SUBLIMITAS ET MISERIA HOMINIS
переклав о. Олег Кривобочок ТІ
неофіційний переклад для особистого вжитку
АПОСТОЛЬСЬКИЙ ЛИСТ
ВЕЛИЧ І НЕЩАСТЯ ЛЮДИНИ
СВЯТІШОГО ОТЦЯ
ФРАНЦИСКА
У ЧОТИРЬОХСОТІ РОКОВИНИ НАРОДЖЕННЯ
БЛЕЗА ПАСКАЛЯ
Велич і нещастя людини створюють парадокс, який перебуває в центрі роздумів і послання Блеза Паскаля, який народився чотири століття тому, 19 червня 1623 в Клермонті, центральна Франція. З самого дитинства і упродовж усього життя він шукав істину. Розумом він помічав її знаки, особливо в царині математики, геометрії, фізики і філософії. В молодому віці він зробив надзвичайні відкриття і набув великої слави. Але не зупинився на цьому. В епоху великого прогресу в різних царинах науки, який супроводжувався зростаючим філософським і релігійним скептицизмом, Блез Паскаль проявив себе невтомним шукачем істини, завжди «неспокійним», привабленим новими і ширшими горизонтами.
Саме ці думки, дуже болючі й водночас відкриті, завжди пробуджували в ньому древнє й завжди свіже запитання, яке лунає в людській душі: «То що той чоловік, що згадуєш про нього, або людська істота, що про неї дбаєш» (Пс. 8, 5). Це запитання закарбоване в серці кожної людини усіх часів і місць, усіх цивілізацій і мов, усіх релігій. Паскаль задумується: «Ким є людина в природі? Нічим по відношенню до безмежного, всім по відношенню до нічого»[1]. Водночас це питання присутнє у цьому псалмі, у серцевині історії любові між Богом і Його людом, історії, сповненій в тілі «Людського Сина» Ісуса Христа, якого Отець нам віддав аж до богопокинутості, щоби увінчати Його славою і честю понад усе створіння (див. v. 6). На це запитання, поставлене мовою, відмінною від мови математики і геометрії, Паскаль ніколи не припиняв шукати відповідь.
Мені здається, що на підставі цього я можу розпізнати в ньому поставу, яку я би назвав «дивовижним відчиненням на дійсність». Відчинення на інші виміри знань і життя, відчинення на інших, відчинення на суспільство. До прикладу, він був ініціатором створення у Парижу в 1661 мережі громадського транспорту під назвою «Карети за п’ять су». Якщо згадую про це на початку цього Листа, то для того, щоби наголосити, що ні його навернення до Христа, особливо після «Ночі вогню» 23 листопада 1654, ні його надзвичайні інтелектуальні зусилля, спрямовані на захист християнської віри, не ізолювали його від його епохи. Він переймався проблемами своєї епохи і матеріальними потребами всіх членів суспільства, в якому він жив.
Відчинення на дійсність означало, що він не зачинявся від інших навіть під час останньої хвороби. Тоді, у віці тридцяти дев’яти років, він написав ці слова, які виражають останній етап його євангелізаційної дороги: «Якщо лікарі говорять правду, а Бог дозволить мені вийти з цієї хвороби, то я вирішив, що до кінця життя не буду робити нічого іншого, крім служіння вбогим»[2]. Дуже зворушливо констатувати, що такий геніальний мислитель як Блез Паскаль в останні дні свого життя не бачить нічого більш нагального від виконання діл милосердя: «Любов – це єдина тема Святого Письма»[3].
Я радий, що в чотирьохсоті роковини його уродин Провидіння дає мені можливість вшанувати його і показати те, що в його думці й житті вважаю корисним, щоби стимулювати християн наших часів і всіх людей доброї волі до пошуків справжнього щастя: «Всі люди прагнуть бути щасливими. Незважаючи на різні способи, у які вони йдуть до цієї мети, винятків немає – всі цього прагнуть»[4]. Через чотириста років після свого народження Паскаль залишається нашим супутником, супроводжує нас у пошуках справжнього щастя і, згідно з даром віри, у смиренному і радісному пізнанні Господа, який помер і воскрес.
