HAERENT ANIMO
переклав о. Олег Кривобочок ТІ
неофіційний переклад для особистого вжитку
ЗАКАРБОВАНІ В ПАМ’ЯТІ
АПОСТОЛЬСЬКА АДГОРТАЦІЯ ПАПИ ПІЯ X
ДО КАТОЛИЦЬКОГО ДУХОВЕНСТВА
З НАГОДИ П’ЯТДЕСЯТИХ РОКОВИН ЙОГО СВЯЩЕНСТВА
(Про святість духовенства)
I. Мотиви та наміри
- Мета Адгортації – Майбутнє Церкви залежить від якості священнослужителів
В Нашій пам’яті закарбувалися і сповнюють Нас спасенним страхом слова апостола до Євреїв (13, 17), де він говорить про обов’язок послуху своїм настоятелям, стверджуючи це всім своїм авторитетом: «Вони пильнують ваші душі, за які мають звіт дати». Якщо ці слова звернені до всіх, хто має якусь владу в Церкві, то в особливий спосіб вони стосуються Нас, які, незважаючи на Нашу слабкість, маємо в Церкві найвищу владу. І тому день і ніч Ми невтомно думаємо і намагаємося робити все необхідне для захисту й розвитку Божої вівчарні. Серед цих турбот одна найбільше лежить нам на серці – щоб священники відповідали гідності свого покликання, бо Ми переконані, що це суттєве для наших радісних надій на майбутнє віри. Отож, як тільки Ми зійшли на папський престол, дивлячись загально на духовенство, побачили в ньому багато чого, гідного похвали, все-таки не можемо не заохочувати наших преосвященних братів, єпископів католицької Церкви, присвятити себе ревній праці над формуванням Христа в тих, які покликані формувати Христа в інших. Ми помітили, з якою ревністю та активністю вони виховують клір у чеснотах, і хочемо їм висловити не стільки публічну похвалу, скільки виразити почуття найглибшої вдячності.
- Стимул для ревних і для літеплих
Хоча Ми раді бачити, що завдяки турботі єпископів багато священників уже запалені священним вогнем, який відновлює і зміцнює в них Божу благодать, отриману під час рукопокладення, але, з другого боку, ми не задоволені тим, що інші священники в різних регіонах не такі взірцеві, щоб вірні, вдивляючись у них як у дзеркало, бачили в них приклад для наслідування. Саме перед ними цим листом Ми хочемо відкрити Наше серце батька, яке тремтить від неспокійної любові до хворого сина. З палкою любов’ю ми додаємо Наші повчання до повчань їхніх єпископів; і мета цих повчань – дати кращі поради тим, які зійшли з правильного шляху або приспані; і Наше палке прагнення, щоб ці слова були стимулом і для інших. Ми вказуємо дорогу, на якій кожний повинен щодня докладати зусиль, щоб ставати, згідно з ясними словами апостола, «чоловіком Божим» (1 Тим. 6, 11), і відповідати слушним очікуванням Церкви.
Ми не скажемо нічого, чого ви ще не чули, нічого нового, чого би ви не знали, але те, що кожному слід пам’ятати, і Бог надихає Нас надією, що Наші слова принесуть добрі плоди. Наше бажання таке: «Відновитись духом вашого ума й одягнутись у нову людину, створену на подобу Божу, у справедливості й у святості правди» (Еф. 4, 23-24), і це буде найкрасивіший і найприємніший дар, який можете Нам дати в п’ятдесяту річницю Нашого священства. І коли Ми, «скрушеного серця ради й смиренного духу!» (Дан. 3, 39), переосмислимо в Бозі прожиті роки Нашого священства і спокутуємо певним чином наші людські слабкості, за які будемо каятися, напоумляючи вас з батьківською турботою, «щоб жити вам життям, достойним Господа, і подобатися йому в усьому» (Кол. 1, 10). І цією простою Адгортацією прагнемо не тільки вашого добра, але й загального добра віруючих католиків, яке неможливо відокремити від вашого добра. Бо священник не може бути добрим чи поганим тільки для себе, але приклад його життя впливає на життя вірних. Добрий священник – це справді дар неба!
II. Святість священника
- Святість – перший дар життя священника. Приклад повинен передувати слову
І в Нашій Адгортації, дорогі сини, спочатку заохотимо вас до святості, якої вимагає гідність вашого служіння. Бо священство призначене не для себе самого, а для інших: «Кожен бо архиєрей, узятий з-поміж людей, настановляється для людей у справах Божих» (Євр. 5, 1). Христос говорить це саме, коли служіння священника порівнює з сонцем, із світлом світу, з сіллю землі.
Кожний знає, що священник є сіллю і світлом головно через послугу роздавання хліба християнської істини; але ніхто не ігноруватиме факт, що таке навчання ні до чого не приведе, якщо священник своїм прикладом не освячує те, що навчає словами. Слухачі неохоче погодяться, але не заперечать, що «заявляють, що знають Бога, а ділами своїми відрікаються» (Тита 1, 16); і вони відкинуть доктрину і не скористають зі світла священника.
І тому сам Христос, взірець священника, навчав спочатку прикладом, а потім словом: «Ісус робив та навчав» (Ді. 1, 1). Отож, якщо священник нехтуватиме своєю святістю, то не зможе стати сіллю землі, бо зіпсоване й осквернене не може зберігати чистоту; а туди, де немає святості, неуникно входить зіпсуття. Тому Ісус, продовжуючи це порівняння, називає таких священників ні на що не придатними: «Ні на що не придатна більше, хіба – викинути її геть, щоб топтали люди» (Мт. 5, 13).
