https://www.vatican.va/roman_curia/synod/documents/rc_synod_doc_20241026_doc-final-sinodo2024-chiesa-sinodale_it.html

 

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

 

СИНОД ЄПИСКОПІВ

________________________________________________

 

XVI ГЕНЕРАЛЬНА ЗВИЧАЙНА АСАМБЛЕЯ

СИНОДУ ЄПИСКОПІВ

 

Друга Сесія

(2-27 жовтня 2024)

 

Заради синодальної Церкви:

сопричастя, участь, місія

 

Підсумковий Документ

26 жовтня 2024

 

ДРУГА ЧАСТИНА

 

Частина ІІ – разом в човні

 

Переміна стосунків

 

Симон Петро, Тома, на прізвисько Близнюк, Натанаїл з Кани Галилейської,

сини Заведеєві та ще двоє інших його учнів були разом.

Тож каже до них Симон Петро: «Іду ловити рибу.»

А ті йому: «Підемо й ми з тобою.» (Йо. 21, 2-3)

 

  1. Тиверіадське озеро – місце, де все почалося. Петро, Андрій, Яків, Йоан кинули човен і сіті, й пішли за Ісусом. Після Великодня вони знову на цьому озері. Вночі на озері чути розмову: «Іду ловити рибу». «Підемо й ми з тобою». Синодальна дорога розпочалася так само: ми почули запрошення Наступника Петра і прийняли його; ми вирушили разом із ним і за ним. Разом ми молилися, роздумували, боролися і розмовляли. Але насамперед ми переконалися, що саме стосунки підтримують життєздатність Церкви, оживляючи її структури. Місіонерсько-синодальна Церква потребує оновлення одного і другого.

 

Нові стосунки

 

  1. Під час синодальної подорожі та на всіх широтах з’явилося прохання про Церкву, яка б була більш здатна живити стосунки: з Господом, між чоловіками та жінками, у сім’ях, у спільнотах, між усіма християнами, між соціальними групами, між релігіями, із сотворінням. Багато висловили здивування, що запитували про їхню думку, і радість з того, що спільнота почула їхні голоси; не бракувало також і тих, які розповідали про свої страждання через те, що їх виключили чи осуджували через подружню ситуацію, ідентичність і сексуальність. Прагнення більш автентичних і значущих стосунків виражає не лише прагнення належати до згуртованої групи, але й відповідає глибокому усвідомленню віри: євангельська якість суспільних відносин вирішальна для свідчення, яке Божий Люд покликаний давати в історії. «З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Йо. 13, 35). Стосунки, оновлені благодаттю і гостинністю до найменших, згідно з вченням Ісуса, – це найбільш красномовна ознака дії Святого Духа в спільноті учнів. Щоби бути синодальною Церквою, потрібне справжнє навернення стосунків. Ми повинні ще раз навчитися з Євангелія, що турбота про стосунки – це не стратегія чи інструмент для більшої ефективності організації, але спосіб, у який Бог Отець об’явився в Ісусі та в Святому Духові. Якщо наші стосунки, навіть крихкі, об’являють благодать Христа, любов Отця, сопричастя Святого Духа, то своїм життям сповідуємо віру у Триєдиного Бога.
  2. Саме в Євангеліях ми повинні шукати шляхи навернення, яке від нас вимагається, і вчитися уподібнюватися до Ісуса. Євангелія «постійно показують, як Ісус слухає людей, яких зустрічає на довгих дорогах Святої Землі» (DTC 11). Незалежно від того, були вони чоловіками чи жінками, євреями чи язичниками, книжниками чи митарями, праведниками чи грішниками, жебраками, сліпими, прокаженими чи хворими, Ісус нікого не обминав, а зупинявся, щоб вислухати й вступити в діалог. Він об’являв обличчя Отця, виходячи назустріч кожному там, де той перебував зі своєю історією і свободою. Зі слухання потреб і віри людей, яких Він зустрічав, народжувалися слова й жести, які оновлювали їхнє життя, відкриваючи дорогу до зцілених стосунків. Ісус – Месія, який «глухим дає слух, і мову – німим» (Мр. 7, 37). Нас, Його учнів, Він просить поводитися так само й водночас дає, з благодаттю Святого Духа, здатність це робити, уподібнюючи наші серця до Свого серця: тільки «серце робить можливим будь-який справжній зв’язок, бо стосунки, які не будуються серцем, не здатні подолати фрагментарність індивідуалізму» (DN 17). Коли ми слухаємо наших братів і сестер, то приймаємо поставу, з якою Бог в Ісусі Христі йде назустріч кожній людині.
  3. Потреба навернення стосунків однозначно стосується відносин між чоловіками й жінками. Динамізм стосунків вписаний у наш стан створінь. Статеві відмінності – основа людських стосунків. «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут. 1, 27). У Божому задумі ця початкова відмінність не означає нерівності між чоловіком і жінкою. У новому творіння вона переосмислюється в світлі гідності Хрещення: «Всі бо ви, що у Христа христилися, у Христа одягнулися. Нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі» (Гал. 3, 27-28). Як християни, ми покликані приймати й поважати, у різних контекстах, в яких вони виражаються, ці відмінності, які є Божим даром і джерелом життя. Ми даємо євангельське свідчення, коли намагаємося жити в стосунках, які шанують однакову гідність і взаємність між чоловіками й жінками. Свідчення під час синодального процесу болю та страждань жінок з усіх регіонів та континентів, як мирянок, так і богопосвячених осіб, показують, як часто нам цього бракує.

