Джерело: польський портал Więź.pl: https://wiez.pl/2023/06/22/kosciol-to-nie-muzeum-franciszek-o-tradycji/
о. Ян Сломка
Церква – не музей. Франциск про Традицію
переклав о. О. Кривобочок ТІ
Підхід папи дає можливість уникнути двох крайнощів: доктринального фундаменталізму, який хоче читати тексти Учительського Уряду Церкви так, ніби не було історії, культури й контекстів, і фундаменталізму сучасності, який хоче вирішувати сучасні дилеми так, ніби не було історії.
Для ідентичності Католицької Церкви суттєвою є Традиція, яку часто ототожнюють з Учительським Урядом Церкви. Слово «доктрина» зазвичай вживається як синонім цих двох понять. До Учительського Уряду Церкви (доктрини) належать догматичні твердження, оприлюднювані Церквою упродовж двох тисяч років. Напруження і суперечки в Католицькій Церкві описуються у відношенні до доктрини, яку вважають міцною точкою опори. Отож ліберальні чи прогресивні тенденції протиставляють ригористичним і консервативним. Друга ідентичність поєднується з вірним збереженням доктрини, перша – з вільнішим підходом до неї.
Папу Франциска також умісцевлюють усередині цих протиставлень. Його противники у внутрішніх церковних суперечках звинувачують його в зраді доктрини. З другого боку, прихильники реформ у Церкві здивовані й розчаровані його прив’язанням до Традиції. І тому важливо зрозуміти, як папа розуміє Традицію Церкви.
Традиція як пам’ять
Здається, що найважливішим у представленні папського розуміння Традиції є слово «пам’ять». Пам’ять займає суттєве місце в усьому богослов’ї Франциска. Але, щоби про це писати розумно, спочатку потрібно вирватися з пут однієї метафори, яка домінує над нашим мисленням про пам’ять. Йдеться про метафору твердого диска.
Людська пам’ять – не недосконалий твердий диск. Вона має іншу внутрішню структуру. Вірність пам’яті – не точність запису інформації. Як запам’ятовування, так і пам’ятання, по суті, створюють разом те, що називаємо пам’яттю. Тому опрацьовування і перетворювання змісту – це життя пам’яті, а не недосконалість.
Минуле, яке запам’ятали, живе своїм способом, у своїй часовості, будучи зберіганням минулого і водночас його живою і теперішньою присутністю. Навіть вивчені «напам’ять» тексти, коли їх рецитують, то кожного разу звучать інакше. А думки, ідеї живуть в пам’яті, тобто розвиваються, завдяки чому можливо в них відкривати щораз новий зміст. Ці думки й ідеї дозрівають, але й затухають. У цій самій пам’яті живуть також запахи й інші чуттєві враження. Немає нічого дивного в тому, що пам’ять вважають необхідною підставою ідентичності.
Про пам’ять писали найвідоміші люди: Платон, Аристотель, Августин. Наприкінці двадцятого століття свою монументальну працю «Пам’ять, історія, забуття» видав Поль Рікер. У цій книзі він опрацював сучасне поняття «колективної пам’яті». Франциск знає ці праці, принаймні знає думки про пам’ять у цих творах.
Колективна пам’ять Церкви
Доктринальний зміст співтворить пам’ять Церкви, але для Франциска – це тільки частина неподільної пам’яті – Традиції. Зміст суттєвий, але серце Традиції – того, що передається у Церкві – перебуває поза тим змістом. До серця Традиції – живої пам’яті Церкви – належить літургія.
В Lumen fidei Франциск пише: «Для передачі чисто доктринальної тематики, чи якоїсь певної ідеї, можливо було б достатньо лише книжки або ж просто повторити усне послання. Але те, що передається в Церкві, те, що передається в його живому Передані, є тим новим світлом, що народжується у зустрічі із живим Богом, тим світлом що сягає центра людини, її серця, і задіюючи її розум, волю та емоційність, відкриває її для живих взаємин спільного життя з Богом і ближніми» (LF 40).
Церква – це спільнота, суспільство, а Традиція – це колективна пам’ять Церкви. Але аналогія з колективною пам’яттю, яка творить, до прикладу, ідентичність народу, здається тут неповною. Бо певним є те, що внутрішня структура Церкви виглядає не так, як структура народу. Коренем спільноти Церкви, «єдиного суб’єкта пам’яті» (LF 38), є віра в Бога, об’явленого в Ісусі, а не зв’язки крові, мови, культури, історії.
