https://www.vatican.va/roman_curia/synod/documents/rc_synod_doc_20241026_doc-final-sinodo2024-chiesa-sinodale_it.html

 

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

 

СИНОД ЄПИСКОПІВ

________________________________________________

 

XVI ГЕНЕРАЛЬНА ЗВИЧАЙНА АСАМБЛЕЯ

СИНОДУ ЄПИСКОПІВ

 

Друга Сесія

(2-27 жовтня 2024)

 

Заради синодальної Церкви:

сопричастя, участь, місія

 

Підсумковий Документ

26 жовтня 2024

 

ТРЕТЯ ЧАСТИНА

 

 

Частина ІІІ – «Закиньте сіті»

 

Зміна процесів

 

Каже до них Ісус: «Дітоньки, чи маєте що з’їсти?» Ті йому відповіли: «Ні.»

Тоді він каже до них: «Закиньте лишень сіті праворуч від човна, то знайдете.»

І закинули, та неспроможні були вже і витягнути їх: така була там сила риби! (Йо. 21, 5-6)

 

  1. Мирянам, чоловікам і жінкам потрібно пропонувати більші можливості участі, і також вивчати подальші форми послуг і служінь у відповідь на душпастирські потреби сучасності й в дусі співробітництва і диференційованої співвідповідальності. Зокрема, під час синодального процесу виплили деякі конкретні потреби, на які потрібно відповісти адекватно в різних умовах:
  2. a) ширша участь мирян, як чоловіків, так і жінок, у процесах церковного розпізнавання та на всіх фазах процесів прийняття рішень (опрацювання та прийняття рішень);
  3. b) більший доступ мирян, як чоловіків, так і жінок, до відповідальних посад у дієцезіях, церковних закладах, включно з семінаріями, богословськими інститутами й факультетами, згідно з існуючими нормами;
  4. c) краще визнання і рішуча підтримка життя і дарів богопосвячених жінок та залучення їх до відповідальних посад;
  5. d) збільшення кількості кваліфікованих мирян, як чоловіків, так і жінок, які виконують функції суддів у церковних судових процесах;
  6. e) ефективне визнання гідності та поваги до прав співробітників Церкви та її установ.
  7. Синодальний процес оновив усвідомлення, що слухання – суттєвий елемент кожного аспекту життя Церкви: уділення Таїнств, особливо Сповіді, катехизація, формація і душпастирське супроводження. У цьому контексті Асамблея звернула увагу на пропозицію створити служіння слухання та супроводу, демонструючи різноманітність орієнтацій. Деякі висловили підтримку цій пропозиції, бо таке служіння у пророчий спосіб наголосило би на важливості слухання і супроводження у спільноті. Інші стверджували, що слухання і супроводження – це завдання всіх охрещених, і немає потреби в особливому служінні. Інші підкреслюють необхідність вивчення, до прикладу, зв’язків між цим можливим служінням, духовним супроводженням, душпастирським counseling і уділенням Таїнства Сповіді. Також були пропозиції, щоб можливе служіння слухання і супроводження в особливий спосіб спрямовувалося на прийняття тих, які перебувають на периферії церковної спільноти, тих, які повертаються після того, як покинули спільноту, тих, які шукають правду і прагнуть, щоб їм допомогли зустрітися з Господом. Тому залишається потреба далі розпізнавати в цій справі. Місцеві умови, де ця потреба найбільше відчувається, зможуть сприяти вивченню цього та розробці можливих моделей для розпізнавання.
  8. Вони нічого не зловили, пора повертатися на берег. Але вони чують владний Голос, який спонукає їх зробити те, чого вони самі би не зробили, бо вказує на можливість, яку їхні очі й розум не здатні прийняти: «Закиньте лишень сіті праворуч від човна, то знайдете». Під час синодального процесу ми намагалися почути цей Голос і прийняти те, що він нам говорив. У молитві та братерському діалогу ми усвідомили, що церковне розпізнавання, турбота про процеси прийняття рішень та зобов’язання звітувати за власні дії й оцінювати результати прийнятих рішень – це практики, за допомогою яких ми відповідаємо на Слово, яке вказує нам дороги місії.
  9. Ці три практики між собою тісно зв’язані. Процеси прийняття рішень потребують церковного розпізнавання, яке вимагає слухання в атмосфері довіри, яку підтримують прозорість і підзвітність. Довіра повинна бути взаємною: особи, які приймають рішення, повинні вміти довіряти і слухати Божий Люд, який, у свою чергу, повинен вміти довіряти тим, хто здійснює владу. Це інтегральне бачення підкреслює, що кожна з цих практик залежить від інших та підтримує їх, допомагаючи Церкві виконувати свою місію. Участь у процесах прийняття рішень, які базуються на церковному розпізнаванні та прийнятті культури прозорості, підзвітності та оцінювання, вимагає не лише відповідної технічної підготовки, але й здатності дослідити її богословські, біблійні та духовні підвалини. Усі охрещені потребують такої формації у свідченні, місії, святості та служінні, яке підкреслює співвідповідальність. Це служіння приймає особливі форми для тих, хто займає відповідальні посади чи виконує церковне розпізнавання.