III. Святість священнодіяння
- Велич покликання і священнодіяння самі по собі вимагають святості. Те, що було вже сказано, отримує нове світло, якщо вважатимемо, що виконуємо священницьку послугу не своїм іменем, а іменем Ісуса. Апостол говорить: «Нехай, отже, кожний уважає нас як слуг Христових і завідувачів тайн Божих» (1 Кор. 4, 1); «Ми ж посли замість Христа» (2 Кор. 5, 20). Тому Христос називає нас не слугами, а друзями: «Тож слугами вже не називатиму вас… Називаю вас друзями, бо все я вам об’явив, що чув від Отця мого… я вас вибрав і призначив, щоб ви йшли і плід принесли» (Йо. 15, 15-16). Тому наше завдання – представляти Христа й виконувати місію, яку Він нам доручив, так, щоб осягнути визначену Ним мету. Оскільки «найтвердіша запорука дружби – жадати й уникати того самого», то ми повинні, як друзі, живити в собі ті самі почуття, що й Ісус Христос, який «непорочний, відлучений від грішників і вищий за небеса» (Євр. 7, 26). Ми, як його посланці, повинні переконувати людей в Його навчанні й заповідях, дотримуючись їх першими; розділяючи Його владу у звільненні душ від ланцюгів провини, ми повинні докладати зусиль, щоб ці ланцюги не скували нас самих. І особливо, як служителі Його великої жертви, яка постійно чудодійно відновлюється для життя світу, ми повинні мати той самий дух, з яким Він на вівтарі хреста віддав себе Богові як непорочну гостію. Оскільки в давнину, коли були тільки тіні і образи справжньої жертви, існувала велика святість у священнодіяннях, то як її не вимагати тепер, коли жертвою є Христос?
- Два чудові застереження від свв. Йоана Золотоустого і Карло Борромея
«То ж яким чистим повинен бути той, хто священнодіє? Рука, яка розділяє це тіло, повинна бути яскравішою від сонця, уста повинні наповнюватися духовним вогнем, язик повинен бути червоним від цієї цінної крові!»[1]
На цьому дуже сильно наполягав св. Карло Барромео в проповідях до клиру: «Якби ми пам’ятали, дорогі брати, скільки цінних речей Бог вклав у наші руки, то який би це був стимул жити життям, гідним священника! Чи Бог не вклав у наші руки все, якщо вклав Свого Єдинородного Сина, вічного і єдиносущного з Ним? В мої руки Бог вклав свої скарби, всі Таїнства і благодаті, вклав душі, які Йому дорогі як зіниця ока і які Він полюбив більше за Себе самого, які відкупив своєю кров’ю; в мої руки Бог вклав небо, яке я можу відчиняти й зачиняти для інших… Як я можу бути таким невдячним за таку благодать і любов, щоби грішити проти Нього, ображати його гідність, забруднювати своє тіло, яке належить йому, заплямувати свою гідність і життя, посвячені Йому?»[2]
IV. Застереження Церкви
- Застереження Церкви при наданні сану своєму клиру
Про цю святість священників Церква піклується постійно і старанно. Для цього існують семінарії, де ті, які є надією Церкви, повинні вивчати Святе Письмо й інші науки, але й передовсім з перших років повинні виховуватися в щирій побожності. Окрім того Церква, як любляча мати, просуваючи кандидатів до різних ступенів священства з довгими проміжками часу, не перестає давати їм настанови для осягнення святості. Згадаймо ці радісні етапи. Коли нас зачислили до священного воїнства, то ми склали присягу: «Господь – частка моєї спадщини й моєї чаші: ти держиш мою долю» (Пс. 16, 5). Св. Єронім говорить, що цими словами «священник визнає, що він є частиною Господа або має Господа як свою частину, і тому повинен поводитися як той, хто володіє Господом і ким володіє Господь»[3]. З якими важливими словами Церква звертається до нових піддияконів! Ви повинні уважно роздумувати над обов’язками, які сьогодні добровільно прийняли…; як тільки отримаєте ці свячення, то вже не зможете повернутися назад; а мусите все життя служити Богові й з Його благодаттю жити в чистоті. Врешті, якщо досі ви занедбували релігійні обов’язки, то тепер повинні пильно їх виконувати; якщо досі ви були сонливими, то тепер повинні бути чуйними…; якщо досі ви були нечесними, то тепер повинні бути чесними… Роздумуйте над довіреними вам завданнями!
За тих, які отримують дияконські свячення, Церква молиться устами єпископа: «Нехай вони мають удосталь кожної чесноти, невибагливу владу, постійну скромність, тверду чисту невинність, і нехай дотримуються духовної дисципліни. Нехай Божі заповіді сяють у їхньому житті, щоб приклад їхніх чеснот надихав народ наслідувати їхню святість». Але напуття, які даються тим, яким уділяють священницькі свячення, більш зворушливі: «До такої великої гідності потрібно приступати з великим страхом, і потрібно, щоб вибрані до такої гідності дбали про небесну мудрість, бездоганну поведінку й постійне дотримання Божих заповідей… Нехай пахощі вашого життя будуть радістю для Христової Церкви, щоби ви словом і прикладом будували дім Божої родини». І потім додаються ці тверді слова: «Будьте гідними свого покликання»; і це співзвучне з заповіддю св. Павла: «Щоб появити досконалою кожну людину у Христі» (Кол. 1, 28).
- Отці й Учителі Церкви підтверджують, що священник повинен бути як чисте небо
Оскільки це загальна думка Церкви щодо життя священників, то нікого не повинна дивувати така співзвучність Отців і Учителів на цю тему, що здається, що вони грішать перебільшенням. Але коли ретельно це вивчимо, то побачимо, що вони говорять тільки про те, що істинне і правильне. Їхнє навчання можна підсумувати так: між священником і іншою людиною різниця така, як між небом і землею; і тому пильнуй, священнику, щоб твої чесноти не були заплямлені не тільки великим гріхом, але навіть найменшим. Тридентський Собор прийняв навчання цих шляхетних мужів і закликав священнослужителів уникати навіть найменших занедбань, які в їхньому випадку були би великими: великими не самі по собі, а з огляду на особу, яка їх поповнює, бо до неї більше, ніж до священної будівлі, підходять слова: «Домові твоєму личить святість» (Пс. 93, 5).
