The Examen Prayer
Ignatian Wisdom for Our Lives Today
Timothy M. Gallagher, O.M.V.
переклав о. О. Кривобочок ТІ
(The Crossroad Publishing Company дала офіційний дозвіл виставити український переклад на сайт Єзуїтів в Україні на три роки)
Тімоті М. Галлагер OMV
ІСПИТ СУМЛІННЯ
ДРУГА ЧАСТИНА
ЗМІСТ
І. ПРАГНЕННЯ
- Відкриття іспиту сумління
Тридцять років подорожування
Найглибше прагнення людського серця
Вчитися іспиту сумління
І. ПРАГНЕННЯ
- Відкриття іспиту сумління
І ось я побачила Його і шукала Його, мала Його
і прагнула Його. І мені здається,
що так є і так має бути в нашому житті.
Джуліана з Норвича
Мандрівка довжиною у тридцять років
Перший раз я почув про іспит сумління тридцять років тому в семінарії. Під час новіціяту – рік, відведений духовному вишколу – ми вивчали нашу духовну традицію та різні способи молитви, які нам пропонували, такі як роздуми над Святим Письмом, літургійна молитва, духовне читання. Серед цих видів молитви був і іспит сумління.
Ми довідалися, що молитва іспиту сумління містить п’ять кроків: потрібно подякувати Богові за благодаті дня, який ми пережили, просити Його про благодать помітити й долати свої слабкості й падіння, роздумувати над прожитим днем, помічаючи в ньому свій духовний досвід і, там, де потрібно, просити в Бога прощення, укласти план наступного дня. Пізнавши ці п’ять кроків, в мене склалося враження, що маю справу з упорядкованою формою молитви; вона здавалася мені дуже сенсовною. Я хотів навчитися так молитися. Я хотів увійти в справжнє молитовне життя, яке уможливлює духовний розвиток. Отож вирішив включити іспит сумління в практику молитви.
Але, згадуючи тамті часи, не пригадую, щоби іспит сумління справив на мене велике враження. Я його прийняв, але інші форми молитви здавалися мені важливішими, особливо роздуми над Святим Письмом й різні види літургійної молитви: меса, псалми, літургія годин. Я прийняв іспит сумління як звичайну частину ревного молитовного життя. Він не здавався мені ані важким, ані важливим для мого духовного життя.
В семінарії я прочитав відому статтю о. Жоржа Ашенбреннера ТІ про іспит сумління; вона справила на мене велике враження, як і на багатьох інших[1]. Згадуючи тамті часи, розумію, що тоді я ще не міг повністю зрозуміти, про що він писав. Але його роздуми мені подобалися. О. Ашенбреннер представив привабливе бачення іспиту сумління як допомогу в знаходженні Бога в подіях дня. Він писав: «Іспит сумління – це щоденні інтенсивні вправи розпізнавання в повсякденному житті». Але в тамті часи те, що розуміємо під «розпізнаванням», залишалося поза горизонтом моєї формації та досвіду.
——————————————————–
І тут я зрозумів, яку важливу,
і навіть ключову роль у духовному житті
може відіграти іспит сумління.
———————————————————
Через чотири роки я виконував духовні вправи св. Ігнатія. Для мене це був сильний досвід. Ці тижні інтенсивної молитви під керівництвом духовного керівника були чудовим часом поглиблення і розуміння духовного життя. Тоді я знову зустрівся з іспитом сумління. Досвід був подібним до попереднього. Іспит сумління здавався мені розсудливою духовною практикою. Я хотів і пробував його практикувати. Іспит сумління був частиною мого молитовного життя, хоч і маргінальною.
Після закінчення семінарії почалося активне служіння. Практикуючи іспит сумління багато років, я завжди дотримувався однієї схеми. Упродовж кількох місяців ввечері виконував іспит сумління, принаймні кілька хвилин. Потім моя ревність слабнула. Часом тему іспиту сумління піднімав у розмовах із своїм духовним керівником. Під час реколекцій, зазвичай, я збуджував у собі постанову ревно практикувати цю молитву. Знову починав його практикувати, і знову все повторювалося. Хоча я хотів, щоб мій іспит сумління був більш плідним, але мав багато роботи і це не було моєю найбільшою турботою.