Закоханий у Христа, Який говорить до кожного
Якщо Блез Паскаль здатний торкнути кожну людину, то тому, що він говорив про стан людини дуже переконливо. Але було би помилкою бачити в ньому тільки фахівця з моральності людини, навіть дуже талановитого. Ми не зможемо правильно зрозуміти його твір Думки, деякі фрагменти якого стали дуже популярними, якщо не візьмемо до уваги, що його основою і ключем до його розуміння є Ісус Христос і Святе Письмо. Бо якщо Паскаль почав говорити про людину і про Бога, то тому, що був переконаний, що «ми не тільки пізнаємо Бога лише через Ісуса Христа, але також пізнаємо самих себе лише через Ісуса Христа. Ми пізнаємо життя і смерть лише через Ісуса Христа. Поза Ісусом Христом ми не знаємо ні свого життя, ні своєї смерті, ні Бога, ні самих себе. Отож, без Святого Письма, темою якого є тільки Ісус Христос, ми не знаємо нічого й ходимо в темряві»[5]. Це сміливе твердження, щоби було зрозуміле всім і не вважалося тільки чистим доктринальним твердженням, недоступним тим, які не поділяють віру Церкви, і не сприймалося як знецінення здатностей природного розуму, слід пояснити.
Віра, любов і свобода
Ми, як християни, повинні не піддаватися спокусі представляти нашу віру як незаперечну певність, очевидну кожному. Немає сумнівів, що Паскаль хотів, щоб усі люди пізнали, що «Бог та істина – нероздільні»[6]. Але він також розумів, що віруючий може діяти завдяки Божій благодаті, прийнятій вільним серцем. Той, хто завдяки вірі зустрівся особисто з «Богом Авраама, Богом Ісаака, Богом Якова, а не філософів і вчених»[7], впізнав у Ісусі Христі «Путь, істину і життя!» (Йо. 14, 6). І тому я пропоную всім, які шукають істину – а ця праця ніколи не закінчиться у цьому житті, – послухати Блеза Паскаля, людину з потужним інтелектом, яка хотіла нам нагадати, що поза любов’ю немає істини, яка б того була варта: «Ми робимо собі ідола з самої істини, бо істина поза любов’ю не є Богом, є Його образом та ідолом, якого не треба ні любити, ні почитати»[8].
У такий спосіб Паскаль застерігає нас від фальшивих доктрин, пересудів і розпусти, які багатьох із нас віддаляють від тривалого миру й радості Того, хто прагне, щоб ми вибрали «життя й добро», а не «смерть і лихо!» (Втор. 30, 15). Але трагедія нашого життя полягає в тому, що часто бачимо невиразно і тому вибираємо погано. Насправді можемо скоштувати щастя Євангелія тільки тоді, «коли Святий Духа проникає в нас з усією своєю силою і визволяє від слабкості егоїзму, комфорту й гордощів»[9]. З другого боку, «без мудрості розпізнавання можемо легко стати жертвами миттєвих спонук»[10]. Тому розум і жива віра Блеза Паскаля, який прагнув показати, що християнська релігія «гідна пошани, бо добре пізнала людину» і «гідна любові, бо обіцяє справжнє добро»[11], можуть допомогти нам пройти крізь темряву і біди цього світу.
Винятковий науковий розум
Коли в 1626 померла його мати, Паскаль мав три роки. Етьєн, його батько, відомий правник, також славився своїми великими науковими здібностями, особливо в галузі математики і геометрії. Вирішивши самому виховувати трійку своїх дітей, Жаклін, Блеза і Жильбер, він у 1632 переїхав до Парижа. Вже в юному віці, як свідчить його сестра Жильбер, Блез відзначався винятковим розумом і великим прагненням пошуків істини: «З самого дитинства він міг прийняти тільки те, що вважав певним; отож, якщо його не задовольняли подані аргументи, то він сам їх шукав»[12]. Якось батько застав його під час рисування геометричних фігур і швидко зрозумів, що його дванадцятирічний син самостійно відкрив перші тридцять два елементи Евкліда, не знаючи, що ці теореми вже описані у різних книжках з різними назвами[13]. Жильбер згадує, що батько був «приголомшений величчю та силою цього генія»[14].
Наступними роками Блез Паскаль розвиватиме до максимальних можливостей свій величезний талант, віддаючи цьому всю свою енергію. Від сімнадцятого року життя він спілкується з найкращими вченими епохи, а його відкриття і публікації йдуть одне за другим дуже швидко. У 1642 у віці дев’ятнадцяти років він винайшов арифметичну машину – предка наших калькуляторів. Блез Паскаль є для нас потужним стимулом, бо нагадує про велич людського розуму і запрошує використовувати його для розуміння довколишнього світу. L’esprit de géométrie, тобто здатність розуміти, як усе функціонує в деталях, допомагатиме йому упродовж усього життя, як це відмітив талановитий богослов Ганс Урс фон Бальтазар: «Завдяки точності геометрії та природничих наук він здатний осягнути іншу точність, властиву, до прикладу, царині екзистенції і християнського життя»[15]. Довіра до природного розуму, яка єднає його з усіма братами в пошуках істини, дає йому можливість розпізнати границі самого розуму й водночас відчинитися на надприродні рації Об’явлення згідно з логікою парадоксу, яка формує його філософську особливість і літературну чарівність його Думок: «Церкві було однаково важко довести, що Ісус Христос був людиною, тим, які це заперечували, як і те, що Він був Богом; можливості обох сторін були однаковими»[16].
