https://www.vatican.va/content/francesco/es/encyclicals/documents/20241024-enciclica-dilexit-nos.html

 

DILEXIT NOS

 

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

ЕНЦИКЛІКА

ВІН ПОЛЮБИВ НАС

СВЯТІШОГО ОТЦЯ

ФРАНЦИСКА

ПРО ЛЮДСЬКУ І БОЖЕСТВЕННУ ЛЮБОВ

СЕРЦЯ ІСУСА ХРИСТА

ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА

 

ЗМІСТ

 

  1. ЛЮБОВ, ЯКА НАПУВАЄ

 

Бог прагне любити

Відлуння Слова в історії

Поширення культу Серця Христа

Св. Франциск Сальський

Нова декларація любові

Св. Клавдій де Коломб’єр

Св. Шарль де Фуко і св. Тереза від Дитяти Ісус

Iesus Caritas

Св. Тереза від Дитяти Ісус

Резонанс в Товаристві Ісуса

Довгий потік внутрішнього життя

Набожество розради

З Ним на Хресті

Рації серця

Скруха

Потішені, щоб потішати

 

 

  1. ЛЮБОВ, ЯКА НАПУВАЄ

 

  1. Повернімося до Святого Письма, до натхненних текстів, які – основне місце, в якому знаходимо Об’явлення. В Святому Письмі та в живій Традиції Церкви міститься те, що Господь хотів нам сказати упродовж усієї історії. На основі текстів Старого і Нового Завітів виокремимо деякі плоди Слова в довгій духовній мандрівці Божого Люду.

 

Бог прагне любити

 

  1. Біблія свідчить, що народу, який мандрував пустелею й очікував визволення, було проголошено про надмір життєдайної води: «Ви будете з радістю черпати воду з джерел спасіння» (Іс. 12, 3). Месіанські пророцтва прийняли форму джерела очищаючої води: «Я окроплю вас чистою водою, і ви очиститесь; […] Я дам вам нове серце, і новий дух вкладу в ваше нутро» (Єз. 36, 25-26). Ця вода поверне народові повноту життя як джерело, яке б’є зі святині й на своєму шляху розливає життя і здоров’я: «Аж ось на берегах потоку дуже багато дерев по цім і по тім боці […] Скрізь, де пройде той потік, кожна жива тварина, що рухається в ньому, буде жити. […] де пройде ця вода, оздоровить усе, і де пройде той потік, усе буде жити» (Єз. 47, 7.9).
  2. Єврейське свято Наметів (Sukkot), встановлене на згадку про сорок років пустелі, поступово прийняло символ води як центральний елемент і включало обряд жертвування води кожного ранку, який був дуже урочистим в останній день свята: велика процесія йшла до храму, сім разів обходили вівтар і з великим галасом жертвували Богові воду[1].
  3. Проголошення приходу месіанської ери представляли як відкрите для народу джерело: «На дім Давида й на мешканців Єрусалиму зіллю дух ласки та благання, і вони глядітимуть на мене, якого прокололи […] Того дня буде відкрите джерело для дому Давида й для мешканців Єрусалиму, на змиття гріха й нечистоти» (За. 12, 10; 13, 1).
  4. Проколений – це відкрите джерело, дух благодаті й молитви. Перші християни виразно бачили сповнення цієї обітниці в пробитому боці Христа, джерела, з якого випливає нове життя. В Євангелію від Йоана бачимо, що це пророцтво сповнилося в Христі. Ми споглядаємо його відкритий бік, з якого виходить вода Духа: «Один з вояків проколов йому списом бік. І потекла негайно ж кров – і вода» (Йо. 19, 34). Потім євангеліст додає: «Споглядатимуть на того, кого прокололи» (Йо. 19, 37). У такий спосіб він звертається до слів пророка, який обіцяв народові відкрите джерело в Єрусалимі, коли вони споглядатимуть проколеного (див. За. 12, 10). Відкрите джерело – це зранений бік Ісуса Христа.
  5. Звернімо увагу, що Євангеліє проголошує цей священний момент точно: «Останнього ж великого дня свята» Наметів (Йо. 7, 37). Там Ісус голосно промовив до народу в великій святковій процесії: «Коли спраглий хтось, нехай прийде до мене і п’є! […] ріки води живої з нутра його потечуть!» (Йо. 7, 37-38). Для цього мала прийти Його «година», бо Ісус «не був ще прославлений» (Йо. 7, 39). Все сповнилося в переповненому джерелі Хреста.
  6. В Книзі Одкровення з’являється як Проколений: «Побачить його кожне око, і ті, що його прокололи» (Одк. 1, 7), так і відкрите джерело: «І хто чує, нехай каже: Прийди! Хто спраглий, нехай приходить; хто бажає, нехай бере воду життя даром» (Одк. 22, 17).
  7. Проколотий бік – це, водночас, місце любові, яку Бог визнавав своєму людові різноманітними словами, які слід пригадати:

«Тому, що дорогий ти в мене й цінний і я тебе люблю» (Іс. 43, 4).

«Невже ж забуде молодиця своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона? Та хоча б вона й забула, я тебе не забуду. Глянь! Я записав тебе в себе на долонях, мури твої завжди передо мною» (Іс. 49, 15-16).

«Гори зрушаться й горби похитнуться, моя ж любов від тебе не відступить, мій союз миру не похитнеться» (Іс. 54, 10).

«Я полюбив тебе відвічною любов’ю, тим і зберіг для тебе мою ласку» (Єр. 31, 3).

«Господь, твій Бог, посеред тебе, могутній, що врятує. Він буде вельми радуватися тобою, він відновить тебе любов’ю своєю. Він буде веселитися тобою під веселі співи» (Соф. 3, 17).

  1. Пророк Осія приходить, щоб говорити про серце Бога: «Я притягав їх людяними мотузками, – поворозами любови» (Ос. 11, 4). З огляду на цю саму погорджену любов він міг сказати: «Серце моє в мені обернулось, зворушився весь жаль мій» (Ос. 11, 8). Але завжди перемагає милосердя (див. Ос. 11, 9), яке осягне свою вершину в Христі, остаточному слові любові.
  2. У проколеному Серці Христа зосереджені, записані в тілі, всі вираження любові, які містяться у Святому Письмі. Ця любов не тільки заявлена, бо Його відкритий бік – це джерело життя для улюблених, яке втамовує спрагу Його люду. Св. Йоан Павло ІІ навчав: «Суттєві елементи цього набожества утривалені в духовності Церкви упродовж її історії; бо Церква від початку свого існування звертала свій погляд на проколене на хресті Серце Христа»[2].

 

Відлуння Слова в історії

 

