https://www.vatican.va/content/leo-xiv/en/apost_exhortations/documents/20251004-dilexi-te.html

 

DILEXI TE

 

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

АПОСТОЛЬСЬКА АДГОРТАЦІЯ

Я ПОЛЮБИВ ТЕБЕ

СВЯТІШОГО ОТЦЯ ЛЕВА XIV

ДО ВСІХ ХРИСТИЯН

ПРО ЛЮБОВ ДО ВБОГИХ

 

ЗМІСТ

 

ПЕРША ГЛАВА: ДЕКІЛЬКА СУТТЄВИХ СЛІВ

ДРУГА ГЛАВА: БОГ ВИБИРАЄ ВБОГИХ

ТРЕТЯ ГЛАВА: ЦЕРКВА ДЛЯ ВБОГИХ

ЧЕТВЕРТА ГЛАВА: ІСТОРІЯ, ЯКА ПРОДОВЖУЄТЬСЯ

П’ЯТА ГЛАВА: ПОСТІЙНИЙ ВИКЛИК

 

  1. «Я ПОЛЮБИВ ТЕБЕ» (Одк. 3, 9). Так Господь промовляє до християнської спільноти, яка, на відміну від інших спільнот, не мала жодного впливу чи засобів, і тому над нею знущалися і її зневажали: «Бо малу маєш силу… спричиню їм, що прийдуть і поклоняться в ноги тобі» (Одк. 3, 8-9). Цей текст нагадує слова з кантика Марії: «Скинув могутніх з престолів, підняв угору смиренних; наситив благами голодних, багатих же відіслав з порожніми руками» (Лк. 1, 52-53).
  2. Ця декларація любові з Книги Одкровення відображає невичерпну таїну, над якою Папа Франциск розмірковував в Енцикліці Dilexit Nos про людську й божественну любов Серця Ісуса Христа. В ній ми бачимо, як Ісус ідентифікував себе «з найменшими» і як своєю любов’ю, якою полюбив до кінця, Він підтверджував гідність кожної людської істоти, особливо «слабких, зневажених, страждаючих»[1]. Споглядання любові Христа «допомагає нам бути уважнішими до страждань і потреб інших людей, дає нам силу брати участь у ділі спасіння як інструментах поширення Його любові»[2].
  3. З цієї причини, продовжуючи Енцикліку Dilexit Nos, Папа Франциск в останні місяці свого життя готував Апостольську Адгортацію Dilexi Te про турботу Церкви про бідних, в якій Христос ніби звертається до кожного з них, кажучи: «Бо малу маєш силу», але «Я полюбив тебе» (Одк. 3, 9). Я радий, що можу зробити цей документ своїм, додавши деякі роздуми, і опублікувати його на початку мого понтифікату, оскільки поділяю бажання мого улюбленого попередника, щоб усі християни усвідомили тісний зв’язок між любов’ю Христа та Його закликом піклуватися про бідних. Я також вважаю, що дуже важливо наголошувати на цій дорозі святості, щоб «у цьому заклику розпізнати Його в убогих і страждаючих об’являється само серце Христа, Його почуття і найглибші вибори, до яких спрямовуються усі святі»[3].

 

ПЕРША ГЛАВА

ДЕКІЛЬКА СУТТЄВИХ СЛІВ

 

  1. Учні Ісуса дорікали жінці, яка вилила Йому на голову дороге пахуче миро: «Навіщо таке марнотратство? Це можна б було дорого продати й – дати бідним!» Але Господь відповів: «Завжди бо бідних маєте з собою; мене ж не завжди маєте» (Мт. 26, 8-9, 11). Ця жінка побачила в Ісусі покірного та стражденного Месію, на якого могла вилити всю свою любов. Яку ж радість це пахуче миро мало принести Тому, на голову якого за кілька днів одягнуть корону з терня! Це був маленький жест, але той, хто страждає, знає, яке велике полегшення може принести навіть маленький жест. Ісус це розуміє й говорить своїм учням, що пам’ять про її вчинок буде довготривалою: «Де тільки буде проповідуватись ця Євангелія по всьому світі, оповідатиметься і про те, що вона зробила, їй на спомин» (Мт. 26, 13). Простота жесту цієї жінки говорить сама за себе. Жоден знак чуйності, навіть найменший, ніколи не забудеться, особливо якщо його проявляють стражденним, самотнім чи потребуючим, як це було з Господом у цю годину.
  2. Отож, любов до Господа єдина з любов’ю до вбогих. Ісус, який сказав нам: «Завжди бо бідних маєте з собою» (Мт. 26, 11), також обіцяє своїм учням: «Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20). Водночас ми думаємо про його слова: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 40). Це сфера не людської доброти, а об’явлення: контакт з найменшими й слабкими – це фундаментальний спосіб зустрічі з Господом історії. Він продовжує говорити до нас через убогих.

 

Святий Франциск

 

  1. Папа Франциск, пояснюючи вибір свого папського імені, згадав, що після конклаву його товариш, кардинал, поцілував його і сказав: «Не забувай про вбогих!»[4] Так само керівники Церкви зверталися до св. Павла, коли він вирушив до Єрусалима, щоб підтвердити свою місію (див. Гал. 2, 1-10). Пройшли роки, і апостол міг ствердити: «Що я власне і намагався робити» (Гал. 2, 10). Турбота про бідних – це також був вибір св. Франциска з Ассізі: в особі прокаженого Христос сам обійняв Франциска та змінив його життя. Навіть сьогодні св. Франциск, Бідачина з Ассізі, продовжує нас надихати своїм життям.
  2. Вісім століть тому св. Франциск дав поштовх до євангельського оновлення християн та суспільства свого часу. Багатого і впевненого у собі молодого Франциска вразив і навернув безпосередній контакт з бідними та виключеними із суспільства людьми. Його життя продовжує зворушувати уми й серця віруючих і невіруючих людей. Він «змінив історію»[5]. Наступний крок на цьому шляху зробив ІІ Ватиканський Собор, як зазначив св. Павло VI, коли сказав, що «давня притча про милосердного самарянина була парадигмою для духовності Собору»[6]. Я переконаний, що пріоритетний вибір на користь бідних є джерелом надзвичайного оновлення як Церкви, так і суспільства, якщо ми лише зможемо звільнитися від нашого егоцентризму та почути їхній крик.

 

Волання убогих

 

  1. Уривок зі Святого Письма, в якому Бог являється Мойсею в неопалимій купині, може бути постійною відправною точкою для цих зусиль: «Бачу я, бачу бідування народу мого, що в Єгипті, і чую голосіння, що його спричинюють доглядачі. О, я знаю біль його! Тому я й зійшов рятувати його… Іди ж, оце пошлю тебе» (Вих. 3, 7-8, 10)[7]. У такий спосіб Бог проявляє турботу про бідних: «Закликали тоді сини Ізраїля до Господа, й Господь дав їм спасителя» (Суд. 3, 15). Чуючи волання бідних, ми запрошені увійти в серце Бога, який завжди піклується про потреби своїх дітей, особливо найнужденніших. Якщо залишатимемося глухими на це волання, то вбогі волатимуть до Господа проти нас, провина впаде на нас (див. Втор. 15, 9) і ми віддалимося від серця Бога.
  2. Стан бідних – це волання, яке в історії людства постійно кидає виклик нашому життю, суспільству, політичним і економічним системам, і, що не менш важливо, Церкві. На зранених обличчях бідних ми бачимо страждання невинних і, отже, страждання самого Христа. Водночас може нам слід точніше говорити про різні обличчя бідних і про різну бідність, бо це багатогранне явище. Насправді існує багато видів бідності: бідність тих, хто не має матеріальних засобів до життя, бідність тих, хто соціально маргіналізований і не має засобів для вираження своєї гідності та здатностей, моральна та духовна бідність, культурна бідність, бідність тих, хто персонально чи соціально слабкий чи крихкий, бідність тих, хто не має прав, житла, свободи.
  3. У цьому сенсі можна сказати, що зобов’язання на користь убогих та усунення соціальних і структурних причин бідності стали важливими в останні десятиліття, але цього недостатньо. Це також відбувається тому, що наші суспільства часто надають перевагу критеріям орієнтації життя та політики, які позначені численними нерівностями. Як наслідок, до старих форм бідності, які ми усвідомили та з якими намагаємося боротися, додаються нові, іноді більш витончені та небезпечні. З цієї точки зору слід радіти, що для ООН викорінення бідності – це одна з найбільших цілей тисячоліття.
  4. Конкретна праця на користь бідних повинна також супроводжуватися зміною ментальності, яка може впливати на культурне життя. Ілюзія щастя, народжена комфортним життям, підштовхує багатьох людей до візії життя, зосередженого на накопиченні багатства та соціальному успіху будь-якою ціною, навіть за рахунок інших і шляхом використання несправедливих соціальних ідеалів та політико-економічних систем, які служать найсильнішим. Отож, у світі, де кількість бідних збільшується, ми бачимо, як це не парадоксально, зростання заможної еліти, яка живе в бульбашці комфорту та розкоші, майже в іншому світі, ніж звичайні люди. Це означає, що досі існує культура, іноді добре замаскована, яка відкидає інших, навіть не усвідомлюючи цього, і байдужа до того, що мільйони людей помирають від голоду або живуть в умовах, непридатних для людського існування. Кілька років тому світлина мертвої дитини на середземноморському пляжі викликала велике обурення; на жаль, окрім короткочасних обурень, подібні події стають дедалі менш актуальними й другорядними новинами.
  5. Ми не повинні відвертатися від бідності. Нас дуже непокоїть серйозний стан, у якому опинилося багато людей через брак їжі та води. Нас також непокоїть зростання кількості бідних у багатих країнах. У Європі щораз більше сімей ледве зводять кінці з кінцями. Загалом ми спостерігаємо зростання різних видів бідності, яка вже не єдина і однорідна реальність, а включає численні форми економічного та соціального зубожіння, що відображає поширення нерівності навіть у відносно багатих країнах. Потрібно пам’ятати, що «подвійно нещасні жінки, які страждають, усунені з суспільства, піддані зневагам і насильству, бо часто для захисту своїх прав вони мають менше можливостей. Незважаючи на це, також і серед них бачимо тих, які постійно з дивовижним щоденним героїзм захищають свої ранимі родини й опікуються ними»[8]. Хоча в деяких країнах ми бачимо значні зміни, але «структура суспільств у всьому світі ще далека від того, щоб ясно відображати, що жінки мають таку саму гідність і права, як і мужчини. Слова говорять одне, а рішення і дійсність – зовсім інше»[9], особливо, якщо враховувати кількість справді убогих жінок.