Філософи
Багато творів Паскаля у значній мірі філософські. Зокрема, Думки – збірка посмертно опублікованих фрагментів – це нотатки і філософські нариси, натхнені богословськими ідеями, первісну послідовність і порядок яких дослідники намагаються відтворити у різних варіантах. Пристрасна любов до Христа і служіння убогим, про які я раніше згадав, не були стільки знаком духовної переміни цього відважного учня, скільки спрямуванням до євангельського радикалізму, розвитком, з допомогою благодаті, до живої правди Господа. Він мав надприродну певність віри і вважав її повністю сумісною з розумом, хоча й безмежно вищою від розуму; він хотів дискутувати стільки, скільки можливо, з тими, які не поділяли його віри, бо «тим, які не мають віри, ми можемо її дати тільки на рівні розуму, надіючись, що Бог дасть її їм на рівні серця»[17]. Це євангелізація, сповнена пошани й терпеливості, яку наше покоління повинно наслідувати.
Отож, щоби добре зрозуміти дискурс Паскаля на тему християнства, потрібно звернути увагу на його філософію. Він захоплювався мудрістю грецьких філософів, здатних бути митцями й водночас скромно й спокійно добре жити як члени одного polis: «Ми не уявляємо Платона і Арістотеля інакше, як тільки у тогах магістрів. Але вони були звичайними людьми, як і інші, розважалися зі своїми друзями. І коли вони розважалися, то, сміючись писали свої закони і політики [тобто, великі філософські твори: Закони (Платон) і Політика (Арістотель)]. Це була найменш філософська і найменш серйозна частина їхнього життя; найбільш філософським було просте і спокійне життя»[18]. Незважаючи на їх значущість і користь, Паскаль, безсумнівно, розуміє границі цих філософій: стоїцизм «веде до гордині»[19], скептицизм – до розпачу[20]. Безсумнівно, що людський розум – диво творіння, яке відрізняє людину від усіх інших створінь, бо «людина є тільки очеретинкою, найслабшою в природі, але мислячою»[21]. Отож розуміємо, що границі філософів будуть просто границями створеного розуму. Хоча Демокріт сказав би: «Говоритиму про все»[22], але розум сам не може вирішити найважчі та найнагальніші питання. Що, власне, як у часи Паскаля, так і в наші часи найважливіше? Повний сенс нашого призначення, нашого життя і нашої надії, щастя, яке можемо вважати вічним, але яке нам дарувати може тільки Бог: «Ніщо так не важливо для людини, як її стан; ніщо так її не лякає, як вічність»[23].
Роздумуючи над Думками Паскаля, ми, в якийсь спосіб, знаходимо цей основний принцип: «Реальність важливіша від ідеї», бо Паскаль учить нас триматися здалеку від «різних способів приховування реальності», від «ангелічного пуризму» аж до «інтелектуалізму, позбавленого мудрості»[24]. Немає нічого більш небезпечного від безтілесного мислення: «Хто хоче діяти як ангел, діє як бестія»[25]. А вбивчі ідеології, від яких постійно страждаємо в економічній, соціальній, антропологічній і моральній сферах, тримають їх прихильників у бульбашках віри, де ідея замінила реальність.
