The Examen Prayer
Ignatian Wisdom for Our Lives Today
Timothy M. Gallagher, O.M.V.
переклав о. О. Кривобочок ТІ
(The Crossroad Publishing Company дала офіційний дозвіл виставити український переклад на сайт Єзуїтів в Україні на три роки)
Тімоті М. Галлагер OMV
ІСПИТ СУМЛІННЯ
ТРЕТЯ ЧАСТИНА
ЗМІСТ
- День зі св. Ігнатієм
Поступовий зріст
Початок дня
Свята меса
Час духовного спустошення
Проблема…
Відповідь…
Атаки… і рішуча відповідь
«Чи справді так можна жити?»
- День зі св. Ігнатієм
Щоранку будить він, будить моє вухо,
щоб я, як учень, слухав.
Іс. 50, 4
Поступовий зріст
Іспит сумління почнемо розглядати з щоденного досвіду св. Ігнатія. Проведемо з ним один день, який він описав в Духовному Щоденнику. Цього дня, 12 березня 1544, Ігнатій Лойола мав за собою вже п’ятдесят три роки життя, і вже давно вірно служив Богові, якого любив. На цьому етапі життя завдяки співпраці Божої благодаті з власними зусиллями, натхненими благодаттю, йому вдалося виробити в собі точну вразливість на дію Бога в своєму серці. Як пізніше побачимо, він виразно й докладно, година за годиною, усвідомлював дію Бога, який ним керує, і свої реакції на цю дію, намагаючись постійно, усім серцем й усіма силами (Мт. 22, 37) піддатися цій дії.
Але спочатку так не було. Глибока чутливість св. Ігнатія на Божі натхнення прийшла з часом. З Заповіту прочанина – його автобіографічного твору – видно, що хоча після навернення в родинному замку в Лойолі його серце було щиро віддане Богові, але на нього чекали періоди непевності й мороку. На початку дороги, стоячи перед вибором, «стомившись врешті-решт гадати про те, що робити, і не дійшовши якогось однозначного висновку» (Заповіт прочанина, 16), Ігнатій вибрати дорогу просто дозволив ослиці, вважаючи це знаком Божої волі. Це був етап, на якому він повинен був ще багато навчитися про розпізнавання та іспит сумління.
Упродовж наступних місяців у Манресі Ігнатій немудро вибирав духовні практики, духовну рівновагу осягнув завдяки рефлексії й допомозі інших (Заповіт прочанина, 19-37). Процес зростання тривав, розвивалось усвідомлення і здатність реагувати на внутрішні натхнення духа, приходила зрілість, яку бачимо в його Духовному щоденнику, в записках за 1544. Але навіть тоді, як побачимо, відбувалася внутрішня боротьба.
Як у Ігнатія, так і в кожного з нас зростання молитви іспиту сумління відбувається поступово й триває багато років. У випадку св. Ігнатія в записах за 12 березня 1544 видно плоди витривалої молитви й готовності прийняти благодать. Досвід цього дня, описаний в Духовному щоденнику, дає нам добре уявлення про силу, яку витривале практикування іспиту сумління дає всім, які йдуть дорогою духовного розвитку.
Початок дня
У середу, 12 березня 1544, Ігнатій пробудився і, як зазвичай, розпочав день тихою молитвою. Він живу у Римі разом із співбратами з Товариства Ісуса. Пізніше він так описав перебіг «звичайної» ранкової молитви:
«У звичайній молитві велика побожність, а від другої половини – велика, ясна, сяюча і ніби гаряча».
Духовний день св. Ігнатія розпочинається від молитви, наповненої відчуттям присутності Бога, яка від другої «половини» стає пліднішою й гарячішою – її починає супроводжувати відчуття ясності та світла. Отож, день св. Ігнатія розпочинається від радісного усвідомлення Бога в молитві.
Досвідчивши благословення в молитві, св. Ігнатій переходить до щоденних справ. Свідки стверджують, що для Ігнатія це були дні інтенсивної праці, майже понад сили. Єронім Доменех, співбрат св. Ігнатія, який тоді виконував функції його секретаря, написав до товаришів в Іспанії про діяльність римської спільноти в той період[1]. Упродовж чотирьох місяців Ігнатій дуже хворів; Доменех писав до співбратів, аби допомогти Ігнатію, який страждав через «постійну хворобу», і звільнити його від одного його обов’язку.
——————————————————–
Незважаючи на глибоке спустошення,
Ігнатій уважно слідкував за своїм
внутрішнім станом.
