о. С. Зємяньскі ТІ

Франциск Суарез

переклав о. О. Кривобочок ТІ

Що стосується мене, то можу вам сказати лише одне: постійно стою при жорнах і мелю ці сухі зерна схоластики; впевнений, що при цьому мене застане смерть, бо не вірю, аби була від мене далеко. Але якщо цим сповнюю волю нашого Господа, то не бажаю в цьому житті нічого іншого і більшого.

Франциск Суарез ТІ

 

  1. Дитинство й молодість Суареза
  2. Чернече покликання
  3. Перші роки в Ордені
  4. Богословське навчання
  5. Лекції в Сеговії
  6. Перебування у Римі (1580-1585)
  7. Суперечки з богословами
  8. Лекції в Алкалі (1585-1593)
  9. «Двоє на своїх протилежних сонцях – Боги»
  10. Перебування в Саламанці (1593-1597)
  11. Професор у Коімбрі (1597-1617)
  12. Дискусії про благодать
  13. Проблема розрішення на відстані
  14. Останній професорський період
  15. Суарез і справа короля Якова І
  16. Останні роки життя Суареза
  17. Доля творів Суареза
  18. Думки про Суареза
  19. Погляди Суареза

 

  1. Дитинство й молодість Суареза

На фасаді родинного будинку Суарезів у Гренаді (Іспанія) на вул. Панаверас 13 написано: «У цьому будинку народився 5 січня 1548 р. преподобний Отець Франциск Суарез, знаменитий коментатор Аристотеля і св. Фоми, уславлений філософ, глибокий богослов, правний дорадник великого формату, вимовний захисник католицької віри, який заслужив від Апостольської Столиці титул Doctor eximius, честь Церкви, світло Ордену Єзуїтів, слава Іспанії і один з найкращих синів цього міста». У 1887 р. вулицю перейменували на Calle del Padre Suarez. Предки Суареза походили з стародавнього роду герцогів де Кеділло. Майже всі загинули в боротьбі з маврами. Вже в XI ст. герцог Муніо Адельфонсо відзначився у війні Фердинанда Великого. Його син Алонсо Муноз брав участь у 1085 р. в облозі Толєдо. Після здобуття міста отримав у нагороду від короля маєток Ахофрін. Його син Муніо Альфонсо загинув у битві з маврами, які носили його голову по різних мусульманських містах. У 1492 р. Алонсо Суарез де Толєдо брав участь в облозі Гренади. Після здобуття твердині король Фердинанд і королева Ізабела подарували йому маєток мавра Магомада Абенандіна. Серед його трьох синів Хуан Суарез де Толєдо став каноніком у Гренаді, Бальтазар Суарез вибрав військову кар’єру, а Гаспар Суарез де Толєдо успадкував у 1500 р. маєток батька й оженився з Антонією Васкез де Утєль. Вони мали чотирьох синів і чотири дочки. Серед них Хуан Васкез де Толєдо був головою родини, Франциск Суарез, герой нашої книжки, вступив до щойно заснованого Ордену Єзуїтів, його слідами пішов Гаспар Суарез де Толєдо. Педро Суарез Васкез помер молодим. Три дочки: Інез, Марчеляна і Марія вступили до гієроніміток від св. Павли в Гренаді, четверта дочка, донна Каталіна Суарез, вийшла заміж за Хуана де Трілло, але й вона крім родинних обов’язків опікувалась бідними й хворими.

Коли Франциск мав 10 років, то його призначили до священичого стану. Отримав тонзуру, знак приналежності до кліру, а в 1558 р. отримав від архієпископа Гренади дві бенефіції, щось подібне до стипендії, і розпочав навчання латини, необхідної для подальшого навчання.

В молодості з ним трапився прикрий випадок. Одного дня він гуляв з товаришем вулицями Гренади. До них пристав хлопець і почав сваритися з товаришем Суареза, який витягнув кинджал і вдарив хлопця в серце. Той помер на місці. Вбивця став ніби загіпнотизований тим, що вчинив. Натовп кинувся на нього і міг би лінчувати, але Франциск схопив товариша за руку і втягнув до найближчої церкви. Завдяки чому врятував йому життя. Родина вбивці в той час вела переговори з потерпілою стороною. На Франциска ця подія справила глибоке враження. Пізнав крихкість життя і небезпеки, на які наражається молодь. Гаспар де Толєдо, який мав правничу освіту, послав Франциска на університет в Саламанці, заснований у 1212 р. королем Альфонсом IX де Леон і підтримуваний династією. За часів Фердинанда й Ізабелі належав до найвідоміших університетів. Віденський Собор у 1311 р. визнав університет в Саламанці на рівні з університетами в Парижу, Болонії й Оксфорді. На вершині свого розвитку (1584) він нараховував 6778 учнів. Саламанку називали другим Римом, Афінам Іспанії. Франциск Суарез разом зі своїм братом Васкезом де Толєдо почав вивчати церковне право осінню 1561 р., маючи 13 з половиною років. Навчання тривало шість років, але Франциск перервав його у 1564 р, оскільки мав намір вступити в Орден Єзуїтів.

 

  1. Чернече покликання

Про єзуїтів Франциск міг чути, оскільки тоді довкола Ордену шаліла буря. Почалося від того, що якась пенітентка на сповіді в єзуїта визнала, що її сповідник намовляв її до гріха під час сповіді. Єзуїт наказав під карою відмови розрішення донести про це єпископові. Жінка відмовила і в гроні своїх близьких оскаржувала єзуїта про брак милосердя. Під впливом різних пліток єзуїтів почали звинувачувати, що наказують пенітентам видавати спільників своїх гріхів, що порушують таємницю сповіді тощо. Варто зазначити, що в турботі про повагу для Таїнства поєднання пізніше в Церкві ввели обов’язок повідомляти єпископа про надужиття сповідників.

Перші єзуїти прибули до Саламанки в 1548 р. Умови, в яких жили, були більш ніж убогими. Колегіум був сирим і нездоровим. Його називали цвинтарем молодих єзуїтів. Лише через сто років тут постав чудовий колегіум, фундація короля Филипа ІІІ і королеви Малгожати Австрійської. Незважаючи на важкі умови, брати ревно працювали. Особливим апостольським запалом відзначився о. Хуан Рамірез. Народився в Андалузії у 1520 р., був учнем св. Іоання з Авіля, який порадив йому вступити до єзуїтів. Коли в січні 1564 р. прибув до Саламанки з великопісними проповідями, то його слухали натовпи студентів і професорів. Неочікуваним плодом його проповідей були численні покликання до чернечих згромаджень. Через чотири місяці після Великого Посту до різних новіціатів прийшло понад 200 студентів, а під кінець року їх було вже майже 500. Частину батьки швидко забрали додому. До єзуїтів в Саламанці зголосилось 50 кандидатів, між ними сімнадцятирічний Франциск Суарез і його молодший брат Гаспар. Після розмови з ректором колегіуму Варфоломієм Фернандезом і чотирма отцями-екзаменаторами кандидата виявилось, що думки про Франциска негативні. Щодо поведінки йому ні в чому не дорікали, але здоров’я було слабке і успішність посередня. Ось його характеристика: «8 років вивчав граматику і право, але нічого не навчився і не подавав надії, що навчиться. Дуже милий, але схильний лише до сміху і балакання. Утікав, побачивши книжки, не міг подолати відрази, яку вони в ньому пробуджували. Повністю відданий приємностям свого віку: нічого не робити і бавитись. Але така легкодумність не вплинула на його звички. Делікатний сором свідчив про його невинність і допомагав її зберігати». Відмова не вплинула на Франциска, він поновлював прохання. Марно. Вирішив поїхати до Валладолід, до провінціала Хуана Суареза. Це була людина з багатим духовним життям, обдарована харизмами зцілювання і містичним досвідом. Франциск зі сльозами в очах представив йому свою справу. Провінціал доручив своїм консульторам ще раз проекзаменувати кандидата. Результат не змінився. Але сам провінціал був іншої думки. Сказав консульторам: «Якась внутрішня сила схиляє мене до чогось іншого. Цей юнак, відкритий і мало здібний, стане, як я передбачаю, на дорозі, яку обрав, завдяки своїм знанням світлом Церкви і гордістю нашого Ордену». Франциск повинен був подолати ще одну перешкоду. Близький товариш, ровесник, який був для нього опорою, благав, просив і заклинав, аби не залишав його; показував перспективи чудового життя у світі, лякав видіннями суворого життя в монастирі, в якому Франциск хоче бути «похований живцем». Навіщо вступати до нового й несправдженого ордену? Суарез на все це відповів: Якщо не хочеш зі мною розлучатись, то вступай разом зі мною! Товариш не послухав його, але перестав відмовляти. Ректор колегіуму в Саламанці, отримавши від провінціала рекомендаційний лист, погодився прийняти кандидата. 16 червня 1564 р. Франциск розпочав новіціат в Медіна дель Кампо.

 

  1. Перші роки в Ордені

Магістром новіціату тоді був о. Сан-Хуан де Убілла, який не дуже надавався на цю посаду. Його змінив о. Бальтазар Альварез. У новіціаті Франциск подавав приклад чернечої покори і відзначався багатьма чеснотами. Виконав повні чотиритижневі реколекції під керівництвом майбутнього святого Альфонса Родрігеза. В новіціаті провів три місяці. У жовтні 1564 р. повернувся до Саламанки на курс філософії, яким керував о. Андре Мартінез. Навчання давалось йому важко; не міг дати собі раду з логікою. Рідко задавав питання. Коли про щось запитував, то колеги насміхались з нього і говорили: «Німий віл заговорив». Його зауваженнями і питаннями легковажили. О. Мартінез пробував різними способами відчинити його ум. Незважаючи на консультації, молитви, змушування себе до навчання Франциск не міг навчитися мислити абстрактно. В якийсь момент його терпеливість вичерпалась. Почав міркувати про припинення студій, відмову від священичого покликання, перебування в Ордені як брат. З цими роздумами звернувся до о. Мартина Гутірреза, опікуна студентів, і представив йому свої проблеми. О. Гутіррез вислухав його з подивом, похвалив готовність стати звичайним братом-ченцем, але сказав, що Божі плани інші. Радив йому закінчити навчання і заохочував: «Молися до Пресвятого Серця через заступництво Богородиці про своє навчання, якщо це має помножити Божу славу, і я також буду молитись». Суарез подвоїв зусилля і ревність у молитві. Деякий час усе було по-старому. Але одного дня в ньому ніби щось пробудилось, сталися зміни. Після лекцій, на яких обговорювали важку проблему, репетитор Франциска пробував спростити тему, не маючи жодної надії, що той щось зрозуміє. Тимчасом Суарез сказав: «Я поясню тобі, бо гадаю, що розумію». Виявилось, що не тільки детально повторив виклад, але ще більше розвинув проблему з надзвичайною точністю. Додав інші зауваги, яких не було у викладі, і розв’язав труднощі, яких професор не торкався. Репетитор повідомив про це о. Мартінеза. Той, в свою чергу, аби перевірити Суареза, наказав під час наступної лекції атакувати тезу, про яку йшлося. Франциск захищав тезу з такою точністю і ясністю, що професор мусів допомагати атакуючому, але й сам не міг дати раду. З цього моменту Франциск був найкращим учнем. Інтуїтивно розумів найважчі проблеми і легко плавав у лабіринтах схоластики. Біографи однозначно приписують це Божій благодаті. Франциск ревно вчився, уникав зайвих розмов і розваг, зачинявся для науки в своїй келії. Звик говорити, що «усі хвилини нашого життя – це дорогоцінні перли, які треба захищати перед бандою злодіїв, якими є непотрібні розмови, розваги і порожні мрії». Почав допомагати слабшим студентам, між іншим Григорію з Валенсії, який пізніше стане знаменитим богословом. Під час канікул вирушив до Медіни, аби поговорити з о. Альфонсом Родрігезом, своїм духівником, а також з його наступником о. Бальтазаром Альварезом, сповідником св. Терези. Курс філософії закінчився в навчальному році 1565/66. Франциск продовжив новіціат, закінчив його і склав перші чернечі обіти, прості, але вічні.

 

  1. Богословське навчання

Після новіціату Суарез відразу розпочав курс богослов’я (1566-1570) в Саламанці. Тоді помітив, що має великі браки у філософії. Почав самостійно надолужувати недоліки в філософії. Вже тоді з’явився перший нарис його метафізики, який пізніше розширив і опублікував. Він зайнявся також проблемами морального богослов’я. Його нотатками користувались також і професори, готуючи свої лекції. Суарез виріс, навчався і працював у країні, яка в XVI ст. у царині релігійної культури належала до найактивніших у Європі. Іспанія видала св. Ігнатія Лойолу, св. Іоанна від Хреста, св. Терезу від Ісуса. Шкільництво в Іспанії XVI ст. було винятковим. Життя іспанців було просякнуте католицькою релігією, загартованою у боротьбі з маврами. Уміло боролися з єресями, які шарпали Францію та Німеччину. Не було релігійних воєн. Не треба було битв і полеміки. Вся енергія богословів спрямовувалась на поглиблення і розвиток догм. Саламанка стала колискою нової схоластики. На філософському факультеті, де навчався Суарез, були два види кафедр: catedras de propriedad і catedras menores (catedrillas). До перших належали кафедри Святого Письма, кафедра богослов’я, на якій викладали вранці, і вечірня кафедра вечірнього навчання. Другорядні кафедри називались: св. Фоми, Дунса Скота і Номіналістів. Існували також допоміжні кафедри. Це свідчило про різноманітність навчальних програм і поглядів. Св. Фома тоді вважався учителем Ордену Домініканців. У другій половині XVI ст. єзуїти ввели його до своїх навчальних програм, тоді він став популярним. Домініканці зробили багато для розвитку науки в Іспанії. Найвідомішим був Франциск де Вітторія, який у 1544 р. викладав богослов’я в університеті Саламанки і вважався відновником схоластики. Він користувався Святим Письмом, Соборами, Отцями Церкви і св. Фомою Аквінським. Франциск Суарез слухав лекції його наступника, домініканця Манчьо, який прихильно ставився до нового Ордену Єзуїтів, а також лекції августинця Іоання Геварри, коментатора Петра Ломбарда. Початкові труднощі Суареза виникали з того, що йому було недостатньо диктантів професора; він хотів поглиблювати знання і зрозуміти проблему, а не тільки бездумно повторювати матеріал.

Спочатку єзуїти не мали наміру закладати школи, хотіли займатись проповідництвом і харитативною діяльністю. Але скоро виявилось, що найважливішою справою для Церкви є правильне виховання і освіта молоді. Єзуїти ввійшли до існуючих університетів і почали закладати свої навчальні заклади. Спочатку це відбулось у Португалії. Король Іоанн ІІІ довірив їм навчання філософії та богослов’я в Коімбрі. Першим єзуїтом, який там навчав від 1555 р., був Петро Фонсека. У своїх викладах він опирався на Аристотеля. Його справу продовжували інші єзуїти. Їхнім спільним доробком були великі коментарі до Аристотеля. У своїх викладах вони звертались до традиції томістичної схоластики, але інтерпретували її вільно, у той час як домініканці тримались св. Фоми більш ригористично.