Виконуючи перший раз у житті ігнатіянські реколекції, я відразу полюбив багатство духовних Вправ. Під час навчання і після закінчення навчання я хотів про них більше довідатися. За якийсь час мене почали просити давати ігнатіянські реколекції; прохань було щораз більше. Я швидко зорієнтувався, що не зможу їх давати, якщо не вивчу краще практику розпізнавання. Я почав серйозно вивчати розпізнавання за методом св. Ігнатія. За деякий час, все ще вагаючись, почав говорити про розпізнавання під час реколекцій.
Мене вразили реакції. Здавалося, що реколектанти знаходять у св. Ігнатія пояснення власного духовного досвіду, і його практичні поради мали велику вартість для їхнього духовного зростання. Перший раз я помітив силу ігнатіянського навчання про розпізнавання: помічати, розуміти і відповідати на різні духовні порухи серця у спосіб, який в щоденному житті непомильно торує дорогу до Бога. Я спостерігав, як ці вказівки дають реколектантам нову надію і нову свободу. Часто під час зустрічей колишні учасники реколекцій розповідали про тривалі благодаті й надію, яку знайшли в навчанні св. Ігнатія про розпізнавання.
В питанні іспиту сумління такий досвід привів мене до несподіваного відкриття. Я раптово усвідомив, що якщо іспит сумління є, як раніше написав о. Ашенбреннер, «щоденними інтенсивними вправами розпізнавання в повсякденному житті», то він може відіграти корисну і навіть ключову роль у духовному житті. Це спосіб реалізації в щоденному житті ігнатіянської практики розпізнавання, а про її духовну силу я переконався раніше, бачачи учасників реколекцій, які я проводив. Перший раз я справді зацікавився іспитом сумління і вирішив краще його пізнати.
Під час реколекцій я почав говорити, що іспит сумління допомагає практикувати ігнатіянське розпізнавання поза реколекціями, в щоденному житті. З реколекційних наук постали семінари для тих, хто хотів зглибити цю тему поза реколекціями. Але я не був повністю задоволений зі своїх старань. Хоча щиро й переконливо говорив про значення іспиту сумління, але в своєму житті все ще змагався з ним, пробуючи його правильно практикувати.
Тепер я насправді хотів молитися іспитом сумління, надіючись на результат, який, як здавалося, обіцяла ця практика – щоденний зріст усвідомлення і єдності з Богом. І щось справді почало мінятися. Зазвичай я молився іспитом сумління наприкінці дня кілька хвилин, часом більше. Зміна полягала у відкритті першого кроку: я почав шукати благодаті, які Бог уділив мені в прожитому дні, і дякувати за них. Я відкрив, що можу це робити і що це означає суттєву зміну. Помічаючи дари Бога перед тим, як заснути, я часто відчував піднесення серця.
Поступово я відкрив, що можу також молитися п’ятим кроком, плануючи наступний день і роздумуючи в присутності Господа – як його переживатиму. Цю практику я визнав дуже корисною, особливо коли зрозумів, що мені потрібно впорядковувати день, який на мене чекає. Завдяки п’ятому пункту я почав виразніше помічати, чого очікує від мене Господь, які пріоритети слід визначити і як наступного дня організувати час, щоб сповнити ці очікування. Але мені ще не вдавалося молитися трьома середніми пунктами: прохання про світло й силу, роздуми над прожитим днем і прохання про прощення. Я чогось добився, але в практикуванні іспиту сумління мені ще чогось бракувало.
Мені ще важко було дотримуватися рішення щоденного практикування іспиту сумління, хоча я з ентузіазмом розповідав про його важливість. Якось, задумавшись над ситуацією під час реколекцій, я попросив мого духовного керівника регулярно розмовляти про іспит сумління під час наших щомісячних зустрічей. Ми робили це більше року. Помалу я навчився про іспит сумління ще чогось, як вважаю, дуже важливого: молитва іспиту сумління вимагає присутності іншої особи або осіб, які супроводять нас в духовній подорожі.
Такою була тоді моя ситуація з іспитом сумління: я покращив розуміння його духовного багатства, справді прагнув ним молитися, зробив у цій царині поступ, але мене ще турбували старі проблеми. Я бачив розбіжність між тим, що говорив іншим, і тим, що сам пережив.