V. Природа святості священника
- У чому полягає святість? Христос хоче, щоб вона базувалася на «пасивних» чеснотах
Тепер слід побачити, у чому полягає ця святість, брак якої був би великим соромом для священника, бо якщо він її ігнорує або неправильно розуміє її суть, то може піддатися великій небезпеці. Є такі, які вважають і відкрито проголошують, що заслуга священника полягатиме тільки в тому, що він повністю віддаватиме себе служінню іншим; і нехтують майже всіма чеснотами для особистого вдосконалення (так званими пасивними чеснотами), стверджуючи, що потрібно докласти всіх зусиль для розвитку чеснот, які називаються активними. Це, безсумнівно, хибна і згубна доктрина. Ось як на цю тему висловлюється світлої пам’яті Наш попередник: «Те, що християнські чесноти не однаково дієві завжди, може спасти на думку тільки тому, хто забув слова апостола: «Бо яких він передбачив, тих наперед призначив, щоб були подібні до образу Сина його» (Рим. 8, 29). Христос – учитель і взірець усіх видів святості; Його повинні наслідувати всі, які прагнуть успадкувати Боже царство. Христос не змінюється з плином століть, а залишається тим самим: «Ісус Христос учора й сьогодні – той самий навіки» (Євр. 13, 8). В усі часи ми бачимо Його «слухняним аж до смерти» (Фил. 2, 8); завжди важливі слова апостола: «Ті ж, що є Ісус-Христові, розп’яли тіло з його пристрастями та пожадливостями» (Гал. 5, 24).
- «Conditio sine qua non» – самозречення. Осудження світської ментальності
Ці слова стосуються всіх вірних, але особливо – священників, які більше від мирян повинні прийняти ці слова Нашого попередника, сказані з апостольською ревністю: «Ох! Щоби більше людей практикувало ці чесноти, наслідуючи святих з минулих епох; щоби своєю покорою, послухом і умертвінням вони були сильними у ділах і словах і приносили велику користь не тільки релігії, але й суспільству». Тут слід відмітити, що цей мудрий Понтифік згадує умертвіння, яке євангельською мовою називаємо самозреченням. Бо від цього, дорогі сини, в особливий спосіб залежить сила, чесноти і плоди служіння священника; і навпаки – через недбалість цієї чесноти в звичаях і житті священика з’являється те, що може образити очі і збентежити душі вірних. Якщо хтось заради брудної наживи втягується в мирські справи, хоче займати перші місця і зневажати інших, піддаватися тілесним утіхам, надмірно прив’язуватися до родини, догоджати іншим, довіряти переконливим словам людської мудрості – то це нехтування заповідями Христа і неприйняття Його умови: «Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого» (Мт. 16, 24).
VI. Плоди служіння походять від святості
- Нехтування серйозними обов’язками апостольського служіння – це неправильне розуміння самозречення і внутрішнього життя
Сильно наголошуючи на цьому священницькому обов’язку, Ми водночас повинні усвідомлювати, що священник має бути святим не тільки ради себе одного, бо він – робітник, якого Христос «найняв… у свій виноградник» (Мт. 20, 1). Тому його обов’язок – виривати бур’яни, сіяти добрі й плодоносні зерна, поливати, пильнувати, щоби ворог не посіяв серед них бур’ян. І тому священник повинен бути уважним, щоби не піддатися хибному розумінню бажання внутрішньої досконалості й не занедбувати своє служіння для добра вірних. У це служіння входить проповідування Божого слова, сповідь у сповідальниці, відвідування хворих, особливо помираючих, навчання правд віри, потішання стражденних, спрямування на правильну дорогу заблукалих, наслідування в усьому Христа, який «прийшов, добро творячи та зціляючи всіх, що їх диявол поневолив» (Ді. 10, 38).
- Незамінна основа: святість і єдність з Богом
Нехай у вашій пам’яті закарбується важливе напуття св. Павла: «Так що ні той, хто садив, є чимось, ні той, хто поливав, а Бог, який зрощує» (1 Кор. 3, 7). Ви можете добре сіяти насіння, ходячи й плачучи, ви можете добре його вирощувати, докладаючи всіх зусиль, але воно проростає і дає бажані плоди тільки завдяки праці Бога і Його могутньому втручанню. Окрім того не слід забувати, що люди – тільки знаряддя, якими Бог користується для спасіння душ, і тому повинні бути такими, щоб Бог міг ними користуватися. І яким чином? Може ми вважаємо, що Бог для розширення своєї слави користається нами з огляду на нашу вроджену чи набуту досконалість чи здібності? В жодному разі, бо написано: «Але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних, і незначне світу та погорджене Бог вибрав, і те, чого не було, щоб знівечити те, що було» (1 Кор. 1, 27-28). Безсумнівно, що з’єднати людину з Богом, учинити її приємною Богові й гідною роздавати Його милосердя може тільки святість життя і звичаїв.