———————————————————
Незважаючи на хворобу, св. Ігнатій займався багатьма справами як у спільноті, так і поза нею. Працював над забезпеченням сакраментальної допомоги помираючим у Римі; хотів відкрити будинок для жінок у важкій життєвій ситуації. На прохання міської влади його товариші прийняли до свого дому кількох мужчин, допомагаючи їм примиритися з Церквою; один із них, перед тим, як з допомогою Ігнатія зазнав глибоку переміну серця, завдав його багато болю. Єзуїти давали також Духовні вправи. Понтифік передав їм храм св. Андрія, вони для своїх потреб допасували будинок біля нього. Доменех пише:
«Як тільки хвороба трошки вщухала, Ігнатій відразу багато працював. Його духовні діла постійно збільшувалися; багато сповідав, бо служив не тільки в домі Пані (Маргарити Австрійської), але також в домі дружини іспанського посла – що вимагало його частої присутності. Займався також примиренням осіб, посварених у важливих справах[2]; усе ще працював над конституціями Товариства і над іншими подібними справами».
Ці різноманітні обов’язки – це тільки частина щоденних занять св. Ігнатія. Як настоятель Товариства Ісуса, він повинен був водночас керувати своїми товаришами, які працювали в багатьох країнах Європи і поза нею: в Португалії, в Іспанії, в Німеччині, в Італії та в Індії.
Як бачимо, духовний досвід св. Ігнатія цього дня, середа, 12 березня 1544, припав на час великої активності, яка вимагала постійної мобілізації уваги й енергії. І цей день Ігнатій розпочав від «звичайної молитви», яка цього ранку була наповнена «великою побожністю».
Свята меса
Тепер розпочинається найважливіша подія дня св. Ігнатія: свята меса. Він входить до чернечої каплиці, аби відслужити месу; там, як зазвичай, готується до неї, молячись. Тоді з’являється перша ознака духовного неспокою:
«З каплиці я побачив, як хтось поспішно й швидко спускається сходами, і відчув, що ще не готовий служити месу, повернувся до своєї келії й готувався далі. Коли потекли сльози, повернувся в каплицю» (ДЩ 144).
Здається, що зовнішньою причиною неспокою був конфлікт із особами, які перебували біля каплиці, розташованої – як окреслив Педро Рібаденейра – в «дуже малому й вбогому» домі, де було чути все, що діялося. Але з Духовного Щоденника св. Ігнатія ми знаємо, що такий неспокій, спричинений зовнішніми причинами, зазвичай був проявом вже існуючого внутрішнього неспокою. Чи так було і в цьому випадку? Те, що скажемо далі, натякає, що так справді могло бути. Ігнатій знову готується до святої меси; тепер виразно чує Божу присутність, що його зворушує до сліз, і повертається до каплиці. Починає служити святу месу:
«Потім, під час меси, велика побожність – аж до сліз; у другій частині велика боротьба, аби закінчити, бо я не знайшов те, що шукав» (ДЩ 144).
Упродовж багатьох днів св. Ігнатій служив святу месу і молився, шукаючи Божої допомоги в справі виду вбозтва, яке йому й його товаришам слід вибрати. Тоді ясно побачив, що Бог кличе їх до повного вбозтва і повної довіри до провидіння Отця. 12 березня Ігнатій прагне знайти підтвердження цього вибору й закінчити розпізнавання. Надіється отримати це підтвердження через глибокий досвід духовної втіхи під час святої меси… а втіха не приходить. Його серце неспокійне й непевне – що має робити. Чи повинен продовжувати розпізнавання? Чи визнати, що процес розпізнавання закінчився?
Час духовного спустошення
Св. Ігнатій пише:
«Після закінчення меси і пізніше, в келії, я відчував себе повністю самотнім, без будь-якої допомоги, не відчував жодного з посередників[3] і не відчував Божих Осіб, був від них так далеко, ніби ніколи нікого з них не відчував у минулому і вже ніколи не відчуватиму в майбутньому. Приходили думки проти Ісуса чи проти когось іншого. Ці різні думки так мене бентежили, що я думав залишити дім і винайняти десь кімнату, аби уникнути галасу, або почати постити, або знову служити меси, або перенести вівтар на вищий поверх. Я ні в чому не міг знайти спокою, а прагнув уже закінчити цю справу й отримати втіху і повне задоволення» (ДЩ 145).