 

Ідеологічні упередження

 

  1. Якщо не дивитися на факти, які часом «інтерпретують» так, щоби переконати нас, що ситуація вбогих не така важка, загальна дійсність очевидна: «Є правила економіки, корисні для зростання, але не для інтегрального розвитку людини. Зростає добробут, але також і нерівність, що веде до «виникнення нових видів бідності». Коли говоримо, що сучасний світ зменшив бідність, то оцінюємо це мірками минулих епох, які неможливо накласти на актуальну дійсність. Бо в минулі часи, до прикладу, відсутність електрики не вважалася критерієм бідності й причиною важких переживань. Бідність завжди слід аналізувати й розуміти в контексті реальних можливостей конкретного моменту історії»[10]. Якщо не брати до уваги конкретні ситуації та обставини, у документі Європейського Співтовариства 1984 року було зазначено, що «під «бідними» слід розуміти осіб, сім’ї та групи осіб, ресурси яких (матеріальні, культурні та соціальні) настільки обмежені, що це виключає їх із мінімально прийнятного рівня життя в державах-членах їхнього проживання»[11]. Але якщо ми визнаємо, що всі люди мають однакову гідність, незалежно від місця їхнього народження, то не можна ігнорувати величезні відмінності, що існують між країнами та регіонами.
  2. Бідними не стають випадково чи внаслідок сліпої й жорстокої долі. Також більшість убогих людей не вибирала бідність. Однак є й ті, які це стверджують, тим самим демонструючи власну сліпоту та жорстокість. Звичайно, серед бідних є й ті, які не хочуть працювати, можливо тому, що їхні предки, які працювали все життя, померли бідними. Але є багато чоловіків і жінок, які працюють від світанку до вечора, можливо, збираючи макулатуру чи щось подібне, хоча й знають, що їхня наполеглива праця допоможе їм лише зводити кінці з кінцями, але ніколи по-справжньому не покращить їхнє життя. Також не можна стверджувати, що більшість бідних є бідними тому, що вони «не заслуговують» на щось краще, як стверджує хибна доктрина меритократії, яка вважає «гідними» лише успішних.
  3. Християни також неодноразово піддавалися світським ідеологіям або політичним та економічним підходам, які призводять до грубих узагальнень та помилкових висновків. Той факт, що дехто відкидає або висміює благодійну діяльність, ніби це одержимість небагатьох, а не палке серце місії Церкви, переконує мене в необхідності повернутися та перечитати Євангеліє, щоб не ризикувати замінити його мудрістю цього світу. Бідних не можна нехтувати, якщо ми хочемо залишатися у великій течії життя Церкви, яка має своє джерело в Євангелії та приносить плоди в кожному часі та місці.

 

ДРУГА ГЛАВА

БОГ ВИБИРАЄ ВБОГИХ

 

Вибір убогих

 

  1. Бог – це милосердна любов, і Його задум любові, який розгортається і здійснюється в історії, полягає у Його зішесті й визволенні нас із рабства, страху, гріха і влади смерті. Споглядаючи стан людства милосердним поглядом і серцем, наповненим любов’ю, Він звернувся до своїх створінь і опікувався їхньою бідністю. Щоби розділити наші обмеження і слабкість, Він став убогим і взяв людське тіло. Ми пізнали Його як маленьку дитину в яслах і в найбільшому приниженні на хресті, де Він розділив нашу радикальну вбогість, тобто смерть. Тому легко зрозуміти, чому ми також можемо по-богословському говорити про пріоритетний вибір Бога на користь бідних. Цей вираз виник у контексті Латиноамериканського континенту, зокрема на Асамблеї в Пуеблі, але його добре інтегрували у наступні вчення Церкви[12]. Ця «пріоритетність» не означає виключення чи дискримінацію інших груп, що для Бога було би неможливим. Це повинно підкреслити дії Бога, зумовлені співчуттям до бідності та слабкості всього людства. Бажаючи започаткувати царство справедливості, братерства та солідарності, Бог у своєму серці має особливе місце для дискримінованих та гноблених і просить нас, Свою Церкву, зробити рішучий і радикальний вибір на користь найслабших.
  2. У цій перспективі ми можемо зрозуміти багато сторінок Старого Завіту, на яких Бог представлений як товариш і визволитель бідних, який чує крик бідних і втручається, щоб визволити їх (див. Пс. 34, 7). Бог, прибіжище бідних, викриває через пророків, зокрема Амоса та Ісаю, злочини, скоєні проти найслабших, і закликає Ізраїль відновити своє поклоніння зсередини, бо не можна молитися та приносити жертви, одночасно гноблячи найслабших та найбідніших. Святе Письмо з перших сторінок яскраво показує Божу любов через захист слабких і вбогих, так що можна говорити про особливу прихильність до них Бога. «У серці Бога є упривілейоване місце для вбогих… Вся дорога нашого відкуплення позначена присутністю вбогих»[13].

 

Ісус, убогий Месія

 

  1. Старозавітна історія Божої пріоритетної любові до бідних та Його готовність почути їхній крик, про яку я коротко згадував, здійснюється в Ісусі з Назарета[14]. У Втіленні Він «применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини» (Фил. 2, 7), і в такому виді Ісус приніс нас спасіння. Його вбогість була радикальною, ґрунтувалася на місії, яка повністю об’являла Божу любов до нас (див. Йо. 1, 18; 1 Йо. 4, 9). Св. Павло в своїй манері коротко синтезує: «Ви ж знаєте ласку Господа нашого Ісуса Христа, що задля вас став бідним, бувши багатим, щоб ви його вбожеством розбагатіли» (2 Кор. 8, 9).
  2. Євангеліє показує, що вбогість позначала всі аспекти життя Ісуса. З моменту свого приходу у світ Ісус зазнав болю відкинення. Євангеліст Лука розповідає, як Йосип і Марія, яка вже мала родити, прибули до Віфлеєму, а потім з болем додає, що «не було їм місця в заїзді» (Лк. 2, 7). Ісус народився у скромних умовах, його поклали в ясла, щоби Його врятувати, батьки втікають до Єгипту (див. Мт. 2, 13-15). На початку свого публічного служіння, після того, як Ісус у синагозі Назарета проголосив, що в ньому здійснився рік благодаті, який принесе радість бідним, Його вигнали з міста (див. Лк. 4, 14-30). Ісус помер як ізгой, Його вивели з Єрусалима і розіп’яли (див. Мр. 15, 22). Саме так найкраще описують бідність Ісуса: він пережив те саме виключення, яке є долею бідних, ізгоїв суспільства. Ісус – це об’явлення цього privilegium pauperum (привілею бідних). Він представив себе світові не лише як бідний Месія, але й як Месія бідних і для бідних.
  3. Існують деякі натяки на соціальний статус Ісуса. Передусім Він працював ремісником чи теслею, téktōn (див. Мр. 6, 3). Ці люди заробляли на життя ручною працею. Вони не володіли землею, тому вважалися гіршими за селян. Коли Йосип і Марія принесли маленького Ісуса до храму, то пожертвували пару горлиць або двоє голубенят (див. Лк. 2, 22-24), що, згідно з приписами Книги Левіт (див. 12, 8), було жертвою бідних людей. Важливим євангельським епізодом є розповідь про те, що Ісус разом зі своїми учнями збирав на полі колоски для їжі (див. Мр. 2, 23-28). Закон дозволяв це робити тільки вбогим людям. Сам Ісус говорить про себе: «Лисиці мають нори й птиці небесні – гнізда, а Син Чоловічий не має де голову прихилити» (Мт. 8, 20; Лк. 9, 58). Ісус – мандрівний учитель, бідність і нестабільність якого – це риси зв’язку з Отцем. Ці риси – це вимоги до тих, хто хоче стати його учнем. Отож, відмова від матеріальних благ і забезпечень цього світу – це видимий знак довіри до Бога і його провидіння.
  4. На початку свого публічного служіння Ісус з’явився в синагозі Назарета, читаючи сувій пророка Ісаї та застосовуючи слова пророка до себе: «Господній Дух на мені, бо він мене помазав. Послав мене нести Добру Новину бідним» (Лк. 4, 18; див. Іс. 61, 1). У такий спосіб Він об’являє Себе як Той, Хто приходить в історії тут і зараз, щоб дати нам люблячого Бога, який, перш за все, визволяє в’язнів зла, слабких і бідних. Знаки, що супроводжують проповідь Ісуса, – це прояви любові та співчуття, з якими Бог дивиться на хворих, бідних та грішних, яких суспільство і навіть віруючі люди відкинули через їхній стан. Він повертає зір сліпим, зціляє прокажених, воскрешає померлих і проголошує добру новину вбогим: Бог близько, Бог вас любить (див. Лк. 7, 22). Це пояснює, чому Він проголошує: «Блаженні вбогі, – бо ваше Царство Боже» (Лк. 6, 20). Бог показує свою прихильність убогим, бо передусім саме їм говорить про надію і визволення. Тому ніхто, навіть убогий чи слабкий, не може почуватися покинутим. А Церква, якщо хоче бути Церквою Христа, повинна бути Церквою Блаженств, мати місце для найменших, бути вбогою разом із убогими, бути місцем, де вбогі мають упривілейоване місце (див. Як. 2, 2-4).
  5. Нужденні та хворі, які не мали найнеобхіднішого для життя, часто були змушені просити милостиню. До цього додавався тягар соціального сорому через переконання, що хвороба і бідність пов’язані з особистими гріхами. Ісус рішуче боровся з такою ментальністю і стверджував, що Бог «велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних» (Мт. 5, 45). Він повністю заперечував таке розуміння, як це видно із закінчення притчі про багача і Лазаря: «Згадай, мій сину, що ти одержав твої блага за життя свого, так само, як і Лазар свої лиха. Отже, тепер він тішиться тут, а ти мучишся» (Лк. 16, 25).
  6. Стає очевидним, що «з нашої віри в убогого Христа, який завжди був з убогими і виключеними з суспільства, випливає турбота про інтегральний розвиток найбільш знедолених»[15]. Я часто дивуюся, чому багато людей вважають, що можуть нехтувати бідними, незважаючи на ясне вчення Святого Письма. Ми ще продовжимо роздумувати над тим, що Святе Письмо говорить про наші стосунки з бідними та про їхнє важливе місце в Божому Люді.