- Єдина дієва наука – приклад святого кюре з Арсу
Якщо священникові бракує цієї святості, яка конституює найшляхетнішу науку Ісуса Христа, то йому бракує всього. Без цієї науки широка й витончена культура (яку Ми самі намагаємося прищепити кліру) та виняткова компетенція і старанність у практичних справах, які можуть принести добро Церкві й вірним, нерідко приносять плачевні результати. Але численні приклади з минулих століть показують, що навіть людина на найнижчому ступені ієрархії, але свята, може зробити багато добра для Божого люду; серед недавніх достатньо згадати кюре з Арсу, Івана Батиста Віаннея, якого Ми мали честь беатифікувати. Тільки святість робить нас гідними нашого божественного покликання – людьми, розп’ятими для світу і для яких світ розп’ятий; людьми, які живуть «новим життям» (Рим. 6, 4), людьми, які, згідно зі словами св. Павла (2 Кор. 6, 4-7), «у великій терпеливості, скорботах, у нуждах, у тіснотах, під ударами, в темницях, у заколотах, у трудах, у неспанні, у постах, у чистоті, у знанні, у довготерпеливості, у лагідності, у Святому Дусі, у щирій любові, у слові правди» показують себе справжніми слугами Бога, шукають тільки небесних речей і з великою ревністю спрямовують до неба людські душі.
VII. Допомога молитви
- Молитва – незамінний помічник святості. Приклад і заповіді Христа
Усі розуміють, що святість є плодом волі настільки, наскільки вона підтримується Божою благодаттю, а Бог робить усе, щоби благодатей, які ми хочемо отримати, нам не бракувало; а їх ми отримуємо передусім через молитву. Безсумнівно, що між молитвою і святістю існує такий зв’язок, що одна не може існувати без іншої. Св. Й. Золотоустий виражає цю правду так: «Звичайно, я вважаю, що без молитви неможливо жити цнотливо»[4], а св. Августин коротко підсумовує: «Воістину, добре жити вміє той, хто вміє добре молитися»[5]. Сам Христос освятив це навчання своїм словом і ще більше – своїм життям. Щоби помолитися, Ісус віддалявся в пустелю чи піднімався на гору і там молився цілими ночами. Він часто ходив до храму, і там, оточений людом, піднімав очі до неба і перед усіма молився. Врешті, розп’ятий на хресті, у передсмертних муках, з голосним воланням і сльозами Ісус молився до Отця останньою молитвою.
- Небезпечна звичка скорочувати молитву. Постійна потреба молитися за себе і за людей
І тому певним і безперечним є те, що священник, щоб бути на висоті своєї гідності й виконувати свої обов’язки, повинен ревно віддаватися молитві. На жаль, дуже часто священники моляться за звичкою, а не з ревності, у визначений час відмовляють псалми недбало або надають перевагу деяким коротким молитвам, і потім упродовж дня вже не розмовляють побожно з Богом про небесні речі. Безсумнівно, що священник більше від інших людей повинен виконувати заповідь Христа: «Треба молитись завжди» (Лк. 18, 1), на якій св. Павло сильно наполягав: «Будьте в молитві витривалі й чувайте на ній в подяці» (Кол. 4, 2), «Моліться без перерви» (1 Сол. 5, 17). І справді, скільки є можливостей звертатися до Бога душі, яка прагне власного спасіння і спасіння інших! Внутрішній неспокій, сила і настирливість спокус, брак чеснот, слабкість і безрезультатність наших зусиль, недоліки й часті недбалості, страх божественного суду – все це повинно стимулювати плач перед Богом, щоби збільшити заслуги в його присутності, просити про благодаті й божественну допомогу. Ми повинні слізно благати не тільки за нас самих. У морі злочинності, яке постійно розширюється, ми повинні особливо молитися про Боже милосердя і наполегливо звертатися до Христа, наймилосерднішого подателя усякої благодаті в чудовому таїнстві вівтаря: Пробач, Господи, пробач своєму людові.
VIII. Необхідність медитації
- Необхідність і користь медитації
Для розвитку чеснот дуже важливо щодня присвячувати час медитації про вічні правди. Жоден священник не може нею нехтувати, якщо не хоче занедбати свою душу чи зашкодити їй. Святий Бернард, пишучи до Євгенія ІІІ, свого давнього учня, який став римським Понтифіком, щиро і з побоюванням заохочував його ніколи не занедбувати щоденну медитацію божественних правд, і під жодним приводом зайнятості, а він був дуже зайнятий обов’язками найвищого апостольського служіння, не відмовлятися від неї. І говорив, що має великі мотиви для такого заохочення, мудро подавши користь від медитації: «Медитація очищає джерело, з якого походить, тобто розум. Потім вона впорядковує почуття, керує вчинками, виправляє вади, змінює звички, чинить життя гідним і впорядкованим, одним словом – дає розуміння божественних і людських справ. Вона прояснює неясне, заповнює прогалини в умі, поєднує розрізнені ідеї, ретельно шукає приховане, пізнає правду, перевіряє правдоподібне, викриває фальш та брехню. Медитація планує майбутні й перевіряє минулі дії, щоб в розумі не залишилося нічого неправильного й двозначного. В успіхах вона передчуває майбутнє нещастя, а коли воно приходить, то не дає йому вибити нас з колії, а проявляти силу духа й розважливість»[6].
Цей перелік плодів, які медитація дає по своїй природі, говорить, що вона не тільки корисна, але й необхідна.
- Медитація підтримує ревність і захищає від небезпек світу
Незважаючи на високу гідність різноманітних послуг священника та пошану, яка їм належить, часте виконання цих послуг може призвести до того, що ті, хто їх виконує, ставитимуться до них з неналежною пошаною.