Це важливий текст! Побожність і ревність ранкової молитви повністю зникли. Духовна боротьба, яка розпочалася під час меси, поглиблюється, і Ігнатій переживає повне спустошення; почувається повністю відокремленим від Бога, так, ніби ніколи не відчував його допомоги і ніколи її вже не відчує. Це той самий Ігнатій, який вранці того самого дня переживав «велику побожність» в молитві і плакав, відчуваючи втіху під час приготування до святої меси…
Його починають атакувати думки проти Бога, якого любить і якому віддав своє життя, – кубло неспокійних думок, які супроводжує велике замішання в серці. Ігнатій їх помічає, виділяє і записує в щоденнику. Чи повинен залишити дім, аби знайти спокій, якого потребує, щоб почути голос Господа? Чи повинен постити й просити про благодать знайти рішення своїх проблем? Чи повинен – дивний сумнів, зважаючи на ясність здійсненого розпізнавання – відійти від прийнятого рішення про цілковите вбозтво й спочатку розпочати процес розпізнавання? Чи повинен перенести каплицю вище, далі від галасу, який спричинює в ньому внутрішнє замішання? Св. Ігнатій пише: «Я ні в чому не міг знайти спокою…».
Проблема…
Але навіть під час глибокого спустошення св. Ігнатій дуже уважно вникає в свій внутрішній досвід, помічаючи, що у внутрішній боротьбі суттєву роль відіграє його прагнення. Усвідомлює, що хоче «закінчити цю справу й отримати втіху і повне задоволення». Помітивши в собі це прагнення, Ігнатій зупиняється на ньому й далі аналізує свій духовний досвід; свідомо роздумує над ним, задаючись питаннями, чи нема в ньому чогось підозрілого:
«Також я роздумував, чи маю продовжувати, бо, з одного боку, мені здавалося, що я хотів би знайти більше знаків – як у часі, так і в месах, відслужених для свого задоволення, а сама справа була ясною, і я шукав певності не для самої справи, а щоб закінчити її так, як сам хотів; з другого боку, мені здавалося, що якщо закінчу справу в такому сум’ятті, то пізніше не буду задоволений тощо» (ДЩ 146).
Ігнатій висновує, що тут є щось підозріле. Він визнає, що результат розпізнавання щодо форми вбозтва ясний і що його неспокій не має нічого спільното з потребою додаткової певності в цій справі. Йдеться скоріше про те, що його серце призвичаїлося до певного виду втіхи під час святої меси, яка мала підтвердити закінчення розпізнавання[4]. Коли Бог не підтвердив «так, як сам хотів», то Ігнатій занурився у замішання. Роздуми над цим прагненням були плідними; він відкрив причину неспокою і вагання і почав помічати, як вирішити проблему.
Відповідь…
З цією новою інтуїцією Ігнатій знову переглянув своє прагнення отримати підтвердження «так, як сам хотів»:
«Потім я подумав, що якщо в самій справі вже немає труднощів, то якщо Богові, нашому Господові, більше сподобається закрити цю справу, не очікуючи наступних підтверджень і не відправляючи більше мес; і коли почав приймати рішення[5], <усвідомив і> відчув, що Богові, нашому Господові, більше сподобається, якщо я її зараз закінчу» (ДЩ 147).
І хоча Ігнатій тепер бачить виразно, що закінчення розпізнавання подобалося би Богові більше, але його серце – і не тільки його – ще бореться з думкою позбутися прагнення отримати підтвердження «так, як сам хотів»:
«І також відчув у собі бажання, щоб Господь прихилився до мого прагнення, тобто, щоб я закінчив тоді, коли отримаю багато втіхи; щойно я відчув цю схильність і, з другого боку, бажання Бога, нашого Господа, то почав це помічати й робити зусилля, щоб зробити так, як подобається Богові, нашому Господові».
Перший крок св. Ігнатія, щоб вийти з мороку й сумнівів, – вивчити свій внутрішній досвід і помітити прагнення, яке шарпало його серцем. Наступний крок до свободи – роздумувати про це прагнення і зрозуміти його. Але самого зрозуміння не достатньо. Св. Ігнатій почав активно робити зусилля, аби серце прийняло Божу волю. Коли це зробив, то спустошення зникло і втіха повернулася:
«І помалу темрява почала від мене віддалятися, і почали котитися сльози, і щораз більше, і мене покинуло бажання служити меси з цією метою» (ДЩ 148).