  1. Погляньмо на деякі ефекти Божого Слова в історії християнської віри. Різні Отці Церкви, особливо в Малій Азії, вказували на рану боку Ісуса як на початок води Духа: Слово, Його благодать і таїнства, які її передають. Сила мучеників походить від «небесного джерела живої води, яка випливає з Христа»[3] чи, як пояснює Руфін, з «небесних і вічних джерел, які випливають із Христа»[4]. Ми, віруючі, народжені Духом, походимо з цього кам’яного гроту, «ми вийшли з лона Христа»[5]. Його зранений бік, який розуміємо як Його серце, наповнений Святим Духом, який пливе до нас як ріки живої води: «Джерело Святого Духа є повністю в Христі»[6]. Але Святий Дух, якого отримуємо, не віддаляє нас від воскреслого Господа, тільки наповнює Ним, бо коли п’ємо Святого Духа, п’ємо самого Христа: «Пий Христа, бо Він – скеля, з якої вийшла вода. Пий Христа, бо Він – джерело життя. Пий Христа, бо Він – річка, сила якої звеселяє Боже місто. Пий Христа, бо Він – мир. Пий Христа, бо з Його лона випливає жива вода»[7].
  2. Св. Августин проклав дорогу до набожества до Пресвятого Серця як місця особистої зустрічі з Господом. Для нього груди Христа – це не тільки джерело благодаті та таїнств, але також те, що її уособлює, представляючи як символ особистої зустрічі з Христом, як місце зустрічі з любов’ю. Там початок найціннішої мудрості – пізнання Його. Августин пише, що Йоан, улюблений учень, на останній Вечері схилив голову на груди Ісуса, і у такий спосіб наблизився до санктуарію мудрості[8]. Це не інтелектуальне споглядання богословської істини. Св. Єронім пояснював, що особа, яка здатна споглядати, «не тішиться красою потоку води, а п’є воду з боку Господа»[9].
  3. Св. Бернард відновив символіку пробитого боку Господа у безпосередньому розумінні як об’явлення і дару любові Його Серця. Через рану вона стала доступною для нас, і велика таїна любові та милосердя може стати нашою: «Те, чого не знаходжу в собі, довірливо шукаю в глибині Господа, наповненій добром і милосердям, які випливають із численних ран Його найсвятішого тіла, бо вороги пробили Його руки й ноги і списом прокололи Його бік; через отвори ран я можу отримати мед з каменю і м’яку олію з найтвердішої скелі; можу смакувати і бачити, який ніжний і солодкий Господь. […] Жорстоке залізо пробило Його душу і зранило Його серце, щоб Він міг співстраждати з моїми слабостями. Таїна Його серця проглядається крізь рани Його тіла; ми вже можемо споглядати цю шляхетну таїну безмежної доброти нашого Бога»[10].
  4. В особливий спосіб це знову з’являється у Вільгельма Сен-Тьєррі, який запрошує увійти в Серце Ісуса, яке живить нас своїм лоном[11]. Це не дивує, якщо згадаємо, що для цього автора «мистецтво любові – це мистецтво мистецтв […]. Любов дарується Творцем природи […]. Любов – це сила душі, яка у природний спосіб веде душу до її природного місця чи мети»[12]. Серце Христа – це місце, де любов панує повністю: «Господи, куди ведеш тих, яких обнімаєш і тримаєш у своїх обіймах, як не до Свого серця? Твоє серце – солодка манна твого божества, яке бережеш у собі, Ісусе, в золотій посудині (див. Євр. 9, 4) своєї наймудрішої душі. Блаженні ті, яких Твої обійми провадять туди. Блаженні ті, яких Ти сховав у цій таїні, в Своєму серці»[13].
  5. Св. Бонавентура поєднує ці дві духовні лінії стосовно Серця Христа: показує серце як джерело таїнств і благодаті і пропонує, щоби споглядання сприяло дружнім стосункам, особистій зустрічі в любові.
  6. По-перше, це допомагає нам розпізнати красу благодаті й таїнств, які випливають із цього джерела життя, яким є пробитий бік Господа: «Щоби з боку Христа, який спочиває на хресті, сформувалася Церква і сповнилося Писання, яке говорить: “Будуть дивитися на Того, якого прокололи”, один солдат проколов Його списом і відкрив Його бік. І за дозволом божественного провидіння з рани вийшли кров і вода і розлилися як ціна за наше спасіння. І, випливаючи з потаємного джерела серця, вони дають таїнствам Церкви силу передавати життя і благодать, і для тих, які живуть у Христі, бути чашею, наповненою з джерела життя, яке дає вічне життя»[14].
  7. Потім св. Бонавентура запрошує нас зробити наступний крок, щоби доступ до благодаті не став чимось магічним або якоюсь неоплатонівською еманацією, а безпосереднім зв’язком із Христом, перебуванням у Його Серці, бо той, хто п’є, – товариш Христа, любляче серце: «Встань, душе, приятелько Христа, і будь голубкою, яка гніздиться на стіні печери; будь як горобець, який знайшов своє гніздо й постійно ним піклується; будь як горлиця, яка ховає пташенят своєї чистої любові в цьому найсвятішому отворі»[15].

 

Поширення культу Серця Христа

 

  1. Поступово зранений бік, в якому перебуває любов Христа і з якого, в свою чергу, випливає життя благодаті, прийняв форму серця, особливо в монастичному житті. Знаємо, що упродовж історії культ Серця Христа набирав різні форми, які, пов’язані з різним духовним досвідом, розвивалися в новітні часи, і їх не можна переносити на середньовічні форми і, тим більше, на біблійні форми, в яких можемо знайти початки цього культу. Але Церква не нехтує всім тим, що Святий Дух нам дарував упродовж століть, розуміючи, що завжди можна буде розпізнати ясніше й повніше деякі деталі набожества або зрозуміти і відкрити його нові аспекти.
  2. Багато святих жінок розповіли про свій досвід зустрічі з Христом, який характеризувався спочинком у Серці Господа, джерела життя і внутрішнього миру. Так було зі св. Лютгардіс, св. Мехтільдою Гакеборнзькою, св. Анджелою з Фоліньйо, Юліаною з Норвіча та іншими. Св. Гертруда Велика, монахиня-цистерціанка, розповіла про момент молитви, коли схилила голову на Серці Христа й слухала, як б’ється Його Серце. Вона запитала св. Йоана Євангеліста, чому він в своєму Євангелію не описав те, що відчував, коли мав подібний досвід. Гертруда закінчує, що «солодкість цього серцебиття була прихована до сучасних часів, щоби, слухаючи це, світ, який уже постарів і став літеплим в любові Бога, почав оновлюватися»[16]. Чи можливо думати, що це послання для наших часів, заклик визнати, що цей світ став «старим» і потребує постійно приймати нове послання любові Христа? Св. Гертруду і св. Мехтільду слід вважати одними «з найбільш довірених осіб Пресвятого Серця»[17].
  3. Картузіанці, заохочені передовсім Людольфом Саксонським, в набожестві до Пресвятого Серця знайшли спосіб наповнювати почуттями й близькістю зв’язок з Ісусом Христом. Хто входить у рану Його Серця, розпалює свою любов. Св. Катерина Сієнська писала, що ми не можемо бути свідками страждань Господа, але відкрите Серце Христа – це можливість справжньої та особистої зустрічі з великою любов’ю: «Ось чому Я хотів, щоб ви побачили таїну Мого Серця, яке Я відкрив для вас, щоб ви побачили, що Я люблю вас більше, ніж це можуть показати обмежені страждання»[18].
  4. Набожество до Серця Христа поступово вийшло з монастирів і ввійшло в духовність святих учителів, проповідників і засновників релігійних Орденів, які несли це набожество до найдальших закутків світу[19].
  5. Особливо цікавою була ініціатива св. Йоана Еда, якому «після ревної місії зі своїми місіонерами в Ренні вдалося отримати від єпископа дозвіл святкувати в цій дієцезії свято Пресвятого Серця Нашого Господа Ісуса Христа. Це вперше Церква офіційно ввела це свято. Пізніше єпископи Кутанса, Евре, Байє, Лізьє та Руана затвердили це свято у своїх дієцезіях між 1670 та 1671 роками»[20].