Коли ревність поволі зникає, то починається недбалість у виконані обов’язків і навіть відраза до найсвятіших речей. Додайте до цього обов’язок священника жити «серед лукавого й розбещеного роду» (Фил. 2, 15); так що, виконуючи послугу милосердя, він повинен боятися прихованих пасток стародавнього змія. Як легко навіть побожним серцям покритися пилюкою світу! Тому потрібно щодня споглядати вічні істини, щоб, відновивши сили, розум і воля отримували нову ревність проти спокус світу. Окрім того, обов’язок священника – навчитися легко згадувати вічні істини, бо він повинен їх розуміти, навчати їм і прищеплювати їх вірним; він повинен жити життям, вищим за людські інтереси, і виконувати Божу волю й своє служіння під натхненням і керівництвом віри. Ніщо інше як щоденна медитація не є таким ефективним у виробленні та підтримці цього налаштування, цього майже природного єднання з Богом; для кожного, хто вміє розпізнавати, це очевидно і не потребує дальших пояснень.
IX. Шкода від занедбання медитації
- Сумна картина шкоди від занедбання медитації
Сумним підтвердженням сказано є життя священників, які мало уваги приділяють медитаціям про вічні істини або виконують їх недбало. Ти бачиш, як у них слабне цей безцінний скарб, вони стають світськими, захоплюються марними справами, займаються пустослів’ям, підходять до святих справ літеплими, холодними і, можливо, негідними. Коли їх висвятили на священників, то вони пильно готувалися до читання псалмів, щоб не бути подібними до тих, які спокушають Бога; вони шукали для цього найвідповідніший час і найспокійніше місце, вони пильно роздумували над прихованим значенням божественних істин, прославляли Бога, зітхали, раділи, виливали свою душу разом із псалмопівцем. А тепер усе змінилося!
В них мало що залишилося від гарячої побожності, яка була раніше, до божественних таїн. Які ж були любі ці шатра (див. Пс. 84, 2). Душа ликувала біля Господнього престолу і кликала до нього багато вірних. Яка чистота перед Літургією! Які молитви виходили з палаючої душі! І з якою повагою відправлялася Літургія, як гідно вона проводилася, яка вдячність виходила з глибини серця і як радісно на людей поширювалися солодкі пахощі Христа!… «Згадайте», – благаємо вас, улюблені сини – «Згадайте перші дні» (Євр. 10, 32), коли ваші душі палали й живилися святою медитацією.
- Відкинути марні виправдання через надмірну працю
Не бракує тих, яким неприємно або відмовляються «взяти те до серця» (Єр. 12, 11), не бракує тих, хто визнає вади своєї душі, але потім виправдовується за це під приводом того, що цілковито присвятив себе активному і динамічному служінню для добра інших. Але вони дуже помиляються. Вони не звикли розмовляти з Богом, і тому позбавлені божественного натхнення, коли говорять людям про Бога або дають поради щодо християнського життя. І Боже слово в них майже мертве. Їхній голос, хоч би вчений і красномовний, не наслідує голосу доброго пастиря, якого вівці слухають усім серцем. Оскільки вони промовляють із марною пишністю слів, які губляться в порожнечі, то часом дають згубний приклад з соромом для релігії та зі скандалом для добра. Те саме відбувається і в інших сферах їхньої діяльності, користь від якої тільки короткочасна, бо бракує небесної роси, яка в надмірі сходить на «молитву смиренного» (Сир. 35, 17).
- Важкі наслідки занедбання молитви
Тут ми не можемо не жаліти тих, хто захоплений духом шкідливої новизни і не соромиться свого мислення, суперечного внутрішньому життю, і вважає час, присвячений медитації та молитві, майже втраченим. Згубна сліпота! Небо хотіло би, щоби вони, зібравшись з думками, врешті усвідомили, в яку прірву їх веде занедбання і знецінення молитви! Звідси проростає гордість і впертість, з яких дозрівають дуже гіркі плоди, які Наше батьківське серце не хоче згадувати і сильно бажає їх зовсім забути. Почуй, Господи, наші благання, змилосердься над заблуканими і вилий на них «дух ласки та благання» (Зах. 12, 10), щоби вони з радістю оплакували свої помилки, повернулися на правильний шлях і обережно прямували в майбутнє. Як сказав апостол: «Бог мені свідок, як я тужу за всіма вами любов’ю Христа Ісуса» (Фил. 1, 8).
X. Заохочення до медитації
- Медитація допомагає діяти второпно і ревно
Тож нехай їм і вам, усім нашим синам, закарбується в пам’яті Наше напуття, яке є напуттям Господа Христа: «Уважайте, чувайте й моліться» (Мр. 13, 33. Переклад Огієнка). Передовсім в медитації слід докласти всіх зусиль, пробудити довіру до Бога, повторюючи: «Господи, навчи нас молитись» (Лк. 11, 1). До медитації нас повинна спонукати особлива причина: з медитації походить особливе світло поради і особлива енергія чеснот, потрібних у важкій праці піклування душами. Тут слід нагади пастирське напуття св. Карла Борромео: «Зрозумійте, браття, що ніщо так не потрібно всім священнослужителям, як умова молитва, яка передує всім нашим діянням, супроводжує їх і слідує за ними: буду співати, говорить пророк, і добре вивчу і зрозумію (див. Пс. 100, 2). Брате, коли уділяєш святі Таїнства, медитуй над тим, що робиш; коли служиш месу, медитуй над жертвою, яку приносиш; коли співаєш псалми, медитуй над їхнім змістом; коли дораджуєш душам, медитуй над тим, чиєю Кров’ю вони відкуплені»[7].
- Медитувати над місією священника, який є «alter Christus»
І тому Церква радить нам постійно повторювати ці слова Давида: «Блажен чоловік […] в Господа законі замилування має і над його законом день і ніч розважає […] все, що чинить він, йому вдається» (Пс. 1, 1-3). Стимулом до медитації також повинна бути думка, що священник є «другим Христом», і, якщо він є Ним через участь у владі, то чи не повинен бути таким через наслідування Його святих діл? «Нашим найбільшим обов`язком хай будуть роздуми про життя Ісуса Христа»[8].
