https://columbanird.org/wp-content/uploads/2015/04/DIALOGUE-MISSION.pdf

 

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

 

Секретаріат у справах нехристиян[i]

 

СТАВЛЕННЯ ЦЕРКВИ ДО ПОСЛІДОВНИКІВ ІНШИХ РЕЛІГІЙ

 

РОЗДУМИ ТА ОРІЄНТИРИ ЩОДО ДІАЛОГУ ТА МІСІЇ

 

П’ятидесятниця 1984

 

ЗМІСТ

 

Поворотним моментом у світі змін є ідеал діалогу 1-3

Секретаріат Ватикану після 20 років досвіду пропонує документ для християнських спільнот в екуменічному дусі 4-8

 

І. МІСІЯ

Божа любов дає Церкві місію, яка часто повторюється і виражає себе багатьма способами 9-13

Обов’язок усіх, за прикладом Ісуса, як виражено в ранній Церкві та в житті святих, поважати свободу совісті людської особи 14-19

 

ІІ. ДІАЛОГ

  1. A) ОСНОВИ
  2. B) ФОРМИ ДІАЛОГУ

На основі особистих і соціальних потреб та ґрунтуючись на вірі в Бога-Отця, в Сина, який з’єднаний кожною людиною, і в Духа, який діє для встановлення Царства, сіються насіння щирого діалогу 20-27

Діалог життя для всіх, діалог дій для спільної роботи, діалог фахівців для взаєморозуміння та діалог релігійного досвіду 28-35

 

ІІІ. ДІАЛОГ І МІСІЯ

  1. A) МІСІЯ І НАВЕРНЕННЯ
  2. B) ДІАЛОГ ДЛЯ ПОБУДОВИ БОЖОГО ЦАРСТВА

Заклик до навернення з повагою до людської совісті та в життєдайному Дусі походить із взаємного прагнення до зростання 36-40

Учасники діалогу співпрацюють у Божому плані сприяння загальному миру в надії, що відповідає Божому терпінню 41-44

 

 

 

Поворотним моментом

 

  1. ІІ Ватиканський Собор був поворотним моментом у стосунках Церкви з послідовниками інших релігій. Багато документів виразно посилаються на них, а декларація Nostra Aetate повністю присвячена «стосункам між Католицькою Церквою і нехристиянськими релігіями».

 

у світі змін

 

  1. Швидкі зміни у світі та глибоке осмислення таїни Церкви як «вселенського Таїнства спасіння» (LG 48) сприяли такому ставленню до нехристиянських релігій. «Завдяки тому відкриттю, яке зробив Собор Ватиканський II, Церква й усі християни могли ще повніше усвідомити Христове таїнство» (RH 11).

 

є ідеал діалогу.

 

  1. Це нове ставлення отримало назву діалогу. Цей термін, який є нормою і водночас ідеалом, в Церкву ввів Павло VI в Енцикліці Ecclesiam Suam (6 серпня 1964). Відтоді його часто використовували як в текстах Собору, так і в інших документах Церкви. Він означає не лише дискусію, а й усі позитивні та конструктивні міжрелігійні стосунки з окремими особами та спільнотами інших віросповідань, спрямовані на взаєморозуміння та збагачення.

 

Секретаріат Ватикану

 

  1. Як інституційний знак цього бажання зустрічатися та спілкуватися з послідовниками інших релігійних традицій світу той самий Папа Павло VI заснував у день П’ятидесятниці 1964 року, в умовах ІІ Ватиканського Собору, Секретаріат у справах нехристиян як організацію, відмінну від Священної Конгрегації євангелізації народів. Його повноваження були окреслені в конституції Regimini Ecclesiae:

«Шукати методи та шляхи для відповідного діалогу з нехристиянами. Прагнути, щоб християни чесно приймали та справедливо поважали нехристиян, і щоб, у свою чергу, нехристияни могли належним чином пізнати та цінувати християнське вчення та життя» (AAS 59, 1967, p. 919-920).

