PATRIS CORDE
переклав о. Олег Кривобочок ТІ
неофіційний переклад для особистого вжитку
АПОСТОЛЬСЬКИЙ ЛИСТ
СВЯТІШОГО ОТЦЯ ФРАНЦИСКА
З НАГОДИ 150 РІЧНИЦІ
ПРОГОЛОШЕННЯ СВЯТОГО ЙОСИФА
ПОКРОВИТЕЛЕМ ВСЕЛЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ
Батьківським серцем: так Йосиф полюбив Ісуса, якого чотири Євангелія називають «сином Йосифа»[1].
Два євангелісти, які про нього щось говорили, Матей і Лука, говорили мало, але достатньо, щоб зрозуміти, яким він був батьком і яку місію йому довірило Провидіння.
Знаємо, що він був скромним столяром (див. Мт. 13, 55), зарученим з Марією (див. Мт. 1, 18; Лк. 1, 27); «праведним чоловіком» (Мт. 1, 19), завжди готовим виконати Божу волю, виражену в Законі (див. Лк. 2, 22.27.39) і в чотирьох його снах (див. Мт. 1, 20; 2, 13.19.22). Після довгої і важкої подорожі з Назарета до Вифлеєма він бачив народження Месії в стайні, «бо не було їм місця в заїзді» (Лк. 2, 7). Був свідком поклоніння пастухів (див. Лк. 2, 8-20) і магів (див. Мт. 2, 1-12), які представляли відповідно народ Ізраїля і язичницькі народи.
Він сміливо прийняв обов’язки законного батька Ісуса, якому надав ім’я, об’явлене ангелом: «Ти даси йому ім’я Ісус, бо він спасе народ свій від гріхів їхніх» (Мт. 1, 21). Як відомо, у древніх народів дати ім’я якійсь особі чи назву якійсь речі означало отримати її у свою власність, як це робив Адам в Книзі Буття (див. 2, 19-20).
У храмі, через сорок днів після народження, Йосиф, разом із мамою, віддав Дитя Господові й з подивом почув пророцтво Симеона стосовно Ісуса і Марії (див. Лк. 2, 22-35). Аби захистити Ісуса від Ірода, жив у Єгипті як чужоземець (див. Мт. 2, 13-18). Після повернення до батьківщини приховувався в невеликому селищі Назарет, в Галілеї, звідки, як говорили, «пророк не приходить» і «нічого доброго не може бути» (див. Йо. 7, 52; 1, 46), далеко від Вифлеєма, свого рідного міста, і від Єрусалима, де був храм. Коли під час прощі до Єрусалима дванадцятирічний Ісус загубився, то вони з Марією з болем шукали Його і знайшли у храмі, де Він розмовляв із учителями Закону (див. Лк. 2, 41-50).
Після Марії, Матері Бога, в папських документах ніхто не займає стільки місця, як Йосиф, її обручник. Мої попередники поглибили послання кількох свідчень Євангелій, аби вирізнити його центральну роль в історії спасіння: блаженний Пій ІХ проголосив його «Покровителем Католицької Церкви»[2], достойний Пій ХІІ представив його як «Покровителя робітників»[3], а св. Йоан Павло ІІ – як «Опікуна Спасителя»[4]. Віруючі моляться до нього як до «Покровителя доброї смерті»[5].
І тому, з нагоди 150-ї річниці проголошення блаженним Пієм ІХ, 8 грудня 1870, Йосифа Патроном Католицької Церкви, я хотів би – як говорить Ісус, щоб «з повноти серця уста промовляли» (див. Мт. 12, 34) – поділитися з вами деякими власними роздумами про цю незвичайну особу, таку близьку нашій людській кондиції. Це прагнення зростало під час епідемії, коли в кризі, яка нас ударила, ми могли досвідчити, що «наше життя тчуть і підтримують звичайні люди, зазвичай забуті, які не з’являються ні на обкладинках газет і журналів, ні на великих сценах останніх шоу, але немає сумнівів, що сьогодні саме вони пишуть вирішальні сторінки нашої історії: лікарі, медичний персонал, працівники супермаркетів, прибиральниці, опікуни, водії, охоронці, волонтери, священники, богопосвячені особи й багато інших, які зрозуміли, що ніхто не спасеться сам. […] Скільки людей щодня показують терпеливість, випромінюють надію, намагаються не сіяти паніку, а передавати досвід співвідповідальності. Скільки батьків, матерів, дідусів, бабусь, учителів за посередництвом щоденних малих жестів показують нашим дітям, як протистояти кризі і проходити її, змінюючи звичаї, підносячи погляд і заохочуючи до молитви. Скільки людей моляться і жертвують у намірі загального добра»[6]. Кожний може знайти в св. Йосифові – який проходить непомітно, який постійно присутній, але тихо й приховано – заступника, помічника і провідника у важкі часи. Св. Йосиф нагадує нам, що всі ті, які непомітні або на «другій лінії», відіграють виняткову роль в історії спасіння. Вони заслуговують на слова визнання і вдячності.
