https://press.vatican.va/content/salastampa/it/bollettino/pubblico/2024/07/09/0560/01156.html

 

“Instrumentum laboris” для Другої Сесії XVI Генеральної Звичайної Асамблеї Синоду Єпископів (жовтень 2024)

09.07.2024

 

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

 

XVI ГЕНЕРАЛЬНА ЗВИЧАЙНА АСАМБЛЕЯ

СИНОДУ ЄПИСКОПІВ

 

У який спосіб бути місіонерською синодальною Церквою

 

Instrumentum laboris

для Другої Сесії (жовтень 2024)

 

ДРУГА ЧАСТИНА

 

Основи

 

Мета цього розділу Instrumentum laboris – накреслити основи бачення місіонерсько-синодальної Церкви, запрошуючи нас поглибити розуміння таїни Церкви. Йдеться не про повний еклезіологічний трактат, а про допомогу для розпізнавання синодальної Асамблеї у жовтні 2024. Відповідь на запитання «У який спосіб бути синодальною Церквою в місії?» вимагає простору, в який можна помістити роздуми і душпастирські та богословські пропозиції, вказуючи дорогу, яка по суті є дорогою навернення і реформ. Конкретні кроки Церкви, в свою чергу, дадуть можливість краще зосередитися на цьому просторі й поглиблювати розуміння основ згідно з циклічністю, яка характеризує всю історію Церкви.

У Христі, світлі всіх народів, ми – єдиний Божий Люд, покликаний бути знаком і знаряддям єдності з Богом і єдності людського роду. Ми це реалізуємо, йдучи разом в історії, живучи в сопричасті, яке підтримується участю в тринітарному житті, сприяючи участі всіх з огляду на спільну місію. Це бачення глибоко вкорінене в живу традицію Церкви. Синодальний процес дав можливість дозрівати оновленому усвідомленню, яке виражається в збігах, які з’явилися на дорозі, розпочатій у 2021. Перша Сесія синодальної Асамблеї (жовтень 2023) зібрала їх у RdS і представила всій Церкві для розпізнавання, яке має закінчитися під час Другої Сесії.

 

Церква – Божий Люд, Таїнство єдності

 

  1. З хрещення в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа походить містична, динамічна і спільнотна тотожність Божого Люду, спрямована на повноту життя, в якому Господь Ісус нас випереджає, і на місію запрошення всіх людей прийняти в свободі дар спасіння (див. Мт. 28, 18-19). Під час хрещення Ісус одягає нас в Себе, ділиться з нами своєю тотожністю і місією (див. Гал. 3, 27).
  2. «Бог вирішив освятити і спасти людей не поодинці, без жодного зв’язку між ними, а звести їх у народ, який пізнавав би Його у правді і служив би Йому у святості» (LG 9), беручи участь у сопричасті Пресвятої Тройці. В своєму Людові й через нього Бог здійснює і об’являє спасіння, яке нам дає у Христі. Синодальність вкорінена у це динамічне бачення Божого Люду, який має універсальне покликання до святості й місії і йде до Отця слідами Ісуса Христа, оживлений Святим Духом. Синодальний і місіонерський Божий Люд проголошує і свідчить про Добру Новину спасіння у різних контекстах, в яких він живе й подорожує. Мандруючи разом із усіма народами землі, з їхніми культурами і релігіями, він веде з ними діалог і супроводжує їх.
  3. Синодальний процес розвинув усвідомлення того, що означає бути Божим Людом, зібраним як «Церква з кожного племені, мови, люду й нації» (RdS 5), який досвідчує свою мандрівку до Царства у різних контекстах і культурах. Божий Люд – спільнотний суб’єкт, який проходить віхами історії спасіння до його повноти. Божий Люд – не сума охрещених, а «ми» Церкви, спільнотний та історичний суб’єкт синодальності й місії, щоби всі могли отримати спасіння, приготоване Богом. Інкорпоровані в цей Люд через віру і хрещення, нас супроводжують Діва Марія, «знамення непохитної надії та розради для мандрівного Народу Божого […] аж поки настане день Господній (пор. 2 Пт. 3, 10)» (LG 68), апостоли, які віддали своє життя ради свідчення своєї віри, визнані святі і святі «по сусідству».
  4. «СВІТЛО НАРОДІВ – Христос» (LG 1), і це світло осяює обличчя Церкви, яке «є у Христі немовби Таїнством, тобто знаком і знаряддям щонайглибшого єднання з Богом та єдності всього людського роду» (там само). Подібно як місяць, Церква сяє віддзеркаленим світлом, отож не може розуміти свою місію в самореферентному значенні, а приймає відповідальність бути таїнством зв’язків, стосунків і сопричастя ради єдності всього людства, особливо в наші часи, здоміновані кризою участі, тобто браку відчуття спільного призначення і занадто індивідуальним поняттям щастя – отож і спасіння. У своїй місії Церква передає світові Божий план об’єднати в Ньому все людство ради спасіння. Тому Церква проголошує не себе, «але Христа Ісуса, Господа» (2 Кор. 4, 5). Якби так не відбувалося, то Церква би втратила своє існування в Христі, «немовби Таїнстві» (див. LG 1), і також свою тотожність і сенс існування. На шляху до повноти Церква є таїнством Божого Царства в світі.