 

після 20 років досвіду

 

  1. Сьогодні, через 20 років після публікації Ecclesiam Suam і створення Секретаріату, на пленарній асамблеї Секретаріат оцінив досвід діалогу в Церкві. Це відобразилося на ставленні Церкви до послідовників інших релігій і особливо на зв’язках між діалогом та місією.

 

пропонує документ

 

  1. Богословську візію цього документа надихнув ІІ Ватиканський Собор та пізніше вчення Магістеріуму. Однак бажано й потрібно, щоби богослови поглиблювати цю тему. Ці роздуми, збагачені досвідом, мають в основному пасторальний характер. Їхня мета – заохочувати поведінку, сформовану Євангелієм, при спілкуванні з віруючими інших віросповідань, з якими християни живуть у містах, місцях праці та в родинах.

 

для християнських спільнот

 

  1. Отже, цей документ пропонується як допомога християнським спільнотам і особливо їхнім лідерам жити згідно з директивами Собору. Документ подає пропозиції для вирішення труднощів, які можуть виникнути з обов’язків євангелізації та діалогу в місії Церкви. Завдяки цьому документу послідовники інших релігій також можуть краще зрозуміти, як Церква ставиться до них і як вона буде поводитися з ними.

 

в екуменічному дусі.

 

  1. Багато християнських Церков мали подібний досвід у своїх зустрічах з послідовниками інших релігій. Всесвітня Рада Церков у своєму відділі «Віра і свідчення» створила підвідділ «Діалог з людьми сучасних вірувань та ідеологій». З цим останнім органом Секретаріат у справах нехристиян має стабільні та братерські контакти для консультацій та співпраці.

 

І. МІСІЯ

 

Божа любов

 

  1. Бог є любов (1 Йо. 4, 8,16). Ця рятівна любов Бога об’явилася і дала себе людству у Христі, вона присутня і активна в світі через Святого Духа. Церква – це живий знак цієї любові у такий спосіб, що робить її нормою життя для всіх. Ця місія, місія Христа, – це місія любові, бо саме Христос є її джерелом, метою і шляхом реалізації (див. AG 2, 5, 12; EN 26). Тому кожний аспект і місія Церкви повинні бути просякнуті духом любові, якщо вона хоче бути вірною Христу, який доручив Церкві місіонерську діяльність і уможливлює її упродовж історії.

 

дає Церкві

 

  1. Церква, як наголосив Собор, – це месіанський народ, видиме зібрання і духовна спільнота, народ-прочанин, який йде вперед разом з усім людством, з яким вона розділяє людський досвід. Він повинен бути закваскою та «душею» суспільства, яке має оновитися у Христі та перетворитися на Божу родину (див. LG 9; GS 9, 40). Законом цього месіанського народу «є нова заповідь любові: любити, як сам Христос полюбив нас, його мета – Царство Боже, започатковане самим Богом» (LG 9). Тому Церква-паломниця «за природою своєю є місійною» (AG 2, див. також 6, 35-36). Для кожного християнина місіонерський обов’язок – це звичайне вираження його живої віри.

 

місію,

 

  1. «Отож Церква виповнює свою місію в тій діяльності, завдяки якій вона, корячись заповіді Христовій і спонукувана благодаттю й любов’ю Святого Духа, стає присутньою для всіх людей і народів» (AG 5). Завдання одне, але воно виконується по-різному залежно від умов, у яких здійснюється місія. «Самі ж ці обставини залежать або від Церкви, або від тих народів, громад чи окремих людей, до яких ця місія скерована… До кожної обставини чи ситуації вона мусить достосовувати відповідні дії чи підхожі засоби… Питома мета цієї місійної діяльності – євангелізація й заснування Церкви серед тих народів чи громад, де вона ще не закорінена» (AG 6). В інших текстах Собору наголошується, що місія Церкви також полягає в тому, щоб працювати над поширенням Царства та його цінностей серед усіх людей (див. LG 5, 9, 35; GS 39-45, 91, 92; UR 2; DH 14; AA 5).

