https://www.vatican.va/content/francesco/es/encyclicals/documents/20241024-enciclica-dilexit-nos.html

 

DILEXIT NOS

переклав о. О. Кривобочок ТІ

 

неофіційний переклад для особистого вжитку

 

ЕНЦИКЛІКА

ВІН ПОЛЮБИВ НАС

 

СВЯТІШОГО ОТЦЯ

ФРАНЦИСКА

 

ПРО ЛЮДСЬКУ І БОЖЕСТВЕННУ ЛЮБОВ

СЕРЦЯ ІСУСА ХРИСТА

 

П’ЯТА ЧАСТИНА

 

ЗМІСТ

 

  1. ЛЮБОВ ДЛЯ ЛЮБОВІ

 

Плач і прохання

Продовжити Його любов у братах

Відлуння в історії духовності

Бути джерелом для інших

Братерство і містика

Відшкодування: будувати на руїнах

Суспільне значення відшкодування Серцю Христа

Зцілити зранені серця

Краса прохання про прощення

Відшкодування: розширення до Серця Христа

Жертва Любові

Інтегральність і гармонія

Полюбити світ

У сопричасті служіння

 

ЗАКІНЧЕННЯ

 

 

 

  1. ЛЮБОВ ДЛЯ ЛЮБОВІ

 

  1. В духовному досвіді св. Маргарити Марії, разом із ревним визнанням любові Ісуса Христа, також знаходимо внутрішній голос, що кличе віддати життя. Знати, що тебе люблять, і покладати всю надію на цю любов не означає відмовлятися від наших здатностей дарувати і від нестримного бажання відповісти на цю любов своїми маленькими й обмеженими можливостями.

 

Плач і прохання

 

  1. Починаючи з другого великого об’явлення св. Маргариті, Ісус висловлює біль, бо за свою велику любов до людей отримує «не вдячність, а холод і байдужість […] невдячність і погорду. Господь додає, що це його болить більше, ніж усі пережиті муки»[1].
  2. Ісус говорить про своє прагнення, щоб Його любили, показує нам, що Його Серцю не байдужа наша відповідь на це прагнення: «Я сильно прагну, щоби люди любили Мене в Пресвятих Дарах, і це прагнення Мене спалює; і не можу знайти нікого, хто міг би заспокоїти це прагнення, відповідаючи у такий спосіб на мою любов»[2]. Ісус просить про любов. Коли віруюче серце це відкриває, то спонтанно з’являється відповідь, яка полягає не у важких пошуках зречень чи простого виконання обтяжливих обов’язків, а в любові: «Я отримала від Бога великі благодаті Його любові й відчула прагнення на якусь благодать відповісти любов’ю на любов»[3]. Так навчає Лев ХІІІ, який пише, що через образ Пресвятого Серця любов Христа «спонукає нас відповісти любов’ю на любов»[4].

 

Продовжити Його любов у братах

 

  1. Нам потрібно повернутися до Божого Слова, щоби зрозуміти, що найкраща відповідь на любов Його Серця – любов до братів і сестер, це найкращий жест, який можемо Йому запропонувати, щоби відповісти любов’ю на любов. Боже Слово говорить це дуже виразно:

«Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 40).

«Увесь бо закон міститься у цій одній заповіді: “Люби ближнього твого, як себе самого.”» (Гал. 5, 14).

«Ми знаємо, що ми перейшли від смерти до життя, бо любимо братів. Хто не любить, той у смерті перебуває» (1 Йо. 3, 14).

«Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить» (1 Йо. 4, 20).

  1. Любов до братів і сестер неможливо продукувати, вона – не результат наших природних зусиль, а вимагає трансформації наших егоїстичних сердець. Тоді спонтанно народжується відоме прохання: «Ісусе, зроби наші серця подібними до Твого». Тому св. Павло не говорив: «Намагайтеся виконувати добрі діла», а: «Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі» (Фил. 2, 5).
  2. Варто пригадати, що в Римській імперії багато убогих, чужоземців та відкинутих суспільством людей знаходили в християн пошану, симпатію та допомогу. Це пояснює міркування імператора Юліана Відступника, який задався питанням, чому християн так шанують і йдуть за ними, і вважав, що одна з причин – допомога вбогим і чужоземцям, яких імперія ігнорувала і зневажала. Тому імператор не міг толерувати факт, що вбогі не отримують допомоги від нього, в той час як зненавиджені християни «годують своїх і наших»[5]. В листі він наголошує насамперед на наказі створити благодійні заклади, щоби конкурувати з християнами і повернути пошану суспільства: «У всіх містах відкривай багато притулків, щоби чужоземці могли користуватися нашого гостинністю […]. Призвичаюй еллінів до доброчинних справ»[6]. Але він не осягнув свою мету, мабуть тому, бо ці починання не мали в собі християнської любові, яка дає можливість у кожній людині визнати унікальну гідність.
  3. Ототожнюючись із найменшими (див. Мт. 25, 31-46), «Ісус Христос підтвердив, що кожній особі притаманна безмірна гідність тільки через належність до людської спільноти; окрім того Він ствердив, що цю гідність ніколи неможливо втратити. Проголошуючи, що Боже Царство належить убогим, смиренним, зневаженим, страждаючим тілом і душею, зціляючи різні хвороби й недуги, навіть найважчі, такі як проказа, стверджуючи, що все, вчинене іншій людині, також вчинене і Йому, бо Він присутній в кожній людині, Ісус приніс велику новизну у визнанні гідності кожної особи, особливо тих, яких вважали «негідними». Це новий принцип в історії, який наголошує, що слабкі, зневажені, страждаючі, ті, які втратили людське «обличчя», більше «гідні» нашої пошани й любові, змінив обличчя світу, започаткувавши заклади опіки над людьми у важких умовах, такими як покинуті новонароджені, сироти, самотні похилого віку, психічно хворі, невиліковно хворі, каліки, безхатченки»[7].
  4. Споглядаючи рану Його Серця, ми вдивляємося в Господа, який «узяв наші недуги й поніс наші хвороби» (Мт.  8, 17) і допомагає нам бути уважнішими до страждань і потреб інших людей, дає нам силу брати участь у ділі спасіння як інструментах поширення Його любові[8]. Коли споглядаємо жертву Христа за всіх, то природно виникає питання, чому ми не здатні віддати своє життя за інших: «З цього ми спізнали любов, бо він за нас поклав свою душу; і ми також повинні за братів душі класти» (1 Йо. 3, 16).

