SCRIPTURAE SACRAE AFFECTUS
переклав о. О. Кривобочок ТІ
неофіційний переклад для особистого вжитку
АПОСТОЛЬСЬКИЙ ЛИСТ
ВІДДАНІСТЬ СВЯТОМУ ПИСЬМУ
СВЯТІШОГО ОТЦЯ
ФРАНЦИСКА
ДО 1600-річчя З ДНЯ СМЕРТІ СВЯТОГО ЄРОНІМА
Пошана до Святого Письма, жива й ніжна любов до Божого Слова – це спадщина, яку св. Єронім залишив Церкві своїм життям і діяльністю. Вираз, взятий з літургійного спомину святого[1], у 1600-річчя з дня його смерті дає нам ключ до розуміння цієї видатної постаті в історії Церкви і його велику любов до Христа. Ця любов розливається як річка багатьма руслами через його працю невтомного дослідника, перекладача, екзегета, глибокого знавця і пристрасного пропагандиста Святого Письма, блискучого перекладача біблійних текстів, палкого і часом запального захисника християнської істини, аскета і твердого відлюдника, досвідченого, великодушного та чуйного духовного керівника. Сьогодні, через тисяча шістсот років, його постать дуже актуальна для нас, християн XXI століття.
Введення
Єронім помер 30 вересня 420 у Вифлеємі, в заснованій ним спільноті біля гроту Різдва. Він довірився Господові, якого завжди шукав і пізнавав у Святому Письмі, тому самому, якого вже як Суддю зустрів у видінні, можливо під час Великого Посту 375. Це був поворотний пункт у його житті, момент навернення і зміни перспективи. Він став перед Суддею: «Коли мене запитали про мій стан, я відповів, що я – християнин. Але той, хто сидів спереду, сказав мені: “Говориш неправду! Ти – ціцеронянин, а не християнин”»[2]. Справді, св. Єронім з юних літ захоплювався чистою красою класичних латинських текстів, в порівнянні з якими Біблія спочатку здавалася йому грубою і неточною, надто шорсткою для його витонченого літературного смаку.
Цей епізод життя надихнув його повністю віддати себе Христу і Його Слову, присвятити своє життя невтомній праці перекладача і коментатора, зробити божественні слова більш доступними для інших. Ця подія дала його життю нову і більш рішучу орієнтацію: стати слугою Божого Слова, закоханим у «тіло Святого Письма». Отож, у безперервному пошуку, характерному для його життя, він переосмислив свої юнацькі студії та формацію, отриману в Римі, і спрямував свої знання у більш зріле служіння Богові та церковній спільноті.
Тому св. Єронім по праву належить до великих діячів Церкви античної епохи, відомої як золотий вік патристики і справжній міст між Сходом і Заходом. В юнацькі роки він товаришував з Руфіном Аквілейським, відвідував Амвросія та активно листувався з Августином. На Сході він знав Григорія Назіанзина, Дідима Олександрійського та Єпіфанія Саламінського. Християнська іконографія представляє його, разом з Августином, Амвросієм і Григорієм Великим, як одного з чотирьох великих Учителів Церкви.
Мої попередники також вшановували його при різних нагодах. Сто років тому, з нагоди п’ятнадцяти століть від дня його смерті, Бенедикт XV присвятив йому Енцикліку Spiritus Paraclitus (15 вересня 1920), в якій представив його як «doctor maximus explanandis Scripturis»[3]. Недавно Бенедикт XVI у двох послідовних катехизах висвітлив його особовість і творчість[4]. Тепер, у шістнадцяте століття його смерті, я також хочу згадати святого Єроніма і ще раз наголосити на актуальності його послання та вчень, починаючи з його великої пошани до Святого Письма.
У цьому значенні його, як перевіреного провідника і упривілейованого свідка, можна чудово поєднати з ХІІ Зібранням Синоду Єпископів, присвяченим Божому Слову[5], і з Апостольською Адгортацією Verbum Domini (VD) мого попередника Бенедикта XVI, оприлюдненою 30 вересня 2010 в урочистість святого[6].
З Рима до Вифлеєма
Життя св. Єроніма пробігало дорогами Римської імперії між Європою і Сходом. Він народився близько 345 року в Стридоні, на кордоні між Далмацією та Панонією, на території сучасних Хорватії та Словенії, і отримав солідну освіту в християнській родині. Його охрестили, згідно зі звичаями епохи, в дорослому віці, коли в Римі він вивчав риторику в 358-364. Саме тоді він ненаситно читає латинську класику, навчаючись в найкращих учителів риторики свого часу.
Наприкінці навчання він здійснив довгу подорож до Галлії і прибув до імперського міста Трір, сучасна Німеччина. Саме там він перший раз зустрівся зі східним монастицизмом, який поширював св. Атанасій. Там в ньому зароджується глибоке прагнення, яке веде його в Аквілею, де з кількома друзями він створює «хор благословень»[7], період життя у спільноті.
Приблизно в 374 році, проїжджаючи через Антіохію, він вирішив усамітнитися в пустелі Халкіда, щоби практикувати більш радикально аскетичне життя, в якому буде достатньо місця для вивчення біблійних мов, спочатку грецької, а потім єврейської. Він довірився одному братові-євреєві, наверненому на християнство, який вчив його єврейської мови, звуки якої він назвав «пронизливими і придихальними»[8].
