The Discernment of Spirits

An Ignatian Guide for Everyday Living

Timothy M. Gallagher, O.M.V.

 

переклав о. О. Кривобочок ТІ

(The Crossroad Publishing Company дала офіційний дозвіл виставити український переклад на сайт Єзуїтів в Україні на три роки)

 

Тімоті М. Галлагер OMV

 

ДУХОВНЕ РОЗПІЗНАВАННЯ

 

Третя частина

 

ЗМІСТ

 

  1. Духовна втіха (правило 3)

Відчутний досвід любові Бога

Специфічно духовна втіха

Види духовної втіхи

«Завдяки якому вона спалахує любов’ю до свого Творця і Господа»

«Внаслідок цього вона не може любити жодного створіння на землі заради нього самого, а лишень у Творці всього сущого»

«Коли душа проливає сльози, які спонукають її… до любові до свого Господа»

«Зрештою, втіхою називаємо будь-яке зростання надії, віри і любові»

«А також внутрішню радість, яка закликає і притягує до речей небесних»

 

  1. Духовне спустошення (правило 4)

Час випробувань

Специфічно духовне спустошення

Види духовного спустошення

«Затьмарення душі»

«Душевне сум’яття»

«Потяг до речей низьких та земних»

«Занепокоєння з приводу різних тривог та спокус»

«Ссе це схиляє до зневіри, браку надії і любові»

«Людина відтак стає бездіяльною, байдужою та сумною»

«Відчуваючи відокремленість від свого Творця і Господа»

«Думки, породжені» втіхою і спустошенням

 

 

  1. Духовна втіха (правило 3)

 

Часом моє серце відчуває ніби

переповнюється радістю, світлом,

свободою і втіхою…

Часом мої очі наповнюються

сльозами вдячності до Бога

Розповідь прочанина

 

Відчутний досвід любові Бога

 

27 червня 1916 року Раїса Марітен, дружина філософа Жака Марітена, письменниця, жінка глибокої любові до Бога, описала свій досвід молитви цього дня. Після меси прийшов час індивідуальної молитви. З 9-ї до 12-ої вона займалася продовженою «oraison», – як вона називала молитву, яка часто захоплювала її в цей період життя. Спочатку її серце б’ється рівномірно. Потім вона починає відмовляти літанію до Пресвятого Серця Ісуса і відчуває, що може промовити тільки кілька перших слів, серце просто викликує: «Kyrie eleison: Господи, помилуй». Вона пише:

«Перша інвокація Kyrie eleison повністю мене поглинула, мій розум зупинився на Особі Отця. Я не могла переключити увагу на щось інше. Солодкість, привабливість, вічна молодість небесного Отця. Раптом сильне відчуття Його близькості, ніжності, незбагненної любові, яка спонукає Його вимагати нашої любові й уваги. Глибоко зворушена, я витерла дуже солодкі сльози… Радість, що можу називати Його Отцем із великою ніжністю, відчувати Його таким добрим і таким близьким до мене»[1].

Ми відразу відчуваємо, що перебуваємо на святій землі й що можемо наблизитися до такого досвіду тільки з почуттям великої пошани. Там присутня таїна Божої дії в людському серці. Ігнатій називає такий досвід «духовною втіхою» і присвячує йому третє правило, яке описує дію Божої любові в серці людини. Проста і неприкрашена мова цього правила, подібно як і двох попередніх, зроджена з духовного досвіду й виражає його велике багатство.

У перших чотирьох правилах Ігнатій подає фундамент для розпізнавання; інструктивний тон, який ми бачили в перших двох правилах, продовжується у третьому й четвертому правилах. Перші два правила зосереджені на фундаментальному напрямку духовного життя особи і на тому, як цей напрямок впливає на дію духів. Третє й четверте правило зосереджуються на духовних порухах серця, духовних хвилюваннях, які становлять «матеріал» для розпізнавання. Ігнатій продовжує пояснювати основний елемент розпізнавання, який вже міститься в назві правил; ці правила допомагають відчувати, розуміти, відкидати або приймати «різні порухи, викликані в душі». Ці порухи він називає духовною втіхою (правило 3) і духовним спустошенням (правило 4). У цій главі ми розглядатимемо духовну втіху.

 

Специфічно духовна втіха

 

У третьому правилі Ігнатій пише:

«[316] Правило третє. Про духовну втіху. Втіхою називаємо такий стан душі, коли в ній зароджується певний внутрішній порух, завдяки якому вона спалахує любов’ю до свого Творця і Господа; внаслідок цього вона не може любити жодного створіння на землі заради нього самого, а лишень у Творці всього сущого. Подібним чином досвідчуємо таку втіху, коли душа проливає сльози, які спонукають її – чи то з жалю за свої гріхи, чи через Страсті Господа нашого Ісуса Христа, чи з якихось інших причин, що безпосередньо пов’язані зі служінням Йому та Його прославою, – до любові до свого Господа. Зрештою, втіхою називаємо будь-яке зростання надії, віри і любові, а також внутрішню радість, яка закликає і притягує до речей небесних і до спасіння своєї душі, сповнюючи її миром і супокоєм у Творці й Господі».

Третє й четверте правила також починаються з назви (визначення), і це змушує нас уважно придивитися до цих назв. В назві Ігнатій пише: «Про духовну втіху». Не просто «втіху», а втіху з прикметником: «духовну втіху». Прикметник «духовну» означає, що в розпізнаванні духів Ігнатій розрізняє два види втіхи: духовну і не-духовну[2]. Розрізнення вирішальне для розпізнавання духів; справжнє розпізнавання духів можливе тільки тоді, коли ми засвоїмо це розрізнення. І тому до цього слід уважно придивитися.

Ігнатій використовує слово втіха згідно з загальним значенням цього слова: щось радісне, захоплююче, що дає радість і мир. Модифікуюче слово духовна, яке вже було у нашому описі духовного усвідомлення в главі 1, має тут те саме значення. Говорячи про духовне усвідомлення, ми зазначали, що серед багатьох порухів, які нуртують у наших серцях, деякі мають особливе значення для нашого життя вірою й виконання волі Бога. Ми говорили, що вид внутрішнього усвідомлення, який уважний до цих духовно важливих порухів у серці, супроводжуючих їх думок і до їхнього впливу на наше життя вірою й виконання Божої волі, є духовним усвідомленням. Аналогічно Ігнатій тут говорить про духовну втіху: радість, порухи, які піднімають серце (отож «втіха»), що безпосередньо впливає на наше життя вірою і виконання волі Бога (отож «духовна»). Деякі приклади допоможуть зрозуміти різницю між двома видами втіхи – духовної і не-духовної.

Людина зазнає велику радість, надихаючий досвід у своєму житті. Це дари люблячого Творця, і ми багатіємо ними. Але не весь цей досвід духовний у значенні, яке ми вже окреслили; не весь має прямий і безпосередній стосунок до нашого життя вірою й виконання волі Бога. Такий досвід може включати радість серця від контакту з природою, коли ми захопленні й наповнені енергією її краси й спокою, або внутрішні порухи від слухання гарної музики чи споглядання великих витворів мистецтва. Дружня компанія і задушевні розмови з близькими і друзями також дають почуття радості. Фізичні вправи також можуть збудити відчуття фізичного задоволення й сили[3]. Такий досвід добрий, і Творець бажає його для нас, але це не духовна втіха в значенні, яке Ігнатій надає їй. Такий досвід не має прямого і безпосереднього стосунку до нашого життя вірою і виконання волі Бога. Зрозуміло, що слово не-духовна не має негативного значення. Цей термін просто вказує, що така втіха – це рівень нашого досвіду, інший від духовної втіхи, про яку Ігнатій говорить у своєму навчанні про розпізнавання[4].

Не-духовна втіха, хоча не є духовною у прямому значенні, але може бути трампліном для специфічно духовної втіхи. Наступні приклади покажуть різницю і зв’язок, який може бути між цими двома видами втіхи.