Якось я зустрів людину, яка сумлінно виконувала іспит сумління і переживала його дуже глибоко. Мені здавалося, що ця людина має близькі стосунки з Богом, автентичність її життя й служіння не викликала сумнівів. Її свідчення промовило до мого серця, показуючи, що практика іспиту сумління справді може бути плідною. Але, незважаючи на це, ця людина здавалася мені винятком, беручи до уваги повсякденні труднощі, зв’язані з іспитом сумління. Я думав, що більшість із нас може в цій царині зробити якийсь поступ, але щоденне спілкування цієї людини з Богом здавалося мені понад моїми можливостями.
Але тоді сталося ще щось. Часом, коли я навіть не старався, здавалося, що іспит сумління «знаходив мене» сам. Це був дар благодаті. Одна монахиня, яка перестала молитися іспитом сумління, пише: «Цікаво, що кілька років тому я почала усвідомлювати, що регулярно ввечері спонтанно задумуюся над прожитим днем, стаючи перед Богом. Іспит сумління сам мене знаходить! Для мене це доказ, що іспит сумління – необхідний елемент розвитку духовного життя». Вона має рацію.
Якось ввечері я пішов до університетської каплиці на набожество, під час якого молилися і співали. Мої друзі наполягали, щоб я пішов, отож я пішов – частково тому, щоби зробити їм приємність, а частково – з цікавості. Цей молитовний вечір припав на особливо важкий період мого життя. Я тоді виконував важливу функцію, і праця йшла добре, але всередині я засихав. Був дуже обтяжений багатьма заняттями й не знав, як справитися з вигоранням, депресією й духовним спустошенням, які дуже часто переживав. Це фізичне й внутрішнє обтяження наростало упродовж кількох років; я не до кінця розумів, що був на границі зриву. Але я розумів, що мій стан важкий, і пробував різні способи, аби розпорошити фізичний, емоційний та духовний морок, який мене огортав: помножував побожні практики, молився, відпочивав від праці. Але проблема не зникла.
Ми зайшли до університетської каплиці. Там було 600-700 людей, переважно студентів, які сиділи, стояли, були в кожному куті каплиці аж до дверей. Набожество тривало дві з половиною години. Я швидко відчув сором через щирість і глибину молитов людей, присутніх у каплиці. Їх молитви були ревними, передалися мені, і я швидко почав молитися так само.
Дві з половиною години – це багато часу, коли ви не мусите реагувати на різні нагальні проблеми, над нічим не працювати, не приймати телефонні дзвінки, не писати на комп’ютері, з ніким не розмовляти і не відчувати тиску, пов’язаного з наступним завданням. Перший раз після довгого періоду часу я просто затримався. Тут, у переповненій каплиці, я міг віддатися молитві, яка мене оточувала.
Я відчував єдність із людьми довкола мене і водночас був сам на сам з Господом. Я просив Бога про допомогу, про просвічення, про силу діяти. Під час цього набожества перший раз цілком виразно зрозумів, в якій перебуваю ситуації. Я повинен був визнати свою неспроможність виграти битву. Також ясно зрозумів, що маю робити, аби відбулися зміни. Що найважливіше, я відчув потребу чиєїсь допомоги. Відчув, що мушу відверто поділитися моїми проблемами з кимось компетентним і мудрим, хто знає мене і те, що я пережив, і дозволити йому мене вести.
Після повернення додому я зайшов до каплиці. Сидів там і в щоденнику писав те, що зрозумів під час набожества. Наступного дня свої рішення почав вводити в життя. Цей вечір благодаті був у моєму житті зворотною точкою під багатьма аспектами; чим більше часу минає від цієї події, тим більше я за неї вдячний, коли про це згадую. Сьогодні вважаю, що цей дар благодаті й усе, що з цього виникло, поєднувалося в якийсь спосіб із найглибшою причиною опору щодо іспиту сумління. Думаю, що іспит сумління в своєму найглибшому вимірі відкривається перед нами тільки тоді, коли визнаємо власне безсилля і зрозуміємо потребу дати себе вести Богові. Тоді в нас пробуджується глибоке прагнення йди дорогою, яку нам показує Господь; тоді розуміємо, що потребуємо щоденної молитви іспиту сумління, яка нам допоможе знайти цю дорогу.
Цього вечора іспит сумління сам «знайшов мене». Ці дві з половиною години були для мене молитвою іспиту сумління. З огляду на наступні роздуми, говоритиму про цей вечір, розділивши його на п’ять кроків, за допомогою яких св. Ігнатій описує іспит сумління, кроків, яких я навчився дуже давно, не розуміючи ще їх багатства.