 

Милосердя до вбогих у Біблії

 

  1. Апостол Йоан пише: «Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить» (1 Йо. 4, 20). Так само Ісус, відповідаючи на запитання книжника, цитує дві давні заповіді: «Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю» (Втор. 6, 5), і «Любитимеш ближнього твого, як самого себе» (Лев. 19, 18), об’єднуючи їх в одну заповідь. Євангеліст Марко так подає відповідь Ісуса: «Перша – Слухай Ізраїлю! Наш Господь Бог – Господь Єдиний, і будеш любити Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією душею твоєю, всією думкою твоєю й усією силою твоєю. А друга: Будеш любити ближнього твого, як себе самого» (12, 29-31).
  2. Книга Левіт вчить любити свого ближнього, а інші тексти вчать шанувати, якщо не любити, своїх ворогів: «Коли натрапиш на вола ворога твого чи осла його, що заблукав, мусиш завести його до нього. Коли побачиш осла ненависника твого, що лежить під тягарем, гляди, не покидай його, а поможи йому піднести його» (Вих. 23, 4-5). Тут ми бачимо внутрішню цінність поваги до інших людей: допомагати в біді кожному, навіть ворогові.
  3. Вчення Ісуса про першість любові до Бога ясно доповнюється наполяганням на тому, що неможливо любити Бога, не поширюючи свою любов на бідних. Апостол Йоан свідчить, що любов до ближнього – це відчутний доказ автентичної любові до Бога: «Бога ніхто ніколи не бачив. Коли ми любимо один одного, то Бог у нас перебуває, і його любов у нас досконала… Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому» (1 Йо. 4, 12, 16). Ці дві любові різні, але нероздільні. Навіть у випадках, коли немає прямого посилання на Бога, сам Господь навчає, що кожний акт любові до ближнього є певним чином відображенням божественної любові: «Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 40).
  4. З цієї причини діла милосердя рекомендуються як знак автентичності культу, який, прославляючи Бога, повинен відкрити нас на трансформацію, яку Святий Дух може здійснити в нас, щоб ми могли стати образом Христа та Його милосердя до найслабших. У цьому сенсі наші стосунки з Господом в культі також мають на меті звільнити нас від ризику жити згідно з логікою розрахунку та егоїзму. Ми повинні відкриватися до безкорисливості, яка притаманна тим, які люблять одне одного і тому все в них спільне. В цьому відношенні Ісус радить: «Коли справляєш обід або вечерю, не клич твоїх друзів, ні твоїх братів, ані твоїх родичів, ані сусідів багатих, щоб часом і вони також тебе не запросили й не було тобі відплати; але як справляєш бенкет, заклич убогих, калік, кривих, сліпих. І ти будеш щасливий, тому що вони не мають, чим тобі відплатити» (Лк. 14, 12-14).
  5. Заклик Господа бути милосердними до бідних досягає кульмінації у великій притчі про Страшний суд (див. Мт. 25, 31-46), яка може бути живою ілюстрацією Блаженства милосердних. У цій притчі Ісус пропонує ключ до нашої самореалізації, бо «якщо шукаємо цю святість, так приємну в очах Бога, то саме в цьому тексті знаходимо правила поведінки, на основі яких нас будуть судити»[16]. Ясні та переконливі слова Євангелія слід втілювати «„sine glossa”, тобто без коментувань, мудрувань і виправдовувань, які позбавляють ці вимоги сили. Господь сказав нам дуже ясно, що святість не можна зрозуміти й жити нею без цих Його вимог»[17].
  6. У ранній християнській спільноті акти милосердя здійснювалися не на основі попередніх аналізів чи планування, а наслідуючи приклад Ісуса, представлений у Євангелію. Послання апостола Якова детально розглядає проблему стосунків між багатими та бідними і ставить віруючим два запитання для перевірки автентичності їхньої віри: «Яка користь, мої брати, коли хтось каже, що має віру, але діл не має? Чи може його спасти віра? Коли брат або сестра будуть нагі й позбавлені засобів щоденного прожитку, і хто-небудь з вас до них скаже: «Йдіть собі з миром, грійтеся та годуйтесь», і не дасть їм потрібного для тіла, то що це допоможе? Так само й віра, коли діл не має, мертва сама в собі» (2, 14-17).
  7. Яків продовжує: «Золото ваше та срібло поіржавіло, а їхня іржа буде проти вас свідчити й поїсть, наче вогонь, ваше тіло. Ви назбирали собі скарбів за останніх днів. Ось затримана вами платня робітникам, що жали ваші ниви, кричить, і голосіння женців дійшло до Господа сил. Ви на землі розкошували та жили у розпусті, наситилися досхочу за дня різанини» (5, 3-5). Це потужні слова, навіть якщо б ми не хотіли їх чути! Подібний заклик ми знаходимо в Першому Посланні Йоана: «Коли хтось має достатки цього світу і бачить брата свого в нестачі й замикає перед ним своє серце, то як любов Божа може перебувати в ньому?» (3, 17).
  8. Послання Божого слова «таке ясне, безпосереднє, просте і вимовне, що жодна церковна герменевтика не має права його релятивізувати. Роздуми Церкви над цими текстами не повинні затирати або ослабляти їхнє заохочувальне значення, а допомагати прийняти їх відважно і ревно. Навіщо ускладнювати те, що є таким простим? Понятійні апарати існують для того, щоб полегшити контакт з дійсністю, яку намагаються пояснити, а не для того, щоб віддалитися від неї»[18].
  9. Справді, ми знаходимо ясний церковний приклад розподілу благ та турботи про бідних у повсякденному житті першої християнської спільноти. Можемо згадати, як вирішили питання щоденної роздачі милостині вдовам (див. Ді. 6, 1-6). Це було нелегко, ще й тому, що деякі з цих вдів були чужоземками, тому ними нехтували. Цей епізод з Діянь Апостолів показує незадоволення з боку елліністів – євреїв, які прийняли грецьку культуру. Апостоли відповідають не абстрактно, а ставлять в центр любов до всіх, реорганізують допомогу вдовам, просять спільноту шукати мудрих і шанованих людей, яким вони могли б довірити розподіл їжі, поки самі займаються проповідуванням Слова.
  10. Коли Павло прибув до Єрусалима, щоби порадитися з апостолами, «чи, бува, не дарма труджуся чи трудився» (Гал. 2, 2), то його просили не забувати про бідних (див. Гал. 2, 10). Тому він організовував збір грошей для допомоги бідним спільнотам. Павло пояснює, чому це робить: «Бог любить того, хто дає радо» (2 Кор. 9, 7). Боже слово нагадує тим, хто зазвичай не схильний до харитативних та безкорисливих вчинків, що щедрість до бідних насправді приносить користь тим, хто її практикує: Бог їх любить в особливий спосіб. В Біблії є багато обітниць тим, хто щедро дає іншим: «Хто чинить бідному добро, той Господеві позичає, і він йому відплатить за його добродійство» (Прип. 19, 17). «Дайте, то й вам дасться… Якою бо мірою ви міряєте, такою й вам відміряють» (Лк. 6, 38). «Тоді світло твоє засяє, як зірниця, загоїться негайно твоя рана» (Іс. 58, 8). Ранні християни в цьому не сумнівалися.
  11. Життя перших церковних спільнот, описане на сторінках Біблії та передане нам як об’явлене Боже слово, дане нам як приклад для наслідування і як свідчення віри, що діє через любов та буде постійним натхненням для майбутніх поколінь. Упродовж століть ці сторінки Біблії збуджували серця християн до любові та здійснення справ милосердя, які, подібно до родючого насіння, ніколи не перестають приносити щедрий урожай.

 

ТРЕТЯ ГЛАВА

ЦЕРКВА ДЛЯ ВБОГИХ

 

  1. Через три дні після свого обрання мій попередник висловив представникам засобів масової інформації бажання, щоб у Церкві турбота про бідних та увага до них були виражені ясніше: «Як би я хотів Церкву бідну і для бідних!»[19]
  2. Це прагнення відображає розуміння, що Церква «вбачає в убогих і стражденних образ свого убогого і стражденного Засновника»[20]. Оскільки Церква покликана ототожнювати себе з найменшими, то в ній «жодні сумніви та інтерпретації не можуть послабили це дуже ясне послання… Необхідно заявити без усяких викрутасів, що наша віра нероздільно з’єднана з убогими»[21]. На цю тему маємо багато свідчень учнів Христа упродовж двох тисячоліть історії»[22].