7 червня 1897, в останнє літо життя св. Терези з Лізьє, вона зустрілася зі своєю старшою сестрою Поліною в саду кармелітського монастиря. Поліна описує це так:

«Спускаючись зі сходів, вона побачила справа, під кущем, малу білу курку, яка крилами закривала усіх своїх курчат. Деякі з них тільки висували свої голівки. Вона затрималася і задумливо дивилася на них. За хвилину я дала їй знак, що вже треба повертатися. Її очі наповнилися сльозами. Я сказала: «Ти плачеш!» Вона закрила рукою очі, плакала ще більше і відповіла мені:

«Зараз я не можу тобі відповісти; я дуже зворушена…»

Ввечері в своїй келії вона мені сказала з небесним виразом обличчя:

«Я плакала на думку, що добрий Бог використав це порівняння, щоб ми повірили в його ніжність. Він був таким упродовж усього мого життя! Він повністю сховав мене під своїми крилами!… Сьогодні, коли я залишала тебе, то плакала, піднімаючись сходами, я не могла себе опанувати, я спішила до нашої келії; моє серце переповнювала любов і вдячність»[5].

Ми знову на святій землі… Тереза стоїть в саду і споглядає чарівну сцену природи: квочка захищає курчат своїми крилами. Коли Тереза споглядає, в ній розвивається процес мислення і відчування. Спочатку сама картина приносить їй радість. Поступово горизонт розширюється і вона згадує, що Ісус використав цей образ для опису своєї великої любові до людей: «Скільки разів хотів я зібрати дітей твоїх, як квочка збирає курчат своїх під крила» (Мт. 23, 37). Вид квочки, яка захищає своїх курчат, пробуджує в пам’яті слова Псалма: «Бо ти прийшов мені на допомогу, і в тіні крил твоїх я ликуватиму» (Пс. 63, 8). Як тільки біблійне розуміння цієї картини розгортається в її думках, серце Терези звертається з радістю до Бога й вона починає плакати: «Я плакала на думку, що добрий Бог використав це порівняння, щоб ми повірили в його ніжність».

Потім вона робить наступний крок у внутрішньому процесі. Тереза вже перейшла від картини в саду до загального біблійного навчання; тепер вона переходить від загального біблійного навчання до відчуття \ усвідомлення, як це навчання освітлює її особисте життя: «Він був таким упродовж усього мого життя! Він повністю сховав мене під своїми крилами!». Вона так зворушена, що не може говорити, тільки плаче, мовчки проявляючи глибоку й радісну вдячність, яка переповнює її серце перед Богом.

Цей процес розпочинається із споглядання красивої картини природи; Тереза відчуває задоволення, спостерігаючи за квочкою, яка захищає свої курчата. Можемо сказати, що Тереза досвідчує не-духовну, природну втіху. Її серце захоплюється – це відповідь здорового серця на красу довколишньої природи. Але це ще не має прямого і безпосереднього стосунку до її життя вірою й виконання волі Бога.

Потім відбувається перехід від того, що втішає не-духовно, до того, що втішає духовно: «Я плакала на думку, що добрий Бог використав це порівняння, щоб ми повірили в його ніжність». Відбувається щось, що більше від простої радості споглядання природи. Картина природи стає трампліном для відчуття \ усвідомлення часткового біблійного вираження Божої любові, яка захищає: образ Бога, який захищає свій народ в тіні своїх крил. Біблійне послання Бога, який навчає нас своєї ніжності, супроводжується потужним відчуттям \ усвідомленням його захисної ніжності суто для неї, який тепер стає досвідом Терези в саду. Очевидно, що рівень віри тепер прямо й відразу діє в її серці, переповненому втіхою, яку вона переживає. Не-духовна втіха стала трампліном для духовної втіхи.

Ми затрималися на різниці між духовною і не-духовною втіхою, бо здатність виразно розрізняти між цими двома рівнями втіхи надзвичайно важлива для точного розпізнавання того, що справді походить від Бога у приємних порухах серця. Наступні приклади нам у цьому допоможуть.

Чоловік звільняється з роботи й відчуває внутрішній спокій. Жінка говорить проблемному колезі по роботі наболіле, яке довго тримала в собі, і відчуває якийсь вид задоволення. Ще хтось змінює свій вибір покликання і відчуває свободу, що звільнив себе від довгострокових обов’язків. У такий ситуаціях особи відчувають піднесення серця; вони досвідчують втіху. Чи ця втіха є знаком доброго духа і підтвердженням того, що вони вірно виконують Божу волю в тому, чим займаються? У цих коротких прикладах ніщо не вказує на те, що втіха обов’язково духовна, тобто, що походить із віри й підсилює віру. Наступні елементи можуть прояснити ситуацію. Тут важливо, щоб особи, які розпізнають, були здатними розрізнити духовну і не-духовну втіху. Ця здатність допоможе їм, з одного боку, не робити духовні висновки з не-духовних порухів, і, з другого боку, брати силу, як того бажає Бог, зі справжньої духовної втіхи. Ми повернемося до цього розрізнення при коментуванні наступних правил Ігнатія.

 

Види духовної втіхи

 

Пояснюючи, що він має на увазі під духовною втіхою, Ігнатій не подає визначення, тільки низку прикладів духовної втіхи. Фактично Ігнатій говорить нам: «Це досвід духовної втіхи, це інший досвід духовної втіхи, це ще інший», і продовжує до тих пір, поки ми не зрозуміємо цей досвід і не вловимо суть духовної втіхи. Цей список великий, хоча й не вичерпний – про що свідчать інші праці Ігнатія, в яких говориться про духовну втіху[6]. Ми коротко розглянемо кожний приклад досвіду духовної втіхи у цьому правилі Ігнатія[7].

 

«Завдяки якому вона спалахує любов’ю до свого Творця і Господа»

 

Ігнатій пише: «Втіхою називаємо такий стан душі, коли в ній зароджується певний внутрішній порух, завдяки якому вона спалахує любов’ю до свого Творця і Господа». Ми вже подали опис молитви Раїси Марітен: «Раптом сильне відчуття Його близькості, ніжності, незбагненної любові, яка спонукає Його вимагати нашої любові й уваги. Глибоко зворушена, я витерла дуже солодкі сльози». А Тереза пише: «Я плакала на думку, що добрий Бог використав це порівняння, щоб ми повірили в його ніжність. Він був таким упродовж усього мого життя! Він повністю сховав мене під своїми крилами!». У цей момент Раїса і Тереза «спалахують любов’ю» до свого Творця і Господа. Досвід триває якийсь час, і його духовна користь залишається після того, як досвід припинився. Це вишуканий досвід цього виду духовної втіхи.

Така духовна втіха впізнавана в житті тих, які шукають Бога. Блаженний момент, коли віруюча людина відчуває, як її серце піднімається в любові до Бога. Жінка витривало молиться псалмами, борючись із розпорошеннями. Вона знаходить фразу, яка промовляє до її серця й переконує її, що Бог разом із нею в її боротьбі. Її серце нагрівається любов’ю до вірного Бога. Інша ситуація: чоловік переживає важкі ситуації на роботі. Він конфронтує з ними, і справи покращуються. Цей досвід відкриває йому, що безконечний Бог знає і любить його. Коли повертається додому, то його серце наповнюється любов’ю до Бога, який так близько від нього у важкі хвилини. Під час недільної меси церковний спів зворушує серце вірянки. Слова віри і краси сакральної мелодії, відчуття спільноти наповнюють її благоговінням і любов’ю до Бога, який уділяє їй свої благодаті. У кожному з цих випадків серце «спалахує любов’ю до свого Творця і Господа».

Такий досвід відрізняється тривалістю та інтенсивністю. Раїса «спалахує любов’ю» до Бога під час годин ранкової молитви. В саду Тереза також «спалахує любов’ю» до свого Господа. Тепло цього досвіду менше, але залишається в ній упродовж дня – як проявляє «небесний вираз обличчя» і її слова під час вечірньої зустрічі з сестрою. Духовна втіха може тривати хвилини; може тривати упродовж періоду молитви чи поклоніння; може тривати кілька днів чи тижнів. Тривалість духовної втіхи в різних ситуаціях може бути різною.

Духовна втіха також відрізняється інтенсивністю. Часом її відчувають дуже інтенсивно – як у випадку Раїси і Терези. Часом людина може досвідчувати спокійне тепло чи ніжне піднесення серця в любові до Бога. Такі варіації в часі й інтенсивності характеризують усі форми духовної втіхи. Вони залежать від люблячого провидіння і мудрості Бога, який знає, як давати своїм дітям добрі дари (Лк. 11, 13).

 

«Внаслідок цього вона не може любити жодного створіння на землі заради нього самого, а лишень у Творці всього сущого»

 

Цей другий опис духовної втіхи зумовлений першим і висвітлює наслідок запалення душі любов’ю до Бога: «душа спалахує любов’ю до свого Творця і Господа; внаслідок». Запалення любов’ю до Бога спричинює любов до всіх людей і створінь, щоби її інтегрувати з основною любов’ю: «Внаслідок цього вона не може любити жодного створіння на землі заради нього самого, а лишень у Творці всього сущого».