XI. Користь духовних текстів
- Користь духовних текстів, особливо Священного Писання
Важливо, щоби священник поєднував щоденну медитацію божественних правд з читанням побожних книжок, особливо богонатхненних. Св. Павло писав Тимотею: «Віддавайся читанню» (1 Тим. 4, 13). А св. Єронім так навчав Непоціяна про священницьке життя: «Ніколи не випускай з рук священну книжку», і пояснював: «Вивчай те, чому маєш навчати інших, здобудь справжню мудрість, яка походить із правдивої доктрини, щоби ти міг навчати і відкидати закиди опонентів»[9]. Яку велику користь священники отримують від цієї постійної практики: з яким натхненням вони проповідують Христа, не догоджують слухачам, а спонукають їх до кращого і збуджують в них небесні прагнення!
- Святі книжки – справжні друзі
А ось ще одна потрібна вам порада св. Єроніма: «Завжди тримай в руках святу книжку»[10]. Хто не знає, як на душу сильно діють переконливі слова товариша, який відверто напоумляє, радить, докоряє, збуджує, застерігає від помилок? «Блаженний, хто придбав товариша» (Сир. 25, 12). «Хто знайшов його, знайшов скарб» (Сир. 6, 14). Тепер духовні книжки повинні бути нашими друзями. Вони суворо напоумляють нас про наші обов’язки та норми правильної дисципліни, вони збуджують у душі божественні поклики, які раніше були придушені й пригнічені, вони дорікають нам за недотримані рішення, вони торкають наше сумління, приспане небезпечним оптимізмом, вони викривають невпорядковані та приховані почуття, вони виявляють небезпеки, які зазвичай дивують необачних. І вони виконують усі ці добрі послуги з такою мовчазною доброзичливістю, що виявляють себе не просто друзями, а найкращими друзями. Ми маємо їх, коли хочемо, вони завжди поряд, у будь-який момент готові нам допомогти, вони ніколи не кричать, їхні поради ніколи не егоїстичні, слова ніколи не боязкі й не брехливі. Є багато вражаючих прикладів добрих наслідків від читання побожних книжок, але неперевершеним є приклад св. Августина, чиї видатні заслуги перед Церквою почалися саме з читання: «Візьми і читай, візьми і читай… Я взяв і читав, я взяв і читав… (послання апостола Павла), я розгорнув і читав мовчки… Це ввійшло в моє серце як переконливе світло, темрява сумнівів розвіялася»[11].
- Остерігатися неперебірливості в читанню
У наші часи часто трапляється, що священники поступово затьмарюють свій розум сумнівами і йдуть кривими стежками світу, бо, знехтувавши священними і божественними книгами, віддають перевагу читанню книг і газет, заражених шкідливими помилками. Будьте чуйними, дорогі сини, не довіряйте сліпо своєму зрілому віку і не піддайтеся омані, що знаєте зло і таким чином можете краще подбати про спільне добро. Не порушуйте норм, встановлених Церквою, будьте розсудливими і милосердними до себе, бо, випивши цю отруту, ми вже не зможемо уникнути її згубних наслідків.
XII. Іспит сумління
- Не занедбувати іспит сумління
Але користь від духовного читання та роздумів про небесні речі, безсумнівно, для священника буде ще більшою, коли він матиме засоби, за допомогою яких зможе розпізнати, чи те, що було темою читання і медитації, справді було добре втілено в життя. Особливо актуальною в цьому контексті є чудова порада св. Йоан Золотоустого, призначена спеціально для священників: «Кожного вечора перед сном перевіряй своє сумління, вимагай від нього звіту, і якщо знайдеш погані наміри… вирви їх з коренем і покайся за них»[12]. Наймудріші духовні вчителі своїми чудовими настановами яскраво підтверджують, що це потрібне для поступу в християнських чеснотах і плідне. Ми з радістю процитуємо св. Бернарда: «Допитливий досліднику своєї бездоганності, ретельно щодня переглядай своє життя. Уважно дивися – що ти здобув чи втратив. Вивчай себе… Постав перед очима усі свої помилки. Оцінюй себе зі сторони як інша особа, співчувай і картай себе самого»[13].
XIII. Батьківське напуття
- Іспит давав би великі плоди, якщо би люди турбувалися ним так, як турбуються своїми справами
Було би соромно, якби щодо цього збулися слова Христа: «Діти цього світу мудріші, в їхньому роді, від дітей світла» (Лк. 16, 8). Всі бачать, як старанно вони займаються своїми справами, як часто рахують і перераховують дохід і витрати, як скрупульозно і прискіпливо рахують і витрачають, як вони жаліють і страждають від втрат і яких зусиль докладають для їх повернення. А нам, які, мабуть, спалюємо у своїх серцях бажання марних почестей, збільшення сімейних статків, набуття тільки розголосу і слави вчених, натомість найбільшою і найтяжчою справою, якою є наше освячення, займаємося мляво і нудно. Бо ми рідко перевіряємо свою душу, яка внаслідок цього покривається бур’янами як виноградник ледаря, про який написано: «Ішов я попри поле ледачого, попри виноградник недоумка; дивлюсь – кропивою позаростало, і будяками зверху вкрилось, камінна огорожа його розвалилась!» (Прип. 24, 30-31).
- Постійний і добре виконаний іспит сумління підбадьорює душу, занедбаний ставить її під загрозу
Ситуація ускладнюється тим, що довкола бачимо багато поганих прикладів, які щодня загрожують чеснотам священника і вимагають ще більшої пильності та нових зусиль.
Досвід показує, що той, хто часто й сумлінно перевіряє свої думки, слова і вчинки, більш енергійно ненавидить і відкидає зло та прагне добра. Досвід також показує шкідливі наслідки від уникання суду, де судить справедливість, а сумління звинувачує себе. Даремно шукати в поведінці такої людини тієї обачності, яка так високо цінується в християнині, яка намагається уникати навіть простих провин та вад, або тієї делікатної прискіпливості, якою повинен володіти священник, яка лякається навіть найменшої образи Бога.