 

Відлуння в історії духовності

 

  1. Цей зв’язок між набожеством до Серця Ісуса і працею для братів і сестер проходить через усю історію християнської духовності. Розглянемо кілька прикладів.

 

Бути джерелом для інших

 

  1. Різні Отці Церкви, почавши від Орігена, інтерпретували Йоана 7, 38: «Ріки води живої з нутра його потечуть!» як текст, який стосується самого віруючого, хоча це наслідок того, що віруючий пив із Христа. Отож єдність з Христом має на меті не тільки втамувати власну спрагу, але й вчинити нас джерелом живої води для інших. Оріген писав, що Христос сповнює свою обітницю, коли чинить нас джерелом води: «Душа людини, створена на образ Бога, може в собі містити і виробляти з себе криниці, джерела і ріки»[9].
  2. Св. Амвросій заохочував пити з Христа, «щоби у тобі був надмір води, яка пливе до вічного життя»[10]. А Маріо Вікторіно вважав, що Святий Дух дарує себе так щедро, що «той, хто Його отримує, стає лоном, з якого виходять ріки живої води»[11]. Св. Августин говорив, що цією річкою, яка виходить із віруючого, є доброзичливість[12]. Св. Фона Аквінський повторив цю ідею, стверджуючи, що якщо хтось «спішить передати іншим різні дари благодаті, які отримав від Бога, то жива вода виходить із його лона»[13].
  3. Бо якщо «хресна жертва, складена люблячим і послушним серцем, приносить щедру і безмежну винагороду за гріхи людського роду»[14], то Церква, яка народжується з Серця Христа, продовжує і передає завжди і всюди наслідки цієї єдиної спокутної муки, яка спрямовує людей до безпосереднього з’єднання з Господом.
  4. В лоні Церкви посередництво Марії, заступниці й матері, слід розуміти тільки «як участь у цьому єдиному джерелі, яким є посередництво самого Христа»[15], єдиного Відкупителя, а «Церква без вагань визнає таке підпорядковане служіння Марії»[16]. Набожество до серця Марії не хоче послабити єдиної адорації, яка належить Серцю Христа, тільки стимулювати її: «І материнське служіння Марії щодо людей ніяким чином не затінює і не применшує цього єдиного Христового посередництва, а навпаки – показує його силу»[17]. Завдяки величезному джерелу, яке випливає з відкритого боку Христа, Церкви, Марія і всі віруючі у різноманітні способи стають каналами живої води. У такий спосіб сам Христом показує свою славу в нашій мализні.

 

Братерство і містика

 

  1. Св. Бернард, запрошуючи нас до єдності з Серцем Христа, користувався багатством цього набожества і заохочував до життєвих змін, основаних на любові. Він вірив, що почуттєву сферу, поневолену приємностями, можна змінити не через сліпий послух наказам, а через відповідь на солодку любов Христа. Зло долається добром, зло долається розвитком любові: «Люби Господа, твого Бога, усім своїм серцем; люби Його всією мудрістю і уважністю розуму; люби Його всією своєю силою так, щоби ти не боявся вмерти з любові до Нього […]. Нехай Господь Ісус буде солодким для твого серця і знищить грішні приємності твого тілесного життя; нехай одна солодкість подолає іншу, так як один цвях вибивають іншим цвяхом»[18].
  2. Св. Франциска Сальського дуже зворушило прохання Ісуса: «Навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем» (Мт. 11, 29). Він говорив, що у такий спосіб через прості й звичайні справи ми крадемо серце Господа: «Потрібно з однаковою ревністю виконувати як великі й шляхетні діла, так і малі й незначні, бо одними і другими можемо здобути Його серце любов’ю. […] Ці щоденні жести любові, цей біль голови, зубів або інші недуги, сварки з чоловіком чи дружиною, розбиті склянки, зневаги чи насмішки, загублені рукавички, перстень і хустка, дрібні незручності через те, що потрібно раніше лягти спати, щоб раніше встати на ранішню молитву перед причастям, сором, який відчувається при виконанні публічних релігійних практик. Одним словом, усі ці прикрості, прийняті й пережиті з любов’ю, дуже подобаються Божественній Доброті»[19]. Але остаточно ключем нашої відповіді на любов Серця Христа є любов до ближнього: «Тверда, постійна, незмінна любов, яка не звертає увагу ні на дрібниці, ні на якості й прикмети людей, яка не змінюється і не відмовляється […]. Наш Господь любить нас безустанно […], терпить наші вади й недосконалості; […] тому ми повинні так само чинити з нашими братами, ніколи не втомлюючись їх підтримувати»[20].
  3. Св. Шарль де Фуко хотів наслідувати Ісуса Христа, жити так як Він, діяти так як Він, робити завжди те, що Ісус робив би на його місці. Але щоби осягнути цю мету повністю, потрібно допасуватися до почуттів Серця Христа. Тому вираз «любов для любові» з’являється ще раз, коли він говорить: «Прагну страждати, щоби відповісти любов’ю на любов, щоби наслідувати Його, […] щоби брати участь у Його ділі, щоби віддати Йому себе повністю, незважаючи на мою малість, як жертву для освячення людей»[21]. Прагнення нести любов Ісуса і місіонерська праця з найбіднішими й забутими спонукали його взяти як девіз слова Iesus Caritas і символ Серця Христа, увінчаний хрестом[22]. Це рішення не було поверхневим: «Я докладаю всіх зусиль, щоби показати вбогим і загубленим братам, що наша релігія – це любов, братерство, символом якої є серце»[23]. І він разом із іншими братами вирішив замешкати «в Марокко в ім’я серця Ісуса»[24]. У такий спосіб їхня євангелізаційна праця була би випромінюванням: «Любов повинна випромінюватися з братерства, так як променіє з серця Ісуса»[25]. Це прагнення поступово вчинило його братом усіх, бо, коли він формувався на взір Серця Христа, то хотів огорнути своїм братерським серце все терпляче людство: «Наші серця, як серця Церкви, як серце Ісуса, повинні охопити всіх людей»[26]. «Любов серця Ісуса до людей, яка проявилася в Його страстях, – це те, що ми повинні мати для всіх людей»[27].
  4. Отець Анрі Гувелін, духівник св. Шарля де Фуко, говорив, що «коли наш Господь живе в серці, то дає йому почуття, і серце похиляється над маленькими. Таким було налаштування серця Вікентія де Поля […]. Якщо наш Господь живе в душі священника, то схиляє його до вбогих»[28]. Важливо усвідомити, що таке посвячення св. Вікентія, яке описує о. Гувелін, також живилося набожеством Серця Христа. Вікентій заохочував «прийняти з серця Нашого Господа деякі слова потіхи»[29] для вбогого хворого. Але щоби це здійснилося, потрібно змінити своє серце любов’ю і м’якістю Серця Христа, і св. Вікентій часто це повторює у свої проповідях і порадах, так, що це стало важливим елементом Конституцій його Згромадження: «Всі повинні докласти максимальних зусиль, щоби вивчити урок, який нам дав Ісус Христос: «Навчіться від мене, бо я тихий і покірний серцем», беручи до уваги, що, як Він сам сказав, покорою здобуваємо землю, бо цією чеснотою здобуваємо серця людей, щоби навернути їх до Бога. А тверді й суворі до ближнього не здатні цього зробити»[30].

