The Examen Prayer
Ignatian Wisdom for Our Lives Today
Timothy M. Gallagher, O.M.V.
переклав о. О. Кривобочок ТІ
(The Crossroad Publishing Company дала офіційний дозвіл виставити український переклад на сайт Єзуїтів в Україні на три роки)
Тімоті М. Галлагер OMV
ІСПИТ СУМЛІННЯ
ТРИНАДЦЯТА ЧАСТИНА
ЗМІСТ
- Іспит сумління і піддання себе любові
Духовна втіха і спустошення
Випустити з рук
«Любов не потребує жодної підстави поза самою собою»
- Іспит сумління і піддання себе любові
Не прошу великого горизонту раю,
Мені достатньо променя для одного кроку.
Генрі Ньюмен
Духовна втіха і спустошення
У ході наших роздумів ми вживали мову св. Ігнатія, говорячи про духовну втіху й спустошення, маючи на увазі приємні або важкі афективні порухи, яких наше серце може досвідчувати в духовному житті (ДВ 316-317)[1]. Ці види порухів супроводжують кожну духовну мандрівку і можуть також з’являтися під час іспиту сумління.
Пам’ятаймо, що св. Ігнатій виконував іспит сумління під час великої духовної втіхи, навіть зі сльозами. Згадуючи свою ранішню молитву з 12 березня 1544, Ігнатій пише: «У звичайній молитві велика побожність, а від другої половини – велика, ясна, сяюча і ніби гаряча» (ДЩ 144). Відчуття на святій месі описує так: «Велика побожність – аж до сліз» (ДЩ 144). Пізніше духовна втіха повернулася: «І помалу темрява почала від мене віддалятися, і почали котитися сльози» (ДЩ 148). Молитва іспиту сумління св. Ігнатія – це часто спомини й досвід духовної втіхи, радості в Господові.
– Один чоловік говорить, що іспит сумління – це «перебування в присутності Божества, всієї Пресвятої Тройці» і «досвід безумовної любові». Це «почуття, що ти коханий»; «його супроводжує радісне відкриття, що життя чудове».
– Одна жінка говорить, що для неї іспит сумління – це «щораз ясніше усвідомлення присутності Бога» і «накопичення засобів вдячності», якими може пізніше користуватися у важкі моменти.
– Інша жінка говорить, що роки, коли молилася іспитом сумління, були для неї «інтенсивним та інтимним любовним зв’язком з Богом».
Багато людей, які моляться іспитом сумління, виражають вдячність за Божу любов, яку відчувають під час молитви, й говорять, що ця вдячність наприкінці дня дає їм особливу радість і світло. Це чудовий досвід духовної втіхи під час іспиту сумління; отримуємо його як дар Божої любові, який утверджує нас у зв’язку любові з Богом.
А що робити в хвилини духовного спустошення, коли наше серце обважніле, а Бог здається дуже далеким[2]? Як молитися іспитом сумління в ці важкі хвилини?
Досвід св. Ігнатія з 12 березня 1544 подає виразний приклад молитви іспиту сумління саме у такі хвилини. Ігнатій описує свій стан після ранкової меси: «Я відчував себе повністю самотнім, без будь-якої допомоги, не відчував жодного з посередників і не відчував Божих Осіб» (ДЩ 145). Почувається віддаленим від них так, «ніби ніколи нікого з них не відчував у минулому і вже ніколи не відчуватиму в майбутньому» (ДЩ 145). Що більше, пише, що приходили думки «проти Ісуса чи проти когось іншого» (ДЩ 145). Пише, що «різні думки так мене бентежили», що «ні в чому не міг знайти спокою» (ДЩ 145).
Як бачимо, у цих обставинах молитися іспитом сумління було дуже важко! Можемо втішати себе думкою, що св. Ігнатій, як і ми, переживав у своєму житті такі темні хвилини, коли серце почувається відокремленим від Бога, якого любить, коли почувається «віддаленим» від Бога, «без будь-якої допомоги», коли розум напастують «різні думки». Ігнатій, як і ми, з власного досвіду пізнає, що кожний учень Господа зустрічається з духовним спустошенням на різних етапах духовної мандрівки.
Св. Ігнатій також знає з багатого досвіду і з власної, керованої благодаттю, рефлексії, що Бог допускає такі випробування з огляду на любов: якщо відважно долаємо духовне спустошення, то воно перемінюється у джерело духовного зростання (ДВ 322). Певний вид духовної зрілості можемо зазвичай осягнути тільки через досвід і боротьбу з духовним спустошенням. 12 березня 1544, тільки тоді, коли Ігнатій затримується і вивчає своє духовне спустошення, усвідомлює, що те, чого прагне в цей момент, не згідне з Божою волею. Зрозумівши це, Ігнатій намагається схилити своє серце до того, що хоче Бог, духовне спустошення відходить, він отримує підтвердження свого розпізнавання.
