Інкультурація – це богословський термін, який описує відносини між вірою та культурою, в якій вона живе. Говорячи по-простому, не існує вираження віри без місцевої культури. Людина вірить (або не вірить) у Бога і ця людина є «продуктом» певної культури. Вживаючи тут слово «продукт», ми не маємо на увазі, що особа є цілковито створена культурою, в якій вона народилась, але продукт у сенсі, що певна ментальність, спосіб існування, ставлення до інших людей, плани на життя, мрії та сподівання, і т. д., надаються культурою, в якій народилась людина. Як проста істина, цей факт не потребує багато роз’яснень, оскільки він є очевидним у нашому повсякденному досвіді, особливо, якщо в нас є можливість пожити в іншій культурі. Українець змушений адаптуватись до життя в Португалії, Іспанії чи Італії, оскільки там переважають дещо інші очікування аніж в Україні. Чим більше віддаляємось від рідної культури, тим очевиднішими стають відмінності. Норвежцеві, який переїжджає до Замбії, необхідно багато дізнатися про себе та про інших людей, для того щоб почуватись «дома» в новому середовищі.
Культура, для наших цілей, є ніщо інше, контекст довкола мене, який надає змісту щоденному життю. З однієї сторони, цей контекст твориться людьми, які живуть у культурі, а з іншої сторони культура сама «творить» людей, які в ній народжуються. Всередині культури ми робимо багато речей несвідомо, оскільки вони є очікуваними і просто кажемо, що це є «природно». Однак, те, що є природнім в одній культурі, є неприроднім у іншій. В одній культурі є нормальним, коли при зустрічі чоловіки вітають один одного потисканням руки, в той час як у іншій культурі дотик вважається образливим і прилюдне вітання виражається схилянням голови. В деяких культурах чоловіки та жінки можуть вітати одне одного потисканням руки, тоді як у інших дотик чоловіка до руки жінки означає загравання сексуального характеру. Те, що саме означають певні рухи, ми можемо дізнатись лише з місцевої культури, тобто, з місцевого світу значень.
Звичайно, місцеві культури перебувають під впливом колективних потреб і досвідів, які «запам’яталися» та інтегрувалися в культурний світ значення. Країна, яка досвідчила багато воєн, матиме інше ставлення до людських і міжнародних стосунків, аніж країна, яка ніколи не досвідчила війни на своїй території. Країни, яким через природні умови регулярно загрожує голод, швидше за все мають інші життєві сподівання, аніж ті країни, які живуть у безпечному достатку матеріальних ресурсів. Традиційні сподівання селян відрізняються від сподівань мешканців міста і т.д. Багато з видів культурної пам’яті фіксуються в традиційних для кожної культури прислів’ях і приказках. «Ближча сорочка до тіла, як кожух» і «найшла коса на камінь» демонструють досвід сільського життя. «Копійка заощаджена є копійкою заробленою» або «Бог допомагає тим, хто сам собі допомагає» відображає досвід промислового суспільства. Звичайним привітанням на західних теренах України є «Слава Ісусу Христу! », коли звичайним привітанням для центральної Африки буде «Якою видалась дорога, котрою ти щойно мандрував? » Такі стандартні традиційні висловлювання розповідають нам дещо про становлення культури, про те, що було важливим і цінним для певного народу.
Саме в рамках цього багатозначного контексту, або культури, ми говоримо про Бога. Навіть коли різні культури можуть говорити про того самого Бога, об’явленого в Ісусі Христі, кожна культура наголошуватиме на деяких Його аспектах більше аніж на інших, оскільки вони являються важливішими для спасіння місцевого люду. Ці наголоси проявляються в способах молитви та ведення розмов про Бога. Знову ж таки, це очевидно для тих, хто був присутнім на літургіях латинського та візантійського обряду. Та сама віра, той самий Бог, навіть та сама Католицька церква, але дуже різні літургії, які приводять нас до Бога та один до одного дещо різними шляхами. Навіть у тому самому обряді існують певні відмінності в залежності від місцевої культури. Латинська літургія в Польщі вірно дотримується порядку та формальності, які походять від священика, натомість у Замбії літургія відзначається сповненим ентузіазму барабанним боєм, співом і танцями під час богослуження. Проповіді в Німеччині та Швейцарії відрізняються аналітичними роз’ясненнями духовності, в той час як на Ямайці проповідник у дуже драматичний спосіб закликатиме громаду до більш моральної поведінки. У своєму локальному середовищі кожна з цих літургій має досконалий смисл. Однак, було б важко уявити собі польських вірних, які похитуючись під барабанні ритми та виспівуючи «Алилуя, Ісус! », наближаються до вівтаря, щоб отримати причастя. У цьому б «не було смислу». Існують також різноманітні тенденції й у візантійському обряді. В Канаді та Америці всі літургії будуть швидше за все коротшими за своєю тривалістю завдяки місцевому наполяганню на «рентабельності часу». Утреня та Вечірня в місцевих спільнотах монаших згромаджень може бути обмеженою до 30, чи навіть 20 хвилин. Священик, який проповідує більше 5-7 хвилин, ризикує своїм життям. В Україні люди мають не мають такого напруженого відчуття часу на загал, і особливо під час літургії, хоча, здається, ситуація змінюється під впливом змін у культурі.