- Улюблений батько
Велич св. Йосифа полягає в тому, що він був обручником Марії та батьком Ісуса. Св. Йоан Золотоустий говорить, що так він «увійшов у служіння загального плану спасіння»[7].
Св. Павло VI відмічає, що його батьківство виражалося в тому, що «його життя стало служінням, жертвою ради таїни втілення й пов’язаною з нею місією відкуплення; він використав свою легальну владу в Святій Родині для того, щоби скласти цілопальну жертву з себе самого, зі свого життя, зі своєї праці; він перетворив своє людське покликання до любові в надлюдську жертву з себе самого, зі свого серця й усіх своїх здатностей у служебну любов до Месії, народженого в його домі»[8].
Св. Йосиф, завдяки своїй ролі в історії спасіння, є батьком, якого християнський люд завжди любив, доказом цього є багато церков в усьому світі на його честь, багато релігійних закладів, братств і церковних груп, які надихаються його духовністю і носять його ім’я; упродовж століть на його честь створили різні набожества. Багато святих ревно почитали його культ, серед них – св. Тереза Авільська, яка взяла його своїм захисником і посередником, часто ввіряла себе йому й отримувала від нього всі благодаті, про які просила. Свята, натхненна своїм досвідом, заохочувала інших до цієї побожності[9].
Кожний молитовник містить якусь молитву до св. Йосифа. Особливими молитвами до нього моляться кожної середи й упродовж березня, який традиційно присвячений св. Йосифові[10].
Довіра люду до св. Йосифа підсумовується виразом “Ite ad Ioseph”, який походить із часів голоду в Єгипті, коли люди просили в фараона хліба, а він відповідав: «Ідіть до Йосифа та й чиніть, що він вам скаже!» (Бут. 41, 55). Йдеться про Йосифа, сина Якова, якого брати з заздрощів продали (див. Бут. 37, 11-28), і який – згідно з біблійним описом – став управителем Єгипту (див. Бут. 41, 41-44).
Як потомок Давида (див. Мт. 1, 16.20), з чийого коріння мав народитися Ісус, згідно з обітницею, яку Давид отримав від пророка Натана (див. 2 Сам. 7), і як обручник Марії з Назарета, св. Йосиф – це ланка, яка з’єднує Старий і Новий Завіти.
- Милосердний батько
Йосиф бачив, як Ісус з дня на день зростав «мудрістю, літами й ласкою в Бога та людей» (Лк. 2, 52). Як Господь робив із Ізраїлем, так і він «вчив його ходити, брав його за руки, був для нього як батько, який підносить дитину до своїх щік, схиляється над нею, аби нагодувати» (див. Ос. 11, 3-4).
Ісус бачив у Йосифа милосердя Бога: «Як батько милосердиться над синами, так милосердиться Господь над тими, що його бояться» (Пс. 103, 13).
У синагозі під час співу псалмів Йосиф, безумовно, постійно чув, що Бог Ізраїля – Бог милосердя[11], який добрий для кожного і «його милосердя перед усіма його ділами» (Пс. 145, 9).
Історія спасіння здійснюється «проти надії надіявшись» (Рим. 4, 18) через наші слабкості. Дуже часто вважаємо, що Бог покладається тільки на те, що в нас добре й переможне, але насправді більшість Його планів здійснюється через нашу слабкість і всупереч їй. І про це говорить св. Павло: «А щоб я не загордів надмірно висотою об’явлень, дано мені колючку в тіло, посланця сатани, щоб бив мене в обличчя, щоб я не зносився вгору. Я тричі благав Господа ради нього, щоб він від мене відступився, та він сказав мені: «Досить тобі моєї благодаті, бо моя сила виявляється в безсиллі»» (2 Кор. 12, 7-9).
Якщо це така перспектива економії спасіння, то мусимо навчитися приймати свою слабкість із глибоким милосердям[12].
Злий дух спокушає нас дивитися на свою слабкість із негативним осудом, у той час як Святий Дух милосердно витягує її на світло. Милосердя – це найкращий спосіб торкатися своїх слабких місць. Палець осудження, який вказує на інших, дуже часто є знаком нездатності прийняти свою слабкість і крихкість. Від обмов обвинувача нас врятує тільки милосердя (див. Одк. 12, 10). І тому важливо зустрітися з Милосердям Бога, особливо в Таїнстві примирення, де ми переживаємо правду і милосердя. Парадоксально, що навіть Злий може сказати нам правду, але тільки для того, щоб осудити нас. Але ми знаємо, що Правда, яка походить від Бога, нас не осуджує, але приймає, обнімає, підтримує, прощає. Правда завжди показує себе як милосердний Отець із притчі (див. Лк. 15, 11-32): виходить нам назустріч, повертає нам гідність, піднімає нас із колін, робить нам учту, бо «цей мій син був мертвий, і ожив, пропав був, і знайшовся» (в. 24).