Одну жінку гнітять серйозні сумніви; останнім часом вона бореться сама з собою, пробуючи відчути любов Бога. Кілька тижнів тому, після розмови з духовним керівником, повернулася до практики іспиту сумління. Сама практика іспиту сумління – це для неї знаряддя визволення з духовного спустошення. Вона пише:
«Тепер я відчуваю, що до того, як почала робити іспит сумління, йшла через джунглі, відкрита на всі негативні думки, які могли вільно мною володіти, бо не звертала на них увагу. Лише тоді, коли вони були дуже темними і гнітючими, помічала, що діється щось погане. Але й тоді відчувала безпорадність, не могла зупинити те, що діється, бо зовсім не знала, що це таке…
Досвід іспиту сумління допоміг мене ясно побачити як саму проблему, так і її суть. Вже само питання, чи деякі думки й дії ведуть мене до Бога чи віддаляють від Нього – це як сніп світла, що впадає до темної кімнати; починаю бачити речі такими, якими вони є. Завдяки новому досвіду помітила щось як остерігаючий сигнал – усвідомила сліпоту, яка ввела мене в клопіт… Я дуже вдячна Господу за терпеливість, яку до мене проявив, за те, що в моїй мандрівці виразно мені допоміг, показуючи, що маю робити».
Для цієї жінки, як і для багатьох з нас, молитва іспиту сумління, підтримувана принаймні спорадичною допомогою духовного керівника, стає досвідом духовного визволення. «Вже само питання, чи деякі думки й дії ведуть мене до Бога чи віддаляють від Нього – це як сніп світла, що впадає до темної кімнати; починаю бачити речі такими, якими вони є». В міру зростання її духовного розуміння темрява розпорошується і серце наповнює вдячність.
——————————————————–
Якщо відважно долаємо духовне спустошення,
то воно перемінюється у джерело духовного зростання.
———————————————————
Досвід цієї жінки демонструє силу іспиту сумління, який допомагає подолати духовне спустошення (ДВ 319). Практикуючи його, моя співрозмовниця навчилася молитися третім кроком (рефлексія над перебігом дня) і виразно помічає тепер «остерігаючі сигнали», відбиваючи духовне спустошення вже на самому початку (ДВ 325)[3]. Вона зробила поступ у терпеливості й витривалості, що є плодом дії Святого Духа в наших серцях (Гал. 5, 22); завдяки практиці іспиту сумління може тепер відважно любити.
Часом – зазвичай у довшій перспективі – іспит сумління виявляється молитвою духовної втіхи. Прагнемо його, і практикування його дає нам радість. Завдяки щоденному іспиту сумління відчуваємо, що Бог нас любить, і радіємо Його любов’ю. Але слід очікувати, що в хвилини духовного спустошення практика іспиту сумління не буде приємною. Якщо це знаємо (ДВ 323), то нам легше буде молитися у важкі хвилини й вважати його – згідно з Божим наміром – нагодою до духовного зросту. Разом із св. Ігнатієм (ДВ 320) можемо бути впевненими, що завжди нам достатньо Божої благодаті, аби подолати спокуси (1 Кор. 10, 13). Завдяки вірності й витривалості, як пише св. Тереза, «потім серце стає міцним, і ми здобуваємо одну перемогу за другою».
Випустити з рук
12 березня 1544 св. Ігнатій у якийсь момент усвідомив, що його прагнення розбігається з тим, чого прагне для нього Бог. Він пише:
«Щойно я відчув цю схильність і, з другого боку, бажання Бога, нашого Господа, то почав це помічати й робити зусилля, щоб зробити так, як подобається Богові, нашому Господові» (ДЩ 147).
Любов до Господа наповнює серце Ігнатія і спонукає «робити зусилля, щоб зробити так, як подобається Богові». Зрозумівши Божу волю, починає – не без опору – «робити зусилля» до єдності з Богом. Тоді, як пише, «темрява почала від мене віддалятися, і почали котитися сльози» (ДЩ 148). Духовне спустошення відступило, духовна втіха повернулася, і разом з нею – ясність і певність щодо прийнятого рішення.
