Маленький світ маленької людини… Вимір дотику вічності до стривоженого хаосу людського буття. Саме там відбувається найважливіше. Світ і світи конвергуються в координатах конкретно втіленого духовного стремління, динаміки вічного потужного прагнення – живого та вільного – вийти поза межі усіх можливих суспільних й історичних обумовленостей.
У маленькому світі маленької людини усе дуже просто, але, водночас, незбагненно змістовно… А насправді – дуже реально. Ця галактика вільна від туманностей абстрактних концептуалізацій, нібито метафізичного походження. Тут усе насправді дуже маленьке, тендітне та крихке. Маленький світ маленької людини зітканий із найсуттєвішого: із затишку рідної домівки, із святкових містерій та затяжних дитячих буднів, із містичних образів улюблених казок, із відважних юнацьких мрій та поривань, із кількох гітарних акордів і мудрих слів улюбленої книги, із спогадів першого кохання та з болючого відчуття втрати когось такого рідного й такого дорогого, з ніжного аромату ранкової кави та з відвертих дотиків літніх світанків, із мрій та спогадів, із поглядів та усмішок, із відчайдушних сліз самотності та строкатих барв дружньої присутності, із мережива відфільтрованих протягом часу та осілих на дні свідомості змістів і смаків. Це – заповідник автентичності. Тут немає нічого зайвого.
Крихкість й тендітність маленького світу маленької людини бояться насилля. Усією потугою своєї природної обмеженості ця маленька дійсність готова чинити спротив спотворюючій її природну естетику жорстокості. Загроза виникає як із-середини, так і ззовні. Часами ми самі втрачаємо відчуття життя, що пропливає крізь наш маленький світ, вібруючи в кожному з його закутків запрошенням до творчих звершень. Тоді внутрішній дискомфорт змушує нас вирушати на пошуки нових джерел життєдайної енергії – «кращого» світу, сплетеного з наших ілюзій, проектуючи все нереалізоване у вимірі нашого особистого світу, найменшого з усіх можливих світів, у недосяжні для нашого серця галактики запаморочливих ідеологій. Маленький світ маленької людини нездатний чинити спротиву безжалісній експансії у його закутки витворених колективною уявою «ізмо»-маній. Він легко й без спротиву розчиняється в жорстокій, безжалісній боротьбі за історію та релігію, націю та державу, мову та пам’ять, расу та партію, за будь-яку традицію чи утопію, що у конкретності часу та простору втілює такі, здається, необхідні для виживання абстрактної системи ілюзії, які жорстоко нехтують найбільш людяним, простим і чистим, нездатні стати гарантом захистуйого природної незахищеності, його індивідуальної ідентичності, його людськоїгідності. Позбавлені поваги до гідності маленької людини, усі ці системи можуть стати могильними плитами, що ретельно й з відчуттям обов’язку приховують саме життя. Дійсність завжди залишається вірною Божому задумові в людині – ілюзія ідеологізує, спотворює дійсне, творить привидів. Трансформаційна потуга ідеологій здатна безжалісно із самих глибин нашого маленького світу перетворити його на позбавлену ознак життя пустелю, засаджену різнобарвними стягами та пронизану нестихаючим відлунням абстрактних гасел. Безлюдну…
Чи не найжорстокішою є ідеологія релігійна, що безперервно апелює до аргументів метафізичного порядку, захищаючи доволі часто звичайнісінькі людські обмеження, конкретні амбіції та невігластво. Ось вона радикальна жорстокість людської обмеженості! Саме вона з позиції власної слабкості вщерть знищує особистість ближнього, застосовуючи проти нього посилання на Божу волю, забезпечуючи таким чином беззаперечність власної аргументації та безжалісно вимагаючи послуху, забуваючи, що той насправді є не компромісом із власним сумлінням, а даром особистої свободи. Найбільше боюсь і найменше поважаю саме релігійну ідеологію. Релігійна ідеологія не має нічого спільного з духовністю. Духовність – це джерело життя, це погляд на дійсність очима Бога, у той час як ідеологія – це спроба вписати Бога у людські концепції, скористатись ним для досягнення власних цілей. Я не вірю в інструменталізацію маленької людини, зокрема у релігійних цілях. А використання її для реалізації проектів глобального масштабу, що не звертають уваги на її свободу та не передбачають розвитку й добробуту її маленького світу – витвору Божественного генія, вважаю вбивчо брутальним, духовно кровопролитним.