Атаки… і рішуча відповідь
Св. Ігнатій відновив ясність мислення. Намагався тепер, згідно з розпізнаванням, схилити прагнення серця до Божої волі. Замішання й сумніви зникли, а серце знову відчуло близькість Бога. Відчувши цю близькість, Ігнатій вирішив закінчити розпізнавання й перейти до наступних занять у служінні Богові. Але цими переживаннями день не закінчився. Пізніше Ігнатій помітив у собі наступні три атаки непевності, які ставили під сумнів ясність розпізнавання. Але він їх швидко й рішуче відкинув; завдяки цього його рішення отримало додаткову підтримку, а втіха підсилилася. Відбиті атаки стали каталізаторами зросту його впевненості й сили.
Перше, про що подумав св. Ігнатій: «відслужити три подячні меси до Пресвятої Тройці» (ДЩ 148) за отриману ясність і спокій. У цій на позір побожній думці він помітив непомітну спокусу продовжувати служити святі меси, що означає, що далі би розпізнавав замість того, щоби закінчити розпізнавання, отримавши потрібну ясність. Ігнатій відкидає ці навіювання й пише, що коли це зробив, то «відчув велику Божу любов, рясні сльози» (ДЩ 148). Його серце наповнює велика втіха і майже годину він відчуває «велике внутрішнє задоволення» (ДЩ 148).
——————————————————–
Духовна боротьба св. Ігнатія
принесла щедрі плоди.
———————————————————
Потім з’являється питання, чи повинен закінчити розпізнавання ввечері чи відразу. Роздумуючи про це, помічає, що сльози втіхи зникли. Розуміє, що це питання походить не від Бога, і вирішує відразу закінчити розпізнавання. Прийнявши це важливе рішення, пише: «Кінець» (ДЩ 150). Розпізнавання про вид убозтва закінчено.
Провівши першу половину дня у внутрішній боротьбі й зазнавши благодать, св. Ігнатій йде обідати. Під час обіду з’являється остання спроба поставити під сумнів результат розпізнавання, плодом якої є момент надзвичайно важливої духовної інтуїції. За столом Ігнатій переживає першу несміливу спробу знову збудити сумніви, і відразу її відкидає; пише, що це рішення супроводжувало «підтвердження слізьми і повна певність щодо рішення» (ДЩ 151). «Через п’ятнадцять хвилин» (ДЩ 152) розплющуються очі й він бачить увесь план ворога, який кілька днів намагався позбавити його миру й вплинути на його рішення; також помітив втіху, яку Бог давав йому, аби утвердити в прийнятому рішенні. Запис у Духовному Щоденнику за 12 березня 1544 закінчується ствердженням ясності, певності щодо прийнятого рішення й палкого відчуття близькості Бога. Духовна боротьба, її виразне усвідомлення, інтуїція, яка породила таке усвідомлення, послідовне устремління схилити серце до Божої волі принесли великі плоди. Тепер він може по-новому любити Господа й служити Йому.
«Чи справді так можна жити?»
А що з нами? Чи в нашому житті Божа любов проявляється слабше? Чи справді усвідомлення, що Бог щоденно діє на наше серце, для нас не таке важливе, як для св. Ігнатія? Чи справді нас мало турбує, що Бог торкається нашого серця тоді, коли молимося, коли займаємося своїми справами, коли їмо тощо? Чи ми не повинні, як Ігнатій, усвідомлювати щоденні прагнення й задаватися питанням, чи вони виражають Божу волю щодо нас?
Чи усвідомлення порухів серця для нас не важливе? Чи ми не повинні намагатися ясно зрозуміти, як на них відповідати? Чи ми не повинні, як св. Ігнатій, намагатися діяти згідно з цими порухами, які походять від Бога[6]? Чи ми не повинні розпізнавати порухи, які можуть відвернути нас від мети, яку Бог нам сьогодні визначив, і опиратися їм? Що станеться в нашому духовному житті, якщо будемо переживати їх свідомо, розуміючи, що з нами діється, і відповідаючи на них адекватно? Що буде, якщо цього не робитимемо?
Якщо би ми мусили описати в духовному щоденнику сьогоднішній чи минулі дні, то що би написали? Скільки внутрішніх духовних порухів ми не помітили, скільки зрозуміли? Як на них відповідали?
Аналіз половини дня з духовного життя св. Ігнатія добре пояснює, чому молитву усвідомлення внутрішніх духовних порухів і зусилля мудрої відповіді на них він вважав ключовим елементом духовного життя, «духовною вправою», яку слід виконувати упродовж усього дня, відповідаючи «так» на знаки Божої волі. Саме таке безустанне зосередження уваги на духовному досвіді і на відповіді на нього становить суть ігнатіянського іспиту сумління, який є предметом цієї книжки.
