Про допомогу біженцям, українську ідентичність та силу, якої додають тренування з дзюдо розповідає о. Віталій Осмоловський, ТІ, координатор проєкту «Єзуїтська допомога Україні».
Маґдалена Добжиняк: Розпочалася війна, Ви перервали навчання у США і прибули до Польщі, щоб допомагати біженцям. Чи важко було ухвалити таке рішення?
Віталій Осмоловський: Одразу мав внутрішнє переконання, що мушу приїхали до України або до Польщі. Знав, що не зможу зосередить на навчанні, якщо залишусь у Штатах. Не хотів зловживати добротою та щедрістю благодійників, які фінансують стипендію. Представники Генеральної Курії Єзуїтів з Риму запропонували мені координувати місію «Єзуїтська допомога Україні». Моє прагнення та воля Товариства збіглися. У нашій команді є 5 єзуїтів, також нам допомагають волонтери.
На чому ґрунтуєте свою діяльність?
Досвід набували в Єзуїтській службі біженців (Jesuit Refugee Service, JRS). Маємо Єзуїтський соціальний центр у Варшаві і працюємо на базі цієї організації. JRS діє у 52 країнах світу, також ми є офіційними представниками біженців в ООН. Це одна з найбільших неурядових організацій у світі серед тих, які займаються біженцями. Я також працював з біженцями в Україні, Лондоні, трохи в Африці. Тепер це дуже знадобилось. Кожний із членів команди має адміністративний, управлінський та лідерський досвід. Кожен із нас добре знає, як реалізовувати проєкти. Ми швидко порозумілися, для цього потрібна була одна зустріч. Нас духовність об’єднує так, як спортсменів – спортивний дух. Це нам дуже допомагає.
Які ваші пріоритети?
Насамперед ми зосереджуємося на тому, щоб наша допомога була довготерміновою. Ми не знаємо, скільки ще триватиме війна, але її наслідки відчуватимемо протягом багатьох років. Тому хочемо підготувати основу для майбутнього людей, яким допомагаємо.
Яка це допомога?
Ми орієнтуємося на три напрями: медична допомога, психологічна допомога та освіта. Також надаємо стипендії, шукаємо місця у школах та дитсадках, допомагаємо організувати мовні курси, підтримуємо студентів. Приймаємо людей у Польщі та розміщуємо їх в наших осередках у Варшаві, Ґдині, Новому Сончі, Битомі, Ґлівіцах, Вроцлаві. Допомагаємо їм інтегруватися, а не асимілюватися.
У чому різниця?
Асиміляція відбувається тоді, коли біженець чи біженка стають, наприклад, такими собі новими поляками, переймаючи звичаї, мову та культуру країни, у якій він чи вона перебуває. Проте ми хочемо, щоб біженці зберегли свою ідентичність, культуру та традиції. Інтеграція полягає в тому, щоб ділитися тим, що маємо, і приймати те, що можемо отримати від інших. Це форма діалогу, у якому кожна сторона зберігає свою ідентичність.
То це стосується переважно тих людей, які не планують залишатися в Польщі, а тільки чекають, коли ситуація в Україні зміниться і вони повернуться додому?
Звичайно. Ми живемо в космополітичному світі з високою мобільністю та віртуальними контактами. Приємно зустрічатися на «кордонах» наших контекстів, що різнить нас, навіть іноді з історичними, державними та культурними тінями, – з якими ми боремося, щоб поділитися тим, що нас болить, і підтримати інших у тому, що їх болить. Цей контекст завжди актуальний, навіть якщо ми їдемо в іншу країну на тижневу відпустку.
Біженці – це люди, які пережили травму. Власне втеча з дому створює важку ситуацію, це складно осягнути.
Спочатку нам бракувало психотерапевтів зі знанням української чи російської мов. Сьогодні вже надаємо психологічну допомогу стаціонарно чи онлайн. Цьому дуже сприяє Польська держава. Це дивовижне явище, адже ще ніколи не було так, щоб за два місяці країна прийняла приблизно 3 мільйони біженців, і всі вони жили в приватних будинках, орендованих квартирах, у громадах, релігійних чи громадських установах. Зазвичай біженців розміщують у таборах. А це абсолютно нова якість. Коли наші донори чи представники Генеральної Курії приїжджають до Польщі, вони запитують: «А де біженці?». Я їм відповідаю: «Всюди!».