 

яка часто повторюється

 

  1. ІІ Ватиканський Собор широко окреслив аспекти і способи ведення місії. Акти та документи пізнішого церковного навчання, такі як «Про соціальну справедливість» Синоду Єпископів (1971) та ті, що присвячені євангелізації (1974) та катехизації (1977), численні звернення Павла VI та Йоана Павла II, а також заяви Конференцій Єпископів Азії, Африки та Латинської Америки розвинули різні аспекти вчення Собору, додавши, до прикладу, «як суттєвий елемент місії Церкви та нерозривно пов’язаний з нею» (RH 15), відданість людству, соціальній справедливості, свободі та правам людини, а також реформі несправедливих соціальних структур.

 

і виражає себе багатьма способами.

 

  1. У такий спосіб місія представлена у свідомості Церкви як єдина, але складна та чітко виражена дійсність. Слід згадати її основні елементи. Місію вже конституює сама тільки присутність і живе свідчення християнського життя (див. EN 21), хоча слід визнати, що «маємо цей скарб у глиняних посудинах» (2 Кор. 4, 7). Отож, різницю між життям християнина і тим, що він проголошує, ніколи повністю не подолати. Існує також конкретний обов’язок служити людству та всім формам діяльності заради соціального розвитку та боротьби з бідністю і структурами, які її породжують. Також є літургія, молитва та споглядання, красномовні свідчення живих і визвольних стосунків з діяльним та істинним Богом, який кличе нас до Свого Царства та Своєї слави (див. Ді. 2, 42). Також існує діалог християн з послідовниками інших релігійних традицій, щоб разом пізнавати правду та працювати над спільними проектами. Насамкінець, є проголошення і катехизація, в яких проголошується добра новина Євангелія та аналізуються її наслідки для життя та культури. Християнська місія охоплює всі ці елементи.

 

Обов’язок усіх,

 

  1. Кожна локальна Церква відповідає за всю місію. Більше того, кожен християнин, в силу своєї віри та хрещення, покликаний певною мірою виконувати всю місію Церкви. Потреби ситуації, особливе становище Божого люду та індивідуальна харизма спонукають християнина спрямовувати свої зусилля головним чином на той чи інший аспект цієї місії.

 

за прикладом Ісуса,

 

  1. В житті Ісуса проявилися всі елементи місії. В Євангеліях Ісус мовчить, діє, молиться, веде діалог, навчає. Його послання невіддільне від Його вчинків. Він проголошує Бога і Боже Царство не лише словами, але й вчинками, які доповнюють Його проповідування. Приймаючи суперечності, невдачу та смерть, його перемога проходить через дар життя. Все в Ньому є засобом і шляхом об’явлення та спасіння (див. EN 6-12); все є вираженням Його любові (див. Йо. 3, 16; 13, 1; 1 Йо. 4, 7-19). Християни повинні чинити так само: «З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Йо. 13, 35).

 

як виражено в ранній Церкві

 

  1. Більше того, Новий Завіт дає комплексну, але водночас диференційовану картину місії. Існує безліч служінь та функцій, що виникають з різних харизм (див. 1 Кор. 12, 28-30; Еф. 4, 11-12; Рим. 12, 6-8). Св. Павло зазначив особливий характер свого місіонерського покликання, коли ствердив, що Христос послав його не хрестити, а проголошувати Євангеліє (1 Кор. 1, 17). Тому поряд з «апостолами», «пророками» та «євангелістами», ми знаходимо тих, хто покликаний працювати для спільноти та допомагати тим, хто страждає. Родини, чоловіки, жінки й діти мають свої обов’язки. Керівники й підвладні мають свої обов’язки. Кожна людина має свій обов’язок свідчити в суспільстві. Перше послання апостола Петра, адресоване християнам у діаспорі, дає вказівки, які не перестають дивувати своєю актуальністю для сучасних часів. Уривок з цього послання Папа Йоан Павло ІІ у 1979 процитував для спільноти в Анкарі як «золоте правило для стосунків між християнами та послідовниками інших релігій: ‘Господа Христа святіть у ваших серцях, завжди готові дати відповідь кожному, хто у вас вимагає справоздання про вашу надію, – однак, із скромністю та острахом’» (1 Пт. 3, 15-16).

