http://surl.li/rnfcql

THE BISHOP OF ROME

 

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

ДИКАСТЕРІЙ СПРИЯННЯ ЄДНОСТІ

МІЖ ХРИСТИЯНАМИ

ЄПИСКОП РИМА

ПРИМАТ І СИНОДАЛЬНІСТЬ

В ЕКУМЕНІЧНИХ ДІАЛОГАХ

І У ВІДПОВІДЯХ НА ЕНЦИКЛІКУ

UT UNUM SINT

2024

ПЕРША ЧАСТИНА

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА

ВВЕДЕННЯ

«ПОШУКИ СПОСОБУ ЗДІЙСНЮВАТИ ПРИМАТ»: ПАПСЬКІ ВТРУЧАННЯ

ПОХОДЖЕННЯ, МЕТА І СТРУКТУРА ЦЬОГО ДОКУМЕНТА

  1. ЕКУМЕНІЧНІ РОЗДУМИ ПРО СЛУЖІННЯ ЄПИСКОПА РИМА

1.1. ВІДПОВІДІ НА UT UNUM SINT

1.2. БОГОСЛОВСЬКІ ДИСКУСІЇ

1.3. НОВЕ ЗАЦІКАВЛЕННЯ І СПРИЯТЛИВИЙ ДУХ ЕКУМЕНІЗМУ

1.4. БОГОСЛОВСЬКЕ ПРОЧИТАННЯ НАШИХ СТОСУНКІВ

ПЕРЕДМОВА

Цей документ бере початок від запрошення св. Йоана Павла ІІ іншим християнам знайти (звичайно, разом) форми, за допомогою яких єпископ Рима «може здійснювати послугу любові, визнану усіма зацікавленими сторонами» (Ut unum sint 95). На це запрошення надійшли численні відповіді, ідеї та пропозиції з різних екуменічних богословських зустрічей.

У 2001 Папська Рада Сприяння Єдності між Християнами узагальнила деякі відповіді в початковому робочому документі під назвою Петрове Служіння. У 2020, у двадцять п’яту річницю виходу енцикліки Ut unum sint, цей Дикастерій побачив нагоду відновити й поглибити діалог, беручи до уваги документи нових богословських дискусій і заяви наступних Понтифіків. Папа Бенедикт XVI згадував запрошення Йоана Павла ІІ у різних контекстах, виражаючи потребу поглибити «розрізнення між природою і формою здійснення примату». Папа Франциск наголосив на невідкладності відповіді на запрошення Ut unum sint і зазначив, що: «В цьому питанні ми не досягнули значного прогресу» (див. тут §§ 4-5). Зібрання Синоду про синодальність у 2021-2024 підтвердили актуальність проєкту Дикастерія як внесок у екуменічний вимір синодального процесу.

Цей текст під титулом Єпископ Рима. Примат і синодальність в екуменічних діалогах і у відповідях на Енцикліку Ut unum sint – тільки «робочий документ», який не претендує на вичерпність теми і не підсумовує вчення католицького Учительського Уряду на цю тему. Його мета – запропонувати об’єктивний синтез останніх екуменічних напрацювань на цю тему, відображаючи ідеї та обмеження самих документів діалогу. На додаток, документ закінчується короткою пропозицією Пленарного Засідання Дикастерія, яке відбулося у 2021, під назвою «На шляху до здійснення примату в ХХІ столітті», в якому зафіксовані найважливіші пропозиції, подані в різних відповідях і діалогах, щодо оновленого здійснення служіння єдності Єпископа Рима.

Цей документ – результат справжньої екуменічної та синодальної праці. Він підсумовує близько тридцяти відповідей на Ut unum sint і п’ятдесят документів екуменічних діалогів на цю тему. В опрацюванні документа брали участь не тільки співробітники, а й члени і консультанти Дикастерія, які обговорювали цей документ на двох пленарних засіданнях. Проводилися консультації з багатьма католицькими фахівцями і науковцями з різних християнських конфесій. Зрештою, текст документа надіслали різним Дикастеріям Римської Курії і Генеральному Секретаріату Синоду. Загалом розглянули більше п’ятдесяти пропозицій. Усі, беручи до уваги запропоновані поправки, позитивно оцінили ініціативу, методологію, структуру і основні ідеї робочого документа. Я хотів би висловити щиру вдячність усім, хто зробив цінний внесок у ці роздуми, і, зокрема, працівникам Дикастерія, які сприяли та координували проєкт у співпраці з Інститутом Екуменічних Студій «Ангелікум».

Ми дуже раді, що тепер можемо опублікувати цей робочий документ за згодою Його Святості Папи Франциска. Сподіваємося, що він не тільки сприятиме діалогам на цю важливу тему, але також стимулювати наступні богословські дослідження і практичні поради, «звичайно, разом», для здійснення служіння єдності Єпископа Рима, «визнаного всіма зацікавленими сторонами» (UUS 95).