Стан людини
Філософія Паскаля, повна парадоксів, – результат покірного і ясного бачення, яке хоче осягнути «реальність, освітлену міркуваннями»[26]. Він розпочинає з твердження, що людина чужа самій собі, велика і нещасна. Велика своїм розумом, своєю здатністю панувати над пристрастями, велика навіть тому, «що знає, що вона нещасна»[27]. Справді, людина прагне чогось більшого, ніж заспокоювати чи чинити опір своїм інстинктам, «бо те, що у тварин природне, у людини називаємо нещастям»[28]. Існує нестерпна диспропорція між нашим безмежним прагненням бути щасливими та пізнати істину і нашим обмеженим розумом та фізичною слабкістю, яка веде до смерті. І тому сила Паскаля – в непримиренному реалізмі: «Не треба мати дуже шляхетну душу, щоби зрозуміти, що тут немає справжнього і тривалого задоволення, що всі наші приємності – це тільки марнота, що наші нещастя нескінченні, що, врешті, смерть, яка загрожує нам щомиті, через кілька років неуникненно поставить нас у жахливу необхідність зникнути назавжди або вічно бути нещасними. Немає нічого реальнішого і жахливішого від цього. Можемо хоробритися, скільки хочемо, але цей фінал чекає навіть найпрекрасніше життя на землі»[29]. Зрозуміло, що в цьому трагічному стані людина не може перебувати тільки в собі самій, бо її страждання та невизначеність долі нестерпні. Їй потрібно відволікатися, що Паскаль охоче визнає: «Тому люди так люблять шум і метушню»[30]. Якщо людина не дає собі ради зі своїм станом – а всі ми добре знаємо, як відволікатися працею, відпочинком, родиною чи друзями, і також, на жаль, вадами, до яких нас ведуть деякі пристрасті, – то її людська природа відчуває «свою нікчемність, покинутість, недостатність, залежність, безпорадність, порожнечу. [І йде] з глибини душі нудьга, темрява, смуток, злоба, розпач»[31]. Але забави не задовольняють і не заспокоюють наше велике прагнення жити і бути щасливими. Всі ми це добре знаємо.
Саме тоді Паскаль висунув свою велику гіпотезу: «Про що ж нам тоді голосить це прагнення і ця безпомічність, як не про те, що колись людина мала справжнє щастя, від якого сьогодні залишились тільки знак і порожній слід, який вона даремно намагається заповнити всім, що її оточує, шукаючи відсутні речі й допомогу, яку не може отримати від тих речей, що має, але вони не можуть її наситити, бо цю безмежну безодню може заповнити тільки безмежний і незмінний об’єкт, тобто сам Бог»[32].
Якщо людина подібна до «детронізованого царя»[33], який прагне повернути втрачену велич, але, безсумнівно, не здатний це зробити, то ким же вона є? «Якою ж химерою є тоді людина, якою новизною, якою потворою, яким хаосом, яким протиріччям, якою дивовижею, судить усе, недоумкуватий хробак, хранитель істини, клоака непевностей і помилок, слава й покидьок всесвіту! Хто розплутає цей клубок?»[34] Паскаль, як філософ, добре розуміє, що «наскільки маємо в собі світла, настільки відкриваємо велич і мализну людини»[35], але ці протилежності непримиренні, бо людський розум не в силі їх ні поєднати, ні розгадати загадку.
І тому Паскаль наголошує: якщо Бог існує і якщо людина отримала божественне Об’явлення, як стверджують різні релігії, і це Об’явлення істинне, то повинна існувати відповідь, на яку людину чекає, щоби вирішити протиріччя, які її турбують: «Велич і нещастя людини настільки очевидні, що істинна релігія неодмінно повинна нас навчати, що в людині існує якийсь великий принцип величі і великий принцип нещастя. Вона повинна пояснити нам ці дивовижні протиріччя»[36].
Після дослідження великих релігій Паскаль дійшов висновку, що «жодний спосіб міркування, жодна аскетична і містична практика не можуть запропонувати дорогу спасіння», хіба що «через вищий критерій істини – просвічення благодаттю»[37]. «Даремно, о люди, – пише Паскаль, уявляючи собі, що істинний Бог міг би нам сказати, – шукаєте в собі ліків від своїх бід. Своїм розумом ви можете тільки пізнати, що в собі не знайдете ні істини, ні добра. Філософи обіцяли вам це дати, але не змогли. Вони не знають ні вашого справжнього добра, ні [вашого справжнього стану]»[38].
Дійшовши до цього моменту, Паскаль, який з неймовірною силою свого інтелекту вивчив людський стан, Святе Письмо і навіть традицію Церкви, з простотою дитячого розуму представляє себе як смиренного свідка Євангелія; він – християнин, який прагне розмовляти про Ісуса Христа з тими, які поспішно заявляють, що не мають солідних підстав вірити в християнські істини. Паскаль, навпаки, знає з досвіду, що те, що говорить Об’явлення, не тільки не суперечить вимогам розуму, але дає нечувану відповідь, до якої жодна філософія не могла би дійти сама.