- Шкода від занедбання частої сповіді
Недбалість і байдужість до себе самого веде до занедбання Таїнства сповіді, яке Христос дав нам у своєму найбільшому милосердю як найкращу допомогу в людській біді. Не можна заперечити плачевні факти, що нерідко священник гримить красномовством, лякаючи людей гріхами, але, здається, не має такого страху за себе і стає затверділим у своїх помилках. Той, хто закликає і заохочує інших очистити плями душі Таїнством, сам дуже неохочий, недбалий в цьому і зволікає зі сповіддю місяцями. Той, хто вміє зціляти чужі рани олією та вином, сам лежить поранений на дорозі і не просить допомоги в цілющої руки брата, який проходить повз нього. Ох! Які сумні наслідки, недостойні в очах Бога і Церкви, згубні для християнського народу, непристойні для священства!
- Найбільш плачевним є зіпсуття добрих людей
Коли Ми, любі сини, спонукувані сумлінням, роздумуємо над цими справами, Наша душа наповнюється гіркотою і з неї виривається волання. Горе тому священику, який не відповідає своїй високій гідності і ганьбить своєю невірністю святе ім’я Боже, яке він повинен освячувати. Найбільш плачевним є зіпсуття добрих людей: «Велика гідність священників, але й велика їхня руїна, коли грішать; радіймо, коли вони піднімаються, і біймося, щоб вони швидко не впали; від радості здобуття найвищих вершин більшим є страждання падіння вниз!»[14]
Горе тому священику, який занедбує себе, перестає молитися, перестає читати побожні книжки; який ніколи вслуховується в себе, щоб почути голос свого сумління, яке його звинувачує. Ні кровоточиві рани душі, ні сльози Матері Церкви не зможуть повернути нещасного до себе, щоб на ньому не збулися ці страшні погрози: «Зроби затверділим серце цього люду, затули його вуха, закрий його очі, щоб він не бачив своїми очима, щоб він не чув своїми вухами, щоб його серце не розуміло, щоб не вилікувався знову» (Іс. 6, 10).
Нехай милосердний Бог, дорогі сини, який бачить наше серце вільним від будь-якої злоби до будь-кого, але тільки глибоко зворушене милосердям батька і пастиря, не допустить до будь-кого з вас цю сумну пересторогу: «Яка бо наша надія або радість, або вінець слави, як не ви, перед Господом нашим Ісусом, у день його приходу?» (1 Сол. 2, 19).
XIV. Актуальні обов’язки
- У важкі часи священник повинен променіти чеснотами
Ви самі можете бачити, де би ви не були, які важкі часи Церква переживає за таємничим Божим задумом. Отож думайте, який священний обов’язок на вас покладено – допомагати й підтримувати в біді Церкву, яка наділила вас такою шляхетною гідністю.
Тому сьогодні, як ніколи, священники повинні мати не посередні, а більші й справжні чесноти, щоби бути живими, дієвими, активними взірцями, здатними для Христа зробити все. Нічого іншого Ми так не прагнемо для вас, звертаючись до Бога з найпалкішими молитвами. Нехай цнотливість, найдобірніша прикраса нашого стану, рясно процвітає в вас; завдяки благодаті цієї чесноти, яка уподібнює до ангелів, священник здобуває більшу пошану серед християнської пастви, а його служіння приносить ще більший урожай.
- Непорушний послух єпископам і Апостольському Престолу
Нехай пошана та послух, обіцяні урочистим обітом тим, кого Божественний Дух поставив керувати Церквою, будуть у вас вічними та щирими; і, перш за все, нехай пошана, належна Апостольському Престолу, з кожним днем все тісніше з’єднує з ним ваші уми та серця.
- Нехай любов охопить усіх, але нехай особливо ревною в ній буде молодь
Випромінюйте любов, яка нічого не шукає для себе, відкидайте заздрість і честолюбство, притаманні людській природі, у братерському змаганні докладайте всіх зусиль для збільшення Божої слави.
«Сила недужих, сліпих, кривих, усохлих» (Йо. 5, 3) очікує вашої допомоги й любові; особливо вас очікує молодь, велика надія батьківщини та релігії, оточена з усіх сторін моральними пастками та небезпеками. Старанно творіть добро, гідне всіх, не тільки побожним навчанням, яке ми вам знову і наполегливо рекомендуємо, але й допомагаючи будь-якими добрими порадами. Вашою мета і прагнення: перемагати і вести душі до Христа – полегшувати, захищати, лікувати, заспокоювати. Ох! Вороги Бога активно, невтомно, безстрашно діють, щоб непоправно знищити душі!
- Любов Церкви не знає границь, не боїться переслідувань
Католицька Церква радіє і пишається своїм духовенством, яке, натхнене любов’ю, проповідує Євангеліє християнського миру і несе спасіння та цивілізацію варварським народам. Завдяки його апостольським подвигам, нерідко освяченим кров’ю, з кожним днем розширюється Царство Христове і свята Віра сяє новими здобутками. Якщо, дорогі сили, ваша любов зустрічає ненависть, спротив, наклеп, як це зазвичай буває, то не піддавайтеся зневірі, «не втомлюйтеся добро чинити» (2 Сол. 3, 13). Майте перед очима ряди багатьох мужів, сильних заслугами, які, слідом за апостолами, зазнали найтяжчих мук за Христа, «раді, що удостоїлися перенести зневагу за ім’я Ісуса» (Ді. 5, 41), благословляли тих, які їх проклинали. Ми – діти й брати святих, імена яких записані в книзі життя, славу яких проголошує Церква: «Не дамо заплямити нашої слави» (1 Мак. 9, 10).