Курт Кардинал Кох

Префект

ВВЕДЕННЯ

«ПОШУКИ СПОСОБУ ЗДІЙСНЮВАТИ ПРИМАТ»: ПАПСЬКІ ВТРУЧАННЯ

  1. Розуміння і здійснення служіння Єпископа Рима ввійшло в нову фазу з ІІ Ватиканським Собором. Сам факт скликання Собору за участю представників інших християнських конфесій, однією з основних цілей якого була єдність християн, вже вказував на розуміння св. Йоаном ХХІІІ ролі Єпископа Рима у вселенській Церкві. Доповнюючи визначення V Ватиканського Собору про примат Папи, Конституція Lumen gentium зміцнила роль єпископів, які керують помісними церквами як «намісники та посланці Христові […] не тільки намісники Римських Архиєреїв» (LG 27) і наголосила на значенні колегіальності єпископів (LG 23). Декрет Unitatis redintegratio ознаменував офіційне входження Католицької Церкви в екуменічний рух і відкрив дорогу до богословських дискусій, багато з яких стосуватимуться питання примату.
  2. Під час і після Собору наступні папи зробили значний внесок у цей розвиток. Переконаний, що «Папа […], безсумнівно, є найсерйознішою перешкодою на шляху екуменізму»[1], св. Павло VI своїми жестами та заявами багато в чому сприяв новому розумінню папського служіння. Вже в Енцикліці Ecclesiam suam він висловив переконання, що його пастирське служіння єдності «не є верховенством духовної гордині і бажанням панувати над людством, а першістю служіння, допомоги і любові» (ES 114). Через низку зустрічей він розвинув братерські стосунки з іншими християнськими лідерами, що допомогло утвердити Католицьку Церкву в братерстві християнських спільнот. Усвідомлюючи, що екуменічна вірогідність Католицької Церкви залежиться від її внутрішньої здатності оновлюватися, Павло VI, реалізуючи пропозиції єпископів ІІ Ватиканського Собору, заснував у 1965 Синод Єпископів, щоб забезпечити більш колегіальний спосіб здійснення примату для добра всієї Церкви (див. Motu Proprio Apostolica sollicitudo, 1965), і зробив єпископські конференції обов’язковими (Motu proprio Ecclesiae sanctae, 1966, 41).
  3. Св. Йоан Павло ІІ не тільки підтвердив ці екуменічні кроки, але й офіційно запросив інших християн замислитися над здійсненням служіння Єпископа Рима. У своїй знаковій Енцикліці Ut unum sint (1995) він вживає біблійний термін «episkopein» (пильнувати) для опису цього служіння (UUS 94), першість якого позначає як служіння єдності (UUS 89) і послугу любові (UUS 95). Папа Йоан Павло ІІ взяв на себе особливу екуменічну відповідальність і, «прислухаючись до прохань, звернених до нього», визнав необхідність «знайти таку форму здійснення примату, яка би була відкритою на нові ситуації, але жодним чином не відкидала нічого суттєвого зі своєї місії» (UUS 95). Розуміючи, що взаємоприйнятне служіння єдності не може бути визначене в односторонньому порядку, він звернувся з відкритим запрошенням до всіх пастирів і богословів, які представляють різні християнські конфесії, повторюючи прохання, яке вже висловив у 1987 в базиліці Святого Петра в присутності Вселенського Патріарха Димитрія І: «Нехай Святий Дух освітить нас своїм світлом і просвітить усіх пастирів і богословів наших Церков, щоб ми могли шукати, звичайно, разом, шляхи, якими це служіння може здійснювати послугу любові, визнану усіма зацікавленими сторонами» (UUS 95). Завдяки цьому розрізненню між природою примату та тимчасовими формами, в яких він здійснюється, сподівалися, що через «терпеливий і братерський діалог» буде розкрита «воля Христа щодо Його Церкви» (UUS 96).
  4. Папа Бенедикт XVI у своєму першому зверненні говорив, що бере на себе «першочерговий обов’язок невтомно працювати над відновленням повної і видимої єдності всіх послідовників Христа»[2]. Він нагадував і повторював запрошення Йоана Павла II при різних нагодах, переконаний, що «ідеї про відмінність між природою і формою здійснення примату, висловлені Папою Йоаном Павлом II в енцикліці Ut unum sint (95), можуть дати наступні плідні імпульси»[3], і заохочував до богословського діалогу про зв’язок між приматом і синодальністю, особливо з Православною Церквою. Його зречення папського престолу у 2013, перше зречення Папи в новітні часи, з визнанням «моєї нездатності належним чином виконувати довірене мені служіння»[4], сприяло новому сприйняттю і розумінню служіння Єпископа Рима.
  5. Папа Франциск кілька разів повторив заклик Папи Йоана Павла ІІ знайти новий спосіб здійснення примату[5], визнаючи, що «ми не досягли значного прогресу в цьому питанні» (Evangelii gaudium 32). Закликаючи до «пасторального навернення» папства і центральних органів Католицької Церкви, він визнає, що «надмірна централізація, замість того, щоб бути корисною, ускладнює життя Церкви та її місіонерську діяльність», і особливо нарікає на недостатнє опрацювання статусу єпископських конференцій (EG 32). Для Папи Франциска «сьогодні Петрове служіння неможливо повністю зрозуміти без відчинення на діалог з усіма віруючими в Христа»[6]. Зробивши синодальність ключовою темою свого понтифікату, Папа Франциск підкреслює важливість синодальності, заснованої на sensus fidei Божого Люду, «непомильного in credendo» (EG 119), що суттєво для оновленого розуміння та здійснення Петрового служіння, і зазначає у промові з нагоди 50-річчя Синоду Єпископів: «У синодальній Церкві Петрове служіння може отримати більше світла». Справді, «Папа стоїть не над Церквою, а в Церкві як охрещений серед охрещених, і в Колегії єпископів як єпископ серед єпископів, водночас названий Наступником Петра, щоб керувати Церквою Рима, яка головує в любові над усіма Церквами»[7]. Зобов’язання Папи Франциска щодо побудови синодальної Церкви на всіх рівнях «має велике екуменічне значення» перш за все тому, що синодальність – це дар, якому можемо навчитися від інших християн (див. EG 246), і також тому, що синодальність і екуменізм – це «спільний шлях». Папа Франциск вважає оновлену практику Синоду Єпископів, включаючи ширші консультації всього Божого Люду, «внеском у відновлення єдності між усіма християнами», а також відповіддю на «бажання, висловлене багато років тому Йоаном Павлом ІІ» в Ut unum sint (Апостольська Конституція Episcopalis communio 2018, 10). Численні посилання на вчення єпископських конференцій у його магістерських документах (Evangelii gaudium, Amoris laetitia, Laudato si) також свідчать про його синодальні зобов’язання. Нарешті, відповідно до душпастирської практики його недавніх попередників, наголос, який Папа Франциск робить на своєму титулі «Єпископа Рима» від початку свого понтифікату, а інші папські титули тепер вважаються «історичними» (див. Annuario Pontificio 2020), також сприяє наданню нового образу Петрового служіння.