 

Справжні скарби Церкви

 

  1. Св. Павло розповідає, що серед вірних молодої християнської спільноти було «не багато мудрих тілом, не багато сильних, не багато благородних» (1 Кор. 1, 26). Однак, незважаючи на свою бідність, ранні християни чітко усвідомлювали необхідність піклуватися про найбільш нужденних. Вже на початку християнства апостоли поклали руки на сімох чоловіків, обраних із спільноти. Вони частково інтегрували їх у свою місію, встановивши їх для служіння – грецькою diakonía – найбіднішим (див. Ді. 6, 1-5). Важливо, що першим учнем, який свідчив про свою віру в Христа і віддав за це своє життя, був Степан, який належав до цієї групи. У ньому об’єдналися турбота про бідних і мучеництво.
  2. Майже через два століття інший диякон, св. Лаврентій, продемонструє свою вірність Ісусові Христові в подібний спосіб, поєднуючи мучеництво зі служінням бідним[23]. Св. Амвросій пише, що Лаврентія, диякона у Римі під час понтифікату Папи Сикста ІІ, римська влада змусила віддати скарби Церкви. «Наступного дня він привів убогих. Відповідаючи на запитання – де обіцяні скарби, він вказав на убогих: „Ось скарби Церкви”»[24]. Розповідаючи цю історію, Амвросій запитує: «Які Ісус має скарби, цінніші за ті, в яких Він любить себе показувати?»[25] І пам’ятаючи, що служителі Церкви ніколи не повинні нехтувати бідними, і тим більше – накопичувати блага для власної користі, він каже: «Це завдання потрібно виконувати зі щирою вірою та мудрою розсудливістю. Звичайно, якщо хтось отримує з цього особисту вигоду, то чинить злочин; але якщо він роздає виручені кошти бідним або викуповує в’язня, то чинить діло милосердя»[26].

 

Отці Церкви і вбогі

 

  1. З перших століть Отці Церкви бачили в бідних привілейовану дорогу до Бога, особливу дорогу до зустрічі з Ним. Милосердя до нужденних вважалося не лише моральною чеснотою, але й конкретним вираженням віри у втілене Слово. Спільнота вірних, за підтримки Святого Духа, перебувала біля вбогих, вважаючи їх не «додатком», а суттєвою частиною живого тіла Христа. До прикладу, св. Ігнатій Антіохійський, йдучи на смерть, закликав вірних Смірни не нехтувати обов’язком здійснювати діла милосердя для найбільш нужденних і не поводитися як ті, хто противиться Богові. «Але подумайте про тих, хто має іншу думку про благодать Христа, яка прийшла до нас, як вони противляться Божій волі. Вони нехтують любов’ю, вдовами, сиротами, пригнобленими, невільниками, вільними, голодними, спраглими»[27]. Єпископ Смірни Полікарп прямо заявив, що служителі Церкви повинні піклуватися бідними: «І нехай священники будуть співчутливими та милосердними до всіх, повертають заблудлих, відвідують хворих, не нехтують вдовами, сиротами чи бідними, але завжди „дбають про те, що личить Богу і людям”»[28]. З цих двох свідчень ми бачимо, що Церква постає як мати бідних, місце гостинності та справедливості.
  2. Св. Юстин, зі свого боку, своєю Першою Апологією звернувся до імператора Адріана, Сенату та народу Рима і пояснив, що християни приносять усе, що можуть, нужденним, бо вважають їх братами та сестрами у Христі. Пишучи про зібрання вірних на молитві в перший день тижня, він наголосив, що в серці християнської літургії поклоніння Богові неможливо відділити від турботи про бідних. Тому в певний момент богослужіння «заможні та охочі дають те, що хочуть; зібране віддають головуючому, який опікується сиротами, вдовами, хворими, потребуючими, в’язнями, чужинцями, тобто всіма, кому потрібна допомога»[29]. Це показує, що рання Церква віру не відділяла від соціальної діяльності, віра без конкретних учинків вважалася мертвою – як навчав апостол Яків (див. 2, 17).

 

Святий Йоан Золотоустий

 

  1. Серед східних Отців Церкви, мабуть, найпалкішим проповідником соціальної справедливості був св. Йоан Золотоустий, архієпископ Константинополя на переломі IV і V століть. В гоміліях він заохочував вірних розпізнавати Христа в нужденних: «Хочеш почитати Тіло Христа? Не допусти, щоби його зневажали в його членах – бідних, які не мають у що вдягнутися. Не вдягайте Христове тіло тут, у церкві, у шовкові шати, тоді як зовні нехтуєте ним, коли воно страждає від холоду та наготи… [Тіло Христа на вівтарі] потребує не шат, а чистих душ; тоді як тіла зовні потребують великої опіки. Давайте вчитися думати про Христа і шанувати Його так, як Він цього хоче. Бо найприємніший спосіб, у який ми можемо когось вшанувати, – це той, який він сам бажає, а не той, який ми самі вважаємо… Тож і ти шануй Його так, як Він наказав, і нехай бідні користуються твоїми багатствами. Богові потрібний не золотий посуд, а золоті душі»[30]. Стверджуючи з кришталевою ясністю, що якщо вірні не зустрінуть Христа в бідних, які стоять біля дверей, то не зможуть поклонятися Йому навіть біля вівтаря, він продовжує: «Яка користь Христові від того, що Його жертовник наповнений золотим посудом, коли Він сам вмирає з голоду в бідній людині? Спочатку нагодуй голодного, а з того, що залишиться, прикрась Його вівтар»[31]. Отож, він вважав Євхаристію сакраментальним вираженням милосердя і справедливості, які їй передують і її супроводжують. Милосердя і справедливість повинні увіковічнити Євхаристію через любов і увагу до бідних.
  2. Отож, милосердя – це не щось другорядне, а умова справжнього поклоніння. Золотоустий рішуче засуджував надмірне благополуччя, поєднане з байдужістю до бідних. Турбота про бідних – це не просто соціальна вимога, а умова спасіння, яка осуджує несправедливе збагачення. «Дуже холодно, а бідолашна людина лежить у лахмітті, помирає, замерзає, тремтить, з таким виглядом та одягом, що має вас зворушити. Ти ж, червоний і п’яний, проходиш повз нього. І як ти можеш сподіватися, що Бог відверне від тебе нещастя?… Ви часто прикрашаєте мерців, яким почесті вже байдужі, різнокольоровими й дорогими шатами. І водночас зневажаєте того, хто відчуває біль, кого розривають на шматки, катують, мучать голодом і холодом»[32]. Глибоке відчуття соціальної справедливості спонукає його стверджувати, що «не давати бідним милостині – це обкрадати їх і обманювати, бо те, що ми маємо, належить їм»[33].

 

Святий Августин

 

  1. Духівником Августина був св. Амвросій, який наполягав на етичних вимогах ділитися добром: «Ти даєш бідним не своє, а їхнє. Чому ти привласнив те, що було дано для спільного користування?»[34] Для єпископа Мілана милостиня – це відновлення справедливості, а не жест патерналізму. У його проповіді милосердя набуває пророчого характеру: він засуджує структури накопичення і підтверджує сопричастя як покликання Церкви.
  2. Святий єпископ Гіппона, сформований цією традицією, навчав про преференційну любов до бідних. Чутливий душпастир і дуже проникливий богослов, він розуміє, що справжнє еклезіальне сопричастя виражається також у сопричасті матеріальних благ. У коментарях до псалмів він нагадує, що справжні християни не нехтують любов’ю до найбільш потребуючих: «Спостерігаючи за своїми братами та сестрами, ви знаєте, чи вони в нужді. Але якщо Христос живе у вас, будьте милосердними й до чужинців»[35]. Отже, цей обмін матеріальним добром випливає з богословської любові та його остаточна мета – любов до Христа. Для Августина бідний – це не лише особа, якій слід допомагати, але й сакраментальна присутність Господа.
  3. Учитель Благодаті вважав турботу про бідних конкретним доказом щирої віри. Той, хто каже, що любить Бога, але не співчуває нужденним, бреше (див. 1 Йо. 4, 20). Коментуючи зустріч Ісуса з багатим юнаком і «скарб на небі», зарезервований для тих, хто допомагає бідним (див. Мт. 19, 21), Августин вкладає в уста Господа ці слова: «Я отримав землю – я дам небо; я отримав матеріальне добро – я дам вічне добро; я отримав хліб – я дам життя… Мене приймали вдома – я дам дім; мене відвідували, коли я був хворий – я дам здоров’я; мене відвідували в тюрмі – я дам свободу. Хліб, який ви даєте моїм убогим, закінчується, але хліб, який я даю, не тільки насичує, але ніколи не закінчиться»[36]. Всемогутнього не можна перевершити у щедрості до тих, які допомагають найнужденнішим: чим більша любов до бідних, тим більша нагорода від Бога.
  4. Ця христоцентрична та глибоко еклезіальна перспектива спонукає нас стверджувати, що пожертви, народжені з любові, не лише полегшують життя брата чи сестри, але й очищають серце дарувальника, якщо він готовий змінитися. Псевдо-Августин говорить: «Милостиня може стирати минулі гріхи, якщо ви змінили своє життя»[37]. Це звичайна дорога навернення для тих, хто наслідує Христа неподільним серцем.
  5. У Церкві, яка впізнає в бідних обличчя Христа, а в матеріальному добрі – знаряддя милосердя, думка Августина залишається вказівним світлом. Сьогодні вірність вченню Августина вимагає не лише вивчати його твори, а й бути готовими почути його заклик до радикального навернення, що неодмінно включає служіння милосердю.
  6. Багато інших Отців Церкви на Сході й Заході говорили про пріоритетність уваги до бідних у житті й місії кожного християнина. З цієї точки зору можна підсумувати, що патристичне богослов’я було практичним, прагнуло Церкви бідної та для бідних, нагадуючи, що Євангеліє проголошується вірно лише тоді, коли спонукає нас торкнутися тіла найменшого серед нас, і

 

Турбота про хворих

 