 

У різноманітних контекстах

 

  1. Заклик до оновлення стосунків у Господі Ісусі лунає у різноманітних контекстах, в яких Його учні живуть та здійснюють місію Церкви. Кожен із цих контекстів має свої багатства, пов’язані з різними культурами, які потрібно враховувати. Однак усі вони, хоч і по-різному, несуть ознаки спотвореної логіки стосунків, яка іноді суперечить логіці Євангелія. В минулому обмежені стосунки затверділи в структурі гріха (див. SRS 36) і впливають на спосіб мислення і поведінки людей. Зокрема, вони породжують блоки та страхи, з якими нам потрібно зіткнутися та подолати їх, щоб стати на шлях навернення стосунків.
  2. У цій динаміці коріниться зло, яке нищить наш світ, починаючи з війн, збройних конфліктів та ілюзії, що справедливий мир можна осягнути силою зброї. Так само згубним є переконання, що все творіння, навіть людей, можна експлуатувати заради прибутку. Наслідком цього є численні та різноманітні бар’єри, які розділяють людей, навіть у християнських громадах, та обмежують можливості одних порівняно з можливостями інших: нерівність між чоловіками та жінками, расизм, поділ на касти, дискримінація людей з інвалідністю, порушення прав меншин усіх видів, неготовність приймати мігрантів. Навіть стосунки з землею, нашою сестрою і матір’ю (див. LS 1), мають ознаки розколу, який несе загрозу життю незліченних спільнот, особливо в найбідніших регіонах, якщо не цілих народів, а можливо, і всього людства. Найрадикальніше і найдраматичніше зачинення – це зачинення на людське життя, яке веде до відмови від дітей – аж до материнського лона, і від людей похилого віку.
  3. Велике зло, яке нищить наш світ, проявляється також і в Церкві. Криза насильства в її різноманітних і трагічних проявах принесла великі і часто тривалі страждання жертвам і тим, хто пережив насильство, а також їхнім спільнотам. Церква повинна з особливою увагою і чутливістю слухати голоси жертв і постраждалих від сексуального, духовного, економічного, інституційного, владного насильства та насильства над совістю з боку священнослужителів або людей на церковних посадах. Слухання – це фундаментальний елемент дороги до зцілення, покаяння, справедливості й примирення. В епоху, яка переживає глибоку кризу довіри й заохочує жити в недовірі й підозрах, Церква повинна визнати власні недоліки, покірно просити прощення, піклуватися про жертв, забезпечити себе інструментами запобігання надуживань й намагатися відновити взаємну довіру в Господі.
  4. Слухання людей, які страждають від усунення з суспільства і маргіналізації зміцнює наше усвідомлення, що місія Церкви: взяти на себе тягар цих зранених стосунків, щоб Господь, «Живий», їх зцілив. Тільки так Церква може бути «немовби Таїнством, тобто знаком і знаряддям щонайглибшого єднання з Богом та єдності всього людського роду» (LG 1). Водночас відкритість до світу дає можливість відкрити, що в кожному закутку планети, в кожній культурі та в кожній групі людей Святий Дух посіяв зерна Євангелія, які містять у собі здатність жити здоровими стосунками, плекати взаємну довіру та прощення, долати страх перед інакшістю, створювати гостинні спільноти, сприяти економіці, уважній до людей та планети, миритися після конфлікту. Історія свідчить про конфлікти, які розпочиналися в ім’я якихось релігій, що підриває довіру до самих релігій. Також джерелом страждань є поділ між різними християнськими спільнотами, ворожнеча між братами та сестрами, які прийняли одне й те саме Хрещення. Оновлений досвід екуменічного поштовху, що супроводжує синодальний шлях – це прояв навернення стосунків і знак надії.