Юнак відчуває Божий поклик до священства і йде в семінарію. Але часом відчуває прив’язання до місць і осіб, які він залишив, аби служити Богові. Якогось дня проводить годину на молитві в каплиці. Під час молитви його серце «спалахує любов’ю до свого Творця і Господа». Він відчуває близьку присутність Бога, в ньому пробуджується глибоке прагнення відповісти на цю любов. Він дуже виразно усвідомлює, що Божа любов – це те, чого його серце сильно прагне. Цей досвід звільняє його від попередніх прив’язань. Його любов до місць і осіб не зменшилася, але тепер він любить їх у Бозі, чию любов глибоко пережив. Тепер його любов до «створіння» не заважає йому відповісти на Божий поклик. Його серце «спалахує любов’ю до свого Творця і Господа» і «внаслідок цього не може любити жодного створіння на землі заради нього самого, а лишень у Творці всього сущого».

Часто дуже побожні люди переживають подібні внутрішні конфлікти. Їхні серця вибрали Божу любов і служіння Богові, але вони ще переживають боротьбу між прагненням служити і прив’язанням до деяких місць, стосунків, занять, закладів і подібних «створених речей», які, якщо їм піддаватися, то відтягуватимуть їх від служіння Богові. Дар цього другого виду духовної втіхи припиняє цю боротьбу. Їхні серця люблять ці «створені речі» не менше, але з новою свободою, яка тепер співзвучна з їхньою любов’ю до Бога. Тягар усунуто, і все їхнє єство інтегрується з відповіддю на Божий поклик.

 

«Коли душа проливає сльози, які спонукають її… до любові до свого Господа»

 

Вид духовної втіхи, який Ігнатій тепер представляє, охоплює в духовній втісі всю особу. Духовну втіху досвідчує втілена людська особа, і часом порухи серця виражаються тілесно через сльози, які супроводжують і доповнюють досвід.

Сльози можуть виражати багато чого. Ігнатій уточнює, які сльози виражають духовну втіху: «сльози, які спонукають її… до любові до свого Господа». Як і в кожній духовній втісі, в центрі стоїть усвідомлене відчуття любові до Бога; ці сльози виражають спрямування серця в любові до Бога. І так Раїса пише: «Раптом сильне відчуття Його близькості, ніжності, незбагненної любові, яка спонукає Його вимагати нашої любові й уваги. Глибоко зворушена, я витерла дуже солодкі сльози». Ці сльози мотивовані фізичним вираженням і є фізичним вираженням серця, яке в любові йде до Бога. Це саме відбувається в досвіді Терези: «Я плакала на думку, що добрий Бог використав це порівняння, щоб ми повірили в його ніжність». Коли Блез Паскаль зустрів Бога в глибокому внутрішньому досвіді, який він назвав «вогнем», то написав: «Радість, радість, радість, сльози радості»[8].

Ігнатій подає три богоцентричні мотивації таких сліз, дві специфічні й одна ширша: «чи то з жалю за свої гріхи, чи через Страсті Господа нашого Ісуса Христа, чи з якихось інших причин, що безпосередньо пов’язані зі служінням Йому та Його прославою». Сльози «з жалю за свої гріхи» – не гіркі, деструктивні сльози самоосудження; це лікуючі сльози жінки в ногах Христа (Лк. 7, 36-50), сльози, які виражають полегшення серця безмежним милосердям і акцептацією. Такі сльози дають людському серцю свободу і мир[9]. Інший вид сліз виражає любов до Спасителя і співучасть у його страстях. Такі сльози фізично виражають зростаючу любов до жертви розп’ятого Спасителя, який проявляє свою любов у стражданнях.

Врешті, такі сльози можуть викликатися «з якихось інших причин» – без уточнення, лише загальний напрямок: «що безпосередньо пов’язані зі служінням Йому та Його прославою». «Інші причини» можуть включати страждання послідовників Христа, рани Церкви, яку Господь так полюбив (Еф. 5, 25), розвиток зла у світі тощо[10]. Ці сльози, подібно до інших, виражають люблячий жаль, який підтверджує любов особи до Бога.

Такими є блаженні сльози духовної втіхи. Побожні люди з вдячністю пам’ятають такий досвід свого життя, коли очі наповнювалися сльозами й вони відчували Божу близькість і любов. Вони розуміють різницю між цими сльозами й іншими; це богоцентричні, лікуючі сльози, які дають силу. Ми знову на святій землі.

 

«Зрештою, втіхою називаємо будь-яке зростання надії, віри і любові»

 

Тепер Ігнатій поєднує духовну втіху з трьома теологальними чеснотами, окреслюючи втіху як зростання в цих трьох основних чеснотах. Віра, надія і любов присутні в побожній особі через благодать хрещення. Але вони можуть зростати в відповідний час і особа може це відчувати.

Християнин молиться. Він прагне зосередитися на Богові, але всі сили йдуть на боротьбу з розпорошеннями, усвідомлення присутності Бога дуже маленьке. Він згадує обітницю Ісуса: «Я буду з вами завжди…» Коли він зосередився на цих словах, то серце піднеслося з живим відчуттям близькості Бога. У цей момент у його досвіді вірі щось міняється. Перед тим теоретичне розуміння присутності Бога тримало його навіть на дуже розсіяній молитві. Тепер зростає відчуття присутності Бога. Його віра в присутність Бога пожвавлюється і глибше відчувається. Досвід поглиблюється, дає нову силу вірі й наповнює його новою енергією служіння Господові.

Якщо він переглядатиме свій досвід молитви, то зможе визначити момент, коли розпочалося «зростання» віри[11]. Його досвід до того, як він почав молитися словами Ісуса «Я буду з вами завжди», відрізняється від досвіду після того, як він почав молитися цими словами. До того його віра була справжня, але мало відчутна; після того він усвідомлює поглиблення відчуття присутності Бога: він відчуває зростання віри. Він також може розпізнати тривання цього зростання, чи це короткий момент у молитві, чи це відбувається до кінця молитви або навіть упродовж усього дня. Але в якийсь момент живе відчуття присутності Бога зникає. Але духовна сила цього досвіду залишається в його серці. І, врешті, людина може також відчувати інтенсивність збільшення віри. Відчуття присутності Бога може поглиблюватися поволі, сильніше або дуже сильно. Такий досвід відчутного зростання віри Ігнатій називає духовною втіхою.

Щось подібне може також бути і з надією. Жінка переживає важкі ситуації в сім’ї. Вона молиться про допомогу й робить усе можливе, аби покращити стосунки в сім’ї. Хоча проблеми залишаються, але якийсь прогрес відбувається. Але якогось дня все повернулося до попереднього стану й вона відчуває, що її надія на зміни на краще згасає. Забираючи дітей після школи, вона зустріла подругу, яка, як і вона, є дружиною і матір’ю. Під час розмови вона відчуває, як її подруга вірить у Боже провидіння в своєму житті. Повернувшись додому, вона відчуває як її серце піднімається до Бога з відновленою вірою в дію провидіння в її житті й житті її родини. Вона досвідчує зростання надії, що Бог буде з нею в її зусиллях, і утверджується у своєму рішенні любити свою сім’ю.

Таке саме відчутне зростання відбувається і з любов’ю. У такому духовному досвіді ми сильніше відчуваємо Божу любов в нас і збільшення сили любити людей довкола нас. У любому з цих випадків – віри, надії й любові – особи, які духовно відчули \ усвідомили, помічають зростання в своїх серцях, яке дає енергію і полегшує прогрес на шляху до Бога.

 

«А також внутрішню радість, яка закликає і притягує до речей небесних»

 

Останній вид духовної втіхи полягає в радості. У цьому досвіді наші серця переживають щастя перед Богом з радістю, яка «закликає і притягує до речей небесних і до спасіння своєї душі». Ігнатій говорить, що ця радість духовно відновлює душу, «сповнюючи її миром і супокоєм у Творці й Господі». Ще раз, як і в правилі 2, Ігнатій говорить про «заспокоєння» і мир як дію доброго духа.

Священник молиться і сумлінно готує недільну проповідь. Під час проповіді послання виходить з його серця й торкає серця слухачів. Після літургії віряни приходять й говорять, як проповідь їм допомогла. Він повертається до щоденної праці, але в його серці залишається тиха радість в Бозі. Він вдячний за своє покликання й використовує засоби, які його покращують: молитва, навчання, пастирське служіння. Він утверджується у своєму служінні й шукає можливостей подальшого духовного поступу. Він відчуває радість у Бозі, Який закликає і притягує його до «небесних речей».