Біженці мають свої потреби, кожна людина – то історія. Чого саме вони очікують від людей, які надали їм притулок, серед яких вони живуть сьогодні?
Потреб є багато. Я радше можу говорити про їхні почуття. По-перше – це великий сором і збентеженість, бо вони тут не з власної волі. Люди хвилюються, що можуть когось образити своєю присутністю, що заважають нормально жити. Вони відчувають себе винними. Коли ми приймаємо людей на наших парафіях, їхнє перше запитання: «Що ми можемо зробити для вас?». Нещодавно приймали трьох жінок. Одна з них приїхала з Маріуполя. Вона три тижні сиділа там в укритті з дитиною, яку потім реанімували, і боролася зі смертю. Коли я привіз їх до Варшави, вони запитали, що можуть зробити для нас. Я переконував, що нічого не потрібно, що вони повинні відпочити. Але жінки наполягали на тому, щоб хоча б підлогу помити. Це також східноєвропейський культурний контекст. Я прожив багато часу в різних країнах, на різних континентах, і всюди натрапляв на таке: люди зі Східної Європи запитують: «Що я можу зробити для вас?». Вони нічого не очікують, тому що вже отримали те, чого потребували: людяність, тепло, житло, їжу, відчуття безпеки.
Покинувши попереднє життя, вони можуть зіткнутися із втратою особистості. Як собі з цим радять?
Людина, яка приїхала зі сходу України й пережила бомбардування, переживає це інакше, аніж той, хто покинув захід України й не отримав такої травми. Не йдеться про порівняння, хто більше скривджений, а хто менше, але я думаю, що більшість людей досі шокована. Вони ще не ставлять собі питань про майбутнє, тому що не мають на них відповідей. Люди перебувають у стані очікування. Потрясіння все ще триває. Рефлексія почнеться, коли закінчиться війна і потрібно буде відбудовувати новудержаву, нову культуру, нову традицію. Схоже було в Польщі в 1990-х роках, коли формувалася нова незалежність. Нас таке ще чекає.
Ви себе вважаєте українцем чи поляком?
Моя родина походить із Житомира, міста, яке мало польську ідентичність та культуру довоєнної Польщі. Небагато з того залишилось, але сліди того ще видно. Цю культуру довоєнної Польщі плекають у багатьох родинах, і в моїй також. Але коли 1987 року я вперше приїхав до Польщі, то мене прийняли не як краянина, а як «руского». Так було, коли я вивчав політологію у Варшаві. Дуже часто чув на свою адресу «русек». Не було поняття «Україна». Зрештою, Україна не була однорідною державою. У моїй науковій праці «Україна між Росією та Заходом» я виокремив три частини цієї країни: проросійську, західну та центральну, де живуть «тільки свої». Я родом з тих «тільки своїх». Тепер добре бути українцем, гідно – це триває останні 8–10 років, – але раніше траплялося різне. Я польського походження, і з маминого, і з татового боку. Одна з моїх прабабусь була ромкою, тому я відчуваю полікультурність своєї родинної спадщини. Не хочу обмежуватися однією належністю. Я – європеєць.
Війна зміцнює ідентичність українців?
Так. Про це свідчить навіть те, що багато російськомовних починають вільно розмовляти українською. Це представники культури, шоу-бізнесу, кіно, блогери. А це свідчить про те, що вони хочуть продемонструвати свою належність. Через такі драстичні обставини, як війна, українська ідентичність стає щоразу міцнішою. Вірю, що це спрацює у майбутньому.
Чи варто боротися за це до останньої краплі крові? Росіяни нещадні до українців.