Єронім вибрав пустелю і життя відлюдника у найглибшому значенні – як місце фундаментальних екзистенціальних виборів, близькості й зустрічі з Богом, де через споглядання, внутрішні випробування і духовну боротьбу доходить до пізнання людських слабкостей та обмежень, належним чином цінить значення сліз[9]. У пустелі він досвідчує присутність Бога, відчуває потребу стосунків людини з Ним і Божу милосердну втіху. В апокрифічній літературі є такий анекдот. Єронім запитує Господа: «Чого хочеш від мене?» Господь відповідає: «Ти дав мені ще не все». «Але, Господи, я дав Тобі це, це і це…» – «Бракує ще щось» – «Що?» – «Дай мені свої гріхи, щоб Я зрадів, прощаючи їх ще раз»[10].
В Антіохії єпископ Паулін рукопоклав Єроніма в сан священника. Пізніше, у 379 в Константинополі він познайомився з Григорієм Назіанзином, там продовжує свої дослідження, перекладає з грецької на латинську важливі праці (гомілії Орігена і хроніку Евзебія), дихає атмосферою Константинопольського Собору у 381. У ці роки проявилася його пристрасть і щедрість як дослідника. Благословенний неспокій вів його і давав силу і пристрасть до праці: «Скільки разів я знеохочувався, скільки разів я здавався, щоб починати все знову і працювати», ведений «гірким насінням» студій, щоби зібрати «солодкі плоди»[11].
У 382 Єронім повернувся до Рима і віддав себе в розпорядження Папи Дамазія, який, оцінивши його високі якості, призначив його своїм близьким співробітником. Тут Єронім розпочав активну діяльність, не забуваючи про духовний вимір. На Авентині, завдяки підтримці римських аристократок Марселі, Паули та її дочки Евстокії, які прагнули радикального євангельського життя, він заснував спільноту ретельного читання та вивченні Святого Письма. Єронім – екзегет, учитель, духовний керівник. У цей період він переглядає попередні латинські переклади Євангелій, можливо й інших частин Нового Завіту, перекладає гомілії та біблійні коментарі Орігена, веде активне листування, бере участь у публічних дискусіях з єретиками, часом надмірно та непомірковано, але завжди зі щирим прагненням захищати правдиву віру і депозит Святого Письма.
Цей інтенсивний і плідний період переривається смертю Папи Дамазія. Єронім був змушений покинути Рим і разом з друзями та жінками, які прагнули продовжити духовний досвід і вивчення Біблії, вирушив до Єгипту, де зустрівся з великим богословом Дідимом Олександрійським, і потім до Палестини, щоб назавжди оселитися у Вифлеємі в 386. Він відновив філологічні студії, беручи до уваги географічні місця, поєднані з описаними в текстах подіями.
Про значення, яке він надавав святим місцям, свідчить не лише рішення жити в Палестині з 386 року і до самої смерті, але й служіння паломництвам. Саме в Вифлеємі, його улюбленому місті, біля гроту Різдва він заснував два монастирі «близнюки» – чоловічий і жіночий, з хоспісами для прочан, які прибували до святих місць, тим самим проявляючи свою щедрість для тих, які прийшли до цієї землі, щоби побачити і доторкнутися до місць історії спасіння, поєднуючи культурні й духовні пошуки[12].
Вслухаючись у Святе Письмо, Єронім знаходить у ньому себе самого, обличчя Бога і братів, і розвиває потяг до життя у спільноті. Тому він прагне жити разом із друзями, як у часи Аквілеї, і засновувати монастирі, реалізуючи спільнотний ідеал релігійного життя, в якому монастир вважають «спортивним залом», де формують людей, «які стали найменшими, щоби бути першими», щасливими в убогому житті й здатними навчати своїм способом життя. Він вважав, що життя «під керівництвом одного отця в спільноті з багатьма братами» має формаційне значення і вчить покори, терпеливості, мовчання, лагідності й усвідомлення, що «істина не любить кутів і не потребує пліткарів»[13]. Більше того, він зізнається, що почав «відчувати […] ностальгію за монастирськими келіями і сумувати за схожістю мурашок з монахами, які працюють спільно і, хоча ніхто не має приватну власність, але всі мають все…»[14].
Для Єроніма вивчення Біблії було не егоцентричним задоволенням, не самоціллю, а практикою духовного життя, шляхом до Бога, тому свою класичну освіту він поставив на зріле служіння церковній спільноті. Можемо згадати, як він допомагав Папі Дамазію, як навчав жінок, особливо єврейської мови, ще з часів першої спільноти на Авентині, і до такого рівня, що Паула і Евстокія могли «змагатися з перекладачами»[15] і, що було нечувано в тамті часи, могли читати й співати псалми оригінальною мовою[16].
Свою ерудицію він віддав служінню тим, які покликані проповідувати Євангеліє. Ось як він повчає свого товариша Непоціана: «Слово пресвітера повинно спиратися на Святе Письмо. Я хочу, щоб ти був не декламатором, не балакуном, не базікою, а знавцем таїни і намірів Бога. Говорити пишномовно або поспішно, щоб викликати захоплення неосвічених вульгарних людей – ознака невігласів. Горда людина часто пояснює те, чого не знає, і якщо їй вдається переконати інших, то вважає себе розумною»[17].