ПОХОДЖЕННЯ, МЕТА І СТРУКТУРА ЦЬОГО ДОКУМЕНТА

  1. Багато християнських спільнот, екуменічних організацій, академічних кіл та окремі богослови з різних конфесій відгукнулися на запрошення Папи Йоана Павла ІІ в Ut unum sint. Більшість із них спиралася на результати дискусій – до і після виходу Енцикліки – щодо питання примату.
  2. На пленарному засіданні 2001 тодішньої Папської Ради Сприяння Єдності між Християнами [ПРСЄХ] обговорювали сучасний стан екуменічних роздумів про здійснення Петрового служіння. З цією метою приготували робочий документ, в якому виклали основні елементи поточних дискусій, що випливають з офіційних та неофіційних богословських дискусій про Петрове служіння та з різних відповідей на прохання Папи Йоана Павла ІІ. Деякі міркування та пропозиції пленарного засідання були додані до документа під назвою «Пропозиції пленарного засідання щодо дослідження Петрового служіння»[8]. Документ опублікували в офіційному віснику Папської Ради і розіслали великій кількості церковних лідерів та екуменічних партнерів, особливо тим, хто вже надіслав відповідь на Ut unum sint, щоб поділитися роздумами і продовжити діалог.
  3. ПРСЄХ, яка 5 червня 2022 стала Дикастерієм Сприяння Єдності між Християнами, святкування 25-ї річниці виходу Енцикліки Ut unum sint і синодальний процес до XVI Звичайного Загального Зібрання Синоду Єпископів, названий «За синодальну Церкву: сопричастя, участь і місія» (2021-2024), сприйняла як нагоду відновити діалог на цю тему. Бо з 2001 папи робили наступні заяви й отримували наступні відповіді стосовно Енцикліки, і публікувалися богословські дискусії. Всі ці документи були значним внеском у роздуми про питання примату в Церкві й стимулювали подальші дискусії. Крім того понтифікат Папи Франциска відкрив нові перспективи для синодального здійснення примату. «Збирання плодів» цих напрацювань та екуменічних роздумів про Єпископа Рима, примат і синодальність видається своєчасним і може сприяти відновленню зацікавлення християнською єдністю.
  4. Тому Дикастерій підготував новий робочий документ на цю тему, який ґрунтується на попередньому документі й значно його доповнює. Беручи до уваги доробок про примат і служіння Єпископа Рима інших християнських спільнот, екуменічних організацій та богословських дискусій (за участю католиків), цей документ має на меті об’єктивно і описово узагальнити останні події в екуменічному дискурсі на цю тему. Він не претендує бути синтезом католицького магістеріуму чи католицьких відповідей на екуменічні роздуми, ані на status quaestionis всіх богословських дискусій, а є «збиранням плодів» останніх екуменічних дискусій. Документ відображає як ідеї, так і обмеження самих документів дискусій. Як і попередні робочі документи ПРСЄХ, він розрахований насамперед на фахівців з екуменічного богослов’я, учасників різних богословських дискусій та партнерів діалогових зустрічей Католицької Церкви. Цей синтез пропонується як внесок у дискусії, в певному сенсі як instrumentum laboris, з надією, що він сприятиме подальшим богословським дослідженням та дискусіям, а також стимулюватиме практичні пропозиції щодо здійснення служіння єдності Єпископа Рима, «визнаного всіма зацікавленими сторонами» (UUS 95).
  5. У 2020 ДСЄХ приготував першу версію тексту і розіслав її богословам різних християнських конфесій з проханням дати експертну оцінку. У червні 2021 року робочий документ представили на розгляд усім членам та консультантам ДСЄХ та обговорили на Пленарному Засіданні 11 листопада 2021 року, яке відбулося в режимі онлайн, разом з пропозицією під назвою «На шляху до здійснення примату в ХХІ столітті». Оновлений текст передали компетентним Дикастеріям Римської Курії та обговорили на Пленарному Засіданні ДСЄХ 3 травня 2022. На кожній стадії в робочий документ вносили нові зміни. Дикастерій Сприяння Єдності між Християнами висловлює глибоку вдячність усім, хто зробив свій цінний внесок у цю працю. Після подальшого доопрацювання документ представили Його Святості Папі Франциску, який схвалив його публікацію під час аудієнції, даної кардиналу Курту Коху 2 березня 2024 року.
  6. На наступних сторінках схематично представлено (1) відповіді на Ut unum sint і документи богословських дискусій, присвячених темі примату; (2) фундаментальні богословські питання, які традиційно ставлять під сумнів примат Папи, та деякі значні досягнення сучасної екуменічної думки; (3) деякі перспективи служіння єдності в об’єднаній Церкві; (4) практичні пропозиції чи прохання до Католицької Церкви. Цей синтез ґрунтується на відповідях Ut unum sint і на результатах офіційних і неофіційних дискусій на тему служіння єдності на вселенському рівні. У ньому використовується термінологія, прийнята в цих документах, з її перевагами й обмеженнями. Наприкінці цього робочого документа пропонується підсумок.
  1. ЕКУМЕНІЧНІ РОЗДУМИ ПРО СЛУЖІННЯ ЄПИСКОПА РИМА