Навернення: зустріч з Господом
23 листопада 1654 Паскаль пережив дуже сильний досвід, який донині відомий як його «Ніч вогню». Цей містичний досвід, який змусив його плакати з радості, був таким потужним і вирішальним, що він записав його з точною датою на листку паперу, «Меморіалі», який сховав у підкладку пальта, і який знайшли тільки після його смерті. Хоча ми не можемо докладно зрозуміти природу того, що діялося тієї ночі в душі Паскаля, але здається, що йдеться про зустріч, яку він сам вважав подібною до фундаментальної для всієї історії об’явлення та спасіння зустрічі, яку Мойсей пережив біля палаючої купини (див. Вих. 3). Термін «вогонь»[39], яким Паскаль розпочинає «Меморіал», запрошує нас, із дотриманням належних пропорцій, прийняти цю інтерпретацію. Здається, що на подібності вказує сам Паскаль, бо відразу після «вогню» подає слова, сказані Господом Мойсею: «Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова» (Вих. 3, 6.15), додаючи: «а не філософів і вчених. Впевненість. Впевненість. Почуття. Радість. Мир. Бог Ісуса Христа».
Так, наш Бог є радістю, і Блез Паскаль свідчить про це всій Церкві й кожному, хто шукає Бога, «це не абстрактний і не космічний Бог, ні. Це Бог особи, покликання, Бог Авраама, Ісаака, Якова, Бог певності, почуття, який є радістю»[40]. Ця зустріч, яка підтвердила віру Паскаля у «велич людської душі», наповнила його живою і невичерпною радістю: «Радість, радість, радість, сльози радості». І ця божественна радість спонукає Паскаля до сповіді й молитви: «Ісус Христос. Я віддалився від Нього: утік від Нього, зрікся Його, розіп’яв Його. Щоб я вже ніколи не віддалявся від Нього!»[41] Цей досвід любові особового Бога, Ісуса Христа, Який увійшов у нашу історію і постійно присутній у нашому житті, веде Паскаля до глибокого навернення і через це до «повного й солодкого зречення»[42], бо в досвіді любові, «старої людини, зіпсутої пожадливостями, які її обманюють» (Еф. 4, 22).
Йоан Павло ІІ в Енцикліці про зв’язок віри і розуму нагадав, що такі філософи як Блез Паскаль виділяються відсутністю самовпевненості й поставою смирення і хоробрості. Вони досвідчили, що «віра звільняє розум від самовпевненості»[43]. До ночі 23 листопада 1654 було ясно, що Паскаль «не сумнівався в існування Бога. Він також знав, що Бог – найбільше добро. […] Те, чого йому бракувало і що він сподівався отримати – це не знання, а енергію, не істину, а силу»[44]. Тепер ця сила дана йому через благодать; він упевнено і радісно відчуває потяг до Ісуса Христа: «Ми пізнаємо Бога тільки через Ісуса Христа. Будь-яке спілкування з Богом можливе тільки через цього посередника»[45]. Знайти Ісуса Христа – це знайти Спасителя і Визволителя, якого потребую: «Цей Бог – наш Рятівник у нещасті. Отож, ми можемо добре пізнати Бога тільки тоді, коли пізнаємо своє беззаконня»[46]. Навернення Блеза Паскаля, як кожне автентичне навернення, відбувається у смиренні, яке нас звільняє «від ізольованої совісті й зосередження на собі»[47].
Величезний і неспокійний інтелект Блеза Паскаля, наповнений миром і радістю після об’явлення Ісуса Христа, запрошує нас, згідно з «відчуттям серця»[48], впевнено йти до сяйва цих «просвічень з неба»[49]. Якщо наш Бог – «прихований Бог» (пор. Іс. 45, 15), то тому, що Він «захотів приховатися»[50], щоби наш розум, освітлений благодаттю, ніколи не припиняв Його шукати. Отож, можемо пізнавати Бога через благодать просвічення. Але людина повинна відкритися у свободі, а Ісус вже нас потішає: «Ти би мене не шукав, якщо би вже не знайшов»[51].
Відчуття серця і мотиви вірити
Бенедикт XVI сказав, що «католицька традиція з самого початку відкидала фідеїзм, тобто бажання вірити всупереч розумові»[52]. У цьому значенні Паскаль був сильно прив’язаний до «раціональності віри в Бога»[53] не тільки тому, що «розум не можна змусити вірити в те, що він вважає фальшивим»[54], але й тому, що «якщо ми порушимо принципи розуму, то наша релігія стане абсурдною і смішною»[55]. Але якщо віра раціональна, то вона також є даром Бога, і до неї не можна змушувати. Паскаль стверджує з вишуканим гумором: «Не можна доводити, що нас треба любити, подаючи послідовно підстави любові, це було би смішно»[56], і проводить паралель між людською любов’ю і способом, у який Бог проявляє себе. Нічого, крім любові, «яка пропонує себе, а не нав’язує. Божа любов ніколи не нав’язує себе»[57]. Ісус засвідчив істину (пор. Йо. 18, 37), але «не щоб здійснювати над ними якесь приневолення»[58]. І тому «для тих, які прагнуть бачити, є достатньо світла; для тих, які мають інші прагнення, є достатньо темряви»[59].