Щоденна молитва іспиту сумління – це постійне вслуховування в повів «лагідного вітерця» (1 Цар. 19, 12), в якому звучить голос Бога, що промовляє в наших серцях. Іспит сумління виражає нашу щоденну відкритість на реалізацію Божих прагнень в нашому житті. Говорячи мовою св. Павла: молячись іспитом сумління, визнаємо, що Ісус є Господом щоденно, в усьому нашому житті, і ми готові пізнати Його прагнення й іти туди, куди Він нас веде в кожній годині дня. Це, як пише св. Ігнатій, постійні зусилля до єдності з Богом. Молитися іспитом сумління – це щораз більше віддавати своє життя Господу, дозволити Йому нас вести, бо, подібно як і св. Ігнатій, «ми пізнали й увірували в ту любов, яку Бог до нас має» (1 Йо. 4, 16).
Молитва іспиту сумління щораз глибше змінює нас, як вимовно описав кардинал Генрі Ньюмен тоді, коли знову віддавав своє життя незвіданим вирокам Бога:
«Я не завжди молився так, як молюся тепер,
Споконвічне Світло.
Я сам хотів бачити, я сам хотів вибирати
Свою дорогу. Але тепер…
Ти веди мене»[4].
«Я сам хотів бачити, я сам хотів вибирати»: це людська схильність до самодостатності, устремління безустанно контролювати ситуації в своєму житті. Але в кардиналі Ньюмені відбуваються глибокі зміни, виражені воланням: «Але тепер… Ти веди мене». Молитва іспиту сумління народжується в серці, яке разом із Ньюменом хоче сказати: «Тепер Ти веди мене», просячи про Боже керівництво не тільки в великих рішеннях життя, але також у конкретних, щоденних, «малих» справах, які творять нашу буденність.
У роздумах, написаних за тринадцять днів до смерті, кардинал Йосиф Бернардін, який помер від раку, зворушливо описує те, що називає «випусканням з рук»[5]:
«На перший план виходить одна тема, яка тепер набирає нового значення – вміння відмовлятися або випускати з рук.
Через випускання з рук маю на увазі здатність звільнитися від усіх речей, які перешкоджають нам розвивати сердечний зв’язок з Ісусом.
Випускання з рук ніколи не є легким. Насправді, це завдання всього життя. Але випускання з рук стає можливе тоді, коли цінимо відчинення свого серця і – понад усе – піклуємося про розвиток молитовного життя»[6].
Це «завдання всього життя» здійснюється саме в молитві іспиту сумління. Щоденно молячись, виразно помічаємо те, що «нам перешкоджає» реалізувати найбільше прагнення серця: «розвивати сердечний зв’язок з Ісусом». Щораз більше намагаємося «звільнитися від усіх речей», які обмежують нашу духовну свободу, зростаючи в любові Господа. Іспит сумління стає необхідністю, коли «оцінимо відчинення свого серця» на Бога, голос якого, прихований у подуві «лагідного вітерця», безустанно кличе нас до постійної віднови життя.
Слова кардинала Бернардіна виражають те, що, мабуть, є також і нашим досвідом:
«Але випускання з рук – це не легкий процес. Я ще постійно молюся й борюся за здатність охоче відмовлятися від багатьох речей. Все ще намагаюся визволитися з того, що не дозволяє Богові замешкати в моєму серці або перешкоджає мені піддатися Його волі… Щоденно молюся, щоб уміти широко відчиняти двері серця Ісусові й покірно погоджуватися з Його вимогами».
Ось суть іспиту сумління: постійно визволятися «з того, що не дозволяє Богові замешкати в моєму серці», з усього, що «перешкоджає мені піддатися Його волі». Це наша «щоденна молитва», щоб ми «вміли широко відчиняти двері серця Ісусові».
Кардинал Бернардін говорить також про «применшення себе самого» (Фил. 2, 7), яке звільнює наше серце, віддаючи його Богові:
«Бог промовляє до нас дуже делікатно, коли просить, щоби ми приділили Йому більше місця в нашому житті. Напруження, яке тоді виникає, не походить від Нього, але від мене, думаю, як Його краще прийняти і як робити це щирим серцем. Ісус виразно говорить, чого прагне, тільки мені дуже важко зректися себе самого й своєї праці. Нелегко повністю довіритися Богові. Перший крок до осягнення такої постави – відмовитися від усього, тобто від планів, які вважаю дуже суттєвими, і від маловажних справ. Тільки тоді Бог може справді заволодіти моїм серцем».
Бог справді промовляє до нас «дуже делікатно», просячи, «щоби ми приділили Йому більше місця в нашому житті». Наші серця повинні щоденно допасовуватися до Божої волі, аби ми могли постійно вслухатися в голос цього любовного запрошення. Саме тому, як було сказано на початку, молитва іспиту сумління перебуває в центрі нашого духовного життя. Багато залежить від того, чи будемо вслухатися в голос Бога, який промовляє до нас «дуже делікатно», закликаючи нас розпочати духовну мандрівку.