На приклади такої нещадності можна натрапити в історії. Наприклад, Голодомор, мета якого – знищити націю, а також переслідування, заслання тощо. Я запитував себе про сенс польських повстань. Навіщо бути ті повстання: погано організовані, практично непідготовлені, супроти професійної армії? Я не бачив у цьому сенсу, але згодом зрозумів, що момент бою для повстанців був моментом свободи, коли ці люди дійсно жили, відчували свою належність і знали, задля чого і задля кого вони борються. Така боротьба триває сьогодні в Україні. Ми добре підготовлені, тому що маємо хороших лідерів, сильне бажання захищатися. Нам не вистачає лише одного – зброї. Отримуємо її, але треба пам’ятати, що Росія 2014 року практично знищила українську армію. Україна відновила своє військо, але нам дуже потрібна зброя.
Коли закінчиться війна?
Ніхто не сподівається на швидке закінчення. Таке мислення – наївне. Є два сценарії. Перший передбачає, що завдяки допомозі Заходу Росія економічно не вистоїть, а відтак виникає запитання, хто ж відповідатиме за війну? Путін? Уряд? Суспільство? Радше ніхто не поїде до Росії, щоб запроваджувати цю відповідальність. Другий сценарій – Україна виграє війну, і я у це дуже вірю. Тоді є шанс, що ті, які винищували українців, будуть справедливо покарані.
Чи маєте друзів серед росіян?
Маю навіть родину, але ми з ними вже місяць не спілкуємось. Маю друзів у Москві та Санкт-Петербурзі. 95 % тих осіб сконтактували зі мною, коли почалася війна. Вони просили вибачення, співчували, підтримували, надавали конкретну допомогу біженцям. Вони не можуть про це говорити, але дуже це переживають. Їм соромно, але відчувають, що нічого не можуть вдіяти в цій ситуації. Одна людина була абсолютно нейтральною, тому що боїться. Є і ті, хто не хоче про це говорити, не виходить за рамки загального. Тим часом, коли триває війна, все є або чорне, або біле, і про це треба говорити відверто. Це не конкурс краси, де більшість каже, що вона за «мир у всьому світі». У всьому світі не буде миру, бо така природа людини. Діалог може бути, але миру ніколи не буде.
Чи Ви можете уявити собі гармонійне співіснування України та Росії в майбутньому?
Теоретично, так. Ми пам’ятаємо грузинсько-російську війну 2008 року. Сьогодні ці народи якось співпрацюють. Але на практиці мені це здається неможливим. Все російське сьогодні викликає у людей ненависть. Що довше триватиме війна, то гірше для росіян. Вони відповідатимуть не тільки за дії своїх лідерів, за злочини анонімних солдатів, але й за своє мовчання. Їм доведеться з цим змиритися.
Від початку війни Ваше життя різко змінилося. Поміж телефонними дзвінками, зустрічами з людьми та горем, яке спостерігаєте щодня, де Ви шукаєте надію?
У перший тиждень війни я спав по 2–3 години на добу, іноді зовсім не спав. Не знаю, звідки брав сили. У кризових ситуаціях я навчився вимикати емоції та діяти раціонально. Вивільняю свої почуття лише тоді, коли маю на це простір і спокій. Тоді можу поплакати. Розраду шукаю в маленьких радощах життя. Дуже мені допомагає єзуїтська духовність, яка вчить, що якщо я коли-небудь досвідчив розраду, то знаю, що вона ще настане. Сьогодні я йду пустелею і це дуже важко, але я хочу зберегти свою людяність для людей, з якими працюю. Поки що мені це вдається. У цьому мені також допомагає спорт, яким я займаюсь професійно, тобто дзюдо. До війни готувався до чемпіонату США. Я – віцечемпіон і сподівався цього разу стати абсолютним чемпіоном. Під час змагань я отримував багато травм, наприклад, забиття суглобів, зміщення пальців, переломи, розтягування. Я продовжував боротися, навіть коли проймав нестерпний біль. Те, що відбувається сьогодні, важливо пережити.
Віталій Осмоловський, ТІ, 41 рік, родом із Житомира. Єзуїт, який професійно займається дзюдо. Перед повномасштабним вторгненням Росії в Україну студіював в докторантурі у США, вивчаючи людську сексуальність та жіночі студії. Серед іншого працював у Jesuit Refugee Service, нині координатор проєкту «Єзуїтська допомога Україні».
Джерело:
Magdalena Dobrzyniak,
https://www.gosc.pl/doc/7537852.Moment-wolnosci
Переклала Анна-Марія Волосацька