Франциск де Вітторія вніс великий вклад у розвиток богослов’я в Саламанці. Він був назначений регентом генеральних студій домініканців, з 1526 по 1544 рр. керував кафедрою богослов’я. Помер у 1546 р. Вітторія реформував теологічне навчання, повернувши властиву роль Святому Письму, і обминав другорядні питання. Опрацьовував коментарі до Сумми св. Фоми, і його слідами пішли інші. Наступником Вітторіо був Мелхіор Кано, після нього Домінік Сото. Єзуїти поширювали дух Саламанки. Вони належним чином оцінювали вагу богословсько-філософських студій; їхня чернеча молодь горнулася до науки. Нажаль Орден Єзуїтів зустрівся з різноманітними труднощами і перешкодами з боку наукових кіл. Університети, боячись втратити студентів, чинили опір в Іспанії й інших країнах. Також колегіум єзуїтів у Саламанці пройшов через труднощі. Єзуїти ще не мали своїх професорів. Їм не дозволяли брати участь у професорських конкурсах. Своїх клериків посилали до інших шкіл. Потім погодились приєднати колегіум до університету, нарешті відкрили свої курси. З часом почали викладати на університеті, спочатку спорадично, потім постійно, особливо коли в 1665 р. Филип IV і Малгожата Австрійська зафундували дві єзуїтські кафедри.

Під час перших років навчання Франциска Суареза (1566/67 до 1569/70) колегіум у Саламанці був у першій фазі розвитку. Єзуїти слухали богословські лекції на університеті, а керівником кафедри був домініканець Хуан Манчьо, наставлений прихильно до єзуїтів. Він поважав талант Суареза. Проблеми, які піднімав Франциск, були твердим орішком не тільки для студентів, але й для самого професора. Вечірньою кафедрою керував августинець Хуан де Гевара. Під кінець навчання Суарез слухав лекції єзуїта Генрика Генрікеза. Велику роль у навчанні відігравали семінари й диспути, які збирали величезну кількість студентів. Університетам загрожувало деяке скостеніння. Не можна було критикувати певних думок і тез. Студенти переписували старі лекції, пробували укомплектувати їх, просили в батьків гроші на них. Переписування і продаж лекцій стала добрим заробітком. Також професори не завжди були оригінальними. Часто диктували текст, написаний кимось іншим. Записування лекцій і переписування зошитів гальмувало швидкість і самостійність мислення. Говорилось: Якщо впаде листок, то разом з ним і знання. Реформатори, які прагнули щось змінити, сприймались погано.

Суарез не піддався цій загальній тенденції. Вивчав праці великих богословів, порівнював теорії. За основу взяв св. Фому, але йому також подобався Дунс Скот, особливо з огляду на його побожність до Богородиці. До всього, що читав, намагався підходити критично й творчо. Записував свої роздуми. Говорили, що один з професорів, Дієго де Акоста, закрадався часом до його келії, аби почитати нотатки і використати їх у своїх лекціях. Так учень став учителем свого вчителя.

Суарез вивчав також і поза програмою. Зрозумів, що без знання філософії займатись богослов’ям не можна. А оскільки шкільна програма була дуже обмеженою, то сам почав працювати над проблемами філософії буття, а те, що написав у віці 20-22 років, пізніше стало основою двотомних Метафізичних диспутів.

Образ життя єзуїтських клериків у Саламанці буде неповним, якщо не згадаємо про їхні релігійні практики, молитви, покути, душпастирство серед студентської молоді, реколекції поза програмою, прощі і діяльність у релігійних спільнотах, харитативну працю. Добрий приклад давав ректор Мартин Гутіррез. Він мав велику побожність до Богородиці, заохочував до неї й студентів. Єзуїти колегіуму в Саламанці урочисто зобов’язались усіма доступними способами захищати непорочне зачаття Пречистої Діви. Нічого дивного, що Суарез, живучи в такій атмосфері, першу свою працю присвятив Божій Матері.

Завдяки старанням Гутірреза колегіум у 1570 р. приєднали до університету. Завдяки цьому єзуїти змогли покращити свою фінансову ситуацію і брати участь у публічних диспутах. У 1571 р. з’явилась перша нагода. Суарез взяв участь у диспуті. Для захисту тези вибрав тему благодаті, якою Бог обдарував Пресвяту Богородицю. Керівник диспуту о. Манчьо не хотів з цим погодитись. Вважав тезу новаторською, отож небезпечною. Але Суарез говорив, що ця теза опирається на Святе Письмо, Отців Церкви, і виклав проблему з такою ерудицією і глибиною, з такою ясністю ума, покірністю й скромністю, що збудив до себе загальну симпатію.

У серпні 1570 р. Франциск закінчив курс богослов’я. В той час родина Суарезів зазнавала різних бід і нещасть. У 1567 р. померла мати, в 1570 батько. Бунт маврів у 1568 р. спричинив великі втрати в родинному маєтку. Поля були спустошені, багато будинків спалено. Франциск подався в родинні краї, щоб залагодити справи зі спадком. Свою частину спадку віддав братові Хуанові Васкезові де Толєдо, бо він найбільше постраждав. При нагоді взяв участь у богословському диспуті в університеті в Гренаді. Успіх був великим. Архієпископ Петро Герреро похвалив Франциска і заохочував використовувати свої таланти на славу Бога й Ордену. Потім Франциска вислали до Сеговії.

 

  1. Лекції в Сеговії

14 грудня 1571 р. Франциск склав у Сеговії урочисті вічні обіти, що було умовою прийняття свячень. У свято Благовіщення, 25 березня 1572 р., був рукоположений єпископом Сеговії Дієгом де Коваррубіасом Лейра. Урочисто відслужив першу месу. Одного разу визнав своїм співбратам: «Мої отці і мої брати, визнаю, що кожного разу, коли служу месу і тримаю в руках Найсвятіше Таїнство, мене проймає подив і та сама несміливість, та сама пошана, які переживав при першій месі». Суарезу довірили викладати філософію в Сеговії (1571-1574). Сеговія належала до найбільших міст Кастилії. Єзуїти з’явились тут у 1559 р. і заложили колегіум. Але після часів розквіту колегіум почав занепадати. Студенти не були дисципліновані. Але Суарез терпеливо слухав їхні запитання, під час дискусій зберігав спокій і рівновагу. В хвилини гніву промовляв: «Усе для того, що краще». Слава молодого професора швидко розходилась. Записки його лекцій розповсюджувались між студентами. Дійшли навіть до Валладолід і Саламанки. З’явились також і перші проблеми. У 1573 р. співбрати почали ставити під сумнів метод і зміст лекцій. Не помічали, що Суарез прокладав нові шляхи. Ставив нові проблеми, піддавав критиці прийняті погляди, давав неочікувані рішення. До провінціала писали скарги й прохання відсунути Суареза від викладання, а його праці піддати суворому контролю. Провінціалом тоді був Іоанн Суарез, той самий, який прийняв його до новіціату і добре його знав. Він приїхав до Сеговії, взяв твори Суареза, віддав критикам і зажадав, аби прокоментували їх пункт за пунктом. Результати були загрозливими. Провінціал стояв перед вибором: слухати мудрих і побожних співбратів або захищати молодого професора, самому наражаючись на можливі проблеми. Нарешті покликав Франциска і повідомив його, що якщо не достосується до загального стилю навчання, то його усунуть з кафедри і дадуть нову місію.

Франциск вислухав спокійно і представив свою точку зору: До Товариства вступив не для того, аби заблиснути в навчанні і займати шановані кафедри, але для того, аби врятувати свою душу. Припинення навчання було би дрібницею по відношенню до основної мети життя. Але чи буде дрібницею змінити спосіб навчання? Йому йдеться про правду. Навчав не для порожньої слави, але з турботою про правду. Чи буде краще, якщо його слова будуть суперечити думкам? Чи це буде корисно учням, за яких він відповідає? Потім пункт за пунктом спростовував закиди противників, показуючи, що вони надумані і неслушні. Переконав провінціала, який відповів: «Ось так і вчи, вчи якнайдовше. Покладаюсь на допомогу Господа з надією, що на цій дорозі осягнеш добро, якого бажаєш».

Суарез був консервативним схоластиком щодо методу викладання, у підборі понять і в розумінні філософії як служки богослов’я, але не хотів бути еклектиком, що повторює чужі погляди. Методом викладання були диспути на спірні питання, аргументи за і проти. Всі аргументи Суарез знав досконало. Подібно як св. Фома, у філософії користувався текстами Аристотеля. В коментарях до його Метафізики не дотримувався послідовності оригіналу, але намагався підігнати лекцію до вимагань предмету. В передмові до Метафізичних диспутів стверджує, що є богословом, який хоче встановити основні засновки для потреб богослов’я. Основною ціллю філософії вважав пізнання існування і природи Бога. Хоч основою його богословських праць була Сумма св. Фоми, то він не був ригористичним томістом. З 24 тез, які Конгрегація Навчання у 1914 р. визнала найбільш суттєвими для томізму, Суарез визнавав лише 5. Щодо найважливіших проблем він мав свою думку, яка часто відбігала від загальноприйнятих. Вирішальним чинником були об’єктивні докази, а не авторитети. В дискусії уникав висміювання супротивника, аргументів ad hominem, і докоряв собі за гострі зауваження.

Коло зацікавлень Суареза було широким. Займався не тільки філософією і її галузями, такими як теорія пізнання, метафізика, психологія, філософія права, але теж соціологією, педагогікою й аскетикою, і передовсім богослов’ям. Отож міг уникнути поверхневості і свої погляди виражати ясно.

Окрім викладання Суарез займався духовною опікою членів спільноти. Співбрати дуже його цінували. О. Дієго де Окампо говорив: «Можу ствердити, що в своєму довгому житті я не зустрічав нікого, хто би мене так скріплював і заохочував до чеснот прикладом свого життя, гармонією вчинків, досконалістю дій, як о. Франциск Суарез». Інші давали подібні свідчення. Франциск також допомагав бідний і неосвіченим. Часами вирушав до убогого селища, проповідував і катехизував. Захворів на запалення легенів і втратив силу голосу. Не мав здібностей до проповідництва. Проповіді перетворювались у схоластичну лекцію. Коли співбрати просвітили його в цьому, то почав проповідувати лише під послухом з наказу настоятелів. Його покликанням було навчання і писання.

У 1574 р. Суареза послали до Валладолід. Тоді це місто було столицею Іспанії і центром політичного й культурного життя. Там були трибунали Інквізиції і короля. Університет, заснований в XIII ст., процвітав. Орден Єзуїтів мав дім професів і колегіум св. Амвросія. Суарез розпочав викладати богослов’я. Також молодим єзуїтам давав вправи, додаткові курси, і все робив досконало. Служив для студентів меси. Написав працю Шість днів створення. Уникав непотрібних зустрічей і розмов. Затоваришував з Людовиком де ля Пуенте, з який розділяв погляди щодо недосяжної святості Марії.

У Валладолід мав ті самі труднощі, що й в Сеговії. У 1579 р. до кастильської провінції приїхав з візитацією о. Дієго де Авелланеда, конфліктна людина. Під впливом інтриг професорів Рівери і Михаїла Маркоса написав лист до генерала Ордену Еверарда Меркуріана, дораджуючи негайно відсунути Суареза від навчання. Суарез написав довгий лист до Меркуріана, пояснюючи свою ситуацію. Справа зводиться до двох пунктів: перше, викладаючи богослов’я, намагається йти за загальнішою і певнішою думкою; друге, погану репутацію викликав метод, який він застосовує. Коли інші повторювали різними способами загальні твердження, то він намагається йти в глибину, дійти до правди. І тому користується іншими аргументами, торкає нові теми, підмічає нові перспективи.

Суареза захищали співбрати з провінції. Написали до провінціала, що наука Суареза є новою, але так підтверджена аргументами, що її не слід відкидати. З Риму також прийшли позитивні думки. Буря вщухла.

 

  1. Перебування у Римі (1580-1585)

Під кінець академічного року 1579/80 Клавдій Аквавіва, ще як провінціал, шукав відповідного професора богослов’я для Римського Колегіуму, який був найважливішим у Товаристві. Не знайшовши відповідного кандидата в Італії, шукав його в Іспанії. А коли звинувачували Суареза, то переглянув його праці і, не знайшовши нічого підозрілого, порекомендував молодого богослова генералові Меркуріанові. Той у 1578 р. покликав Франциска до Риму. Суарез прибув до Вічного Міста у жовтні. За пізно, аби розпочати курс. Генерал помер 1-го серпня. Серед римських професорів були такі відомі особи: Роберт Беллярміно, відомий своїми виступами проти єретиків, Христофор Клявіус, знаменитий математик, який опрацював григоріанську реформу календаря, гуманісти: Торселліні і Орляндіні. Римський Каталог за 1584 р. так характеризує Суареза: «Франциск Суарез, здоров’я посереднє, хворіє на легені, посередні здібності, добре обізнаний з богослов’ям, меланхолік, надається до всього, особливо до навчання схоластиків». Серед учнів Суареза був Леонард Лессіус, пізніший автор богословських і аскетичних праць. Це була споріднена душа. Застосовував той самий метод, що і Суарез, був проникливим і критичним. Бачачи поставу вчителя, наслідував його в самостійності мислення.

Римський клімат не відповідав Суарезові. Новий генерал Ордену Клавдій Аквавіва дозволив йому повернутись до Іспанії. На його місце повинен був прибути Габріель Васкез. Виявилось, що Суарез ще не склав урочистої професії чотирьох обітів. Він сам про це не згадував. 29 травня 1583 р., після 19-и років в Ордені, у свято Зіслання Святого Духа склав ці обіти. Варто зазначити, що в цей час генерал Клавдій Аквавіва доручив укласти Ratio studiorum, тобто збір принципів щодо виховання в єзуїтських школах. Працювало шість чоловік. Звернулись також до Суареза з багатьма питаннями на тему доктрини, яку треба було викладати. Суарез відраджував створення каталогу прийнятих і відкинутих тез. Щодо тривалості богословських студій, то погоджувався на чотири або п’ять років, вимагав більшої свободи мислення для студентів. Перше видання Ratio вийшло у 1586 р., вже після виїзду Суареза, але дискусії продовжувались. У групі професорів, яка в Алкалі досліджувала перший проект, був Франциск Суарез. Комісія відкинула запропонований список заборонених тез, домагалася більшої уваги для Святого Письма під час богословських студій, вимагала трьох професорів для викладання Суми, критикувала проект магістерки після гуманіору, вважаючи, що навчання філософії не слід відкладати, а теологію не можна відривати від філософії. Ratio studiorum було проти методу диктування лекцій, що заохочує студентів до лінощів, «працювати більше пальцями, ніж розумом». Комісія в Алкалі з цим погоджувалась, але Суарез і Хуан де Флоренція мали іншу думку. Вважали, що практика диткування є настільки поширеною, що важко буде її знести. Окрім того, записки студентів зі швидкого викладу можуть бути неповними і помилковими, а без записування змісту лекції в голові мало що залишиться після закінчення навчання. Ratio studiorum були модифіковані і не забороняли диктування, заохочуючи, аби виклади були жвавішими. Третій раз до Суареза звернулись у справі Ratio studiorum у 1593 р. Йшлося про приготування тексту для Генеральної Конгрегації. Суарезові, Васкезові й Ренгітові дали переглянути те, що стосувалось філософії. Отці зауважили, що Ratio studiorum у практичній частині дуже дріб’язкове. Виключили необхідність каталогу заборонених і дозволених тез, осудили спроби цензурування думок професорів, були за методом диктування.