 

Відшкодування: будувати на руїнах

 

  1. Усе сказане дає нам можливість зрозуміти, в світлі Божого Слова, яке значення ми повинні надавати «відшкодуванню» Серцю Христа – саме цього Господь сподівається від нас як відшкодування за допомогою Його благодаті. На цю тему багато дискутували, але св. Йоан Павло ІІ дав ясну відповідь, щоби спрямувати нас, сучасних християн, до духа відшкодування у більшій згідності з Євангелієм.

 

Суспільне значення відшкодування Серцю Христа

 

  1. Св. Йоан Павло ІІ пояснив, що, віддаючи себе Серцю Христа, «на руїнах накопиченої ненависті й насильства може постати бажана цивілізація любові, царство Серця Христа»; це, безумовно, означає, що ми здатні «об’єднати синівську любов до Бога з любов’ю до ближнього»; отож «це справжнє відшкодування, яке очікує Серце Спасителя»[31]. Разом із Христом, на руїнах, які ми залишили в світі своїми гріхами, ми покликані будувати нову цивілізацію любові. Йдеться про відшкодування, яке від нас очікує Серце Христа. Посеред біди, яку спричинило зло, Серце Христа прагнуло нашої співпраці для відновлення добра і краси.
  2. Це правда, що кожний гріх шкодить Церкві та суспільству, тому «кожний гріх можна назвати суспільним гріхом», і в особливий спосіб це стосується гріхів, які «формують, з огляду на їхній об’єкт, пряму агресію проти ближнього»[32]. Св. Йоан Павло ІІ пояснював, що повторення цих гріхів проти інших дуже часто закінчується консолідацією «структури гріха», яка впливає на розвиток народів[33]. Часто це частина домінуючої ментальності, яка вважає нормальним чи раціональним те, що є тільки егоїзмом і байдужістю. Це явище можна визначити як «суспільне відчуження»: «Це суспільне відчуження через форми суспільної організації, виробництва і споживання утруднює реалізацію цього дару і формування цієї солідарності між людьми»[34]. Це не тільки моральні норми спонукають нас протиставитися цим відчуженим суспільним структурам, оголювати їх і сприяти суспільному динамізму, який відновлює і будує добро, а «навернення серця», яке «накладає обов’язок»[35] виправляти ці структури. Це наша відповідь люблячому Серцю Ісуса Христа, яке нас учить любити.
  3. Саме тому, що євангельське відшкодування має потужне суспільне значення, наші акти любові, служіння і примирення, щоби справді були дієвими, вимагають, щоби Христос нас спонукав, мотивував, уможливлював. Св. Йоан Павло ІІ також говорив, що «для побудови цивілізації любові» сучасне людство потребує Серця Христа[36]. Християнське відшкодування не слід розуміти тільки як збір зовнішніх діл, які потрібні й часто дивовижні. Воно вимагає містики, душі, сенсу, який дає силу, поштовх, невтомну креативність. Воно потребує життя, вогню і світла, які походять від Серця Христа.

 

Зцілити зранені серця

 

  1. Окрім того тільки зовнішнє відшкодування недостатнє ні для світу, ні для Серця Христа. Якщо кожний подумає про свої гріхи і про їхні наслідки для інших, то відкриє, що відшкодування шкоди, завданої цьому світові, також означає прагнення відшкодувати зраненим серцям там, де була завдана найбільша шкода, найболісніша рана.
  2. Дух відшкодування «спонукає до надії, що кожну рану, навіть найглибшу, можна зцілити. Часом повне відшкодування здається неможливим, коли майно або близькі особи втрачені назавжди або коли певні події вже незворотні. Але намір відшкодувати, і то в конкретний спосіб, є суттєвим для процесу примирення і відновлення миру в серці»[37].

