Стояння перше: Несправедливість
Цар Всесвіту засуджений, як злочинець. Навіть будучи зв’язаним, Він стоїть перед Пилатом як вільна людина. Під час молитви в Гетсиманському саду Ісус Христос віддає всю свою свободу Отцеві. Від самого початку Своєї Хресної дороги Він довіряє Себе Отцеві, віддається в Його обійми, відмовляється від боротьби за справедливість. Віддаючи Себе Отцеві, Ісус найглибшим чином віддає Себе в руки людини. Людина зможе робити з Ним все, що захоче, зможе катувати і вбивати Його. Світ продовжує переконувати нас, що людині потрібно все більше і більше простору для життя, а насправді єдиний простір, якого ми потребуємо, – це обійми коханої людини.
Під час несправедливого суду і митарств у Христа забрали все: друзів, славу мандрівного вчителя, гідність, одяг, який з Нього хотіли зірвати.
Але в жодний інший час Він не є таким вільним, як тоді, коли під час випробування каже: “У руки Твої, Господи, віддаю Духа мого” (Лк 23,46). Отче, я віддаю Тобі все: те, що я маю, що я значу, що я для когось важливий. Забери це все і забери моє життя, тому що без Тебе немає щастя. Я не хочу простягати руки до багатств цього світу, але я хочу простягнути руки до Тебе, Отче!
Справжня свобода – це свобода від власного “я”. Щоб Бог прийшов до мене і перемінив мене, я повинен спочатку звільнити для Нього місце.
Стояння друге: Тягар
Християнський народ не перестає цілувати Хрест, бо в Ньому є страждання, але також і надія на спасіння. Хрест – це шлях, а не мета. Але не всяке страждання до чогось веде. Не кожне страждання облагороджує і не кожне страждання дає повноту життя. Є страждання, які закривають нас, змушують все більше і більше зосереджуватися на собі і не бачити ні сенсу, ні виходу.
Страждання – це завжди питання: чому це зі мною сталося? Однак питання не стільки в тому, що до цього призвело, скільки в тому, що в цьому приховано. Може, я страждаю для того, щоб зрозуміти того, хто перебуває в подібній ситуації? Щоб я міг бути близьким до того, хто переживає якісь страждання, схожі на ті, які я сам колись пережив? Будьмо відверті: чи я більше довірятиму тому, хто знає, що таке страждання, чи тому, хто його ніколи не переживав? Чи довірятиму я Богові, який народився в бідності і страждав, як людина, чи Богові, який є далеким від наших людських справ?..
У світі, залежному від знеболюючих, які є не стільки ліками, скільки наркотиками, що допомагають лише на деякий час забути про біль, Христос заохочує і вчить, як прийняти хрест, як відчути несправедливість, приниження, кривду на своїх плечах… Христос приймає страждання, знаючи, що це шлях до спасіння. Він переживає Хресну дорогу не як супергерой, який не здатний відчувати біль, а як Син, що виконує волю Отця.
Дуже часто ми не розуміємо певних ситуацій, які трапляються з нами в житті, вважаємо їх несправедливими. Але Бог бачить інакше, ніж людина. Те, що здається нам безглуздим, може послужити Господу Богу, щоб зробити нас знаряддям Його спасіння. Можливо, страждання, які я переживаю, які позбавляють мене ілюзії контролю над життям, знання того, що для мене краще, існує для того, щоб я нарешті міг відпустити ілюзію самодостатності. Можливо, деякі речі трапляються, щоб я нарешті довірився Богові. Думати по-Божому означає віддавати все в Його руки. Коли я думаю по-Божому, я починаю розуміти значення Хреста, мого особистого страждання, яке є єдиним способом слідувати за Господом Ісусом.
Стояння третє: Гіркота
Немає більшого приниження, ніж те, що я продовжую грішити. Гріх відриває мене від Бога, обтяжує мене, знерухомлює мене, змушує все нижче і нижче пригинатися до землі. Христос, Бог, який став людиною, був без гріха, а тепер падає під тягарем гріхів. Він добровільно приймає їхні наслідки, їхній тягар, пов’язаний з ними біль.
Ті, кому Господь Ісус найбільше довіряв, кого кликав бути з Ним, згрішили проти Нього. Юда продав Його з жадібності, Петро відрікся від Нього зі страху, апостоли втекли, донині Його обранці зраджують Його, завдаючи болю найслабшим.