У такому досвіді духовної радості є «висхідний» напрямок. Радість, яку ми відчуваємо, притягує нас до «небесних» речей: до особистого Божого поклику, до Святого Письма, до поклоніння, до служіння іншим і до всього, що стосується Бога і його спасительної дії в нашому житті. Ці речі «закликають» і приваблюють нас. Вальтер Хілтон описує стан людини в глибокій молитві:

«Всі сили душі об’єднані, любов серця піднімається понад минущими речами, звертається і рухається вверх до Бога з гарячою тугою й духовною насолодою… Упродовж молитви ніщо не приносить більшої насолоди від молитви й думки про задоволення, яке тут знайшов»[12].

У «духовній насолоді» такої молитви особа досвідчує «висхідний» рух до Бога. «Ніщо не приносить більшої насолоди» від молитви й думки про задоволення, яке тут знайшов; у цій радості особа покликана й притягнута небесними речами.

Молода кармелітка записала свій досвід молитви тоді, коли була дуже розчарована й серйозно роздумувала над рішенням залишити чернецтво:

«“Я ніколи не матиму сили бути кармеліткою, це занадто важке життя для мене”. Кілька хвилин я клячала в такому стані невпевненості й сумних думок, аж раптом, навіть не молячись і не просячи про внутрішній мир, відчула надзвичайну зміну в душі. Я вже не впізнавала себе саму. Моє покликання здавалося мені чудовим, бажаним; я побачила цінність страждання. Всі недоліки й труднощі чернечого життя здавалися мені набагато приємнішими від принад світу. З молитви я вийшла, повністю перемінена»[13].

У цьому досвіді молитви сум зникає, а спокійна радість повертається. У піднесенні серця вона відчуває поклик і привабливість «небесних речей» у своєму житті. Її кармелітське покликання тепер виглядає «красивим» і «привабливим». Вона пам’ятає про урок, який вивчила, що страждання може мати духовну цінність. Навіть найтяжчі аспекти її чернечого життя здаються їй бажаними – як відповідь на вірну любов люблячого Бога. Добрий дух діє в її серці, «сповнюючи її миром і супокоєм у Творці й Господі». Вона дуже блаженно пережила духовну втіху.

Побожні люди знають цю духовну радість із супроводжуючою привабливістю до Божих речей. Вони її відчували, можливо, у деякі періоди життя, можливо, під час щоденних праць. Плідність такої радості, яка наповнює духовну втіху, очевидна і є великим даром на шляху до Бога.

Такими є різні види духовної втіхи, які Ігнатій описує в третьому правилі. Важливо зазначити, що Ігнатій говорить про звичайний духовний досвід кожної особи, яка щиро шукає Бога. Це не опис малоймовірних містичних феноменів, зрозумілих лише небагатьом людям. Побожні послідовники Господа впізнають у своєму досвіді багато й, можливо, всі види духовної втіхи. Ігнатій розуміє, що люблячий Бог звичайно так діє в серцях своїх дітей[14].

Що станеться в нашому духовному житті, якщо ми усвідомимо Божу «звичайну» присутність в нас у духовній втісі, яку Він нам уділяє? Що станеться, якщо ми будемо «всередині» достатньо, щоби усвідомити й ідентифікувати цю духовну втіху, яку люблячий Бог дає нам щодня? Тоді ми, як і Ігнатій, краще «знаходитимемо Бога» упродовж дня[15]. Тоді те, що здавалося чудовим, але далеким навчанням віри, тобто, що Бог завжди з нами, перестане бути абстракцією, а ми в чудовий спосіб особисто досвідчимо цю правду. Через відчуття \ усвідомлення духовної втіхи в своїх серцях ми пізнаємо, що наш Бог є для нас, як і для євреїв у пустелі, «хмарою в день» і «вогняним стовпом вночі» (Вих. 13, 21-22), що Бог завжди поряд із нами і вказує нам шлях.

 

  1. Духовне спустошення (правило 4)

 

Ах! Серце було саме там!

Очі дивились саме туди!

Я прочитав безформну болючу ніч

і пізнав: хто це й чому.

Джерард Менлі Хопкінс

 

Час випробувань

 

У четвертому правилі Ігнатій говорить про духовне спустошення – протилежність духовної втіхи, описаної в попередньому правилі. Роздуми над духовною втіхою, беручи до уваги її природу й порухи, які надихають, приємні й підбадьорюючі. Роздуми про духовне спустошення викликають розгубленість, принаймні спочатку. Але в усьому духовному розпізнаванні тільки кілька думок цінніші й в кінцевому результаті більше підбадьорюють, ніж роздуми Ігнатія про духовне спустошення. Ясне розуміння духовного спустошення, про яке він нас навчає в четвертому правилі, вже зменшує їхню силу знеохочування нас. Ми введемо це правило двома прикладами.

Аліса – побожна жінка, заангажована в парафіяльну діяльність. Парафіяльна діяльність дає їй духовну силу і радість у Господі. Вона переїхала в інше місто й відвідує місцеву парафію. Вона хоче брати активну участь у парафіяльному житті, але в нових обставинах це важко здійснити. Цілий рік вона бореться й починає сумніватися в слушності своїх зусиль. Кульмінаційний момент приходить тоді, коли:

«Аліса вважає себе повною невдахою й відчуває повне знеохочення… Останнім часом навіть в індивідуальних молитвах вона відчуває пустку, відсутність Бога. Бог десь далеко, і це відчуття піддає її фрустрації. Вона переживає, чи не втратила віру в Божу люблячу турботу. Вона продовжує брати участь у богослужіннях спільноти й далі віддається індивідуальним молитвам, але все це здається їй безнадійним і непотрібним»[16].

Аліса досвідчує знеохочення, яке викликає відчуття віддаленості Бога. Вона продовжує брати участь у богослужіннях спільноти й далі віддається індивідуальним молитвам, але радість залишила її: «все це здається їй безнадійним і непотрібним».

Джейн – побожна жінка віком до сорока років. Вона приїхала в реколекційний дім на реколекції з духовним супроводженням. Перші дні вона відчувала великий мир і радість відчуття присутності Бога. На третій день реколекцій радість відчуття любові Бога спонукала її збільшити час молитви. Ось опис наступних днів реколекцій:

«День 4: Вранці Джейн пробуджується з важким болем в голові, виснажена й напружена. Вона не може молитися. Радість зникла. Вона втомлена, сумна і примхлива. Ввечері розповідає керівникові про свої дії упродовж дня й їхні наслідки. Керівник радить скоротити час молитви й більше відпочивати.

День 5: Вона слухає пораду, скорочує молитву, але не відчуває ентузіазму, похмура.

День 6: Під час ранкової молитви велике занепокоєння. Вона починає сумніватися, чи Бог був присутнім у перші дні реколекцій. Вона думає, що це був витвір її надактивної уяви. Хто вона така, щоб їй дали відчуття солодкості Господа? Її знеохочує думка, що глибоке духовне життя – не для неї. Її прагнення Бога – ілюзія. Решта дня – неспокій, замішання, знеохочення»[17].

Джейн в інших обставинах дійшла до стану, подібного до стану Аліси. Її внутрішній мир і відчуття любові Бога зникли. Вона тепер сумнівається, чи взагалі була близько від Бога, навіть у перші дні реколекцій, коли їй здавалося, що відчуває присутність Бога. Тепер вона знеохочена й в замішанні щодо свого прагнення близькості Бога.

У кожній духовній подорожі, відповідно до різноманітних обставин кожної людини, може бути і є досвід такого випробовування. Якщо цього не розуміти й цьому не протидіяти, то це може спричинити духовну шкоду особі, яка шукає Бога. Такий досвід Ігнатій називає духовним спустошенням і присвячує йому четверте правило. Ті, які прагнуть духовно зростати, усвідомлюють потребу відчувати, розуміти й властиво відповідати на такі знеохочуючі духовні порухи.

