божого Люду, який з синодальної дороги черпав силу і надію. Особливо це стосується ефективної участі жінок у процесах розробки та прийняття рішень, до чого закликає доробок, отриманий від Конференцій Єпископів.
72. Нарешті, не слід забувати, що процеси консультацій, спільнотного розпізнавання або прийняття синодальних рішень вимагають, щоб учасники мали ефективний доступ до всієї важливої інформації і формулювали свою думку аргументовано. Відповідальність за те, що відбувається, лежить на органах влади, які ініціюють цей процес. Здорові синодальні процеси прийняття рішень вимагають належного рівня прозорості. Так само варто наголосити на делікатності завдання і особливій відповідальність тих, хто висловлює свою думку під час консультацій.

Прозорість, підзвітність, оцінювання

73. Синодальна Церква потребує культури і практики прозорості та підзвітності (accountability, англійський термін, який також використовується в інших мовах), які необхідні для зміцнення взаємної довіри, необхідної для того, щоб йти разом і бути співвідповідальними за спільну місію. В Церкві підзвітність, в першу чергу, відповідає не соціальним і організаційним потребам. Її основу слід шукати в природі Церкви як таїні сопричастя.
74. У Новому Завіті можна знайти практики підзвітності в житті ранньої Церкви, значною мірою пов’язані саме з захистом сопричастя. Приклад цього можемо знайти в одинадцятому розділі Діянь апостолів. Коли Петро повертається в Єрусалим після того, як охрестив язичника Корнелія, «обрізані накинулись на нього: “Чого, – мовляв, – увійшов єси до необрізаних і їв з ними?”» (Ді. 11, 2-3). Петро відповідає, пояснюючи причини своєї поведінки. Звітувати за своє служіння перед громадою – це найдавніша традиція, що сягає корінням в апостольську Церкву. Християнське богослов’я служіння (stewardship) пропонує рамки, в яких можна зрозуміти здійснення влади і вмістити роздуми про прозорість і підзвітність.
75. У наш час вимоги прозорості й підзвітності у Церкві та з боку Церкви виникли внаслідок втрати довіри через фінансові скандали, а особливо через сексуальне та інше насильство над неповнолітніми та вразливими особами. Брак прозорості та підзвітності підсилює клерикалізм, який ґрунтується на неявному припущенні, що рукопокладені служителі не підзвітні нікому за здійснення наданих їм повноважень.
76. Якщо синодальна Церква хоче бути гостинною, то підзвітність і прозорість повинні бути в центрі її діяльності на всіх рівнях, а не лише на рівні влади. Однак особи на керівних посадах несуть більшу відповідальність у цьому відношенні. Прозорість і підзвітність не обмежуються сексуальними і фінансовими надуживаннями. Вони повинні стосуватися також душпастирських планів, методів євангелізації і способів, у які Церква шанує гідність людей, до прикладу, умови праці в церковних закладах.
77. Якщо практика підзвітності вищому керівництву зберігалася упродовж століть, то вимір підзвітності влади спільноті потрібно відновити. Прозорість повинна характеризувати здійснення влади в Церкві. Сьогодні потрібно створити структури і форми регулярного оцінювання того, як рукопокладені служителі виконують свої обов’язки в усіх сферах. Оцінювання в неморалізаторському сенсі дозволяє служителям вчасно вносити потрібні корективи і сприяє їхньому розвитку та здатності працювати краще.
78. Окрім дотримання того, що вже передбачено канонічними нормами щодо критеріїв і механізмів контролю, партикулярні Церкви, а особливо їхні об’єднання (Конференції Єпископів та Східні ієрархічні структури), повинні розробляти ефективні форми і процедури прозорості та підзвітності, що відповідають різноманітним контекстам, починаючи з цивільного законодавства, очікувань суспільства та фактичного досвіду в цій сфері. Навіть там, де обмежені ресурси, Церква повинна працювати над зміною методів праці і загальної ментальності в напрямку прозорості й культури підзвітності.
79. Зокрема, у формах, що відповідають різним контекстам, видається необхідним гарантувати принаймні: а) ефективну працю Рад з економічних питань; b) ефективне залучення Божого Люду, особливо найбільш компетентних осіб, до душпастирського і економічного планування; с) підготовку та публікацію (ефективна доступність) річного фінансового звіту, завіреного, наскільки це можливо, зовнішніми аудиторами, що робить прозорим управління активами і фінансовими ресурсами Церкви та її інституцій; d) щорічний звіт про результати реалізації місії, що включає пояснення ініціатив у царині safeguarding (захисту дітей та вразливих осіб), сприяння доступу жінок до керівних посад та їхньої участі у процесах прийняття рішень; е) процедури періодичного оцінювання діяльності всіх осіб, які виконують служіння в Церкві. У цьому випадку йдеться про дуже важливий і нагальний момент – про довіру до синодального процесу та його реалізації.