XV. Засоби для підтримки чеснот
- Засоби для підтримки священницьких чеснот: духовні вправи і місячні реколекції
Коли чесноти священства відновляться і зміцняться у лавах духовенства, інші наші пропозиції щодо реформи, якого б роду вони не були, з Божою допомогою будуть успішнішими. Тому до вже сказаного Ми хочемо додати деякі практичні норми, тобто вказати відповідні засоби для захисту та живлення самої благодаті. Перший засіб, який усі знають, але не всім ним добре користаються, це – духовні вправи. Їх слід виконувати, якщо можливо, кожного року індивідуально або в групі – відповідно до постанови єпископа. Групові реколекції дають кращий плід. Ми самі вже належним чином оцінили їхню користь і опублікували деякі правила їх виконання для римського духовенства. Подібні щомісячні кількагодинні реколекції, індивідуально чи в групі, також будуть корисними для душі. Ми раді бачити, що цей благочестивий звичай вже практикують у багатьох місцях, і йому віддають перевагу самі єпископи, які іноді самі проводять реколекції.
- Користь від взаємних зустрічей і конференцій духовенства
Інша пропозиція, яку ми дуже рекомендуємо: щоб священники, як і личить братам, утворювали тісніший союз між собою – за схваленням і під керівництвом єпископа. Безсумнівно, гідно похвали, щоб священники створювали асоціації для надання взаємної допомоги в біді, для підтримки високого престижу та прав свого стану та служіння проти нападів ворогів та для інших подібних цілей. Але ще корисніше для них збиратися разом, щоб удосконалювати свої знання церковних наук і особливо утверджуватися у святій меті свого покликання та сприяти спасінню душ однодушними зусиллями та ініціативами.
- Бажане і плідне спільне життя духовенства
Історія Церкви показує, що спільне життя священників приносило великі плоди. Чому би це не відновити сьогодні, беручи до уваги різні місця й види служіння? Хіба Церква не може користатися давніми плодами? Подібних асоціацій, схвалених єпископами, не бракує. І чим швидше молоді священники приєднаються до них, тим краще для них. Під час нашого єпископського служіння Ми самі підтримували таку асоціацію і бачили користь від неї, і тепер вона та інші подібні – об’єкти Нашої виняткової доброзичливості. Шануйте для підтримки священницьких чеснот ці засоби та інші, які вам пропонує розсудлива пильність єпископів відповідно до можливостей, щоб ви щодня могли «поводитися достойно покликання, яким вас візвано» (Еф. 4, 1), шануючи своє служіння й сповнюючи Божу волю, якою є ваше освячення.
XVI. Радісні обіти
- Ревні молитви за духовенство
Це те, про що Ми думаємо найбільше, що лежить Нам на серці, тому, підносячи очі до неба, часто молимося, передусім за священників, благальними словами Христа нашого Господа: «Отче Святий!.. Освяти їх» (Йо. 17, 11,17). І Нас радує, що багато вірних з усіх суспільних верств приєднуються до Нас у цій молитві, ревно піклуючись про ваше добро та добро Церкви. І для Нас як приємний бальзам для душі, що немало найцнотливіших душ не тільки серед чернецтва, але й у світі з тієї самою метою змагаються в жертвуванні себе Богові як вічну вотивну жертву. Нехай Господь милостиво прийме, як солодкі пахощі, їхні чисті й шляхетні молитви, і нехай не відкине Наше смиренне благання; ми благаємо Його милосердне Провидіння прийти нам на допомогу і вилляти на все духовенство багатства благодаті, любові та чеснот з Пречистого Серця Його Улюбленого Сина.
- Подяка за Ювілей. Приспів «Марія, Цариця священників»
Останнє благословення
Нарешті, дорогі сини, ми раді висловити сердечну подяку за ваші численні побажання, натхнені синівською пошаною, які ви склали з нагоди п’ятдесятих роковин Нашого священства. Добрі побажання, які передаємо вам у відповідь, вручаємо опіці Діви Марії, Цариці Апостолів, щоби Вона допомогла їх втілити. Своїм прикладом вона навчала перших щасливих священників, як вони мають витривало в спільній молитві зодягнутися в небесні чесноти, які Вона здобула для них своїми молитвами, збільшила і зміцнила своєю порадою, щоб їхня праця увінчалася великим успіхами.
Отож, Ми прагнемо, дорогі сини, щоб мир Христа пробудив у ваших серцях радість Святого Духа через Апостольське Благословення, яке уділяємо вам найщирішим серцем.
Рим, площа Святого Петра, 4 серпня 1908, шостий рік Нашого Понтифікату.
ПІЙ X
[1] S. John Chrysostom, Hom. LXXXII in Matth., n. 5: cf. supra, n. 68.
[2] Hom. Milan 1748, tom. V, p. 77. Orat. II in syn. Dioec. XI, a. 1584.
[3] Ep. LII, ad Nepotianum, n. 5.
[4] De precatione, orat. 1: PG 50, 777
[5] Sermo in append. 55, n. 1: PL 39, 1849
[6] De Consid., l. 1, c. 7: PL 182, 737.
[7] St. Charles Borromeo, ex orationibus ad clerum.
[8] Наслідування Христа, 1:1.
[9] Ep LII ad Nepotianum, n. 7 : PL 22, 533.
[10] Ep. LVIII ad Paulinum, n. 6.
[11] Сповідь, L. VIII, C. 12.
[12] Exposit. In Ps. IV, n. 8: PG 55, 51.
[13] Meditationes piissimae, c. V, De quotid. Sui ipsius exam.: PL184, 494.
[14] S. Jérôme, In Ezech., l. XII, c. 44, v. 30: PL 25, 443–444.