 

Специфічно духовне спустошення

 

У четвертому правилі Ігнатій продовжує описувати «різні порухи, викликані в душі» (назва правил): порухи серця, що містять «матерію», яку ми розпізнаємо в розпізнаванні духів. У попередньому правилі він пояснював перший такий порух – духовну втіху. Тепер він зосереджується на другому, протилежному до першого, поруху – духовному спустошенні. Четверте правило звучить так:

«[317] Правило четверте. Про духовне спустошення. Спустошенням називаємо все протилежне втісі, описаній у третьому правилі, приміром, затьмарення душі, душевне сум’яття, потяг до речей низьких та земних, занепокоєння з приводу різних тривог та спокус; усе це схиляє до зневіри, браку надії і любові. Людина відтак стає бездіяльною, байдужою та сумною, відчуваючи відокремленість від свого Творця і Господа. Бо як втіха є протилежністю спустошення, так і думки, породжені втіхою, протилежні думкам, до яких спонукає спустошення».

Як в описі духовної втіхи, так і в описі духовного спустошення Ігнатій не подає визначення, а пропонує низку прикладів такого спустошення. І тут ще раз присутній принцип протилежності: «Спустошенням називаємо все протилежне втісі, описаній у третьому правилі». Духовне спустошення – це якраз протилежність усього, описаного в останньому розділі про духовну втіху. Цей принцип сигналізує, що ми могли би написати четверте правило, просто взявши третє й подаючи протилежний опис: якщо духовна втіха полягає у спокою серця, то духовне спустошення полягатиме у неспокою серця; якщо духовна втіха полягає в радості, то сум буде духовним спустошенням тощо. Порівняння двох правил, скомпонованих Ігнатієм, підтверджує цей паралелізм у протилежних якостях[18].

Як і в попередньому правилі, низці прикладів передує назва: «Правило четверте. Про духовне спустошення». Це правило розглядатиме просто спустошення і спустошення, духовне по своїй природі. У випадку спустошення, як і у випадку втіхи, Ігнатій розрізняє духовне і не-духовне спустошення.

Ігнатій вживає термін спустошення у загальновживаному значенні: важкий афективний стан, який породжує сум і позбавляє життєвої енергії. Прикметник духовне, як і у всіх правилах, означає те, що прямо й безпосередньо стосується віри й виконання волі Бога. Отож, фраза духовне спустошення означає важкий афективний стан (тому «спустошення»), який прямо впливає на нашу віру й виконання волі Бога (тому «духовне»). Аліса не тільки «відчуває повне знеохочення» (важкий афективний стан), але в своєму знеохоченні відчуває «віддаленість Бога» (пряме відношення до віри). Джейн не тільки досвідчує «занепокоєння» і «знеохочення» (важкий афективний стан), але також у своєму знеохоченні починає «сумніватися, чи Бог був присутнім у перші дні реколекцій», думати, що «глибоке духовне життя – не для неї», і що «її прагнення Бога – ілюзія» (пряме відношення до віри). Це досвід специфічно духовного спустошення.

Ми можемо досвідчувати спустошення так само як втіху – на не-духовному і духовному рівнях. Якщо ми себе перевантажуємо, погано харчуємося, не робимо фізичної зарядки, не відпочиваємо, то наша психічна енергія зменшується. Якщо це продовжується, то наш стан погіршуватиметься: ми тілесно відчуватимемо не-духовне спустошення. Це саме стосується емоційної енергії. Знеохочення, а за ним депресія, погіршення психологічного стану позначатиметься на всьому житті, ми психічно відчуватимемо не-духовне спустошення. Але описаний тут рівень спустошення не має безпосереднього й прямого відношення до віри і тому не є духовним. Очевидно, що «не-духовне» не означає, що воно не має жодного значення.

Як у випадку не-духовної втіхи, так само й не-духовне спустошення дуже часто стає трампліном для духовного спустошення. Людина довгі місяці виснажує себе на роботі, не відпочиває належним чином і не виконує фізичних вправ. Виснаження погіршує її стосунки з людьми на роботі й в родині (не-духовне спустошення). Це передається на молитву, молитися важче, відчуття віддалення Бога (духовне спустошення). Жінка віддає всі сили на покращення якихось стосунків, щораз більше неспокійна й депресивна. Вона нічого не робить із погіршенням свого депресивного стану (не-духовне спустошення). Настає момент, коли її звичайні духовні практики вигорають, вона втрачає надію в духовному поступі й любові до Бога (духовне спустошення).

Отож, з перспективи духовного життя не-духовне спустошення – це щось більше від тільки важких періодів у житті, які потребують зцілення: воно стає потужним джерелом духовного спустошення й великою перешкодою в духовній мандрівці. Чим менше ми займатимемося фізичним (втома) чи психічним (депресія) не-духовним спустошенням, тим скоріше досвідчуватимемо духовне спустошення. Якщо ми виснажені й депресивні, то дуже легко знеохочуватися у Божому покликанні, втрачати вірність молитві й служінню Богові взагалі. З перспективи духовного життя й особливо стосовно духовного спустошення дуже важливо, щоб ми мудро керували всіма вимірами людської природи, яку Бог нам дав.

 

Види духовного спустошення

 

Четверте правило складається з двох частин. Основна частина правила описує різні види духовного спустошення. Друга і коротша частина говорить про думки, які випливають із духовної втіхи й духовного спустошення. Притримуючись структури цього правила, ми спочатку розглянемо різні види духовного спустошення, а пізніше – навчання Ігнатія про думки, пов’язані з духовною втіхою і духовним спустошенням.

В основній частині правила Ігнатій просто перераховує різні види духовного спустошення. Ми розглянемо їх у поданому в правилі порядку[19].

 

«Затьмарення душі»

 

Якщо добрий дух дає «натхнення» (правило 2), які освітлюють і роз’яснюють дорогу до Бога, то ворог, навпаки, вводить в душу темряву з протилежними ефектами. Тут особа відчуває себе безнадійно ув’язненою в замішанні, не здатною зрозуміти, що відбувається в духовному плані. Такий важкий афективний стан, поєднаний із відчуттям, що все погано, погіршується. Дію ворога, яку можемо назвати затемненням, бачимо в сумнівах Джейн щодо своєї «надактивної уяви», у страху, що прагнення Бога – це тільки «ілюзія», у «замішанні», яке вона відчуває разом із неспокоєм і знеохоченням. Вона в темряві, замішання поєднане з неспокоєм серця. Коли відчуємо, що перебуваємо в темряві неспокою щодо свого життя вірою, то досвідчуємо цей перший вид духовного спустошення.

 

«Душевне сум’яття»

 

Під час ранкової молитви Джейн відчуває «велике занепокоєння», решта дня: «неспокій». В листі до Терези Рехадей Ігнатій пише, що ворог намагається «наповнити нас смутком» і «позбавити великого внутрішнього миру». Таке непокоєння серця показує тривогу, нестабільність, неспокій – якості, характерні для духовного спустошення. Якщо ми, як Аліса і Джейн, втрачаємо спокій в пошуках Господа, то наші серця неспокійні, тривожні, це означає, що ми переживаємо духовне спустошення.

 

«Потяг до речей низьких та земних»

 

У радості духовної втіхи є «висхідний» поклик і притягнення «до речей небесних» (правило 3). У важкому стані духовного спустошення будуть протилежні порухи; тут буде «низхідне» притягання до «речей низьких та земних». Особа в духовній втісі притягується до Бога і до Божих речей: молитва, Святе Письмо, поклоніння, служіння іншим у відповідь на Божий поклик, парафіяльна активність і подібні богоцентричні справи. Особа в духовному спустошенні, навпаки, не відчуває притягання до молитви і служіння Богові, а притягується до «низьких» і більш «земних» речей: матеріальний комфорт, різноманітні тілесні задоволення, згадування минулих приємних речей, занурення у марноту марнот, розваги через медіа, інтернет, бізнес, поверхневі розмови тощо.

Безсумнівно, що багато «земних» речей допомагають здоровому способові життя, зміцнюють нашу людську природу, отож корисні для нашого служіння Господові; це не те, що Ігнатій хоче сказати виразом «потяг до речей низьких та земних». Він говорить про притягнення «вниз», яке походить із стану важкого духовного спустошення і тягне до «низьких» речей, послаблюючи наш рух до Бога. Наступний приклад це покаже.