 

Св. Франциск Сальський

 

  1. В новітніх часах на особливу увагу заслуговує внесок св. Франциска Сальського. Він часто споглядав відкрите Серце Христа, яке запрошує замешкати в ньому через особистий зв’язок любові, який освітлює таїни життя. В творчості цього святого учителя можемо побачити, як перед лицем ригористичної моралі чи релігійності, яка полягала суто у виконанні норм, Серце Христа йому явилося як заклик до повної довіри таїнственній дії благодаті. Ось що він писав у листі до баронеси де Шанталь: «Я переконаний, що ми не залишатимемося довго в собі самих […] а вічно перебуватимемо в пробитому боці Спасителя, бо без Нього не тільки не можемо, але навіть якщо би й могли, то не хотіли би нічого робити»[21].
  2. Для св. Франциска це набожество не було видом забобону чи надмірної інструменталізації благодаті, а запрошенням до особистих стосунків, в яких кожна людина почувається винятковою для Христа і сприймається Ним в своїй неповторній екзистенції; Христос про неї думає й цінує її безпосередньо і у винятковий спосіб: «Це дуже миле і дуже любе серце Нашого Вчителя палає до нас любов’ю, серце, на якому записані всі наші імена […]. Це справді дуже велика втіха знати, що нас так сильно любить Наш Господь і завжди тримає нас в своєму Серці»[22]. Ім’я, записане на Серці Христа, було способом, у який св. Франциск Сальський намагався символічно показати міру любові Христа до кожної особи. Ця любов не абстрактна чи загальна, а персоналізована, завдяки чому віруюча людина почувається цінною і визнаною сама по собі: «Яким красивим стало Небо, відколи Господь став його сонцем, а Його груди стали джерелом любові, з якого блаженні заспокоюють свою спрагу! Кожний загляне всередину й побачить своє ім’я, записане знаками любові, які тільки справжня любов може прочитати і тільки справжня любов може їх написати. Ах Боже! Моя дорога доню, чи наші імена там записані? Так, безсумнівно, бо якщо наші серця ще не наповнені любов’ю, то, безсумнівно, відчувають прагнення любові й зародки любові»[23].
  3. Він вважав цей досвід фундаментальним для духовного життя, і помістив це переконання серед великих правд віри: «Так, моя дорога Доню, Він думає про тебе, і не тільки про тебе, але й про найменший волосок на твоїй голові. Це правда віри, в яку не можна сумніватися»[24]. Внаслідок цього віруюча людина може повністю віддатися Серцю Христа, в якому знаходить спочинок, втіху, силу: «О Боже! Яке щастя – бути в обіймах і на грудях [Спасителя]. […] Залишайся там, дорога Доню, і поки інші споживають різну їжу при столі Спасителя, ти, як другий маленький св. Йоан, відпочивай, схиливши з повною довірою свою голову, свою душу і свій дух на улюблений грудях дорогого Господа»[25]. «Надіюся, що ти будеш у печері горлиці й у пробитому боці нашого дорогого Спасителя. […] Який добрий Господь, моя дорога Доню! Яке миле Його Серце! Залишімося там, у цьому святому помешканні»[26].
  4. Св. Франциск, вірний своєму навчанню про освячення в щоденному житті, пропонує жити посеред праці, завдань і обов’язків щоденного життя: «Запитуєш мене, як душі, притягнуті в молитві цією святою простотою і цим досконалим відданням себе Богові, повинні поводитися в усій своїй діяльності? Відповідаю, що не тільки в молитві, але й в усій своїй діяльності вони повинні незмінно йти в дусі простоти, самозречення, і піддавати свої душі, діла й здобутки Божій волі з досконалою любов’ю й повною довірою, піддаючи себе благодаті й опіці вічній любові, яку божественне Провидіння відчуває до них»[27].
  5. Беручи до уваги всі мотиви, треба було подумати про символ, який би став синтезом його пропозиції духовного життя, отож він підсумовує: «Я подумав, дорога Мамо, якщо ти не проти, то візьмемо за герб одне серце, пробите двома стрілами й оточене терновим вінцем»[28].

 

Нова декларація любові

 

  1. Саме під впливом цієї спасенної духовності під кінець XVI століття у Паре-ле-Моньял відбулися наступні події. Св. Маргарита Марія Алякок розповіла про важливі об’явлення між кінцем грудня 1673 і червнем 1675. Фундаментальною є декларація любові в першому великому об’явленні. Ісус говорить: «Моє божественне Серце так розпалене любов’ю до людей і, особливо, до тебе, що вже не може тримати в собі її полум’я, воно хоче передати її через тебе, об’явити всім людям, щоби збагатити їх дорогоцінними скарбами, які тобі зараз покажу»[29].
  2. Св. Маргарита Марія потужно і ревно це підсумовує: «Він показав мені всі чудеса своєї любові та невимовні таїни свого Пресвятого Серця, які до цього моменту були приховані від мене. А тут Він уперше відкрив їх мені, і так реалістично і відчутно, що, беручи до уваги ефекти, викликані в мені цією благодаттю, я не мала в цьому жодних сумнівів»[30]. В наступних об’явленням була підтверджена краса цього послання: «Він показав мені невимовні чудеса своєї чистої любові, і як сильно Він любить людей»[31].
  3. Таке глибоке розпізнавання любові Ісуса Христа, яке нам передала св. Маргарита Марія, дає нам цінні стимули до з’єднання з Ним. Це не означає, що ми зобов’язані акцептувати й прийняти всі деталі цієї духовної пропозиції, в якій, як часто буває, божественна дія переплітається з людськими елементами, зв’язаними з власними прагненнями, неспокоєм і внутрішніми образами[32]. Цю пропозицію потрібно завжди знову читати в світлі Євангелія і всієї багатої духовної традиції Церкви і водночас визнати, скільки добра вона зробила багатьом сестрам і братам. Це дає нам можливість розпізнати дари Святого Духа в цьому досвіді віри й любові. Від деталей набагато важливіша серцевина послання, яка до нас доходить і яку можна підсумувати словами, які почула св. Маргарита: «Це Серце, яке сильно полюбило людей і яке нічого не шкодує, поки не вичерпає і не поглине себе, щоби показати їм свою любов»[33].
  4. Це об’явлення – запрошення до зростання в зустрічі з Христом завдяки безмежній довірі аж до осягнення повної і остаточної єдності: «Важливо, щоби Божественне Серце Ісуса зайняло місце нашого серця так, щоби тільки Він жив і діяв в нас і для нас; щоби Його Воля […] могла діяти повністю без опору з нашого боку; і, врешті, щоби Його почуття, думки і прагнення зайняли місце наших, і щоби, понад усе, Його Любов любила сама з себе в нас і ради нас. І у такий спосіб, якщо це улюблене Серце є всім у всьому, то ми можемо сказати зі св. Павлом, що вже живемо не ми, а Христос живе в нас»[34].
  5. Справді, в першому посланні вона представила цей досвід в дуже особистий, конкретний спосіб – ревно і ніжно: «Потім Він попросив моє серце, і я благала Його взяти його. Він взяв моє серце, занурив його в своєму і показав мені моє серце як маленький атом, що згоряє в розпеченій печі»[35].
  6. В іншому місці ми помічаємо, що нам віддається воскреслий Христос, наповнений благодаттю, життям і світлом. Хоча Він неодноразово говорив про свої страждання ради нас і про невдячність, але тут наголошується не на важких ранах, а на світлі й вогню Живого. Рани Страстей не зникають, а трансформуються. У такий спосіб Пасхальна Таїна тут об’являється повністю: «Якось під час виставлення Пресвятих Дарів […] переді мною став Ісус Христос, мій божественний Учитель, у сяючій славі, п’ять ран сіяли як п’ять сонць, і з різних частин тіла виходило полум’я Його священної людської природи, особливо з грудей як з розпаленої печі. Коли груди відкрилися, то я побачила Його найулюбленіше і найдобріше Серце, яке було живим джерелом, з якого виходило це полум’я. Саме тоді Він відкрив мені невимовні чуда своєї чистої любові і показав, як сильно полюбив людей, від яких отримав тільки невдячність і погорду»[36].