 

Харизми, покликання та служіння для місії

 

  1. Християни, індивідуально чи спільно, покликані діяти так, щоб дари Святого Духа приносили плоди ради свідчення та проголошення Євангелія. «Є і між дарами різниця, але Дух той самий; різниця теж і між служінням, але Господь той самий. Різниця є і між ділами, але Бог той самий, який усе в усіх робить. Кожному дається виявлення Духа на спільну користь» (1 Кор. 12, 4-7). У християнській спільноті всі охрещені збагачені дарами, щоб ними ділитися, і кожен відповідно до свого покликання та життєвих умов. Різні церковні покликання – це численні та конкретні вираження єдиного хрещального покликання до святості та місії. Різноманітні дари розпочинаються у свободі Святого Духа і спрямовані на єдність церковного Тіла Христа (див. LG 32) та на місію в різних місцях і культурах (див. LG 12). Ці дари – не тільки виключна власність тих, хто їх отримує і використовує, їх не можна вимагати тільки для себе або для групи. З належною душпастирською опікою їх потрібно використовувати як для добра християнської спільноти, так і для розвитку суспільства у різних вимірах.
  2. Кожний охрещений відповідає на потреби місії в конкретних умовах життя і праці, виходячи зі своїх схильностей і здатностей, у такий спосіб проявляючи свободу Святого Духа в уділенні дарів. Завдяки цьому динамізму в Духові Божий Люд, прислухаючись до дійсності, в якій живе, може відкрити для себе нові сфери праці і нові форми виконання своєї місії. Християни, які в різних ролях – у сім’ї та в інших сферах життя: на роботі, у громадській, політичній, соціальній чи екологічній діяльності, у розвитку культури, натхненної Євангелієм, у євангелізації культури цифрового середовища – ходять дорогами світу і проголошують Євангеліє у своєму життєвому середовищі, підтримуються дарами Святого Духа.
  3. Вони просять Церкву не залишати їх самими, а хочуть, щоби їх посилали й підтримували. Вони просять, щоби їх годували хлібом Слова і Євхаристії, як і братерськими узами спільноти. Вони просять, щоб їхню діяльність визнали такою, якою вона є: дією Церкви силою Євангелія, а не їх особистим вибором. Врешті, вони просять, щоби спільнота супроводжувала тих, які через їхнє свідчення прийняли Євангеліє. У місіонерсько-синодальній Церкві спільноти, під керівництвом своїх душпастирів, зможуть посилати місіонерів і підтримувати тих, кого вже послали. Тому їх вважатимуть, перш за все, тими, що служать місії, яку Вірні виконують у суспільстві, в сімейному та професійному житті, не зосереджуючись виключно на діяльності, яка відбувається всередині спільнот, та на потребах їхніх організацій.
  4. Силою Хрещення чоловіки й жінки мають рівну гідність у Божому Люді. Однак жінки продовжують зустрічати перешкоди в отриманні повнішого визнання своїх дарів, покликання та місця в різних сферах життя Церкви, що шкодить служінню спільній місії. Святе Письмо свідчить, що в історії спасіння багато жінок відігравали важливу роль. Марії Магдалині було довірено першій звіщати про Воскресіння. У день П’ятидесятниці Марія, Божа Матір, була у світлиці разом з багатьма іншими жінками, які наслідували Господа. Важливо, щоб відповідні уривки Святого Письма знайшли в літургійних лекціонаріях належне їм місце. Деякі вирішальні моменти в історії Церкви підтверджують суттєвий внесок жінок, натхнених Святим Духом. Більшість вірян у церквах – це жінки, і часто вони – перші свідки віри в родинах. Вони активні у житті малих християнських спільнот і в парафіях; вони займаються школами, лікарнями й притулками; вони керують ініціативами з примирення, утвердження людської гідності й соціальної справедливості. Жінки займаються богословськими дослідженнями та обіймають відповідальні посади в установах, пов’язаних з Церквою, у дієцезіяльних куріях та в Римській Курії. Жінки обіймають керівні посади і керують