 

Краса прохання про прощення

 

  1. Доброго наміру не достатньо, потрібний внутрішній динамізм прагнення, який викличе зовнішні наслідки. Коротше кажучи, «відшкодування, щоби бути християнським і торкнути серце скривдженої особи, а не бути тільки актом пом’якшуючої справедливості, вимагає двох постав: визнати провину й просити прощення […]. Прагнення відшкодування народжується із чесного визнання вчиненої ближньому кривди та глибокого і щирого почуття, що була зранена любов»[38].
  2. Не слід думати, що визнання перед іншими своїх гріхів принизливе чи шкідливе для нашої людської гідності. Навпаки, ми припиняємо обдурювати себе, приймаємо своє життя таким, яким воно є, позначене гріхом, особливо, коли ми кривдили наших ближніх: «Звинувачувати себе самих – це частина християнської мудрості. […] Це подобається Господові, бо Господь приймає скрушене серце»[39].
  3. Частиною цього духа відшкодування є звичай просити прощення в ближніх, що свідчить про велику шляхетність, незважаючи на нашу слабкість. Прохання про прощення – це спосіб оздоровити стосунки, бо «відкриває діалог і виражає прагнення відновити зв’язок в братерській любові […], торкає серце ближнього, втішає його й стимулює прийняти прощення, про яке його просять. У такий спосіб, якщо пошкоджене неможливо повністю виправити, то любов завжди можна відродити, і рана буде стерпною»[40].
  4. Серце, здатне скрушитися, може зростати в братерстві та солідарності, бо «хто не плаче, відступає, внутрішньо старіє, а хто молиться простіше й глибше, адорує і зворушується перед Богом, той дозріває. Якщо ми постійно відходимо від себе і приходимо до Христа, то стаємо вбогими духом. У такий спосіб ми наближаємося до бідних – Божих улюбленців»[41]. Внаслідок цього народжується автентичний дух відшкодування, бо «скрушений серцем щораз більше почувається братом усіх грішників світу, щораз більше відчуває себе братом без найменшого натяку на вищість чи суворість осудження, але завжди з прагненням любити і відшкодувати»[42]. Солідарність, народжена зі скрухи, водночас уможливлює примирення. Особа, здатна до скрухи, «замість того, щоби злитися чи обурюватися на гріх братів, плаче через їхні гріхи. Не обурюється. Тоді відбувається своєрідним перелом, коли природна тенденція бути поблажливим до себе й водночас твердим до інших змінюється на протилежну, і особа завдяки Божій благодаті стає суворою до себе і милосердною до інших»[43].

 

Відшкодування: розширення до Серця Христа

 

  1. Є ще інший, комплементарний, підхід до відшкодування, який дає нам можливість вмістити відшкодування у глибші стосунки з Серцем Христа, не виключаючи з цього відшкодування конкретної праці для братів і сестер, про яку ми вже говорили.
  2. В іншому місці я ствердив, що Бог «певним чином хотів обмежити себе» і «багато речей, про які ми думаємо як про зло, небезпеку чи джерело страждання, є частиною «родового болю», який спонукає нас співпрацювати з Творцем»[44]. Наша співпраця може допомогти силі й любові Бога поширюватися в нашому житті й у світі, а відмова й байдужість перешкоджають цьому. Деякі біблійні тексти виражають це метафорами, до прикладу, коли Господь волає: «Коли хочеш повернутись, о Ізраїлю […] то повернись до мене» (Єр. 4, 1). Або коли говорить перед лицем відкинення своїм народом: «Серце моє в мені обернулось, зворушився ввесь жаль мій» (Ос. 11, 8).
  3. Хоча не можна говорити про нові страждання прославленого Христа, «Пасхальна містерія Христа […] все, чим є Христос, і все, що Він зробив і витерпів за всіх людей, бере участь у Божій вічності і переступає всі часи і в них присутнє»[45]. Отож ми можемо сказати, що Він сам обмежив експансивну славу свого воскресіння, стримав поширення своєї величезної і палкої любові, щоби уможливити нам добровільну співпрацю з Його Серцем. Це настільки реальне, що наша відмова затримує цей імпульс дару, так як наша довіра і жертва самих себе відкриває простір, пропонує вільний від перешкод канал для Його любові. Наша відмова чи байдужість обмежують ефекти Його сили і плідність Його любові в нас. Якщо Він не знаходить у мені довіри й відкритості, то Його любов позбавляється – бо Він сам цього хотів – продовження в моєму унікальному й неповторному житті й у світі, в якому уприсутнювати її Він мене покликав. Це походить не з Його слабкості, а з Його безмежної свободи, з Його парадоксальної сили і з Його досконалої любові до кожного з нас. Коли Божа всемогутність об’являється в нашій слабкій волі, то «тільки віра може її розпізнати»[46].
  4. Св. Маргарита Марія розповідала, що під час одного об’явлення Христа Він говорив їй про своє Серце, розпалене любов’ю до нас так, що вже «не може тримати в собі її полум’я, мусить його випустити назовні»[47]. Оскільки Господь, який усе може, в своїй божественні свободі хотів нашої співпраці, то відшкодування слід розуміти як усунення перешкод, які ми ставимо розповсюдженню любові Христа в світі своєю недовірою, невдячністю й байдужістю.

 

Жертва Любові

 