У Вифлеємі, аж до своєї смерті в 420, Єронім переживає найплідніший та інтенсивний період свого життя, повністю присвячений вивченню Святого Письма, займається монументальною працею перекладу Старого Завіту з єврейського оригіналу. Водночас він коментує пророків, псалми, листи св. Павла, пише підручники для вивчення Біблії. Велика цінність його праці була плодом спільних зусиль – від копіювання та зіставлення рукописів до подальших роздумів і дискусій. Під час вивчення «божественних книг я ніколи не довіряв власним силам і не мав власної думки як учитель, але зазвичай задавався питаннями навіть над темами, які, як вважав, добре знав, і тим більше над темами, стосовно яких мав сумніви!»[18]. Усвідомлюючи свої обмеження, він постійно просить молитися в намірах його добрих перекладів святих текстів «в тому самому дусі, в якому вони були написані»[19], і не забуває перекладати інших авторів, таких як Оріген, потрібних для праці екзегетів, щоби «забезпечувати матеріалом тих, які хочуть вивчати ці науки»[20].
Науковий доробок Єроніма проявляється як зусилля в спільноті й ради служіння спільноті, яка є взірцем синодальності також і для нас, для наших часів і для різних культурних інституцій Церкви, щоби вони завжди були «місцем, в якому знання стають служінням, бо без знань, які народжені зі співпраці й ведуть до співпраці, немає справжнього та інтегрального людського розвитку»[21]. Фундаментом цієї співпраці є Святе Письмо, яке не можемо читати самі: «Біблія була написана Божим Людом і для Божого Люду під натхненням Святого Духа. Тільки в такій співпраці з Божим Людом можемо справді ввійти, як «ми», у серцевину істини, яку Бог хоче нам передати»[22].
Солідний життєвий досвід, живлений Божим Словом, робить Єроніма духовним керівником через жваве листування. Він стає супутником на дорозі, переконаний, що «жодного мистецтва не можна навчитися без учителя», тому пише до Рустіка: «Це все я хочу пояснити тобі, тримаючи тебе за руку, це все я хочу прищепити тобі як досвідчений моряк, який пережив багато катастроф на морі, робив би це з недосвідченим веслярем»[23]. З цього тихого закутка світу він спостерігав за людством в часи великих змін, позначених такими подіями, як розграбування Риму в 410 році, яке сильно вплинуло на нього.
У листах він впевнений у своїх доктринальних полеміках, завжди захищає істинну віру, показує себе людиною стосунків, прожитих з силою і лагідністю, повністю відкритий, без підсолоджених форм, відчуваючи, що «любов безцінна»[24]. У такий спосіб він виражає свої почуття енергійно і щиро. Про заангажованість у ситуації, в яких він жив і діяв, свідчить і той факт, що він пропонував свою роботу перекладача та коментатора як munus amicitiae (послуга дружби). Передовсім це подарунок друзям, яким він присвячував свої твори, і яких просив читати їх дружніми, а не критичними очима, і потім читачам-сучасникам і читачам усіх часів[25].
Останні роки життя він присвятив особистому та спільнотному молитовному читанню Святого Письма, спогляданню, служінню братам і сестрам своїми творами. Він жив у Вифлеємі, біля печери, в якій Діва народила Слово, усвідомлюючи, що «щасливий той, хто носить у своєму серці хрест, воскресіння, місце народження Христа і місце Його вознесіння. Щасливий той, хто в своєму серці має Вифлеєм і в його серці Христос народжується щодня»[26].
Сапієнціяльний ключ до його портрета
Для повного розуміння особи св. Єроніма потрібно поєднати два виміри, характерні для його життя як віруючої людини. З одного боку, його абсолютна та безумовна відданість Богові з повним зреченням будь-якого людського задоволення ради любові до розп’ятого Христа (див. 1 Кор. 2, 2; Фил. 3, 8.10); з другого боку, мозольна праця тільки ради щораз кращого розуміння таїни Господа. Саме це подвійне свідчення, чудово запропоноване святим Єронімом, пропонується як взірець спочатку для монахів, які живуть аскетизмом і молитвою, присвячуючи себе наполегливій дослідницькій та інтелектуальній праці, потім для вчених, яким потрібно пам’ятати, що знання є релігійною цінністю тільки тоді, коли спирається на виключну любов до Бога і на відмову від будь-яких людських амбіцій і мирських прагнень.
Ці два виміри його життя були представлені в царині мистецтва, в якій часто присутній св. Єронім. Великі західні художники залишили нам його образи. Можемо виокремити дві різні іконографічні типології. Одна зображає його як виснаженого постом ченця і покутника в пустельних місцях на колінах або розпростертого хрестом на землі, дуже часто з каменем у правій руці, щоби бити себе в груди, і з поглядом, зверненим до Розп’ятого. В цю типологію вписується праця Леонарда да Вінчі у музеї Ватикану. Друга типологія представляє Єроніма як ученого за письмовим столом – перекладача і коментатора Святого Письма, оточеного книжками і рукописами, відданого місії захисту віри думкою і пером. Як приклад, можемо згадати, що в такій поставі його неодноразово зображав Альберт Дюрер.
Два вищезгадані аспекти об’єднані на полотні Караваджо в галереї Боргезе в Римі. На одній сцені зображений старий аскет, недбало покритий червоною тканиною, який тримає на столі череп – символ марноти земних справ; водночас він представлений як ревний учений, очі не відриваються від книжки, а рука занурює перо в чорнильницю жестом, характерним для письменників.
У подібний спосіб, я би назвав його сапієнціяльним, ми повинні розуміти подвійний профіль життя Єроніма. Коли він, як справжній «Вифлеємський Лев», говорив твердою мовою, то робив це заради істини, якій був готовий служити беззастережно. І як він сам пояснює в першому зі своїх творів, «Житті святого Павла, відлюдника з Фів», леви здатні «несамовито рикати», але також і плакати[27]. Тому дві протилежні типології його постаті насправді є елементами, з якими Святий Дух дозволив йому дозрівати до внутрішньої єдності.