 

  1. Суперечки з богословами, які хотіли бути більшими томістами, ніж св. Фома

Від початку свого існування Орден Єзуїтів піддавався різним нападкам. Перші атаки були спрямовані проти існування ордену. Важко було піддавати сумнівам основні положення Інституту, спільні для всіх орденів. Атакували другорядні речі. На щастя, завдяки папським буллам, ці атаки припинились. Другий вид нападів стосувався доктринальних справ. Коли в XVI ст. збільшились атаки зі сторони єретиків, то треба було подумати над методом здобування і переказування богословських знань. Цю справу розпочав генерал Клавдій Аквавіва. Так постало Ratio studiorum, яке схвалювало метод критичної перевірки давніх прийнятих тверджень, пояснювання неясних питань, шукання нових способів відкривання і переказування правди. З прикрістю треба сказати, що найгостріші напади були з боку синів св. Домініка. В першій фазі єзуїтів атакував Мелхіор Кано і його наступники, в другій – Домінік Банез і його прихильники. Очевидно, що не слід звинувачувати увесь Орден Домініканців у ворожнечі щодо єзуїтів, там були також і прихильники єзуїтів, наприклад, Людовик з Гренади чи Хуан де ля Пена, який написав апологію єзуїтів, але з часом ця ворожість поширилась.

Психологічно можна зрозуміти мотиви ворожості домініканців до єзуїтів. За чотириста років свого існування Орден Проповідників здобув великий вплив в університетах і церковних трибуналах, мав своїх представників у єпископських і кардинальських колах. Деякі домініканці вважали себе за природних сторожів доктрини Церкви, навіть там, де їй ніщо не загрожувало. Після Мелхіора Кано найбільш завзятим ворогом єзуїтів був Алонсо де Авендано. Він виголошував з амвону гострі пасквілі проти єзуїтів. Інший домініканець, Яків де Передо, ставив під сумнів приналежність до Товариства тих, які не склали урочистих обітів. Буря, яку він викликав, була так загрозлива, що папа Григорій XIII повинен був вмішатись і видати буллу Ascendente Domino, яка підтверджувала існування Інституту Товариства Ісуса.

У другій фазі нападок зайнялись доктриною єзуїтів. Єресі шукали в проповідях, лекціях і конференціях. Особливо делікатною була проблема благодаті і людської свободи. Об’єктом нападок став Франциск Суарез. Його звинувачували, що він не тільки не дотримується доктрини св. Фоми, але приховано воює з нею. Св. Фома був гордістю домініканців. Але єзуїти визнавали його авторитет. Навіть сам св. Ігнатій в Конституціях наказав триматися доктрини Ангельського Вчителя. Будь-який надмір є шкідливим. Деякі домініканці хотіли бути більш томістичними, ніж св. Фома, і вважали, що їхні інтерпретації – єдино правильні, шукали ворогів св. Фоми навіть серед тих, хто не згадував його. Треба визнати, що і в Товаристві були люди, які абсолютизували доктрину св. Фоми. До них належали о. Михаїл Маркос в Алкалі і о. Альфонс Деца, які намагалися заблокувати навчання Суареза і засипали генерала Клавдія Аквавіву тривожними листами, перестерігаючи перед заразою, яка поширюється, і згубними наслідками, які принесе новий метод навчання. Але це розбігалось з правдою. Ані Суарез, ані інші коментатори св. Фоми не мали наміру воювати з його доктриною. Що більше, не домініканці, а єзуїти розповсюдили доктрину св. Фоми і зробили йому місце, які він зайняв у богослов’ї.

На протязі трьох століть своєї наукової діяльності домініканці писали коментарі не до праць св. Фоми, а до Сентенцій францисканця Петра Ломбарда. Лише в першій половині XVI ст. зацікавились Аквінатом. У Саламанці в програму навчання св. Фому ввели щойно в другій половині XVI ст. Розвиток томізму розпочався тоді, коли св. Фомою зайнялись єзуїти. Могли вибрати когось іншого, а вибрали Ангельського Вчителя. Лайнез і Сальмерон цитували його на Тридентському Соборі, Канізій поширював його навчання в Німеччині, Толетус у Римі, Мальдонат в Парижу, Фонсека в Португалії, Григорій де Валєнсія в Інгольштадті, де Арріага в Празі, Беллярміно і Лессіус в Лювен. Також Суарез викладав Сумму і цитував у своїх працях. Генерал Аквавіва писав: «Отець Суарез видається щирим томістом, і саме тому, як і з огляду на повну ортодоксію поглядів, його наука може бути загально прийнятою на основних європейських університетах». Сумма була майже у всіх єзуїтських бібліотеках як один з академічних підручників у їхніх школах. Єзуїти уникали двох помилок: з одного боку, не применшували значення св. Фоми, з другого, не ставили науку томістів понад доктриною самого Фоми. Хотіли бути учнями св. Фоми, а не учнями його учнів. Це стало причиною образи.

Генерал Аквавіва, розуміючи напруження довкола авторитету св. Фоми, вже на початку своєї каденції визначив неформальну комісію, до якої належали Мальдонат, Беллярміно і Суарез. Вона повинна була заспокоювати запал тих, які хотіли, аби Товариство було більш томістичне, ніж св. Фома. Комісія постановила, що не слід дивитися лише на один авторитет. Є Святе Письмо, навчання Церкви, пап, декрети соборів.

Небезпека загрожувала Суарезові і йому подібним також і з боку Інквізиції. О. А. Деца писав: «Свята Інквізиція поклала око на наших богословів, схильних до інновацій». Це було правдою. В трибуналах Інквізиції сиділо багато, настроєних не дружелюбно до єзуїтів. Трагікомічно звучить скарга Вігіля Квінонеса, генерального консультора в Толєдо, до нунція в Мадриді: «Богослови зітхають, що не можуть вивчати ані Отців Церкви, ані св. Августина, ані св. Фому, бо зайняті цензурою цих заплутаних книжок, написаних тим отцями (єзуїтами)». Часом з мухи робили слона. Наприклад, під час диспуту в Алкалі в 1600 р. одна з тез звучала: «Не є догмою віри, що така людина є найвищим священиком». Через рік докторант захищав тезу: «Не є догмою віри, що така людина, наприклад, Клементій VIII, є найвищим священиком». Різниця у формулюванні очевидна! Про цей диспут донесено до Риму. Папа був наставлений негативно до єзуїтів, легко підпадав інтригам. У цій справі виразив велике незадоволення. Молодого доктора і двох його захисників викликали до Риму. Згадали, що подібну тезу раніше захищали єзуїти. Поки справа вияснилась, то Інквізиція арештувала 4 професорів: Людовика де Торреза, Миколая де Альмазана, Габріеля Васкеза і Мелхіора Онате. Климентій VIII покликав їх до Риму. Друзі єзуїтів просили за них. Король Филип ІІІ послав спеціального кур’єра переконати папу, аби справа залишилась у компетенції іспанської Інквізиції. Чотирьох єзуїтських богословів допитали і вимагали пояснень. Вирок був винесений щойно 7.08.1603 р. Папа вважав його дуже легким. Йому пояснили, що проблема мала платонічний і суто шкільний характер і не порушувала його авторитет. Єзуїти з цієї авантюри виснували, що треба уважно слідкувати за кожним словом, оскільки вороги слідкують за «кожним рухом пера», «треба дивитися, куди ставити ногу, аби не впасти чи не послизнутися» – писав Рібаденейра.

Немало клопотів було й зі сторони друзів. Особливо важкою для єзуїтів була дружба короля Филипа ІІІ. Він вважав себе покликаним захищати віру і лізти у внутрішні справи Ордену, брав на себе роль керівника богословських студій, часом влазив у компетенцію нунція і навіть папи. Єзуїтам часто легше було захищатися від атак ворога, ніж від надмірної любові короля.

У такій атмосфері жив Суарез. Можемо собі уявити, як важко було в ті часи богословам.

 

  1. Лекції в Алкалі (1585-1593)

Після повернення з Риму Суареза назначили професором на університеті в Алкалі, молодому університеті, відкритому на початку XVI ст. єпископом Хіменезом на території дієзеції Толєдо. Кількість студентів ніколи не досягала 2000. Колегіум в Алкалі був першим, який відкрили єзуїти, а саме – новик Франциск де Віллянева. Спочатку він жив з групою співбратів у старому бараці, куди звозили здохлих псів. Коли Суарез прибув до Алкалі, то в колегіумі перебувало від 80 до 100 єзуїтів, в тому числі біля 50 клериків. Мирян не пускали на лекції, аби не загострювати стосунків з університетом. Щоб показати прихильність до університету, єзуїти посилали туди на лекції деяких клериків. При нагоді вони займались серед студентів апостольською працею, часто ефективніше ніж проповідники з амвон.

Суарез зайняв місце Васкеза. Перебування у Римі підняло його авторитет, який треба було закріпити. Його лекції були глибокими, показували його ерудицію. Але відвідування лекцій студентами зменшувалось. Якщо його попередник мав 200 слухачів, то на лекції Суареза приходило 40, а часами навіть менше. Причини різні: його слабке здоров’я, ранішні години лекцій, доступність матеріалу в книжковій формі. Суарез думав про розвиток богослов’я, а не про студентів. Видав свою першу працю: Про Втілене Слово, 1590 р. Через два роки опублікував Про Таїни життя Христа. Третя частина праці присвячена Божій Матері. Писав також з думкою про проповідників, тому праця повна почуттів. Пояснював, що торкав речей, яких неможливо любити без кращого розуміння, і неможливо зрозуміти без більшої любові до них. Книжки добре продавалися. Але з’явились і критики. Професор Суареза Генрик Генрікез, який мав труднощі з видаванням своїх книжок, виливав свою злість на інших. Оскаржив Суареза перед трибуналом Інквізиції і вимагав, аби його викликали до Риму виправдовуватись. Рим викликав, але не Суареза, а Генрікеза, який невдовзі залишив Товариство і вступив до домініканців. Не був там довго. Повернувся до єзуїтів і помер в Ордені.

Відізвався також і Авендано, завзятий ворог єзуїтів, якого ми вже згадували. Йому не подобалась фраза Суареза, що життя Ісуса було звичайним, хоч ближчим до суворого, ніж до вигідного. З амвону він звинувачував єзуїтів у всіх можливих гріхах. Його повторював Гарсіа де Мондрагон, професор богослов’я у Валладолід, виступаючи проти Суареза на лекціях і в приватних розмовах. На звинувачення цих домініканців Суарез відповів довгих листом до нунція Каміла Каєтана. Авендано, незважаючи на перестороги настоятелів, не припинив очорнювати Товариство. Під його впливом вірні почали сторонитись єзуїтів. Тоді чаша терпіння наповнилась по вінця. Єзуїти написали меморіал до Інквізиції з проханням припинити ці напади. Одночасно абат і адміністратор діє цезії Валладолід послав скаргу до нунція, а єпископ дон Хуан Алонсо де Москосо скаргу до Гаспара де Квірога, архієпископа Толєдо. Нунцій викликав Авендана до Мадриду і наказав ув’язнити його. Незважаючи на інтервенції короля Филипа ІІ і представників домініканців, нунцій видав декрет, в якому визнав звинувачення Авендана фальшивими, заборонив йому виступати проти єзуїтів і не дозволив проповідувати на протязі двох років там, де він звинувачував Товариство. Зовнішнім вираженням згоди між єзуїтами і домініканцями повинна була бути участь представників обох спільнот у чернечих урочистостях. Єзуїти запросили домініканців на месу і обід на патрональне свято Ордену 1 січня 1595 р., а домініканці запросили єзуїтів з нагоди канонізації св. Яцека. О. Авендано на проповідях навіть хвалив єзуїтів. Але коли він видав Коментар до Псалма 98, то Суарез побачив там кілька упереджень щодо єзуїтів і відповів працею De Instituto Societatis Jesu.

Здоров’я Суареза погіршилось. Клімат в Алкалі був нездоровим. Щоб покращити кліматичні умови, єзуїти садили дерева на березі річки, але мешканці їх вирубували. Кожного літа колегіум перетворювався на лікарню для молодих єзуїтів. Аби цьому якось зарадити, студентів разом з професорами посилали до гірської місцевості неподалік Лоранца. Суарез був незадоволений, оскільки це порушувало ритм колегіуму. Просив, щоб його направили в інше місце, і в 1593 р. його направили до Саламанки.

 

  1. «Двоє на своїх протилежних сонцях – Боги»

Слова, які стосувались Міцкевича і Словацького, можна сказати також і про двох великих єзуїтських богословів: Суареза і Васкеза. Їх єднали: національність, орден, праця, спосібності, зацікавлення, знання і побожність. А при тому між ними існувало тихе суперництво. Йшлося про дрібні справи, які виростали до непропорційно великих розмірів завдяки групам «фанів», які, як спортивні вболівальники, підігрівали атмосферу звичайних академічних дискусій. Студенти любили Васкеза, який почувався в Алкалі як вдома. Жвавий і з гумором, начитаний і креативний під час диспутів, трошки ексцентричний, не перебирав у засобах дискутування. Студенти говорили: «Ходімо послухати як аргументує “зелений пояс”». Суарез був прибульцем. Не мав у Алкалі колег і друзів. Був зачиненим у собі, зосередженим. Не вів активної зовнішньої діяльності. До учнів був вимогливим. У глибші контакти входив лише після ближчого пізнання людини. Коли генерал Ававіва послав Васкеза до Алкалі, то доручив йому зайнятись науковою працею, а Суарезові – читати лекції. Але все вказувало на те, що вони повинні помінятись ролями. Васкез почувався приниженим. Суарез відчував атмосферу ворожості. Просив про зміну місця не тільки по причині здоров’я. Коли повернувся до Саламанки, то Васкез почав читати лекції, але ворожість залишилась.

Іншим пунктом незгоди були різниці в поглядах на деякі богословські проблеми. Васкез вважав, що його недооцінюють, що настоятелі і генерал поблажливо ставляться до Суареза. Скаржився, що під час дискусій ректор наказує йому мовчати, а Суарезу ніколи цього не забороняє. В одному з листів описує умови, в яких живе Суарез: Має кімнату і приймальню, також інші речі. Брат коадьюктор прибирає його кімнату, застеляє ліжко і виконує найнижчі послуги. Суарез тримає в кімнаті запаси їжі, пригощає схоластиків, і один раз в його кімнаті застали екс-єзуїта, доктора Хуртадо. Ніколи не працює на кухні і не служить у столовій, ніколи не бере участі в літаніях. Його хвороби дозволяють йому отримувати кращу їжу, навіть курей. І так далі в цьому стилі. Васкез не знав, що лікарі двічі забороняли Суарезу читати лекції. Здоровий не міг зрозуміти хворого. Знаючи характер Суареза, можемо сказати, що він ніколи не написав би нічого подібного про Васкеза.