Кінцеве зауваження щодо культури стосується змін. Культури мінливі, вони перебувають у постійному русі. Навіть найбільш стабільні та традиційні елементи культур перебувають під постійним впливом нових рухів усередині та назовні. П’ятдесят років тому богослужіння в латинському обряді у всьому світі відбувались латинською мовою, включаючи читання. Це сприймалося як норма. У проповідях йшлося лише про мораль. Сьогодні люди відреагували б гнівом, якщо б у їхній парохії літургію служили на іноземній мові, та ще й на такій мертвій як латинська. Сьогоднішні проповіді базуються на Писаннях, а не на моральній теології.
Оскільки візантійська теологія випливає з літургії, або саме в літургії знаходить принципи своєї правомірності, надалі я хотів вести мову про інкультурацію літургії, для того щоб говорити про апостольську інкультурацію. Давайте поглянемо на три літургічні молитви. Перша з них співається неодноразово протягом Божественної літургії:
— За плаваючих, недужих, страждаючих, полонених і за спасіння їх Господові помолімся.
На час написання цієї молитви і протягом багатьох наступних століть подорож морем була одним із двох основних способів подолання значних відстаней. Саме по собі пересування морем було небезпечним з двох причин: морські розбійники та шторми. Існує статистика, згідно якої в середньому коло 40 % дружин у рибальських селах були вдовами лише через те, що їхні чоловіки не повертались з морів. Трагедія одного значного корабля або корабельної експедиції могла залишити село без 80 % його чоловічого населення. Серед інших дійсних наслідків морських подорожей є і той факт, що подружня розлука деколи могла тривати до кількох років. Зокрема з відкриттям нових світів, тривалість подорожей значно збільшилася. Так у XVI ст. подорож з Лісабону до Індії тривала 6 місяців. Величезну кількість кораблів було втрачено довкола південноафриканського мису. Але навіть коли кораблям вдавалось успішно здійснити рейс, розлука чоловіка з дружиною та батька з власними дітьми могла тривати протягом довшого часу. В цьому полягали небезпеки для подружжя, для сім’ї та для загальної стабільності села. У вище наведеній молитві згадуються також і полонені: не в’язні, але ті, кого захопили, можливо, під час війни або морської подорожі. Полон був досить звичайним явищем і для того, щоб збагнути це, нам не потрібно уявляти собі дуже віддалені часи та місцевості. Підраховано, що протягом 1500—1700 рр. біля 3 млн. українців було захоплено в південних степах і продано в рабство кримсько-татарськими работоргівцями. І це ще не враховуючи війн, через які пройшли українці.
Суть ось у чому. Протягом таких періодів, коли морські подорожі та захоплення в полон становили дійсну, часту та тривалу загрозу, молитва, про яку йде мова, ставала вкрай необхідною молитвою серця за безпеку дорогих і коханих осіб. На противагу тим часам, як багато з нас подорожують сьогодні морем? І навіть хоча сьогодні багато людей подорожує повітряним шляхом, за даними статистики це являється найбезпечнішим способом пересування в світі. Як багато з нас знають людей, які перебувають у полоні через війни або піратство? Я двічі об’їхав довкола світу, але жодного кілометра морем. Я працював у тюрмах у кількох країнах, і я не зустрів жодного полоненого, а лише тих, хто нібито порушили закон. Іншими словами, світ змінився, наші культури змінилися. Світ, у якому була написана наша молитва, вже не з нами.