Джон у віці двадцять з гаком років навернувся, і вже роками побожно служить Богові. Віра, яка надає значення праці, щоденній молитві, активності в парафії, сімейному житті як відповіді на Божу любов, – це найважливіша річ у його житті; його серця захоплене всім цим через Божу любов, яку він відчуває. Прив’язання до попереднього егоїстичного життя, зосередженого на собі самому, давно його відпустили. Але ось уже кілька тижнів молитва суха, і Джон побоюється, що щось пішло не так. Здається, що Бог віддалився, і Джон боїться, що втратив Господа. Він починає сумніватися в автентичності усього періоду життя вірою, і хоча чинить зусилля в молитві й служінні, але в серці зростає турбота й неспокій. Сьогодні Джон почувається самотньо і не відчуває потягу до звичайної молитви. Він її відкладає на пізніше або нехтує нею. Він дивиться телевізор, відвідує різні сайти й чати, і там йому добре. У такому стані привабливість життя вірою слабне й попередні взірці життя, коли він багато що дозволяв собі, починають його знову притягувати. Джон досвідчує під час духовного спустошення порухи до того, що низьке й земне.

 

«Занепокоєння з приводу різних тривог та спокус»

 

Ми знову зустрічаємо характерне «непокоєння» дії ворога, про яке вже згадувалося в правилі 2. Тут Ігнатій виділяє наступну рису духовного спустошення: у важкому стані спустошення особа досвідчує безперервний потік хвилюючих порухів, перемішаних із спокусами, які непокоять особу.

Серед буденних праць Гелена відчуває сум, віддаленість від Бога, нездатність зосередитися на молитві чи відчувати якийсь потяг до духовних речей. Під кінець дня стан погіршується. Вона продовжує свою працю, але в серці сум, тривожне хвилювання. Приходять спокуси не молитися, перестати чинити зусилля любити важких членів сім’ї, розмовляти з іншими дуже різко. Приходять також спокуси шукати деякі види задоволення, які, як вона знає зі свого досвіду, тільки погіршать її стан. Цей бурхливий потік тривожних хвилювань і спокус супроводжується почуттям неспокою; усе це турбує Гелену і позбавляє спокою. Особи, які досвідчують такі хвилювання, спокуси і неспокій серця, піддані духовному спустошенню.

 

«Усе це схиляє до зневіри, браку надії і любові»

 

Тут духовне спустошення представляє себе як протилежність духовній втісі. В духовній втісі особа досвідчує «зростання надії, віри та любові». У духовному спустошенні протилежні порухи схиляють до зневіри, браку надії і любові. Досвід браку в духовному спустошенні не означає втрату віри, надії та любові як постійних чеснот в серці охрещеного. Зменшується свідомий і відчутний досвід цих трьох чеснот.

Джейн «починає сумніватися, чи Бог був присутнім у перші дні реколекцій». Тепер вона боїться, що «її прагнення Бога – ілюзія». Аліса «переживає, чи не втратила віру в Божу люблячу турботу». Джон «починає сумніватися в автентичності усього періоду життя вірою». Це досвід порухів у напрямку браку надії під час духовного спустошення. У темряві спустошення особа сумнівається й задається подібними питаннями: Ти думаєш, що зростала в любові до Бога; поглянь на себе тепер, ти не можеш молитися, в голову лізуть різні думки. Ти обдурювала себе… Ти була так упевнена, що Бог тебе любить, де Він тепер? Як Бог може любити когось, хто падає так часто як ти? Ти була переконана в своєму покликанні; тепер ти відчуваєш себе безсилою, щоб рухатися далі. Як ти можеш бути впевненою, що добре прочитала знаки Божої волі, коли вибирала своє покликання? У своєму духовному житті ти не зробила великого поступу; чи ти впевнена, що Бог хоче, щоб ти робила наступні кроки в молитві? У стані духовного спустошення ми відчуваємо, що в душі зростають сумніви, які ведуть у напрямку зневіри.

У стані духовного спустошення особа може також відчувати «безнадію». Джейн «знеохочує думка, що глибоке духовне життя – не для неї». Вона питає себе: «Хто вона така, щоб їй дали відчуття солодкості Господа?» Аліса «вважає себе повною невдахою», вона «продовжує брати участь у богослужіннях спільноти й далі віддається індивідуальним молитвам, але все це здається їй безнадійним і непотрібним». Духовне спустошення змушує особу втрачати надію на справжній поступ на шляху до Бога. Втрата надії спонукає зменшити зусилля в напрямку духовного зростання.

Вальтер має звичку молитися вранці півгодини. Цього ранку після пробудження він відчуває в серці духовне спустошення минулого дня. Він розпочинає молитися так, як це зазвичай робить, але пригнічений відчуттям, що його зусилля марні. Коли молитва стає розпорошеною й сухою, то в ньому починає зростати почуття, що молитва буде безплідною. Вальтер уже на межі, хоче припинити молитися. Він перебуває, мовою Ігнатія, в стані безнадії під час духовного спустошення. Прикладів подібного відчуття безнадії стосовно діяльності в парафії, в родині чи в духовному житті дуже багато. Дуже важливо, щоб особи, які шукають Бога, це відчували \ усвідомлювати, розуміли й відкидали такі навіювання духовного спустошення, що послаблює наші сили[20].

Особи в стані духовного спустошення відчувають також брак любові. У стані духовної втіхи серце досвідчує «тепле» відчуття любові Бога. У стані духовного спустошення навпаки: серце відчуває «холод», не відчуває люблячу присутність Бога; відчуття «браку любові». Такі відчуття не означають, що побожна особа втратила любов Бога, а є класичним знаком духовного спустошення. Упродовж часу спустошення такі відчуття дуже реальні. Позначити їх назвою духовне спустошення – це зробити важливий крок у напрямку звільнення від їхніх навіювань.

 

«Людина відтак стає [повністю – totally] бездіяльною, байдужою та сумною»

 

Прислівник «повністю, totally» звучить тут потужно. Ігнатій прикладає його до трьох наступних видів духовного спустошення; людина в стані такого спустошення може відчувати себе повністю бездіяльною, байдужою і сумною. Ці три постави домінують й повністю опановують серце.

Останній тиждень Рут переживає духовне спустошення, яке вже кілька днів поглиблюється. Кілька років вона відвідує групу вивчення Біблії й під час зустрічей завжди знаходить щось корисне для особистої молитви й відчуває значення єдності з іншими, які розділяють її любов до Бога. Рут з нетерпінням очікує ці зустрічі й радісно бере в них участь. На цей раз вона не відчуває бажання вивчати Святе Письмо й ділитися з іншими своїм досвідом. У стані духовного спустошення вона майже змушує себе вивчати Біблію. Рут, мовою Ігнатія, повністю бездіяльна щодо активності, яка вела її до Бога. Вона відчуває себе позбавленою духовної енергії для таких зустрічей.

Рут надалі відвідує біблійну школу, незважаючи на те, що втратила це бажання. Але вона не відчуває радості. Святе Письмо вже не живе – як це було в минулому. Вона бере участь у спільних молитвах і діленнях досвідом, але без почуттєвого заангажування. Вона робить усе для того, щоби «пройти через це», як очікує від неї група, але її серце далеко. Рут, мовою Ігнатія, повністю байдужа до усталених духовних практик свого життя. Вона сумлінно їх виконує, але не відчуває ревності, коли відвідує біблійну школу.

Важкі дні спустошення продовжуються, Рут починає ставати сумнішою. «Внутрішня радість, яка кличе й притягує до небесних речей», тепер дуже маленька в її житті вірою. Часто Бог здається дуже далеко, а її духовне життя, яке перед тим було джерелом щастя, тепер стало джерелом суму. Вона боїться, що духовно деградує і що її духовний стан погіршуватиметься. В стані духовного спустошення Рут стає сумною в житті вірою. Такий сум, як говорить нам Ігнатій, – це досвід духовного спустошення.

Люди, які шукають Бога, можуть знайти такий самий чи подібний досвід на своєму духовному шляхові. Важливо відмітити, що жодна з цих трьох постав: бездіяльність, байдужість і сум, не вказує на те, що любов Рут до Бога зменшилася. Вони не означають, що Рут перестала бути побожною жінкою. Ці три постави – це, скоріше, досвід випробувань у стані духовного спустошення. Якщо Рут це усвідомить і зрозуміє, то їй легше буде боротися із бездіяльністю, байдужістю, сумом і витривало пережити цей час, поки не повернеться мир. Якщо вона цього духовно не усвідомить і не зрозуміє, то завдана шкода буде очевидною.