Суарез покинув Алкалу, але полеміки продовжувались. Доброю ілюстрацією можуть бути слова візитатора Гіля Гонзалєза з листу до генерала: «Ваша Преподобність повинна знати, з якою суворістю Суарез оцінив De adoratione Васкеза, а той не залишився у боргу». Через два роки Васкез опублікував перші томи коментаря до Сумми, а Суарез делікатно піддав критиці деякі тези. Наприклад, Суарез вважав, що Бог щось чинить на засаді справедливості, а Васкез твердив, що Богові лише випадає так чинити. Але обидва уникати згадувати імена критикованих, замінюючи їх криптонімами: «деякі з сучасних» тощо.

Сьогодні нас може дивувати запал, з яким Суарез захищав свою науку про Божу справедливість, хоча різниця між нею і наукою Васкеза мінімальна. Справа прояснюється, коли візьмемо до уваги спори, які відбувалися тоді щодо Божої благодаті і свободи людини. Суарезові боліло, що всередині «школи», до якої він належав, має супротивників, які з мухи роблять слона, шукають помилок там, де їх немає, тоді як необхідно зберігати єдиний фронт боротьби проти реформації. Васкез помер у 1604 р. у віці 55 років. В реальності, обидва професори шанували один одного. Васкез хвалив праці Суареза, Суарез хвалив праці Васкеза. Васкез опублікував 9 томів праць, Суарез – 20.

 

  1. Перебування в Саламанці (1593-1597)

Суарез прибув до Саламанки, аби поліпшити своє здоров’я, а побічним мотивом було бажання віддалитися від Васкеза. Але з вогню та в полум’я. Колегіум у Саламанці гинув у боргах. Постійні ремонти і перебудови, до яких додавались амбіції декого. Повторилася ситуація з Алкалою, тільки тепер ображеним був Михаїл Маркос, якого замінив Суарез, коли він перебував у Римі на генеральній конгрегації. Маркос сичав і ричав, писав до Риму доноси, не гірші від Васкезових. Теми ті самі: Суарез має кращі житлові умови, кращу їжу, брати йому допомагають, схоластики допомагають йому переписувати книжки, з бібліотеки до кімнати Суареза перенесені кращі томи. Але настоятелі вважали, що праця Суареза важливіша від ригористичної чернечої дисципліни. Маркос також мав застереження щодо доктрини Суареза й таких професорів як Хуан де Салєс, Крістобаль де Лобос і Хуан де Картагена. Головним звинуваченням був відхід від науки св. Фоми.

Як наслідок, Суарез щораз більше зачинявся в собі і віддавався науковій праці. У 1595 р. видав розширений і вдосконалений Про Втілене Слово. У тому ж році видав третій том коментарів до Сумми. Через два роки опублікував перший і другий томи Метафізичних диспутів. Вважав, що метафізика повинна передувати богослов’ю. Про окремість і специфіку метафізики вирішує наука про душу, духовні субстанції і про Бога. Типові метафізичні теми: поняття буття і його атрибутів, поділ буття на категорії і його причини, тобто основні принципи, завдяки яким можна до певного рівня зрозуміти всі субстанції і досконалості природного і надприродного порядку. У Диспутах Суарез відмовився від панівної практики коментувати Аристотеля книга за книгою, а представив доктрину Стагірита в логічному порядку. Для полегшення читання Аристотеля упорядкував щось на зразок симфонії, подаючи підсумок окремих книжок і вказуючи місця, де дана тема обговорюється у Диспутах. Друга симфонія показує зв’язок Диспутів з Суммою. Видавництва зволікали з публікацією симфоній, оскільки популярними були богословські праці. Але після 1605 р. переконалися, що такі книжки користуються попитом. До 1610 р. вони перевидавались 7 разів. Завдяки грошам з проданих книжок єзуїти могли підремонтували колегіум. Частину доходів призначили на потреби бібліотеки, завдяки чому вона мала постійні фінанси на довгі роки.

 

  1. Професор у Коїмбрі (1597-1617)

У половині 1596 р. король Филип ІІ запропонував Суарезу головну кафедру на університеті в Коїмбрі. На неї назначали, в основному, домініканців. Але наукова рада університету не хотіла, щоби на кафедрі створилась домініканська династія. Вирішили не оголошувати конкурсу, результати якого були очевидними, але використали право, згідно з яким король сам міг вирішити це питання. Пропозиція короля занепокоїла Суареза, бо ламала всі його плани щодо наукової діяльності. Суарез відмовлявся, говорячи про своє слабке здоров’я, боявся конфліктів з домініканцями. Але король був невблаганним, Суарез здався. Генерал Аквавіва погодився, хоч усвідомлював труднощі, з якими прибулець зустрінеться у чужій провінції, у чужій країні, де іспанців недолюблювали. Але зауважив: «Проблеми проминуть, а плоди залишаться».

Початки університету в Коїмбрі сягають XIII ст. Спочатку був заснований в Лісабонові, але через студентські авантюри король Дініс переніс заклад до Коїмбри в 1288 р., де були кращі кліматичні умови і більший суспільний спокій. Університет ще кілька разів переносили до Лісабона й назад, але в 1537 р. він осів у Коїмбрі назавжди. У 1547 р., за короля Іоанна ІІІ, єзуїти почали будувати колегіум. У 1555 р. король довірив єзуїтам королівський колегіум. Незабаром там працювало й навчалось близько 250 єзуїтів.

Суарез прибув до Коїмбри 1 травня 1597 р. 8 травня урочисто прочитали лист короля, яким Суарез був призначений повноправним професором університету. Ледь почалися лекції, августинець Егідіо да Презентачо підняв голос, що людина без докторату не може бути професором. Аби розсіяти сумніви, Суарез подався на університет в Евора, де викладали лише єзуїти. Його попросили взяти участь, як промотор, у диспуті, який вів о. Гоназало Луіз. Диспут відбувася 7 червня 1597 р. Під час дискусії Суарез перебирав пальцями зернята розарія, але коли Хрістово Гіл гостро накинувся на підопічного Суареза, то він дав таку солідну, докладну і влучну відповідь, що всі були вражені і здивовані. Після диспуту підсумував результат, дав коментар до книги Йова 6, 7 і додав щось з особистих споминів, похвалив університети в Евора і Коімбрі. Промова сподобалась усім. Йому вручили докторські відзнаки й диплом. Повернувся до Коїмбри. Незважаючи на подальші спроби Егідіа дискредитувати Суареза, його позиція на кафедрі укріплювалась.

Залишились матеріальні справи. Чернечий устав не дозволяв заробляти гроші. Справу вирішили так, що гроші за лекції призначили на закупівлю книжок до бібліотеки і на переписування праць викладача. Гроші із штрафів за піратські видання його праць призначили для його секретарів, і частково для зубожілої родини.

На лекції Суарез охоче приходили студенти, особливо з вищих суспільних клас і з орденів. Його лекціями користались і магістри. Інші вчителі питали в нього порад у трудних питаннях. До нього, як до оракула, звертались за думкою ректори академій, державні чиновники, ченці, члени трибуналів. Він розв’язував трудні питання з такою ясністю і точністю, що всіх дивував. Часто брав участь у диспутах, але уникав участі в раді університету і в урочистостях. Як і передбачав, його ситуація в університеті була двозначною. Він був об’єктом анекдотів, гострої критики, інтриг, пліток і очорнень. Йому закидали надмірний містицизм, шукали ілюміністичних тенденцій, які тоді поширювались. Егідіо да Презентанчо був невтомним у своїх нападках. Під час одного диспуту трапилась подія, яка добре ілюструє духовний рівень Суареза. Коли Суарез виклав проблему, то Егідіо спростував головний засновок. Суарез не захищався, що дуже здивувало його прихильників. Потім виявилось, що засновок, який критикував Егідіо, був каноном одного з соборів. Публічне виявлення цього факту могло би скомпрометувати Егідія. Суарез упокорився сам, але не хотів упокорити супротивника. Егідіо став його товаришем. Суарез долав ворогів терпеливістю, покорою і любов’ю. Інтриги й нападки припинилися. В Коімбрі створились нормальні умови для праці. А наука була покликанням Суареза. Мав феноменальну пам’ять: міг точно цитувати напам’ять твори, які прочитав.

В 1599 р. опублікував Богословські твори, в яких підняв питання благодаті, останнє питання присвятив дискусіям з Васкезом про Божу справедливість. У 1599 р. у Лісабоні вибухла епідемія. Навчання припинилось, але в 1600 р. знов розпочалось. Суарез закінчив коментар до третьої частини Сумми і розпочав коментар до другої частини Про права. Це була одна з найважливіших його праць. Просив, аби його звільнили з викладання, бо хотів повністю присвятити себе науці.

 

  1. Дискусії про благодать

На переломі XVI і XVII ст., коли Суарез розпочинав свою наукову кар’єру, в Католицькій Церкві розгорілись дискусії щодо дуже делікатної теми відношення Божої благодаті до свободи людини. Дразливість теми полягала у тому, що надмірне підкреслення одного або іншого в цих відношеннях загрожувало звинуваченнями в єресі. Наголос на свобідній волі вів до пелагіанства, надмірне наголошення про необхідність Божої благодаті вело до лютеранства. Єзуїти в боротьбі з реформацією захищали свобідну волю, хоча й не занедбували Божої благодаті. Вираженням цього є знаменита максима св. Ігнатія: «Довіряй Богові так, ніби все залежить від Бога, а не від тебе, але докладай усіх зусиль так, ніби все залежить від тебе, а від Бога нічого». Також в Духовних вправах писав: «Подібним чином не варто надто детально і запально говорити про ласку, щоби не породжувати шкідливих для свободи волі помилок» (ДВ 369). За св. Ігнатієм йшли всі відомі богослови Товариства: Лайнез, Сальмерон, Лєфевр, Лє Жей, Бобаділла, які захищали свободу волі. В Португалії Фонсека у 1565 р. уперше вжив у тій справі термін посередні знання, Беллярміно у Лювен близько 1573 р., Толєтус і Лессіус продовжували справу своїх попередників.

Головним протагоністом дискусій з боку єзуїтів був Людовик Моліна. Народився в Куенка у 1536 р., навчався в Алкалі, був учнем Фонсеки, потім у Коїмбрі й Еворі. Отримавши ступінь доктора, викладав богослов’я в Еворі на протязі 20-и років. У 1588 р. у Лісабоні опублікував Згідність свобідної волі з дарами Божої благодаті… На базі філософії пробував погодити попереднє знання Бога з вільними рішеннями людини.

Проти Моліни й інших єзуїтів виступив домініканець Домінік Банез. Народився у Мондрагон у 1528 р. Вивчав філософію в Саламанці. Був учнем ворога єзуїтів, Мелхіора Кано. Викладав у Саламанці, Авілі, Алкалі, Валладолід. По смерті Варфоломія де Медіни керував головною кафедрою в Саламанці. Коли довідався, що Моліна готує книжку про благодать, то пробував помішати її виданню. Через Куеваза, сповідника князя Португалії, кардинала й інквізитора Альберта Австрійського, намагався заблокувати Церковний дозвіл на цю книжку. Моліна отримав дозвіл від інквізитора Варфоломія Феррейри. Кардинал Альберт таємно передав Банезові перший екземпляр і пробував не допустити розповсюдження книжки. Моліна, нічого про це не знаючи, отримав необхідний дозвіл від королівських дорадників Кастилії й Арагону і переконав кардинала, що затримка з розповсюдженням книжки буде мати негативний відгомін у Португалії. Задум Банеза не вдався.

Моліна перейшов у контрнаступ. Запропонував перевірити коментар Банеза і його прихильника Цумеля до першої частини Сумми. В листі до Інквізиції підкреслив 5 пунктів у науці Банеза, які відповідали поглядам Лютера. Великий інквізитор і кардинал Толєдо звернувся з проханням висловити свою думку до 12-и архієпископів і 8-и професорів. Через рік прийшли відповіді проти Банеза, за винятком професорів Саламанки, які були під його впливом. Він сам в полеміці користувався богословськими доказами, відкинувши філософські. Був переконаний, що єзуїти повторюють помилку Пелагія про самоспасіння людини. Єзуїти звинувачували Банеза в прихованому кальвінізмі, поглядах, що спасіння або осудження людини залежить виключно від декрету Бога, тобто фізичній предетермінації, тобто благодаті, яка не допускає жодного спротиву. Прихильники Банеза на протязі 1584 р. постійно намагалися дискредитувати Моліну. Справа набрала такого розголосу, що такі особи як кардинал Севільї і нунцій Апостольської Столиці Каміль Каєтан, єпископ Ліону Альфонс де Москосо, абат з Валладолід Альфонс де Мендоза, кардинал де Кастро й інші повідомили про це папу Климентія VIII, просячи, щоб поклав цьому край своїм авторитетом. Папа наказав прислати необхідні документи. Заборонив порушувати ці питання публічно, на проповідях, лекціях тощо.

Слід відмітити, що не всі домініканці були ворогами єзуїтів. Наприклад, Франциск де Ароксо, пізніший єпископ Сеговії, негативно оцінив банез’янізм, кажучи, що «молоді богослови, бездумно йдучи за вигадками своїх учителів і переконані в їхній розумності, непохитно вірять в concursum praedeterminantem, якого нема ні в соборах, ні в Отців». У 1647 р. в Валенсії, під час диспуту, коли один французький домініканець підтримував тезу про фізичну предетермінацію, то генерал домініканців Фома Турко висловився проти науки Банеза: «Визнаю, що за ним пішло багато томістів, але вони помиляються. Якщо переконаєте мене, що в цьому можна опертися на св. Фомі, то дам вам титул магістра богослов’я». О. Папані ОР доводить, що доктрина про фізичну предетермінацію внутрішньо суперечна, не відповідає науці св. Фоми, «усе, що балакається, аби виплутатись з цієї справи, зводиться до беззмістовних слів і суперечних тверджень».

За дорученням генерала Аквавіви в Алкалі зібралась комісія з Суареза, Васкеза і Моліни – аби вивчити слушність звинувачень банез’ян. Комісія ствердила, що банез’яни не мають рації. Суарез написав довгий лист до Франциска Толєта з проханням представити справу в Римі. В листі викладає думки домініканців і єзуїтів. «Домініканці вчать, що Бог фізично окреслює нашу волю з допомогою ефективного і попереднього впливу, який полягає у наданні, поза спонукальними благодатями, натхненнями, просвіченнями тощо, фізичної детермінації до окресленої дії, якою ми можемо чинити лише те, до чого були детерміновані, і без якої не можемо нічого чинити. Ця доктрина виразно суперечить навчанню Тридентського Собору на тему згідності благодаті і свободи». Суарез не згадує про Моліну і його працю. Йому йшлося про загальне вирішення суперечних питань. Тактика банез’ян була іншою. Робили все, аби довести до осудження папою книжки Моліни, вважаючи, що в ній можна знайти якісь помилки і, атакуючи їх, захистити себе. Стиль Моліни часом був заплутаний. Його підводила пам’ять. Суарез писав до о. Естебана де Оєда: «Я прочитав усю працю о. Моліни, хоч отримав її сьогодні після обіду. Але повинен був змушувати себе, аби дочитати до кінця. Мене мучив його стиль і спосіб викладення».