 

Св. Клавдій де Коломб’єр

 

  1. Коли св. Клавдій де Коломб’єр дізнався про досвід св. Маргарити, то відразу став її захисником і пропагандистом. Він відіграв значну роль у розумінні і поширенні культу Пресвятого Серця, і також в його інтерпретації в світлі Євангелія.
  2. Якщо деякі висловлювання св. Маргарити, якщо їх неправильно зрозуміти, можуть привести до надмірної довіри своїм жертвам і приношенням, то св. Клавдій показує, що автентичне споглядання Серця Христа викликає не самозадоволення чи марнославства в людському досвіді й зусиллях, а невимовне зречення у Христі, яке наповнює життя миром, безпекою і рішучістю. Він добре висловив цю безмежну довіру в знаменитій молитві:

«Я сильно вірю, мій Боже, що Ти опікуєшся всіма, хто надіється на Тебе, і що нічого не може бракувати тому, хто всього очікує від Тебе. Тому я вирішив віднині жити без жодних турбот і віддати Тобі весь мій неспокій […]. Я не втрачатиму надії і зберігатиму її до останнього подиху, і марними будуть зусилля всіх дияволів пекла відібрати її в мене […]. Нехай інші надіються на своє багатство й таланти, або на невинність свого життя чи суворі покути, або на свої численні добрі діла, або на свої ревні молитви, але моєю єдиною надією є Ти […]. Така надія ніколи нікого не підводила. […] Тому я впевнений, що завжди буду щасливим, бо сильно вірю, що так буде, бо Ти, Боже, є моєю надією»[37].

  1. В січні 1677 св. Клавдій написав нотатку, яка розпочинається впевненістю у власній місії: «Я зрозумів, що Бог хоче, щоб я служив Йому, сповнивши Його прагнення щодо набожества, яке мені запропонувала одна особа, з якою Він довірливо спілкується і для добра якої хотів використати мою слабкість. Я вже надихнув багатьох осіб»[38].
  2. Важливо зазначити, як в духовності Коломб’єра відбувається чудовий синтез багатого й красивого духовного досвіду св. Маргарити і конкретної контемпляції ігнатіянських Вправ. На початку Третього Тижня місячних Вправ він написав: «Дві речі мене дуже торкнули і зайняли весь мій час. Перша: постава, з якою Ісус Христос зустрічає тих, які Його шукали […]. Його серце занурене в морі гіркоти: всі пристрасті в ньому розкуті, вся людська природа збентежена, і, незважаючи на весь цей безлад і всі ці спокуси, його Серце йде прямо до Бога, не робить хибного кроку, не вагається стати на той бік, який йому підказує чеснота – і то найвища чеснота. […] Друга: постава цього Серця щодо Юди, який Його зрадив; щодо апостолів, які боягузливо Його покинули; до священників та інших, які відповідальні за Його переслідування. Безперечно, що все це не пробудило в Ньому найменшого почуття ненависті чи обурення […]. Я бачу це Серце без жовчі, без уїдливості, наповнене справжньою чулістю до своїх ворогів»[39].

 

Св. Шарль де Фуко і св. Тереза від Дитяти Ісус

 

  1. Св. Шарль де Фуко і св. Тереза від Дитяти Ісус, не маючи таких намірів, змінили деякі елементи набожества до Серця Христа, допомагаючи нам зрозуміти його з іще більшою вірністю Євангелію. Тепер ми розглянемо, як це набожество проявлялося в їхньому житті. В наступному розділі ми повернемося до них, щоби показати оригінальність місіонерського виміру, який вони обоє розвивали по-різному.

 

Iesus Caritas

 

  1. В Луї св. Шарль де Фуко приходив разом із своєю кузиною, Мадам де Бонді, поклонятися Пресвятим Дарам, і якось вона вказала на образ Пресвятого Серця[40]. Він визнає, що його кузина відіграла ключову роль у його наверненні: «Оскільки Бог зробив тебе першим інструментом свого милосердя по відношенню до мене, то все воно приходить через тебе. Якби ти не навернула мене, не привела до Ісуса, не вчила крок за кроком, слово за словом, усього побожного і доброго, то чи був би я там, де тепер стою?»[41] Але насамперед вона пробудила в ньому гарячу свідомість любові Ісуса. У цьому полягало все, це було найважливішим. І в особливий спосіб це зосереджувалося на набожестві до Серця Христа, в якому він знайшов безмежне милосердя: «Надіємося на безмежне милосердя Того, чиє серце ти допомогла мені пізнати»[42].
  2. Пізніше його духовний керівник, отець Анрі Ювелін, допоміг йому зглибити цю цінну таїну: «Це благословенне серце, про яке Ви мені часто говорили»[43]. 6 червня 1889 Шарль посвятив себе Пресвятому Серцю, в якому знайшов абсолютну любов. Він говорив Христові: «Ти наповнив мене стількома дарами, що було би невдячністю не вірити, що Твоє серце налаштоване наповнити мене всім добром, навіть найбільшим, бо Твоя любов і Твоя щедрість не мають меж»[44]. Він стане пустельником «під іменем серця Ісуса»[45].
  3. 17 травня 1906, того дня, коли брат Шарль вже не може сам служити месу, він пише свою обітницю «дозволити жити в мені серцю Ісуса, щоби не я вже жив, а серце Ісуса жило в мені так, як Ісус жив у Назареті»[46]. Його сердечна дружба з Ісусом не мала нічого з інтимістичної побожності. Вона була вкорінена в оголене життя в Назареті, яке Шарль хотів наслідувати і уподібнюватися до Христа. Це ніжне набожество до Серця Христа тягнуло за собою наслідки в його способі життя, а Назарет живив його особистий зв’язок із Серцем Христа.

 

Св. Тереза від Дитяти Ісус

 

  1. Св. Тереза від Дитяти Ісус, як і св. Шарль де Фуко, жила великою побожністю, яка залила Францію у ХІХ ст. Отця Альміра Пішона, духівника її родини, вважали великим апостолом Пресвятого Серця. Одна її сестра взяла чернече ім’я «Марія від Пресвятого Серця», а монастир, до якого вступила свята, був посвячений Пресвятому Серцю. Але її побожність набрала власних рис, які виходили за прийняті в тамту епоху форми.
  2. У віці п’ятнадцяти років вона так підсумувала свій зв’язок з Ісусом: «Того, чиє серце билося в унісон з моїм»[47]. Через два роки, коли їй говорили про Серце, увінчане терниною, в одному листі вона написала: «Ти знаєш, я дивлюся на Пресвяте Серце не так, як увесь світ, я думаю, що серце мого Обручника належить лише мені одній, як моє – лише Йому єдиному, і я розмовляю з Ним у розкішній самотності серцем до серця, очікуючи на ту мить, коли зможу споглядати Його обличчям в обличчя!…»[48].
  3. В одному вірші вона виразила суть своєї побожності, яка полягала більше в дружбі й довірі, а не в вірі у свої зречення:

«Я прагну мати серце, запалене ніжністю,

Яке мене завжди підтримуватиме,

Яке любитиме в мені все, навіть мої слабкості…

Яке не залишить мене ні вночі, ні вдень […]

Мені потрібний Бог з людською природою,

Який буде моїм братом, і здатний страждати! […]

Ах! Я добре знаю, що вся наша праведність

В Твоїх очах не має жодної цінності […].

І я вибираю для мого чистилища

Твою гарячу Любов, о Серце мого Бога»[49].