Частина ІІІ – Місця

Місіонерсько-синодальне життя Церкви, зв’язки, в які вона вплетена, і дороги, які забезпечують її розвиток, ніколи не можуть ігнорувати конкретні «місця», тобто контекст і культуру. Третя частина заохочує нас вийти зі статичного розуміння місць, яке класифікує їх на послідовні рівні чи ступені згідно з пірамідальною моделлю: парафія, деканат, дієцезія чи єпархія, Церковна Провінція, Конференція Єпископів чи Східна ієрархічна структура, Вселенська Церква. Насправді так ніколи не було: мережа відносин і обміну дарами між Церквами завжди мала сітчасту, а не лінійну форму, зв’язком єдності між Церквами є Римський Понтифік, вічний і видимий принцип і фундамент, а католицькість Церкви ніколи не ототожнювалася з абстрактним універсалізмом. Окрім того, в контексті швидкої зміни концепції простору, обмеження Церкви в суто просторових межах ув’язнило б її у фатальній стагнації та пасивній пастирській повторюваності, нездатній охопити найдинамічнішу частину населення, особливо молодь. Натомість місця слід помістити в перспективі взаємного проникання, яке конкретизується також у стосунках між Церквами та їхніми групами, наділеними єдністю сенсу. Служіння єдності, покладене на Єпископа Рима та Колегію Єпископів у єдності з ним, також повинно співвідноситися з цим сценарієм, розробляючи відповідні інституційні форми його здійснення.