Паскаль стверджує, що «віра відрізняється від доказу. Доказ – це людське, віра – дар Бога»[60]. Тому неможливо вірити, «якщо Бог не спонукає наше серце»[61]. Якщо віра вища від розуму, то це, безперечно, не означає, що суперечить йому, тільки безмежно перевищує його. Читати твори Паскаля – це, передовсім, не відкривати розум, просвічений вірою, а вчитися в школі надзвичайно раціонального християнина, який краще розумів порядок речей, встановлений даром Бога над розумом: «Нескінченна відстань між тілом і розумом представляє нескінченно нескінченнішу відстань між розумом і любов’ю, тому що вона надприродна»[62]. Блез Паскаль, фахівець з геометрії – науки про розміщення тіл у просторі, і фахівець з філософії – науки про розміщення думок в історії, просвічений благодаттю віри, зумів так виразити цілість свого досвіду: «З усіх тіл, узятих разом, не можна витягнути навіть найменшої думки. Це неможливо, бо це інший рівень. Із усіх тіл і розумів не можна витягнути навіть найменшого прояву справжньої любові. Це неможливо, бо це інший – надприродний рівень»[63].
Але ні l’esprit de géométrie, ні філософське мислення не дадуть людині можливості самій дійти до «виразного бачення» світу і себе самої. Той, хто займається деталями своїх обчислень, не має повної картини, яка дає можливість «бачити всі засади». Це справа l’esprit de finesse (витонченого чи інтуїтивного розуму), заслуги якого Паскаль також вихваляє, бо коли ви хочете охопити дійсність, то «потрібно охопити річ відразу одним поглядом»[64]. Цей l’esprit de finesse з’єднаний з тим, що Паскаль називає «серцем»: «Ми пізнаємо істину не тільки розумом, але й серцем. За допомогою серця пізнаємо перші засади, і даремно міркування, які не беруть у цьому участі, намагаються їх спростувати»[65]. Отож, божественні істини, такі як факт, що Бог, який нас створив, є любов’ю, що є Отцем, Сином і Святим Духом, що втілився в Ісусі Христі, що помер і воскрес ради нашого спасіння, неможливо довести розумом, але їх можна пізнати певністю віри і тоді переходити з духовного серця до розуму, який визнає їх істинними і, в свою чергу, зможе пояснити: «Ось чому ті, яким Бог подарував релігію через почуття серця, щасливі й законно переконані»[66].
Паскаль ніколи не погоджувався, що деякі люди не тільки не знають Ісуса Христа, але через свої пристрасті нехтують Євангелієм. Але їхнє життя залежить від Ісуса Христа. «Безсмертя душі – це дуже важлива справа, яка нас так глибоко торкає, що треба втратити будь-яке почуття, щоб бути до цього байдужими. […] І тому я радикально відрізняю тих, які в цьому не переконані, але докладають усіх зусиль, щоби про це дізнатися, від тих, які про це не турбуються і не думають»[67].
Ми розуміємо, що часто пробуємо втекти від смерті або подолати її, думаючи, що можемо «відсунути думки про нашу дочасність» чи «відібрати в смерті силу і відігнати страх. Але християнська віра – це не спосіб екзорцизмування страху смерті, а допомога у конфронтації зі смертю. Раніше чи пізніше ми всі пройдемо через цю браму. […] Справжнє світло, яке освітлює таїну смерті, походить від воскресіння Христа»[68]. Тільки Божа благодать дозволить людському серцю вийти на рівень божественного пізнання, на рівень любові. Тому сучасний відомий коментатор Паскаля написав, що «мислення може бути християнським тільки тоді, коли осягне те, що Ісус Христос втілює в життя – любов»[69].