Любов до Святого Письма
Особливою рисою духовної постаті св. Єроніма, безсумнівно, залишається його палка любов до Божого Слова, переданого Церкві у Святому Письмі. Якщо всі Учителі Церкви – особливо ранньохристиянської епохи – виразно черпали зміст свого навчання з Біблії, то Єронім робив це більш систематично і в певному сенсі унікально.
Останнім часом екзегети відкрили наративний і поетичний геній Біблії, піднесений саме завдяки її виразності. А Єронім наголошував у Святому Письмі скоріше на скромний характер, з яким Бог відкрив Себе, висловлюючись у суворій і майже примітивній, порівняно з вишуканою ціцеронівською латиною, формі єврейської мови. Отож він присвятив себе Святому Письму не для естетичної насолоди, але, як відомо, лише тому, що воно вело його до пізнання Христа, бо ігнорувати Писання означає ігнорувати Христа[28].
Єронім учить нас, що потрібно вивчати не тільки Євангелія і коментувати не тільки апостольську традицію, присутню в Діяннях Апостолів і в Листах, а також увесь Старий Завіт, щоби проникнути в істину і багатство Христа[29]. Про це свідчать самі сторінки Євангелій, де Ісус як Учитель, пояснюючи таїну себе самого, звертається до Мойсея, пророків і псалмів (див. Лк. 4, 16-21; 24, 27.44-47). Навіть проповідування Петра і Павла в Діяннях Апостолів символічно ґрунтуються на древніх Писаннях; без них не можна повністю зрозуміти постать Божого Сина, Месії і Спасителя. Старий Завіт не слід розуміти як велику збірку цитат, які доводять сповнення пророцтв в особі Ісуса з Назарета. Скоріше тільки в світлі старозавітних «фігур» можна повністю зрозуміти значення події Христа, здійсненої в Його смерті й воскресінні. Тому в катехитичній та проповідницькій праці, як і в богословських творах, потрібно поновно відкривати невід’ємних внесок Старого Завіту, який слід читати й присвоювати як цінну поживу (див. Єз. 3, 1-1; Ді. 10, 8-11)[30].
Повна відданість Єроніма Святому Письму проявлялася у формі пристрасної мови, подібної до мови стародавніх пророків. Це від них наш Учитель бере внутрішній вогонь, який трансформується у стрімкі й вибухові слова (див. Єр. 5, 14; 20, 9; 23, 29; Мт. 3, 2; Сир. 48, 1; Мт. 3, 11; Лк. 12, 49), потрібні для вираження палкої ревності слуги в Божих справах. Зневага до брехні, лицемірства та фальшивих доктрин запалює мову Єроніма, він стає провокаційним і зовні твердим, йдучи слідами Іллі, Йоана Хрестителя і апостола Павла. Полемічний вимір його творів зрозуміємо краще, якщо читатимемо їх як запозичення з автентичної профетичної традиції та втілення її в життя. Отож, Єронім – взірець безкомпромісного свідчення істини, яке суворо картає, щоби довести до навернення. Інтенсивність висловлювань та образів проявляє хоробрість слуги, який не хоче сподобатися людям, тільки єдиному Господові (Гал. 1, 10), якому він віддав усю духовну енергію.
Вивчення Святого Письма
Пристрасна любов св. Єроніма до Святого Письма просякнута послухом – передовсім Богові, мова якого вимагає шанобливого слухання[31], потім тим, хто в Церкві представляє живу традицію тлумачення об’явленого послання. Але «послух віри» (Рим. 1, 5; 16, 26) – це не пасивне сприйняття того, що вже відоме; навпаки, послух вимагає активних особистих пошуків. Можемо вважати св. Єроніма вірним і працьовитим «слугою» Слова, повністю відданим навчанню своїх братів по вірі кращому розумінню довіреного їм священного «депозиту» (див. 1 Тим. 6, 20; 2 Тим. 1, 14). Без розуміння того, що написали натхненні автори, саме Боже Слово не діятиме (див. Мт. 13, 19) і не породить любов до Бога.
Але сторінки Біблії не завжди доступні безпосередньо. Як говорить Ісая (29, 11), навіть для тих, які вміють «читати», тобто достатньо освічені, свята книжка здається «запечатаною», герметично закритою для тлумачення. Отож потрібно, щоби компетентний свідок втрутився і приніс звільняючий ключ Господа Христа, бо тільки Він може зламати печать, відкрити книгу (див. Одк. 5, 1-10) для чудесного сходження благодаті (див. Лк. 4, 17-21). Багато людей, навіть практикуючих християн, відкрито говорять, що не вміють читати (див. Іс. 29, 12), і не тому, що вони неписьменні, а тому, що не приготовані розуміти біблійну мову, її стилі та древні культурні традиції. Тому біблійний текст нечитабельний, написаний ніби незнаним алфавітом малозрозумілої мови.
І тому потрібне посередництво тлумача, який виконує «диякональну» функцію і служить тим, які не можуть зрозуміти значення пророчого тексту. Як приклад, можна подати диякона Филипа, якого Господь надихнув допомогти євнухові, який читав у своїй колісниці Ісаю (53, 7-8), але не розумів значення прочитаного. Филип запитує: «Чи розумієш, що читаєш?». Євнух відповідає: «Та як можу, коли ніхто мене не наставить?» (Ді. 8, 30-31)[32].