 

та в житті святих,

 

  1. Серед багатьох прикладів, які нам дає історія християнської місії, важливими є норми, дані святим Франциском Ассізьким у «Regola non bollata» 1221 року. Ченці, які «за божественним натхненням бажають піти до мусульман… можуть встановити з ними [мусульманами] духовні контакти двома способами: шляхом, який не викликає дискусій та суперечок, а радше підкорятися кожній людській істоті заради любові до Бога та сповідування себе християнами. Інший шлях полягає в тому, що коли вони бачать, що це буде приємно Господу, то повинні проповідувати слово Боже».

Наше століття стало свідком піднесення та утвердження, особливо в ісламському світі, досвіду Шарля де Фуко, який виконував місію в смиренному та мовчазному єднанні з Богом, у спілкуванні з бідними та у вселенському братерстві.

 

поважати свободу совісті

 

  1. Місіонерська діяльність завжди повинна поважати свободу людини. З цієї причини ІІ Ватиканський Собор, підтвердивши для всієї Церкви необхідність і невідкладність проголошення Христа, «світла життя», «з усією довірою й апостольською відвагою аж до пролиття власної крові» (DH 14), також підтверджує необхідність підтримувати та поважати справжню свободу іншої людини, відкидаючи будь-яку форму примусу, особливо в релігійній сфері.

«Цю правду треба шукати у спосіб, що відповідає гідності людської особи та її суспільній природі, тобто через вільний пошук, що відбувається у навчанні й вихованні, у спілкуванні та діалозі, в ході яких люди викладають одні одним правду, яку віднайшли (чи вважають, що віднайшли), щоб таким чином допомогти одне одному в пошукові правди; а пізнану правду треба твердо прийняти особистою згодою» (DH 3).

«Проте в поширенні своєї релігійної віри та впровадженні релігійних практик їм слід завжди утримуватися від будь-яких дій, які містять бодай натяк на приневолення, нечесне чи невідповідне переконування, особливо коли йдеться про людей неосвічених чи нужденних. Такий спосіб дій треба вважати надужиттям власного права і порушенням прав інших» (DH 4).

 

людської особи.

 

  1. Пошана до кожної особи повинна характеризувати місіонерську діяльність Церкви сьогодні (див. ES 77; AAS 1964, pp. 642-643; EN 79-80; RH 12). «Людина – це ота перша дорога, якою повинна крокувати Церква, виконуючи свою місію» (RH 14). Ці цінності, яких Церква продовжує навчатися у Христа, свого Вчителя, повинні спонукати християнина любити та поважати все добре в культурі та релігійних практиках послідовників інших релігій, «пошани до того, що вже в ній вчинив Дух, який „віє, куди забажає“» (RH 12; див. EN 79). Той факт, що християнську місію ніколи не можна відокремити від любові та поваги до послідовників інших релігіє, є для християн доказом місця діалогу в цій місії.

 

ІІ. ДІАЛОГ

 

  1. A) ОСНОВИ

 

  1. Діалог постає не з опортунізму ситуації, а з причин, які поглиблюються досвідом, розумом і навіть труднощами.

 

На основі особистих і соціальних потреб

 

  1. Церква відкривається на діалог через вірність людині. Кожна людина і група людей мають устремління і потребу, щоб їх вважали відповідальними суб’єктами, і бути здатними діяти відповідно. Це стосується потреби щось отримувати чи, навіть більше, усвідомлення, що володієш чимось, що потрібно комусь дати.