 

«Відчуваючи відокремленість (as if separated – ніби відокремлена) від свого Творця і Господа»

 

З сумом пов’язане почуття відокремленості від Бога. Коли в серці Джейн виникають сумніви, то вони кружляють саме довкола цього; вона «починає сумніватися, чи Бог був присутнім у перші дні реколекцій». Вражає те, що сумніви стосуються не тільки її теперішнього стану, але й минулого досвіду. Вона побоюється, що Бога не було навіть у її попередньому досвіді молитви, коли вона відчувала радість і впевненість у Його присутності. Аліса в стані духовного спустошення так само відчуває, що «Бог залишив її», і «відчуває, що Бог вже далеко». Особи в стані спустошення відчувають, що вони відокремлені від свого Творця і Господа. Щасливе усвідомлення близькості Бога, яке відчувалося перед тим, тепер зникло, Бог, здається, дуже далеко. Тепер вони не відчувають присутність Господа.

Ігнатій мудро окреслює це почуття відокремлення словом «ніби». Хоча вони відчувають себе відокремленими від Бога, але особи в стані духовного спустошення насправді не відокремлені від Бога, який завжди є «Еммануїл», «Бог з нами». Ігнатій висвітлює фундаментальну рису духовного спустошення; поки воно триває, будь-яке усвідомлене відчуття люблячої присутності Бога послаблене чи відсутнє, і такі особи відчувають себе ніби відокремленими від Бога.

Словом «ніби» Ігнатій підказує важливу рису дії духовного спустошення в цілому. Таке спустошення інсинуює ідентичність між важким почуттям спустошення і справжнім духовним станом особи. Отож, в стані духовного спустошення виникають такі думки: Ти тепер відчуваєш порухи до «низьких і земних речей», до різних форм самозадоволення; ти саме такий – занадто слабкий, щоб подолати те, що відтягує тебе від Бога. Ти піддаєшся різним внутрішнім порухам і спокусам; ти саме такий – позбавлений духовного миру, не здатний подолати спокуси. Ти не віриш, що сьогодні твоя молитва буде плідною й не маєш бажання молитися; ти саме такий у духовному плані – особа, яка не любить молитися. Ти відчуваєш сум і ніби відокремлений від Бога; ти саме такий насправді – особа, далека від Бога.

Обман духовного спустошення ставить хибний знак рівності між тим, що особа відчуває в стані спустошення, і тим, ким особа є в духовному плані. Якщо ми піддаємося цьому обманові, то нас чекає знеохочення і сповільнення на дорозі до Бога. Але якщо ми розуміємо, що такі почуття вказують, скоріше, на випробування духовного спустошення, і що Бог кличе нас до вірності й духовного росту через випробування, тоді в наших серцях відбувається процес звільнення. Ланцюги обману розірвані, ми звільнені й можемо відважно наслідувати Господа.

Таким є досвід духовного спустошення, описаний Ігнатієм в четвертому правилі. Особа може досвідчувати один або кілька видів духовного спустошення разом. Всі описані види духовного спустошення мають рису важкого афективного стану, поєднаного з життям вірою. Духовне спустошення, так само як і духовна втіха, характеризується різною тривалістю та інтенсивністю. Порухи неспокою можуть торкати молитву дуже коротко або упродовж усього часу молитви, увесь ранок, день чи навіть багато днів. Спустошення може по-різному знеохочувати серце: інтенсивно, але терпимо, або видаватися нестерпною темрявою. Божа благодать буде діяти настільки, наскільки особа усвідомлює, розуміє і відкидає спустошення, тобто, чи вона є особою розпізнавання.

У згаданому листі до Терези Рехадей Ігнатій говорить спочатку про духовну втіху, а потім про духовне спустошення. Він розпочинає своє пояснення так:

«Я зверну вашу увагу коротко на два уроки, які зазвичай Господь дає нам або дозволяє, щоб нам дали. Один урок Він сам дає, а на другий дозволяє»[21].

Тут слід відмітити два моменти. Ігнатій стверджує, що Бог дає перший урок, тобто духовну втіху. Так само зрозуміло він говорить, що Бог не дає другий урок, тобто духовне спустошення, а тільки дозволяє іншому відомству, тобто ворогу, дати його. Бог дає духовну втіху; Бог ніколи не дає духовне спустошення. Але Бог дозволяє ворогу дати нам духовне спустошення згідно з Його люблячим провидінням.

Знаменно, що Ігнатій використовує слово урок однаково для духовної втіхи й духовного спустошення. Духовну втіху слід вважати «уроком» Бога, який просвітлює дорогу, що веде до Бога – це очевидно. Те, що Ігнатій називає духовне спустошення «уроком», тобто досвідом, який може дати цінне духовне розуміння, означає, чому Бог може дозволити ворогу цим нас випробовувати. Ігнатій розуміє, що коли ми ревно противимося духовному спустошенню, то «вивчаємо» духовні уроки, корисні для нашої духовної подорожі. В наступних правилах, особливо в дев’ятому, Ігнатій вчить нас, чому Божа любов дозволяє духовне спустошення.

 

«Думки, породжені» втіхою і спустошенням

 

Ігнатій, описавши різні види духовного спустошення в першій частині правила 4, звертається в останньому реченні до нової, хоча й дотичної теми: думок, які походять як з духовної втіхи, так і з духовного спустошення. Досвід, взятий з духовного щоденника кардинала Стефана Вишинського, допоможе зрозуміти навчання останньої частини правила 4.

Йдеться про короткий інцидент, який стався у 1953 році в період великого напруження між Церквою в Польщі, якою керував Вишинський, і радянською владою. Вночі Вишинського арештували, завезли в порожній францисканський монастир і зачинили в якійсь келії. Зрозуміло, що його серце наповнила тривога: що з ним буде? Що буде з Церквою, яку він так любить? Він пише:

«Я оглянув кімнату, в якій залишилися сліди капуцина, який тут недавно жив.

Я був один. На стіні над ліжком висіла ікона з написом: «Ривальдська Богородице, втішай засмучених». Це був перший дружній знак, який наповнив мене великою радістю. Врешті-решт сталося те, чим мені так часто погрожували: «Удостоїтися перенести зневагу за ім’я Ісуса» (Ді. 5, 41). А я побоювався, що вже ніколи не розділю цю честь, яка спіткала всіх моїх колег по семінарії»[22].

Спочатку на серці кардинала Вишинського було важко, він відчував відповідальність за Церкву в період, коли він особисто і вся Церква були вразливі. В келії він відчув самотність. Потім він досвідчив благодать, поєднану з трьома елементами. Ми коротко розглянемо ці елементи в світлі останнього речення Ігнатія в четвертому правилі.

Перший елемент – зовнішній: ікона Богородиці з молитвою. Другий – внутрішній: як тільки кардинал Вишинський глянув на ікону й прочитав молитву, то афективний стан змінився. Зникло відчуття самотності, і щось «дружнє» зігріло його серце. Також зникло почуття тривоги, він досвідчив «велику радість». Очевидно, що це було усвідомлення присутності великої радості, яка походила з віри й виражала віру; це була духовна втіха. Врешті, радість духовної втіхи породила думки. Те, що турбувало, тепер стало зрозумілим у світлі Святого Письма; він розділяв досвід перших апостолів, які раділи, що можуть страждати ради Ісуса. Те, що було джерелом турботи, тепер, у момент зміцнення віри, видається «честю», яку, як він «побоювався», ніколи не розділить зі своїми колегами по семінарії. Значення теперішньої миті, велика радість, біблійне розуміння актуальної ситуації, значення честі, яку він розділяє тепер із своїми колегами: все це повністю змінило його серце, наповнило енергією, аби пережити важкий період хоробро і з вірою.

Отож виразні три елементи: зовнішня дійсність – як знаряддя доброго духа; досвід духовної втіхи з афективною радістю; низка думок, породжених духовною втіхою, які дають енергію. В останньому реченні правила 4 Ігнатій висвітлює третій елемент: думки, породжені духовними порухами в серці. Він пише: «Бо як втіха є протилежністю спустошення, так і думки, породжені втіхою, протилежні думкам, до яких спонукає спустошення». Тут ми також знаходимо важливий елемент у навчанні Ігнатія про розпізнавання духів.

Як виразно видно із вибору слів «втіха» і «спустошення» і з поданих у правилах 3 і 4 прикладів, як духовна втіха, так і духовне спустошення – це афективний досвід, який відповідно надихає або пригнічує. До сих пір Ігнатій говорив мовою серця.

Але тепер Ігнатій пояснює, що афективний досвід духовної втіхи і духовного спустошення поєднаний з концептуальним змістом, що є «думки, породжені» цими двома видами духовних порухів. Духовна втіха і духовне спустошення містять ще щось, окрім афективності, афективні порухи породжують думки. Ці думки не просто супроводжують афективні порухи, а породжуються самими афективними порухами[23]. Між афективними порухами і думками, які йдуть за ними, можна знайти зв’язок: другі виходять із перших. Коли кардинал Вишинський перебуває сам в келії, то радісний досвід духовної втіхи породжує нові думки, поєднані з вірою.