З іншої сторони, ми таки маємо свої тривоги та загрози, зроджені нашим часом, про які ми могли б молитись під час літургії. На приклад, залежно від оцінки різних експертів, за останніх 15 років Україна втратила 5-7 або ж навіть 10 млн. своїх громадян, які шукають роботу в інших країнах. У деяких селах західної України не існує жодної сім’ї, яка б не втратила принаймні одного зі своїх членів на користь іноземному ринку праці. В більшості випадків це батько або мати, які залишають своїх дітей, можливо з бабусею, для того щоб роками трудитися в чужій країні. Ми знаємо, які труднощі переживають усі члени сім’ї. Ми знаємо, що це становить загрозу подружжю. Ми знаємо, що з’являється загроза вихованню дітей. Ми знаємо, яке додаткове навантаження лягає на дідусів і бабусь, які мали б у своєму віці насолоджуватись заслуженим відпочинком. Більше того, ми знаємо, що надто багато жінок і дітей, як також і деяких чоловіків, продають у рабство та проституцію оператори чорних ринків. Для багатьох із цих людей стає просто надто важко повернутися в Україну після тривалого періоду часу або після певних травматичних досвідчень. Таким чином у наші дні, в нашому світі та в нашому досвіді, можливо, мало б зміст замінити наведену вище молитву, зроджену іншим часом і досвідом, молитвою на кшталт:
— За наших рідних і друзів, які працюють за кордоном, і за їхні сім’ї; за тих, які страждають від несправедливих умов праці та за їхнє спасіння Господові помолімося.
Можна уявити собі, як дитина, яка почує таку молитву під час літургії, буде думати про своїх матір або батька і, звичайно, буде молитися до Бога з глибини серця. Іншими словами, молитва промовлятиме до наших сьогоднішніх турбот.
Інша молитва стосується політичного порядку. Кілька разів під час літургії, після того, як ми помолилися за мир та ієрархію, молимось за народ, за уряд і за військо. І лише згодом ми згадуємо в молитві монастирі, міста та вірних. Ієрархія соціального порядку в молитві сягає далеких часів. Найчіткіше вона окреслена в молитві, яку священик промовляє пошепки:
— Пом’яни, Господи, все єпископство православне, що право править слово Твоєї істини, все пресвітерство, в Христі дияконство і ввесь священичий чин.
— Ще приносимо Тобі цю духовну службу за вселенну, за святу, католицьку й апостольську Церкву, за тих, хто в чистоті і чесному житті перебувають, за богобережений народ наш, правління і все військо. Дай їм, Господи, мирне царство, щоб і ми в спокою їх тихе і сумирне життя пожили в усякому благочесті і чистоті.
Цей світогляд походить з часів, коли іще вірили, що імператор чи цар був вибраний Богом, або принаймні в особливий спосіб благословенний Богом на управління державою згідно з Божою справедливістю. Бути царем чи царицею вважалося Божественним покликанням. З цього випливала ідеологія, згідно з якою якщо монарх живе в Божому мирі (тобто виконує Божу волю), мир пануватиме в цілому царстві. Кажучи іншими словами, переважало ієрархічне бачення суспільства, суспільний порядок походив згори, від Бога, через ієрархію, імператора та до людей. Військо існувало для захисту держави, що проживала в такому божественно натхненному суспільному порядку. До того ж, у деяких країнах навіть аж до минулого століття ієрархи призначалися монархом і затверджувалися папою і патріархом, або призначалися папою та патріархом і затверджувалися монархом. У будь-якому випадку було зрозумілим, що жодного єпископа не було призначено без згоди корони. Крім того, побутувала думка, що монарх був щирим християнином.
У наші дні, незважаючи на те, наскільки хтось уважає голову держави достойним чи навіть святим, лише одиниці серйозно стверджуватимуть, що обрання Богом керівника держави являється пожиттєвим покликанням. В Україні важко уявити собі стабільний уряд навіть протягом двох років. Більше того, припустити саму думку, що президент або прем’єр міністр обирали б єпископів, кардиналів і патріархів, було б важко як нам, так і представникам влади. Зрозуміло, відбулися певні зміни в світогляді. Наша демократична свідомість сьогодні, як продемонстрували Помаранчева революція та деякі інші моменти, підказує, що божественна влада перебуває швидше з людьми, які в своїй мудрості обирають собі лідерів. До того ж військо являється громадським інститутом і не належить жодному цареві. Ми не розглядаємо його як захисника встановленого Богом суспільного порядку під урядуванням обраного ним царя, але як солдатів, вишколених для захисту нації або для допомоги іншим націям у їх захисті від сторонньої агресії.