  1. Християнське співчуття в особливий спосіб проявилося в турботі про хворих і стражденних. Знаки в публічній діяльності Ісуса, такі як зцілення сліпих, прокажених і паралітиків, навчили Церкву, що турбота про хворих, в яких легко розпізнати розп’ятого Господа, – це важлива частина її місії. Св. Кипріян, єпископ Карфагену, під час епідемії нагадував християнам про важливість турботи про хворих: «Ця моровиця та чума, що здаються такими жахливими та смертельними, випробовують праведність кожного та випробовують розум людського роду, щоб побачити, чи здорові служать хворим; чи близькі люди люблять одне одного щиро; чи господарі жаліють своїх хворих слуг; чи лікарі займаються хворими, які благають про допомогу»[38]. Християнська традиція відвідування хворих, обмивання їхніх ран та втішання стражденних – це не просто філантропічна справа, а еклезіальна дія, через яку члени Церкви «торкаються стражденної плоті Христа»[39].
  2. У XVI ст. св. Іван Божий заснував Орден госпітальєрів, що носить його ім’я, побудував зразкові лікарні, які приймали всіх, незалежно від соціального чи економічного статусу. Його знаменита фраза: «Браття, робіть добро!» стала девізом активної любові до хворих. В той самий час св. Камілл де Лелліс заснував Орден служителів хворих, каміліанців, місія яких – служити хворим з повною відданістю. Правило Ордену наказує: «Кожна людина повинна просити у Господа материнської любові до свого ближнього, щоб служити йому з усією любов’ю – душею і тілом, бо ми прагнемо, з Божою благодаттю, служити всім хворим з любов’ю, яку любляча мати відчуває до своєї єдиної хворої дитини»[40]. У лікарнях, на полях битв, у тюрмах та на вулицях каміліанці втілювали милосердя Христа-Цілителя.
  3. Піклуючись хворими з материнською любов’ю, як мати піклується про свою дитину, багато богопосвячених жінок відіграли ще більшу роль у наданні медичної допомоги бідним. Сестри Милосердя св. Вікентія де Поля, Сестри Госпітальєрки, Маленькі Сестри Божого Провидіння та багато інших жіночих згромаджень стали материнською та делікатною присутністю в лікарнях, в притулках та в будинках для людей похилого віку. Вони втішали, вони вислуховували, вони були присутніми і, понад усе, ніжними. Часто вони своїми руками будували медичні заклади в районах без медичної опіки. Вони навчали гігієні, приймали пологи та призначали ліки з природною мудрістю та глибокою вірою. Їхні будинки ставали оазами гідності, з яких нікого не виключали. Першими ліками були дотики співчуття. Св. Луїза де Марійяк писала своїм Сестрам Милосердя, нагадуючи їм, що «вони отримують особливе Боже благословення за служіння бідним хворим у лікарнях»[41].
  4. Сьогодні ця праця продовжується в католицьких лікарнях, медичних закладах у віддалених районах, клініках, побудованих у джунглях, притулках для наркоманів та польових лікарнях у зонах бойових дій. Присутність християн серед хворих показує, що спасіння – це не абстрактна ідея, а конкретні вчинки. Зцілюючи рани, Церква проголошує, що Боже Царство розпочинається серед найвразливіших. У такий спосіб Церква залишається вірною Тому, хто сказав: «Я був хворий, і ви навідались до мене» (Мт. 25, 36). Коли Церква клякає перед прокаженим, голодною дитиною чи помираючою людиною, то виконує своє найглибше покликання: любити Господа там, де Він найбільше спотворений.

 

Турбота про вбогих у чернечому житті

 

  1. Монаше життя, що зародилося в тиші пустелі, від самого початку було свідченням солідарності. Ченці та черниці покидали все – багатство, соціальний статус, сім’ю – не лише тому, що зневажали мирські блага – contemptus mundi,– але й щоб зустріти бідного Христа в радикальному зреченні. У Правилі св. Василія Великого немає суперечності між молитовно-споглядальним життям ченців і працею для бідних. Для нього гостинність і турбота про нужденних – це інтегральна частина чернечої духовності, а ченці, навіть коли залишили все й стали бідними, повинні допомагати найбіднішим, працюючи, бо «щоб допомагати нужденним… ми повинні сумлінно працювати… Такий спосіб життя корисний не лише для приборкання тіла, але й для любові до ближнього, щоб через нас Бог міг забезпечити наших слабших братів і сестер»[42].
  2. У Кесарії, де він був єпископом, він збудував місце, відоме як Basiliad, в якому були помешкання, лікарні та школи для бідних і хворих. Отож, чернець – це не лише аскет, але й слуга. У такий спосіб св. Василій показував, що для того, щоби бути близько Бога, потрібно бути близько убогих. Критерієм святості була конкретна любов. Молитва та піклування, споглядання і лікування, письмова діяльність і гостинність: усе це було вираженням тієї самої любові до Христа.
  3. На Заході св. Бенедикт з Нурсії сформулював Правило, яке стало основою європейської чернечої духовності. Прийняття бідних та прочан у цьому Правилі займає чільне місце: «Бідних і прочан слід приймати з особливою турботою і гостинністю, бо в них ми приймаємо Христа»[43]. Це були не лише слова, бо упродовж століть бенедиктинські монастирі були притулком для вдів, сиріт, прочан і жебраків. Для Бенедикта спільнотне життя було школою милосердя. Фізична праця виконувала не тільки практичні функції, але також формувала серце для служіння. Спільне чернече добро, турбота про хворих і слухання найвразливіших готували їх прийняти Христа в убогому й чужоземцю. Сьогодні бенедиктинська монастирська гостинність залишається ознакою Церкви, яка відчиняє свої двері, приймає, не задаючи питань, і зцілює, не вимагаючи нічого взамін.
  4. З часом бенедиктинські монастирі стали місцями подолання культури виключення. Ченці та черниці обробляли землю, продукували їжу, готували ліки та з простотою пропонували їх найбільш потребуючим. Їхня мовчазна праця була закваскою нової цивілізації, де бідні були не проблемою, яку слід вирішувати, а братами та сестрами, яких потрібно приймати. Спільне добро, спільна праця та допомога вразливим створили економіку солідарності – на відміну від логіки накопичення. Свідчення ченців показало, що добровільна бідність – це не страждання, а дорога до свободи та сопричастя. Вони не обмежувалися допомогою бідним, а ставали їхніми ближніми, братами та сестрами в одному Господі. У келіях та галереях створювалася містика присутності Бога в найменших.
  5. Монастирі, окрім надання матеріальної допомоги, відігравали фундаментальну роль у культурному та духовному розвитку найбідніших верств населення. У часи епідемій, війн та голоду це були місця, де нужденні знаходили їжу і ліки, а також гідність і голос. Саме там виховували сиріт, формували підмайстрів, а простих людей навчали сільському господарству та вчили читати. Знаннями ділилися як даром і відповідальністю. Абат був учителем і батьком, а монастирська школа – місцем визволення через правду. І справді, як пише Йоан Кассіян, чернець повинен мати «смиренне серце… яке веде не до знання, що утверджує в гордині, а до знання, що просвітлює через повноту любові»[44]. Формуючи совість та передаючи мудрість, ченці зробили свій внесок у християнську педагогіку прийняття. Вони з простотою ділилися культурою, позначеною вірою. Знання, освічене любов’ю, ставало служінням. У такий спосіб монастирське життя було стилем святості і конкретним способом трансформації суспільства.
  6. Монастирська традиція вчить, що молитва та милосердя, тиша та служіння, келії та лікарні утворюють єдину духовну тканину. Монастир – це місце слухання і дії, поклоніння і обміну дарами. Св. Бернард з Клєрво, великий цистерціанський реформатор, «постійно нагадував про необхідність тверезого та поміркованого життя як у їжі, так і в одязі й житлі, і також рекомендував піклуватися бідними»[45]. Для нього співчуття – це не просто вибір, а справжній шлях наслідування Христа. Отже, монастирське життя, якщо воно вірне своєму первісному покликанню, показує, що Церква є повноцінною нареченою Господа лише тоді, коли вона також є сестрою бідних. Монастир – це не лише захист від світу, але й школа, де вчать служити світу краще. Там, де ченці та черниці відчиняли свої двері для бідних, Церква зі смиренням і твердістю показувала, що споглядання не виключає милосердя, а вимагає його як свій найчистіший плід.

 

Визволити полонених

 

  1. З апостольських часів Церква розглядала визволення пригноблених як знак Божого Царства. На початку своєї публічної діяльності Ісус проголошував: «Господній Дух на мені, бо він мене помазав. Послав мене нести Добру Новину бідним, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння, випустити пригноблених на волю» (Лк. 4, 18). Діяння Апостолів (див. 12, 5; 24, 23) і різні твори Отців Церкви свідчать, що перші християни, навіть у важких умовах, молилися і допомагали своїм ув’язненим братам і сестрам. Місія визволення продовжувалася упродовж століть через конкретні дії, особливо тоді, коли трагедія рабства та ув’язнення позначала цілі суспільства.
  2. На переломі XII та XIII століть, коли багато християн було захоплено в полон у Середземному морі або у війнах, виникли два релігійні ордени: Орден Пресвятої Тройці для викупу полонених (тринітарії), заснований св. Яном де Мата та св. Феліксом де Валуа, та Орден Пресвятої Діви Марії Милосердя (мерседарії), заснований св. Петром Ноласко за підтримки домініканського св. Раймонда Пеньяфортського. Ці спільноти богопосвячених осіб народилися з особливою харизмою викуповувати поневолених християн, віддавати за них своє майно[46] і часто пропонуючи власне життя взамін. Тринітарії з їхнім девізом Gloria tibi Trinitas et captivis libertas (Слава Тобі, о Трійце, і свободу полоненим), а також мерседарії, які додали четвертий обіт[47] до релігійних обітів бідності, чистоти та послуху, засвідчили, що милосердя може бути героїчним. Звільнення в’язнів – це вираження тринітарної любові: Бога, який звільняє не лише від духовного рабства, а й від конкретного гноблення. Акт звільнення когось із рабства та полону розглядається як продовження викупної жертви Христа, чия кров є ціною нашого відкуплення (див. 1 Кор. 6, 20).
  3. Первісна духовність цих орденів була глибоко вкорінена в споглядання хреста. Христос – Відкупитель полонених par excellence, а Церква, Його Тіло, продовжує цю таїну в часі[48]. Богопосвячені особи вважали відкуплення не політичною чи економічною дією, а квазілітургічним актом, сакраментальним жертвопринесенням самих себе. Багато з них віддавали себе за в’язнів, буквально виконуючи заповідь: «Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йо. 15, 13). Традиція цих орденів ще не закінчилася. Навпаки, вона надихнула на нові форми діяльності перед обличчям сучасних форм рабства: торгівля людьми, примусова праця, сексуальне використання і різні форми залежності[49]. Християнське милосердя, втілюючись, визволяє. А місія Церкви, якщо вона вірна своєму Господу, полягає в тому, щоб завжди проголошувати визволення. Навіть сьогодні, коли «мільйони людей – дітей, жінок і чоловіків різного віку – позбавлені свободи та змушені жити в умовах, подібних до рабства»[50], цю традицію продовжують ці ордени та інші інституції й конгрегації, що працюють на периферіях міст, у зонах конфліктів та на міграційних шляхах. Коли Церква похиляється, щоб розірвати нові кайдани, що сковують бідних, то вона стає пасхальним знаком.
  4. Ми не можемо завершити ці роздуми про в’язнів, не згадавши тих, хто перебуває в різних в’язницях та слідчих ізоляторах. У цьому контексті згадаймо слова Папи Франциска до групи в’язнів: «Для мене відвідування в’язниці завжди є важливим моментом, бо в’язниця – це місце великої людяності… Людяність, яку випробовують, іноді виснажується труднощами, почуттям провини, осудом, непорозумінням, стражданнями, але водночас вона сповнена силою, прагненням прощати та бажанням відкуплення»[51]. Це прагнення прийняли також ордени, які займалися звільненням в’язнів як пріоритетним служінням Церкві. Св. Павло проголошував: «Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні» (Гал. 5, 1). Ця свобода не лише внутрішня: вона проявляється в історії як любов, яка піклується нами і звільняє нас від усіх пут рабства.