Іспит сумління починаємо практикувати тоді, коли суттєвим прагненням нашого серця є «пошуки й знаходження Божої волі в устрою нашого життя» (ДВ 1) і коли шукаємо те, що допомагає нам виконувати Божу волю в конкретних обставинах щоденного життя. Починаємо його практикувати, коли усвідомлюємо, що в наших серцях є багато порухів (ДВ 32), які ми повинні розпізнавати в молитві, якщо хочемо йти за тими, які ведуть до Бога, і відкидати ті, які не походять від Нього. Починаємо молитися іспитом сумління тоді, коли, як св. Ігнатій, починаємо розуміти виняткову роль, яку витривалий іспит сумління може відіграти в сповненні цього прагнення. В молитві іспиту сумління йдеться не тільки про саме прагнення; в наступній частині наших роздумів роздумуватимемо про його численні аспекти. Але це прагнення завжди є джерелом практикування іспиту сумління, бо це прагнення тотожне з усвідомленням безмірної любові Бога, який завжди біля нас, бо це прагнення народжується в нас тоді, коли хочемо щодня, хвилина по хвилині, відповідати на Божу любов, бо це прагнення розуміємо як дар, який просимо в покірній та довірливій молитві до Бога, який обіцяє серцю, яке шукає, знайти те, що воно прагне (Лк. 11, 9).
Одного разу, після закінчення курсу лекцій про св. Ігнатія і про іспит сумління, до мене підійшов один із учасників і запитав: «Чи справді так можна жити?» Це було слушне запитання. Запитання когось, хто зрозумів суть щоденних зусиль св. Ігнатія про усвідомлення дії Бога в своєму житті, аби властиво відповідати, когось, хто помітив плоди цих зусиль в його духовному житті. Як слід відповісти на це запитання? Чи справді можна так жити?
Так жив св. Ігнатій, молячись іспитом сумління і навчаючи інших так жити Духовними Вправами. Його приклад, як і приклад інших святих, показує, що сила благодаті може зробити в нас багато – більше, ніж ми могли би сподіватися. Чи ти і я можемо так жити? Точніше: Чи можемо йти тією дорогою, яка привела Ігнатія до глибокого усвідомлення порухів серця? Чи навчання св. Ігнатія про іспит сумління і духовні вправи, які мають привести нас до такого усвідомлення, можуть допомогти нам йти цією дорогою? Св. Ігнатій вважає, що так. Багато людей у цьому переконалося. Чи можливо так плідно практикувати іспит сумління, який повністю залежний від безкорисливої Божої благодаті й водночас активує всі наші здатності й сили?
В Духовних Вправах св. Ігнатій описує молитву щоденного іспиту сумління, розділивши її на п’ять етапів: подяка, прохання, роздуми, прохання про прощення, постанова поправи. В другому розділі цієї книжки роздумуватимемо над кожним етапом, запитуючи, як має виглядати їх практика, пристосована до конкретних випадків, аби допомагала зростанню нашого духовного усвідомлення і щораз кращим відповідям на порухи, які Бог збуджує в наших серцях.
[1] Monumenta Historica Societatis Jesu, Epistolae et Instructiones, I, 76, pp. 285-291.
[2] Серед цих осіб були Папа, королі і представники дуже впливових родів, які посварилися з різних причин. Св. Ігнатій намагався, до прикладу, помирити «Павла ІІІ з королем Португалії Йоаном ІІІ у 1542, Асканія Колонну з його дружиною, а також їх обох із Папою у 1543». Santiago Thió de Pol, La Intinidad del Peregrino: Diario Espiritual de San Ignacio de Loyola, Mensajero, Bilbao 1990, p. 26.
[3] Див. ДВ 147 і «потрійну бесіду», в якій св. Ігнатій просить Марію заступитися в Сина, а Сина – заступитися в Отця.
[4] Прагнення отримати таку втіху, правдоподібно, не було егоїстичним прагненням втіхи, хоча частково так могло бути, але постало з усвідомлення важливості розпізнавання виду вбозтва і з великої потреби отримати від Бога підтвердження щодо рішення про далекосяжні наслідки для нього й його сучасних і майбутніх товаришів. Він прив’язався до певного виду підтвердження, не відкриваючись на підтвердження, яке Бог хоче йому уділити (ДВ 154).
[5] ДВ 175-188. «Вибір» у цьому контексті в св. Ігнатія означає процес молитви, в якому помічаємо Божу волю і розпочинаємо її виконувати в своєму житті.
[6] Усвідомити, зрозуміти, діяти: це трирівнева парадигма ігнатіянського духовного розпізнавання (ДВ 313).