Христос мусить пити з цієї чаші, повної гіркоти. Однак саме посеред переживання гіркоти, коли, по-людськи кажучи, нічого не вдається, “вогонь, що горить у плоті, починає поглинати серце”. Саме посеред цієї темряви, посеред безглуздості, якою здається життя, Господь Бог починає промовляти до мого внутрішнього світу. Якби Бог не був присутній у цій безглуздості, ця безглуздість не могла б бути врятована Ним. Коли я приймаю страждання, коли посеред абсурду, яким здається моє життя, я віддаю його Богові, тоді Він нарешті може почати діяти в моєму житті. Хрест – це шлях слідування за Христом. Бо якщо Він не присутній у тому, що болить, то не може бути присутнім і в тому, що приємне.
Місце людини – в Божому Серці, а не в її гріхах. Християнин – це людина з високо піднятою головою, яка після кожного падіння піднімається разом з Христом і йде за Ним, несучи Його Хрест.
Стояння чтеверте: Сльози
Де Христос, там і Його Мати… Ідентичність Марії полягає в тому, щоб залишатися поруч з Ісусом. Вона приносить Його нам, Вона глибоко проникнута Його присутністю… Вона також стоїть під Хрестом – Мати, сповнена болю і смутку. “Так не повинно було статися” – думає Вона, пригадуючи обітниці Архангела про те, що її Син назветься Сином Всевишнього, а Його царюванню не буде кінця. Однак немає Великодня без Великої П’ятниці.
Погоджуючись на любов, я також погоджуюся на біль, так само, як будь-яка мати, погоджуючись прийняти дитину, погоджується на біль пологів. Марія, погоджуючись прийняти Ісуса, також погодилася супроводжувати Його в Його страстях. Бо немає любові без досвіду страждань.
Учні вже покинули Ісуса, вони вже підвели Його. Марія вірно супроводжує Його на шляху до смерті. Сльози Матері і кров Сина змішуються. Не тільки Марія, Мати Ісуса, бачить смерть Сина – Бог Отець також дивиться і страждає.
І я часто у своєму житті кажу: “Не так повинно було бути”. І сльози течуть по моєму обличчю, але зазвичай вони змішані з горем, безпорадністю чи гнівом. Як прийняти їх і перетворити на сльози любові та вірності, наслідуючи сльози Марії, що стояла під хрестом?
Стояння п’яте: Байдужість
Світ навколо нас потопає у зображеннях насильства. На екранах телевізорів і смартфонів, які ми постійно носимо з собою, рясно ллється кров. З одного боку, насильство – це видовище, яке ми охоче оглядаємо, а з іншого – воно стало настільки звичним, що страждання інших вже не справляє на нас враження. Більше того, кожен з нас у своєму серці має схильність до насильства. Тільки усвідомлюючи зло, яке є в мені, тільки визнаючи насильство, яке я чиню, я можу зрозуміти, яким безмежним є Боже милосердя.
Симон, напевно, думав, що Засуджений мав рацію, коли пішов платити за свою провину. Він відчував себе приниженим, що тепер, замість того, щоб піти до своїх близьких, він повинен допомагати якомусь злочинцеві. Лише коли він опинився на шляху з Христом, йдучи крок за кроком з Ним, несучи той самий тягар Хреста, він почав розуміти, що ця людина відрізняється від двох інших засуджених. І хоча спочатку він був змушений це робити, в дорозі він відчув, що, допомагаючи цьому комусь нести його тягар, він сам стає кращим.
У своєму житті я не боюся ні гніву, ні ненависті, я навіть перестав боятися насильства. Я боюся байдужості і самотності. Я хочу зустріти свого друга, щоб бути з ним. А не для того, щоб щось робити. Давай спочатку зустрінемося, а потім подивимося, що будемо робити. Найголовніше – бути разом. Наодинці найкрасивіші речі не мають сенсу. У стосунках, навіть найскладніша реальність має сенс.
У світі, який каже: будь собою, Христос каже: будь зі Мною. Бути з Ісусом – це найбільше щастя. Чи є щось прекрасніше, ніж бути частиною чийогось життя? Бачити поруч з собою кожного дня когось, хто про мене думає?
Стояння шосте: Полегшення
З раннього віку ми вчимося показувати свої сильні сторони і приховувати слабкості. Ми приховуємо своє справжнє “я” від інших, тому що не хочемо показувати свої рани світові. Ми боїмося, що нас вважатимуть неповноцінними, незграбними, залежними від допомоги інших. Сьогодні світ не цінує тих, хто шукає і потребує допомоги. Слабкі зазнають маргіналізації в сучасному світі.