 

Свідки євангельського вбозтва

 

  1. У XIII столітті, перед лицем зростання міст, концентрацією багатства та появою нових форм бідності, Святий Дух започаткував новий тип богопосвяченого життя в Церкві: жебрацькі ордени. На відміну від стабільної чернечої моделі, ченці-жебраки обрали мандрівний спосіб життя, без особистого чи спільного майна, повністю довіряючи себе Провидінню. Вони не просто служили бідним, самі ставали бідними разом з бідними. Вони вважали місто нової пустелею, а маргіналізованих – як нових духовних учителів. Такі ордени як францисканці, домініканці, августинці та кармеліти були євангельською революцією, в якій простий і бідний спосіб життя став пророчим знаком місії, відроджуючи досвід першої християнської спільноти (див. Ді. 4, 32). Свідчення жебрацьких орденів кинуло виклик як розкоші духовенства, так і байдужості міського суспільства.
  2. Св. Франциск Ассізький став іконою цієї духовної весни. Стаючи бідним, він прагнув наслідувати вбогого, нагого й розп’ятого Христа. В своєму Правилі він просить, щоб «брати нічого не брали у свою власність – ні будинку, ні місця, ні чогось іншого. І як паломники та чужинці в цьому світі, служачи Господу в бідності та смиренні, вони повинні мандрувати і просити з довірою, і не соромитися, бо Господь став бідним для нас у цьому світі»[52]. Його життя було життям безперервного самозречення: від палацу до прокаженого, від красномовства до мовчання, від володіння до повного дару. Франциск заснував не організацію соціального обслуговування, а євангельське братство. В убогих людях він бачив братів і сестер – живі образи Господа. Його місія – бути з ними через солідарність, яка долає відстань, і через співчутливу любов. Бідність Франциска будувала стосунки: стати ближнім, рівним, навіть меншим. Його святість походила з переконання, що Христа можна по-справжньому прийняти лише через щедре посвячення себе братам і сестрам.
  3. Під впливом св. Франциска св. Клара Ассізька заснувала Орден бідних жінок, який пізніше назвали кларисками. Її духовна боротьба полягала у вірності ідеалу радикального вбозтва. Вона відмовилася від папських привілеїв, які могли б гарантувати матеріальну безпеку її монастиря, і отримала від Папи Григорія IX так званий Privilegium Paupertatis, який гарантував право жити без будь-яких матеріальних дібр[53]. Цей вибір виражав її повну довіру до Бога та усвідомлення, що добровільна бідність – це форма свободи та пророцтва. Клара вчила своїх сестер, що Христос – це їхня єдина спадщина, і що ніщо не повинно затьмарювати їхнього спілкування з Ним. Її молитовне та приховане життя було криком проти мирського життя та мовчазним захистом бідних і забутих.
  4. Св. Домінік де Гусман, сучасник Франциска, заснував Орден Проповідників, який мав іншу харизму, але такий самий радикалізм життя. Він хотів проголошувати Євангеліє з авторитетом, який походить від убогого життя, переконаний, що Істина потребує послідовних свідків. Їхня бідність супроводжувала проголошуване ними Слово. Вільні від тягаря матеріального добра, домініканці могли краще присвятити себе своїй головній справі, тобто проповідуванню. Вони подорожували до міст, особливо університетських, щоб навчати Божих правд[54]. Будучи залежними від інших, вони показували, що віру не нав’язують, а пропонують. Живучи серед бідних, вони вчилися євангельських істин «знизу» – як учні приниженого Христа.
  5. Отже, жебрацькі ордени були живою відповіддю на виключення та байдужість. Вони пропонували не соціальні реформи, а особисте й спільнотне навернення – згідно з логікою Царства. Для них бідність була не наслідком браку матеріального добра, а вільним вибором: стати малими, щоб приймати малих. Як сказав про Франциска Томас з Челано: «Він показав, як сильно любить бідних… Він часто роздягався догола, щоб одягнути бідних, на яких прагнув бути схожим»[55]. Жебрацькі ордени стали символом паломницької, смиренної та братерської Церкви, яка живе серед бідних не для прозелітизму, а як вираження своєї справжньої ідентичності. Вони вчать нас, що Церква стає світлом, коли відмовляється від усього, і що святість проходить через смиренне серце, віддане найменшим.

 

Церква й освіта вбогих

 

  1. Звертаючись до освітян, Папа Франциск нагадав, що освіта завжди була одним із найвищих проявів християнської любові: «У вашій місії є багато труднощів і радощів… Це місія любові, бо без любові неможливо навчати»[56]. У цьому сенсі, з давніх часів, християни розуміли, що знання нас визволяє, дає гідність і наближає до істини. Для Церкви навчання бідних було актом справедливості й віри. Натхненна прикладом Учителя, який навчав людей божественним та людським істинам, Церква взяла на себе місію виховання дітей та молоді, особливо найбідніших, у правді та любові. Ця місія сформувалася із заснуванням згромаджень, присвячених освіті.
  2. У XVI столітті св. Йосип де Каласанс, зворушений браком освіти та навчання серед бідної молоді Рима, заснував першу в Європі безкоштовну загальноосвітню школу в кількох кімнатах, що прилягали до церкви Св. Доротеї в Трастевере. Це було зерно, з якого пізніше виникли та розвинулися, хоча й не без труднощів, Бідні Клірики Регулярні Побожних Шкіл Матері Божої, відомі як піари. Їхня мета – передавати молоді «не лише світські знання, але й мудрість Євангелія, вчити їх розпізнавати в особистому житті та в історії любляче діяння Бога Творця і Відкупителя»[57]. Фактично, ми можемо вважати цього відважного священника «справжнім засновником сучасної католицької школи, мета якої – цілісна формація людини і відкритість для всіх»[58]. Натхненний тими ж мотивами, св. Жан-Батист де Ла Салль, усвідомлюючи несправедливість, спричинену виключенням дітей робітників та простих людей з освітньої системи Франції того часу, заснував у XVII ст. «Братів християнських шкіл» з ідеєю запропонувати їм безкоштовну освіту, ґрунтовне виховання та дружнє середовище. Він вважав шкільні класи місцем для людського розвитку і навернення. В його школах поєднували молитву, метод, дисципліну і ділення. Кожну дитину приймали як унікальний дар Бога, а навчання було служінням Божому Царству.
  3. У XIX столітті, також у Франції, св. Марселін Шампанья заснував Інститут Братів Маристів шкіл. «Він був чутливим до духовних та освітніх потреб свого часу, особливо до релігійного невігластва та занедбання молоді»[59]. Він усім серцем присвятив себе місії освіти та євангелізації дітей та молоді, особливо тих, хто найбільше цього потребував тоді, коли доступ до освіти був привілеєм небагатьох. У тому ж дусі св. Йоан Боско розпочав велику справу салезіян в Італії, засновану на трьох принципах «превентивного методу»: розумі, релігії та доброзичливості[60]. Блаженний Антоніо Росміні заснував Інститут Милосердя, в якому «інтелектуальне милосердя» було поставлено поряд із «матеріальним милосердям», на чолі яких стояла «духовно-пастирська любов», як невід’ємний вимір будь-якої благодійної діяльності, спрямованої на добрий та цілісний розвиток особи[61].
  4. Багато жіночих згромаджень були протагоністами цієї педагогічної революції. Засновані у XVIII i XIX століттях, уршулянки, сестри із Згромадження Діви Марії, Побожні Вчительки та багато інших ступили на території, занедбані державою. Вони будували школи в малих селах, передмістях та робітничих районах. Освіта дівчат була пріоритетом. Монахині навчали читати й писати, євангелізували, вирішували практичні питання повсякденного життя, підтримували на дусі через розвиток мистецтва та, понад усе, формували совість. Їхня педагогіка була простою: близькість, терпеливість і лагідність. Перед тим, як навчати словом, вони навчали власним прикладом. У часи загальної неписьменності й системного виключення ці богопосвячені жінки були маяками надії. Їхня місія полягала у формуванні сердець, навчанні людей думати, сприяти людській гідності. Поєднуючи побожне життя з відданістю іншим, вони боролися з практикою виключення з ніжністю тих, хто виховує в ім’я Христа.
  5. Для християнської віри навчання бідних – це не послуга, а обов’язок. Діти мають право на освіту як фундаментальну умову для визнання людської гідності. Навчати їх – це підтверджувати їхню цінність, давати їм інструменти для зміни їхнього життя. Християнська традиція вважає знання Божим даром і спільною відповідальністю. Християнська освіта виховує не лише професіоналів, а й людей, відкритих до добра, краси та істини. Отже, католицькі школи, коли вони вірні своїй назві, є місцями гостинного прийняття, інтегральної формації та людського розвитку. Поєднуючи віру та культуру, вони сіють зерна майбутнього, шанують Божий образ та будують краще суспільство.