1.1. ВІДПОВІДІ НА UT UNUM SINT

  1. Запрошення Ut unumsint до богословів і керівників Церков до спільних роздумів про служіння Єпископа Рима викликало широкий спектр відповідей. Офіційні церковні відповіді надійшли від широкого спектру християнських спільнот Заходу: Старокатолицької Церкви, Англіканської Церкви, Лютеранської Церкви, Пресвітеріанської Церкви, Реформатської Церкви та Вільних Церков. У географічному плані найбільше відповідей надійшло з Північної Америки та Європи, переважно з Британських островів, Німеччини та США. Більшість відповідей були підготовлені місцевими групами або установами. Детальні відповіді надійшли від Палати Єпископів Англіканської Церкви, Єпископської Конференції Церкви Швеції та Пресвітеріанської Церкви США. Від Православних чи Орієнтальних Православних Церков офіційних відповідей не було.
  2. Деякі відповіді надійшли від екуменічних комісій (до прикладу, Комісії «Віра і порядок» Всесвітньої Ради Церков, Комісії «Віра і порядок» Національної Ради Церков Христа в США) і від місцевих і національних Рад Церков (до прикладу, Ради Церков Британії та Ірландії, «Церкви разом в Англії», «Церковні лідери Західного Йоркширу»). Деякі академічні заклади (до прикладу, Konfessionskundliches Institut des Evangelischen Bundes; Okumenische Arbeitsgruppe «Ut Unum Sint» Schweip) надіслали свої відповіді, як і деякі екуменічні спільноти (до прикладу, Асоціація Міжконфесійних сімей; Спільнота Йони) і ad hoc богословські групи (такі як Група Фарфа Сабіна).
  3. У відповідь на прохання Папи та під його впливом також організували кілька богословських симпозіумів та семінарів, в яких взяли участь представники різних Церков. У Ватикані провели дві конференції: у 1996 році Конгрегація Віровчення організувала симпозіум на тему «Примат наступника Петра», за матеріалами якого в 1998 опублікували «Міркування» на цю тему; а в 2003 році Папська Рада Сприяння Єдності між християнами організувала симпозіум на тему «Петрове служіння: Католики і православні в діалозі». На місцевому рівні було організовано багато інших симпозіумів, у матеріалах яких містяться важливі екуменічні внески на тему примату, які прийняли та розвинули в екуменічних діалогах. У відповідь на прохання Йоана Павла ІІ багато богословів різних конфесій, включно з православними, опублікували різні статті та монографії. Однак, враховуючи те, що всі матеріали тут привести неможливо, і ми переконані, що діалог між Церквами є відповідним контекстом для цих роздумів, тому цей документ обмежується богословськими дискусіями та відповідями на Ut unum sint.