Коли я молився в університетській каплиці, то просив Господа про світло і силу (другий крок). Молячись, я роздумував над своєю ситуацією і пов’язаними з нею порухами серця (третій крок). Планував перед Господом, що маю робити наступного дня (п’ятий крок). Вдячність (перший крок) була вже на початку в спокою, який мене огорнув разом із ясністю розпізнання. Цю вдячність відчуваю щораз більше, чим частіше згадую цей вечір; тепер зростає усвідомлення багатьох благословенних плодів цього досвіду. Четвертий крок (прохання про прощення) ще не був присутній в моєму розумі й серці. Мабуть, для того потрібно було ще часу. Правдоподібно, принаймні частково, я все ще боровся з прийняттям люблячого прощення Бога, захищаючись від його шанобливих і життєдайних обіймів, які тоді я розумів скоріше як визнання своєї повної поразки.
Подібний досвід також вчить мене, що іспит сумління – це Божий дар, дар благодаті, а не лише плід людський старань та зусиль. Цей досвід учить мене, що іспит сумління – це справжня молитва, щось, про що ми просимо Бога, а не людські здобутки.
З плином часу я щораз краще розумію, чому Ігнатій так наполегливо рекомендував іспит сумління. Іспит сумління – це спосіб регулярно перебувати в Божій присутності, щоби Боже світло і любов могли зцілити нашу темряву і вказати нам дорогу до духовного розвитку. Якщо кожного дня відкриватимуся так на Божий голос, то багато що може змінитися.
Найглибше прагнення людського серця
Тепер я вже знаю, чому цей вид молитви має таке велике значення. Звичайно, що іспит сумління не можна вважати окремою формою молитви. Прагнення іспиту сумління народжується з ще глибшого прагнення. Це фундаментальне прагнення виражають, до прикладу, слова св. Джуліани з Норвичу, приведені на початку цього розділу, і подібний зміст часто зустрічаємо на сторінках Святого Письма:
«Боже, ти Бог мій! Тебе шукаю пильно.
Тебе душа моя прагне,
тебе бажає тіло моє» (Пс. 63, 2).
Основою цього першого прагнення є любовне прагнення єдності з Богом, який нас любить. Це прагнення підживлюють різні форми молитви, такі як роздуми над Святим Письмом, літургійна молитва чи духовне читання. Але іспит сумління – це особлива молитва, яка полягає у конкретних пошуках ситуації кожного дня, коли проявляється Божа любов, ситуації, в якій мене Бог сьогодні веде, на розпізнанні – що в мені опирається Божому проводові, на відкриванні зростання, до якого Бог кличе мене завтра, аби це глибоке прагнення ще більше наситити. У духовному житті ніщо не може замінити молитву, яка спрямована до усвідомлення щоденного Божого проводу в нашому житті.
Одна жінка розповіла мені про молитву, яку почала практикувати у віці п’яти років. Ніхто її цього не вчив, просто почала так спонтанно молитися. Бог і Божа любов були для неї чимось реальним. Щовечора перед сном вона клякала біля вікна в своїй кімнаті й відмовляла Отче наш. Потім вибирала якесь повчання, щось, що мама говорила їй цього дня, до прикладу: «Не говори погано про інших», і запитувала Бога: «Чи сьогодні я це робила?» Якщо стверджувала, що цього дня про нікого не говорила погано, то раділа. Якщо помічала, що це робила, то сумувала й просила Бога про прощення. Потім йшла спати з усвідомленням близькості Бога і з впевненістю про Божу любов до неї.
Розповіла мені також, що якось бігала разом з друзями. Одна дівчинка відставала, отож її залишили й побігли далі. Бачила сум на обличчі цієї дівчинки. «Під час вечірньої молитви Бог сказав мені, що ми ніколи не повинні ранити інших своєю силою й дарами; повинні допомагати іншим». Вона це завжди пам’ятала. Спомини тамтого досвіду і прагнення жити Божим словом, яке тоді почула, викликають у неї сльози, коли про це говорить.
Цей звичай вечірньої молитви прийшов до неї природно, спонтанно і безрефлексійно. Це був спосіб розмови з Богом.