Ісус Христос, прямуючи на Голгофу, зустрічає Вероніку, жінку, яка хоче принести Йому полегшення, витираючи обличчя хусткою. Ісус дозволяє їй цей маленький жест ніжності, не ховає від сорому своє побите обличчя, але залишає Вероніці найпрекрасніший дар: відбиток свого Лику.
Христос не соромиться своїх страждань, показує їх світові. Він показує своє зранене, побите і покрите рубцями обличчя, кажучи: «Дивись, як багато коштує мені любов до тебе». У Твоєму обличчі, Господи Ісусе, ми бачимо ображене обличчя людини, обличчя, яке іноді ховається під товстим шаром макіяжу або під маскою удаваного щастя чи самовпевненості. Ми й самі часто ховаємося під такою маскою. Дивлячись на Твоє закривавлене обличчя, ми можемо навчитися бути слабкими, приймати дар допомоги від інших, як Ти прийняв жест Вероніки. Ми можемо навчитися любити інших і дозволяти іншим любити нас.
Стояння сьоме: Розчарування
Христос, переживаючи падіння на шляху до Голгофи, показує нам, що хоче бути присутнім з нами в кожному досвіді невдачі, в кожній поразці, в кожному розчаруванні, в кожній “ямі глибокій, в темряві і в безодні”. Кожного разу, коли щось не вдається в нашому житті.
Бог завжди вибирає те, що є слабким в очах світу, щоб показати свою силу. Він вибирає те, що розбите, бо це очищає нас, позбавляє нас того, що змушує нас зосереджуватися лише на собі.
Розбитість – це перший крок до свободи у стосунках з Богом. Це умова, без якої ця свобода не може відбутися. Ця розбитість позбавляє нас, іноді навіть жорстоко, від того, що є зовнішнім, непотрібним, що навіть добре було би втратити. І тут наші гріхи також можуть бути корисними, особливо ті, які нас ламають – бо саме вони підштовхують нас до навернення.
Звідки приходить навернення? З усвідомлення того, що я згрішив і потребую Господа Бога. Тобто, якби не було гріха, то не було б і навернення. Саме гріх викликає в нас бажання йти до Бога, доброго Отця, щоб Його обійняти, як діти, коли їм важко, кидаються в обійми батьків. Оскільки Бога не цікавлять мої гріхи, то Йому перш за все до вподоби те, що я хочу знову зустрітися з Ним.
Кожне падіння – це можливість стати сильнішим. Падіння необхідні – вони очищають нас від того, що нам у житті не потрібне. Щоб дійти до Голгофи, Ісус мусив впасти… Коли ми падаємо, тоді ми найближчі до Бога, тому що в нас формується смирення – чеснота, яка наближає до Ісуса.
Людина створена на Божий образ і подобу. Тому, коли я падаю під тягарем життя і піднімаюся, я більше уподібнююся до Христа.
Стояння восьме: Співчуття
У світі, де помста і відплата вважаються справедливим і праведним законом, немає місця для безкорисливого жесту співчуття чи доброзичливої близькості до страждань чи невдач іншої людини. Проте любити і бути любленим – це вершина християнського досвіду, бо саме з любові і для любові ми були створені.
Людина має потребу в близькості, закладену в її природі. Кожен з нас потребує близьких людей, справжніх друзів, з якими ми можемо розділити як турботи, так і радощі. Наші дружні стосунки – це також перевірка на відкритість наших сердець, можливість проявити безкорисливість і милосердя. Добре мати друзів, які не можуть мені нічого дати, бо тільки тоді моя любов може бути справді безкорисливою.
Як показує Євангеліє, Царство Ісуса – це Царство, яке зростає не через насильство і агресію, а завдяки любові і співчуття до стражденних. Завдяки прийняттю бідних, чужинців, вразливих. Завдяки милосердю.
Мати серце, здатне любити і тих, хто не бажає мені добра, серце, здатне страждати і прощати – це найбільше панування, а найбільша сила – це сила прощення. Адже в кінці Євангелія Христос посилає учнів не з мечем, а з владою прощати гріхи.
Ніхто не є більшим за того, хто вміє прощати, як Христос простив своїх мучителів. Христос, Цар Всесвіту, дарує нам свободу, яка не від світу цього.
Стояння дев’яте: Відчай
Людина була створена з земного пороху, і тепер Бог падає в цей порох. Він переживає зіткнення з землею втретє на своєму шляху. Світло, яким є Христос, гасне. Його поглинає найчорніша темрява – відчай.
Христос, покинутий своїми учнями, зраджений своїм другом, побитий язичниками, переживає цю темряву, коли вигукує: “Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?”. Це не театральний крик того, хто знає, що все буде добре. Це крик людини, яка занурена в найбільшу темряву – темряву депресії. На цей крик Отець відповідає мовчанням.