 

Супроводження мігрантів

 

  1. Досвід міграції супроводжує історію Божого Люду. Авраам вирушає в дорогу й не знає, куди йде; Мойсей веде люд-прочанин через пустелю; Марія і Йосип утікають з дитятком Ісус до Єгипту. Сам Христос, Слово, яке «прийшло до своїх, – а свої його не прийняли» (Йо. 1, 11), жив серед нас як чужинець. Тому Церква завжди визнавала в мігрантах живу присутність Господа, який у день суду скаже тим, хто праворуч від Нього: «Чужинцем був, і ви мене прийняли» (Мт. 25, 35).
  2. У XIX столітті, коли мільйони європейців емігрували в пошуках кращих умов життя, два великі святі відзначилися в пастирській опіці мігрантів: св. Іван Хреститель Скалабріні та св. Франциска Ксаверія Кабріні. Скалабріні, єпископ П’яченци, заснував Місіонерів св. Карла, які супроводжували мігрантів до місць призначення, пропонуючи їм духовну, юридичну та матеріальну допомогу. Він сприймав мігрантів як реципієнтів нової євангелізації, щоб попереджувати ризики експлуатації та втрати віри на чужині. Щедро відповідаючи на отримані від Господа дари, «Скалабріні мріяв про світ і Церкву без бар’єр, де ніхто не буде чужинцем»[62]. Св. Франциска Кабріні, народжена в Італії та натуралізована американка, була першою громадянкою Сполучених Штатів Америки, яку канонізували. Щоб виконати свою місію допомоги мігрантам, вона кілька разів перетинала Атлантичний океан. «З надзвичайною відвагою вона почала засновувати школи, лікарні та сиротинці для бідних, які вирушали у новий світ у пошуках роботи. Не знаючи мови та не маючи можливості знайти гідне місце в американському суспільстві, вони часто ставали жертвами безсовісних людей. Її неспокійне материнське серце тягнулося до них всюди: у халупах, в’язницях і шахтах»[63]. У 1950, Святому Році, Папа Пій XII проголосив її Покровителькою всіх мігрантів[64].
  3. Традиція Церкви працювати для мігрантів та з мігрантами продовжується, і сьогодні це служіння виражається в таких ініціативах, як центри прийому біженців, прикордонні місії, зусилля Карітас та інших інституцій. Сучасне вчення Церкви виразно підтверджує ці обов’язки. Папа Франциск нагадав, що місія Церкви щодо мігрантів та біженців ще ширша, і наполягав, що «нашу відповідь на виклики сучасної міграції можна підсумувати чотирма словами: приймати, захищати, підтримувати та інтегрувати. Але це стосується не тільки мігрантів і біженців. Ці слова описують місію Церкви для всіх, хто живе на екзистенційних периферіях, кого потрібно прийняти, захистити, підтримати та інтегрувати»[65]. Він також сказав: «Кожна людина є дитиною Бога! Він чи вона носить образ Христа! Нам слід усвідомити, а потім допомагати іншим усвідомити, що мігранти та біженці – це не лише проблема, яку потрібно вирішувати, а ще брати та сестри, яких слід приймати, поважати та любити. Вони є нагодою, яку дає нам Провидіння, щоб допомогти побудувати справедливіше суспільство, досконалішу демократію, більш об’єднану країну, більш братерський світ та більш відкриту та євангельську християнську спільноту»[66]. Церква, як мати, йде разом з тими, хто йде. Там, де світ бачить небезпеку, Церква бачить дітей; там, де світ будує мури, Церква будує мости. Церква знає, що її проголошення Євангелія буде достовірним лише тоді, коли воно перетворюється на жести близькості та гостинності. І вона також знає, що у кожному відкинутому мігранті сам Христос стукає в двері спільноти.

 

Поряд з найменшими

 

  1. Християнська святість часто процвітає в найбільш забутих і зранених місцях людства. Найбідніші з бідних, яким бракує не лише матеріальних благ, а й права голосу та визнання їхньої гідності, мають особливе місце в серці Бога. Вони – улюбленці Євангелія, спадкоємці Царства (див. Лк. 6, 20). Це в них Христос страждає і знову воскресає. Це в них Церква знову відкриває своє покликання і показує своє найавтентичніше «я».
  2. Мати Тереза з Калькути, канонізована у 2016, стала вселенською іконою любові, яку повною мірою проявляють до найбільш знедолених, тих, кого суспільство відкинуло. Засновниця Місіонерок Милосердя присвятила своє життя вмираючим, покинутим на вулицях Індії. Вона збирала відкинутих, обробляла їхні рани та супроводжувала їх до їхньої смерті з ніжною молитвою. Її любов до найбідніших виражалася в тому, що вона не лише піклувалася про їхні матеріальні потреби, але й проголошувала їм добру новину Євангелія: «Ми хочемо проголошувати бідним добру новину про те, що Бог любить їх, що ми любимо їх, що вони важливі для нас, що вони також були створені тією ж люблячою рукою Бога, щоб любити і щоб їх любили. Наші бідні люди чудові, дуже милі люди, їм не потрібна наша жалість і співчуття, їм потрібна наша розуміюча любов. Їм потрібна наша пошана, їм потрібно, щоб ми визнавали їхню гідність»[67]. Папа Йоан Павло II нагадував паломникам, які прибули до Рима на її беатифікацію, що все це походило з її глибокої духовності, яка вважала служіння найбіднішим плодом молитви та любові, джерелом справжнього миру: «Де Мати Тереза брала силу, щоби повністю віддати себе служінню іншим? Вона знаходила її в молитві й у тихому спогляданні Ісуса Христа, Його Святого Лику, Його Пресвятого Серця. Вона сама це говорила: “Плодом мовчання є молитва; плодом молитви є віра; плодом віри є любов; плодом любові є служіння”. Саме молитва наповнювала її серце миром Христа і давала можливість випромінювати цей мир для інших»[68]. Тереза не вважала себе філантропкою чи активісткою, а обручницею розп’ятого Христа, яка з повною любов’ю служила своїм стражденним братам і сестрам.
  3. У Бразилії св. Дульсе від Бідних, відома як «добрий ангел Баїї», втілювала той самий євангельський дух, тільки з бразильськими рисами. Згадуючи її та двох інших монахинь під час канонізаційного процесу, Папа Франциск нагадав про їхню любов до найбільш маргіналізованих членів суспільства та сказав, що нові святі «показують нам, що богопосвячене життя – це подорож любові до екзистенційних периферій світу»[69]. Сестра Дульсе відповідала на нестабільність творчістю, на перешкоди – ніжністю, на потреби – непохитною вірою. Вона почала з того, що приймала хворих у курнику, а потім заснувала одну з найбільших соціальних служб у країні. Кожного дня вона допомагала тисячам людей з непорушною ніжністю, стаючи бідною разом з бідними заради любові до Найбіднішого. Вона жила бідно, молилася ревно, служила радісно.
  4. Можна також згадати св. Бенедикта Менні та Сестер-госпітальєрок Пресвятого Серця Ісуса, які працювали з неповносправними людьми; св. Шарля де Фуко, який жив у Сахарі; св. Катерину Дрексель, яка жила в Північній Америці серед найбільш знедолених, сестру Еммануель, як працювала зі збирачами сміття у Езбет Ель-Нахль у Каїрі; і багатьох інших. Кожен по-своєму відкрив, що найбідніші – це не лише об’єкти нашого співчуття, а й учителі Євангелія. Йдеться не про те, щоб «принести» їм Бога, а щоб зустріти Бога серед них. Усі ці приклади вчать нас, що служіння бідним – це не жест «згори вниз», а зустріч між рівними, де Христос об’являється і Йому поклоняються. Св. Йоан Пало ІІ нагадав, що «Христос особливим чином присутній у вбогих, тому власне вони і є пріоритетними для Церкви»[70]. Отож, коли Церква похиляється над бідними, то приймає найшляхетнішу поставу.

 

Народні рухи

 

  1. Ми також повинні визнати, що упродовж століть християнської історії допомога бідним та захист їхніх прав стосувалися не лише окремих осіб, сімей, установ чи релігійних спільнот. Існували і досі існують різні народні рухи, що складалися з мирян та очолювалися народними лідерами, яких часто сприймали з підозрою і навіть переслідували. Маю на увазі «групи осіб, які діють не осібно, а разом – як спільнота всіх і для всіх, яка не може залишити позаду найбідніших і найслабших… народні лідери – це ті, які здатні залучити і включити в молодіжний рух усіх… Вони не соромляться і не бояться зраненої і терплячої молоді»[71].
  2. Ці народні лідери знають, що солідарність «також означає боротьбу зі структурними причинами бідності та нерівності, з безробіттям, з браком землі й житла, з запереченням суспільних і трудових прав. Це означає конфронтацію з руйнівними наслідками імперії грошей… Солідарність, у найглибшому розумінні, – це спосіб творення історії, і її творять народні рухи»[72]. З цієї причини, коли різні інституції думають про потреби бідних, необхідно «включати народні рухи та активізувати місцеві, національні та міжнародні структури управління потоком моральної енергії, яка виникає із залучення виключених до побудови спільної долі»[73]. Народні рухи, по суті, запрошують нас подолати «ідею соціальної політики як політики для бідних, але ніколи з бідними і ніколи з ініціативи бідних, а тим більше як частину проєкту, який зможе об’єднати людей»[74]. Якщо політики та фахівці не дослуховуються до них, то «демократія атрофується, перетворюється на гасло, формальність, втрачає свій представницький характер і стає безтілесною, оскільки залишає народ осторонь у його щоденній боротьбі за гідність і в побудові його майбутнього»[75]. Це саме можна сказати про інституції Церкви.