  1. Світла духовність св. Терези від Дитяти Ісуса знову допоможе нам роздумувати над цією таїною. Вона знала, що деякі люди розвинули крайню форму відшкодування з добрим наміром віддати себе за інших, яка полягала в тому, що вони жертвували себе як своєрідний «громовідвід» для здійснення божественної справедливості: «Я думала про душі, які посвячують себе як жертви Божій Справедливості, щоб відвернути й звести на себе кари, призначені для винних»[48]. Але якою щедрою би не видавалася така жертва, для неї вона не була дуже переконливою: «Але я зовсім не почувалася схильною до неї»[49]. Наголос на божественну справедливість остаточно вів до думки, що жертва Христа була неповною або дієвою частково, або що Його милосердя не було достатньо великим.
  2. Завдяки духовній інтуїції св. Тереза від Дитяти Ісус відкрила, що існує інший спосіб жертвувати себе, в якому немає потреби заспокоювати божественну справедливість, а слід дозволити безмежній любові Господа поширюватися без перешкод: «О, мій Боже! хіба Твоя знехтувана Любов залишиться у Твоєму Серці? Мені здається, що якби Ти знайшов душі, які посвячували б себе як всепальні жертви Твоїй Любові, Ти швидко спалив би їх, мені здається, Ти був би щасливий, що взагалі не мусиш стримувати струменів нескінченної ніжності, які є в Тобі….»[50].
  3. До єдиної відкупительної жертви Христа не треба нічого додавати, але правдою є те, що наша відмова від нашої свободи не дозволяє Серцю Христа поширювати в світі «струмені нескінченної ніжності». І це тому, що сам Господь прагне шанувати цю можливість. І це непокоїло серце св. Терези від Дитяти Ісус більше, ніж божественна справедливість, бо вона вважала, що справедливість можна зрозуміти тільки в світлі любові. Ми бачили, що вона адорувала всі божественні досконалості через призму милосердя і бачила, що вони преображені й випромінюють любов. Говорила: «Навіть Справедливість (а може, ще більше, ніж усі інші) здається мені вкрита любов’ю»[51].
  4. Так народився акт жертвоприношення не божественній справедливості, а милосердній любові: «ПРИНОШУ СЕБЕ В ЖЕРТВУ, ЯК ВСЕПАЛЬНА ЖЕРТВА, ТВОЇЙ МИЛОСЕРДНІЙ ЛЮБОВІ, благаючи Тебе безперестанно поглинати мене, переливаючи в мою душу струмені безкінечної ніжності, які містяться у Тобі, щоб таким чином я стала Мученицею Любові, о, мій Боже!»[52]. Важливо наголосити, що йдеться не тільки про те, щоб дозволити Серцю Христа поширити свою любов в нашому серці через абсолютну довіру, але щоби ця любов у нашому житті поширювалася на інших і змінювала світ: «В Серці Церкви, моєї Матері, я буду Любов’ю […] у такий спосіб моя мрія здійсниться!!!»[53]. Ці два аспекти невіддільні один від одного.
  5. Господь прийняв її жертву. Ми знаємо, що пізніше вона висловила глибоку любов до інших і підтвердила, що ця любов походить із Серця Христа і поширюється через неї. Тому написала своїй сестрі Леонії: «Я люблю тебе в тисячу разів ніжніше від звичайної сестринської любові, бо можу любити тебе Серцем нашого Небесного Обручника»[54]. Пізніше вона написала до Моріса Белльєра: «Ах! Як би я хотіла допомогти Вам зрозуміти ніжність Серця Ісуса і того, що Воно очікує від Вас»[55].

 

Інтегральність і гармонія

 

  1. Сестри і брати, пропоную розвивати вид відшкодування, який, у підсумку, є жертвоприношенням Серцю Христа нової можливості поширювати в цьому світі проміння Його ревної любові. Якщо правда, що відшкодування вимагає прагнення «компенсувати рани, так чи інакше завдані нествореній Любові, зневаженій недбалістю або злочином»[56], то найвідповідніший спосіб відшкодування – щоб наша любов уможливила Господові поширювати свою Любов як надолуження за час, коли її відкидали чи не приймали. Це відбувається тоді, коли ми виходимо поза звичайне «втішання», про яке говорили в попередньому розділі, і відшкодування перетворюється в акти братерської любові, якою ми лікуємо рани Церкви і світу. У такий спосіб ми по-новому виражаємо відновну силу Серця Христа.
  2. Зречення і страждання, яких вимагають ці акти любові до ближнього, єднають нас зі страстями Христа, і ми, страждаючи разом із Христом «у цьому містичному розп’ятті, про яке говорить апостол, отримаємо більше рясних плодів умилостивлення і спокути для себе і для інших»[57]. Тільки Христос спасає своєю жертвою на Хресті ради нас, тільки Він відкупляє, бо «Один бо Бог, один також і посередник між Богом та людьми – чоловік Христос Ісус, що дав себе самого як викуп за всіх» (1 Тим. 2, 5-6). Наше відшкодування – це участь, яку добровільно приймаємо в Його відкупній любові й у Його єдиній жертві. У такий спосіб доповнюємо в нашому тілі «те, чого ще бракує скорботам Христовим для його тіла, що ним є Церква» (Кол. 1, 24), а сам Христос з нашою допомогою продовжує ефекти своєї цілковитої самопожертви.
  3. Часто страждання пов’язані з власним зраненим ego, але саме покора Серця Христа показує наш шлях до впокорення. Бог хотів прийти до нас приниженим і маленьким. Вже Старий Завіт навчає через різні метафори, які показують Бога, який входить у світ через дрібні обставини історії й дозволяє, щоб Його люд Його відкинув. Його любов занурюється у щоденне життя улюбленого народу і, як жебрак, просить взаємності, просить дозволу об’явити свою славу. З другого боку, «мабуть тільки один раз Господь Ісус звернувся до свого серця. І наголосив на цій єдиній рисі: «лагідність і сумирність». Ніби хотів сказати, що тільки у такий спосіб хоче здобути людину»[58]. Коли Христос сказав: «Навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем» (Мт. 11, 29), то показав, що, «щоби виразити Себе, потребує нашої мализни, нашої покори»[59].
  4. У тому, що було сказано, важливо виділити кілька нероздільних аспектів, бо ці вчинки любові до ближнього, з усіма зреченнями, впокореннями, стражданнями й зусиллями, з цим пов’язаними, виконують цю функцію, коли живляться любов’ю самого Христа. Він дозволяє нам любити так, як Він полюбив, і у такий спосіб Він любить і служить через нас. Якщо, з одного боку, здається, що Він впокорюється, принижується, бо хотів показати свою любов через наші вчинки, то, з другого боку, в найпростіших ділах милосердя Його Серце отримує славу і об’являє всю свою велич. Людське серце, яке відкриває простір любові Христа через повну довіру і дозволяє їй поширюватися в житті як вогонь, стає здатним любити інших як Христос і стає маленьким і близьким до всіх. У такий спосіб Христос втамовує свою спрагу і славно поширює в нас і через нас промені своєї гарячої любові. У цьому всьому ми помічаємо красиву гармонію.
  5. Врешті, щоби зрозуміти це набожество в усьому його багатстві, потрібно додати, повторюючи те, що було сказано про його тринітарний вимір, що відшкодування Христа Отцеві в людському вимірі відбувається через дію Святого Духа в нас. Тому наше відшкодування Серцю Христа в кінцевому підсумку спрямоване до Отця, який радіє, бачачи, що ми з’єднані з Христом, коли жертвуємо себе через Нього, з Ним і в Ньому.