Суареза і Паділлу призначили готувати матеріали для папи. Тим часом домініканці написали до папи меморіал, в якому домагались, аби папа наказав єзуїтам мовчати. Кардинал Беллярміно написав контрмеморіал, в якому пункт за пунктом спростовував аргументи банез’ян. У листопаді 1597 р. папа таємно призначив 10-и особову комісію, якою керували кардинали Мадручьо і Помпей Арігоне. Лише один член комісії, кармеліт Іоанн Антоній Бовіо, сприяв єзуїтам. 2 січня 1598 р. відбулось перше засідання комісії. Працювали до листопада. Коли треба було оголосити результати, то виявилось, що був витік інформації. Банез’яни вже тріумфували. Але генерал Аквавіва призначив Христофора де лос Лобоса і Фернанда де ля Бастіду захищати Моліну. Моліна написав лист до Климентія VIII з проханням мати можливість самому захищатись. Прийшли й інші листи: від імператриці Марії Австрійської, від її сина ерцгерцога Альберта, від португальської Інквізиції з вираженням незадоволення, що ставиться під сумнів книжку, яка отримала всі необхідні дозволи. Вмішався нунцій в Мадриді, вимагаючи дати єзуїтам голос, з таким самим проханням звернувся до папи король Филип ІІІ. Це дало результат. 1 січня 1599 р. папа викликав генералів обох орденів і наказав приготувати богословів до диспуту. Диспут тривав два роки без жодних результатів. Банез’яни надалі вживали всі засоби для дискредитації книжки Моліни і єзуїтів.

Ситуація єзуїтів погіршилась у 1600 р., коли видано рапорт комісії, написаний секретарем Нунезом Коронелою. На Орден посипались різноманітні злісні зауваження, критика, анекдоти, осмішування. Тоді справою зайнявся генерал Аквавіва. Показав папі документи, які дозволяли книжку Моліни. Шанований папою єзуїтський богослов Лорент Жустініані зобов’язався представити папі проблему. Папа наказав ще раз перевірити рапорт Коронела. Дискусії не припинялись. Надходили листи в захист єзуїтів. Папа був обережним.

12 жовтня 1600 р. помер Моліна. Суарез продовжував боротьбу з його ворогами. У 1599 р. він опублікував шостий том своїх праць під назвою Різні богословські твори. Підняв усі спірні проблеми, спростовуючи доктрину Банеза. Банез намагався не допустити видання книжки. Але книжка вийшла і потрапила в руки папи. Папа почав особисто вивчати книжки Моліни і Суареза. Зі здивуванням відкрив, що єзуїти відкидають пелагіанізм і семіпелагіанізм. Коли читав Суареза, то необережно підсунув книжку до свічки і вона загорілася. Сказав камердинерові: «Вогонь знищив книжку Суареза! Це поганий знак для єзуїтів саме тоді, коли точиться боротьба з їхньою доктриною». Камердинер відповів: «Святий Отче, це не є поганим знаком, вогонь ледве торкнувся маргінесів, але не знищив тексту, всі букви цілі. Доктрина залишилась цілою».

У загальному, за життя Климентія VIII відбулося 39 засідань дискусійних і 31 засідання комісій, разом 70. За Павла V 11 засідань дискусійних, 8 засідань комісій, разом 19. 21 жовтня 1604 р. помер Домінік Банез, головний інспіратор суперечок, 3 березня помер Климентій VIII. Після нього папою став Лев XI, але він помер через місяць. 16 травня 1605 р. Каміль Боргес став папою Павлом V. Він відновив комісію, обмежуючи дискусії до проблеми ефективності благодаті і предетермінації. Папа радився з різними авторитетами, навіть паризького університету. Переважила думка Беллярміна і Дюперрона, які пояснили папі, що доктрина Банеза не відрізняється від доктрини Кальвіна і Лютера. Папа закінчив суперечку без офіційних заяв. Заборонив обом сторонам осуджувати і оскаржувати одне одного. Банез’яни не були задоволені, сподівались осудження Моліни і єзуїтів. Єзуїти раділи, бо доктрина Моліни розповсюджувалась.

Суарез не брав безпосередньої участі в нарадах комісії. Прибув до Риму в червні 1604 р. в іншій справі, про яку треба сказати окремо. Але як досвідчений богослов, допомагав делегатові єзуїтів о. Бастіді. Тоді написав чотири праці про стосунки між Божою благодаттю і свободою людини. В Римі також написав велику працю Справжній сенс ефективної допомоги і її згідність з вільною й невимушеною згодою.

Суарез і Моліна відрізнялись в інтерпретації предестинації (визначення наперед). Суарез твердив: Бог окреслює і наперед вирішує, чого доброго сподівається від людини. Потім, беручи до уваги знання, що стосується того, що людина би вчинила у всіх обставинах і з усіма можливими благодатями, вибирає відповідні благодаті, тобто такі, які доводять до тих актів, і вибирає їх саме тому, що передбачає наслідок. У протилежному разі вибрав би інші. Це так звана попередня предестинація, а система, яка її приймає, називається конгруізмом. Моліна вчив: Бог, з огляду на свою славу, окреслює всі благодаті, які хоче дати людям, нерівні благодаті, але достатні для спасіння. З допомогою посереднього знання знає, які вибори чинитиме людина, отримуючи дану благодать. Дає найбільш відповідну благодать. Людина її приймає і виконує Божу волю. Предестинація або відкинення залежить від передбачення заслуги або марнування благодаті.

 

  1. Проблема розрішення на відстані

Прикрою подією в житті Суареза був його коментар до декрету папи Климентія VIII від 18 серпня 1602 р. Папа осудив твердження, що нібито вільно відпускати гріхи каяникові, який визнав гріхи письмово або через посередника. Суарез у вересні цього самого року видав трактат Про покуту, в якому твердив, що такий каяник не мусить другий раз повторювати сповідь усно для отримання розрішення. Давніші богослови вважали, що письмове розрішення або через посередника є важним, і в деяких випадках дозволеним. Суперечка розгорілась, коли єзуїт Хуан Єронімо в 1594 р. у проповіді, виголошеній в Толєдо, ствердив, що при необхідності можна послати своє визнання гріхів до священика і посередньо отримати розрішення. У цьому твердженні Єронімо відійшов від науки, прийнятої в Товаристві, бо в Ratio studiorum з 1586 р. написано: «Таїнство покути через посередника або в письмовій формі є неважним». Єронімо цитував домініканських богословів – для підтвердження своєї тези. Домініканці були обурені. Висловлювання Єроніма інтерпретували так: з «можна» зробили «треба». З твердження одного єзуїта зробили науку всього Ордену. У Флоренції в цьому звинувачували також єзуїта Миколу Лоріні. Додано інтерпретацію, що єзуїти хочуть на відстані відпускати гріхи своїм каяницям – аби вони не пішли до інших сповідників. Деякі священики в Римі дійсно вважали розрішення на відстані нормальною справою. Папа Климентій VIII втрутився у цю справу. 20 червня 1602 р. ствердив, що твердження: «Можна сакраментально визнавати гріхи письмово або через посередника неприсутньому священикові і отримати від нього розрішення» є фальшивим, легкодумним і згіршуючим. І якщо хтось це буде проголошувати, то попаде під екскомуніку, зарезервовану для самого папи. Текст породжував сумніви: Таке розрішення заборонене, але чи важне? Чи заборонені обидві дії разом, чи кожна окремо? Проти кого був виданий цей декрет? Нунцій Флоренції доручив єзуїтові Дидакові Гамбоа відповісти на подібні питання. Гамбоа зібрав вислови богословів з різних епох, які твердження, осуджене папою, вважали слушним. Папа відреагував дуже гостро. Генерал Аквавіва через провінціалів заборонив коментувати папський декрет.

Суарез вважав, що розрішення на відстані є неважним. Але допускав можливість, що протилежна думка є правдоподібною. В 1594 р., захищаючи о. Єроніма, привів тексти авторів з подібними поглядами. Через кілька місяців під час диспуту в Саламанці було висловлене твердження: «Форма Таїнства покути містить докладну формулу цими простими словами: «Я тебе розрішаю». До її суті належить, аби була вимовлена. І тому не може бути застосована до відсутньої людини. Але в деяких випадках протилежна думка є правдоподібною». Шостий висновок диспуту: «У випадку остаточної необхідності священик може і навіть повинен дати розрішення каяникові, який проявив лише ознаки жалю, якщо він це зробив з метою визнання гріхів і якщо священик про це довідається від свідків; отож не є необхідним, аби сповідь відбулася у присутності священика, а якщо він присутній, то при необхідності вона може бути переказана письмово».

Коли декрет папи дійшов до Коїмбри, то книжка Про покуту вже була надрукована, але ще не оправлена. Суарез вніс поправки. Але деякі примірники залишились невиправленими і містили речення, суперечне декретові: «Коли йдеться про моральну проблему, таку як ця, то розв’язання стає правдоподібним, якщо має за собою таку кількість відомих авторів. Передовсім, коли спирається на доказах, які виглядають правдивими. На мою думку, воно є правдоподібним, і на практиці, у разі необхідності, кожний розторопний сповідник може ним скористатись і дати розрішення відсутній особі, принаймні під уявною умовою важності, що з цього вийде добро, а не зло». Окрім того Суарез замислювався, чи декрет стосується неважності, чи тільки нелегальності розрішення на відстані, і дійшов висновку: «Гадаю, що папська заборона поширюється також і на важність, бо якщо би розрішення на відстані не було завжди неважним, то важко було би зрозуміти, чому ним не можна користатись».

Проблема сповіді на відстані з’являється у Суареза також у Диспутах. Йдеться про визнання гріхів через перекладача священикові, який не розуміє мови каяника. Суарез вважає, що така сповідь дозволена. При нагоді задається питанням, чи можна передати визнання гріхів відсутньому священикові через посередника або письмово, аби потім священик прибув і розрішив каяника без повторної сповіді? Відповідаючи, Суарез звертається до рішення папи Леона, повторене соборами і включене до канонічного права. Йшлося про помираючу людину, яка виражає жаль за гріхи. Папа Леон писав: «Але повторюю, що належить допомогти також тим в цій остаточній необхідності і не відмовляти ані наслідку покути, ані благодаті Євхаристії, і то навіть у випадку, коли, вони не можуть вже говорити, але просять з допомогою знаків, симптомів активної свідомості. А якщо після прибуття священика їх стан так погіршився, що вже не можуть з ним порозумітись навіть знаками щодо попереднього прохання, тоді запевнення свідків вистарчить для отримання розрішення і поєднання». Суарез так це коментував: Якщо сповідь відбулась до прибуття священика, то сповідь не вимагає присутності священика безумовно. Священик може довідатись про сповідь не тільки від безпосередніх свідків, але й від когось, хто прибув до нього, коли він був ще далеко від каяника. Посланець не мусів вертатись до помираючого, сам священик міг прийти й уділити розрішення. І тому у випадку крайньої необхідності визнання гріхів без священика може вистарчити, аби відбулось Таїнство покути. Але це суперечить декрету Климентія VIII, тобто один папа суперечить іншому папі. У цій ситуації Суарез думав, як захистити правду і не образити папу. Запропонував таке пояснення:

У декреті повністю заборонено твердження: «Дозволено сакраментально визнавати гріхи з допомогою листа або посланця відсутньому священикові і отримати від нього, відсутнього, розрішення». Це речення треба би було читати в з’єднувальному значенні, тобто заборона стосується чину Таїнства на відстані в усіх його елементах, тобто там, де сповідь і розрішення беруть разом, але не стосуватися якогось окремого чину, в даному випадку сповіді. Що стосується розрішення, то воно завжди вимагало присутності священика. Отож, не можна було давати розрішення на відстані. В такій інтерпретації декрет папи мав би таке значення: Святіший Отець осудив твердження: «Можна сповідатись відсутньому священикові і отримати від нього, відсутнього, розрішення». Суарез вважав, що це твердження треба брати цілісно, тобто сповідатись і отримати розрішення разом. Якби його розуміти роздільно, тобто якби стосувалось осібно окремих частин, то папа вжив би слово «або» (сповідатись або отримати розрішення).

Але вороги Суареза і єзуїтів не спали. Через кілька днів після появи книжки Банез написав своєму співбратові Фомі де Лемосу, який належав до комісії: «Суарез вважає правдоподібною думку, яку Його Святість осуджує. (…) Не забороняє розрішення на відстані, якщо сповідь відбулась у присутності священика. (…) Вони є невігласами бакалаврського рівня. Скоро буде вислано повідомлення до Риму». Банез перекрутив вислів Суареза: Те, що він сказав стосовно сповіді, Банез переніс на розрішення. Через кілька тижнів кардинал Альдобрандіні повідомив нунція в Мадриді, що папа вимагає текст з інтерпретацією Суареза для Інквізиції. Суарез, нічого про це не знаючи, викладав у Коїмбрі, а в 1603 р. виїхав до Валладолід, де перебував королівський двір. Тут про все довідався.

Написав до папи листа, в якому представив свою думку й просив, аби папа не піддавався пліткам і дозволив пояснити непорозуміння. За порадою нунція, який прихильно ставився до Суареза, до папи написав також король Филип ІІІ. За Суареза просили також княгиня Лемос і її син Франциск де Кастро, віце-король Неаполя. А тим часом Суарезу приготували прикру несподіванку. 7 червня 1603 р. Інквізиція ствердила, що декрет Климентія VIII забороняв не тільки сповідь на відстані, але й уділення розрішення, і ствердила, що «у випадку з помираючим, який перед тим кликав священика, не можна знайти суперечності з декретом Климентія VIII, бо проблема є іншою».

31 липня 1603 р. папа видав декрет, яким забороняв четвертий том коментаря до ІІІ частини Сумми св. Фоми, допоки він не буде виправлений і затверджений св. Інквізицією. Також у майбутньому всі книжки, які Суарез захоче опублікувати, мусять бути затверджені римською Інквізицією. Отримавши декрет, Суарез написав листа до папи, звертаючись «від папи, погано поінформованого, до папи, добре поінформованого». У листі, крім вибачення і запевнення своєї лояльності, намагається захищати свої погляди. Спочатку стверджує, що Інквізиція дозволила давати розрішення хворому, який покликав священика, але після його прибуття не міг навіть знаками визнати своїх гріхів. Натомість не пояснила сумнівів його, інтерпретації Суареза декрету, чи була вона правильною й необхідною. Чому не почекали результатів перевірки? Далі Суарез пояснює, що в випадку помираючої людини немає іншої можливості, як тільки сповідь на відстані. Але такої сповіді буде достатньо, оскільки вона є справжнім і важним Таїнством покути. Отож папському декретові не треба надавати абсолютного значення, тобто, ніби то не можна в жодному разі відбувати сповідь на відстані в ситуації останньої необхідності і ніби така сповідь недостатня. І навіть якщо папа хотів обмежити можливість сповіді на відстані, то і так було правдою, що до цієї декларації, тоді, коли публікувалась книжка, інша інтерпретація видавалась правдоподібною, отож не легкодумною і не образливою, і була тоді дозволеною думкою.