Території для спільної подорожі

80. «Церкві Божій, що в Корінті…» (1 Кор. 1, 2). Проголошення Євангелія пробуджує в серцях чоловіків і жінок віру і призводить до заснування Церкви в конкретному місці. Церкву не можна зрозуміти без вкорінення в конкретне місце і культуру, і без зв’язків, встановлених між конкретними місцями й культурами. Наголошення на важливості місця не означає піддатися партикуляризму чи релятивізму, а цінувати конкретність, в просторі й часі якої формується спільний досвід наближення до Бога, який спасає. Вимір місця зберігає первісну множинність конфігурацій цього досвіду та їхню вкоріненість у конкретні культурно-історичні контексти. Різноманітність літургічних, богословських, духовних і дисциплінарних традицій дуже виразно показує, як цей плюралізм збагачує і прикрашує Церкву. Сопричастя Церков зі своїми локальними конкретностями об’являє сопричастя вірних в одній єдиній Церкві, уникаючи загублення в абстрактному й гомогенному універсалізмі.
81. Досвід плюралізму культур, плідності зустрічі й діалогу між ними – умова життя Церкви, а не загроза її католицькості. Спасительне послання залишається незмінним: «Одне бо тіло, один дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покликання, яким ви були візвані. Один Господь, одна віра, одне хрищення. Один Бог і Отець усіх, що над усіма й через усіх і в усіх» (Еф. 4, 4-6). Це послання плюралістичне і виражене в розмаїтті народів, культур, традицій і мов. Серйозне сприйняття плюралізму форм запобігає гегемоністським претензіям і ризику зведення спасительного послання до єдиного розуміння церковного життя та літургійних, душпастирських чи моральних формулювань. Мережа зв’язків всередині синодальної Церкви, яка проявляється в обміні дарами між Церквами і забезпечується єдністю Колегії Єпископів, яку очолює Єпископ Рима, – це динамічний захист єдності, яка ніколи не повинна стати однорідною.
82. Сьогодні все це слід порівнювати з соціокультурними умовами, які глибоко змінюють життєвий досвід вкорінення в дану територію. Тому місце вже не слід сприймати у термінах виключно географії й простору, а як нашу належність до мережі зв’язків і культури з територіальною прив’язкою, більш динамічною та еластичною, ніж у минулому. Це не може не ставити під сумнів організаційні форми Церкви, створені на основі іншої концепції місця, і також вимагає прийняти диференційовані критерії, але не суперечні, щоби втілити одну правду в життя людей.
83. Одним із факторів цих змін, безсумнівно, є явище урбанізації. Сьогодні, вперше в історії людства, більшість населення живе в містах, а не в селах. В урбаністичному середовищі приналежність до місця конфігурується по-іншому, де кордони між місцями мають більш умовний характер. У великих мегаполісах достатньо проїхати кілька станцій метро, щоби вийти за межі не тільки парафії, але й дієцезії, і багато людей роблять це кілька разів на день. У щоденному житті вони переміщаються між різними церковними місцями.
84. Другий фактор – це зростання, з різних причин, мобільності людей у глобалізованому світі. Біженці та мігранти часто утворюють живі спільноти, в тому числі і в практиці віри, і роблять місце свого проживання плюралістичним. Водночас вони підтримують, також і завдяки цифровим медіа, зв’язки та відносини з країною свого походження. У такий спосіб вони належать до різних місць, культур і мов. Спільноти, з яких вони походять, з одного боку, відчувають зменшення своєї людності, часом до небезпеки повного зникнення, з другого боку – розширення своїх зв’язків до глобального рівня. Як зазначалося на Першій Сесії, показовою в цьому плані є ситуація деяких Східних Католицьких Церков: за нинішніх темпів міграції їхня діаспора може стати більшою від мешканців канонічних територій (див. RdS 6c). У будь-якому разі, визначення місця в суто географічних термінах з часом ставатиме більш анахронічним. Викликами, які це породжує в стосунках цих Церков з Латинською Церквою, займається Дослідницька Група n. 1.
85. Врешті, не можна нехтувати поширенням цифрової культури, особливо серед молоді. Вона сильно впливає на досвід і концепцію простору й часу, як і на всі види людської діяльності, на комунікацію і стосунки, і навіть на віру. Не випадково Перша Сесія стверджує, що «цифрова культура не відділена від місії, вона – ключовий вимір свідчення Церкви» (RdS 17b). Цією темою займається Дослідницька Група n. 3.
86. Ці зміни суспільства і культури вимагають від Церкви переосмислити значення свого місцевого виміру з огляду на добро місії. Не можна не думати про те, що життя завжди проходить у фізичних контекстах і в конкретних культурах, з якими завжди треба рахуватися, і відійти від суто просторового розуміння місця, бо місця, особливо церковні, це не тільки простір, але й середовища й мережі, в яких можуть розвиватися стосунки, пропонуючи людям можливість вкорінення і основу для місії, яку будуть здійснювати в усіх умовах свого життя. Синодальне навернення умів і сердець повинно супроводжуватися синодальною реформою церковних місць, які повинні стати дорогами спільної подорожі. Однак це не означає, що душпастирська діяльність залежить від виборчих посад. Мета полягає в тому, щоб зустрітися з кожним чоловіком і кожною жінкою.
87. Цю реформу слід проводити на основі розуміння Церкви як святого Божого Люду, що виражене сопричастям Церков (communio Ecclesiarum). Дотихчасовий досвід показав, що запуск синодального процесу в партикулярних Церквах не загрожує єдності всієї Церкви, а виражає різноманітність і універсальність Божого Люду (див. LG 22), не шкодить здійсненню служіння єдності Єпископа Рима, а зміцнює його. Ми не повинні думати про Церкву, починаючи з її інституцій, але інституції, навіть найважливіші, повинні бути переосмислені в логіці служіння місії.
88. З огляду на служіння Єпископа Рима як видимого принципу єдності всієї Церкви і кожного єпископа як видимого принципу єдності його партикулярної Церкви, Собор зміг сказати, що Церква, містичне Тіло Христа, є також тілом Церков, в яких існує і з яких походить одна єдина Католицька Церква (див. LG 23). Це тіло охоплює: а) окремі Церкви як частини Божого Люду, кожна з яких довірена єпископу; b) групи Церков, у яких інстанції сопричастя представлені передовсім ієрархічними структурами; с) уся Церква (Ecclesia tota), в якій Церква як сопричастя Церков виражена Колегією Єпископів, зібраних довкола Єпископа Рима, які зв’язані єпископським (cum Petro) та ієрархічним (sub Petro) сопричастям. Реформа церковних інституцій повинна узгоджуватися з цією впорядкованою структурою Церкви.