  1. Мабуть найважливіший текст для зрозуміння суті її побожності до Серця Христа – це лист, який вона написала за три місяці до смерті до свого товариша, Моріса Белльєра: «Коли бачу, як Магдалина у присутності багатьох гостей обмиває слізьми ноги свого улюбленого Вчителя, якого вона торкається уперше; відчуваю, що її серце зрозуміло глибини любові й милосердя Серця Ісуса, і оскільки вона – велика грішниця, то Серце з любов’ю готове не тільки її пробачити, але також обдарувати її благодатями божественної інтимності й піднести її на вершини споглядання. Ах! Дорогий Братику, зізнаюся Вам, що коли мені було дано благодать зрозуміти любов Серця Ісуса, ця любов вигнала з мого серця увесь страх. Згадування власних провин впокорює мене, спонукає не покладатися на свої слабкі сили, і ще більше – говорить мені про милосердя й любов»[50].
  2. Моралізаторські уми, які вимагають контролювання милосердя і благодать, могли би сказати, що вона могла так висловлюватися, бо була святою, але грішник не може так говорити. У такий спосіб вони нехтують в духовності св. Терези від Дитяти Ісус її чудовою новизною, яка відображає серце Євангелія. На жаль, в деяких християнських колах часто трапляються спроби зачинити Святого Духа в схему, яка дасть можливість усе контролювати. Однак ця мудра Вчителька Церква зупиняє їх і суперечить цій спрощеній інтерпретації дуже ясними словами: «Якщо би я вчинила всі можливі злочини, то завжди мала би ту саму довіру, відчуваю, що весь цей безмір гріхів був би як крапля води, вкинута в палаючу піч»[51].
  3. Сестрі Марії, яка хвалила її за щедру любов до Бога, готову навіть на мучеництво, вона детально відповіла в листі, який сьогодні є однією з важливих віх в історії духовності. Цей текст, з огляду на його глибину, ясність і красу, потрібно багато разів перечитувати. Вона допомагає сестрі «від Пресвятого Серця» не зосереджуватися на долористичному аспекті, бо дехто вважає відшкодування основою жертвоприношень чи аскетичних практик. Тереза, навпаки, підсумовує довіру як найкращу жертву, приємну Серцю Христа: «Моє прагнення мучеництва – ніщо, це не воно дає мені безмежну довіру, яку відчуваю у серці. Насправді саме духовне багатство робить людину несправедливою, якщо вона у ньому шукає задоволення і вірить, що воно – щось велике. […] Йому подобається бачити, що люблю свою мализну і вбогість, що сліпо довіряю Його милосердю… Це мій єдиний скарб […] якщо би ти прагнула відчувати радість і потяг до страждання, то шукала би власну втіху […]. Зрозумій, що для того, щоб любити Ісуса, щоб бути жертвою Його любові, чим ти слабша, без прагнень і чеснот, тим більше податлива на цю Любов, що спалює й перемінює. […] Ох! Як я хочу, щоб ти зрозуміла те, що я відчуваю!… Довіра і тільки довіра повинна вести нас до Любові»[52].
  4. У багатьох текстах вона бореться з видами духовності, які надмірно зосереджені на людських зусиллях, на власних заслугах, на зреченнях, на конкретних практиках для «здобуття неба». Для неї «заслуга полягає не в тому, щоб багато робити і давати, а щоб отримувати і багато любити»[53]. Перечитаймо ще раз ці важливі тексти, в яких вона наполягає на цій дорозі, на простому й швидкому способі здобути Господа через серце.
  5. Вона пише до своєї сестри Леонії: «Запевняю тебе, що Добрий Бог набагато кращий, ніж думаєш. Він задовольняється одним поглядом, одним зітханням любові… Я вважаю, що досконалість легко практикувати, бо я зрозуміла, що потрібно лише схопити Ісуса за Серце… Приглянься малій дитині, яка розгнівала свою маму […] якщо підійде до мами, усміхнеться, простягне рученята й скаже: «Поцьомай мене, я більше не буду так робити», то чи ж мама не притулить її до свого серця й не забуде про її дитячі вибрики?… Мама добре знає, що її дорога дитина при наступній нагоді зробить те саме знову, але якщо знову звернеться до материнського серця, то знову уникне покарання»[54].
  6. В листі до отця Адольфа Роланда вона пише: «Моя дорога – повна довіра і любов, я не розумію душі, які бояться такого ніжного Товариша. Часом, коли читаю деякі духовні трактати, де досконалість повинна пройти через тисячі перешкод, оточена багатьма ілюзіями, мій бідний розум швидко втомлюється, я згортаю вчену книжку, яка ламає мою голову й висушує серце, і беру Святе Письмо. Тоді все мені здається ясним, одне слово відкриває перед душею безмежні горизонти, досконалість здається легкою, бачу, що достатньо визнати свою нічогість і віддати себе, як дитина, в руки Доброго Бога»[55].
  7. А звертаючись до отця Моріса Белльєра на тему одного батька родини, пише: «Не вірю, щоби серце щасливого батька могло противитися синівській довірі дитини, знаючи її щирість і любов. Батько усвідомлює, що син ще неодноразово робитиме ті самі помилки, але він налаштований завжди йому прощати, якщо син завжди розчулить його серце»[56].

 

Резонанс в Товаристві Ісуса

 

  1. Ми бачили, як св. Клавдій де Коломб’єр поєднав духовний досвід св. Маргарити з пропозицією Духовних Вправ. Думаю, що слід коротко згадати місце Пресвятого Серця в історії Товариства Ісуса.
  2. Духовність Товариства Ісуса завжди пропонувала «глибоке пізнання нашого Господа, […] щоб іще сильніше Його полюбити і точніше наслідувати»[57]. Св. Ігнатій в Духовних Вправах запрошує нас ввійти в ситуацію Євангелія, яке говорить, що «з боку ж Його, пронизаного списом, потекла вода і кров»[58]. Коли реколектант стає під зраненим боком Христа, Ігнатій пропонує йому ввійти в Серце Христа. Це спосіб розвивати своє серце під керівництвом «майстра почуттів» – як це сказав св. П’єр Фавр в одному з листів до св. Ігнатія[59]. Також про це згадує єзуїт Хуан Альфонсо Полянко в написаній ним біографії св. Ігнатія, в якій згадує, що «[кардинал Контаріні] вважав Отця Ігнатія майстром почуттів»[60]. Бесіди, які пропонує св. Ігнатій, – це суттєва частина виховання серця, щоб ми серцем відчували і смакували послання Євангелія і розмовляли про це з Господом. Св. Ігнатій говорить, що ми можемо розповідати Господові про наші справи і просити в Нього поради. Кожний реколектант може побачити, що у Вправах є діалог серця з серцем.
  3. Св. Ігнатій закінчує контемпляцію під Розп’яттям, запрошуючи реколектанта з великою чуйністю звернутися до розп’ятого Господа і запитати Його «як один приятель говорить до іншого або як слуга говорить до свого пана»[61]. Духовні Вправи закінчуються «Спогляданням для здобуття любови», з якої випливає вдячність і жертва «пам’яті, розуму і волі» Серцю, яке є джерелом і початком усякого добра[62]. Таке внутрішнє пізнання Господа не відбувається нашими здатностями та зусиллями, а випрошується як дар.
  4. На основі цього досвіду до Серця Ісуса виразно зверталося багато єзуїтів, серед яких – св. Франциск Борджа, св. П’єр Фавр, св. Альонсо Родрігес, отець Альварес де Пас, отець Вінкентій Караффа, отець Каспер Дружбіцкі й багато інших. У 1883 єзуїти заявили, «що Товариство Ісуса в дусі безмежної радості й вдячності приймає наймиліший обов’язок, довірений йому нашим Господом Ісусом Христом, – практикувати, поширювати і пропагувати набожество до Його божественного Серця»[63]. В грудні 1871 отець Петер Ян Бекс посвятив Товариство Пресвятому Серцю Ісуса, а в 1972 отець Педро Аррупе посвятив його знову як свідчення, що це набожество становить актуальну частину життя Товариства, і виразив це так: «Хочу сказати Товариству те, про що, на мою думку, не повинен промовчати. Від часів мого новіціяту я завжди був переконаний, що те, що називають «Набожеством до Пресвятого Серця», символічно найкраще виражає ігнатіянський дух і надзвичайну дієвість – ultra quam speraverint – як для власної досконалості, так і для апостольської плідності. Я далі так вважаю. […] У цьому набожестві я знаходжу найглибше джерело мого внутрішнього життя»[64].
  5. Коли св. Йоан Павло ІІ попросив «усе Товариство поширювати з великою ревністю це набожество, яке сьогодні, як ніколи, відповідає надіям наших часів», то вчинив це тому, що розумів тісний зв’язок між набожеством до Серця Христа та ігнатіянською духовністю, бо прагнення «доглибинно пізнати Господа» і «підтримувати діалог» з Ним – серцем до серця, «це притаманно, завдяки духовним вправам, ігнатіянському духовному і апостольському динамізму, повністю відданому служінню любові Серця Бога»[65].