Ідентичність Ісуса полягає в тому, що Він є Сином Бога Отця, і під час випробування Він відчуває себе Ним покинутим. Ісус не вигукує імен своїх учнів, запитуючи, чому вони його покинули. Він розуміє, чому вони не з Ним, але не розуміє, чому Отець покинув Його. Це відчуття покинутості Богом гірше за фізичний біль.
Наш найбільший біль – це відчувати себе далеким від Бога, не відчувати Його присутності у своєму серці, не відчувати себе Його сином. І тоді ми кричимо: Боже мій, чому ти мене покинув? Чому? Чому це відбувається? Якій меті це служить? Але і нам Бог не відповідає. Ми впадаємо у відчай, бо забуваємо, що відповідь прийде лише у Великодній ранок. А пасхальний ранок не досягається інакше, як через Страсну п’ятницю.
Стояння десяте: Сором
У Христа силою забрали все – після того, як Його покинули друзі, після того, як Його засудили на смерть, бичували і поклали на Його плечі хрест ганьби. Більше немає захоплених натовпів, які йшли за Ним і слухали Його благу звістку, більше немає захоплення і вдячності тих, кого Він зцілив словом і жестом. Його гідність також Йому забрана. Його роздягають догола, а одяг ділять між Його катами.
Ісус, однак, не борониться від того, щоб у Нього це все забрали, бо знає, що для спасіння світу Йому нічого не потрібно. Христос не перестає бути щедрим до нас, не перестає давати. З любові до людини і заради її спасіння Він погоджується померти на хресті. Він віддає своє життя за нас.
Ми ж, зі свого боку, довіряємо речам, які є меншими за нас, замість того, щоб довіряти великому і люблячому Богові, який нас любить. Ми стаємо одержимими своїми статками. Одержимими жадобою володіння, і чим більше маємо, тим більше відділяємося від Бога, світу і людей. Тимчасом володіння не тільки не дає щастя, але й є протилежністю любові. Ніхто не є таким багатим, як той, хто нічого не має. Бо тільки той, хто нічого не має, може дати найбільший дар – себе.
Стояння одинадцяте: Вивищення
“Поглянути на Того, Кого прокололи”. Це наше завдання – споглядати оголене, беззахисне Тіло Христа, Царя Всесвіту. Прибитий до хреста, Господь Ісус молиться словами: “Отче, прости їм, бо не знають, що чинять” (Лк 23,34). У момент, коли Його спіткало це велике зло, у момент, коли цвяхи пронизують Його найсвятіше Тіло, у цю найтемнішу годину в історії світу, коли людина розпинає Бога, Він не перестає молитися і промовляє: “Отче! “Отче, прости їм”.
Ці слова актуальні в кожний момент історії – Христос ніколи не перестає просити Отця простити людині всяке зло. Він не хоче помсти, не хоче, щоб ті, хто завдає Йому болю, отримали по заслузі, але Він просить, щоб їм було прощено. Чому? Тому що ми не знаємо, що робимо. Ми не можемо робити вигляд, що все в житті розуміємо. Часто ми стаємо в’язнями зла, жертвами якого є самі. Хоч я хочу робити добро, але в моєму серці є і зло.
Іноді запитуємо себе: як я міг так вчинити? Зло завжди нелогічне, його не можна пояснити, його не можна зрозуміти. Ми не знаємо наслідків зла, яке чинимо собі та іншим. Ми не можемо зрозуміти, звідки воно береться, воно більше, ніж людина. Христос у момент безмірного болю, завданого Йому, каже, що не йдеться про розуміння – йдеться про прощення. Неможливо жити без прощення, бо хто не вміє прощати, той не вміє і любити. Прощення – це єдина осмислена відповідь на зло, це єдине, що дає нам справжню свободу.
Стояння дванадцяте: Виконалося
Чоловік, який висить на хресті, роздягнений догола, побитий, з проколотими руками і ногами, з усім тілом, вкритим ранами від бичування, з закривавленим від тернового вінка обличчям – це образ того, на що здатна людина.
Розп’ятий Христос не в змозі нікому нічого зробити. Його руки і ноги прибиті цвяхами, він не може дихати, кожне слово вимовляє з величезним зусиллям. Він більше не може йти до тих, хто в темряві гріха, не може простягнути руки над вихором, щоб він затих, не може доторкнутися до тих, хто потребує зцілення, не може навчити, що в домі Отця є місце для кожного.