спільнотами. Ця Асамблея закликає до повної реалізації всіх можливостей, вже передбачених чинним законодавством щодо ролі жінок, особливо там, де вони ще не введені в дію. Немає причин, які стоять на заваді жінкам обіймати керівні посади в Церкві: не можна зупинити те, що походить від Святого Духа. Питання доступу жінок до дияконського служіння також залишається відкритим, і розпізнавання в цій темі потрібно продовжувати. Асамблея також закликає приділяти більше уваги мові та образам в проповідях, навчанні, катехизації та офіційних церковних документах, надаючи більше місця внеску жінок: святих, теологинь та містичок.
  5. В християнській спільноті особливу увагу слід приділяти дітям: їх не тільки потрібно супроводжувати в процесі зростання, а вони самі можуть багато чого дати спільноті віруючих. Коли апостоли сперечаються між собою, хто з них найбільший, Ісус ставить дитину в центр, представляючи її як критерій для входу в Боже Царство (див. Мр. 9, 33-37). Церква не може бути синодальною без внеску дітей, носіїв місіонерського потенціалу, який слід цінувати. Їхній голос потрібен громаді: ми повинні прислухатися до нього і чинити зусилля, щоб його почули всі члени суспільства, особливо політики та освітяни. Суспільство, яке не вміє приймати дітей і піклуватися ними – хворе суспільство; страждання, які багато дітей зазнають через війни, бідність, покинутість, зловживання і торгівлю людьми, є скандалом, який вимагає сміливості викриття і солідарності.
  6. Молодь також може зробити свій внесок у синодальне оновлення Церкви. Молодь особливо чуйна до цінностей братерства та співпраці, і вона не сприймає патерналістські чи авторитарні постави. Іноді їхнє ставлення до Церкви критичне, але часто воно набуває позитивної форми особистої відданості гостинній спільноті, яка прагне боротися проти соціальної несправедливості та піклуватися про наш спільний дім. Прохання «йти разом у повсякденному житті», висунуте молодими людьми на присвяченому їм у 2018 Синоді, точно відповідає горизонту синодальної Церкви. Тому вкрай важливо забезпечити їм уважну та терплячу підтримку. Зокрема, варто розглянути пропозицію, яка виникла завдяки їхньому внеску, про «досвід супроводу з метою розпізнавання», що передбачає братерське життя, спільне з дорослими вихователями, апостольське зобов’язання жити разом у служінні найнужденнішим, пропозицію духовності, вкорінену в молитві та сакраментальному житті (див. Підсумковий документ XV-ї Генеральної Звичайної Асамблеї Синоду Єпископів «Молодь, віра та розпізнавання покликання», 161).
  7. Пропагуючи співвідповідальність за місію всіх охрещених, ми визнаємо апостольські здібності неповносправних людей, які відчувають себе покликаними та посланими як активні суб’єкти євангелізації. Ми хочемо цінувати внесок величезного багатства, яке людство приносить з собою. Ми визнаємо їхній досвід страждань, маргіналізації, дискримінації, іноді також і в християнській спільноті через патерналістське ставлення до них. Щоб сприяти їхній участі в житті та місії Церкви, пропонується створити церковний осередок з питань неповносправних.
  8. Серед покликань, що збагачують Церкву, виділяється покликання до подружнього життя. IІ Ватиканський Собор навчав, що «для цього вони мають у Божому Народі власний дар, відповідний до їхнього стану і чину» (LG 11). Таїнство Подружжя покладає на людину особливу місію, яка водночас стосується життя сім’ї, розбудови Церкви та участі в житті суспільства. Зокрема, в останні роки зросло усвідомлення, що сім’ї – суб’єкти, а не тільки об’єкти душ пастирства родин. Ось чому їм потрібно зустрічатися і налагоджувати зв’язки, в тому числі за допомогою церковних інституцій, які займаються вихованням дітей та молоді. Асамблея знову висловлює свою прихильність і підтримку тим, хто живе в умовах самотності, обравши вірність Традиції та Учительському Уряду Церкви у питаннях шлюбу та сексуальної етики, в яких вони вбачають джерело життя.