 

Спільне значення синодальності

 

  1. Терміни синодальність і синодальний, які походять із древньої і постійної церковної практики збиратися на синоді[1], завдяки досвіду останніх років тепер краще розуміють і втілюють у життя. Щораз частіше їх асоціюють з «прагненням, щоб Церква була ближче до людей, менш бюрократичною і більш комунікативною» (RdS 1b), щоби була домом і родиною Бога. Під час Першої Сесії Асамблея виробила спільне розуміння «синодальності», яке становить основу цього Instrumentum laboris. Мета різних актуальних досліджень – краще зосередити католицьку перспективу на цьому конститутивному вимірі Церкви в діалогу з різними християнськими традиціями, поважаючи відмінності й особливості кожної з них. У ширшому значенні «синодальність – це спільна подорож християн із Христом, в єдності з усім людством до Царства. Синодальність орієнтована на місію і передбачає асамблеї на різних рівнях церковного життя, взаємне слухання, діалог, спільне розпізнавання, опрацювання консенсусу як вираження уприсутнення живого Христа в Святому Духові і прийняття рішень на основі диференційованої співвідповідальності» (RdS 1h).
  2. Отож, синодальність означає «особливий стиль, який характеризує життя і місію Церкви» (CTI, n. 70), стиль, який розпочинається зі слухання як першої дії Церкви. Віра, яка народжується зі слухання проголошення Доброї Новини (див. Рим. 10, 17), живе завдяки слуханню: слуханню Божого Слова, слуханню Святого Духа, слуханню інших людей, слуханню живої традиції Церкви і її Магістеріуму. На етапах синодального процесу Церква ще раз досвідчила те, чого навчає Святе Письмо: проголошувати можна лише те, що було почуте.
  3. Синодальність «повинна виражатися в звичайному способі життя і діяльності Церкви […] і здійснюватися через спільнотне слухання Слова, целебрування Євхаристії, братерське сопричастя, співвідповідальність і участь усього Божого Люду на різних рівнях і в різних служіннях і ролях в його житті та місії» (там само). Цей термін також вказує на церковні структури й процеси, в яких синодальна природа Церкви виражається на інституційному рівні, і означає особливі події, на які Церква скликається компетентною владою (див. там само). Щодо дійсності Церкви категорія синодальності не є альтернативою категорії сопричастя. Дійсно, в контексті еклезіології Божого Люду, показаної ІІ Ватиканським Собором, поняття сопричастя виражає глибоку суть таїни і місії Церкви, джерелом і піком якої є целебрування Євхаристії, тобто в єдності з Триєдиним Богом і в єдності між людьми – що здійснюється у Христі через Святого Духа. Синодальність, у стислому значенні, «означає особливий спосіб життя й діяльності Церкви Божого Люду, який об’являється і здійснюється в конкретних обставинах – це сопричастя у «спільній ході», у зібраннях на асамблеях і в участі всіх членів в їхній євангелізаційній місії» (CTI, n. 6).
  4. Синодальність у жодному разі не знецінює особливу владу і специфічне завдання, яке сам Христос доручає пастирям: єпископам, священникам, їхнім співпрацівникам, римському Понтифіку, який «є постійним і видимим началом та основою єдності – як єпископів, так і множества вірних» (LG 23). Навпаки, синодальність пропонує «найвідповідніші інтерпретаційні основи для розуміння самого ієрархічного служіння» (Франциск, Промова з нагоди 50-річчя створення Синоду Єпископів, 17 жовтня 2015), запрошуючи всю Церкву, включно з тими, які здійснюють владу, до справжнього навернення і реформи.
  5. Синодальність – не мета сама в собі. Оскільки вона дає можливість виразити природу Церкви й оцінити всі харизми, покликання і служіння в Церкві, то дозволяє спільноті тих, хто «з вірою спозирає на Ісуса» (LG 9), проголошувати в найвідповідніший спосіб Євангеліє жінкам і чоловікам усіх епох і часів, як і бути «видимим Таїнством» (там само) спасительної єдності, якої прагне Бог. Отож синодальність і місія між собою тісно зв’язані. Якщо Друга Сесія виділяє деякі аспекти синодального життя, то робить це з думкою про більшу ефективність у місії. Водночас синодальність – це умова для продовження екуменічної дороги до видимої єдності всіх християн. Дослідницька Група (n. 10) займається зібранням плодів екуменічної дороги в церковній практиці.