І все ж саме в цей момент найбільше виявляється всемогутність Бога – в Його безсиллі спасіння світу. Бо все, що Він має – це Серце, яке вміє любити. Навіть у момент смерті Христос не перестає дарувати. З останніх сил він кричить з хреста, що хоче спасіння людини, що хоче, щоб людина була щасливою.
У відповідь людина дає Христу оцет, тобто зіпсоване вино. Це найбільша трагедія людини, що людина може відповісти на Божу любов, на Боже бажання стосунків відторгненням.
Ми все більше залежимо від дії. Ми думаємо, що власними силами, зусиллями і відданістю можемо забезпечити себе всім необхідним, що забезпечить нам достаток і безпеку в цьому світі. Однак у цій заклопотаності ми забуваємо, що нас спасає не наша діяльність, а перебування з Христом, який дарує нам любов навіть до смерті. Сенс життя не в тому, щоб жити комфортно, а в тому, щоб любити. А любов передбачає біль…
Стояння тринадцяте: Тіло
Сльози Матері проливаються і, як роса, зрошують суху землю. Кров Сина проливається і, як зерно, кинуте в землю, приносить плід життя! Густа темрява огортає всю землю, і Йосиф з Ариматеї знімає закатоване Тіло Христа з Дерева Життя. Дарувальник життя зійшов на Хрест, щоб з останніх сил простягнути руки над світом у жесті благословіння, а тепер Його Тіло покладено на руки Матері. Ісус міг би використати Свою Божественну силу, щоб врятувати Своє життя, але якби Він врятував Себе, Він не зміг би врятувати нас.
У цю найтемнішу годину в історії світ занурився в темряву. Але є Той, хто освітлює цю темряву. Біля підніжжя Хреста стоїть Та, котра вірно слідувала за Ісусом протягом усього його життя – Марія, мати Сина Божого і Його найкраща учениця. Як і колись у Вифлеємі, Марія тримає в руках Спасіння світу, але на відміну від попереднього разу, Христос вже не може піднести руку до її щоки.
Останнє, про що Мати, дивлячись на страждання свого Сина, хоче думати, – це про когось іншого, про справи інших людей, про їхні щоденні турботи, про непевне майбутнє, про маленькі чи великі драми. І все ж, з хреста Марія почула: “Ось син твій ” (Йн 19,26). Ісус, відходячи до Отця, не залишає нас на самоті. Він дарує Йоанові і нам свою Матір, як нашу заступницю, яка від початку і до кінця бере участь у спасительній жертві свого Сина.
Тільки той, хто спасає інших, спасається сам. Або я дбаю лише про себе і свої справи, або я люблю інших. Неможливо примирити егоцентризм, навіть у найважчі моменти, зі справжньою любов’ю, прагнення до якої, зрештою, глибоко живе в кожному з нас. Саме такої любові до кінця вчить нас Христос під час своїх Страстей, даруючи нам дар своєї Матері. “Ось син твій…”
Стояння чотирнадцяте: Очікування
Гроб не має останнього слова.
“Сьогодні ж будеш зі мною в раю”, – пообіцяв вмираючий Христос смиренному розбійникові. Це “сьогодні” відбулося в день смерті Ісуса і є обіцянкою того, що цей трагічний день незабаром перетвориться на пасхальний ранок. До порожнього гробу немає іншого шляху, окрім хресної дороги.
На землі у Велику Суботу панує траур, а в безодні вже лунає радісне “Алілуя” – бо тут Христос спускається на саме дно людських страждань, щоб взяти на свої плечі Адама, заблудлу вівцю, а разом з ним і все занепале людство.
Хоча Христос помер, несучи на собі покарання злодія, після смерті Йому влаштували царський похорон. Пахощі та миро, принесені Никодимом, стають запахом воскресіння, а гріб – місцем, де народжується нове життя. Саме тут, на чуванні, бере свій початок спільнота Церкви, учні, які вірять, що смерть не може бути кінцем місії Вчителя.
З покладанням тіла Христа до гробу закінчується Його місія і починається місія апостолів. Бог має велику довіру до нас; Він залишає нас, бо знає, що ми можемо впоратися. Бути зрілим християнином – це бути подібним до Отця, тобто свідчити своєю любов’ю і милосердям про те, що весь світ наповнений Божою присутністю. Сьогодні Ісус доручає нам конкретне завдання, щоб саме ми продовжували Його справу, у свободі дітей Божих, залишаючись самими собою.
Той, хто спасає від вічної смерті, покладений до Гробу. Але гріб це не останнє слово. Останнє слово – це воскресіння.
Текст і образи: о. Пшемислав Висогльонд ТІ