 

Еклезіяльне розпізнавання задля місії

 

  1. Щоби сприяти стосункам, здатним підтримувати і спрямовувати місію Церкви, першочерговою вимогою є євангельська мудрість, яка дала можливість апостольській спільноті в Єрусалимі затвердити результати першої синодальної події словами: «Подобалось бо Святому Духові й нам» (Ді. 15, 28). Розпізнавання, яке Божий Люд виконує ради місії, можна назвати «еклезіяльним». Святий Дух, якого Отець посилає в ім’я Ісуса і який навчає всьому (див. Йо. 14, 26), наставляє вірних усіх епох «на всю правду» (Йо. 16, 13). Присутністю й постійною дією Святого Духа «Передання, що походить від апостолів, розвивається в Церкві» (DV 8). Божий Люд, молячись до Святого Духа про світло, бере участь у пророчій функції Христа (див. LG 12) і «старається розпізнати в подіях, потребах і прагненнях нашої епохи, до яких він причетний разом з іншими людьми, справжні ознаки присутності Бога або його провидіння» (GS 11). Таке розпізнавання використовує всі дари мудрості, які Господь роздає в Церкві, і ґрунтується на sensus fidei, яке Святий Дух уділяє усім охрещеним. У цьому дусі потрібно переосмислити і переорієнтувати життя місіонерсько-синодальної Церкви.
  2. Церковне розпізнавання – це не організаційна техніка, а духовна практика, якою слід жити у вірі. Це вимагає внутрішньої свободи, смирення, молитви, взаємної довіри, відкритості до новизни та підпорядкування себе Божій волі. Воно ніколи не є твердженням індивідуальної чи групової точки зору, і не зводиться до простої суми індивідуальних думок; кожний говорить те, що диктує йому його сумління і відкривається на слухання інших, щоби разом розпізнати те, «що Дух говорить Церквам» (Одк. 2, 7). Церковне розпізнавання передбачає внесок усіх залучених осіб і водночас є упривілейованою умовою і вираженням синодальності, в якій разом співіснують сопричастя, місія і участь. Чим краще слухають усіх залучених, тим багатшим є розпізнавання. І тому до синодального процесу важливо залучити якомога більше учасників, особливо тих, які перебувають на периферії християнської спільноти й суспільства.
  3. Слухання Божого Слова – це відправна точка і критерій кожного церковного розпізнавання. Справді, Святе Письмо свідчить, що Бог промовляв до Свого Люду, і аж до того, що дав нам в Ісусі повноту всього Об’явлення (див. DV 2), і вказують на місця, в яких можемо слухати Його голос. Бог спілкується з нами передовсім у літургія, бо сам Христос говорить тоді, «коли в Церкві читають Святе Письмо» (SC 7). Бог промовляє через живу Традицію Церкви, через її Учительський Уряд, через особисті й групові роздуми над Святим Письмом і через практики народної побожності. Бог продовжує об’являтися у воланні бідних і в подіях історії людства. Бог спілкується зі Своїм Людом через елементи творіння, саме існування яких відсилає до дії Творця і наповнене присутністю життєдайного Духа. Врешті, Бог промовляє до кожного людського сумління, яке «є найпотаємнішим осердям і святилищем людини, де вона перебуває наодинці з Богом, голос якого промовляє у глибинах її душі» (GS 16). Церковне розпізнавання вимагає постійного піклування, формування свідомості й дозрівання sensus fidei, щоби не обминути жодне з місць, в яких Бог промовляє і приходить назустріч Своєму Людові.
  4. Фази церковного розпізнавання можна визначати у різні способи – залежно від місця і традиції. Також на основі синодального досвіду можна виділити деякі ключові елементи, якими не можна нехтувати:
  5. a) чітке представлення об’єкта розпізнавання та надання адекватної інформації й інструментів для його розуміння;
  6. b) зручний час для підготовки молитви, слухання Божого Слова та роздумів над темою;
  7. c) внутрішня свобода щодо своїх індивідуальних і групових інтересів і праця ради пошуків спільного добра;
  8. d) уважне та шанобливе слухання кожної людини;
  9. e) пошуки якомога ширшого консенсусу, який походить із того, що найбільше «запалює серця» (див. Лк. 24, 32), без приховування конфліктів і без пошуку дешевих компромісів;
  10. f) формулювання керівником процесу досягнутого консенсусу та представлення його всім учасникам, щоб вони могли висловитися, чи поділяють його чи ні.