Партикулярні Церкви в одній єдиній Католицькій Церкві

89. По своїй природі партикулярна Церква є місцем, в якому можемо безпосередньо досвідчити місіонерсько-синодальне життя всієї Церкви. Конференції Єпископів говорять про парафії як про базові й невеликі спільноти, які є середовищами сопричастя й участі в місії. Парохи, зібрані в Сакрофано, ствердили: «Члени парафій вже є і стають учнями-місіонерами Ісуса, зібраними в Його ім’я для молитви, почитання, служіння і свідчення в часи радості й смутку, надії та боротьби». Бог діє в церковних реаліях. Водночас ми усвідомлюємо, що повинні робити більше для того, щоб використати велику пластичність парафії, яку розуміємо як спільноту спільнот, на службі місіонерської творчості.
90. Сьогодні партикулярні Церкви складаються з товариств і спільнот, які виражають як старе, так і нове християнське життя. Зокрема, Інститути богопосвяченого життя та Товариства апостольського життя роблять значний внесок у життя місцевих Церков та пожвавлення місіонерської діяльності. Це саме можна сказати про товариства мирян, церковні рух і нові спільноти. Належність до Церкви сьогодні виражається у все більшій кількості форм, які не стосуються географічно визначеної бази, а є зв’язками з якоюсь групою. Це розмаїття форм слід підтримувати, завжди пам’ятаючи про місіонерську перспективу та церковне розпізнавання того, що Господь хоче у кожній конкретній ситуації. Особлива компетенція дієцезіяльного чи єпархіального єпископа – анімувати цю різноманітність і піклуватися про узи єдності. Дослідницька Група n. 6 займається вивченням цієї теми.
91. Як і в попередніх фазах, так і під час консультацій перед редагуванням цього Instrumentum laboris було отримано багато матеріалів, які розглядають різні види Рад (парафіяльні, деканальні, дієцезіяльні чи єпархіальні) як суттєві інструменти для планування, організації, виконання і оцінювання душпастирської діяльності. І зазначають, що їх слід зміцнити. Йдеться про структури, які вже передбачені в канонічному праві. Після відповідної адаптації вони стануть ще більш придатними для надання конкретної форми певним аспектам синодального стилю. Вони можуть стати елементами церковного розпізнавання, синодальних процесів прийняття рішень і місцем для практики підзвітності та оцінювання тих, які займають керівні посади, не забуваючи при цьому, що їм, у свою чергу, доведеться звітувати за виконання своїх обов’язків. Йдеться про одну з найперспективніших сфер, в якій потрібно діяти для швидкого впровадження синодальних напрямних, що швидко призведе до відчутних змін.
92. Щоб рухатися в цьому напрямку, вказували на необхідність зміни профілю та способу функціонування цих органів. Серед найважливіших аспектів, на які слід звернути увагу, є спосіб призначення працівників цих органів, щоб їхній склад відображав спільноту (парафію або дієцезію/єпархію). Це буде вагомим внеском у просування культури прозорості та підзвітності. Тому потрібно, щоби більшість працівників цих органів призначалася не церковною владою (єпископом чи парохом), а в інший спосіб, і добре виражала стан спільноти чи партикулярної Церкви.
93. Таку саму увагу необхідно приділяти складу цих органів, щоб заохочувати до більшої участі жінок, молодь, бідних або маргіналізованих. Окрім того, як зазначила Перша Сесія, важливо, щоби в цих органах були жінки й чоловіки, залучені до свідчення віри в щоденному житті й соціальних ситуаціях, які характеризуються апостольським і місіонерським налаштуванням (див. RdS 18d), а не тільки особи, залучені до організації життя і внутрішніх служінь спільноти. У такий спосіб церковне розпізнавання цих органів черпатиме з більшої відкритості й здатності аналізувати ситуацію і різні можливості. Врешті, було багато пропозицій визнати обов’язковими Ради, створення яких в діючому канонічному праві дискреційне, тобто на власний розсуд посадової особи.
94. Деякі Конференції Єпископів поділилися досвідом реформ і добрими практиками, вже втіленими в життя, такими як створення мережі душпастирських Рад на рівні основних спільнот, парафій і деканатів, аж до душпастирської дієцезіяльної Ради. Як модель консультацій і слухання пропонується розгортання церковних асамблей на всіх рівнях, щоби не обмежуватися консультаціями всередині Католицької Церкви, а бути відкритими на досвід інших Церков, церковних спільнот та інших релігій, присутніх на цій території і в суспільстві, з якими християни подорожують разом.