 

Полюбити світ

 

  1. Християнська пропозиція приваблива тоді, коли нею живуть і показують її цілісно, а не як втеча в релігійну сентиментальність чи в помпезні церемонії. Яким би був культ Христа, якщо би ми задовольнялися тільки індивідуальним зв’язком і не допомагали іншим, щоби вони менше страждали і краще жили? Чи сподобається Серцю, яке так сильно полюбило, якщо ми затримаємося тільки на особистому релігійному досвіді без братерських і соціальних наслідків? Будьмо чесними і читаймо Боже Слово цілісно. З цієї самої причини можемо сказати, що йдеться не тільки про соціальну допомогу, позбавлену релігійного значення, яка у кінцевому підсумку була би прагненням дати людині менше, ніж Бог хоче йому дати. Нам потрібно закінчити цей розділ нагадуванням про місіонерський вимір нашої любові до Серця Христа.
  2. Св. Йоан Павло ІІ говорив не тільки про соціальний вимір набожества до Серця Христа, а й про «відшкодування як про апостольську співпрацю в ділі спасіння світу»[60]. Так само посвячення Серцю Христа «слід поєднати з місіонерською діяльністю самої Церкви, бо відповідає на прагнення Серця Ісуса поширювати в світі через членів його Тіла повне віддання себе Царству»[61]. Внаслідок цього через християн «любов розливається в серцях людей і будує тіло Христа, Церкву, і створює суспільство справедливості, миру і братства»[62].
  3. Любов Серця Христа також продовжується в місіонерських завданнях Церкви, яка проголошує любов Бога, об’явлену в Христі. Це дуже добре навчав св. Вікентій де Поль, коли заохочував своїх учнів просити в Господа «серце, яке спонукає нас іти всюди, серце Божого Сина, серце нашого Господа, яке налаштовує нас іти так, як Він йшов […] і посилає нас так, як Він посилав [апостолів], щоби ми всюди несли Його вогонь»[63].
  4. Св. Павло VI, звертаючись до чернечих Згромаджень, які поширювали набожество до Пресвятого Серця, нагадував, що «пастирська і місіонерська ревність палатиме в священниках і вірних у праці на божественну славу тоді, коли вони, задивлені в приклад безмежної любові Христа, віддадуть усі свої сили, щоби передавати всім невичерпні багатства Христа»[64]. У світлі Пресвятого Серця місія стає питанням любові, а найбільшим ризиком у цій місії є те, що багато говорять і роблять, але ніколи не доходить до щасливої зустрічі з любов’ю Христа, яка огортає і спасає.
  5. Місія, яку розуміють із перспективи випромінювання любові Серця Христа, вимагає ревних місіонерів, які постійно захоплюються Христом і неминуче передають цю любов, яка змінила їхнє життя. Їм боляче витрачати час на обговорення другорядних питань або нав’язування істин і правил, тому що їхня головна турбота – передати те, чим вони живуть, і, перш за все, щоб інші могли сприйняти доброту і красу Улюбленого через їхні слабкі зусилля. Чи не це саме діється з кожним закоханим? Як приклад, тут слід привести слова, якими закоханий Данте Аліг’єрі намагався виразити цей спосіб мислення:

«Щоразу, коли говорю про її цінність,

то любов видається такою солодкою,

і якщо діятиме з витонченою легкістю,

то змусить людей закохатися в неї»[65].

  1. Говорити про Христа свідченням чи словом так, щоби інші полюбили Його без великих зусиль – це найбільше прагнення місіонера душ. У цій динаміці любові немає прозелітизму, слова закоханої особи не дразнять, не нав’язуються, не змушують, тільки спонукають інших задуматися: як така любов можлива. Любляча особа, з найбільшою пошаною до свободи і гідності іншого, просто чекає, що їй дозволять розповісти про дружбу, яка наповнює її життя.
  2. Христос просить тебе, не нехтуючи розсудливістю і пошаною, не соромитися визнавати дружбу з Ним. Він просить, щоби ти мав відвагу розповісти іншим, що зустріч із Ним була для тебе добром: «Кожний, отже, хто визнає мене перед людьми, того і я визнаю перед моїм Отцем небесним» (Мт. 10, 32). Але для люблячого серця це не обов’язок, а потреба, яку важко зупинити: «Горе мені, коли б я не проповідував Євангелії» (1 Кор. 9, 16); «Та в серці у мене вогонь палючий, затаєний у костях моїх. Змагавсь я затамувати його, та не спромігся» (Єр. 20, 9).

 

У сопричасті служіння

 