На основі розпізнавання дозріває відповідне рішення, яке зобов’язує всіх, навіть тих, чия думка не була прийнята, та час на прийняття цього рішення в спільноті, що може призвести до подальших перевірок та оцінок.

  1. Розпізнавання завжди відбувається в конкретному контексті, складнощі та особливості якого необхідно знати якомога краще. Щоб розпізнавання було справді «еклезіяльним», потрібно використовувати відповідні засоби, включаючи адекватну екзегезу біблійних текстів, щоб інтерпретувати і розуміти їх, уникаючи при цьому часткових або фундаменталістських підходів; знання Отців Церкви, Традиції, навчання Учительського Уряду Церкви – відповідно до різних ступенів влади; доробок різних богословських дисциплін; внесок гуманітарних, історичних, соціальних та адміністративних наук, без яких неможливо добре зрозуміти контекст, у якому та з огляду на який відбувається розпізнавання.
  2. У Церкві існує велика різноманітність підходів до розпізнавання та узгоджених методологій. Ця різноманітність є багатством, але за умови відповідної адаптації до різних контекстів, і тоді різні підходи можуть бути плідними. З огляду на спільну місію важливо, щоби ці підходи вступили в сердечний діалог, не розпорошуючи своїх особливостей і не тримаючись міцно своїх ідентичностей. У партикулярних Церквах, починаючи з невеликих церковних спільнот та парафій, важливо пропонувати можливості формації – особливо тим, хто обіймає відповідальні посади, – яка поширює та живить культуру церковного розпізнавання для місії. Не менш важливою є формація тих, які супроводжують і допомагають, і їхня роль часто дуже важлива у процесах розпізнавання.

 

Формулювання процесів прийняття рішень

 