 

Єдність як гармонія в різноманітності

 

  1. Динамізм церковного сопричастя, отож і синодального життя Церкви в євхаристичній літургії знаходить власну модель і сповнення. У ній сопричастя вірних (communio Fidelium) й водночас сопричастя Церков (communio Ecclesiarum), яке проявляється у сопричасті єпископів (communio Episcoporum) згідно з древнім принципом, що «Церква існує в єпископові, а єпископ – у Церкві» (Св. Кипріян, Epistola 66, 8). Господь поставив апостола Петра і його наступників (див. Мт. 16, 18) на служіння сопричастя. Силою петрового служіння Єпископ Рима є «постійним і видимим началом та основою» (LG 23) єдності Церкви, яка виражається у сопричасті всіх вірних, усіх Церков, усіх єпископів. У такий спосіб об’являється гармонія як дія Святого Духа, Який сам є гармонією в особі, в Церкві (див. св. Василій, Sul Salmo 29, 1).
  2. Під час синодального процесу прагнення єдності Церкви зростало разом із усвідомленням її різноманітності. Саме діалог між Церквами нагадав, що немає місії без контексту, тобто без ясного розуміння, що дар Євангелія призначений особам і спільнотам, які живуть у конкретних епохах і місцях, і не зачинені в собі, а несуть історії, які слід визнати й шанувати, і заохочувати їх відчинятися на ширші горизонти. Одним із найбільших дарів, отриманих на цій дорозі, була можливість відкрити й святкувати красу «багатоликого обличчя Церкви» (Св. Йоан Павло II, Novo Millennio Ineunte, 40). Синодальне оновлення сприяє оцінюванню контекстів як місць, в яких стає присутнім і здійснюється універсальний Божий заклик стати Його Людом, увійти в Боже Царство, яким є «праведність, мир і радість у Святому Дусі» (Рим. 14, 17). У такий спосіб різні культури зможуть осягнути єдність, яка підтримуватиме і доповнюватиме їхню живу різноманітність. Уміння цінувати контексти, культури і різноманітність – це ключ до зростання у формі місіонерсько-синодальної Церкви.
  3. Так само зросло усвідомлення різних дарів і покликань, які Святий Дух постійно пробуджує в Божому Люді. У такий спосіб народжується прагнення розвивати розпізнавання, зрозуміти зв’язок цих дарів і покликань у конкретному житті кожної Церкви й вселенської Церкви, і, передовсім, використовувати їх для добра місії. Це також зумовлює глибші роздуми над питанням участі відносно сопричастя і місії. На кожному етапі дороги з’являлося прагнення розширювати можливість участі й здійснення співвідповідальності всіх охрещених, чоловіків і жінок, у різноманітності їхніх дарів, покликань і служінь. Це прагнення виражається у трьох напрямках. Перший – потреба «прояснити» здатність проголошувати й передавати віру відповідними засобами в актуальних умовах. Другий – оновлення літургічного і сакраментального життя, виходячи з красивих, гідних, доступних богослужінь, які залучають усіх учасників, добре вкорінені в культуру й здатні живити місіонерську ревність. Третій – виходить зі смутку, викликаного браком участі багатьох членів Божого Люду на цій дорозі церковного оновлення, і зусиль Церкви, спрямованих жити повнішими й здоровими стосунками між чоловіками й жінками, між поколіннями, між особами й групами з різними культурними тотожностями й соціальними умовами, особливо з убогими й маргіналізованими. Ця слабкість у стосунках, участі й сопричасті залишається перешкодою до повної віднови Церкви в місіонерсько-синодальному значенні.