Єронім – наш провідник тому, що, як і Филип (див. Ді. 8, 35), веде читача до таїни Ісуса, і також тому, що відповідально і систематично бере на себе екзегетичне і культурне посередництво, необхідне для правильного і плідного читання Святого Письма[33]. Знання біблійних мов, уважний аналіз і оцінка манускриптів, детальні археологічні дослідження, вивчення історії перекладу – всі ці методологічні засоби його історичної епохи він гармонійно і мудро використовував для правильного розуміння натхненних Писань.
Така взірцева діяльність св. Єроніма дуже важлива і для сучасної Церкви. Dei Verbum навчає, що Біблія – «немовби душа богослов’я»[34] і духовна основа християнської релігійної практики[35], і тому важливо, щоби тлумачення Біблії підкріплювалося особливою компетентністю.
Для цього створені спеціалізовані центри вивчення біблійних наук, такі як Папський Біблійних Інститут у Римі (Pontificio Instituto Bíblico), Біблійна Школа (L’École Biblique) і Францисканські Біблійні Студії (Studium Biblicum Franciscanum) в Єрусалимі, і центри вивчення патристики, такі як Папський Патристичний Інститут (Pontificio Istituto Patristico Augustinianum) у Римі. Але також кожний богословський факультет повинен мати програми для навчання Святого Письма, щоби дати студентам потрібні знання у екзегетиці текстів і в синтезі біблійного богослов’я. На жаль, багатство Святого Письма багатьма людьми ігнорується або применшується тому, що вони не отримали в цій царині належних знань. Тому окрім збільшення церковних наук для священників і катехитів з метою покращити їхні знання Святого Письма потрібно підтримувати навчання усіх християн, щоби кожний міг розгорнути священну книжку і черпати з неї безцінні скарби мудрості, надії та життя[36].
Тут я хотів би зацитувати Апостольську Адгортацію Verbum Domini мого попередника: «Сакраментальність Слова стає зрозумілою за аналогією до реальної присутності Христа під видами освячених хліба та вина […] Щодо нашого ставлення як до Євхаристії, так і до Слова Божого, святий Єронім стверджує: “Ми читаємо Святе Письмо. Я вважаю, що Євангеліє є Тілом Христовим; я вважаю, що Святе Письмо є його вченням. І коли він каже: Якщо не споживатимете тіло Чоловічого Сина й не питимете його кров (Йо 6, 53), хоч можна розуміти, що ці слова відносяться також до [євхаристійного] Таїнства, все ж, Христовим тілом та Його кров’ю є насправді слово Святого Письма, є Божа наука»[37].
Багато християнських родин, на жаль, не вміють, як написано в Торі (див. Втор. 6, 6), передати своїм дітям Слово Господа з усією красою й духовною силою. Тому я встановив Неділю Божого Слова[38], заохочуючи до молитовного читання Біблії і пізнання Божого Слова[39]. Всі інші прояви релігійності будуть збагачені сенсом, знайдуть своє місце в ієрархії цінностей і будуть спрямовані до того, що конституює вершину віри: повну приналежність до таїни Христа.
Вульгата
«Найсолодшим плодом важкого посіву»[40] вивчення грецької та єврейської мов Єронімом став переклад Старого Завіту з єврейської мови на латинську. До цього моменту християни Римської імперії могли читати всю Біблію тільки грецькою мовою. Якщо книжки Нового Завіту були написані грецькою мовою, то повна версія грецькою мовою Старого Завіту, так звана Septuaginta (тобто версія сімдесятьох), була опрацьована єврейською спільнотою Александрії ІІ століття до Христа. Але латинською мовою ще не було повної версії Біблії, тільки деякі часткові й неповні переклади з грецької мови. Заслуга Єроніма і його послідовників полягає в тому, що вони зробили ревізію і новий переклад усього Святого Письма. Заохочений Папою Дамазієм, Єронім у Римі переглядає Євангелія і Книгу Псалмів, і пізніше в своїй пустельні у Вифлеємі розпочинає переклад усіх старозавітних книжок з єврейської мови. Ця праця тривала роками.
Щоби виконати перекладацьку працю, Єронім добре використав свої знання грецької та єврейської мов, а також ґрунтовну латинську підготовку, і послуговувався наявними в його розпорядженні філологічними інструментами, зокрема, Hexaplas Орігена. Остаточний текст об’єднав тяглість мовних виразів, які вже стали загальновживаними, з дотриманням єврейського стилю, не жертвуючи при цьому елегантністю латинської мови. В результаті чого виникла монументальна праця, яка позначила культурну історію Заходу, бо дала йому богословську мову. Після початкового несприйняття переклад Єроніма відразу став спільним спадком як учених, так і християнського люду. Тому його назвали Vulgata[41]. Середньовічна Європа вчилася читати, молитися і роздумувати зі сторінок Біблії, перекладеної Єронімом. «Святе Письмо стало своєрідним «великим словником» (П. Клодель) і «іконографічним атласом» (М. Шагал), з якого черпала християнська культура і мистецтво»[42]. Література, мистецтво і навіть народна мова постійно черпали натхнення з Біблії Єроніма, залишивши нам скарби краси і побожності.