1.2. БОГОСЛОВСЬКІ ДИСКУСІЇ

  1. У багатьох богословських дискусіях питання примату Папи часом обговорювалося глибоко і всебічно. У наступних параграфах подаємо огляд документів богословських дискусій, повністю або частково присвячених питанню примату. Шануючи широке запрошення Папи Йоана Павла ІІ в Ut unum sint, підтверджене наступними папами, цей документ, як і робочий документ 2001, спирається на широкий спектр документів, беручи до уваги думки, висловлені під час міжнародних і національних офіційних дискусій, учасники яких призначаються Церквами, і також думки, висловлені під час неофіційних дискусій. Визнаючи різний статус цих дискусій, надаючи більшого значення офіційним міжнародним дискусіям, цей документ дотримується тих самих критеріїв з наступних причин: (1) офіційні і неофіційні дискусії відображають позицію самих комісій, і не обов’язково офіційну позицію задіяних Церков, оскільки процес їхнього прийняття ще не завершився (у зв’язку з цим офіційні відповіді та реакції на ці тексти також дають важливу інформацію для роздумів); (2) національні диспути часто робили більші внески у дискусії, до прикладу, якщо Лютерансько-Католицький Діалог мало говорить на цю тему, то Американський Діалог присвятив цій темі два документи (і міжнародний діалог високо оцінив і рекомендував його роботу, див. нижче §22); (3) у документі, який підкреслює важливість синодальності, було б парадоксально нехтувати діалогом, який ведуть єпископські конференції; (4) у відкритті нових перспектив неофіційні дискусії були в авангарді: поглиблене герменевтичне дослідження І Ватиканського Собору досі проводилося лише в рамках неофіційних дискусій; (5) прийняття деяких документів неофіційних дискусій академічними і екуменічними спільнотами, часом краще від прийняття документів офіційних дискусій, свідчить про їхню цінність і авторитетність; (6) запрошення Папи Йоана Павла ІІ було дуже широким («до всіх пастирів і богословів наших Церков») і звернене не тільки до структур, які займаються міжнародними діалогами. Звичайно, проблеми, акценти і висновки різних дискусій різняться відповідно до різних еклезіологій залучених конфесій, що відображається у виборі термінології: одні говорять про «вселенський примат», інші – про «папське служіння», «Петрове служіння», «Петрову функцію» або «Єпископа Рима», кожне з яких має свої нюанси. До прикладу, вираз «Петрове служіння» загалом не використовується в Православно-Католицькому Діалозі, тоді як поняття Пентархії, знайоме в православній думці, має меншу релевантність для західних партнерів по діалогу.
  2. З 2006 праця Спільної Міжнародної Комісії з Богословського Діалогу між Католицькою Церквою та Православною Церквою (як цілість) зосередилась на питанні зв’язків між приматом і синодальністю. П’ятий документ комісії (Равенна, 2007), початковий текст якого приготували у 1990, – це систематичні роздуми на цю тему під назвою Еклезіологічні та канонічні наслідки сакраментальної природи Церкви: Церковне сопричастя, соборність і влада, з цілим розділом про примат і синодальність на вселенському рівні. Шостий документ під назвою Синодальність і примат у першому тисячолітті: на шляху до спільного розуміння ради служіння єдності Церкви (К’єті, 2016) – це спільне прочитання про функціонування цих двох принципів у першому тисячолітті, включаючи важливі міркування про посаду і роль Єпископа Рима упродовж цього періоду. Сьомий документ під назвою Синодальність і примат у другому тисячолітті і сьогодні (Олександрія, 2023) поширює це спільне прочитання на період відчуження та розділення між Сходом і Заходом, а також на нещодавнє зближення між нашими Церквами.
  3. Деякі національні Православно-Католицькі комісії також присвятили важливі документи питанню примату. У 1986 Північноамериканська Православно-Католицька Богословська Консультація опублікувала документ під назвою Апостольство як Божий дар у житті Церкви, в якому вперше порушили питання примату і «петровості (petrinity)». У 1989 Узгоджена заява про соборність і примат у Церкві була першою спільною православно-католицькою заявою на цю тему. У 2010 вона опублікувала документ під назвою Кроки до об’єднаної Церкви: Нарис православно-католицької візії майбутнього, звертаючи особливу увагу на роль Єпископа Рима в примиреному християнстві. У 1991 Спільна Комісія Католицько-Православного Богословського Діалогу у Франції опублікувала спільний документ Примат Рима у сопричасті Церков. Недавно, у 2018, спільна Православно-Католицька робоча Група імені св. Іринея, яка проводить неофіційні міжнародні дискусії, опублікувала розлоге дослідження Служіння сопричастя. Переосмислення стосунків між приматом і синодальністю, розглядаючи цю тему з герменевтичної, історичної та систематичної точок зору.
  4. Богословський діалог із Орієнтальними Православними Церквами також стосувався питання примату. Перші два документи Спільної Міжнародної Комісії з Богословського Діалогу між Католицькою Церквою та Орієнтальними Православними Церквами Природа, устрій і місія Церкви (2009) і Здійснення сопричастя в житті ранньої Церкви та його значення для пошуку сопричастя сьогодні (2015) займаються питанням примату на вселенському рівні. Двосторонні богословські діалоги зі Орієнтальними Православними Церквами також увінчалися важливими заявами на цю тему, зокрема з Коптською Православною Церквою (Принципи пошуку єдності між Католицькою Церквою та Коптською Православною Церквою, 1979) і з Маланкарською Сирійською Православною Церквою (Спільна заява про єпископство і Петрове служіння, 2002).
  5. Вже в 1968 Мальтійська Доповідь спільної Англікансько-Католицької Підготовчої Комісії визначила владу і примат Петра як одну із трьох тем для обговорення під час екуменічних діалогів. Перша Англікансько-Католицька Міжнародна Комісія (ARCIC I) підняла цю тему у третій узгодженій заяві Влада в Церкві I (1976), в якій виклали спільне розуміння основ влади в Церкві та практику соборності й примату. У 1981 ARCIC опублікувала два наступні документи про владу. Перший: Влада в Церкві: Пояснення – відповідь на критику документа Влада І. Другий: Влада в Церкві II, розглянув чотири спірні богословські питання, подані у Влада І, а саме: тексти св. Петра; jus divinum; юрисдикція; непомильність. У другій фазі (ARCIC II) комісія повернулася до питання влади, опублікувавши узгоджену заяву щодо Ut unum sint. У документі Дар влади (1999) вивчали служіння Єпископа Рима в контексті Колегії Єпископів і дійшли висновку, що було досягнуто достатньої згоди, що дає можливість пропонувати і приймати вселенський примат Єпископа Рима ще до повного сопричастя двох спільнот. Отримавши мандат досліджувати «Церкву як спільноту, помісну і вселенську», ARCIC III також займалася цією темою. У першій узгодженій заяві Йти разом: Вчимося бути Церквою – помісною, регіональною, вселенською (2018), в якій вперше застосували метод рецептивного екуменізму, кожна конфесія визнає, що її власні структури сопричастя, включаючи примат і синодальність на вселенському рівні, не дієві чи недостатні, й чогось можна навчитися від досвіду партнера по діалогу.
  6. Національний Англікансько-Католицький Діалог (ARC) також займався цими темами. У відповідь на прямий запит ARCIC англійський ARC опублікував у 1974 Деякі зауваження щодо нетлінності та непомильності. ARC-USA видав у 1999 Узгоджений звіт про Помісну/Вселенську Церкву. У звіті визначено п’ять «питань, які розділяють», серед яких були «Примат і Єпископ Рима» і «Рівновага між помісною і вселенською Церквою». ARC Канади у 1992 видав коротку Узгоджену заяву про непомильність.
  7. Міжнародна Лютерансько-Католицька Комісія з питань єдності займалася цією проблемою зрідка і завжди в рамках інших досліджень[9]. Незважаючи на те, що детальне дослідження ще в процесі, існуючі документи дискусій, тим не менш, пропонують ряд важливих фундаментальних тверджень про примат Папи, визначаючи домовленості та висловлюючи застереження. Кілька важливих абзаців можна знайти в Євангеліє і Церква (Мальтійська доповідь, 1972), де описано спірні питання, підтверджено необхідність і наслідки консенсусу та умови sine qua non, за яких функцію Петра можна прийняти. Історично це перший офіційний документ екуменічного діалогу, в якому розглядалися деякі аспекти питання папського примату, тому він важливий. У документі Служіння в Церкві (1981) комісія присвятила цілий розділ темі «Служіння і послуга єпископа для вселенської єдності Церкви» (67-73).