  1. У синодальній Церкві «всю спільноту, члени якої вільні та різноманітні, скликають, щоб молитися, слухати, аналізувати, вести діалог, розпізнавати і радити у прийнятті душпастирських рішень» (CTI, n. 68) для місії. Сприяння якомога ширшій участі всього Божого Люду в процесах прийняття рішень – це найефективніший спосіб розвитку синодальної Церкви. Якщо це правда, що синодальність визначає спосіб життя та діяльності, який характеризує Церкву, то вона водночас вказує на суттєві практики у виконанні її місії: розпізнавання, досягнення консенсусу, прийняття рішень через використання різних структур та органів синодальності.
  2. Спільнота учнів, покликана й послана Господом, – не однорідний і аморфний суб’єкт. Це Його Тіло з численними та різноманітними членами, історичний спільнотний суб’єкт, у якому Царство Боже реалізовується як «насіння і початок» свого приходу до всього людства (див. LG 5). Вже Отці Церкви роздумували про спільнотну природу місії Божого Люду через потрійне «нічого без» (nihil sine): «нічого без єпископа» (Св. Ігнатій Антіохійський, Лист до тралійців, 2,2), «нічого без вашої ради [священників і дияконів] і без згоди Люду» (Св. Кипріан Карфагенський, Лист до братів-священників і дияконів, 14,4). Там, де логіка nihil sine порушується, ідентичність Церкви розпливається, а її місія гальмується.
  3. У ці еклезіяльні рамки входить обов’язок участі на основі диференційованої співвідповідальності. Кожного члена спільноти, ради спільних рішень, потрібно шанувати й цінувати його здатності й дари. Також потрібні більш чи менш складні форми інституційного посередництва – залежно від розміру спільноти. Чинне законодавство вже передбачає органи участі на різних рівнях, які будуть розглянуті в цьому документі пізніше.
  4. Для сприяння функціонуванню цих органів доцільним видається подумати над формулюванням процесів прийняття рішень. Останнє зазвичай включає фазу розробки або інструкцій «через спільне розпізнавання, консультації та співпрацю» (CTI, n. 69), що інформує та підтримує подальше прийняття рішень компетентними органами влади. Між цими двома фазами немає конкуренції чи конфлікту, але їхнє поєднання сприяє тому, щоб прийняті рішення були плодом послуху всіх волі Бога щодо Своєї Церкви. Тому потрібно сприяти процедурам, які роблять ефективною взаємність між асамблеями й тими, хто на них головує, в атмосфері відкритості до Духа та взаємної довіри, у пошуках консенсусу, який би був, по можливості, одностайним. Процес також повинен включати фазу реалізації рішень та фазу їх оцінювання, в якій функції залучених суб’єктів знову формулюються по-новому.
  5. Чинне законодавство вже передбачає від органів влади перед прийняттям рішень проводити в деяких випадках консультації. Душпастирська влада зобов’язана вислухати учасників консультацій, і, отже, не може більше діяти так, ніби їх не вислухала. Отже, вона не відступить від плодів консультацій, якщо там дійшли згоди, без вагомої причини (див. ККСЦ, can. 127, § 2, 2°; ККСЦ, can. 934, § 2, 3°), яка повинна бути належним чином озвучена. Як і в будь-якій спільноті, яка живе справедливістю, в Церкві здійснення влади не полягає у нав’язуванні своєї волі. Влада здійснюється у різні способи і завжди служить сопричастю і прийняттю Христової істини, в якій і до якої Святий Дух провадить нас у різні часи і різними способами (див. Йо. 14, 16).