Контроверза і любов
Насамкінець слід згадати про зв’язки Паскаля з янсенізмом. Його сестра Жаклін вступила до монастиря в Порт-Рояль до чернечого Згромадження, духовність якого перебувала під сильним впливом Корнелія Янсена, який написав трактат Августин, опублікований у 1640. У січні 1655, після «ночі вогню», Паскаль приїхав на реколекції до абатства у Порт-Рояль. Але в наступні місяці в Сорбоні – паризькому університеті – розгорнулася важлива й стара контроверза між єзуїтами і «янсеністами», прив’язаними до ідей трактату Августин. Контроверза зосередилась в основному на темі Божої благодаті й на відношенні благодаті до природи людини, зокрема до свобідної волі. Паскаль, хоча не був членом Згромадження в Порт-Рояль і не мав їхньої формації, бо, як сам писав: «Я сам […], я не з Порт-Рояль»[70], був запрошений янсеністами, особливо з огляду на його великі риторичні таланти, захищати їх. Він погодився і в роках 1656-1657 опублікував вісімнадцять листів До провінціала.
Хоча Паскаль признавав, що частина тверджень, названих «янсеністськими», справді суперечила вірі[71], але заперечував, що вони були в Августині й що їх визнавали члени Згромадження у Порт-Рояль. Але деякі твердження з цього трактату, до прикладу, про предестинацію, взяті з богослов’я пізнього св. Августина, які Янсен відточив, були неправильними. Потрібно зрозуміти, що як св. Августин у V столітті боровся з пелагіанством, яке стверджувало, що людина може власними силами без Божої благодаті робити добро і спастися, так і Паскаль щиро вірив, що бореться з пелагіанством чи семіпелагіанством, який він ототожнював з доктринами єзуїтів-моліністів, названих на честь богослова Луїса Моліни, який помер у 1600, але його вплив був ще дуже сильним у середині XVII століття. Повірмо у чесність і щирість його намірів.
Безперечно, що цей Лист не має наміру знову піднімати це питання. Але слушна пересторога Паскаля залишається актуальною і в наші часи, бо «неопелагіанство»[72], яке хоче, щоби все залежало «від людських зусиль, спрямованих церковними нормами і структурами»[73], можна впізнати по тому, що воно «отруює нас надією на спасіння, здобуте власними зусиллями»[74]. Тут слід ствердити, що останнє переконання Паскаля щодо благодаті й зокрема щодо факту, що Бог «хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тим. 2, 4), під кінець його життя було висловлене суто католицькими термінами[75].
Як я згадував на початку, Блез Паскаль наприкінці свого короткого, але надзвичайно багатого і плідного життя поставив на перше місце любов до ближніх. Він відчував і знав, що є членом одного тіла, бо, «створивши небо і землю, які не відчувають щастя свого існування, Бог захотів створити істоти, які би Його знали і були членами одного мислячого тіла»[76]. Паскаль, як вірний мирянин, досвідчив радість Євангелія, через яке Святий Дух хоче вчинити плідними і зціляти «всі виміри людської природи» і зібрати «всіх людей за столом у Царстві»[77]. У 1659, коли він уклав чудову Молитву прохання в Бога добре використати хворобу, то був умиротвореною людиною, яку не цікавили ні полеміки, ні навіть апологетика. У важкій хворобі, на границі смерті, він просить про Святе Причастя, але уділити його йому відразу неможливо. Тоді просить свою сестру: «Якщо не можу прийняти Святе Причастя в голові [Ісус Христос], то хотів би прийняти його в членах»[78]. І «дуже прагнув померти серед убогих»[79]. 19 серпня 1662 він помер. Перед смертю про нього говорили: «Він вмирає з простотою дитини»[80]. Перед смертю прийняв Таїнства й промовив останні слова: «Нехай Бог ніколи мене не покине!»[81]
Нехай його світлий доробок і приклад життя, глибоко зануреного в Ісусі Христі, допоможуть нам йти дорогою правди, навернення і любові до кінця. Бо життя людини дуже коротке: «Вічна радість за день земних випробовувань»[82].
Рим, Базиліка св. Йоана на Латерані, 19 червня 2023, одинадцятий рік мого Понтифікату.
ФРАНЦИСК
[1] Думки, нумерація Lafuma (видання Louisa Lafuma (Laf.), Париж 1963), 199.
[2] G. Périer, Vie de M. Pascal, in Œuvres complètes, par M. Le Guern, I, Paris, 1998, p. 91.
[3] Б. Паскаль, Думки, Laf. 270.
[4] Там само, Laf. 148.
[5] Там само, Laf. 417.
[6] Pascal, Entretien avec M. de Sacy, in Œuvres complètes, par M. Le Guern, II, Paris, 2000, p. 90.
[7] Íd., Думки, “Меморіал”, Laf. 913.
[8] Там само, Laf. 926.
[9] Апостольська Адгортація Gaudete et exsultate (19 березня 2018), 65: AAS 110 (2018), 1129.
[10] Там само, 167: AAS 110 (2018), 1158.
[11] Думки, Laf. 12.