  8. У 2006 структури міжнародного діалогу високо оцінили і рекомендували роботу на цю тему, проведену різними місцевими Лютерансько-Католицькими Діалогами. Дійсно, вперше примат став самостійною темою вивчення в Лютерансько-Католицькому Діалозі в США, і було видано два документи про папський примат: Різні підходи до примату Папи (1973) і Авторитет навчання і непомильність у Церкві (1978) (які представляють найсучасніші дослідження на цю тему). Діалог пропонує біблійне обґрунтування Петрового служіння, аналіз папства як встановленого de iure divino, і також досліджує практичні наслідки розбіжностей між католиками і лютеранами щодо, зокрема, питання примату юрисдикції. У 2004 ця сама комісія опублікувала Узгоджену Заяву під назвою Церква як койнонія спасіння, її структура і служіння, яка розглядає також вселенське служіння в Церкві в світлі еклезіології койнонії. У 2015 році Комітет з Екуменічних і Міжрелігійних Відносин Конференції Католицьких Єпископів США і Євангельсько-Лютеранської Церкви в Америці опублікував декларацію під назвою Декларація в дорозі. Церква, служіння та Євхаристія, визначаючи консенсус щодо деяких еклезіологічних питань на основі попередніх документів, зокрема щодо служіння єдності на вселенському рівні.
  9. Інші офіційні структури національних діалогів також займалися цією темою. У 1988 Діалог між Шведською Лютеранською Церквою і Римо-Католицькою Церквою опублікував документ під назвою Посада єпископа, включаючи розділ «Колегіальність єпископів навколо уряду Петра». У 2000 двостороння робоча група між Німецькою Єпископською Конференцією та Церковною Радою Об’єднаної Євангелічно-Лютеранської Церкви Німеччини [Bilaterale Arbeitsgruppe der Deutschen Bischofskonfereny und der Kirchenleitung der Vereinigten Evangelisch – Lutherischen Kirche Deutschlands] опублікувала документ Сопричастя святих. Церква як сопричастя святих, відображаючи Петрове служіння на основі біблійних, історичних і систематичних досліджень. У 2007 Лютерансько-Католицький Діалог в Австралії опублікував звіт під назвою Служіння нагляду: Посада єпископа і президента в Церкві, з деяким висвітленням ролі Єпископа Рима серед його братів-єпископів, а в 2016 узгодили спільну заяву, повністю присвячену цьому питанню: Петрове служіння в новій ситуації, яка займається «новою ситуацією», згаданою Йоаном Павлом ІІ в Ut unum sint (UUS 95). Католицько-Лютеранська Група Діалогу для Швеції і Фінляндії у документі за 2009 Виправдання у житті Церкви також присвятила розділ темі «Служіння Петра – послуга для цілісності та єдності» (313-328). У 2017 Комісія з Лютерансько-Католицького Діалогу у Фінляндії опублікувала звіт під назвою Сопричастя у зростанні. Декларація про Церкву, Євхаристію та служіння, присвятивши даній темі розділ «Петрове служіння» (348-355).
  10. Неофіційні комісії також зробили значний внесок у ці роздуми. Група з Домбу, до якої входять католики, лютерани і реформати, опублікувала у 1985 документ Служіння сопричастя у Вселенській Церкві, висвітливши спільнотний, колегіальний та особистий вимір такого служіння з історичної, біблійної та теологічної точок зору. У 2014 ця сама група опублікувала документ Один Учитель: Доктринальна влада в Церкві, в якому кілька розділів присвятили тлумаченню догми про непомильність. У 2009, у відповідь на запрошення Ut unum sint, Група Фарфа Сабіна затвердила документ Сопричастя Церков і Петрове служіння: лютерансько-католицьке зближення (2009), в якому, зокрема, переосмислюється контекст і богословський зміст вчення І Ватиканського собору в границях communio ecclesiarum.
  11. Реформатсько-Католицький Діалог, хоча ще не займався безпосередньо темою Петрового служіння, але присвятив кілька розділів суміжним питанням, таким як колегіальність (Присутність Христа в Церкві й у світі, 1977, 102) і непомильність (На шляху до спільного розуміння Церкви, 1990, 39-42), пропонуючи ширші дослідження цих питань у майбутньому (там само, 144).
  12. У 1986 Міжнародна Методистсько-Католицька Комісія (MERCIC) опублікувала документ На шляху до заяви про Церкву, в якому вивчали тексти св. Петра, розвиток примату Єпископа Рима в ранній Церкві, юрисдикцію Єпископа Рима та авторитетне навчання. Комісія повернулася до цієї теми в документі Бог примиряє нас у Христі (2022), в якому задалися питанням, чи функція Петра допомагає чи перешкоджає примиренню.
  13. У 2009 Міжнародна Комісія з Католицько-Старокатолицького Діалогу опублікувала документ Церква і еклезіяльне сопричастя, в якому є розділ «Служіння Папи ради єдності Церкви та її збереження в істині» та розділ «Старокатолицькі концепції про форму можливого еклезіяльного сопричастя». У додатку подано витяги з документів про Петрове служіння, укладених Утрехтською Унією разом з іншими екуменічними партнерами. У 2016 цей документ розширили деякими доповненнями («Ergänzungen») і опублікували в 2017. Старокатолицькі Церкви Утрехтської Унії вважають ці документи першою офіційною відповіддю старокатоликів на Ut unum sint. Спільна заява про єдність (2006) між Конференцією Католицьких Єпископів США і польською національною Католицькою Церквою, Старокатолицькою Церквою, яка вже не є членом Утрехтської Унії, вперше допустила західних некатолицьких християн то католицької Євхаристії, навіть без згоди в питанні примату Єпископа Рима.
  14. Під час інших двосторонніх дискусій з західними християнськими спільнотами, хоча не займалися питанням примату безпосередньо, але торкалися його у різні способи опосередковано, займаючись зв’язками між помісною та вселенською Церквою (Євангеліки, Церква, євангелізація та узи койнонії, 2002, 30-35; П’ятидесятники, Перспективи розвитку койнонії, 1989, 82); були висвітлені розбіжності (Баптисти, Боже Слово в житті Церкви, 2010, 198; Меноніти, Покликані разом бути миротворцями, 2003, 105, 109, 110), також зазначили цю тему для майбутніх обговорень (Учні, Церква як сопричастя у Христі, 1992, 53d).
  15. Питанням примату займалися на багатосторонньому рівні. У 1993 Комісія «Віра і порядок» Всесвітньої Ради Церков запропонувала «розпочати нове вивчення питання універсального служіння християнської єдності» (Документ «Віра і порядок» No. 166, 243). Проєкт під назвою Природа і місія Церкви (2005) був першим текстом «Віри і порядку», який відкрито визнав необхідність вирішення питання папського примату, визнаючи католицьке переконання, що це служіння повинно сприяти єдності всієї Церкви. У 2013 узгоджений текст під назвою Церква: на шляху до спільної візії займався цим питанням в кінці розділу «Церква: Зростання в сопричасті» (TCTCV 54-57). Спільна робоча Група між Всесвітньою Радою Церков і Католицькою Церквою опублікувала в 1990 документ Церква: помісна і вселенська, який висвітлює, зокрема, канонічні структури сопричастя і функцій папства (42-47).
  16. Деякі відповіді та коментарі Церков і екуменічних структур свідчать про рівень сприйняття цих документів. До прикладу, офіційні відповіді до ARCIC I від Ламбетської Конференції (1988) і Католицької Церкви (1991); відповіді Німецького Національного Комітету Всесвітньої Лютеранської Федерації на американський документ Декларація в дорозі (2017) і на фінський звіт Сопричастя у зростанні. Декларація про Церкву, Євхаристію та служіння (2019); відповідь Священного Синоду Російської Православної Церкви Позиція Московського Патріархату щодо проблеми примату у Вселенській Церкві на Равенський документ; відповіді Північноамериканської Православно-Католицької Богословської Консультації на документи Равенни і К’єті (2009 і 2017); відповідь ARC-USA на Дар влади (2003); від ARC Canada Відповідь Ватикану на підсумковий звіт ARCIC (1993) і Відповідь на Дар влади (2003), пропонуючи Спільну Декларацію на взірець Спільної Декларації щодо доктрини виправдання, встановлюючи базовий консенсус щодо повноважень і служіння Єпископа Рима (4.1).