Бачачи своє безсилля, Суарез намагався знайти підтримку в різних людей. Попросив короля вислати листи до князя Ескалона, іспанського посла в Римі, до кардинала в Авілі і до Франциска Пени, авдитора Роти. Двоє останніх були ворогами єзуїтів. Листи повинні були стримати їх від ворожих дій. Здоров’я Суареза погіршилось. Повторювались крововиливи, часом був при смерті. Але подолав хворобу. Суареза духовно підтримував генерал Аквавіва. Наказав йому продовжувати писати й публікувати свої твори. Запевнював, що його поважають і шанують. Але Суарез не міг жити в постійному напруженні. Вирішив поїхати до Риму і особисто пояснити справу. Генерал не перешкоджав. Король дав дозвіл. Нунцій попросив кардинала Альдобрандіні взяти Суареза під свою опіку. Посол також заступився за нього перед папою. Але дорадники Інквізиції були невблаганними. Всі члени, крім кармеліта, вважали, що пояснення Суареза нічого нового не внесуть. Цензура залишається в силі. Суарез, нічого про це не знаючи, готувався до подорожі з надією, що щось вирішиться. Отримав рекомендаційні листи від Деція Караффи, папського колектора, і від нунція, і вирушив до Риму. Підчас подорожі написав частину трактату Про Триєдиного Бога. До Риму прибув влітку 1604 р. Папа прийняв його дружньо. Суарез вислухав звинувачення і сказав, що свою думку вважає слушною. Попросив ще раз дослідити справу і відмінити заборону книжки Про покуту. Почав вивчати звинувачення Інквізиції. Написав коментар до папського декрету. В першій частині представив декрет Климентія VIII, в другій – декрет Леона, в третій частині намагався їх погодити між собою. Раптово помер папа, і тому справа залишилась невирішеною. Його наступник, Павло V, хоч і сприяв Суарезові, але не відмінив цензури. 14 липня 1605 р. Інквізиція оголосила вердикт: попереднє рішення залишається в силі. Суперечні твердження повинні бути усунуті з книжок. Суарез хотів їх замінити іншими, але папа не дозволив. Тим часом у Римі стався випадок на користь Суареза. Один чернець, противник поглядів Суареза, якого вважав єретиком, раптово попав у агонію. Прибув священик і пробував з конаючого витягнути якийсь знак скрухи, але даремно. Зібрані при ліжку вмираючого благали священика уділити розрішення, запевнюючи, що конаючий про це просив. Священик відповів, що не може цього вчинити через заборону папським декретом, і сам вмираючий був проти такої практики. І так цей чернець помер без розрішення. Климентій VIII у присутності примаса Ірландії сказав, що в такій ситуації він би уділив розрішення. Павло V ввів до Римського Ритуалу: «Якщо хворий, який втратив свідомість, перед тим виявив священикові чи комусь іншому бажання висповідатись, може отримати розрішення». Що тоді було причиною рішучої відмови з боку Інквізиції?

Інквізиція вважала, що декрет Климентія VIII і правило св. Леона стосуються двох різних проблем. І тому один документ не підтверджує інший. Декрет Климентія VIII стосується сповіді в стислому значенні – як безпосереднього визнання гріхів. Забороняє визнавати гріхи з допомогою третіх осіб або письмово, тому що це може призвести до виявлення гріхів і згіршення. Це може спричинити дискредитацію Таїнства і знеохочення до нього. До суті сповіді належить осуд стану каяника, якості його гріхів, зовнішніх обставин, ставлення до них і потреб його душі. А це все можна пізнати лише з безпосередньої розмови. Суарез наголошував на розрішенні, і мало уваги звертав на саму сповідь. Що стосується правила св. Леона, то Інквізиція вважала, що вона не стосується сакраментального розрішення. Окрім того, не можна уділяти розрішення помираючому, який не міг визнати жодного конкретного гріха, а лише виразив прагнення прийняти Таїнство покути, тобто визнавав свою гріховність загально. Така «сповідь» не звільнює з обов’язку визнання гріхів конкретно, якщо буде така можливість. Св. Леон бере сповідь в ширшому значенні, яка дозволена в надзвичайних випадках. Климентій VIII має на думці нормальну сповідь, повну й властиву. Про це свідчить контекст декрету, який постав після тверджень о. Єроніма з Толєдо і іншого єзуїта з Флоренції. Вони говорили про сповідь у стислому значенні, тобто часткову й конкретну, але за посередництвом посланця або письмово. Метою папи було запобігання надужиттям, до яких могла привести така практика. Отож папі йшлося про стислу й формальну сповідь. Визнання гріхів через посередників ніколи не буде сакраментальною сповіддю, може бути лише вираженням прагнення Таїнства покути. Климентій VIII хотів врегулювати справи звичайної сповіді, і не думав про виняткові ситуації, коли робиться усе можливе, залишаючи решту Божому милосердю. Судді св. Інквізиції обмежились до дисциплінарних справ. Суарез пробував вирішити проблему богословським способом, а це було нелегкою справою, бо ще в 1610 р. були труднощі. Наприклад, Адам Таннер, австрійський єзуїт і професор богослов’я в Інгольштадті, просив німецького асистента в Римі про вияснення сумнівів, пов’язаних з декретом Климентія VIII і вироку св. Інквізиції. Асистент написав листа до Суареза. Той відписав, що декрет містить два пункти: 1) не можна визнавати гріхи відсутньому священикові; 2) ця заборона стосується не тільки сповіді як умови розрішення, але також сповіді самій по собі. Суарез пише далі: «Багато людей з цього висновують, що не можна давати розрішення помираючому, який під час відсутності священика давав ознаки скрухи. Але я знаю, що думка папи була іншою. Знаю про це від самих пап Климентія VIII і Павла V, і від багатьох кардиналів, і в цьому немає жодних сумнівів. Гадаю, що треба дотримуватись декрету св. Леона в справі розрішення вмираючих». Далі пояснює, що кожний може шукати способу погодити правило св. Леона з декретом Климентія VIII. Інтерпретація Суареза полягає у тому, що свідчення присутніх осіб є певним видом контакту вмираючого зі священиком. Після прибуття священик перевіряє, чи людина ще жива і чи є інша можливість приготувати його до отримання розрішення. У певному значенні це є сповіддю, і сповіддю не на відстані. Але кінцевий осуд належить до Апостольської Столиці.

Але генерал Аквавіва наказав усунути з книжки Про покуту спірні питання. Єзуїти виконали наказ. З книжки вирізали 287-288 сторінки. Але частина примірників залишилась з цими сторінками, особливо це стосується піратських видань. До того ж Апостольська Столиця досить толерантно до цього ставилась, належним чином оцінюючи заслуги Суареза перед Церквою. Наслідки декрету не були дуже великими. В кінці кінців Суарез захищав те, що й папа, а папа дозволяв те, що й Суарез, ідучи за св. Леоном. Різниця полягала в тому, що те, що Суарез вважав сповіддю, Климентій VIII вважав прагненням сповіді. Незважаючи на осудження тези Суареза, папи його любили. Павло V хотів надати йому кардинальську гідність, але Суарез відмовився і просив дозволу залишити Рим. Залишив Рим у вересні 1605 р., а 2 жовтня вже був у Ліоні. Все місто вийшло його зустрічати. Всі хотіли побачити знаменитого професора. В промовах вихваляли його вченість і чесноти. Подібні знаки уваги були й в інших містах, через які він проїжджав: Барселона, Валенсія, Саламанка. Його зустрічали керівників університетів, оточував натовп, студенти кричали: переможець, переможець! Незважаючи на те, що подорож була великим тріумфом, то на нього чекали прикрі несподіванки.

Спочатку генерал доручив йому навести порядок з групою єзуїтів, які хотіли реформувати Товариство, звертаючись до авторитетів короля і папи. Особливо неспокійним був о. Мендоза. Він намагався витягнути генерала з Риму для візитації іспанської провінції. Але його підступ не вдався. Королівський двір був незадоволений цими інтригами. Суарезу доручили полагодити стосунки єзуїтів з королем. Своє завдання виконав добре. Король і міністр хотіли його затримати на королівському дворі, але він відмовився.

Вороги поширювали про Суареза різні плітки. Його звинувачували в єресі. Єзуїтам дорікали, що до Іспанії і Португалії посилають єретиків. Банез’яни намагалися дискредитувати Суареза в очах Іспанії й сусідніх країн. Суарез попросив кардинала Беллярміно вступитися за нього в Римі. Сам не хотів показуватись у Коїмбрі і перебував у Лісабоні, де писав коментар до Сумми. Тим часом у Коїмбрі рада університету 2 квітня 1606 р. постановила, щоб ректор спонукав Суареза повернутись. Ректором був учень Суареза Дон Франциск Кастро, який не хотів чинити тиск на свого вчителя.

 

  1. Останній професорський період

Перерва у викладацькій праці послужила виданню кількох праць, перша з яких називалась Про Бога єдиного і триєдиного. Це був коментар до І частини Сумми св. Фоми, виданий у Лісабоні в 1607 р. У тому самому році книжка була видана в Ліоні й Майнц. Суарез проголошував науку про позитивну предестинацію вибраних і негативну осуджених. Деякі теми опустив, подаючи лише посилання на Диспути і Про віру.

Частково від наукової праці Суареза відірвала справа заколоту в Венеції. Сервіт Паоло Сарпі організував змову шляхти і міщанства проти Риму. Прихованим мотивом були протестантські тенденції. Почалося від арешту двох князів місцевою владою. Порушено церковну власність. Павло V запротестував, погрожував екскомунікою. Але це не допомогло. Репресії торкнулися тих, хто оголошував папські документи. 17 квітня папа екскомунікував Венецію. У відповідь венеціанський дож Леонард Донато 6 травня видав маніфест, що закликав до бунту проти папи. Того самого дня з міста вигнали всіх єзуїтів і конфіскували їхню власність. Їх проклинали, підбурювали проти них народ.

Суарез вмішався в це мимовільно. Хотів видати Про церковні покарання також і в Венеції. Але міська влада вимагала викреслити тексти, які підкреслювали незалежність церковної влади від світської. Продавці книжок виконали вимоги влади. Конгрегація Індексу (заборонених книг) заборонила розповсюджувати книжку, допоки її не доповнять викресленими фрагментами. З цієї нагоди Суарез написав Про церковний імунітет, порушений венеціанцями… Коментуючи викреслені цензурою фрагменти, доводив, що 1) піддані можуть відмовити послуху володарю, який наражає релігію на велику небезпеку; 2) папа і єпископи можуть накладати церковні податки на харитативні діла, захист віри і справи культу; 3) церковне покарання може впасти на володаря, який переходить межі своєї компетенції. Твір був полемічним, але написаний спокійним стилем. Суарез послав рукопис до Риму і попросив о. Бастіда відредагувати, отримати дозвіл і опублікувати. Тим часом ситуація змінилась. Генрик IV втрутився і оголосив, що діяльність Паоло Сарпі була інспірована кальвіністами. Переговори між Павлом V і Венецією були важкими, бо сенат не хотів згодитись на повернення єзуїтів. Аби дійшло до згоди, генерал Аквавіва постановив не вимагати відшкодування кривд. 21 квітня папський легат зняв екскомуніку. Але єзуїти повернулися до Венеції щойно через 50 років. В тих умовах книжка Про церковний імунітет не могла бути опублікованою. Але папа прочитав її і написав до Суареза лист з подякою, в якому говорить, що «праця свідчить про те, що автор є видатним (eximus) і побожним богословом». Титул eximus завжди будуть поєднувати з Суарезом.

У 1608-9 рр. Суарез написав працю Про чесноту і стан релігії. В ній йшлося не тільки про людські чесноти, тобто те, що спонукає людину віддавати пошану Богові, але й про інституцію, метою якої є славлення Бога, тобто про Орден. Написати таку працю Суареза заохотив генерал Аквавіва. Вона була потрібна для захисту Ордену. Праця охоплювала 4 томи і містила низку практичних порад щодо Божого культу і чернечого життя. Ордену Єзуїтів було присвячено половину тому, де пояснювалась суть і діяльність Ордену, підкреслювалось те, що відрізняло новий Орден від попередніх. Багато місця відводилось Духовним вправам св. Ігнатія. Оскільки генерал радив почекати з виданням 3-ого і 4-ого томів, то вони вийшли по смерті автора, за генерала Муціо Вітеллескі у 1624 і 1625 рр.

У 1609 р. закінчився трирічний курс лекцій, які Суарез читав за дорученням короля Филипа ІІІ, але рада університету вирішила, аби далі читав лекції. У 1611 р. король продовжив професуру Суареза ще на три роки. Але його здоров’я погіршилось. Не міг викладати. Працював над новою працею Про закони. Вона була плодом лекцій, прочитаних у 1601 – 1603 рр., і була надрукована в Коїмбрі у 1612 р. Суарез в ній зосередився на основних поняттях, які повинні були бути дороговказом для окремих проблематичних питань права. Коментуючи 19 питань св. Фоми, він написав 1200 сторінок у вигляді двох колонок, які стали енциклопедією права. Велику радість його принесло breve Павла V, яке отримав 28 лютого 1612 р. Папа виражав подяку за наукову працю, хвалив його відданість Церкві і уділив благословення. Дякуючи за breve, Суарез підкреслив, що воно додало йому сил для праці. Просив також про благословення і відпуст у годині смерті для себе і 20-и осіб, які допомагали йому написати книжку. Папа погодився. У 1613 – 1615 рр. Суарез виконував обов’язки професора. Академічний рік 1614/15 був останнім в його професорській кар’єрі.

 

  1. Суарез і справа короля Якова І

У 1603 р. син Марії Стюарт, король Шотландії, став королем Англії. Він був інтелігентною людиною, але слабкого характеру. Любив полювання, богословські диспути, втручався у всі духовні й світські справи. Змінював своє віровизнання: з католицтва перейшов у кальвінізм, потім у єпископальне англіканство. Релігію вважав знаряддям влади. Брехнею і похвалами пробував впливати на різні фракції, і на практиці застосовував політику Генрика VIII і Єлизавети. Вже в першому році панування вигнав усіх католицьких священиків. Від кожного вимагав присяги на вірність, у якій ставив під сумнів владу папи над вірними. Справа дійшла до Риму. 22 вересня 1606 р. Павло V видав breve, яким стверджував, що «таку присягу неможливо погодити з вірою і спасінням душі». Через рік видав це знову. Одночасно кардинал Роберт Беллярміно написав лист до Джорджа Блеквелла, який виконував обов’язки єпископа, в якому доручив йому виконання папського breve. Яків наказав послушним йому богословам написати апологію Якова, яку назвали На потрійний вузол потрійний удар шаблі, або захист присяги на вірність у відповідь на два breve папи Павла V і на лист кардинала Беллярміна до єпископа Джоржа Блеквелла. Беллярміно відразу опублікував відповідь під псевдонімом Матея Торті, користаючись не тільки мериторичними аргументами, але й аргументами ad hominem. Яків до першого видання апології додав Вступні зауваження і опублікував під своїм іменем, додавши «Захисник віри». Беллярміно не залишився у боргу. Написав відповідь разом зі Вступними зауваженнями. Яків не відповів.