 

Довгий потік внутрішнього життя

 

  1. Набожество до Серця Христа з’являється на духовній дорозі багатьох святих, і в кожному з них приймає нові аспекти. До прикладу, св. Вікентій де Поль говорив, що Бог прагне серце: «Бог просить насамперед серце – це найголовніше. Чому той, хто не має багатства, матиме більше заслуг, ніж той, хто має і зрікається їх? Бо той, хто нічого не має, більше любить; і саме цього прагне Бог»[66]. Це означає згоду своє серце з’єднати з Серцем Христа: «Черниця робить усе можливе, щоби приготувати своє серце до з’єднання з Серцем Нашого Господа […] На які Божі благодаті вона може надіятися!»[67]
  2. Часом ми маємо спокуси вважати цю таїну любові чудовою подією минулого, гарною духовністю інших часів, і мусимо постійно згадувати, як сказав святий місіонер, що «це божественне Серце, яке дозволило пробити себе ворожим списом, щоби вилити з цієї святої рани Таїнства, з яких сформувалася Церква, не перестало любити»[68]. Більш сучасні святі, такі як отець Піо з П’єтрельчини, мати Тереза з Калькутти й багато інших з великою побожністю говорили про Серце Христа. Але я хотів би також згадати досвід св. Фаустини Ковальської, яка по-новому запропонувала набожество до Серця Христа, сильно наголошуючи на славному житті Воскреслого і на божественному милосерді. Св. Йоан Павло ІІ, натхнений досвідом святої та духовним спадком св. єпископа Юзефа Себастьяна Пельчара (1842-1924)[69], тісно поєднав роздуми про милосердя і набожество до Серця Христа: «Здається, що Церква в особливий спосіб визнає Боже милосердя і почитає його, звертаючись до Серця Христа. Бо, наближаючись до Христа в таїні Його Серця, ми можемо зупинитися на цьому моменті […] об’явлення милосердної любові Отця, яке конституює серцевину месіанської місії Людського Сина»[70]. Також Йоан Павло ІІ, говорячи про Пресвяте Серце, дав особисте свідчення: «Воно промовляло до мене з днів моєї юності»[71].
  3. Актуальність набожества до Серця Христа особливо помітна в євангелізаційній та освітній діяльності багатьох жіночих і чоловічих чернечих згромаджень, які від початку були позначені цим духовним христологічним досвідом. Перечислення їх усіх займе багато часу. Подивимося тільки на два випадкові приклади: «Засновник [св. Даніель Комбоні] в таїні Серця Ісуса знайшов силу для своєї місіонерської праці»[72]. «Ми, спонукані любов’ю Серця Ісуса, шукаємо зростання осіб в їх людській гідності як синів і дочок Бога, спираючись на Євангеліє і його вимоги любові, прощення, справедливості та солідарності з убогими і відкинутими»[73]. Так само святині, посвячені Серцю Христа, розкидані по всьому світі, – це вражаючі джерела духовності й ревності. Всім тим, які в якийсь спосіб беруть участь у цих місцях віри й любові, я даю моє батьківське благословення.

 

Набожество розради

 

  1. Рана в боці, з якої вийшла жива вода, у Воскреслого залишається відкритою. Велика рана від списа і рани від тернового вінця, які часто присутні на іконах Пресвятого Серця, невіддільні від цього набожества. Бо в них ми споглядаємо любов Ісуса Христа, яка була здатна віддати себе до кінця. Серце Воскреслого зберігає ці знаки цілковитої жертви, яка зумовлює великі страждання ради нас. І тому це неминуче, що віруючий прагне відповісти не тільки на цю велику любов, але також на страждання, які Христос переніс ради цієї любові.

 

З Ним на Хресті

 

  1. Слід згадати про це вираження духовного досвіду, який розвивався довкола Серця Христа: про внутрішнє прагнення розрадити це Серце. Тут я не буду обговорювати практику «відшкодування», яка, як вважаю, краще вписується в соціальний контекст цього набожества, і розгляну її в наступному розділі. Тепер я хотів би зосередитися на прагненні, яке часто з’являється в серці люблячого віруючого, який споглядає таїну страстей Христа і переживає її як таїну, яку не тільки пам’ятає, а яка завдяки благодаті стає присутньою або, ще краще, вводить нас у містичну присутність цього спасительного моменту. Якщо Улюблений є найважливішим, то як Його не розрадити?
  2. Папа Пій XI намагався обґрунтувати це, спонукаючи нас визнати, що таїна відкуплення через страсті завдяки Божій благодаті долає увесь час і простір так, що якщо на Хресті Він віддав Себе за майбутні гріхи, то наші гріхи, так само, як і наші вчинки, принесені сьогодні для Його розради, долаючи час, досягають Його зраненого Серця: «Якщо через наші майбутні передбачені гріхи душа Ісуса Христа була сумною аж до смерті, то, безсумнівно, Він переживав утіху через наші майбутні передбачені відшкодування, як тоді, коли з’явився йому ангел з неба (Лк. 22,43), щоб розрадити Його Серце, змучене сумом і тривогою. Тому і ми повинні втішати це Найсвятіше Серце, яке безустанно ранять гріхи і невдячність людей, цим чудовим та істинним способом»[74].

 

Рації серця

 

  1. Може здаватися, що такий прояв побожності не має достатніх богословських підстав, але серце має свої рації. Sensus fidelium відчуває, що тут є щось таємниче, яке виходить за межі нашої людської логіки, і що страсті Христа – не просто факт з минулого, а що ми можемо брати в них участь через віру. Роздуми про жертву Христа на хресті для народної побожності – це щось більше від самих споминів. Це переконання міцно вкорінене в теологію[75]. До цього додається усвідомлення наших особистих гріхів, які Він ніс на своїх зранених раменах, і нашої безпорадності перед любов’ю, яка безмежно нас перевищує.
  2. У будь-якому разі ми задумуємося, як можна звертатися до живого, воскреслого і повністю щасливого Христа і водночас потішати Його в страстях. Слід усвідомити, що воскресле Серце зберігає рану як постійний спомин, а дія благодаті викликає досвід, не обмежений хронологічним моментом. Ці два переконання дають нам можливість визнати, що ми стоїмо на містичній дорозі, яка перевищує можливості розуму і виражає те, що говорить само Боже Слово. Пій ХІ пише: «Але як ці акти відшкодування можуть потішати Христа, який щасливо царює в небі? Відповімо словами св. Августина: «Дай мені любляче серце, і воно зрозуміє, що я говорю». Душа, яка справді любить Бога, дивиться у минуле, бачить, як Ісус Христос працює, терпить, тяжко страждає «за нас, людей, і ради нашого спасіння», в смутку, тузі й пригніченні, «роздавлений за беззаконня наші» (Іс. 53, 5), і спасає нас своїми ранами. Чим глибше побожні душі входять у цей досвід, тим ясніше вони бачать, що гріхи людей, скоєні будь-коли, стали причиною того, що Син Божий віддав Себе на смерть»[76].
  3. Навчання Пія ХІ слід взяти до уваги. Бо Святе Письмо стверджує, що віруючі, які не живуть своєю вірою, «розпинають Божого Сина» (Євр. 6, 6), а коли страждають ради інших, то «доповняють на своїх тілах те, чого ще бракує скорботам Христовим для його тіла» (Кол. 1, 24), оскільки Христос страждав не тільки за своїх тодішніх учнів, але й «за тих, які завдяки їхньому слову увірують» (Йо. 17, 20) в Нього – і це ламає наші обмежені схеми. Це нам також показує, що неможливо встановити «до» і «після» без якогось зв’язку між ними, навіть якщо наш розум не здатний це пояснити. Євангеліє в своїх різних аспектах допомагає не тільки роздумувати над чимось чи згадувати щось, а переживати це – як в актах любові, так і у внутрішньому досвіді, і це стосується передовсім таїни смерті та воскресіння Христа. Час, який наш розум розділяє на проміжки, здається не містить істину цього досвіду віри, де поєднується з’єднання зі страждаючим Христом і сила, втіха і дружба, якою ми радіємо з Воскреслим.
  4. Тепер ми бачимо єдність пасхальної Таїни в цих двох нероздільних аспектах, які освітлюють одне одного. Ця єдина Таїна завдяки благодаті уприсутнюється у двох вимірах і спричинює, що коли ми хочемо щось жертвувати Христові, щоби розрадити Його, то наші страждання освітлюються і трансформуються пасхальним світлом любові. Ми беремо участь у цьому Таїнстві в нашому конкретному житті, бо перед тим сам Христом хотів брати участь у нашому житті, хотів як голова попередньо пережити те, що переживатиме Його еклезіяльне тіло як у ранах, так і у радощах. Якщо ми живемо в Божій благодаті, то взаємна участь стає духовним досвідом. Остаточно це Воскреслий дією благодаті таїнственно долучає нас до Своїх страстей. Це знають вірні серця, які переживають радість воскресіння, але водночас прагнуть брати участь у долі свого Господа. Вони готові брати участь через страждання, втому, розчарування і страхи свого життя. Ця Таїна не переживається у самотності, бо ці рани – це також участь у призначенні містичного тіла Христа, яке крокує у святому Божому народові та носить у собі долю Христа і кожному часі й місці історії. Побожність розради – не позаісторична чи абстрактна, а стає тілом і кров’ю на дорозі Церкви.