Як підкреслюють гуманітарні науки, у міжособистісному діалозі людина зазнає власних обмежень, як і має можливість подолати їх. Людина відкриває, що не володіє істиною в повному та повному вигляді, але може йти разом з іншими до цієї мети. Взаємне прийняття, взаємне виправлення та братерський обмін ведуть партнерів діалогу до щораз більшої зрілості, що, в свою чергу, породжує зв’язок між особами. Релігійний досвід і світогляд в процесі зустрічі можуть очищатися й збагачуватися.

Динаміка зустрічей повинна спонукати нас, християн, слухати та прагнути зрозуміти те, що інші віруючі можуть нам дати, щоб скористатися дарами, якими Бог так щедро обдаровує. Соціокультурні зміни у світі з притаманними їм напруженнями та труднощами, а також зростаюча взаємозалежність у всіх секторах суспільства, потрібна для спільного життя, розвитку людства та, перш за все, для досягнення миру, роблять діалогічний стиль людських стосунків сьогодні щораз більш нагальним.

 

та ґрунтуючись на вірі в Бога-Отця,

 

  1. Але Церква відчуває покликання до діалогу головним чином через свою віру. У тринітарній таємниці християнське одкровення дозволяє нам побачити в Бозі життя єдності та взаємовзаємодії.

У Бозі Отці ми споглядаємо всеосяжну любов, необмежену простором і часом. Всесвіт та історія наповнені Божими дарами. Кожна дійсність і кожна подія огорнуті Божою любов’ю. Незважаючи на часом жорстокі прояви зла, у мінливих ситуаціях життя кожної людини та кожного народу присутня сила благодаті, яка підносить і викупляє.

Обов’язок Церкви – відкривати та виводити на світло й вести до повноти все багатство, яке Отець приховав у творінні та історії, і не лише щоб прославляти Бога у целебруванні літургії, але й щоб сприяти поширенню серед усього людства дарів Отця.

 

в Сина, який з’єднаний з кожною людиною,

 

  1. У Божому Сині нам дано Слово і Мудрість, у яких усе вже було вміщено та існувало від початку часів. Христос – це Слово, яке просвітлює кожну людину, бо в Ньому одночасно являється таїна Бога і таїна людства (див. RH 8, 10, 11, 13). Він – Відкупитель, благодатно присутній в кожній зустрічі між особами, щоб звільнити нас від нашого егоїзму, щоб ми любили одне одного так, як Він полюбив нас. Папа Йоан Павло ІІ сказав:

«Бо людина – кожна без виїмку – відкуплена Христом, бо з людиною – кожною без виїмку – Христос певного мірою єднається, навіть, якби людина цього й не усвідомляла: „Христос, який за всіх помер і воскрес, через свого Духа, спроможний дати людині своє світло і силу, щоб вона могла відповісти своєму найвищому покликанню“» (RH 14).

 

і в Духа, який діє

 

  1. У Бозі наша віра дає нам можливість відчути силу життя, руху та постійного відродження (див. LG 4). Святий Дух діє в глибині людської совісті та супроводжує людину на таємному шляху серця до істини (див. GS 22). Святий Дух також діє «поза видимим обсягом Таїнственного Тіла» (RH 6; див. LG 16; GS 22; AG 15). Святий Дух випереджує і супроводжує Церкву, яка, проте, відчуває потребу розпізнавати знаки Його присутності, йти туди, куди Він веде, і служити Йому як смиренна і стримана слугиня.

 

для встановлення Царства,

 

  1. Боже Царство – це мета кожної особи. Церква, яка є «його зерном і початком» (LG 5, 9), покликана стати на дорогу до Царства і разом із усім людством йти до цієї мети.

Цей обов’язок включає боротьбу зі злом і гріхом, перемогу над ними, починаючи завжди з себе та приймаючи таїну хреста. У такий спосіб Церква спрямована на Боже Царство аж до його сповнення в досконалому єднанні всіх людей як братів у Бозі.

Христос гарантує Церкві та світу, що «останні дні» вже почалися, що закінчення історії вже визначене (див. LG 48), що Церква вже озброєна та має завдання працювати так, щоб відбулося поступове сповнення всього у Христі.