  1. Не слід думати про місію проголошення Христа як про щось, що відбувається тільки між Ним і мною. Її переживають у сопричасті з власною спільнотою і з Церквою. Якщо ми віддаляємося від спільноти, то віддаляємося також від Ісуса. Якщо про це забуваємо й не турбуємося цим, то наша дружба з Ісусом охолоне. Про це не можна забувати. Любов до братів з чернечої, парафіяльної, дієцезіяльної тощо спільноти – це як паливо, яке підтримує нашу дружбу з Ісусом. Учинки любові до братів і сестер у спільноті можуть бути найкращим і часом єдиним можливим способом виразити перед іншими любов до Ісуса Христа. Сам Господь сказав: «З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Йо. 13, 35).
  2. Це любов, яка служить спільноті. Я постійно нагадую, що Ісус дуже ясно сказав: «Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 40). Він заохочує тебе знайти Його також і там – в кожному браті й у кожній сестрі, особливо в найубогіших, найбільш принижених і відкинутих суспільством. Яка ж це прекрасна зустріч!
  3. Тому, якщо ми комусь допомагаємо, то це не означає, що забуваємо про Ісуса. Навпаки, ми зустрічаємо Його, але в інший спосіб. А коли намагаємося когось підняти й допомогти йому, Ісус стоїть поряд. Справді, слід згадати, що коли Він послав своїх учнів з місією, то «Господь допомагав їм» (Мр. 16, 20). Він є там, працює, бореться і разом із нами чинить добро. У таємничий спосіб Його любов проявляється через наше служіння, Він сам промовляє до світу мовою, яку часом неможливо виразити словами.
  4. Він посилає тебе чинити добро, спонукаючи зсередини. Закликає тебе до конкретного служіння: будеш лікарем, матір’ю, вчителем, священником. Ти будь-де можеш відчути, що Він тебе кличе і посилає на землю з місією. Він сам говорить нам: «Ідіть, ось я вас посилаю» (Лк. 10, 3). Це частина дружби з Ним. Щоби ця дружба дозрівала, потрібно Йому дозволити послати тебе виконувати твою місію в цьому світі з довірою, щедрістю, свободою, без страху. Якщо зачинишся у своїй вигоді, це не дасть тобі безпеку, а зажди з’являтиметься страх, сум, незадоволення. Хто не виконує свою місію на цій землі, не може бути щасливим, він розчаровується. Отож краще дозволити Йому послати тебе туди, куди Він хоче. Не забувай, що Він йде разом з тобою. Він не кидає тебе в безодню і не залишає самого. Він тебе спонукає і супроводжує. Він це обіцяв і виконує: «Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20).
  5. У якийсь спосіб ти повинен бути таким місіонером, яким були апостоли Ісуса й перші учні, які пішли проголошувати Божу любов, які пішли проголошувати, що Христос живий і з Ним варто зустрітися. Св. Тереза від Дитяти Ісус переживала це як невід’ємну частину своєї жертви милосердній Любові: «Я хотіла дати пити моєму Улюбленому, й сама відчувала, як мене поглинає прагнення душ»[66]. Це також і твоя місія. Кожний виконує її по-своєму, і ти побачиш, як можеш її виконувати. Ісус на це заслуговує. Якщо будеш хоробрим, то Він тебе просвітить. Буде тебе супроводжувати й зміцнювати, і ти отримаєш цінний досвід, який дасть тобі багато добра. Не має значення, чи побачиш якісь результати, але дозволь Господові діяти в таїні твого серця, але не припиняй жити радістю, намагаючись передати іншим любов Христа.

 

ЗАКІНЧЕННЯ

 

  1. Цей документ дає нам можливість відкрити, що зміст соціальних Енциклік Laudato si’ і Fratelli tutti не чужий нашій зустрічі з любов’ю Ісуса Христа, бо, черпаючи з цієї любові, ми стаємо здатними до братерських зв’язків, до визнання гідності кожної людини і до піклування нашим спільними домом.
  2. Сьогодні все купується і за все платиться, і здається, що саме відчуття гідності залежить від речей, які можна отримати силою грошей. Нас підштовхують тільки накопичувати, споживати і розважатися в системі, яка деградує і не дозволяє нам дивитися далі тимчасових і дрібних потреб. Любов Христа поза цим збоченим механізмом, і тільки Він може звільнити нас від цієї лихоманки, де вже нема місця для безкорисливої любові. Він здатний дати цій землі серце і знову відкрити любов там, де, як нам здається, здатність любити вмерла назавжди.
  3. Церква також цього потребує, щоби любов Христа не підміняти застарілими структурами, нав’язливими ідеями інших часів, поклонінню власній ментальності, різного роду фанатизмом, бо в кінцевому підсумку все це заступає місце безкорисливій любові Бога, яка звільняє, оживляє, радує серце й живить спільноти. З пробитого боку Христа далі випливає ця річка, яка ніколи не висихає, не проминає, а завжди пропонує себе тому, хто хоче любити. Тільки Його любов може уможливити існування нового людства.
  4. Прошу Господа Ісуса Христа, щоби з Його святого Серця на всіх нас зійшли ріки живої води і загоїли рани, які ми собі завдаємо, щоби зміцнили нашу здатність любити й служити, щоби спонукали нас вчитися йти разом до справедливого, солідарного і братерського світу. Так буде до дня, коли ми разом щасливо святкуватимемо в небесному Царстві. Там буде воскреслий Христос, який гармонізує всі наші відмінності світлом, яке безустанно виходить із Його відкритого Серця. Нехай Його завжди прославляють.

 

Рим, базиліка св. Петра, 24 жовтня 2024, дванадцятий рік мого Понтифікату.

 

ФРАНЦИСК

[1] S. Margarita María Alacoque, Autobiografía, c. V, 115.

[2] S. Margarita María Alacoque, Carta 133 (3 листопада 1689), Al P. Croiset, en Vida y Obras completas, 464.

[3] S. Margarita María Alacoque, Autobiografía, c. VIII, 187.

[4] Енцикліка Annum Sacrum (25 травня 1899): ASS 31 (1898-99), 649.

[5] Juliano, Carta a Arsacio, sumo sacerdote de Galacia, Antioquía (invierno de 362-363): Boletín del Instituto de Estudios Helénicos, 5 (1971), ст. 94.

[6] Там само, стт. 93-94.

[7] Дикастерій Віровчення, Декларація Dignitas infinita (2 квітня 2024), 19: L’Osservatore Romano, іспанською (12 квітня 2024), ст. 9.

[8] Див. Бенедикт XVI, Лист до Головного Настоятеля Товариства Ісуса з нагоди 50-ї річниці проголошення Енцикліки Haurietis aquas (15 травня 2006): AAS 98 (2006), 461.

[9] In Num., Homil. 12, 1: PG 12, 657.

[10] Ep. 29, 24: PL 16, 1060.

[11] Adv. Arium 1, 8: PL 8, 1044.

[12] Див. Tract. in Ioann. 32, 4, en Obras de San Agustín, XIII, Tratados sobre el Evangelio de san Juan (1-35), BAC, Madrid 1955, 749.

[13] Expos. in Ev. S. Ioannis, cap. 7, lectio 5.