Папа написав королям листи, аби не приймали книжки короля Якова. Нунцій в Мадриді Децій Караффа заохочував Суареза щось написати. Суарез неохоче взявся до праці. До такого літературного жанру не був приготований, окрім того йому докучала хвороба. Незважаючи на це, 25 червня 1613 р. папа отримав працю. Повний титул книжки: Захист католицької і апостольської віри від помилок англіканської секти, разом з відповіддю на Апологію присяги на вірність і на Вступні зауваження найласкавішого короля Англії Якова… до найласкавіших католицьких королів і князів усього християнського світу. Праця складалася з шести книжок і ставила за мету довести, що англіканська Церква є сектою, а не правдивою Церквою Ісуса Христа, що ця секта заперечує навчання апостолів, проголошує єресь, а король узурпує собі титул «захисника віри». Суарез обговорює границі церковної і мирської влади, незалежність влади Церкви від влади держави. Якова вважає предтечею Антихриста. В останній книжці пояснює проблему присяги на вірність. Доказує, що вона несправедлива і її не можна складати. Уникає полеміки, а схоластичним методом позитивно викладає тезу, пояснюючи справу.

Короля Якова найбільше роззлостили третя і шоста книги. У третій книзі Суарез аналізує речення: «Уся влада походить від Бога». Пояснює, що людина, як суспільна істота, потребує влади, але Бог не визначає для цього конкретного індивіда. Суспільство може організуватись на демократичних засадах або частину влади віддати групі чи індивіду. Він вважає владу індивіда найкращою формою влади, а демократію – найгіршою. Влада короля не поширюється на духовні справи, церковна влада не торкається мирських справ. Папа має право напоминати володарів у справах моралі. Як вічне життя має першість перед земним життям, так само духовна влада має першість перед мирською. Проблему узурпації і надуживання владою Суарез трактує дуже обережно, тому що це був дуже хиткий грунт. Недавно стався замах на життя Генрика IV. Вислови єзуїта Маріана на тему тирановбивства спровокували обурення, і генерал Аквавіва заборонив порушувати цю тему. Суарез тримається поглядів св. Фоми, який вважав, що можна усунути узурпатора і легальну владу, якщо владою надуживають, бо суспільне добро є вищим. У випадку крайніх надуживань папа може назначити людей, які цим займуться, але ніхто інший не може брати справедливість у свої руки.

У шостій книзі Суарез займається справою присяги на вірність. В історії Англії таку присягу вимагали чотири рази. Один з королів вимагав її в земних справах, Генрик VІІІ – в духовних, королева Єлизавета – в духовних і земних, а тепер її вимагає Яків. Текст присяги був дуже спритно і по-фарисейському відредагований, що важко було побачити в ній щось погане. Але діяльність Якова була явним переслідуванням Церкви, а жертв можна було визнати мучениками.

Суарез присвятив книжку Павлові V. Папа уділив благословення. Филип ІІІ також поздоровив Суареза з новою книжкою. Спеціальний делегат Якова Джон Дігбі посилав Якову нові книжки. Яків пробував утримувати добрі стосунки з іспанським королем, і навіть на публіці позитивно відзивався про папу. Це ще більше розлютило пуритан і ворогів Риму й Іспанії, збуджуючи їх до дій. Жертвою переслідувань став Вільгельм Тальборт, католицький посол, потім вбили єзуїта Іоанна Огільве. Яків наказав публічно спалити праці Суареза і грав роль скривдженої жертви. Стверджував, що після опублікування книжки іспанського єзуїта не може почуватися безпечно. Вимагав від докторів Оксфорду її осудження. Через своїх людей вимагав у Филипа ІІІ осудження Суареза. Филип створив комісію, яка повинна була дослідити звинувачення. Комісія ствердила, що в книжці Суареза міститься наука Церкви.

Інакше було у Франції. Після смерті короля Генрика будь-яка праця єзуїта, що захищала духовну владу, сприймалась з обуренням. Галліканські богослови Сорбони, прихильники короля і кальвіністи намагалися якщо не знищити, то принаймні принизити Орден, який захищав Апостольську Столицю, і тим самим заслуговував на вороже до нього ставлення. Осуджено подібні праці: De rege et regis institutione Маріани, De potestate Summi pontificis Беллярміно й інші. У Римі боялись, що це спіткає також і книжку Суареза. Секретар Боргезе попередив нунція в Парижу єпископа Убальдіні, аби перешкодив осудженню книжки, використовуючи вплив на короля. Натомість Яків І робив усе можливе, аби розрухати публічну думку і довести до осудження. Тим часом гугеноти почали продавати книжку Суареза у Франкфурті. Канцлер Сіллері піддався натискам Сервіна, ворога єзуїтів, і дозволив внести справу до парламенту. 20 червня 1614 р. парламент проголосив єзуїтів злочинцями. Книжку треба спалити, а генерал повинен відновити декрет, який забороняє порушувати тему тирановбивства. Паризькі єзуїти, боячись, подякували парламенту за зауваження і пообіцяли, що в майбутньому парламент не буде займатись їхніми справами. Король Яків був задоволений з постанови парламенту. Його прихильники також раділи і надали справі широкого розголосу. Але облуда англіканців сильно не впливала на католиків. Вони знали, що паризькі професори не кращі від англіканських прихильників Якова І. Суарез засмутився, що католицький парламент осудив його книжку, в якій містилась католицька наука. Написав меморіал Оцінки і докази, що процес і декрет паризького парламенту проти книжки Оборона віри о. Франциска Суареза містить пагубну науку в справах віри, і тому користування ним є вартим осудження і заборонене в Церкві, Лісабона. Звинувачує парламент у тому, що він вліз не в свої справи, коли осудив науку Церкви і її канони, і підтримав єретичних авторів, а осудив і зганьбив в очах суспільства вірних Церкві авторів, незважаючи на те, що справа тирановбивства в книжці розглядається лише побіжно і з великою поміркованістю, і проявив неповагу до єпископів і богословів, які цю книжку апробували.

Папа через французького посла Тренеля запротестував проти рішення парламенту. Боргезе від імені Апостольської Столиці написав лист до регентки Марії де Медічі, що папа вимагає, аби вона анулювала рішення парламенту, і стверджує, що Суарез на тему тирановбивства не написав нічого іншого, ніж те, що стверджує Собор у Констанції. Лист Боргезе супроводжували п’ять breve до п’яти кардиналів, пов’язаних з королівським двором і п’ять breve до різних осіб; вони заповідали швидку появу документу, в якому буде стверджуватись, що фальшивими є не тези Суареза, а рішення парламенту. Справа тягнулася довго. Король Людовик XIII і Марія де Медічі боялись опозиції в своїй країні. Але папа наполягав. Нарешті Королівська Рада скасувала рішення парламенту.

У свою чергу, представники третього суспільного стану (крім шляхти й духовенства) намагалися ввести до конституції пункт, який би підкреслював божественне походження влади і виключав будь-які форми усунення короля. Введення такого пункту було би запереченням влади папи над королем і наслідки були би гіршими, ніж рішення парламенту. Папа наказав нунцію не допустити цього. Кардинал Дюперон, шляхта й духовенство і король не допустили введення цього пункту. Парадоксально, але через сто років саме третій клас розпочав революцію, яка стяла голови королю, князям і тисячам невинних людей. Натомість через книжку Суареза й інших католицьких богословів нікому й волосинка з голови не впала.

 

  1. Останні роки життя Суареза

2 листопада 1617 р. рада університету вручила Суарезу як ювілятові документ, який звільняв його з викладацької праці. З’явилась проблема наступника. Домініканці хотіли отримати цю кафедру, але доктори університету бажали, аби хтось з них її взяв. Король назначив домініканця Вінцентія Перейру. Суарез зайнявся раніше розпочатими працями Про ангелів, Про шість днів сотворення, Про душу. Нетерпляче чекав дозволу видати Про благодать, особливо її другу частину, де була мова про актуальну благодать, але дозвіл не приходив. Він хотів переїхати до Лісабону, аби на місці зайнятись виданням своїх праць, але король наказав йому залишитись у Коїмбрі і чекати. Йшлося про допомогу Суареза в дуже делікатній справі. До короля приходили скарги на деяких професорів, які беруть хабарі й намовляють свідків до фальшивих свідчень. Суарез очікував, пройшли Пасхальні свята 1618 р., а кінця справи не було видно. Маючи вільний час, Суарез відправив реколекції, під час яких думав, чи має далі займатись науковою діяльністю чи, може, готуватись до смерті. Сумніви розвіяв ректор колегіуму о. Антоній д’Обро, порадивши Суарезу далі писати книжки, бо таким є його покликання. Суарез, знеохочений справою продажних професорів, нарешті виїхав до Лісабону і через різних людей намагався вплинути на папу відмінити заборону публікувати праці про благодать. Був готовий навіть усунути спірні питання, щоб тільки Про благодать вийшла друком. У протилежному випадку, гадав, у богословській системі залишиться біла пляма. Але ніщо не допомогло, заборона діяла далі. Тоді Суарез зайнявся працею Про релігію.

Слід згадати ще одну сферу діяльності нашого богослова. Коли росла його слава, то в багатьох випадках звертались до Суареза за порадами. Приходили листи з Франції, Італії, Німеччини й інших країн від мирян і духовних, від професорів і докторів, від єпископів, ректорів університетів, державних і чернечих урядників. Його відповіді вважалися останнім словом. Став загальним учителем. Частково його відповіді вдалося зібрати. Була полеміка Суареза з його учнем Лессіусом на тему предестинації. Лессіус йшов за оригінальною думкою Моліни і був переконливішим від Суареза. Суарез відповідав на десятки питань і сумнівів різного виду. Деякі відповіді охоплювали кілька десятків сторінок. Наприклад, у коментарі до папського breve Проти сексуальних домагань Суарез радив, аби священиків, які чинять сексуальні домагання під час сповіді, видавати в руки Інквізиції. Цікавою є думка Суареза про служіння меси на кораблях. Він вважав, що під час довгих і небезпечних рейдів відправляння Євхаристії на кораблях буде дуже корисним. Однією з останніх відповідей Суареза була праця Про англійських дів у справі планів Марії Вард створити жіночу вітку єзуїтів. Автор признавав, що мета шляхетна, але новий орден повинен бути затверджений Римом і мати стислу клявзуру. Папа Урбан VІІІ взяв до уваги застереження Суареза і скасував згромадження англійських Дів у 1613 р., а Інквізиція засудила Марію Вард як єретичку, схизматичку і бунтівничку. Із залишків цього згромадження у 1877 р. виник інститут англійських Дів, затверджений Пієм IX.

Суарез вів аскетичне і повне зречень життя. Вставав рано і бичував себе. Три рази в тижні постив. Доходи з виданих праць йшли бідним. Цінував молитву. Якось визнав: «Якщо треба би було вибирати між ранішньою молитвою і наукою, яку я здобував стільки років, то я вибрав би молитву». Про нього говорили: «Дивлячись, як він молиться, можна подумати, що занедбує науку, дивлячись, як працює, можна подумати, що занедбує молитву». Його опонент на науковому полі Габріель Васкез так його характеризував: «Книжки, кафедра, перо: вчора, сьогодні, завтра, без відпочинку й перерви – це його життя». Обмежував розмови і листування, використовував кожну хвилину. Під кінець життя мав різний містичний досвід, навіть дар левітації. Брат з Коїмбри Єронім да Сільва описує екстази Суареза. Одного дня з них хотів зустрітись ректор Саламанки Дон Педро де Арагон. Коли брат пішов повідомити о. Франциска, той клячав з піднесеними руками майже годину, слова і шарпання за руки не допомогли витягнути його з молитви. Іншим разом Дон Педро де Арагон хотів разом з Суарезом відвідати монастир у Санта Круз. Брат, увійшовши до келії о. Франциска, побачив яскраве світло, яке виходило з хреста і огортало постать Суареза, який завис у повітрі. Мав також дар пророкування. Наприклад, Валерій де Ледесма питав Суареза, чи повинен їхати на місію. Той відповів: їдь на Філіппіни, станеш провінціалом і двічі ректором в Манілі. Пророцтво збулося.

Серед різноманітних труднощів він постійно повторював: Усе на краще. Щодо найбільших ворогів міг зберігати делікатність, сердечність і зичливість. Характерною була його сміливість у обороні доброго імені ближнього. Коли в його присутності когось обмовляли, то підкреслював добрі сторони тієї людини, а якщо це не допомагало, то говорив: Або обмови скінчаться, або я йду.

У 1616 р. працю над видаванням книжок перервала важлива і трудна справа. Вибухла суперечка між лісабонськими власниками книжних крамниць і капітулою щодо призначення скарбника церкви св. Катерини. Обидві сторони подали до церковного суду. Власники крамниць звернулись до державної влади. Влада арештувала молодого пажа з тонзурою, що належав до духовного стану. Папський представник Октавій Аккорамбоні вимагав від алькада пояснень. Але цей звернувся до найвищого трибуналу. Аккорамбоні екскомунікував алькада і вніс скаргу до віце-короля. Відповіддю була конфіскація маєтку Аккорамбоні і шантажування його. Він кинув на місто інтердикт. Коли віце-король вимагав відміни інтердикту, то відмовив йому, а винуватців екскомунікував. Повідомлено папу. Папа підтримав інтердикт. Филип ІІІ звернувся за порадою до Суареза, який вважав, що права Церкви порушені. На 25-и сторінках доводив, що інтердикт справедливий. Радив нунцію в Мадриді виконувати інтердикт, поки всі шкоди не будуть направлені. 8 квітня 1618 р. інтердикт зняли й дозволили священикам звільняти від екскомуніки. Збереглося 12 листів Суареза в цій справі. Останній лист був написаний 10 вересня 1617 р. 25 серпня 1617 р. папа подякував Суарезу спеціальним breve з благословенням, але поки breve дійшло до адресата, то він вже не жив. Справа інтердикту вичерпала Суареза. Його роль у цій справі була важкою. Він багато писав, приймав різних відвідувачів і сам відвідував різних осіб. Редагуючи Про душу, затримався на 12-ому розділі про несмертельність душі, важко захворів. Кілька разів йому пускали кров, що його повністю вичерпало. Попросив про останні Таїнства. Ціле місто непокоїлось його хворобою, церковні достойники постійно його відвідували. Віце-король соромився прийти особисто, вислав свого сина. Прибув також Андрій де Альмада і замовив у найкращого міського художника портрет Суареза. Коли його питали, що його непокоїть, він відповів: «Дякувати Богові, не бачу, чим міг би непокоїтись. Ми з Богом добре розуміємо один одного». 24 вересня продиктував два листи: до ректора університету в Коїмбрі і до попереднього ректора. Прибули співбрати з колегіуму св. Антонія у Лісабоні, просячи благословення. 25 вересня 1617 р. Суарез помер на 70-му році життя.