[12] G. Périer, op. cit., p. 64.
[13] Пор. там само, 65.
[14] Там само.
[15] «Pascal», in La Gloire et la Croix, Styles, II., Paris, 1972, p. 78.
[16] Думки, Laf. 307.
[17] Там само, Laf. 110.
[18] Там само, Laf. 533.
[19] Cf. Pascal, Entretien avec M. de Sacy, op. cit., p. 98.
[20] Пор. Думки, Laf. 208.
[21] Там само, Laf. 200.
[22] Там само, Laf. 199.
[23] Там само, Laf. 427.
[24] Апостольська Адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 231: AAS 105 (2013), 1114.
[25] Думки, Laf. 678.
[26] Апостольська Адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 232: AAS 105 (2013), 1114.
[27] Думки, Laf. 114.
[28] Там само, Laf. 117.
[29] Там само, Laf. 427.
[30] Там само, Laf. 136.
[31] Там само, Laf. 622.
[32] Там само, Laf. 148.
[33] Там само, Laf. 116.
[34] Там само, Laf. 131.
[35] Там само, Laf. 613.
[36] Там само, Laf. 149.
[37] H.U. von Balthasar, “Pascal”, en Gloria. Una estética teológica. Estilos Laicales, Madrid 1995, 194.
[38] Думки, Laf. 149.
[39] Там само, Laf. 913.
[40] Катехиза (3 червня 2020): L’Osservatore Romano, іспанською (5 червня 2020), ст. 12.
[41] Думки, Laf. 913.
[42] Там само.
[43] Енцикліка Fides et ratio (14 вересня 1998), 76: AAS 91 (1999), 64.
[44] H. Gouhier, Blaise Pascal. Commentaires, Paris, 1971, p. 44-45.
[45] Думки, Laf. 189.
[46] Там само.
[47] Апостольська Адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 8: AAS 105 (2013), 1022.
[48] Пор. Думки, Laf. 298.
[49] Там само, Laf. 208.
[50] Там само, Laf. 242.
[51] Там само, Laf. 919.
[52] Катехиза (21 листопада 2012): L’Osservatore Romano, іспанською (25 листопада 2012), ст. 12.
[53] Там само.
[54] Pascal, Entretien avec M. de Sacy, op. cit., p. 87.
[55] Думки, Laf. 173.
[56] Там само, Laf. 298.
[57] Гомілія під час Урочистості Нашого Господа Ісуса Христа, Царя Всесвіту (20 листопада 2022): L’Osservatore Romano (21 листопада 2022), ст. 3.
[58] ІІ Ватиканський Собор, Декларація Dignitatis humanae (7 грудня 1965), 11: AAS 58 (1966), 937.
[59] Думки, Laf. 149.
[60] Там само, Laf. 7.
[61] Там само, Laf. 380.
[62] Там само, Laf. 308.
[63] Там само.
[64] Там само, 21, (Laf. 512).
[65] Там само, Laf. 110.
[66] Там само.
[67] Там само, Laf. 427.
[68] Катехиза (9 лютого 2022): L’Osservatore Romano (10 лютого 2022), ст. 3.
[69] Див. J.-L. Marion, La Métaphysique et après, París 2023, 356.
[70] Pascal, Dix-septième lettre provinciale, in Œuvres complètes, par M. Le Guern, II, Paris, 2000, p. 781.
[71] Пор. B. Neveu, L’erreur et son juge: remarques sur les censures doctrinales à l’époque moderne, Naples 1993.
[72] Пор. Конгрегація Доктрини Віри, Лист Placuit Deo (22 лютого 2018); Апостольська Адгортація Gaudete et exsultate (19 березня 2018), 57-59: AAS 110 (2018), 1127-1128.
[73] Апостольська Адгортація Gaudete et exsultate (19 березня 2018), 59: AAS 110 (2018), 1128.
[74] Апостольський Лист Desiderio desideravi (29 червня 2022), 20: L’Osservatore Romano (30 червня 2022), ст. 9.
[75] Пор. B. Pascal, Œuvres complètes, éd par L. Lafuma, París 1963, fr. 931, p. 623. На початку цього фрагмента міститься перекреслена фраза: «Люблю всіх людей як моїх братів, бо вони всі відкуплені».
[76] Думки, Laf. 360.
[77] Апостольська Адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 237: AAS 105 (2013), 1116.
[78] G. Périer, op. cit., p. 92-93.
[79] Там само, 874.
[80] Там само, 871.
[81] Там само, 94.
[82] Думки, “Меморіал”, Laf. 913.