У такий спосіб вона молилася майже до тридцятого року життя. Коли їй минуло тридцять років і вперше почула про ігнатіянську духовність і про іспит сумління, то вигукнула: «Господи, відчуваю, ніби повернулася додому. Це я робила все життя – від п’ятирічної дитини. Формулювання «іспит сумління» – це просто те, що я робила завжди».
Іспит сумління «знайшов» також і цю жінку.
Думаю, що іспит сумління знаходить нас тоді, коли наше серце волає: «Боже, Тебе душа моя прагне, тебе бажає тіло моє». Це найглибше прагнення пробуджує в нас інші прагнення: чути Божий голос упродовж усього дня і відповідати на нього усією силою своєю, всією душею, усім серцем і розумом (Мр. 12, 30). Серце, яке так волає, хоче «чувати» (Мт. 25, 13), хоче завжди бути «уважний і чуйним» (Мр. 13, 33), розпізнаючи час приходу Господа, якого любить. Це серце прагне зустріти Бога, який є Емануїлом (Мт. 1, 23), який з нами завжди, щодня, в кожній хвилині нашого життя (Мт. 28, 20). Таке серце прагне молитви, яку св. Ігнатій у нашій духовній традиції називає іспитом сумління.
Св. Ігнатій – як і в інших питаннях – надає прагненню конкретну форму, яка завжди присутня в наших серцях. Хоча його прагнення може часом придушувати поспішність і тягар наших завдань чи проблем, але воно завжди в нас живе, хоча не завжди дає про себе знати. І серце, хоча залишається не сповненим, але знає, що йому бракує чогось важливого, і тужить за новою глибиною і за більшою єдністю з Богом в щоденному житті. Бо остаточно кожне людське серце волає: «Тебе душа моя прагне, тебе бажає тіло моє». Описуючи іспит сумління, св. Ігнатій просто виразив щось, чого прагне наше серце, щось, що – може не дуже усвідомлено і не послідовно – робить завжди: безустанно, в гаморі й багатстві вражень, в радості й в страху, в надії і в болю, у чуді щоденного життя постійно шукає Бога, який, і лише Він, може повністю заспокоїти цю тугу. Ігнатіянський іспит сумління – це засіб, чудове й дієве знаряддя для щоденного заспокоєння цього прагнення.
Вчитися іспиту сумління
Коли я писав цю книжку, то зустрічав людей, які описували свій досвід іспиту сумління. Їх свідченні подані на сторінках цієї книжки. Серед них люди різних станів та покликань: миряни, монахині, священники, подружні пари. Я їм вдячний. Багато чого про іспит сумління я навчився від них.
Я помилявся, думаючи, що дуже мало людей насправді витривало й плідно молиться іспитом сумління.
– Заміжня жінка сказала, що молиться іспитом сумління вже п’ятдесят років.
– Мати чотирьох дітей визнала, що регулярно молиться ним уже сімнадцять років відтоді, як перший раз про нього почула.
– Лікар сказав, що вже двадцять три роки практикує іспит сумління.
– Подружня пара розповіла про іспит сумління, яким молиться від дня шлюбу.
– Священники, монахи й монахині дуже просто розповідали про багаторічний досвід іспиту сумління.
Часом мої запитання про ревність у молитві їх дивували; щоденна молитва іспиту сумління здавалася моїм співрозмовникам очевидною практикою, невід’ємною частиною щоденного перебування перед Богом. Вони вважали, що це щось звичайне і загальне, не уявляли життя без щоденного іспиту сумління.
Від цих вірних людей я довідався, що не тільки я маю досвід боротьби, поєднаний з гарячим прагненням практикувати іспит сумління. Часом вони дуже старалися, аби практикувати цю молитву. Інші спочатку вважали іспит сумління чимось особливим, і щойно з часом відкрили його в особистому досвіді. Ще інші відчували, що іспит сумління торкається їх глибоких зранень; після зцілення практика іспиту сумління ставала більш радісною й наповненою надією, вела до духовного зростання. Деякі багато років витривало молилися іспитом сумління, хотіли його покращити, але не знали, як це зробити. У цій книжці розповімо про таку боротьбу: подивимося на причини, поміркуємо над їх значенням у світлі провіденційної любові Бога в нашому житті й над кроками, які слід вчинити, аби усунути перешкоди.
——————————————————–
Відкриваю, що коли витривало
практикую цю молитву,
то вона вносить у моє життя
багато благословенних плодів.