 

Сестри й брати у Христі: відновлена взаємність

 

  1. Перша відмінність, з якою ми зустрічаємося як люди, – відмінність між чоловіками й жінками. Наше християнське покликання – шанувати ці відмінності як Божий дар, жити в лоні Церкви динамічною взаємністю стосунків як знаком для світу. Роздуми над таким баченням у синодальному ключі, матеріал, зібраний на всіх фазах, показав необхідність повнішого визнання дарів, покликання і ролі жінок у всіх сферах життя Церкви як неминучого кроку для підтримки цієї взаємності у стосунках. Синодальна перспектива виділяє три богословські орієнтири як дороговказ для розпізнавання: a) участь вкорінена в еклезіологічні наслідки хрещення; b) ми, як Люд охрещених, покликані не закопувати наші таланти, а відкривати дари, які Святий Дух уділяє кожному для добра спільноти і світу; c) поважаючи покликання кожного, дари, які Святий Дух уділяє вірним, повинні впорядковуватися між собою, а всі охрещені повинні співпрацювати в дусі співвідповідальності. В наших роздумах нас веде свідчення Святого Писання: Бог вибрав деяких жінок для свідчення і проголошення воскресіння. Силою хрещення вони перебувають у стані повної рівноправності, отримують від Святого Духа ті самі дари і покликані служити місії Христа.
  2. У цьому сенсі спочатку потрібно змінити ментальність: навернення до візії взаємовідносин, взаємозалежності та взаємності між жінками і чоловіками, які є сестрами і братами у Христі з огляду на спільну місію. Саме сопричастя, участь і місія Церкви страждають через брак навернення взаємовідносин і структур. Одна латиноамериканська Конференція Єпископів стверджує: «Церква, всі члени якої можуть відчувати співвідповідальність, – це привабливе і вірогідне місце».
  3. Різні Конференції Єпископів визнають, що в житті Церкви є багато сфер, відкритих для участі жінок. Але також вказують, що ці можливості участі часто не використовуються. Тому вони пропонують, щоб Друга Сесія сприяла цьому усвідомленню й заохочувала до його подальшого розвитку в середовищі парафій, дієцезій та інших церковних структур, включно з особами на відповідальних посадах. Вони також закликають до пошуку подальших форм душпастирства та інших служінь, які краще виражають дари, які Святий Дух уділяє жінкам у відповідь на душпастирські потреби нашого часу. Одна латиноамериканська Конференція Єпископів наголошує: «У нашій культурі присутність мачизму дуже потужна, в той час як потрібна активніша участь жінок у всіх церковних середовищах. Як наголошує Папа Франциск, їхнє бачення ситуації незамінне в процесі прийняття рішень та служінь у різних формах душпастирства і місії».
  4. З праці Конференцій Єпископів випливають конкретні прохання до Другій Сесії, зокрема: а) промоція просторів діалогу в Церкві, щоби жінки могли ділитися досвідом, дарами, кваліфікаціями, духовними, богословськими і душпастирськими інтуїціями для добра всієї Церкви; b) більша участь жінок в процесах церковного розпізнавання на всіх фазах прийняття рішень (опрацювання і прийняття рішень); с) більший доступ до відповідальних посад у дієцезіях і церковних закладах згідно з існуючими нормами; d) краще визнання і рішуча підтримка життя і дарів богопосвячених жінок та залучення їх до відповідальних посад; е) допуск жінок до відповідальних посад у семінаріях, богословських інститутах і факультетах; f) збільшення кількості жінок, які виконують функції суддів у церковних судових процесах. Багато голосів також продовжують заохочувати звертати увагу на використання мови та низки образів зі Святого Письма і традиції у проповіді, навчанні, катехизації та офіційних церковних документах.
  5. Якщо одні партикулярні Церкви просять допустити жінок до дияконату, то інші виступають проти. Ця тема не буде обговорюватися на Другій Сесії, але над нею слід проводити богословські дослідження у відповідний час і спосіб. Дослідницька Група n. 5 врахує результати двох попередніх Комісій й займеться дослідженням цієї теми.
  6. Багато озвучених вище прохань стосуються також чоловіків-мирян, на недостатню участь яких у житті Церкви часто нарікають. Загалом, роздуми про роль жінок часто проявляють бажання посилити всі служіння, які виконують миряни (чоловіки й жінки). Також були прохання, щоби миряни, чоловіки й жінки, відповідно приготовані, проголошували Боже Слово також під час целебрування Євхаристії.