Як помітив кардинал Бернардін, «Ісус виразно говорить, чого прагне». Ми, натомість, як і Йосип Бернардін, боремося з собою, постійно питаючи, «як Його краще прийняти», і намагаючись робити це «щирим серцем». Питати як, а потім робити: це добрий опис суті іспиту сумління.
«Любов не потребує жодної підстави поза самою собою»
Остаточно йдеться про сліди, які залишаємо на піску: день за днем, рік за роком, в хвилини, коли наше серце розігріте любов’ю Бога і все, що духовне, приносить радість, і також у хвилини, коли витривало мусимо продиратися через пустелю в палаючих променях сонця, долаючи кілометри, які здаються нам безконечними, знаючи, що Бог бачить і любить кожний слід нашої вірної витривалості»[7].
До подальшої мандрівки нас підштовхує та сама енергія: «Ми пізнали й увірували в ту любов, яку Бог до нас має» (1 Йо. 4, 16). Витривало рік за роком практикуючи іспит сумління, просимо «внутрішнього пізнання нашого Господа… щоб іще сильніше Його полюбити і краще наслідувати» (ДВ 104).
Св. Бернард з Клерво, якого вірна любов до Господа перемінила серця багатьох народів, даючи їм благословенні плоди, пише:
«Любов самодостатня, дає радість сама з себе і з огляду на себе саму. Любов є своєю власною заслугою, своєю власною нагородою. Любов не потребує жодної підстави поза самою собою, ані жодного плоду поза самою собою. Її плодом є сама любов. Люблю, бо люблю; люблю, щоб любити. Любов – це щось велике так довго, як довго повертається до свого джерела, сягає своїх початків і випливає зі свого потічка, безустанно черпаючи з нього воду, яка дає їй нове життя»[8].
Немає іншого причини, щоб молитися іспитом сумління: «Любов не потребує жодної підстави поза самою собою… Люблю, бо люблю; люблю, щоб любити». Така любов залишається молодою, свіжою й живою, якщо – як пише св. Бернард – безустанно «повертається до свого джерела, сягає своїх початків і випливає зі свого потічка, безустанно черпаючи з нього воду, яка дає їй нове життя». Якщо цей потічок живої води виходить із наших сердець (Йо. 7, 38), то нашим життям керує Святий Дух. Витривало молячись іспитом сумління, щоденно чуємо Голос, відповідаючи на нього своїм життям: «Ти веди мене».
[1] «Також будуть періоди спокою, коли не відчуваємо жодного поруху. Ігнатій описує цей досвід серця, коли не відчуваємо ні духовної втіхи, ні духовного спустошення, так: «Коли панує спокій, мається на увазі пора, коли душу не тривожать різні духи, і вона використовує свої природні можливості вільно і спокійно» (ДВ 177)». Timothy Gallagher OMV, The Discernment of Spirits: An Ignatian Guide for Everyday Living, Crossroad, New York 2005, p. 110.
[2] Ігнатій вживає термін спустошення у загальновживаному значенні: важкий афективний стан, який породжує сум і позбавляє життєвої енергії. Прикметник духовне, як і у всіх правилах, означає те, що прямо й безпосередньо стосується віри й виконання волі Бога. Отож, фраза духовне спустошення означає важкий афективний стан (тому «спустошення»), який прямо впливає на нашу віру й виконання волі Бога (тому «духовне»).
[3] Інше питання, зв’язане з проблемою духовного спустошення, – це питання недуховного спустошення (фізична втома чи різні види почуттєвої депресії). Тут потрібно застосовувати відповідні засоби з цієї царини, як у випадку чоловіка з узалежненнями – про що говорилося раніше. Точне розрізнення між духовним і недуховним спустошенням має ключове значення в духовному житті, особливо в духовному керівництві.
[4] John Henry Newman, “The Pillar of the Cloud”.
[5] Joseph Cardinal Bernardin, The Gift of Peace: Personal Reflections (Chicago: Loyola Press, 1997), 1-17.
[6] Бернардін описує в книжці своє рішення, прийняте двадцять років тому, присвячувати вранці кожного дня одну годину молитві.
[7] Фланнері О’Коннор пише: «Єдиною силою, в яку вірю, є сила молитви; звертаюся до неї більше з упертістю, ніж з увагою». Flannery O’Connor, The Habit of Being, Farrar, Straus, Giroux, New York 1979, p. 100.
[8] Bernardus Claraevallensis, Sermones in Cantica Canticorum, 83, 4.