 

Скруха

 

  1. Нездоланне прагнення потішати Христа, яке походить із болісного споглядання Його страждань ради нас, живиться також щирим визнанням наших зневолень, прив’язань, браку радості у вірі, марних пошуків і, поза нашими конкретними гріхами, невідповідності наших сердець Його любові й планам. Цей досвід нас очищає, бо любов потребує очищення слізьми, які остаточно викликають у нас ще більше прагнення Бога і менше зосередження на собі.
  2. Отож ми бачимо, що чим глибше прагнення потішати Господа, тим більша скруха віруючого серця, яка «не є почуттям провини, яке кидає нас на землю, не є паралізуючим скрупулом, а є корисним уколом, який палить нутро і зціляє, бо серце, яке бачить свої гріхи та визнає себе грішником, відчиняється, приймає дію Святого Духа, живу воду, яка зворушує і спонукає плакати. […] Йдеться не про жалість до себе, до якої ми часто відчуваємо спокуси. […] Плакати з жалю – це каятися, що ми засмутили Бога своїми гріхами, це визнати, що ми завжди в боргу перед Богом […]. Як крапля води точить камінь, так і сльози помалу точать затверділі серця. Це допомагає статися чуду смутку, доброго смутку, який веде до лагідності. […] Жаль – це не плід нашої праці, а благодать, яку слід просити в молитві»[77]. Це «просити […]скорботи разом із Христом у скорботі; скрухи серця разом із Христом стражденним; сліз та внутрішніх страждань через ті великі муки, що їх Христос прийняв заради нас»[78].
  3. І тому я прошу, щоб ніхто не насміхався з проявів віри ревного і святого Божого люду, який у своїй побожності намагається розрадити Христа. Заохочую всіх подумати, чи в деяких появах цієї любові, яка прагне потішити Господа, не має більше раціональності, правди і мудрості, ніж в холодних, віддалених, обрахованих і дрібних актах любові, до яких здатні ми, які вважаємо що наша віра більш свідома, розвинена й зріла.

 

Потішені, щоб потішати

 

  1. У спогляданні Серця Христа, яке віддало себе повністю, ми знаходимо велику втіху. Біль у наших серцях дає місце повній довірі. Врешті-решт залишається тільки вдячність, чулість, мир; залишається любов, яка панує в нашому житті. Скруха «не викликає пригнічення, а звільняє душу від тягаря, бо діє на рану гріха і дає нам можливість прийняти ніжність Господа»[79]. Наш біль єднається з болем Христа на хресті, бо коли ми говоримо, що благодать дає нам можливість подолати будь-яку відстань, то це також означає, що Христос у своїх стражданнях єднається з терпінням усіх своїх учнів упродовж усієї історії. Отож, коли ми страждаємо, то можемо відчувати внутрішню втіху, знаючи, що сам Христос страждає з нами. Прагнучи Його втішити, ми отримуємо втіху.
  2. У певний момент цього споглядання віруючого серця повинен прозвучати драматичний заклик до Господа: «Утіште, утіште народ мій» (Іс. 40, 1). Потрібно також згадати слова св. Павла, який нагадує, що Бог потішає нас, «щоб ми могли втішити тих, які у всяких скорботах, тією втіхою, якою Бог самих нас утішає» (2 Кор. 1, 4).
  3. Це спонукає нас зглиблювати спільнотний, соціальний і місіонерський вимір кожного справжнього набожества до Серця Христа. Бо коли Серце Христа веде нас до Отця, то також посилає до братів. Воля Отця здійснюється в плодах служіння, братерства і місії, які Серце Христа видає через нас. У такий спосіб коло замикається: «Тим Отець мій прославляється, коли ви плід щедро приносите» (Йо. 15, 8).

[1] Див. Mišna Sukkâ IV, 5.9.

[2] Лист до генерала Товариства Ісуса, Паре-ле-Моньяль (5 жовтня 1986): L’Osservatore Romano, іспанською (19 жовтня 1986), ст. 4.

[3] Acta de los mártires de Lyon, en Eusebio de Cesarea, Historia eclesiástica, libro 5, c. 1, 22, BAC, Madrid 2008, 272.

[4] Rufino, libro 5, c. 1, 22: GCS 9/1, Eusebius, II, 1, 411.

[5] S. Justino, Dial. 135: PG 6, 787.

[6] Novaciano, De Trinitate, 29: PL 3, 944. Див. S. Gregorio de Elvira, en Tractatus Origenis de libris Sanctarum Scripturarum, XX, 12: CCSL 69, 144.

[7] S. Ambrosio, Expl. Ps. I, 33: PL 14, 983-984.

[8] Див. Tract. in Ioann. 61, 6, en Obras de San Agustín, XIV, Tratados sobre el Evangelio de san Juan (36-124), BAC, Madrid 1957, 339.

[9] Carta 3, A Rufino, 4, en S. Jerónimo, Obras completas, Xa, Epistolario I, BAC, Madrid 2013, 18-19.

[10] Sermón 61, 4, en S. Bernardo, Obras completas, II, BAC, Madrid 1955, 405.

[11] Див. Exposición sobre el Cantar de los Cantares, Sígueme, Salamanca 2013, 79.

[12] Guillermo de Saint-Thierry, Acerca de la naturaleza y la dignidad del amor, Sígueme, Salamanca 2023, 13.

[13] Guillermo de Saint-Thierry, Oraciones meditadas 8, 6, en Carta de oro y oraciones meditadas, Monte Carmelo, Burgos 2013, 232.

[14] S. Buenaventura, Jesucristo, árbol de la vida, 30, en Obras de San Buenaventura, II, BAC, Madrid 1946, 331.

[15] Там само.

[16] S. Gertrudis de Helfta, en Revelaciones de Santa Gertrudis la Magna, virgen de la Orden de San Benito, Monasterio de Santo Domingo de Silos, Burgos 1932, 415.

[17] Léon Dehon, Directoire spirituel des prêtres du Sacré Cœur de Jésus, II, cap. VII, n. 141, Anciens Etablissement Splichal, Turnhout 1936.

[18] El Diálogo, 75, en Obras de Santa Catalina de Siena, BAC, Madrid 1996, 183.