  9. Упродовж століть духовні дари також народжували різні види богопосвяченого життя. Від давніх часів Церква визнавала дію Святого Духа в житті чоловіків і жінок, які вирішили йти за Христом дорогою євангельських рад, присвячуючи себе служінню Богові як у спогляданні, так і в різних видах служіння. Богопосвячене життя покликане кидати виклик Церкві та суспільству своїм пророчим голосом. За багатовіковий досвід чернецтво виробило перевірені практики синодального життя та спільнотного розпізнавання, навчаючись гармонізувати індивідуальні дари та спільну місію. Чини і Згромадження, Товариства апостольського життя, світські інституції, а також асоціації, рухи і нові спільноти мають зробити особливий внесок у зростання соборності в Церкві. Сьогодні багато спільнот богопосвяченого життя – це лабораторія міжкультурності, яка є пророцтвом для Церкви та для світу. Водночас синодальність запрошує й іноді кидає виклик душпастирям партикулярних Церков, відповідальним за богопосвячене життя та церковним об’єднанням зміцнювати стосунки, щоби обмінюватися дарами на служінні спільній місії.
  10. Місія залучає всіх охрещених. Перше завдання мирян – входити в тимчасову дійсність і змінювати її духом Євангелія (див. LG 31.33; AA 5-7). Синодальний процес, підтриманий заохоченням Папи Франциска (див. Апостольський Лист у формі Motu proprio Spiritus Domini, 10 січня 2021), закликав партикулярні Церкви креативно та сміливо реагувати на потреби місії, розпізнаючи серед дарів ті, яким слід надати форму служінь, забезпечуючи їх відповідними критеріями, інструментами та процедурами. Не всім дарам слід надавати форму служінь, як і не всі охрещені повинні бути служителями, як і не всі служіння слід запроваджувати. Щоби дару надати форму служіння, потрібно, щоб спільнота визначила реальну душпастирську потребу – що супроводжується розпізнаванням, проведеним пастирем разом зі спільнотою – створення нового служіння. В результаті цього процесу компетентний орган приймає рішення. У місіонерсько-синодальній Церкві заохочується розвиток більшої кількості видів служіння мирян, тобто тих, які не потребують Таїнства Священства, і не лише в літургійній сфері. Вони можуть бути встановлені, а можуть і не бути. Необхідно також подумати, як доручати служіння мирянам у час, коли люди все легше переїжджають з одного місця в інше, визначаючи час і місця для здійснення цього служіння.
  11. Серед багатьох церковних служінь Асамблея визнала внесок у розуміння віри та розпізнавання, який пропонує богослов’я в усьому розмаїтті його проявів. Богослови допомагають Божому Людові розвивати розуміння дійсності, освітленої Об’явленням, та розробляти відповідні відповіді та мову для місії. В місіонерсько-синодальній Церкві «завдання богослов’я – здійснювати особливе служіння […]. Разом із досвідом віри та спогляданням істини вірного Люду, а також з проповіддю душпастирів, богослов’я сприяє дедалі глибшому проникненню в Євангеліє. Що більше, “як і будь-яке інше християнське покликання, служіння богослова, окрім того, що є особистим, є також спільнотним і колегіальним”» (CTI, n. 75), особливо, коли воно здійснюється у формі навчання, на яке покладена канонічна місія в церковних навчальних закладах. «Отож, церковна синодальність зобов’язує богословів займатися богослов’ям у синодальній формі, сприяючи здатності слухати, вести діалог, розпізнавати та інтегрувати багато різних підходів і внесків» (там само). У цьому сенсі дуже потрібно сприяти, через відповідні інституційні форми, діалогу між душпастирями та богословами. Асамблея запрошує богословські заклади продовжувати дослідження з метою роз’яснення і поглиблення значення синодальності та супроводження навчання в партикулярних Церквах.