Зв’язки, які формують єдність Церкви

95. Спільний горизонт обміну дарами, накреслений у першій частині цього документу, надихає до стосунків між Церквами. Він поєднує наголос на зв’язках, які формують єдність Церкви, з наголосом на особливостях кожної партикулярної Церкви зі своєю історією і традицією. Прийняття синодального стилю допомагає змінити думку, що в кожному питанні всі Церкви обов’язково повинні діяти однаково. Навпаки, відмінності в ритмі можна оцінювати як вираз легітимного розмаїття і як можливість для обміну дарами і взаємного збагачення. Щоби це здійснити, цей горизонт потрібно втілити в конкретні структури і практики. Відповідь на питання «У який спосіб бути синодальною Церквою в місії?» вимагає, щоб ці структури і практики визначили і підтримували.
96. Східні ієрархічні структури і Конференції Єпископів – це основні інструменти для створення зв’язків і ділення досвідом між Церквами, як і для децентралізації управління і душпастирських планів. «ІІ Ватиканський Собор ствердив, що Конференції єпископату, по аналогії до древніх патріархатів, можуть “внести великий вклад і плідно працювати, щоб дух колегіальності знайшов конкретне застосування” (LG 23). Але це бажання не здійснилося повністю, бо ще недостатньо з’ясовано статус Конференцій єпископату, який би надавав їм права як суб’єктам з конкретними повноваженнями, включно з автентичним авторитетом у доктринальних питаннях» (EG 32). Пошук шляхів, як бути синодальною Церквою в місії, вимагає відповіді на це питання.
97. Виходячи з усього доробку синодального процесу, пропонується: а) визнати Конференції Єпископів церковними суб’єктами, наділеними доктринальною владою, приймаючи соціокультурну різноманітність в рамках багатогранної Церкви та сприяючи літургійним, дисциплінарним, богословським і духовним формам вираження, притаманним різним соціокультурним контекстам; b) оцінювати досвід функціонування Конференцій Єпископів і Східних ієрархічних структур, стосунки між єпископатами та Святим Престолом, щоби визначити реформи, які слід провести; візити ad limina, якими займається Дослідницька Група n. 7, могли би стати відповідною нагодою для такого оцінювання; с) подбати, щоб усі дієцезії чи єпархії були приписані до якоїсь церковної Провінції і Конференції Єпископів чи Східної ієрархічної структури (див. CD 40).
98. Досвід Континентальних Асамблей став новизною першої фази синодального процесу і сприяв більш послідовній реалізації соборної вказівки серйозно ставитися до особливостей «кожного великого суспільно-культурного простору» в пошуках «глибшої адаптації в усіх сферах християнського життя» (AG 22). Цей досвід, як і досвід Церков у деяких регіонах, піднімає питання про те, як ми можемо надати синодальному та колегіальному динамізму більш відповідне інституційне вираження, до прикладу, церковним асамблеям та Конференціям Єпископів можна доручати координовану підготовку та прийняття рішень на континентальному чи регіональному рівні. Також можна застосовувати методи розпізнавання, які включають різноманітні церковні суб’єкти у розробці документів та процесах прийняття рішень. Крім того, пропонується, щоб розпізнавання також включало в себе, у формах, адаптованих до різноманітності контекстів, простір для слухання і діалогу з громадянськими інституціями, представниками інших релігій, некатолицькими організаціями та суспільством в цілому.
99. Бажання не припиняти місцевий синодальний діалог, а продовжувати його, як і потреба в ефективній інкультурації віри на значних територіях, сприяє новій оцінці інституту місцевих Рад – як Провінційних, так і Пленарних, періодичне проведення яких було обов’язковим упродовж значного періоду церковної історії. На основі досвіду, набутого на синодальній дорозі, можна думати про форми, які б поєднували асамблеї лише єпископів та церковні асамблеї, до складу яких також входять інші вірні (священники, диякони, богопосвячені особи, миряни і мирянки), делеговані душпастирськими Радами залучених дієцезій чи єпархій, або призначені в інший спосіб, щоб відобразити різноманітність Церкви в даному регіоні. Для цього потрібно змінити процедуру recognitio висновків місцевих Рад, щоби сприяти їх своєчасній публікації.