 

Заклик до навернення і реформи

 

  1. Ісус розпочав публічне служіння від заклику до навернення (див. Мр. 1, 15). Це запрошення переосмислити індивідуальний і спільнотний стиль життя і дозволити Святому Духові перемінити нас. Жодна реформа не може обмежуватися структурами, а повинна вкорінитися у внутрішню трансформацію згідно з думками, «які були й у Христі Ісусі» (Фил. 2, 5). Для синодальної Церкви перше навернення – це навернення до слухання, нове відкриття якого є одним із найбільших плодів пройденої вже дороги: спочатку слухання Святого Духа, який є справжнім протагоністом Синоду, потім взаємне слухання як основна постава в місії.
  2. Синодальний стиль Церкви пропонує людству багато важливих прозрінь. В епоху зростання нерівності, розчарування традиційними моделями управління і функціонуванням демократії, домінування ринкових моделей у стосунках між людьми, спокус вирішувати конфлікти силою, а не діалогом, синодальність може стати натхненням для майбутнього наших суспільств. Її привабливість полягає в тому, що це не управлінська стратегія, а практика, яку слід втілювати й виконувати з вдячністю. Синодальний спосіб переживання стосунків – це соціальне свідчення, яке відповідає на глибоку потребу людини, щоб вона відчула, що конкретна спільнота її прийняла і визнала. Синодальність – це виклик зростаючій ізоляції людей і культурному індивідуалізму, який часто поглинає навіть Церкву. Синодальність закликає нас до взаємної турботи, до взаємозалежності та співвідповідальності за спільне благо. Синодальність – це також виклик надмірному соціальному колективізму, який придушує індивідів і не дає їм можливості бути вільними суб’єктами власного розвитку. Готовність слухати всіх, особливо вбогих, до якого заохочує синодальний стиль життя, перебуває у великому контрасті зі світом, в якому зосередження влади виключає убогих, маргіналізованих і меншини. Синодальний процес показав, наскільки сама Церква потребує зростати в цьому вимірі. Над цим питанням працює Дослідницька Група n. 2.
  3. В кожній фазі синодального процесу сильно наголошували на потребі оздоровлення, примирення і відновлення довіри в Церкві й суспільстві. Йдеться про основні напрямні місіонерської праці Божого Люду в нашому світі й водночас про дар, про який ми повинні просити. Прагнення йти цим шляхом – це вже результат синодального оновлення.

[1] Термін «синод» в традиції Церков Сходу і Заходу означає інституції та заходи, які з часом набували різних форм і залучали багато суб’єктів. Усі ці форми розвивалися, щоби збиратися разом для діалогу, розпізнавання і прийняття рішень.