Я вважаю, що Францискову концепцію Традиції як пам’яті Церкви найкраще виражає слово «анамнеза» або «спомин». Це слово вжив Лука, описуючи заповідь Ісуса: «Чиніть це на мій спомин» (Лк. 22, 19). Павло також два рази вживає це слово, пишучи про Тайну Вечерю (1 Кор. 11, 24-25). Цей вираз і споріднені слова часто з’являються в грецькому перекладі Старого Завіту, що не дивує, бо пам’ять – це фундамент зв’язку вибраного люду з Богом: Ізраїль покликаний пам’ятати про Бога, тобто про його діла, обітниці й заповіді. Це саме слово вживав Платон, і концепція анамнези як основи сократівської маєв тики (спільного доходження до правди) – одна за найупізнаваніших платонських концепцій.
Отож заповідь Ісуса – записана Лукою і Павлом як заклик до анамнези – поєднує в собі біблійну та грецьку традиції, старозавітній заклик пам’ятати про Бога і глибший спомин про події, пам’ять, яка виходить за історію і про яку писав Платон. Поєднання біблійного змісту, слів Ісуса в Новому Завіті, їх інтерпретація Отцями Церкви та грецькою думкою Платона відображає багатство й життєдайність пам’яті – анамнези. І тоді також можна говорити про Традицію Церкви як про анамнезу.
Церква – не музей
Саме так дивиться на це Франциск: для нього доктрина – тільки частина Традиції, анамнези. Таке вмісцевлення доктрини, вбудовування її в більшу цілість, піддання її світлу, яке не міститься ні в словах, ані в ідеях, дає можливість Франциску уникнути зіткнення двох фундаменталізмів.
Перший – доктринальний фундаменталізм, який хоче читати тексти Учительського Уряду Церкви так, ніби не було історії, культури, контекстів; і передовсім – ніби в самій букві доктрини міститься Правда. Другий – фундаменталізм сучасності, який хоче вирішити сучасні дилеми так, ніби не було історії або ніби історія була тільки серією помилок, які слід виправити й забути про них. А Франциск наголошує, що саме «Учительський Уряд Церкви запевнює контакт з первісним джерелом, отож дає певність, що черпаємо зі Слова Христа в повноті».
Церква живе тепер, сьогодні, в теперішності. Франциск постійно нагадує, що Церква – не музей, де дбайливо зберігають пам’ятки минулого. Місія Церкви відрізняється від місії музею. Церква сьогодні ще читає Святе Письмо, слухає слова Ісуса і наново вчиться від Ісуса жити Євангелієм і її проголошувати. Також служить літургію. А Традиція – це ідентичність Церкви в часі: пам’ять, завдяки якій вона зберігає живий зв’язок з Ісусом, пам’ятає Його життя, смерть, воскресіння.
Завдяки Традиції ми, як Церква, можемо шукати вирішення сучасних дилем. Така дорога важча від простого слухання тільки сьогодення. Але Франциск переконаний, що якби ми в Церкві відмовилися від нашої Традиції, то втратили би ідентичність, тобто здатність вірогідно проголошувати Євангеліє. У ставленні до німецького синодального шлях Франциск керується саме таким анамнестичним розумінням Традиції.
Жива пам’ять, а не реконструкційна інсценізація
Таке розуміння Традиції спонукає Франциска рішуче реагувати на певний тип ментальності в Церкві, і за таку реакцію його звинувачують традиціоналісти. Йдеться про літургію. Жива пам’ять співтворить ідентичність: це не повернення до минулого, не ностальгійне згадування, а саме життя; це теперішність. І тому літургія Церкви – як сутність її анамнестичної пам’яті – це літургія, яку служать сьогодні згідно з актуальними нормами літургічних книжок. Це життя Церкви, а не реконструкційна інсценізація.
Рішучість Франциска в цьому питанні показує, якої ваги він надає літургії як життю і ідентичності Церкви. Демонстративне відкидання сучасної літургії – це відкидання дороги, яку Церква накреслила на ІІ Ватиканському Соборі. У такий спосіб відкидання стає ніби декларацією реальної схизми, а богословський фундамент такого ставлення – розуміння Традиції як незмінного тривання в певній точці минулого, тобто своєрідний вид доктринального фундаменталізму.
Треба ясно зазначити, що в Traditionis custodes бачимо вираження пошани до католиків, для яких участь у тридентській месі – це жива релігійна потреба, їхній особистий спосіб участі в літургії. Папа, натомість, підпорядковує служіння в старому обряді владі єпископів і папи саме тому, щоби воно не ставало демонстративним спротивом собору і початком тріщин в єдності Церкви. Анамнеза Традиції не повинна спричинити поділ в Церкві.
Про автора:
Кс. Ян Сломка народився у 1959 році, священник Лодзінської архідієцезії, професор богословських наук, викладач богословського факультету Сілезького університету в Катовіце та Вищої семінарії в Лодзі. У 2011–2015 роках був членом Комітету богословських наук Польської академії наук. Спеціаліст з патрології, автор книг, серед яких «Історія духовності. Час отців ЦерквиЄ. В даний час займається теологічним прочитанням постмодернізму та теології Папи Франциска.
Фото: Вікіпедія