Побожні люди досвідчують такі взірці думок, породжених афективністю, в щоденному духовному житті. Жінка, повертаючись із роботи, відчуває глибоку духовну втіху й наповнена усвідомленням великої Божої любові до неї. В радості втіхи вона думає, як їй відповісти на Божу любов в її щоденних сімейних стосунках; афективний досвід духовної втіхи породжує нові блаженні думки. Ясно, що ці думки не йдуть паралельно з духовною втіхою, але породжені нею, виходять із самого досвіду втіхи.

Як тільки мужчина пробує молитися, то відчуває знеохочення і відокремлення від Бога. В знеохоченні він думає, щоб відкласти або взагалі припинити щоденні молитви; з афективного досвіду духовного спустошення постають нові й погані думки. Знову ж таки, ці думки не просто супроводжують духовне спустошення, але походять із нього як із безпосереднього джерела. Через нашу свідомість щодня проходить багато різноманітних думок. Розпізнавання духів займається специфічними думками, які походять із духовної втіхи й духовного спустошення[24].

І тут Ігнатій також стверджує принцип протилежностей. Якщо афективний досвід духовної втіхи і духовного спустошення протилежні, то такий самий контраст буде і у випадку породжених цим досвідом думок: «Бо як втіха є протилежністю спустошення, так і думки, породжені втіхою, протилежні думкам, до яких спонукає спустошення».

Подальше розгортання приведених прикладів це покаже. Жінка, повертаючись із роботи, в теплі духовної втіхи думає, як їй відповісти на Божу любов в її щоденних сімейних стосунках. Але через кілька днів вона відчуває знеохочення і відокремлення від Бога. Тепер, в стані духовного спустошення, вона бореться, щоб не втратити віру в прогрес любові в сімейних стосунках й починає думати, що ці зусилля слід припинити. Думки, породжені духовним спустошенням, діаметрально протилежні попереднім думкам, породженим духовною втіхою.

Що тільки імпліцитно стверджено в правилі 4, буде експліцитним у правилі 5: думки з духовної втіхи слід приймати, а з духовного спустошення – відкидати. У наступних правилах Ігнатій даватиме нам ефективні для цього знаряддя.

У правилі 4 Ігнатій представив низку важких порухів, які називає духовним спустошенням. Це сам у собі важкий і неприємний досвід. Але, виразно їх показуючи, Ігнатій дає нам велику допомогу. Як вже було зазначено, якщо ми не усвідомлюємо й не розуміємо природу духовного спустошення, то піддаємося його шкідливій дії. Якщо ми ясно розуміємо – практичними й вживаними термінами – природу духовного спустошення, то стоїмо на дорозі звільнення від його тиранії. Ігнатій допомагає нам у цьому правилом 4. Ігнатіянське розпізнавання духів відчиняє двері для надії; це проголошення визволення для поневолених (див. Лк. 4, 18).

 

[1] Jacques Maritain, ed., Raissa’s Journal (Albany, N.Y.: Magi, 1974), 35.

[2] Див. Toner, Commentary, 115-16, в якого я взяв термін «не-духовну» і який в своїй праці про розпізнавання духів виразно розрізняє два види втіхи (і спустошення).

[3] Gil, Discernimiento, 116.

[4] Gil, Discernimiento, 116, зауважує, що ми можемо вибрати якусь активність, яка поєднується з не-духовною втіхою (перебуваючи на природі, слухаючи добру музику, розмовляючи з друзями тощо), і так досвідчити не-духовну втіху. Коли така активність припиняється, то припиняється і не-духовна втіха. Але з духовною втіхою інакше – ми не можемо її «продукувати» чи контролювати своєю активністю, а можемо її отримати тільки як дар Бога. Кожна особа, яка намагається молитися, переживає цю правду.

[5] John Clarke, O.C.D., trans., St. Therese of Lisieux: Her Last Conversations (Washington, D.C.: ICS Publications, 1977), 60.

[6] Among these: Autograph Directory, nos. 11, 18, in Martin Palmer, S.J., trans. and ed., On Giving the Spiritual Exercises: The Early Jesuit Manuscript Directories and the Official Directory of 1599 (St. Louis: Institute of Jesuit Sources, 1996), 8, 9; Letter to Francis Borgia, September 20, 1548, in Young, Letters of Saint Ignatius of Loyola, 181.

[7] Див. Gil, Discernimiento, 120-31, чий зарис цього досвіду в «п’яти розділах утіхи» я тут використовую.

[8] Pensees, no. 913, p. 309.

[9] Августин пише, що знайшов «більшу радість, коли плакав над своїми гріхами, ніж тоді, коли грішив». Цитата з Toner, Commentary, 102. Поєднання піднесення серця до Бога і сліз жалю за гріхи – це знак, що це справді сльози духовної втіхи.

[10] Співсестра св. Терези з Лізьє пише: «Одного разу, коли я була в її келії, вона сказала мені тоном, який я не можу відтворити: ‘Бога люблять недостатньо! А Він такий добрий і ніжний…. Ох, я хотіла би вмерти!’ І вона почала схлипувати. Я не зрозуміла, що це була велика любов до Бога, і здивовано на неї подивилася…” (Christopher O’Mahoney, O.C.D., ed. and trans., St. Therese of Lisieux by Those Who Knew Her: Testimonies from the Process of Beatification [Huntington, Ind.: Our Sunday Visitor, 1975], 261).

[11] Як пише Раїса: “Раптом сильне відчуття Його близькості, ніжності…” Вона точно розпізнає момент, коли розпочалося зростання відчуття Божої присутності.

[12] Halcyon Backhouse, ed., The Scale of Perfection (London: Hodder & Stoughton, 1992), 21.

[13] Pierre Descouvement, St. Therese of Lisieux and Marie of the Trinity: The Transformative Relationship of St. Therese of Lisieux and Her Novice, Sister Marie of the Trinity (New York: Alba House, 1997), 88. В наступних рядках вона виразно описує нове відчуття радості: “Після вечері я радісно запропонувала помити посуд”.

[14] «Педро Рібаденейра свідчить, що під кінець життя Ігнатій сказав, що не зміг би жити ‘без втіхи, тобто без чогось, що не може походити від нього самого, але тільки від Бога’» (John W. O’Malley, The First Jesuits [Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1993], 19-20).

[15] Autobiography of St. Ignatius, no. 99.

[16] Toner, Spirit of Light or Darkness, 63.

[17] Там само, 66.

[18] Ігнатій чітко описує цей контраст в одному параграфі Autograph Directory, 12. Подавши опис втіхи, він далі пише: “Спустошення є чимось протилежним, що походить від поганого духа, й несе такі ж самі дари: війну проти миру, сум проти духовної радості, надію в низьких речах проти надії в великих речах, низьку любов проти шляхетної любові, сухість проти сліз, хвилювання ума в низьких речах проти піднесення ума”. Див. Palmer, On Giving the Spiritual Exercises, 8.

[19] Див. Gil, Discernimiento, 142-46.

[20] Ігнатій пише до Терези Рехадей, що ворог спокушає нас, підсовуючи випробування, які ми повинні пройти, «щоб ми забули про велику радість і втіху, яку Господь дасть душам, які, як нові послідовники в служінні Господу, подолають усі ці перешкоди й виберуть страждання разом зі своїм Творцем і Господом» (Young, Letters of Saint Ignatius of Loyola, 19).

[21] Там само, 21-22. Текст продовжується: “Перший – внутрішня втіха, яка знімає будь-яку невпевненість… Але якщо втіхи немає, то слідує наступний урок. Наш давній ворог ставить усі можливі перешкоди… і все виглядає протилежним до першого уроку”.

[22] Barbara Krzywicki-Herburt and Walter Ziemba, trans., A Freedom Within: The Prison Notes of Stefan Cardinal Wyszynski (New York: Harcourt Brace Jovanovich, 1983), 8. In the original the scriptural quote is given in Latin.

[23] Gil, Discernimiento, 151-52.

[24] Правило 6 спонукає нас вивчати духовне спустошення для того, щоб протидіяти йому, і вказує, що розпізнавання духів стосується не тільки думок, породжених духовним спустошенням, але й думок, які можуть спричинити духовне спустошення. Якщо ми їх ідентифікуємо, то зможемо їх відкидати.