о. О. Кривобочок ТІ

У практичному християнстві віра переважно ототожнюється з доктриною, з релігійними переконаннями. Визнаю все, чого вчить мене Церква, намагаюся своє життя у якійсь мірі (як вдасться) узгодити з віровченням Церкви – доктриною, моральними нормами, культом тощо – це означає, що вірю в Бога правильно.

Церква вчить, що кривди потрібно прощати, я визнаю це і прощаю кривдникам їхні кривди, тобто озвучую своє прощення, можу багато балакати про прощення, переказувати науки духовних отців, які чув на цю тему, побожні книжки читав, знаю про це багато, вірю в необхідність прощення, отож всім прощаю – як Господь прощає всім гріхи під час сповіді!

Але реальність виглядає інакше. Насправді я нікому нічого не пробачив, і навіть не усвідомлюю цього.

«Кривда» – це мій екзистенційний досвід, те, що може ввійти в мене дуже глибоко й закоренитися там. «Кривда» – це моє повне, холістичне сприйняття дійсності, в якій я живу, моя інтеракція з довколишнім світом, мій світогляд, мої переконання, це моє тут і тепер.

«Прощення» – це теоретичний конструкт в голові, щось, втиснуте мені ззовні на рівні доктрини, теоретичної інформації, елемент релігійної доктрини, яку я визнаю на рівні теоретичного розуму. І цей елемент повністю відчужений від інших елементів мого світогляду, до прикладу, від справедливості, правди.
«Кривда» і «Прощення» – це дві різні дійсності, які поєднати зовсім нелегко.

Прощення противиться моїй людській природі, я його можу звести лише до відмови від якихось зовнішніх дій, вчинків, причому роблячи насилля над своїми бажаннями, почуттями, емоціями. Прощення у такому християнському виконанні – це навантаження і тиск на психіку, а для когось – ґвалтування себе, що веде до неврозів та психічних проблем.

Кривда і прощення – це ніби протилежні полярності, які в мені не можуть зійтися й гармонійно поєднатися. І це буденність моєї християнської свідомості, якою я живу все своє свідоме християнське життя і вважаю це нормальним – прощаю, бо не відповідаю злом на зло! Але мій внутрішній світ – емоції, почуття, бажання тощо – не відповідає моїм зовнішнім християнським переконанням любові і прощення. Я живу у постійній облуді й не вважаю це гріхом.

Щоби дійсно зазнати і пережити прощення, хоча би тимчасово, треба пройти процес навернення – це метаноя у буквальному значенні: зміна думки, мислення, світогляду, світобачення.

На антропологічному рівні – це входження в інший стан свідомості, ефекти якого – повна переоцінка ситуації, зміна цінностей, мозок ніби працює за іншою програмою, все виглядає, розуміється й оцінюється зовсім по-іншому. Це водночас і глибше розуміння себе самого, свого мислення, своїх переконань, і часткова зміна їх.

У нашому звичайному стані свідомості, яке я називаю трьохвимірним, кривду і кривдника я вважаю чимось об’єктивним, реальним, що існує і б’є мене. Коли входжу в глибший стан свідомості – назву його чотиривимірним, то починаю розуміти себе на порядок більше й відкриваю, що кривда – це не реальність, а породження моєї трьохвимірної свідомості, результат сприйняття довколишньої дійсності трьохвимірною свідомістю. У стані чотиривимірної свідомості кривди не існує, там усе або принаймні частина того, що перед тим вважав безсенсовним, набирає сенсу, все стоїть на своїх місцях, світ довкола мене і ті ситуації, які вважалися кривдою, сприймаються як щось гармонічне, все так і має бути. У такому стані свідомості терміни «кривда», «кривдник» просто не існують, як не існують дійсності, які вони позначають. Це творіння мого хворого світогляду. Отож і відсутнє або зникає поняття «прощення».

Теологічний вимір описувати найважче, бо завжди зводимо його до раціонального виміру й втрачаємо «таїну», або залишаємо «таїну», але тоді нічого не зрозуміло. Ті, які мають досвід ігнатіянських реколекцій, можуть щось зрозуміти. У першому тижні зміна або раптовий великий стрибок свідомості – це перехід від досвіду «пекла» до досвіду Божої благодаті. Якщо це перевести на антропологічний вимір, то досвід «пекла» – це повне обнуління розумової активності, світогляду, переконань. Трьохвимірна свідомість падає до одновимірної (в моїй термінології), «пекло» – це повна ізоляція від усієї дійсності або єдина існуюча дійсність. Досвід благодаті – це стрибок у вищі рівні свідомості, коли «пекло» раптово перемінюється у «рай». У третьому тижні досвід «пекла» – це відчуття провини в смерті Ісуса всього людства й мене особисто, я вбив Божого Сина – це глибоке екзистенційне відчуття поза простором і часом. Тут усі винні, і я в тому числі. І потім стрибок – винних немає, немає ніякого гріха у вбивстві Божого Сина, вся дійсність просякнута сенсом і Божою любов’ю. І такі переходи чи стрибки як під час ігнатіянської медитації, так і під час буддійських практик – це парадокс, який зрозуміти неможливо. Тільки в буддійських практиках парадоксу менше, бо там відсутній богословський вимір, існує лише антропологічний та космологічний. Ці виміри корисні для християн як приготування до богословського досвіду, бо для християнина медитація – це пошуки Бога, а зміна станів свідомості – це щось другорядне, корисне тоді, коли спрямоване до основної мети – пошуків Бога, а не стає самоціллю.

Простий образ допоможе зрозуміти, як кривда, а за нею і прощення зникають зі свідомості та переконань. Отець Ентоні де Мелло часто вживає термін «пробудження». Усі ми знаємо, що означає пробудитися зі сну. Перехід із одного стану свідомості до іншого можна також назвати пробудженням і унаочнити таким способом: Я пробудився й по-іншому глянув на світ, в якому я живу, і на свою інтеракцію з довколишнім середовищем. Сон – це перебування у стані трьохвимірної свідомості, пробудження – перехід у чотиривимірну свідомість.

Я пробудився й що я побачив? Я перебуваю у пісочниці з дітлахами, такими ж, як і я, і воюю з ними, щось комусь доказую – чий совок чи відерко краще (у попередньому стані свідомості – це гарячі дебати, чия віра правильніша). Кривда й образа – це бурхливе життя дітлахів у пісочниці. Тепер, коли дивлюся на це як доросла людина, в мені немає ні кривд, ні образ. Тільки я не можу перебувати в пробудженому стані постійно, я повертаюся до сну, але в пам’яті стан пробудження залишається, навіть у сні розумом сприймаю дійсність принаймні частково чотиривимірною свідомістю, але сфера емоцій і почуттів повертається до трьохвимірної свідомості.

Релігійною мовою – нова людина народилася, трошки пожила й померла, повернулася до старої людини, хоча від нової людини щось залишилося. І тепер я роздвоєний, бо якщо хтось ображає, до прикладу, мої національні переконання, то нова людина розуміє, що якийсь дітлах розвалює бабку з піску, яку я збудував в пісочниці, але стара людина в мені сильніша, вона автоматично спрацьовує, я підскакую, копаю засранця в дупу і кричу: «Слава Україні!» (вчу невіжу розуму).
Такий досвід дуже часто сприяє відчуженню від трьохвимірного сприйняття дійсності, втечі у внутрішній світ чи внутрішню еміграцію. І лише з часом приходить усвідомлення, що ці виміри потрібно поєднати.