З огляду на цей безспірний факт Тридентський Собор декретом Insuper затвердив «автентичність» Вульгати, віддаючи шану багатовіковому використанню її Церквою і підтверджуючи її цінність як засіб для навчання, проповідування і публічних дискусій[43]. Однак Єронім постійно нагадував, що не треба применшувати цінність оригінальних мов і не забороняти в майбутньому робити нові повні переклади. Св. Павло VI на прохання Отців ІІ Ватиканського Собору розпорядився, щоб Вульгату переглянули й доповнили, і щоб вона стала доступною для всієї Церкви. А в 1979 св. Йоан Павло ІІ у Апостольській Конституції Scripturarum thesaurus[44] оприлюднив типове видання під назвою Neovulgata.
Переклад як інкультурація
Завдяки перекладу Єроніму вдалося «інкультурувати» Біблію в латинську мову і культуру, і його праця стала тривалим взірцем для місіонерської діяльності Церкви. Справді, «якщо якась спільнота приймає проголошення спасіння, то Святий Дух запліднює її культуру преображаючою силою Євангелія»[45], і в такий спосіб встановлюється своєрідне коло: як переклад Єроніма завдячує мові й культурі латинських класиків, сліди яких видно виразно, так само переклад своєю мовою і символічним та образним змістом, у свою чергу, став культуротворчим елементом.
Перекладацька праця Єроніма вчить нас, що цінності та позитивні форми кожної культури збагачують усю Церкву. Різні способи проголошення, розуміння і переживання Божого Слова з кожним новим перекладом збагачують саме Святе Письмо, бо, згідно з відомим твердженням Григорія Великого, воно зростає разом із читачем[46], отримуючи з бігом часу нові акценти і нове звучання. Введення Біблії і Євангелія в різні культури щораз більше проявляє Церкву як «молоду, що дорогоцінностями себе оздоблює» (Іс. 61, 10), і водночас свідчить, що Біблію потрібно постійно перекладати на мову та ментальність кожної культури і кожного покоління, включно з глобальною секуляризованою культурою нашої епохи[47].
Вже слушно говорилося, що можливо встановити аналогію між перекладом як актом мовної гостинності та іншими формами гостинності[48]. І тому переклад – це праця, яка стосується не тільки мови, але фактично відповідає ширшому етичному рішенню, поєднаному з загальним світоглядом. Без перекладу різні мовні спільноти не могли би спілкуватися; ми би зачинили перед іншими брами історії і заперечували би можливість будувати культуру зустрічі[49]. Без перекладу немає гостинності, а ворожість збільшується. Перекладач будує мости. Скільки поспішних суджень, скільки засуджень і конфліктів виникає через нерозуміння мови інших і ігнорування наполегливо і з надією пройти це нескінченне випробування любові, яким є переклад!
Єронім також повинен був протистояти панівній думці його епохи. Якщо на зорі Римської імперії знання грецької мови було відносно загальним, то в його часи стало рідкістю. Він, безсумнівно, був одним із найкращих знавців грецької християнської літератури, і вирушив у ще важчу подорож, присвятивши себе вивченню єврейської мови. Якщо, як написано, «границі моєї мови – це границі мого світу»[50], то можемо сказати, що саме поліглотизму св. Єроніма завдячуємо більш універсальне розуміння християнства й водночас більш узгоджене з його джерелами.
Відзначаючи наступне сторіччя з дня смерті св. Єроніма, наш погляд звертається до надзвичайної місіонерської життєвої сили, вираженої у перекладі Божого Слова понад трьома тисячами мов. Багатьом місіонерам завдячуємо цінною працею видання граматик, словників та інших лінгвістичних інструментів, які пропонують основи людського спілкування та є засобом «місіонерської мрії досягти кожного»[51]. Потрібно цінувати всю цю роботу і інвестувати в неї, допомагаючи долати кордони некомунікабельності та відсутності зустрічей. Є ще багато праці. Як уже було сказано, без перекладу немає розуміння[52]; ми би самі не зрозуміли й іншим не пояснили.
Єронім і катедра Петра
Єронім завжди мав особливі стосунки з Римом. Рим був духовним портом, до якого він постійно повертався; у Римі він сформувався як гуманіст і як християнин – був homo romanus. Цей зв’язок своєрідно виражався мовою Міста, латиною, майстром і шанувальником якої він був, але головно це був зв’язок з Римською Церквою і, зокрема, з катедрою Петра. Іконографічна традиція анахронічно зображала його в кардинальській пурпурі, щоб вказати на його приналежність до пресвітеріату Рима біля Папи Дамазія. Саме в Римі він розпочав роботу над перекладом; і навіть коли заздрість і нерозуміння змусили його покинути місто, він завжди залишався міцно зв’язаним з катедрою Петра.
Для Єроніма Церква Рима була родючою ріллею, на якій зерно Христа приносить рясний врожай[53]. У неспокійну епоху, коли безшовну ризу Церкви часто розривали поділи між християнами, Єронім вважав катедру Петра надійним орієнтиром: «Я не визнаю іншого примату, окрім Христового, з’єднуюся через сопричастя з Вашою Святістю, тобто з катедрою Петра. Знаю, що Церква збудована на цій скелі». Під час диспутів з аріанами він написав до Дамазія: «Хто не збирає з тобою, той розкидає, хто не належить до Христа, належить до антихриста»[54]. Тому він міг ствердити: «Хто перебуває в єдності з катедрою Петра, перебуває в єдності зі мною»[55].
Єронім часто брав участь у гострих релігійних диспутах. Його любов до істини і ревний захист Христа, можливо, призвели до надмірного мовної гостроти у листах і працях. Але він був миролюбною людиною: «Я також хочу миру, і не тільки хочу, але й прошу його. Але хочу Христового миру, справжнього миру, миру без ворогів, миру без прихованої війни, миру, який не поневолює опонентів, а єднає їх як друзів»[56].