Служіння єдності Єпископа Рима

100. Відповідь на питання «У який спосіб бути синодальною Церквою в місії?» вимагає переосмислення динаміки, яка об’єднує синодальність, колегіальність і примат, щоби зміцнити зв’язки між інституціями, через які вона виражається.
101. Синодальний процес підтвердив правду твердження Собору, що «у церковному сопричасті правомірно перебувають партикулярні Церкви, що втішаються власними традиціями, зберігаючи недоторканною першість Петрового Престолу, який очолює вселенське зібрання любові, оберігає правомірну розмаїтість і водночас пильнує, щоб ті особливості не шкодили єдності, а їй служили» (LG 13). Силою цієї функції Єпископ Рима, як видимий фундамент єдності всієї Церкви (див. LG 23), є гарантом синодальності: він повинен закликати всю Церкву до синодальної діяльності, скликаючи, очолюючи та затверджуючи результати Синодів Єпископів; він має дбати про те, щоб Церква зростала в синодальному стилі та формі.
102. Роздуми над формами здійснення Петрового служіння також повинні проводитися в перспективі «оздоровлюючої децентралізації» (EG 16), до якої закликає Папа Франциск і якої вимагають різні Конференції Єпископів. Згідно з формулюванням Апостольської Конституції Praedicate Evangelium це передбачає «залишити в компетенції єпископів право вирішувати в рамках «їхнього власного служіння як учителів» і як пастирів ті питання, які вони добре знають і які не порушують єдність доктрини, дисципліни та сопричастя Церкви, діючи завжди з співвідповідальністю, яка є плодом і вираженням тієї специфічної mysterium communionis, якою є Церква» (PE II, 2).
103. Щоб рухатися в цьому напрямку, можна було б продовжити лінію нещодавно опублікованого у формі Motu Proprio Competentias quasdam decernere (15 лютого 2022), який надає «виконавчій владі Церков і місцевим церковним інституціям певні повноваження щодо кодифікації положень, спрямованих на гарантування єдності дисципліни Вселенської Церкви» на основі «еклезіяльної динаміки сопричастя» (Пролог).
104. Окрім того, розробка канонічних норм може бути місцем здійснення синодального стилю. Створення норм не повинно обмежуватися реалізацією повноважень легітимної влади, а бути справжнім церковним розпізнаванням. Навіть якщо якийсь орган має всі права створити нову норму, то він повинен діяти синодальним методом і оприлюднити норму як плід слухання в Святому Духові – ради вимог справедливості.
105. Згадана Апостольська Конституція Praedicate Evangelium служіння Римської Курії Єпископу Рима і Колегії Єпископів сформувала у місіонерсько-синодальний спосіб. У логіці прозорості та підзвітності слід передбачити форми періодичного оцінювання її роботи, доручивши це незалежному органу (Раді Кардиналів та/або Раді Єпископів, обраних Синодом). Дослідницька Група n. 8 займається роллю папських представників у місіонерсько-синодальній перспективі й способами оцінювання їхньої праці.
106. Асамблея, яка відбулася в жовтні 2023, зазначила потребу оцінити результати Першої Сесії (див. RdS 20j). Оцінювання не може ігнорувати зміни, введені Апостольською Конституцією Episcopalis communio, яка перетворює Синод з принагідної події на еклезіяльний процес, що продовжується в просторі та часі. Серед місць, де практикується синодальність і колегіальність на рівні всієї Церкви, Синод Єпископів, безумовно, виділяється. Св. Павло VI встановив його як Асамблею Єпископів, яких скликають у соборний спосіб під опікою Понтифіка Рима для всієї Церкви. А тепер Синод Єпископів є місцем, у якому через послідовні фази здійснюється і стимулюється динамічний зв’язок між синодальністю, колегіальністю і приматом. Весь святий Божий Люд, єпископи, яким довірені окремі його частини, і Єпископ Рима, як принцип єдності Церкви, беруть повноцінну участь у синодальному процесі, кожен відповідно до своїх функцій. Ця участь виражається у синодальних Асамблеях, зібраних довкола Єпископа Рима, яка своєю конфігурацію показує різноманітність і універсальність Церкви, яка є «“таїнством єдності”, тобто священним народом, згуртованим і впорядкованим під проводом ЄПИСКОПІВ» (SC 26).
107. Одним із значущих плодів і характерною рисою Синоду 2021-2024 є інтенсивний імпульс та екуменічна обітниця. Також може бути корисно розглянути у цій перспективі питання здійснення Петрового служіння, щоб воно могло відкритися «на нову ситуацію» (UUS 95). Нещодавній документ Дикастерія Сприяння Єдності між Християнами Єпископ Рима. Примат і синодальність в екуменічних діалогах і у відповідях на Енцикліку “Ut unum sint” пропонує пункти для подальшого вивчення. Цією темою займається Дослідницька Група n. 10, яка збирає результати екуменічної дороги в церковних практиках.
108. Багатий вклад на Першій Сесії братніх делегатів з інших Церков і церковних спільнот спонукає нас звернути увагу на те, як синодальність здійснюється в наших екуменічних партнерів на Сході й Заході. Екуменічний діалог є фундаментальним для розвитку розуміння синодальності та єдності Церкви. І передусім він закликає нас уявити автентично екуменічні синодальні практики – аж до форм консультацій і розпізнавання спільних і нагальних питань. Ця можливість базується на факті, що ми об’єднані єдиним хрещенням, з якого походить ідентичність Божого Люду, динаміка сопричастя і участь в місії.