Як молились люди за уряд у радянські часи? Ми, зрозуміло, зобов’язані молитись і молитись постійно за владу, але як слід нам поводитися, коли люди при владі можуть або можуть і не бути віруючими, чи коли вони сповідують іншу віру або не сповідують жодної. Хіба б не мало більше змісту молитись за Божу справедливість у державі та щоб народні обранці служили цій справедливості, зокрема в тім, що стосується убогих? Таку молитву можна було б сформулювати наступним чином:
— За Божу справедливість у нашій державі, за народних обранців і за всіх, хто служить потребам нашого народу, Господові помолімся.
Два попередні приклади – це молитви людей, які базуються на нашому досвіді та розумінні нашого світу. По правді кажучи, ми завжди шукаємо Боже бачення світу, навіть коли в молитві говоримо по наші турботи. Літургія – це наша молитва, і таким чином це також час, коли Бог нас навчає. Третьою молитвою з Божественної літургії, яка представляє один світогляд і могла б бути просвітлена дещо іншим божественним баченням, є наступна:
— За мир всього світу, добрий стан святих Божих Церков і з’єднання всіх Господові помолімося.
Це — важлива молитва. Єдність і добробут церков були виразним предметом молитви вже з часів Нового Завіту, коли різноманітні рухи та єресі становили загрозу цілісності Церкви, коли християн переслідувала державна влада, коли місцеві ієрархи оспорювали владу та ортодоксальність один одного. Ця молитва залишається важливою й сьогодні, і Церква продовжує видавати багато документів, які стосуються церковного єднання та екуменізму. Протягом останніх сорока років Церква поступово все більше і більше пише про інші релігії та запрошує вірних до «ширшого екуменізму». Цим терміном Церква окреслює діалог поміж релігіями. Церква веде мову не лише про словесний діалог, а й про діалог молитви, співпраці, соціальних проектів, представництва перед державою тощо. У нашій літургії відсутня молитва за світові релігії. Це могла б бути дуже важлива молитва в час, коли мусульмани, християни, індуїсти та євреї іноді використовували свою релігію як ідеологію проти інших, коли напруга поміж країнами може бути знята спільним голосом релігійних лідерів, коли можна розв’язати конфлікти прикладами гармонійної співпраці поміж релігіями. В Україні в особливий спосіб історія та присутність єврейського та мусульманського населення була важливою та часами конфліктною. Хіба ж сьогодні не час включити в літургію молитву за тих, хто щирим серцем шукає Бога в усіх релігіях світу? Це могла б бути одночасно дуже повчальна і дуже пророча молитва для нашого світу.
На даний момент цілком зрозуміло, що такі молитви могли б привести нас до переосмислення місії Церкви. Якщо б, на приклад, якась форма молитви, про яку щойно йшла мова, знайшла свій шлях у літургію, це стало б щоденною підтримкою в глибшому усвідомленні свого покликання для всіх покликаних жити та працювати з іншими релігіями. Як багато з нас готові сьогодні співпрацювати з членами інших віросповідань? Як багато з нас ставиться сьогодні з певними упередженнями до православних, «сектантів», мусульман тощо? Як багато з нас бачать стереотипи замість людей? Існують групи відданих молодих мирян, які відчувають, що здоров’я країни полягає в тому, щоб дозволити зникнути колишнім перешкодам, для того щоб спільно будувати справедливе суспільство. Я працюю з однією молитовною групою, яка включає греко-католиків, католиків латинського обряду, православних, баптистів і віруючих без особливої конфесійної приналежності. Усі вони працюють над формуванням суспільної свідомості підлітків, щоб допомогти в першу чергу убогим членам суспільства, і тим самим роблять свій вклад у розбудову більш справедливого суспільства. Екуменічна молитва була б підтримкою для них і, звичайно, для всіх інших, оскільки справедливе та мирне суспільство не може творитись на окремих релігійних спільнотах, ізольованих одна від одної.
Подібним чином попередні молитви за наших заробітчан за кордоном і за обраних нами представників влади повинні підбадьорювати тих, хто відчуває поклик до роботи з розбитими сім’ями, залишеними дітьми та перебуваючи ми в напруженому стані бабусями й дідусями. Я знаю людей, які відчувають покликання працювати в політиці, але вагаються, коли бачать корумпованих і заплутаних політиків. Чи молитва церковної спільноти надасть їм підтримку та духовне запевнення, яких вони потребують, щоб реалізувати своє покликання? Історія Церкви підказує, що вона змогла б.