[19] Див., до прикладу: Angelus Walz, De veneratione divini cordis Iesu in Ordine Praedicatorum, Pontificium Institutum Angelicum, Roma 1937.

[20] Rafael García Herreros, San Juan Eudes, Imprenta Olivieres y Domínguez, Bogotá 1943, 42.

[21] Carta a santa Juana Francisca de Chantal (24 квітня 1610), en Œuvres de Saint François de Sales, t. 14, Cartas, vol. 4, Monastère de la Visitation, Annecy 1906, 289.

[22] Sermón en el segundo domingo de Cuaresma (20 лютого 1622), en Œuvres de Saint François de Sales, t. 10, Sermones, vol. 4, Niérat, Annecy 1898, 243-244.

[23] Carta a santa Juana Francisca de Chantal (31 травня 1612), en Œuvres de Saint François de Sales, t. 15, Cartas, vol. 5, Monastère de la Visitation, Annecy 1908, 221.

[24] Carta a Marie Aimée de Blonay (18 лютого 1618), en Œuvres de Saint François de Sales, t. 18, Cartas, vol. 8, Monastère de la Visitation, Annecy 1912, 170-171.

[25] Carta a santa Juana Francisca de Chantal (кінець листопада 1609), en Œuvres de Saint François de Sales, t. 14, 214.

[26] Там само. (25 лютого 1610), 253.

[27] Entretenimientos espirituales 12. Sobre la sencillez y la prudencia religiosas, en Œuvres de Saint François de Sales, t. 6, Niérat, Annecy 1895, 217.

[28] Carta a santa Juana Francisca de Chantal (10 червня 1611), en Œuvres de Saint François de Sales, t. 15, 63.

[29] S. Margarita María Alacoque, Autobiografía, c. IV, El Mensajero, Bilbao 1890, 106-107.

[30] Там само, 106.

[31] Там само, c. V, 114.

[32] Див. Дикастерій Віровчення, Норми для розпізнавання ймовірних надприродних явищ (17 травня 2024), Презентація – Підстави нової редакції Норм; I, A, 12.

[33] Autobiografía, c. VIII, 187.

[34] S. Margarita María Alacoque, Carta 110, A la Hermana de la Barge, Moulins (22 жовтня 1689), en Vida y Obras completas, El Mensajero del Corazón de Jesús, Bilbao 1948, 400.

[35] S. Margarita María Alacoque, Autobiografía, c. IV, 107.

[36] Там само, c. V, 114-115.

[37] S. Claudio de La Colombière, Acto de confianza, en Escritos Espirituales del beato Claudio de La Colombière, S.J., Mensajero, Bilbao 1979, 110.

[38] Там само, Ejercicios espirituales en Londres (1-8 лютого 1677), 11, Devoción al Sagrado Corazón, 103-104.

[39] Там само, Ejercicios espirituales en Lyon (жовтень-листопад 1674), Tercera Semana, 2, Prendimiento de Jesucristo, 71.

[40] Див. Carta a Madame de Bondy (27 квітня 1897), en Écrits spirituels, De Gigord, París 1923, 79.

[41] Carta a Madame de Bondy (15 квітня 1901), en Lettres à Madame de Bondy. De la Trappe à Tamanrasset, Desclée de Brouwer, París 1966, 83. Див. там само (квітня 1909), 180: «Завдяки тобі я взнав про виставлення Пресвятих Дарів, про благословення і про Пресвяте Серце».

[42] Carta a Madame de Bondy (7 квітня 1890), en Lettres à Madame de Bondy, 30.

[43] Carta al abate Huvelin (27 червня 1892), en C. Foucauld – H. Huvelin, Correspondance inédite, Desclée de Brouwer, Tournai 1957, 22.

[44] Méditations sur Ancien Testament, Roma 1896.

[45] Carta al abate Huvelin (16 травня 1900), en C. Foucauld – H. Huvelin, Correspondance inédite, 156.

[46] Щоденник (17 травня 1906).

[47] Лист 67, До пані Герен (18 листопада 1888).

[48] Лист 122, До Селіни (14 жовтня 1890).

[49] Вірш 23, До Пресвятого Серця Ісуса (21 від червня до жовтня 1895).

[50] Лист 247, До отця Белльєра (21 червня 1897).

[51] Останні розмови. Жовтий зошит (11 липня 1897).

[52] Лист 197, До сестри Марії від Пресвятого Серця (17 вересня 1896). Це не означає, що св. Тереза від Дитяти Ісус не жертвувала свої страждання й болі, з’єднуючи їх зі стражданням Христа, але коли вона хотіла дійти до суті, то піклувалася, щоби не надавати цим жертвам значення, якого вони не мають.

[53] Лист 142, До Селіни (6 липня 1893).

[54] Лист 191, До Леонії (12 липня 1896).

[55] Лист 226, До отця Роланда (9 травня 1897).

[56] Лист 258, До отця Белльєра (18 липня 1897).

[57] Св. Ігнатій Лойола, Духовні вправи, 104.

[58] Там само, 297.

[59] Див. Carta a Ignacio de Loyola (23 січня 1541), en Lettres et instructions, Lessius, Namur 2017, 84.

[60] Vida de Ignacio de Loyola, c. 8, 96, Mensajero-Sal Terrae, Bilbao-Santander 2021, 147.

[61] Духовні вправи, 54.

[62] Див. там само, 230 ss.

[63] XXIII Congregación General de la Compañía de Jesús, Decreto 46, 1: Institutum Societatis Iesu, 2, Florencia 1893, 511.

[64] En Él solo… la esperanza, Secretariado General del Apostolado de la Oración, Roma 1982, 180.

[65] Carta al Prepósito general de la Compañía de Jesús, Paray-le-Monial (5 жовтня 1986): L’Osservatore Romano, іспанською (19 жовтня 1986), ст. 4.

[66] Conferencias a los Misioneros. La pobreza, 55 (13 серпня 1655), en S. Vicente de Paúl, Obras completas, t. 11/3, Sígueme, Salamanca 1974, 156.

[67] Conferencias a las Hijas de la Caridad. Mortificación, correspondencia, comidas, salidas (Reglas comunes, arts. 24-27), 89 (9 грудня 1657), t. 9/2, 974.

[68] S. Daniel Comboni, Carta pastoral para la Consagración del Vicariato al Sagrado Corazón, El-Obeid (1 серпня 1873), en Escritos, 515 (485), 3324.

[69] Див. Homilía durante la Santa Misa de canonización (18 травня 2003): L’Osservatore Romano, іспанською (23 травня 2003), ст. 5.

[70] Енцикліка Dives in misericordia (30 листопада 1980), 13: AAS 72 (1980), 1219.

[71] Катехиза (20 червня 1979): L’Osservatore Romano, іспанською (24 червня 1979), ст. 3.

[72] Misioneros Combonianos del Corazón de Jesús, Regla de Vida. Constituciones y Directorio General, Roma 1988, 3.

[73] Religiosas del Sagrado Corazón de Jesús (Sociedad del Sagrado Corazón), Constituciones 1982, 7.

[74] Енцикліка Miserentissimus Redemptor (8 травня 1928), 10: AAS 20 (1928), 174.

[75] Коли практикується віра, спрямована до Христа, то душа має доступ не тільки до споминів, а до дійсності Його божественного життя (див. S. Tomás de Aquino, Summa Theologiae, II-II, q. 1, a. 2, ad 2; q. 4, a. 1).

[76] Пій XI, Енцикліка Miserentissimus Redemptor (8 травня 1928), 10: AAS 20 (1928), 174.

[77] Гомілія під час Літургії Великого Четверга (28 березня 2024): L’Osservatore Romano, іспанською (29 березня 2024), стт. 4-5.

[78] Св. Ігнатій Лойола, Духовні вправи, 203.

[79] Гомілія під час Літургії Великого Четверга (28 березня 2024): L’Osservatore Romano, іспанською (29 березня 2024), ст. 4.