ДОПОМОЖІТЬ, БУДЬ ЛАСКА!!!…
Допоможіть, будь ласка, піднятись із шпагату!!! Дуже щире прохання, жодної риторики! Просто не хватає сили сидіти так далі, стає важко дихати… Втомився…
Повертаючись увечері з військового шпиталя, де протягом тривалого часу тримав за руку 20-літнього Максима, який із серйозними труднощами тамував подих, у той час, коли його тіло корчилось від періодичних больових конвульсій, спричинених наслідками вогнепальних поранень у зоні АТО, довелось минати повз кілька гламурних столичних клубів із чималою кількістю гламурно споряджених Максимових ровесників. Шалені ритми гучноі електро-музики виривались крізь прозорі шкляні фасади із глибин яскраво освітлених просторих залів. Легкий літній одяг, елегантні зачіски, хлопці, які хизуються накачаною у фітнесі біцухою та дівчата, які з милими посмішками та цигарками у зубах висять на дверях їхніх розкішних автівок. Воля, літо, вітер, весело…
Бачив… Тепер щодня слухаю по телефону… Слухаю загартовані у боях голоси моіх друзів, молодих командирів, які ще вчора не могли собі навіть уявити, що уже сьогодні їм доведеться брати на себе відповідальність за життя підлеглих в умовах реального бою, цілитись не по мішенях, дивитись в очі самій смерті. Слухаю розповіді про те, як щойно ховались від чергового обстрілу Градом, а встигли сховатися не усі; про те як намет, у якому перебував мій кращий друг, залишився єдиним непошкодженим серед поля, вкритого попелом від десятків інших наметів, які ще недавно стояли поруч; про те, як мучила спрага, а пити було нічого, окрім води у ставку неподалік; про те, як в оточенні день здавався місяцем, а минуло їх аж 22; про те, як рятуючи життя бойових побратимів від гранати, що залетіла у бетер, можна втратити обидві руки, а віддаючи власну каску підлеглому, який загубив свою у ході бою, можна впасти у тривалу кому від осколка, який не пожалів саме твоєї голови, попри те, що тобі лише недавно минуло двадцять і у тебе ще зовсім молода дружина і зовсім маленька донечка… І все це відбувається саме сьогодні, у прямому ефірі мого власного життя. Саме у той час, коли хтось зависає у клубах, а хтось витрачає сотні доларів на заморську відпустку – щоб трішки забутись і відпочити від поганих новин – комусь у тому ж суспільстві, на тому ж поверсі буття, доводиться місяцями жити далеко від найрідніших, в умовах реального ресурсного та морального мінімалізму, під кулями, захищаючи тих, кому так потрібно зараз відірватися у нічному клубі або відпочити на сонячному березі Середземного моря. Це не обізленність на життя, це – шпагат моєї свідомості: на Хрещатику безтурботна атмосфера літнього вечора, під Донецьком і Луганськом гинуть мої друзі – у той самий час…
Байдужість жорстока. А буває вона й дуже діяльною. Світ, насправді, змінюється не стільки від того, що ми робимо, скільки від того, ким ми стаємо. Співчутливе серце завжди резонуватиме добром у сферу міжособистіних стосунків, формуватиме відповідальну суспільну свідомість. Жодні потужні проекти не зможуть задовольнити незреформованого людського серця. Реформу ж серця слід розпочинати із плекання відважного відчуття небайдужості. Справжньою уважаю ту солідарність, яка проростає не з ідеологічних переконань, а із співпереживання чиєгось горя. Дійсне співчуття втілюється у конкретній щедрій і творчій дії – не заради самої дії чи з якихось інших утилітаристських мотивів, а заради того, хто страждає. Справжня солідарність будується на усвідомленні гідності та цінності конкретного людського життя. А згодом – трансформується у впевнене бажання поділитися своїм часом, своїми ресурсами, своїми здібностями та можливостями, аби наш світ ставав кращим, більш справедливим, більш людяним – аби людина у ньому менше страждала. Людське горе не може бути чужим! Щире співчуття обов’язково спровокує щедру і вірну дію.
Здається, ми сьогодні впевнено засіли на шпагат – шпагат свідомості національного масштабу. Дві такі різні і такі дійсні дійсності вимагають від нас якоісь когерентноі відповіді у іхніх паралельних вимірах. А мені боляче і я не можу самотужки піднятись із шпагату… Допоможіть, будь ласка…
джерело тут
о. Андрій Зелінський ТІ, військовий капелан