Ціле місто було в жалобі. Похоронна церемонія тривала три дні. Один з домініканців сказав: «Помер один з найбільших богословів наших часів».

Після смерті Суареза трапилось кілька дивних речей: Єронім да Сільва розповідав, що під час подорожі прагнув прийняти св. Причастя, але поблизу не було жодної церкви. Раптом побачив Суареза в славі, в оточенні ангелів, і отримав від нього св. Гостію. Один єзуїт, який втратив зір і довший час був сліпим, помолився до Суареза і відразу прозрів. Хворий священик доторкнувся до листа Суареза і відразу зцілився. Були й інші подібні випадки.

 

  1. Доля творів Суареза

Після Суареза залишилась цінна бібліотека. Вона не була його власністю, хоч і знаходилась у єзуїтському колегіумі. Віце-ректор університету Егідіо Презентачо нагадував єзуїтам про ці книжки. Єзуїти попросили короля Филипа ІІІ залишити собі цю бібліотеку. Король погодився. Бібліотека містилась у колегіумі півтора століття, поки міністр Помбаль не забрав усе єзуїтське майно. Генерал Муціо Вітеллескі доручив Бальтазарові Альварезові видати недруковані праці Суареза. У 1619 р. вийшли два томи Про божественну благодать разом з біографією Суареза, написаною о. Іоанном Фрайром. Про божественну благодать складається з трьох томів і охоплює 1200 сторінок у дві колонки. У 1620 р. в Ліоні надрукували Про ангелів. Праця складається з 8-и книжок і 181 розділу. У 1621 р. в Ліоні надрукували Про шість днів сотворення і інші праці Суареза. Працю Про душу доповнив сам Альварез на підставі лекцій Суареза в Сеговії. Про віру, надію і любов видали у 1621 р. спочатку в Коїмбрі, потім в Ліоні й Парижу. Чесноті віри автор присвятив 1069 колонок, надії – 50, любові – 180. Цю диспропорцію частково можна пояснити тим, що про надію й любов Суарез викладав у Римі, де неохоче сприймали грубі трактати, а частково тим, що в трактаті про благодать говориться про надію й любов. У 1604 і 1625 рр. в Ліоні надрукували 3-ій і 4-ий томи Про чесноту і стан релігії. Запізнились із видання 4-ого тому, тому що генерал Вітеллескі наказав провести ґрунтовне дослідження праці. У 1628 р. вийшла праця Про остаточну мету. Через два роки Альварез помер.

Але ще була в силі заборона на друкування другого тому Про благодать. І ось у 1650 р. генерал Пікколіні взнає, що в Ліоні друкують усі томи. Як таке могло статись? О. Хернандо де ля Бастіду вигнали з Ордену за те,що вкрав реліквії і твори Суареза, також другий том Про благодать. Ці праці в заповіті записав колегіуму в Валладолід і просив, аби їх видали, як тільки це буде можливо. Хтось купив ці рукописи і передав зацікавленим у Ліоні, де друкували твори Суареза. Пікколіні доручив ректорові колегіуму в Ліоні о. Клавдію Бонелі перешкодити друкуванню другого тому. Сподівався на допомогу кардинал і королівського сповідника о. Павліна. У наступному листі від 7 листопада 1650 р. повідомив, що до нього звернулась св. Інквізиція з подібними проханнями. 14 листопада вислав ще один лист. Король наказав не друкувати заборонений твір і віддати єзуїтам рукописи. Але це не допомогло, і в 1651 р. книжку надрукували. Правдоподібно, що видавця підтримав кардинал Рішельє, якому видавець присвятив книгу. Ось деякі уривки зі вступу: «Нарешті 23 том великого богослова Франциска Суареза вийшов! Але він не прийшов до нас як плід лона Товариства Ісуса, як повинно бути, але з убогою бібліотеки якогось незнаного португальця. Народжуючись, ця праця може скаржитись, що не тільки не була прийняте так, як повинна її прийняти мати – як плід свого нутра. Навпаки, це Товариство, заздрісна мачуха, хотіла її задушити, коли, вийшовши з нашої друкарні, простягала до неї руки». В іншому фрагменті видавець називає кардинала Рішельє «захисником славного Суареза, обороною в справі звинувачень проти нього». Це видання зламало мур римських заборон. У 1655 р. вийшла наступна праця Про властиве розуміння ефективної допомоги і її згідність зі свобідною волею… Суарез написав її в Римі у відповідь на звинувачення банез’ян. Видавці додали титул, що праця проти науки янсенізму і за науку Інокентія X. Таким способом спритно захистились перед Інквізицією, яка вже готувала заборону. Потім надрукували під псевдонімом працю, яка захищала науку Суареза про сповідь на відстані. Автором був єзуїті Теофіл Рейнауд. Але це була ведмежа послуга, бо книжка відразу попала до індексу заборонених книг. Натомість праця Суареза Про правдиве розуміння розходилась швидко і без перешкод. Не дійшла лише до Португалія, бо тамтешня Інквізиція була чуйною, в склад ради входив домініканець, який не дозволяв видавати все, що стосувалось непорочного зачаття Пресвятої Богородиці і проблеми благодаті. Натомість праця дійшла до Риму, і на звинувачення папа Александр VII відповів: «Нічого не говоріть про Суареза, то доктор вищого рівня».

У Венеції в 1740-51 рр. всі праці були видані 23-томним виданням. Праці були укладені в логічному, а не хронологічному порядку. У 1856-61 рр. в Парижу вийшло 26-томне видання з коментарями і зносками. Друкарські помилки не були виправлені, до них додались інші помилки.

 

  1. Думки про Суареза

Слава Суареза росла з кожною виданою книжкою. Папи і церковні достойники змагалися в окресленні його заслуг. Павло V назвав його видатним і побожним учителем; Александр VII назвав його князем богословів, незрівнянним богословом; примас Португалії Родріго да Куна надав йому титули: світло, пломінь, окраса всієї Іспанії; єпископ Коїмбри Альфонс де Кастеллобранко, видатний богослов, назвав Суареза вселенським учителем останніх століть, новим Августином; біограф де Керізєр: великий Суарез, оздоба Ордену Єзуїтів, Фома свого століття; історик Гренади Бермудез де Педроза: геній, гордість не тільки цього міста, але всієї Іспанії, невичерпне джерело богословських знань; домініканець Альонсо Венеро: батько богослов’я наших часів. Його порівнювали з Альбертом, Фомою, Бонавентурою, Скотом. Єпископ Фердинанд Мартіус Машаренхас, якому Суарез присвятив Про благодать, зараховував його до найсолідніших авторів і називав самим знаменитим учителем. Подібну думку про Суареза мав єпископ Мартин Альфонс де Мелло, який доручав переписувати його праці, і читав їх ще до опублікування. Надгробна епітафія: «Учитель Європи, і навіть усього світу; в природничих науках – Арістотель, в богослов’ї – Фома, ангельський учитель, у писанні – Ієронім, на кафедрі – Амброзій, у полеміка – Августин, у поясненні віри – Афанасій, у побожності – Бернард, у розумінні Біблії – Григорій; одним словом – око християнського люду».

Король Филип ІІ і його наступник Филип ІІІ обсипали його похвалами, листувалися з ним і довіряли важкі завдання. Рахувалися з ним навіть протестанти. Хуго Гротіус вважав, що в субтильності мислення немає рівного йому. Хереборд назвав його главою сучасних схоластиків, князем і папою усіх метафізиків. Його головна праця Метафізичні диспути увійшла до колегіумів і університетів як головний підручник. Книжкою користувались навіть у протестантських школах. З Суарезом дискутував Франциск Бекон, його твори цитував Картезій, Ляйбніц визнав, що у віці 16 років зачитувався творами Суареза як романами. Його слава була такою великою, що подорожні й прочани, прибувши до Коїмбри, хотіли зустрітися з Суарезом і послухати його лекції. Для них він був ходячим чудом і оракулом. Але Суарез не шукав слави. Девізом його життя було: «аби люди Бога щораз краще пізнавали й любили».

Ірландський єзуїт Ричард Лінч представляє постать Суареза в одних суперлативах: «Суарез занурився у вивчення давніх схоластиків. Зачерпнув з них піднесеність Фоми, повагу Альберта Великого, ясність Дуранда, субтильність Скота, плідність Александра з Халє, солідність Бонавентури, оригінальність Вільгельма з Окхаму, проникливість Григорія з Ріміні, спритність Габріеля, силу Бекона, глибину Генрика з Гандави; коротко кажучи – він поєднує у собі те найкраще, що є в інших». Суарез зібрав схоластичну науку в одну цілість, відновив її, спростив, по-новому впорядкував і розвивав. І тому його можна назвати найбільш схоластичним богословом серед схоластиків.

Аскетичний письменник о. Миколай Ленчицкі ТІ був переконаним, що Суарез перебуває серед святих. Але формального беатифікаційного процесу не було.

В Ордені Єзуїтів науки Суареза тримались вірно до XIX ст. Суарез відійшов у тінь після того, як Леон XIII у 1879 р. в енцикліці Aeterni Patris наказав триматися науки Аквіната, а Пій X у 1914 р. поставив філософію Ангельського Вчителя понад усі інші. Бенедикт XIV ще визнавав авторитет Суареза в царині права. Тому дивує похвала Іоанна Павла ІІ в енцикліці Віра і розум Суареза і його Метафізичних диспутів, які були добрим філософським приготуванням до вивчення богослов’я.

 

  1. Погляди Суареза

Суарез був богословом, але вважав, що без добрих філософських знань неможливо плідно займатись богослов’ям. Його філософські погляди містяться у Метафізичних диспутах. Метафізика займається реальним буттям. Її метою є контемплювання правди ради неї самої. Метафізик створює поняття буття як такого і описує його трансцендентні атрибути: єдність, правду і добро. Цікавиться нематеріальним буттям, матеріальне буття його цікавить настільки, наскільки воно допомагає зрозуміти нематеріальну субстанцію. Різноманітні ступені буття вимагають аналогічних понять. Вони відповідають різним типам буття, наскільки подібні до себе і погоджуються в існуванні. Ця аналогія, названа аналогією властивої атрибутивності, є чимось більшим, ніж метафора. Суарез відрізняє «буття», взяте у значенні дієприкметника, від «буття», взятого у значенні іменника. «Буття» в першому значенні – акт існування, у другому – реальну, тобто несуперечну суть. Коли аналогічне поняття буття звужують до його десигнатів, то воно стає щораз виразнішим.

Філософія Суареза є продовженням арістотелівсько-томістичної системи. Але відбігає від неї в деяких пунктах. І так, не приймає речового розрізнення між існуванням і істотою буття, а пропонує модусне (через спосіб) розрізнення. Різниця між актуальним існуванням і актуальною істотою є понятійним розрізненням з підставою в речах. Цією підставою є те, що про істоту речі можемо мислити, не беручи до уваги існування, а це тому, що жодна створена річ не існує з необхідності. Поєднання акту й потенції (у постаті пар: випадковість – субстанція і форма – матерія) відбувається завдяки модусові. Суарез широко експлуатує поняття модусу. Завдяки модусові природа є субстанцією. Субстанціальним модусом є також особовість. Матерія не є чистою потенцією, але має якесь актуальне, властиве собі самій існування ще до того, як з’єднається з формою. Кожна субстанція, матеріальна чи нематеріальна, є оригінально одиничною тому, що існує. Тим самим Суарез відкидає томістичну концепцію індивідуації матерією, позначеною кількістю. Томістичний принцип, що все, що рухається, рухається завдяки чомусь іншому, Суарез обмежує, додаючи слово: «також», отож частково допускає можливість саморуху. Натомість визнає принцип: «те, що стається, стається завдяки чомусь іншому», і застосовує його для доведення існування Бога як першопричини.

Часом філософію Суареза називають ессенціальною філософією. Але Суарез наголошував, що хоче займатись тільки буттями, які актуально існують, і не хоче з існування робити істоту. А це типовий екзистенціалізм. У богослов’ї, згідно з прийняттям первинної індивідуальної субстанції, приймає у Пресвятій Трійці три умовні існування, оскільки кожна Особа є одиничною дійсністю, відмінною від інших Осіб. Натомість Божа природа існує безумовним і властивим собі існуванням. Для доказу втілення Христа Суарез подає два мотиви: необхідність відкуплення людського роду і вивищення Ісуса як глави всього створіння. Людська природа Христа не має своєї власної особовості, бо не має свого модусу. Його роль бере божественна Особа Божого Сина. Гріх є не тільки позбавленням благодаті, але також внутрішнім непорядком. Істотою щастя в небі є не тільки контемплювання Бога, але й любов до Нього.

Найбільші заслуги Суареза в царині натурального, цивільного і міжнародного права. Вважаючи природне право основою для відрізнення добра від зла, він приймає раціоналістичну систему етики св. Фоми. Вона полягає у розумовому відчитуванні функціонування людської природи. Природне право є незмінним. Цивільне, позитивне право, тобто встановлене людьми, є змінним. Воно кодифіковане, і тим відрізняється від права народів, тобто неписаного права. Найкращою формою політичного устрою Суарез вважав монархію, хоч радив «додати певний елемент спільного управління», що вело би в напрямку демократії. Влада походить від Бога у тому сенсі, що людина як суспільна істота потребує спільноти людей, а та, в свою чергу, вимагає влади. Надання влади окремим індивідам залежить від виразної або мовчазної згоди. Безпосередньо влада походить від людей, від усього суспільства. Держава є досконалою спільнотою і в своїм обсязі незалежною. Обмеження влади щодо власних громадян чи щодо інших держав виникають з натуральної мети всіх організацій, які мають спільне добро. Хоч Суарез не передбачав можливості створення глобальної світової супердержави, але наголошував на спільноту народів, які повинні собі взаємно допомагати і доповнювати одне одного. Міжнародне право є близьким до натурального, хоч містить багато позитивних норм, освячених звичаями, і які дають можливість для мирного співіснування народів. До них належать між іншим такі принципи: Всі держави рівні у взаємних стосунках; громадяни можуть вільно пересуватись з культурними і господарськими цілями; колонізація повинна йти в парі з шануванням людської гідності і волі народів; держава відповідає за діяльність своїх органів; війна є необхідним злом, якщо інституції, які повинні вирішувати конфлікти, неспроможні цього зробити. Суарез окреслює допустимі й недопустимі способи ведення війни і встановлює принципи справедливого миру. Багато цих принципів мають значення й сьогодні, бо виникають з людської природи, яка не міняється.

Підсумовуючи, можемо сказати, що Суарез переріс свою епоху. Він наполегливо йшов до мети: праця на Божу славу і спасіння душ, згідно з девізом Ордену Єзуїтів, до якого належав. На шляху повинен був долати різні перешкоди. І хоч здоров’я мав слабке, а умови праці не завжди добрі, то, завдяки працьовитості й дисципліні, зумів багато чого зробити. Частина його творчої спадщини актуальна й сьогодні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Wydawnictwo WAM

Kraków 2004