  6. У синодальній Церкві компетенції єпископа, Колегії Єпископів та Єпископа Рима приймати рішення невід’ємні, оскільки вони вкорінені в ієрархічну структуру Церкви, встановлену Христом на служінні єдності та повазі до законної різноманітності (див. LG 13). Але ці компетенції не безумовні: думки, які з’являються в процесі консультацій як результат правильного розпізнавання, особливо якщо його виконують органи участі, не можна ігнорувати. Тому протиставлення консультацій та обговорень є недоречним: у Церкві обговорення відбуваються за участю всіх, але ніколи без душпастирської влади, яка приймає рішення в силу свого статусу. Тому повторювану в Кодексі канонічного права формулу, яка говорить про «лише консультативний» голос (tantum consultivum), слід переглянути, щоб усунути можливі двозначності. Доречним видається перегляд канонічних норм у синодальному ключі, який би прояснив різницю між консультативним і обговорювальним формулюванням та їхнє співвідношення, і також пояснив відповідальність тих, хто бере участь у процесах прийняття рішень у різних статусах.
  7. Турбота про впорядкованість і виразне прийняття учасниками відповідальності – це вирішальні фактори для ефективності процесів прийняття рішень у такому порядку:
  8. a) обов’язки органу влади: чітко визначити об’єкт консультацій та обговорень і особу, відповідальну за прийняття рішення; визначити тих, з ким слід консультуватися, в тому числі з огляду на їхній специфічний досвід або залучення до даної справи; забезпечити всім учасникам ефективний доступ до відповідної інформації, щоб вони могли аргументовано формулювати свою думку;
  9. b) ті, хто індивідуально або як члени колегіального органу висловлюють свою думку під час консультацій, беруть на себе відповідальність: висловлювати свою думку щиро і чесно; поважати конфіденційність отриманої інформації; чітко формулювати свою думку, визначивши її основні пункти, щоб орган влади, у разі прийняття рішення, відмінного від цієї думки, міг пояснити, як він врахував її під час обговорення;
  10. c) після того, як компетентний орган влади сформулював рішення, дотримуючись процесу консультацій та чітко виклавши причини цього рішення, всі, через зв’язок сопричастя, що об’єднує охрещених, зобов’язані поважати та виконувати це рішення, навіть якщо воно не відповідає їх власній точці зору, і щоб це не шкодило їхньому обов’язку чесної участі також у фазі оцінювання. Завжди залишається можливість апелювати до вищої влади у встановленому правом порядку.
  11. Правильне та рішуче синодальне впровадження процесів прийняття рішень сприятиме прогресу Божого Люду в перспективі участі, зокрема через інституційне посередництво, передбачене канонічним правом, насамперед через органи участі. Без конкретних змін у короткостроковій перспективі візія синодальної Церкви не буде достовірною, і це відштовхне тих членів Божого Люду, які черпали з синодального шляху силу та надію. Партикулярні Церкви повинні знайти відповідні способи для впровадження цих змін.