Сьогодні, як ніколи, наш світ потребує ліків милосердя і єдності. Дозвольте мені ще раз повторити: давайте свідчення братерської єдності, яке буде привабливим і променистим[57]. «З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Йо. 13, 35). Саме про це Ісус ревно благав свого Отця: «Щоб усі були одно […] в нас об’єднані; щоб світ увірував» (Йо. 17, 21).
Полюбити те, що любив Єронім
Закінчуючи цей Лист, я хотів би знову звернутися до всіх. Серед багатьох похвал, які нащадки віддають святому Єронімові, є ще й та, що він не тільки вважається одним із найбільших дослідників «бібліотеки», з якої християнство черпає протягом століть, починаючи зі скарбу Святого Письма; до нього можна також віднести й те, що він писав про Непоціана: «Постійним читанням і довгими медитаціями він зробив своє серце бібліотекою Христа»[58]. Єронім не покладав рук для збагачення своєї бібліотеки, в якій завжди бачив лабораторію, потрібну для розуміння віри й духовного життя; і в цьому він – чудовий приклад для сучасності. Але він пішов далі. Для нього навчання не закінчилося роками його молодості, воно було його постійною працею, пріоритетним аспектом щоденного життя. Стисло кажучи, він присвоїв усю бібліотеку й почав поширювати знання для багатьох інших людей. Постуміан у IV столітті подорожував на Сході, щоби знайти монастичні рухи, і був наочним свідком стилю життя Єроніма, в якого пробув кілька місяців і так це описав: «Він увесь час читає, повністю занурений у книжки, не спочиває ні в день, ні в ночі, завжди щось читає або пише»[59].
У цьому значенні я часто думаю про досвід, який може мати молода людина, яка заходить до книгарні в своєму місті або на сторінку веб-сайту й шукає релігійні книжки. Знаходить відділ, який переважно маргінальний і в ньому бракує основних праць. Дивлячись на ці полиці чи сторінки інтернету, молодій людині важко зрозуміти, що релігійні пошуки можуть бути захоплюючою пригодою, яка поєднує розум і серце, що прагнення Бога запалювало великі уми упродовж історії аж до сьогоднішнього дня, що дозрівання духовного життя було притаманно богословам і філософам, митцям і поетам, історикам і науковцям. Однією з сучасних проблем, не лише релігійних, є неграмотність – бракує герменевтичного вишколу, завдяки якому можемо бути вірогідними інтерпретаторами та перекладачами власної культурної традиції. Особливий виклик я хочу кинути молодим людям: вийдіть на пошуки своєї спадщини. Завдяки християнству ви стали спадкоємцями неперевершеної культурної спадщини, якою мусите заволодіти. Захопіться своєю історією. Відважно погляньте на цього неспокійного хлопця Єроніма, який, як персонаж із притчі Ісуса, продав усе, щоби купити «дорогоцінну перлину» (Мт. 13, 46).
Справді, Єронім – це «бібліотека Христа», вічна бібліотека, яка вже шістнадцять століть поспіль вчить нас, що означає любов Христа, любов, яку не можна відокремити від зустрічі з Його Словом. Тому нинішній сторічний ювілей – це виклик полюбити те, що любив Єронім, поновно відкривати його праці й дозволити торкнути себе духовності, яку в її найсуттєвішій серцевині можна описати як неспокійне та пристрасне бажання кращого пізнання Божого Об’явлення. Як у наші часи не слухати те, що Єронім постійно говорив своїм сучасникам: «Часто читай Святе Письмо, а ще краще – ніколи не випускай його зі своїх рук»?[60]
Діва Марія – яскравий приклад. Єронім спочатку згадує Її як незайману матір, потім – як молитовну читачку Святого Письма. Марія роздумувала в своєму серці (див. Лк. 2, 19.51), бо «була святою і читала Святе Письмо, знала пророків і порівнювала слова ангела Гавриїла з пророцтвами пророків. […] Вона бачила свого новонародженого Сина, свого єдиного Сина, який лежав і плакав у яслах, але насправді бачила Божого Сина; і те, що бачила, порівнювала з тим, що читала і чула»[61]. Довірмося тій, яка найкраще навчить нас читати, роздумувати, молитися і споглядати Бога, який невтомно присутній у нашому житті.
Рим, Латеранська Базиліка, 30 вересня, урочистість св. Єроніма, 2020, восьмий рік мого Понтифікату.
Франциск
[1] «Deus qui beato Hieronymo presbitero suavem et vivum Scripturae Sacrae affectum tribuisti, da, ut populus tuus verbo tuo uberius alatur et in eo fontem vitae inveniet» (Collecta Missae Sancti Hieronymi, Missale Romanum, editio typica tertia, Civitas Vaticana 2002).
«Боже, Ти дав святому Єроніму, священнику, ніжну й живу любов до Святого Письма. Вчини, щоби твій люд ще більше живився твоїм словом і знаходив у ньому джерело життя».
[2] Epistula (далі: Ep.) 22, 30: CSEL 54, 190.
[3] AAS 12 (1920), 385-423.
[4] Див. Загальні Аудієнції 7 і 14 листопада 2007: L’Osservatore Romano, іспанською (9 листопада 2007), ст. 12; там само (16 листопада 2007), ст. 16.
[5] Синод Єпископів, Послання до Божого Люду XII Загального звичайного зібрання (24 жовтня 2008).