Божа воля, історія, план здійснюється також і через неспокій Йосифа. У такий спосіб Йосиф нас учить, що вірити в Бога – це також вірити, що Він діє через наші страхи, крихкість і слабкість. Він нас учить, що посеред життєвих бур не треба боятися віддати Богові штурвал свого човна. Часом ми хочемо все контролювати, але Бог завжди дивиться ширше.
- Послушний батько
Як Бог об’явив Марії свій план спасіння, так само об’являв Йосифові свої плани через сни, які в Біблії, як і в усіх древніх народів, вважалися одним із способів об’явлення Божої волі[13].
Йосиф був дуже занепокоєний незрозумілою вагітністю Марії; не хотів «її ославити публічно»[14], але вирішив «тайкома її відпустити» (Мт. 1, 19). У першому сні ангел допоміг йому розв’язати цю дилему: «Не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа. Вона породить сина, і ти даси йому ім’я Ісус, бо він спасе народ свій від гріхів їхніх» (Мт. 1, 20-21). Він відповів відразу: «Прокинувшись від сну, Йосиф зробив, як звелів йому ангел Господній» (Мт. 1, 24). Завдяки послуху подолав цю драму і врятував Марію.
У другому сні ангел наказує Йосифові: «Устань, візьми дитятко і його матір, і втікай в Єгипет, і перебудь там, поки я тобі не скажу, бо Ірод розшукуватиме дитя, щоб його вбити» (Мт. 2, 13). Йосиф відразу послухав, не задумуючись над можливими труднощами: «Вставши Йосиф, узяв уночі дитятко та його матір і пішов у Єгипет, де перебув до смерти Ірода» (Мт. 2, 14-15).
У Єгипті Йосиф довірливо і терпеливо очікував обіцяного ангелом повідомлення, щоб повернутися до свого краю. І коли в третьому сні посланець Бога, після того як повідомив йому, що ті, які хотіли вбити дитину, вже повмирали, наказав йому встати, взяти дитя і його матір і повернутися в Ізраїль (див. Мт. 2, 19-20), він ще раз послухав, не вагаючись: «Устав він, узяв дитятко та його матір і прийшов в Ізраїльську землю» (Мт. 2, 21).
Але під час повернення, «почувши, що в Юдеї царює Архелай замість Ірода, батька свого, побоявся іти туди. Попереджений же вві сні, він пішов у галилейські сторони і, прибувши туди, оселився в місті, що зветься Назарет» (Мт. 2, 22-23).
Євангеліст Лука, зі свого боку, говорить, що Йосиф відбув довгу й важку подорож із Назарета до Вифлеєма, щоб виконати наказ кесаря Августа щодо перепису населення і зареєструватися в місці походження. І саме за таких обставин Ісус народився і був записаний в реєстрі Імперії – як і всі інші діти (див. Лк. 2, 1-7).
PATRIS CORDE 18
[1] Лк. 4, 22; Йо. 6, 42; див. Мт. 13, 55; Мр. 6, 3.
[2] Священна Конгрегація обрядів, Quemadmodum Deus (8 грудня 1870): ASS 6 (1870-71), 194.
[3] Див. Промова до християнської асоціації італійських робітників з нагоди урочистості св. Йосифа робітника (1 травня 1955): AAS 47 (1955), 406.
[4] Апостольська адгортація Redemptoris custos (15 серпня 1989): AAS 82 (1990), 5-34.
[5] Катехизм Католицької Церкви, 1014.
[6] Медитація під час пандемії (27 березня 2020): L’Osservatore Romano, іспанською 3 квітня 2020, ст. 3.
[7] In Matth. Hom, V, 3: PG 57, 58.
[8] Гомілія (19 березня 1966): Insegnamenti di Paolo VI, IV (1966), 110.
[9] Див. Книга життя, 6, 6-8.
[10] Кожного дня, вже понад сорок років, після Утрені я відмовляю молитву до св. Йосифа, взяту з книжки французьких набожеств ХІХ ст., укладеної Згромадженням Сестер Ісуса і Марії, яка виражає побожність, довіру і навіть виклик до св. Йосифа: «Славний патріарше, св. Йосифе, який маєш силу неможливе вчинити можливим, прийди мені на допомогу в ці хвилини неспокою й труднощів. Візьми під свою опіку важкі й трудні справи, які тобі ввіряю, щоби вони щасливо вирішилися. Мій улюблений Батьку, в тобі всі мої надії. Нехай не говорять, що кличу тебе даремно, і якщо ти міг усе зробити для Ісуса і Марії, то покажи мені, що твоя доброта така велика, як і твоя сила. Амінь».
[11] Див. Втор. 4, 31; Пс. 69, 17; 78, 38; 86, 5; 111, 4; 116, 5; Єр. 31, 20.
[12] Див. Апостольська адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 88, 288: AAS 105 (2013), 1057, 1136-1137.
[13] Див. Бут. 20, 3; 28, 12; 31, 11.24; 40, 8; 41,1-32; Чис. 12, 6; 1 Сам. 3, 3-10; Дан. 2; 4; Іова 33, 15.
[14] У таких випадках навіть каменували (див. Втор. 22, 20-21).