 

сіються насіння

 

  1. Таке розуміння спонукало Отців ІІ Ватиканського Собору стверджувати, що в релігійних традиціях нехристиян існують «істинні та добрі елементи» (OT 16), «цінні релігійні і людські речі» (GS 92); «зерна споглядання» (AG 18), «елементи істини та благодаті» (AG 9), «зерна Слова» (AG 11,15) та «промені істини, що освітлюють усе людство» (NA 2). Згідно з чіткими вказівками Собору, ці цінності зберігаються у великих релігійних традиціях людства. Тому вони заслуговують на увагу та повагу християн, а їхня духовна спадщина запрошує до діалогу (див. NA 2, 3; AG 11), і не лише в тому, що нас об’єднує, але й у наших відмінностях.

 

щирого діалогу

 

  1. ІІ Ватиканський Собор наслідки цих конкретних обов’язків так окреслив:

«Щоб вони могли плідно свідчити про Христа, їм треба з пошаною та любов’ю об’єднатися з іншими людьми, визнавати себе членами тієї людської спільноти, серед якої проживають, і брати участь у їхньому культурному та громадському житті за допомогою різних справ і занять, властивих життю людини. їм варто запізнатися з національними та релігійними традиціями цих людей, радо й шанобливо розкриваючи приховані в них зерна Слова… Як Христос, знаючи серця людей, у справді людській розмові вів їх до божественного світла, так і його учні, глибоко перейнявшись Духом Христовим, нехай пізнають людей, серед яких вони живуть, і з ними нехай спілкуються, щоб у смиренному і терпеливому діалозі самим зрозуміти, якими то скарбами прещедрий Бог обдарував народи землі. Разом з тим, нехай вони намагаються освітити ці скарби євангельським світлом, очистити їх і передати під владу Бога, Спасителя» (AG 11; див. AG 41; AA 14, 29).

 

  1. B) ФОРМИ ДІАЛОГУ

 

  1. Досвід останніх років свідчить, що діалог можна вести різними формами. Найважливіші та найтиповіші форми, перелічені нижче, розглядаються як окремі одна від одної, але водночас пов’язані між собою.

 

Діалог життя

 

  1. Перш за все, діалог – це спосіб дії, налаштування та дух, які керують поведінкою людини. Це передбачає турботу, повагу та гостинність до іншого. Це залишає простір для ідентичності іншої людини, її способів вираження та цінностей. Отож, діалог є нормою та необхідним способом кожної форми християнської місії, а також кожного її аспекту, незалежно від того, чи йдеться про просту присутність, свідчення, служіння чи пряме проголошення (CIC 787, no. 1). Будь-яке відчуття місії, не просякнуте таким духом діалогу, суперечило б вимогам справжньої людяності та вченню Євангелія.

 

для всіх,

 

  1. Кожен послідовник Христа, в силу свого людського та християнського покликання, повинен жити діалогом у своєму повсякденному житті, незалежно від того, чи перебуває він у ситуації більшості, чи в ситуації меншості. Він повинен нести дух Євангелія в будь-яке середовище, в якому живе та працює: сімейне, соціальне, освітнє, мистецьке, економічне чи політичне. Отож діалог знаходить своє місце у великій динамічній місії Церкви.

 

діалог дій

 

  1. Наступний рівень діалогу – це діяльність та співпраця з іншими заради цілей гуманітарного, соціального, економічного чи політичного характеру, спрямованих на визволення та прогрес людства. Такий діалог часто відбувається сьогодні в контексті міжнародних організацій, де християни та послідовники інших релігій разом вирішують проблеми світу.