 

Прозорість, підзвітність, оцінювання

 

  1. Прийняте рішення не закінчує процес прийняття рішень. Цей процес повинен супроводжуватися практиками підзвітності та оцінювання в дусі прозорості, натхненної євангельськими критеріями, і відповідати їм. Звітування про своє служіння спільноті – це найдавніша традиція, що сягає апостольської Церкви. Ми бачимо це в 11-ій главі Діянь Апостолів: коли Петро повернувся в Єрусалим після того, як охрестив язичника Корнелія, то «обрізані накинулись на нього: «Чого, – мовляв, – увійшов єси до необрізаних і їв з ними?» (Ді. 11, 2-3). Петро відповідає і пояснює мотиви своїх вчинків.
  2. Зокрема, щодо прозорості виникла потреба пояснити його значення, пов’язавши його з низкою таких термінів, як правда, лояльність, ясність, чесність, цілісність, узгодженість, відмова від непрозорості, лицемірства та двозначності, відсутність прихованих мотивів. Згадали євангельське блаженство чистих серцем (див. Мт. 5, 8), заповідь бути «простими, як голубки» (Мт. 10, 16) і слова апостола Павла: «Відкинувши ложну соромливість, ми не поводимося лукаво, ані не викривлюємо слово Боже, але, проповідуючи явно правду, поручаємо самих себе кожному людському сумлінню перед Богом» (2 Кор. 4, 2). Отож, йдеться про глибинне налаштування, вкорінене у Святому Письмі, а не про набір адміністративних чи управлінських процедур або вимог. Прозорість, в її правильному євангельському розумінні, не ставить під загрозу повагу до приватності та конфіденційності, захист осіб, їхньої гідності та прав навіть від неправомірних претензій з боку цивільної влади. Але це не може виправдовувати практики, що суперечать Євангелію, або стати приводом для уникання чи приховування дій щодо боротьби зі злом. У будь-якому разі, що стосується таємниці сповіді, «сакраментальна печать необхідна, і жодна людська влада не має над нею юрисдикції і навіть не може претендувати на неї» (Франциск, Промова до учасників XXX курсу на внутрішньому форумі, організованому Апостольською Пенітенціарією, 29 березня 2019).
  3. Постава прозорості, у поданому значенні, охороняє довіру й вірогідність, без яких не може обійтися синодальна Церква, уважна до стосунків. Якщо довіра підірвана, то страждають найслабші й найвразливіші люди. Там, де Церква користується довірою, практики прозорості, підзвітності та оцінювання допомагають її зміцнити; і вони є ще важливішими елементами там, де потрібно відновити довіру до Церкви. Особливо це важливо для захисту неповнолітніх і вразливих осіб (safeguarding).
  4. Ці практики допомагають забезпечити вірність Церкви своїй місії. Брак цих практик – це наслідки клерикалізму, які водночас годують клерикалізм. Це ґрунтується на неявному припущенні, що ті, хто має владу в Церкві, не повинні звітувати за свої дії та рішення, ніби вони відокремлені від решти Божого Люду або стоять вище за нього. Прозорості та підзвітності не можна вимагати лише у випадку сексуальних, фінансових та інших зловживань. Це також стосується способу життя душпастирів, душпастирських планів, методів євангелізації та способів, у які Церква поважає гідність людської особи, до прикладу, щодо умов праці в її установах.
  5. Якщо синодальна Церква хоче бути гостинною, то підзвітність має стати стандартною практикою на всіх рівнях. Однак ті, хто має владу, несуть більшу відповідальність у цьому відношенні і покликані звітувати перед Богом і Його Людом. Якщо практика звітування перед вищою владою існує упродовж століть, то потрібно відновити вимір підзвітності влади перед спільнотою. Усталені в досвіді богопосвяченого життя інституції та процедури (капітули, канонічні візитації тощо) можуть бути джерелом натхнення в цьому відношенні.
  6. Також потрібні структури і способи регулярного оцінювання виконання усіх служінь. Оцінювання – це не судження про людей. Воно дає можливість виділити як позитивні аспекти, так і сфери для можливого покращення праці відповідальних за дане служіння людей, і допомагає Церкві вчитися на досвіді, переглядати плани дій і уважно слухати голос Святого Духа, зосереджуючись на результатах рішень, які стосуються місії.
  7. Окрім дотримання вже передбачених канонічними нормами критеріїв і механізмів контролю, локальні Церкви, а особливо їхні об’єднання, повинні у синодальний спосіб розбудовувати ефективні форми і процедури підзвітності та оцінювання, що відповідають різноманітним контекстам, починаючи з цивільної нормативно-правової бази, законних очікувань суспільства та наявності фахової експертизи в цьому питанні. У цій праці потрібно надавати перевагу методологіям партисипативної оцінки, цінити навички тих, особливо мирян, які краще знайомі з процесами підзвітності та оцінювання, а також проводити розпізнавання позитивних практик, що вже існують у місцевому громадянському суспільстві, адаптуючи їх до церковного контексту. Виконання процесів підзвітності та оцінювання на місцевому рівні слід включити до звіту, що подається під час візитів ad limina.
  8. Зокрема, у формах, що відповідають різним умовам, видається необхідним забезпечити принаймні:
  9. a) ефективне функціонування Рад з економічних питань;
  10. b) ефективне залучення Божого Люду, особливо найбільш компетентних осіб, до душпастирського та фінансового планування;
  11. c) приготування і опублікування (відповідно до місцевих умов і з добрим доступом) щорічного фінансового звіту, завіреного, наскільки це можливо, зовнішніми аудиторами, що робить прозорим використання активів та фінансових ресурсів Церкви та її інституцій;
  12. d) приготування і опублікування щорічного звіту про виконання місії, який містить також реалізацію ініціатив в сфері safeguarding (захист неповнолітніх і вразливих осіб), доступ мирян до владних посад та їхньої участі у процесах прийняття рішень, визначаючи пропорцію щодо статі;
  13. e) процедури періодичного оцінювання виконання всіх служінь і завдань у Церкві.