 

Рукопокладені служителі в служінні гармонії

 

  1. Як і всі служіння в Церкві, єпископат, пресвітерат і дияконат служать проголошенню Євангелія та розбудові церковної спільноти. ІІ Ватиканський Собор нагадав, що рукопокладене служіння, встановлене Богом, «здійснюють різні чини – ті, що віддавна звуться єпископами, пресвітерами, дияконами» (LG 28). У цьому контексті ІІ Ватиканський Собор підтвердив сакраментальність єпископату (див. LG 21), відновив спільнотний характер пресвітерату (див. LG 28) та відкрив дорогу до відновлення постійного дияконату в Латинській Церкві (див. LG 29).

 

Служіння єпископа: зібрати дари Святого Духа в одну цілість

 

  1. Завдання єпископа – очолювати локальну Церкву і бути видимим принципом єдності всередині неї та сув’яззю сопричастя з усіма Церквами. Твердження Собору, що «єпископським посвяченням надається повнота таїнства Рукоположення» (LG 21), дає можливість розуміти ідентичність єпископа в мережі сакраментальних зв’язків із Христом і з «частиною Божого Люду» (CD 11), який йому довірений і якому він покликаний служити в ім’я Христа, Доброго Пастиря. Єпископ не мусить реалізувати свої прерогативи й виконувати свої завдання сам. Натомість він отримує благодать і завдання розпізнавати, визнавати та об’єднувати в єдність дари, які Святих Дух уділяє окремим особам та громадам, діючи в сакраментальному зв’язку зі священниками та дияконами, які разом з ним співвідповідальні за служіння в локальній Церкві. Діючи так, він відкриває, що найбільш властиве й специфічне для його місії в турботі про сопричастя Церков.
  2. Єпископ служить в спільноті, з спільнотою і для спільноти (див. LG 20) через проголошення Слова, головування при целебруванні Євхаристії та інших Таїнств. Тому синодальна Асамблея сподівається, що Божий Люд матиме більший голос у виборі єпископів. Також рекомендується, щоб хіротонія єпископа відбувалася в дієцезії, Пастирем якої він призначений, а не в дієцезії походження, як це часто буває, і щоб головних святителів обирали з-поміж єпископів церковної провінції, включаючи, наскільки це можливо, митрополита. Отож буде краще, якщо єпископ у такий спосіб вступатиме в зв’язок з Церквою, до якої він призначений, публічно приймаючи перед нею зобов’язання свого служіння. Також важливо, щоб, особливо під час душпастирських візитів, єпископ міг проводити час з вірними, слухати їх як допомогу для свого розпізнавання. Це допоможе досвідчувати Церкву як Божу родину. Конститутивний зв’язок єпископа з локальною Церквою сьогодні не проявляється достатньо чітко у випадку титулярних єпископів, до прикладу, папських представників або тих, хто служить у Римській Курії. Буде доречно продовжувати роздуми на цю тему.
  3. Єпископів також потрібно супроводжувати та підтримувати у їхньому служінні. Митрополит може відігравати певну роль у сприянні братерству між єпископами сусідніх дієцезій. Під час синодального процесу виникла потреба пропонувати єпископам постійні навчальні курси також і в місцевих контекстах. Нагадали про необхідність уточнення ролі єпископів-помічників та розширення завдань, які єпископ може їм делегувати. Потрібно також цінувати досвід єпископів-емеритів у їхньому новому способі служіння Божому Людові. Важливо допомогти вірним не плекати надмірних і нереалістичних очікувань від єпископа, пам’ятаючи, що він теж є вразливим братом, схильним до спокус, який потребує допомоги, як і всі інші. Ідеалізований образ єпископа не сприяє його делікатному служінню, яке підтримується участю всього Божого Люду в місії справді синодальної Церкви.