 

для спільної роботи,

 

  1. Масштаби співпраці будуть дуже великими. Звертаючись до мусульман, ІІ Ватиканський Собор закликає, щоб обидві сторони, «забувши минуле, щиро вправлялись у взаємному порозумінні, спільно берегли і плекали для всіх людей соціальну справедливість, моральне благо і мир та свободу» (NA 3; див. AG 11, 12, 15, 21). У цьому ж дусі були заяви Папи Павла VI, особливо в Ecclesiam Suam (AAS, 56, 1964, с. 655), та Йоана Павла II на численних зустрічах з главами та представниками різних релігій. Великі проблеми, з якими стикається людство, спонукають християн співпрацювати з віруючими інших релігій.

 

діалог фахівців

 

  1. Особливий інтерес представляє діалог на рівні фахівців для пізнання їхньої релігійної спадщини, її поглиблення та збагачення, для застосування певного досвіду до вирішення проблем, з якими людство стикається упродовж своєї історії.

Такий діалог зазвичай відбувається тоді, коли партнер вже має власний світогляд та дотримується релігії, яка надихає його діяти. Цього легше досягти в плюралістичних суспільствах, де співіснують і зустрічаються різноманітні традиції та ідеології.

 

для взаєморозуміння

 

  1. Під час таких зустрічей партнери досягають взаєморозуміння та оцінки духовних цінностей і культурних категорій одне одного, а також сприяють спілкуванню та братерству між людьми (див. NA 1). Так християни можуть разом працювати над євангельською трансформацією культур (див. EN 18-20, 63).

 

та діалог релігійного досвіду.

 

  1. На глибшому рівні, люди, вкорінені у власних релігійних традиціях, можуть ділитися досвідом молитви, споглядання, віри та обов’язків, а також своїми доктринами та способами пошуку Абсолюту. Такий діалог може взаємно збагачувати та плідною співпрацею підтримувати та зберігати найвищі цінності та духовні ідеали людини. Це природно веде до того, що кожен партнер передає іншому підстави власної віри. Часом великі відмінності між релігіями не перешкоджають діалогу. Ці відмінності потрібно смиренно і довірливо представляти Богові, який «більший, ніж наше серце» (1 Йо. 3, 20). У такий спосіб християнин також має можливість запропонувати послідовникам інших релігій можливість екзистенційно експериментувати з цінностями Євангелія.

 

ІІІ. ДІАЛОГ І МІСІЯ

 

  1. Зв’язок між діалогом і місією багатогранний. Тут ми зупинимося на кількох аспектах, які наразі більш актуальні через виклики та проблеми, які вони створюють, а також через налаштування, якого вони вимагають.

 

  1. A) МІСІЯ І НАВЕРНЕННЯ

 

Заклик до навернення

 

  1. Згідно з ІІ Ватиканським Собором, мета місіонерського проголошення – навернення: «щоб нехристияни, яким Святий Дух відкриває серця, увірувавши в Господа, вільно навернулися до Нього» (AG 13; CIC 787, no. 2). У контексті діалогу між віруючими різних релігій не можна уникнути роздумів про духовний процес навернення.

Біблійною мовою та мовою християнської традиції навернення – це смиренне та покаянне повернення серця до Бога в бажанні щедріше віддати Йому своє життя. Усі люди постійно покликані до цього навернення. У ході цього процесу може бути прийнято рішення залишити попередню духовну чи релігійну ситуацію, щоб звернути увагу на іншу. Так, до прикладу, від часткової любові серце може відкритися на більш універсальну любов.

Кожен справжній поклик від Бога завжди несе в собі виклик долати себе. Динаміка Пасхальної Таїни показує, що нового життя не буде без смерті (див. GS 22). Що більше, «навернення, що з неї має взяти почин – це ми добре знаємо – є тим ділом Благодаті, в якому людина повинна саму себе повністю віднайти» (RH 12).

 

з повагою до людської совісті

 

  1. У цьому процесі навернення совість суверенна, бо «не можна її змушувати, щоб вона чинила проти свого сумління. Проте не можна й перешкоджати тому, щоб людина діяла згідно зі своїм сумлінням, особливо в релігійних справах» (DH 3).