Літургія представляє нам динамічні стосунки поміж спасительною Божою любов’ю та нашим конкретним суспільством. І хоча ми повинні відчувати під час літургії мир Христовий, літургія також повинна провокувати у нас відчуття дискомфорту, коли ми усвідомлюємо собі, що десь неподалік існує страждання. Особливо для осіб богопосвячених ця динаміка повинна сягати далеко поза час літургії. Наша харизма, наші конституції, наші найкращі традиції та найважливіші, найенергійніші спільнотні моменти кажуть нам, що ми найбільш з’єднані з Богом саме тоді, коли разом із Ним співпрацюємо в спасінні світу. Тому що світ постійно змінюється, змінюється і спасительна діяльність. Характеристикою спільнот богопсвяченого життя є можливість іти туди, де потреби є більшими, оскільки ми з більшою свободою даємо своє життя саме тому, до чого, та саме там, куди нас кличе Господь.
Отож, якщо нашою місією є молитва, тоді нам необхідно просити саме те, за що ми молимось сьогодні. Чи наші молитви відповідають Ісусовій молитві за світ? Чи вони беруть до уваги сучасне вчення Церкви? У відомих молитвах Ісуса за своїх учнів, він молився за ті потреби, які він у них спостерігав, особливо в Петра. Про що молиться Ісус, коли він споглядає на Україну або коли він дивиться на світ українськими очима? Для тих, чия харизма полягає у праці з сиротами, чи не була б молитва більш проникливою сьогодні, коли б під «сиротами» ми розуміли тих дітей, чиї батьки працюють за кордоном? Якщо харизмою спільноти є догляд, чи не був би догляд за СНІД/ВІЛ пацієнтами глибшим свідоцтвом спасительної Ісусової любові, аніж звичайний робочий день у шпиталю? Для тих, хто займається катехизацією, чи вона впроваджує дітей у Боже бачення світу?
Щодо питання про інкультуроване служіння, кожна спільнота повинна сама шукати відповідей. Однак, існує багато орієнтирів для нашої молитви та наших роздумів. У 25 главі Євангелія від Матея Ісус пропонує палке та сповнене співчуття бачення світу та місії своїх учнів. Євангеліє від Матея говорить про голодних, ув’язнених, нагих і про те, як Ісусові учні спонтанно відповідають на їх потреби. Нас турбує просте запитання: хто ці люди сьогодні? Уже понад століття у Церкви є соціальне вчення, яке наполягає на тому, що місія Церкви не є виконаною, доки люди страждають від несправедливості. Хоча документи можуть бути складними, виклики не є віддаленими. Папа та наш Блаженніший неодноразово говорили про проблеми мігрантів. Коло десяти відсотків усіх трудових мігрантів світу становлять українці. На даний момент біженці все частіше шукають притулку в Україні. Наші двері відкриті чи закриті для них? Хто підтримує їх? У десятій главі євангелія від Матея Ісус говорить, що ті, хто підтримує найбільш нужденних, сам ризикує бути осудженим, ув’язненим і навіть убитим. Чи є сьогодні капелани в наших лікарнях, в’язницях і школах, де існують справжні потреби? Церква повинна бути найнебезпечнішим пристановищем для найбільш потребуючих і найнебезпечнішим місцем для тих, хто не зважає на Божу справедливість. Про ефективність місії Церкви можна судити за рівнем страждань, яким не було приділено належної уваги в її лоні.
Таким чином перед нами сьогодні постають питання про живу віру. Чи виховується та катехизується дітей, щоб вони «йшли до церкви » або щоб уміли любити ближнього? Чи на наших парохіях нас навчають, як довіряти Богові, який любить і рятує, чи, може, боятись бога, який нас судитиме? Чи в нас є достатньо відваги шукати засобів співпраці з Богом, який щодня пропонує нам спасіння, а чи ми боїмося невдач? Чи політики відчувають тиск з боку церковних лідерів створити справедливе суспільство? Чи Церква стоїть поруч з африканськими мігрантами, яких побивають на вулицях Києва? Чи алкозалежні, СНІД/ВІЛ-інфіковані, в’язні, пенсіонери та сироти знають за нашими молитвами та ділами, що Бог любить їх, навіть, коли цього ніхто й не знає.
Ніхто не просить жодну спільноту зробити все. Кожен християнин покликаний засвідчувати живу віру, здатну перетворити світ у Царство Боже. Ні про що інше не може йти і мова. Йдеться лише про можливість бути живим у Христі.
о. Давид Назар ТІ, настоятель Товариства Ісуса в Україні
Джерело: http://osbm.info/?p=11283