 

З єпископом: священники і диякони

 

  1. У синодальній Церкві пресвітери покликані виконувати своє служіння близько до людей, приймати та слухати кожного, відкриваючись на синодальний стиль. Пресвітери «становлять зі своїм єпископом один пресвітерат» (LG 28) та покликані співпрацювати з ним у розпізнаванні харизм, у супроводженні та керівництві локальною Церквою, з особливою увагою до служіння єдності. Вони покликані жити у пресвітерському братерстві та разом виконувати душпастирське служіння. Пресвітери, члени Інститутів богопосвяченого життя та Товариств апостольського життя також належать до пресвітеріату і збагачують його особливостями своєї харизми. Вони, як і пресвітери зі Східних Церков sui iuris, целібси і одружені, пресвітери fidei donum та пресвітери з інших країн, допомагають місцевому духовенству відкритися на горизонти усієї Церкви, тоді як дієцезіяльні пресвітери допомагають своїм співбратам включитися в діяльність конкретної дієцезії з її традиціями та духовними багатствами. Таким чином, між священниками також відбувається справжній обмін дарами з огляду на місію. Пресвітери також потребують супроводу та підтримки, особливо на перших етапах їхнього служіння та в моменти слабкості та крихкості.
  2. Служителі таїн Бога та Церкви (див. LG 41), диякони покликані «не на священство, а на служіння» (LG 29). Вони служать у справі милосердя, у проголошенні та в літургії, показуючи в кожному соціальному та церковному контексті, в якому вони присутні, зв’язок між проголошенням Євангелія та життям у любові, та пропагуючи в усій Церкві усвідомлення та стиль служіння всім, особливо найбіднішим. Функції дияконів численні, як показують Традиція, літургійна молитва та душпастирська практика. Їх потрібно конкретизувати у відповідь на потреби кожної локальної Церкви, зокрема, щоб пробудити і підтримувати загальну увагу до найбідніших, в рамках місіонерської і милосердної синодальної Церкви. Дияконське служіння досі залишається невідомим для багатьох християн також тому, що, хоча у Латинській Церкві воно було відновлено ІІ Ватиканським Собором як належний і постійний ступінь (див. LG 29), але ще не було прийняте в усіх географічних регіонах. Навчання Собору потрібно зглиблювати, також на основі перевірки багатого досвіду, але це вже дає вагомі мотивації локальним Церквам не зволікати з постійним дияконатом, а ефективніше його впроваджувати, визнаючи в цьому служінні цінний фактор дозрівання Церкви, яка служить наслідуванню Господа Ісуса, який став слугою всіх. Таке заглиблення зможе також допомогти краще зрозуміти дияконське рукопокладення тим, які готуються до священства.