 

та в життєдайному Дусі

 

  1. З християнської точки зору головним рушієм навернення є не людина, а Святий Дух. «Саме Він спонукає людину проголошувати Євангеліє і в глибині її сумління робить прийнятними та зрозумілими слова спасіння» (EN 75). Саме Він торкає серце і породжує акт віри в Ісуса Господа (див. 1 Кор. 2, 4). Християнин – це просте знаряддя і співпрацівник Бога (див. 1 Кор. 3, 9).

 

походить із взаємного прагнення до зростання

 

  1. Також у діалозі християнин зазвичай плекає у своєму серці бажання поділитися своїм досвідом Христа зі своїм братом іншої релігії (див. Acts 26:29; ES 46). З іншого боку, природно, що послідовник іншої релігії також прагне поділитися своєю вірою.

 

  1. B) ДІАЛОГ ДЛЯ ПОБУДОВИ БОЖОГО ЦАРСТВА

 

Учасники діалогу співпрацюють у Божому плані

 

  1. Дією Святого Духа Бог безустанно намагається примирити людину з Собою. Церква покладається на обітницю Христа, що Дух Святий буде вести її упродовж історії до повноти істини (Йо. 16, 13). Через це вона виходить назустріч людям, народам та їхнім культурам, бо розуміє, що в кожній людській спільноті знаходяться зерна добра та істини, і усвідомлює, що Бог має люблячий план для кожної нації (Ді. 17, 26-27). Тому Церква прагне співпрацювати з усіма людьми, щоб виконати цей план і визнати цінність безмежної та багатогранної Божої мудрості та зробити свій внесок у євангелізацію культур (див. ES 18-20).

 

сприяння загальному миру

 

  1. «Звертаємо наші думки також до всіх, хто визнає Бога і зберігає у своїх традиціях дорогоцінні релігійні та людські елементи, тому що бажаємо, щоб відкритий діалог допоміг усім нам вірно прийняти й радо здійснити спонукання Духа. Бажаючи такого діалогу, який мотивований лише любов’ю до істини, – звісно, з дотриманням належної розсудливості, – ми, зі свого боку, готові вести його з кожним: і з тими, хто, плекаючи високі блага людського духу, ще не визнає їхнього справжнього Творця, і з тими, хто протиставляється Церкві та всіляко її поборює. Оскільки Бог-Отець є началом і метою усього, всі ми покликані бути братами. Тому, маючи одне й те саме людське і божественне покликання, ми можемо і повинні, не вдаючись до насильства та підступів, співпрацювати задля творення у світі справжнього миру» (GS 92; див. також, послання Павла VI і Йоана Павла II на Всесвітній День Миру).

 

в надії,

 

  1. У такий спосіб діалог стає джерелом надії та фактором сопричастя у взаємній трансформації. Святий Дух керує виконанням Божого задуму в житті окремих людей та в історії всього людства до того часу, коли Божі діти, розсіяні гріхом, возз’єднаються в одне ціле (див. Йо. 11, 52).

 

що відповідає Божому терпінню

 

  1. Лише Бог знає ті дні, Він, для якого немає нічого неможливого, своїм таємничим і мовчазним Духом відкриває шляхи діалогу для індивідів і народів, щоб подолати расові, соціальні та релігійні відмінності й взаємозбагачуватися. Ми живемо в епоху Божого терпіння до Церкви та кожної християнської спільноти, бо ніхто не може змусити Бога діяти швидше, ніж Він сам вирішив.

Але перед новим людством 21-го століття Церква повинна випромінювати християнство, відкрите до терпеливого очікування дозрівання насіння, посіяного зі сльозами та довірою (див. Як. 5, 7-8; Мр. 4, 26-30).

 

[i] Примітка перекладача: «Секретаріат у справах нехристиян» – відомство Римської Курії, засноване Папою Павлом VI у 1964. Пізніше його перейменували на «Папську Раду у справах міжрелігійного діалогу». Головне завдання цього органу – підтримувати та наглядати за відносинами з членами та групами нехристиянських релігій, сприяти взаєморозумінню, повазі та співпраці.