1.3. НОВЕ ЗАЦІКАВЛЕННЯ І СПРИЯТЛИВИЙ ДУХ ЕКУМЕНІЗМУ

  1. З цього огляду відповідей та домовленостей можна виснувати, що питання папського примату інтенсивно обговорювалося майже в усіх екуменічних контекстах протягом останніх десятиліть, і загалом майже 30 відповідей і 50 документів дискусій присвятили, принаймні частково, цій темі. Богословські дискусії та відповіді на Енцикліку Ut unum sint (багато з них прямо чи опосередковано посилаються на результати цих богословських дискусій) свідчать про новий і позитивний екуменічний дух в обговоренні цього питання. У своїй Енцикліці Папа Йоан Павло ІІ вже згадував про цей новий клімат, відмічаючи, що «після століть запеклих суперечок інші Церкви та церковні спільноти частіше по-новому дивляться на це служіння єдності» (UUS 89 і примітка 149). Цитуючи документ «Віри і порядку» за 1993 (див. §29), він ствердив: «Важливим і обнадійливим є те, що питання [примату Єпископа Рима] тепер вивчається не тільки під час богословських дискусій Католицької Церкви з іншими Церквами та церковними спільнотами, але й у загальному екуменічному русі» (UUS 89). Таке сприйняття нового екуменічного духу нещодавно підтвердила Комісія «Віра і порядок»: «В останні роки екуменічний рух допоміг створити більш примирливий клімат, в якому обговорюється служіння єдності всієї Церкви» (FO 2013 TCTCV, 55).