 

Співпраця між рукопокладеними служителями в синодальній Церкві

 

  1. Неодноразово під час синодального процесу висловлювалася подяка єпископам, священникам та дияконам за радість, працю та самовідданість, з якою вони виконують своє служіння. Також були озвучені труднощі, з якими зустрічаються душпастирі у своєму служінні, які в основному пов’язані з відчуттям ізольованості, самотності, а також надмірними вимогами задовольнити кожну потребу. Досвід Синоду може допомогти єпископам, священникам та дияконам знову відкрити співвідповідальність у здійсненні служіння, яке вимагає співпраці з іншими членами Божого Люду. Чіткіший розподіл завдань та обов’язків, сміливіше розпізнавання того, що належить рукопокладеним служителям, а що можна і потрібно делегувати іншим, сприятиме духовно здоровішому та душпастирськи динамічнішому способу служіння кожного ступеня духовенства. Ця перспектива неодмінно вплине на процеси прийняття рішень, що характеризуються більш чітко вираженим синодальним стилем, і також допоможе подолати клерикалізм як зловживання владою для власної вигоди і спотворення авторитету Церкви як служіння Божому Люду. Це виражається передовсім у сексуальних, економічних, моральних, авторитарних зловживаннях служителів Церкви. «Клерикалізм, який заохочують як самі священики, так і миряни, породжує розкол у церковному Тілі, що розпалює та сприяє увічненню багатьох зол, які ми сьогодні засуджуємо» (Франциск, Лист до Божого Люду, 20 серпня 2018).

 

Разом задля місії

 

  1. Упродовж своєї довгої історії Церква відповідала на потреби спільноти й місії, і вводила нові служіння, відмінні від служінь рукопокладених служителів. Якщо спільнота та її керівники публічно визнають якісь дари, то ці дари приймають форму служінь і стають стабільними служіннями в місії. Деякі з них в дуже особливий спосіб служать християнській спільноті. Особливе значення мають встановлені служіння, які єпископ надає один раз у житті особливим обрядом і після відповідного розпізнавання та підготовки кандидатів. Це не просто доручення виконувати якусь працю; це сакраментальна дія, яка формує особу й визначає спосіб її участі в житті й місії Церкви. В Латинській Церкві це служіння лектора (читця), аколіта (помічника) (див. Франциск, Апостольський Лист у формі Motu proprio Spiritus Domini, 10 січня 2021) і катехита (див. Франциск, Апостольський Лист у формі Motu Proprio Antiquum ministerium, 10 травня 2021). Умови та способи їхнього служіння визначає відповідна церковна влада. Обов’язок Конференцій Єпископів – визначити норми, яким кандидати повинні відповідати, й опрацювати навчальні програми для цих служінь.
  2. Поряд з ними існують служіння, які не встановлюються ритуальним обрядом, але виконуються стабільно з дозволу компетентної влади. До них належать, до прикладу, координатори невеликих церковних спільнот, аніматори молитовних груп, керівники харитативної діяльності тощо, кількість і різноманітність яких залежить від рис локальної спільноти. Прикладом цього є катехити, які в багатьох регіонах Африки завжди відповідали за спільноти, в яких немає священників. Навіть якщо немає встановленого обряду, доречно оприлюднити доручення, прочитавши перед спільнотою відповідний документ, щоб полегшити його ефективне визнання. Існують також і надзвичайні служителі, такі як служитель Святого Причастя, головуючий на недільних богослужіннях в очікуванні священника, служитель деяких Таїнств тощо. Канонічні норми Східної та Західної Церков уже передбачають, що в деяких випадках миряни, чоловіки й жінки, можуть бути надзвичайними служителями Таїнства Хрещення. В латинському церковному праві єпископ (з дозволу Святого Престолу) може призначати мирян, чоловіків і жінок, служителями Таїнства Подружжя. Виходячи з місцевих потреб слід оцінити можливість розширення цих служінь і зробити їх стабільними для мирян. Врешті, існують принагідні служіння, які не вимагають додаткових умов чи виразного визнання. Вони показують, що всі вірні у різний спосіб беруть участь у місії – згідно зі своїми дарами й харизмами.