[6] Див. AAS 102 (2010), 681-787.
[7] Chronicum 374: PL 27, 697-698.
[8] Ep. 125, 12: CSEL 56, 131.
[9] Див. Ep. 122, 3: CSEL 56, 63.
[10] Див. Гомілія під час меси, Дім Святої Марти (10 грудня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською (18 грудня 2015), ст. 13. Анекдот з книжки A. Louf, Sotto la guida dello Spirito, Qiqaion, Magnano (BI) 1990, 154-155.
[11] Див. Ep. 125, 12: CSEL 56, 131.
[12] Див. VD, 89: AAS 102 (2010), 761-762.
[13] Див. Ep. 125, 9.15.19: CSEL 56, 128.133-134.139.
[14] Vita Malchi monachi captivi 7, 3: PL 23, 59-60; S. Jerónimo, Vidas de tres monjes: Obras completas, edición bilingüe, vol. II, ed. BAC, Madrid 2002, 631.
[15] Praef. Esther 2: PL 28, 1505.
[16] Див. Ep. 108, 26: CSEL 55, 344-345.
[17] Ep. 52, 8: CSEL 54, 428-429; див. VD, 60: AAS 102 (2010), 739.
[18] Praef. Paralipomenon LXX 1.10-15: SCh 592, 340.
[19] Praef. in Pentateuchum: PL 28, 184.
[20] Ep. 80, 3: CSEL 55, 105.
[21] Послання з нагоди XXIV Урочистої Загального Засідання Папських Академій (4 грудня 2019): L’Osservatore Romano (6 грудня 2019), ст. 8.
[22] VD, 30: AAS 102 (2010), 709.
[23] Ep. 125, 15.2: CSEL 56, 133.120.
[24] Ep. 3, 6: CSEL 54, 18.
[25] Див. Praef. Josue 1, 9-12: SCh 592, 316.
[26] Homilia in Psalmum 95: PL 26, 1181; див. S. Jerónimo, Obras homiléticas. Comentario a los Salmos: Obras completas, edición bilingüe, vol. I, ed. BAC, Madrid 1999, 359.
[27] Див. Vita S. Pauli primi eremitae, 16, 2: PL 23, 28; S. Jerónimo, Vida de tres monjes: Obras completas, edición bilingüe, vol. II, ed. BAC, Madrid 2002, 615.
[28] Див. In Isaiam Prol.: PL 24, 17. S. Jerónimo, Comentario a Isaías (Libros I-XII): Obras completas, edición bilingüe, vol. VIa, ed. BAC, Madrid 2007, 5.
[29] Див. ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Dei Verbum, 14.
[32] Див. Ep. 53, 5: CSEL 54, 451; S. Jerónimo, Epistolario I (Cartas 1-85): Obras completas, edición bilingüe, vol. Xa, ed. BAC, Madrid 2013, 505.
[33] Див. Conc. Ecum. Vat. II, Const. dogm. Dei Verbum, про Боже об’явлення, 12.
[34] Там само, 24.
[37] N. 56; див. In Psalmum 147: CCL 78, 337-338; S. Jerónimo, Obras homiléticas. Comentario a los Salmos: Obras completas, edición bilingüe, vol. I, ed. BAC, Madrid 1999, 635-636.
[38] Див. Апостольський Лист у формі Motu Proprio Aperuit illis (30 вересня 2019).
[39] Див. Апостольська Адгортація Evangelii gaudium, 152.175: AAS 105 (2013), 1083-1084.1093.
[40] Див. Ep. 52,3: CSEL 54, 417.
[41] Див. VD, 72: AAS 102 (2010), 746-747.
[42] Св. Йоан Павло II, Лист до митців (4 квітня 1999), 5: AAS 91 (1999), 1159-1160.
[43] Див. Denzinger-Schönmetzer, Enchiridion Symbolorum, 1506.
[44] (25 квітня 1979): AAS 71 (1979), 557-559.
[45] Апостольська Адгортація Evangelii gaudium, 116: AAS 105 (2013), 1068.
[46] Homilia in Ezech. I, 7: PL 76, 843D.
[47] Див. Апостольська Адгортація Evangelii gaudium, 116: AAS 105 (2013), 1068.
[48] Див. P. Ricœur, Sur la traduction, Bayard, París 2004.
[49] Див. Апостольська Адгортація Evangelii gaudium, 24: AAS 105 (2013), 1029-1030.
[50] L. Wittgenstein, Tractatus logico-philosophicus, 5.6.
[51] Апостольська Адгортація Evangelii gaudium, 31: AAS 105 (2013), 1033.
[52] Див. G. Steiner, After Babel. Aspects of language and translation, Oxford University Press, Nueva York 1975.
[53] Див. Ep. 15, 1: CSEL 54, 63.
[54] Там само, 15, 2: CSEL 54, 62-64.
[55] Там само, 16, 2: CSEL 54, 69.
[56] Там само, 82, 2: CSEL 55, 109.
[57] Див. Апостольська Адгортація Evangelii gaudium, 99: AAS 105 (2013), 1061.
[58] Ep. 60, 10: CSEL 54, 561.
[59] Sulpicius Severus, Dialogus I, 9, 5: SCh 510, 136-138.
[60] Ep. 52, 7: CSEL 54, 426.
[61] Homilia de nativitate Domini IV: PLSuppl. 2, 191; S. Jerónimo, Obras homiléticas. Comentario a los Salmos: Obras completas, edición bilingüe, vol. I, ed. BAC, Madrid 1999, 961.