Загрози ззовні теж доволі жорстокі. Приниження гідності людської особистості здійснюється шляхом несанкціонованого втручання в маленький світ маленької людини, ідейнообґрунтованої девальвації ціннісних орієнтирів особи, жорстокого знищення сакрального відчуття значущості тих засадничих принципів існування та розвитку, що визначають межі особистості. Будь-яке насилля здійснюється за тим самим алгоритмом: ти не маєш права на існування, існування твого Я суперечить існуванню мого Я, тобі слід змінити свій спосіб існування, не існувати таким, як ти існуєш. Одним із найнебезпечніших засобів в арсеналі людської жорстокості є мова. Улесливі висловлювання часто дуже вміло приховують жорстокість наміру. Промовивши уголос кілька разів певні рядно вербалізовані думки, починаємо в них вірити, і, деколи, значно більше, аніж у жорстокість, що оперує сформульованою у такий спосіб нещирістю. Людина оволоділа вмінням безжалісно знищувати собі подібних під прикриттям добрих вчинків і глибоких істин. А мале серце стискається, знічується до мінімуму від сорому та болю, які йому надалі доведеться прикривати задоволенням від досягнутих таким брутальним способом успіхів і визнань.
Святий Ігнатій Лойола в своїх Духовних Вправах звертає увагу на особливий спосіб, у який зло спокушає добрих людей – з’являючись як Ангел світла. І ніби ангел, і ніби не темний, а насправді – втілення зла. Це той вид жорстокості, коли дуже добрі люди піддаються власним невпорядкованим схильностям, гадаючи, що служать добру. Їхнє особисте уявлення про Бога у їхніх власних думках роздувається до масштабу універсального, але, по-суті, залишається завжди лише їхнім власним, обмеженим їхньою ж природною обмеженістю. О, тоді вони можуть бути надзвичайно жорстокими!!! Ніби на бульдозерах, вдираючись у маленький світ маленької людини, пропонують добрі речі, але не того розміру… занадто великі, занадто незбагненні для цього маленького світу – баобаби для його крихітної екології. Керуючись найкращими намірами, не відчувають усієї величі (іншої, аніж їхня власна!) цього маленького та в глибині дуже беззахисного космосу. Тільки співчуття має достатньо гострий зір, щоб розгледіти у ницості конкретного людського існування велич Божого творіння. Зауважити – і завмерти у спогляданні його краси… Відчути біль малого серця та розділити його у серці своєму. Тільки милосердя дозволяє іншому існувати, а, отже, – рости, розвиватись, дозрівати до повноти власного покликання у контексті взаємин з іншими маленькими світами, жити із свідомістю приналежності до безмежно прекрасного Всесвіту маленьких світів…
Маленький світ маленької людини хронічно страждає від насилля, і тому завжди потребує зцілення. Не жорстокістю…
Коли Господь захотів подарувати спасіння маленькій людині, Він не знищив її маленького світу, не розчавив його безжалісно потугою захмарних аргументів та обсесивною жагою метафізичної досконалості. Творець злився з ним у кенотичній естетиці божественного смирення. Він увійшов у нього, щоб обійняти його зсередини і в своїх обіймах переобразити його. У спасінні Бог не знищує людського, навіть якщо зраненого гріхом і такого обмеженого, але наповнює його невимовною красою божества. У спасінні Бог любить. І своєю любов’ю, своїм невичерпним милосердям зціляє увесь світ маленької людини. У спасінні Творець не долає людську свободу потугою беззаперечної істини, а трансформує її, наповнюючи зціляючою красою, запевняє у безумовності своєї любові, дарує надію. На глобалізованій сцені людської взаємодії, на світовому ринку особистого потенціалу людина з жорстоким ентузіазмом приміряє усі можливі над-, супер-, мега- колорити, щоб заховатись від власної слабкості за цілеспрямованим і самовпевненим образом, щоб повірити у свою ефективність і самодостатність. Сценічні метаморфози не змінюють сценарію спектаклю: в одвічному вальсі буття невпинно кружляють прекрасні маленькі світи маленьких людей… Маленький світ маленької людини – той самий, зітканий із найпростішого та найсуттєвішого, у якому особистість почувається вільною від будь-яких культурних тенденційностей, ідеологічних нашарувань і спотворень – єдиний простір, де можливе зцілення, спасіння… не лише індивіда, а й цілого суспільства, якщ обажаєте – епохи та епох.
о. Андрій Зелінський SJ