Висновок – Синодальна Церква в світі

109. У цьому світі все пов’язане між собою і позначене невгамовним прагненням іншого. Все є закликом до будування стосунків і свідченням несамодостатності. Цілий світ, з точки зору християнського Об’явлення, є сакраментальним знаком присутності, яка перевищує цей світ, оживляє його і веде до зустрічі з Богом, яка остаточно сповниться у спільному житті відмінностями, які знайдуть повну конфігурацію на есхатологічному банкеті, приготованому Богом на своїй горі.
110. Церква, перемінена проголошенням Воскресіння, прагне бути місцем, де дихають і живуть баченням Ісаї, бути «бідному кріпостю, кріпостю бідному в скруті, сховком від бурі, тінню від спеки» (Іс. 25, 4). Саме у такий спосіб Церква відкриває своє серце Царству. Якщо члени Церкви дозволяють Духові Господа вести їх до небачених раніше горизонтів, то відчувають незмірну радість. У своїй красі, смиренні й простоті – це постійне навернення у способі бути Церквою, і до цього заохочує нас синодальний процес.
111. В Енцикліці Fratelli Tutti міститься заклик визнати себе взаємно сестрами й братами у воскреслому Христові, але не з огляду на статус, а як стиль життя. Енцикліка наголошує на контрасті між станом сучасного світу й баченням спільноти, яке приготував Бог. Завіса, заслона і сльози нашого часу – результат зростаючої ізоляції один від одного, зростаючого насильства і поляризації нашого світу, а також виривання з коренем джерел життя. Цей Instrumentum laboris задається питанням і запитує нас, як бути місіонерсько-синодальною Церквою, як увійти в слухання і в глибокий діалог, як бути співвідповідальними у світлі динамізму нашого особистого і спільнотного покликання охрещених, як трансформувати структури і процеси, щоби всі могли брати участь і спільно користуватися дарами, які Святий Дух дає кожному ради спільного добра, як здійснювати владу й авторитет як служіння. Кожне з цих запитань допомагає Церкві й через відповідні дії дає можливість лікувати найглибші рани сучасних часів.
112. Пророк Ісая закінчує своє пророцтво похвальним гімном, який слід повторювати хором: «Ось він, наш Бог! На нього ми надіялися, і він нас спас. Ось він Господь! На нього ми надіялися. Радуймося і веселімся його спасінням!» (Іс. 25, 9). Приєднаймося до цього прославлення як Божий Люд, а як прочани надії продовжуймо йти синодальною дорогою до тих, які ще чекають на проголошення Доброї Новини спасіння!