———————————————————
Але іспит сумління мені все ще не дається легко. Те, що я його навчаю інших, і ще більше те, що пишу про нього книжку, мобілізує мене повніше «піддатися» цьому досвідові. Часто, коли надходить пора іспиту сумління, мені все ще важко відкласти свої справи й в присутності Господа поміркувати над минулим днем. Часом зволікаю дуже довго, а втома перешкоджає молитві. У глибшому вимірі часто чиню опір покликові віддати владу над своїм життям і не дозволяю Богові вести мене. Чи ця боротьба колись припиниться? Якщо з минулого можна виснувати те, що буде в майбутньому, то мабуть, що не припиниться.
Але щось змінилося. Завдяки вивченню, навчанню інших і писанню книжки про іспит сумління, а передовсім завдяки свідченню інших, які так витривало і вірно його практикують, сьогодні знаю щось, чого я не знав тридцять років тому: іспит сумління – це не маргінальна частина молитовного життя. Тепер краще розумію, чому сам св. Ігнатій молився ним так витривало і чому вважав його найважливішою «духовною вправою». Знаю, що з його досвіду й текстів про іспит сумління можу багато навчитися. Знаю, що він може мені допомогти зростати в цій молитві духовного чування, якого, незважаючи на весь поверхневий опір, насправді прагну.
Відкриваю, що коли витривало практикую цю молитву, то вона вносить у моє життя багато благословенних плодів. Подібність між фізичними і духовними вправами, про яку говорить св. Ігнатій, дійсна (ДВ 1). Якщо регулярно виконую фізичні вправи, то починаю їх хотіти, і відчуваю їхню нестачу, якщо їх припиняю. Щось подібне і з іспитом сумління. Чим витриваліше молюся, тим більше його прагну, і тим більше мені його бракує, якщо я занадто «зайнятий» чи «втомлений», щоби молитися.
Якщо витривало молюся іспитом сумління, то час, призначений на цю молитву, стає часом спокою, вільним від щоденного поспіху. Він поєднується з іншими моментами молитви, і тому, незважаючи на часті розпорошення, мені легше перебувати з Богом упродовж дня.
Через молитву іспиту сумління краще усвідомлюю дари, дані мені Богом цього дня. Вони помалу починають до мене промовляти про дуже реальну любов.
Починаю помічати «малі», але суттєві справи. До прикладу, помічаю, що зусилля, які вкладаю, аби наблизитися до якоїсь особи, підносять моє серце. Згадуючи цей досвід і роздумуючи над ним, зі здивуванням відкриваю, що тепер відчуваю менший внутрішній опір, щоб зустрітися з особами, які здавалися мені відразливими. Усвідомивши це, можу планувати подібну поведінку щодо цих та інших осіб, якщо Господь додасть мені відваги. Іспит сумління вносить щось нове в моє духовне налаштування.
Також швидше помічаю, коли чогось боюся і коли на чомусь надмірно наполягаю. Визнаю це Богові під час іспиту сумління й прошу про світло й силу для зростання. Зростання не завжди легке… Щораз краще пізнаю своє молитовне життя, навички, які мені допомагають, і які мені перешкоджають молитися. Можу точніше оцінювати моє духовне життя.
Врешті знаю, що ці крихти знання, які я здобув, вивчаючи іспит сумління, – це перші малі й невпевнені кроки, завдяки яким стою на порозі безмірної, щораз більшої царини досвіду, наповненого духовною красою. Знаю, що йтиму вперед, якщо тільки дозволю Богові вести мене.
Знаю, що цією дорогою йшов колись св. Ігнатій. Подолавши поріг витривалого, систематичного щоденного іспиту сумління, він зайшов далеко в глибину світу духа і знайшов Бога в усьому. На основі свого досвіду в спосіб, винятковий для нашої духовної традиції, описав пройдений шлях, пояснюючи нам молитву іспиту сумління.
На сторінках цієї книжки разом із св. Ігнатієм ми будемо мандрувати цією дорогою. Вслухатимемося в його свідчення і зглиблюватимемо його навчання про іспит сумління. Цей досвід і навчання можуть допомогти нам відчинити ці духовні двері. Бог, якого шукаємо і якого прагне наша душа, кличе нас пройти через них і чекає на нас з дарами ясного духовного усвідомлення і з обіймами своєї любові.
[1] George Aschenbrenner SJ, Consciousness Examen, “Review for Religious” 31 (1972), pp. 14-21.