1.4. БОГОСЛОВСЬКЕ ПРОЧИТАННЯ НАШИХ СТОСУНКІВ

  1. Богословські роздуми про примат не можуть займатися тільки догматичними відмінностями минулого, а повинні також відображати сучасне життя наших Церков, їхній внутрішній розвиток, виклики і зв’язки. Що стосується внутрішнього життя Католицької Церкви, то відновлена практика Синоду Єпископів чи наголос Папи Франциска на титулі «Єпископ Рима», як і інші аспекти реформ, екуменічно значущі. Зв’язки між нашими Церквами у всіх їхніх вимірах – це також упривілейоване «locus theologicus». Йоан Павло ІІ у Ut unum sint ствердив: «Визнання нашого братерства […] – це щось набагато більше від акту екуменічної ввічливості; воно конституює фундаментальне еклезіологічне твердження» (UUS 42). З огляду на це «діалог любові» і «діалог життя» слід розуміти не тільки як приготування до «діалогу правди», але як богослов’я в дії, здатне відкрити нові еклезіологічні перспективи[10]. Приймаючи Спільну Міжнародну Комісію з Богословських Дискусій між Католицькою Церквою і Орієнтальними Православними Церквами, Папа Франциск ствердив: «Тому богословський екуменізм повинен роздумувати не лише над догматичними розбіжностями, які виникали в минулому, але й над теперішнім досвідом наших вірян. Іншими словами, діалог щодо доктрини повинен по-богословському адаптуватися до діалогу щодо життя, який розвивається в місцевих щоденних стосунках між нашими Церквами, які є справжнім locus або джерелом богослов’я»[11]. В епоху, коли стосунки між Церквами поглиблюються, здається, що потрібно, як ніколи раніше, переглянути їх з богословської точки зору, розвиваючи «богослов’я діалогу любові» й у такий спосіб виконуючи слова, які приписують Патріарху Афінагору, сказані у 1964: «Глави Церков діють, богослови пояснюють». Прикладами, які заслуговують на такі богословські роздуми, можуть бути недавні ініціативи, такі як зустріч глав Церков у Барі у 2018, спільний візит на Лесбос Папи Франциска, Вселенського Патріарха Варфоломія та архієпископа Ієроніма у 2016, посилання на вчення Патріарха Варфоломія в Енцикліці Laudato sì, духовні реколекції для лідерів Південного Судану, організовані Папою Франциском та Архієпископом Джастіном Велбі у 2019, екуменічне паломництво миру до Південного Судану Папи Франциска, Архієпископа Джастіна Велбі та преподобного Ієна Гріншильдса у 2023, екуменічне молитовне чування «Разом. Зібрання Божого люду» на площі Святого Петра у 2023 напередодні XVI Звичайної Генеральної Асамблеї Синоду Єпископів.

[1] Pope Paul VI, Звернення до Секретаріату сприяння єдності між християнами, 28 квітня 1967.

[2] Папа Бенедикт XVI, Missa Pro Ecclesia, 20 квітня 2005.

[3] Папа Бенедикт XVI, Промова на зустрічі з представниками Православних та Східних Православних Церков, Фрайбург-ім-Брайсгау (Німеччина), 24 вересня 2011; див. також Промова у Патріаршому храмі Святого Георгія на Фанарі (Стамбул, Туреччина), 30 листопада 2006; Послання до Його Святості Варфоломія І, Архієпископа Константинополя, Вселенського Патріарха, 25 листопада 2009.

[4] Папа Бенедикт XVI, Declaratio, 11 лютого 2013.

[5] Папа Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii Gaudium 32; Промова під час екуменічного святкування в базиліці Гробу Господнього (Єрусалим), 25 травня 2014; Звернення з нагоди 50-річчя заснування Синоду Єпископів, 17 жовтня 2015.

[6] Папа Франциск, Гомілія під час Вечірні в урочистість навернення св. Апостола Павла, 25 січня 2014.

[7] Папа Франциск, Звернення з нагоди 50-річчя заснування Синоду Єпископів, 17 жовтня 2015.

[8] Information Service 109 (2002/I-II), ст. 29-42. Значна частина матеріалу в цьому тексті була зібрана за сприяння Інституту Йоганна-Адама Мюлера.

[9] Слід відмітити, що в лютеранській традиції є два важливі доктринальні трактати про Папство: The Smalcald Articles (The Fourth Article), 1537; and the Treatise on the Power and Primacy of the Pope, 1537, The Book of Concord. The Confessions of the Evangelical Lutheran Church, Robert Kolb and Timothy J. Wengert (Eds), Fortress Press, Minneapolis, 2000.

[10] Митрополит Халкідонський Мелітон (Чаціс) стверджує: «Люблячи один одного і проводячи діалог у милосерді, ми творимо богослов’я або, точніше, будуємо по-богословському» Proche-Orient Chretien 18 (1968), ст. 361.

[11] Папа Франциск, Звернення до членів Спільної Міжнародної Комісії з богословського діалогу між Католицькою Церквою та Східними Православними Церквами, 23 червня 2022.