[14] Пій XII, Енцикліка Haurietis aquas (15 травня 1956), 26: AAS 48 (1956), 321.

[15] Св. Йоан Павло II, Енцикліка Redemptoris Mater (25 березня 1987), 38: AAS 79 (1987), 411.

[16] ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція. Lumen gentium, 62.

[17] Там само, 60.

[18] Sermón 20, 4, en S. Bernardo, Obras completas, II, 122.

[19] Introducción a la vida devota, III, c. 35, en Obras selectas, BAC, Madrid 2010, 186-187.

[20] Sermón en el domingo XVII después de Pentecostés (30 вересня 1618), en Œuvres de Saint François de Sales, t. 9, Sermones, vol. 3, Niérat, Annecy 1897, 200-201.

[21] Retiro hecho en Nazaret del 5 al 15 de noviembre de 1897. Jesús en su pasión, en Escritos espirituales, Studium, Madrid 1964, 58.

[22] З 19 березня 1902 всі його листи мали заголовок Iesus Caritas, між цими двома словами було серце, увінчане хрестом.

[23] Carta al abate Huvelin (15 липня 1904), en C. Foucauld – H. Huvelin, Correspondance inédite, 211.

[24] Carta a dom Martin (25 січня 1903), en Cahiers Charles de Foucauld, vol. 2, 154.

[25] Anexo VI en René Voillaume, Les fraternités du Père de Foucauld, Cerf, París 1946, 173.

[26] Méditations des saints Évangiles sur les passages relatifs à quinze vertus (Nazaret 1897-1898), Charité 77 (Мт. 20, 28), en C. Foucauld, Aux plus petits de mes frères, Nouvelle Cité, París 1973, 82.

[27] Там само, Charité 90 (Мт. 27, 30), 95.

[28] Quelques directeurs d’âmes au XVII siècle, Libraire Victor Lecoffre J. Gabalda, París 1911, 97.

[29] Conferencias a las Hijas de la Caridad. Servicio de los enfermos, cuidado de la propia salud (Reglas comunes, arts. 12-16), 85 (11 листопада 1657), t. 9/2, 917.

[30] Reglas comunes de la Congregación de la Misión, c. 2, 6 (17 травня 1658), t. 10, 470.

[31] Лист до Головного Настоятеля Товариства Ісуса, Паре-ле-Моньяль (5 жовтня 1986): L’Osservatore Romano, іспанською (19 жовтня 1986), ст. 4.

[32] Св. Йоан Павло II, Постсинодальна Апостольська Адгортація Reconciliatio et Paenitentia (2 грудня 1984), 16: AAS 77 (1985), 215.

[33] Див. Енцикліка Sollicitudo rei socialis (30 грудня 1987), 36: AAS 80 (1988), 561-562.

[34] Енцикліка Centesimus annus (1 травня 1991), 41: AAS 83 (1991), 844-845.

[35] Катехизм Католицької Церкви, 1888.

[36] Див. Катехиза (8 червня 1994), 2:  L’Osservatore Romano, іспанською (10 червня 1994), ст. 3.

[37] Промова до учасників міжнародного симпозіуму “Відновити невідновлюване”, в 350 річницю об’явлень Ісуса в Паре-ле-Моньял (4 травня 2024): L’Osservatore Romano (4 травня 2024), ст. 12.

[38] Там само.

[39] Гомілія під час св. Меси, Дім Святої Марти (6 березня 2018): L’Osservatore Romano, іспанською (16 березня 2018), ст. 10.

[40] Промова до учасників міжнародного симпозіуму “Відновити невідновлюване”, в 350 річницю об’явлень Ісуса в Паре-ле-Моньял (4 травня 2024): L’Osservatore Romano (4 травня 2024), ст. 12.

[41] Гомілія під час Літургії Великого Четверга (28 березня 2024): L’Osservatore Romano, іспанською (29 березня 2024), ст. 5.

[42] Там само.

[43] Там само.

[44] Енцикліка Laudato si’ (24 травня 2015), 80: AAS 107 (2015), 879.

[45] Катехизм Католицької Церкви, 1085.

[46] Там само, 268.

[47] Автобіографія, c. IV, 107.

[48] Рукопис A, 84 r.

[49] Там само.

[50] Там само.

[51] Рукопис A, 83v; див. Лист 226, До о. Роланда (9 травня 1897).

[52] Молитва 6, Принесення себе в жертву Милосердній Любові (9 червня 1895).

[53] Рукопис М, 3v.

[54] Лист 186, До Леонії (11 квітня 1896).

[55] Лист 258, До отця Белльєра (18 липня 1897).

[56] Пій XI, Енцикліка Miserentissimus Redemptor (8 травня 1928), 5: AAS 20 (1928), 169.

[57] Там само, 8: AAS 20 (1928), 172.

[58] Св. Йоан Павло II, Катехиза (20 червня 1979): L’Osservatore Romano, іспанською (24 червня 1979), ст. 3.

[59] Гомілія під час св. Меси, Дім Святої Марти (27 червня 2014): L’Osservatore Romano, іспанською (4 липня 2014), ст. 10.

[60] Послання з нагоди сторіччя посвячення людства Пресвятому Серцю Леоном ХІІІ, Варшава (11 червня 1999): L’Osservatore Romano, іспанською (2 липня 1999), ст. 6.

[61] Там само.

[62] Лист до Люїса-Марі Біллє, Архиєпископа Ліону, з нагоди прощі до Паре-ле-Моньял (4 червня 1999): L’Osservatore Romano, іспанською (2 липня 1999), ст. 7.

[63] Conferencias. Repetición de la oración (22 серпня 1655), 58, t. 11/3, 190.

[64] Лист Diserti interpretes (25 травня 1965), 4, en Francisco Cerro Chaves y Víctor Castaño Moraga [eds.], Encíclicas y Documentos de los Papas sobre el Corazón de Jesús, Monte Carmelo, Burgos 2009, 141.

[65] Vita Nuova XIX, 5-6.

[66] Рукопис A, 45 v.