[1] Якщо не зазначено інакше або з контексту ясно не випливає щось інше, то в тексті Instrumentum laboris термін «Церква» означає «одну й єдину вселенську Церкву» (LG 23), а «Церкви» в множині означає партикулярні Церкви, в яких існує і з яких походить вселенська Церква.

[2] Тут, як і нижче, цитати з Конференції Єпископі та їхніх континентальних груп походять із резюме, переданих Генеральним Секретаріатом Синоду після консультацій з партикулярними Церквами наприкінці 2023 і в половині 2024.

[3] Опублікований Генеральним Секретаріатом Синоду 11 грудня 2023 і доступний на сайті Ватикану.

[4] У зв’язку з цим просимо ознайомитися з документом У який спосіб бути Синодальною Церквою в місії? П’ять перспектив для богословського поглиблення з огляду на Другу Сесію XVI Генеральної Звичайної Асамблеї Синоду Єпископів, виданим Генеральним Секретаріатом Синоду 14 березня 2024 року і доступним на сайті www.synod.va.

[5] У зв’язку з цим просимо ознайомитися з документом Дослідницькі групи для тем, які постали під час Першої Сесії XVI Генеральної Звичайної Асамблеї Синоду Єпископів з метою поглиблення і співпраці з Декастеріями Римської Курії. Робочий конспект, виданий 14 березня 2024 і доступний на сайті www.synod.va.

[6] Теми, визначені у Підсумковому Звіті Першої Сесії й роздані десятьом дослідницьким групам:

1. Деякі аспекти стосунків між Східними Католицькими Церквами і Латинською Церквою (RdS 6).
2. Слухаючи волання вбогих (RdS 4 і 16).
3. Місія в цифровому середовищі (RdS 17).
4. Перегляд Ratio Fundamentalis Institutionis Sacerdotalis у місіонерській синодальній перспективі (RdS 11).
5. Деякі богословські та канонічні питання щодо специфічних форм служіння (RdS 8 і 9).
6. Перегляд у синодальній та місіонерській перспективі документів, що регулюють відносини між єпископами, чернечими Згромадженням та церковними організаціями.
7. Деякі аспекти особи та служіння єпископа (зокрема: критерії відбору кандидатів на єпископство, судова функція єпископа, природа і проведення візитацій ad limina Apostolorum) у місійній синодальній перспективі (RdS 12 і 13).
8. Роль папських делегатів у місіонерській синодальній перспективі (RdS 13).
9. Богословські критерії та синодальні методології для спільного розпізнавання суперечливих доктринальних, пастирських та етичних питань (RdS 15).
10. Прийняття результатів екуменічної подорожі Божим Людом (RdS 7).

[7] Термін «синод» в традиції Церков Сходу і Заходу означає інституції та заходи, які з часом набували різних форм і залучали багато суб’єктів. Усі ці форми розвивалися, щоби збиратися разом для діалогу, розпізнавання і прийняття рішень.