о. О. Кривобочок ТІ
САМОПІЗНАННЯ
Двадцять третя медитація
Окрім того, коли ми використовуємо такі терміни: свідомість, підсвідомість і надсвідомість, то мимовільно потрапляємо у пастку розуміння цих термінів через призму різних психологічних доктрин, які завжди обмежені як щодо свого об’єкта, так і щодо методу, і духовного виміру людини торкаються лише посередньо: спроможні побачити наслідок, але не спроможні дійти до причини.
Чи можливо якось відрізнити дію підсвідомості від дії надсвідомості? Думаю, що можна. Візьмімо, для прикладу, письменників – людей творчості, які працюють більше правою півкулею мозку: інтуїцією, уявою, фантазією. Праця підсвідомості проявляється у тому, що людина спроможна виразити в художній формі свій внутрішній світ, своє ставлення до всього, що відбувається довкола неї. Але якщо людина бачить усе тільки в чорних кольорах (комічність і трагічність, випадковість тощо), то, на мою думку, це буде критерієм того, що її надсвідомість приспана. Прикладом цього може бути вся творчість Вольтера, «Похвала глупоті» Еразма Роттердамського чи політична сатира Марії Матіос.
У цій медитації перегляньмо своє оцінювання подій з точки зору дії підсвідомості та надсвідомості.
Надсвідомість бачить космос – лад і гармонію там, де підсвідомість бачить лише хаос. Це дуже добре показав Чарльз Вільямс в одній зі своїх книжок. Молода жінка гине в авіакатастрофі. Її душа лине на берег Темзи. Цю річку вона бачила у своєму житті багато разів. Забруднена річка викликала в неї лише почуття огиди. Але тепер вона бачить набагато більше, ніж за життя. Річка очищає місто, і тому вона повинна бути брудною. Річка виконує своє призначення, отож, вона автентична – така як є і така яка має бути. Чорне сприйняття довколишнього світу перетворюється у біле – все брудне не викликає в неї вже огиди. Жінка вдивляється в річку і починає розрізняти в глибині чистий струмок – первинну воду, створену Богом. Вдивляється ще і бачить у цьому струмку живу воду, яку Ісус Христос дав самарянці.
Надсвідомість показує людині космос у хаосі, добро у злі, любов у стражданні, показує людині Бога там, де людина бачила лише чорта.
Ох, розкрились троянди червоні,
наче рани палкі, восени,
так жалібно тремтять і палають –
прагнуть щастя чи смерті вони?
Не осиплються тихо ті квіти,
не настане життя в них нове,
ні, ударить мороз до схід сонця
і приб’є поривання живе.
І зчорніють червоні троянди,
наче в ранах запечена кров…
Ох, нехай же хоч сонця нап’ються,
поки ще їх мороз не зборов!
(Леся Українка)
Часом ловлю себе на думці, що мої пояснення або, краще сказати, моє описування того, що я роблю, йде в неправильному напрямі. Я бачу ікону. Бачу її як завершену прекрасну цілість і єдність.
Але показати її такою як вона є не можу. Починаю різати її на дрібні кусочки і описувати детально кожну частинку. Чи той, хто це читає, зуміє ці кусочки позбирати докупи і побачити ту саму ікону, чи збудує зовсім іншу мозаїку?
Фантазіє! Ти – сило чарівна,
Що збудувала світ в порожньому просторі,
Вложила почуття в байдужий промінь зорі,
Збудила мертвих з вічного їх сна,
Мету вказала буйній хвилі в морі, –
До тебе обертаюсь я сумна:
Скажи мені, фантазіє дивнá,
Як помогти в безмірнім людськім горі?
Як світ новий з старого збудувати?
Як научить байдужих почувати?
Як розбудити розум, що заснув?
Як час вернуть, що марне проминув?
Як певную мету вказати розпачливим?
Фантазіє! Порадь, як жити нещасливим!
(Леся Українка)
Кінець