Потрібно розуміти, що це не бюрократична діяльність як самоціль, а комунікаційні зусилля, які виявляються потужним виховним інструментом для зміни культури, а також уможливлюють зробити більш видимими багато цінних ініціатив Церкви та її інституцій, які надто часто залишаються прихованими.

 

Синодальність і органи участі

 

  1. Участь охрещених у процесах прийняття рішень і у практиці підзвітності та оцінювання відбувається через посередництво інституцій, насамперед через органи участі, вже передбачені канонічним правом на рівні партикулярної Церкви. В Латинській Церкві йдеться про дієцезіальний Синод (див. ККП, can. 466), Рада пресвітерів (див. ККП, can. 500, § 2), дієцезіальна душпастирська Рада (див. ККП, can. 514, § 1), парафіяльна душпастирська Рада (див. ККП, can. 536), дієцезіальна і парафіяльна Рада з економічних питань (див. ККП, cann. 493 і 537). У Східних Католицьких Церквах йдеться про єпархіальний Собор (див. ККСЦ, cann. 235 ss.), єпархіяльна Рада з економічних питань (див. ККСЦ, cann. 262 ss.), пресвітерська Рада (див. ККСЦ, can. 264), єпархіальна душпастирська Рада (див. ККСЦ, cann. 272 ss.), парафіяльні Ради (див. ККСЦ, can. 295). Члени цих органів виконують свою роль відповідно до диференційованої відповідальності й різних якостей (харизми, служіння, досвід, фах тощо). Кожен з цих органів бере участь у розпізнаванні, необхідному для інкультурованого проголошення Євангелія, місії спільноти у своєму середовищі та свідчення охрещених цієї спільноти. Ці органи також беруть участь у процесах прийняття рішень у встановлених формах і конституюють середовище для підзвітності й оцінювання, щоби, в свою чергу, звітувати й оцінювати свою працю. Органи участі створюють багатообіцяючі середовища для швидкого втілення синодальних вказівок, що приведе до помітних змін за короткий час.
  2. Синодальна Церква ґрунтується на існуванні, дієвості та ефективній, а не лише номінальній, життєздатності цих органів участі, і також на їхньому функціонуванні відповідно до канонічних норм чи законних звичаїв та дотриманні статутів і правил, що їх регулюють. Тому вони обов’язкові, як того вимагається, на всіх етапах синодального процесу і можуть повністю виконувати свою роль не тільки формально, а у й формах, які відповідають різним місцевим умовам.
  3. У цьому ж дусі доречно входити у функціонування цих органів, починаючи з прийняття синодальної методології праці. Розмови в Духові, з відповідними адаптаціями, можуть бути відправною точкою. Особливу увагу слід звернути на способи призначення членів. Якщо вибори не передбачені, то потрібно провести синодальні консультації, які максимально відображають стан спільноти або локальної Церкви, а влада повинна продовжити висування кандидатів на основі результатів їхньої діяльності, дотримуючись вищеописаного зв’язку між консультаціями та обговореннями. Також слід передбачити, щоб члени дієцезіальних та парафіяльних душпастирських Рад мали право пропонувати теми для включення до порядку денного – як у випадку з членами пресвітерської Ради.
  4. Таку ж увагу потрібно приділяти складу органів участі, щоби сприяти більшій участі жінок, молоді, бідних і маргіналізованих. Крім того, важливо, щоби до складу цих органів входили охрещені особи, задіяні у свідченні віри у звичайних життєвих реаліях і соціальній динаміці, з визнаним апостольським і місіонерським налаштуванням, а не лише особи, які займаються організацією життя і служіння в спільноті. У такий спосіб церковне розпізнавання сприятиме більшому відчиненню, здатності аналізувати реальну ситуацію і різні можливості. Виходячи з потреб різних місць, доцільно передбачити участь представників інших Церков та християнських спільнот, подібно до того, як це відбувається на Асамблеї синоду, або представників інших релігій, присутніх на даній території. Локальним Церквам та їхнім об’єднанням легше вказати критерії відбору учасників – відповідно до місцевих умов.
  5. Особливу увагу Асамблея приділила досвіду вже існуючих реформ та добрим практикам, таким як створення мережі душпастирських Рад на рівні низових спільнот, парафій та деканатів, аж до дієцезіальної душпастирської Ради. Як модель консультацій та слухання, також пропонується проводити церковні асамблеї на всіх рівнях з певною регулярністю, не обмежуючись консультаціями всередині Католицької Церкви, а слухати інші Церкви та християнські спільноти, і бути уважними до інших релігій, присутніх на даній території.
  6. Асамблея пропонує, щоби дієцезіальний синод і дієцезіальну асамблею краще цінували як органи для регулярних консультацій дієцезіального єпископа, як місце слухання, молитви, розпізнавання, особливо коли йдеться про важливі рішення для життя і місії локальної Церкви. Дієцезіальний синод також може конституювати середовище для виконання підзвітності й оцінювання: на ньому єпископ звітує про душпастирську діяльність у різних секторах, про виконання душпастирського плану, про прийняття синодальних процесів усією Церквою, про ініціативи у сфері safeguarding, про управління фінансами й матеріальним добром. Тому в цьому питанні потрібно посилити канонічні норми, щоб вони краще відповідали місіонерсько-синодальним рисам кожної локальної Церкви, і передбачити, щоби дієцезіальні синоди і асамблеї збиралися регулярно, але не надто рідко.