 

ЧЕТВЕРТА ГЛАВА

ІСТОРІЯ, ЯКА ПРОДОВЖУЄТЬСЯ

 

Століття соціальної доктрини Церкви

 

  1. Прискорення технологічних та соціальних змін упродовж останніх двох століть, з усіма суперечностями та конфліктами, не лише вплинуло на життя бідних, а й стало об’єктом дискусій та роздумів з їхнього боку. Різноманітні робітничі, жіночі та молодіжні рухи, а також боротьба з расовою дискримінацією призвели до нового усвідомлення гідності тих, хто перебуває на узбіччі суспільства. Соціальна доктрина Церкви також походить із народних рухів. Аналіз християнського об’явлення в контексті сучасних соціальних, трудових, економічних і культурних обставин був би неможливим без внеску мирян – як чоловіків, так і жінок, які боролися з великими проблемами свого часу. Поруч із ними були монахи та монахині, які втілювали Церкву, що рухалася вперед у нових напрямках. Епохальні зміни, які ми зараз переживаємо, роблять ще більш потрібною постійну взаємодію між вірними та Магістеріумом Церкви, між пересічними громадянами та експертами, між індивідами та установами. Тут також слід ще раз визнати, що на дійсність найкраще дивитися зі сторони, і що бідні володіють унікальними знаннями, потрібними для Церкви та людства в цілому.
  2. Магістеріум Церкви за останні 150 років є справжньою скарбницею важливих повчань щодо бідних. Єпископи Рима ставали голосом нових ідей, очищених процесом еклезіального розпізнавання. До прикладу, в енцикліці Rerum Novarum Лев XIII торкнувся питання праці, вказуючи на нестерпні умови життя багатьох промислових робітників та виступаючи за встановлення справедливого суспільного ладу. Інші Понтифіки також займалися цією темою. Св. Йоан XXIII в енцикліці Mater et Magistra (1961) закликав до справедливості у глобальному масштабі, щоби багаті країни більше не могли залишатися байдужими до країн, які страждають від голоду та крайньої бідності, а закликати їх щедро допомагати іншим своїм багатством.
  3. ІІ Ватиканський Собор був важливою віхою в розумінні Церквою місця бідних у Божому задумі спасіння. Хоча ця тема була маргінальною в підготовчих документах, св. Йоан XXIII у радіопосланні 11 вересня 1962, за місяць до відкриття Собору, звернув увагу на це питання. Згідно з його пам’ятними словами, «Церква представляє себе такою, якою вона є і якою бажає бути: Церквою всіх і, зокрема, Церквою бідних»[76]. Інтенсивна праця єпископів, богословів та експертів, що займалися оновленням Церкви – за підтримки самого св. Йоана XXIII, – дала Собору новий напрямок. Центральне місце Христа в цих міркуваннях як на доктринальному, так і на соціальному рівні виявилося б фундаментальним. Багато Отців Собору підтримали цей підхід, як красномовно висловив кардинал Леркаро 6 грудня 1962: «Таїна Христа в Церкві була завжди і є сьогодні, в особливий спосіб, таїною Христа в бідних»[77]. Він додав, що «це не просто одна з багатьох тем, а в певному сенсі єдина тема Собору в цілому»[78]. Архієпископ Болоньї, готуючи текст виступу, занотував: «Це година вбогих, мільйонів убогих в усьому світі. Це година таїни Церкви як матері вбогих. Це година таїни Христа, в особливий спосіб присутнього в убогих»[79]. Зростало відчуття потреби в новому образі Церкви, простішому та поміркованому, що охоплює весь Божий Люд та його присутність в історії. Церкви, яка більше схожа на свого Господа, ніж на можновладців цього світу, і працює над тим, щоби зобов’язати все людство у вирішенні величезної проблеми бідності у світі.
  4. На відкритті другої сесії Собору св. Павло VI підняв цю тему, висловлену його попередником, а саме, що Церква має дивитися з особливою увагою «на бідних, нужденних, терплячих, голодних, страждаючих, ув’язнених, тобто вона дивиться на все людство, яке страждає і плаче: вона є їх частиною за євангельським правом»[80]. Під час загальної аудієнції 11 листопада 1964 він наголосив, що «вбогі представляють Христа», і порівняв образ Господа в бідних з тим, який бачили в Папі. Він підтвердив цю правду цими словами: «Уприсутнення Христа в убогих універсальне; кожний вбогий відображає Христа; відображення Папи особисте… Вбога людина і Петро можуть співпадати в одній особі й представляти подвійне відображення: бідності й влади»[81]. У такий спосіб внутрішній зв’язок між Церквою та бідними виразили символічно та з безпрецедентною ясністю.
  5. Душпастирська Конституція Gaudium et Spes, спираючись на вчення Отців Церкви, переконливо підтверджує універсальне призначення земних благ та соціальну функцію власності, що з них випливає. Конституція стверджує, що «землю і все, що її наповнює, Бог призначив для вжитку всіх людей і народів; тому створені блага мають бути в користуванні всіх рівною мірою, за засадою справедливості, у супроводі любові… Тому людина, користуючись цими благами, повинна вважати матеріяльні речі, якими вона законно володіє, не лише своєю власністю, а й спільним добром – у тому сенсі, що вони мають приносити користь не тільки їй, а й іншим. До того ж усі люди мають право володіти частиною благ, достатньою для них самих і для їхніх сімей… А той, хто живе у крайній нужді, має право взяти те, що йому необхідне, з багатства інших людей… За самою своєю природою приватна власність має суспільний характер, який ґрунтується на законі призначення благ усім людям. Якщо цей суспільний характер знехтувано, то часто буває, що власність стає причиною зажерливості й серйозних безпорядків»[82]. Св. Павло VI підтвердив це переконання в Енцикліці Populorum Progressio. Там написано, що ніхто не вповноважений «надлишок благ спрямовувати винятково на приватну вигоду, коли інші позбавлені прожитку»[83]. У зверненні до Організації Об’єднаних Націй Папа Павло VI виступив як захисник бідних народів[84] та закликав міжнародну спільноту будувати світ солідарності.
  6. За святого Йоана Павла II зміцнилися пріоритетні стосунки Церкви з бідними, особливо з доктринальної точки зору про вибір на користь бідних як про «особливу форму пріоритету в здійсненні християнського милосердя, свідченням якої служить уся традиція Церкви»[85]. В Енцикліці Sollicitudo Rei Socialis він продовжує: «Сьогодні з огляду на всесвітній вимір, якого набуло соціальне питання, ця пріоритетна любов до бідних і рішення, до яких вона нас спонукає, не можуть не охоплювати незліченної кількости голодних, убогих, бездомних, позбавлених медичних послуг і передусім тих, що вже не сподіваються на краще майбутнє. Неможливо не брати до уваги існування цих реалій. Ігнорувати їх – означає уподібнитися тому “багатому чоловікові”, який удавав, що не знає про те, що в нього біля воріт лежить жебрак Лазар (пор. Лк. 16, 19-31)[86]. Вчення св. Йоана Павла II про працю також важливе для розгляду активної ролі, яку бідні повинні відігравати в оновленні Церкви та суспільства, залишаючи позаду певний «патерналізм», який обмежувався лише задоволенням нагальних потреб бідних. В Енцикліці Laborem Exercens він стверджує, що «людська праця становить ключ, і то таки найсуттєвіший ключ до всього суспільного питання»[87].
  7. Серед численних криз початку третього тисячоліття вчення Бенедикта XVI набуло більш виразного політичного повороту. В Енцикліці Caritas in Veritate він стверджує, що «тим ефективніше ми любимо ближнього, що більше діємо на користь загального добра, що відповідає також його, ближнього, реальним потребам»[88]. Окрім того він зазначає, що «голод залежить не так від недостатніх матеріальних ресурсів, як, швидше, від недостатніх суспільних ресурсів, серед яких найважливішими є інституційної природи. Тобто бракує структури економічних інституцій, що здатні однаково гарантувати регулярний і відповідний, із точки зору харчування, доступ до продуктів і води, як і вирішувати надзвичайні ситуації першочергових потреб справжніх продовольчих криз, спричинених природними причинами або безвідповідальною внутрішньою і міжнародною політикою»[89].
  8. Папа Франциск визнав, що в останні десятиліття національні та регіональні Конференції Єпископів дедалі частіше висловлювали свою думку – паралельно із вченням єпископів Рима. Він міг особисто засвідчити, до прикладу, про особливе прагнення латиноамериканського єпископату переглянути стосунки Церкви з бідними. Після Собору майже у всіх країнах Латинської Америки виникло сильне відчуття потреби Церкви ототожнювати себе з бідними та активно брати участь у сприянні їхній свободі. Церкву зворушили бідні, які страждали від безробіття, неповної зайнятості, низької заробітної плати та поганих умов життя. Мученицька смерть св. Оскара Ромеро, архієпископа Сан-Сальвадора, була потужним свідченням і натхненням для Церкви. Він сприймав тяжке становище більшості своїх вірних як своє власне і поставив їх у центр свого душпастирського служіння. Конференції латиноамериканських єпископів, що відбулися в Медельїні, Пуеблі, Санто-Домінго та Апаресіді, також були значними подіями для життя всієї Церкви. Я сам, будучи багато років місіонером у Перу, дуже завдячую цьому процесу еклезіального розпізнавання, яке Папа Франциск мудро поєднав з процесами, що відбувалися в інших партикулярних Церквах, особливо на глобальному Півдні. Тепер я хотів би звернутися до двох особливих тем цього єпископського навчання.

 

Структури гріха, що породжують бідність та крайню нерівність

 

  1. У Медельїні єпископи висловилися за преференційний вибір на користь бідних: «Христос, наш Спаситель, не лише любив бідних, але й, “будучи багатим, став бідним”. Він прожив життя в бідності, зосередив свою місію на проповіді їхнього визволення та заснував свою Церкву як знак цієї бідності серед нас… Бідність, яку переживають так багато наших братів і сестер, волає про справедливість, солідарність, свідчення, обов’язки та зусилля, спрямовані на її подолання, щоб повністю виконати місію спасіння, довірену Христом»[90]. Єпископи рішуче заявили, що Церква, щоб бути повністю вірною своєму покликанню, повинна не лише розділяти умови бідних, а й стояти поруч з ними та активно працювати над їхнім інтегральним розвитком. В ситуації збільшення бідності в Латинській Америці, Конференція Єпископів в Пуеблі підтвердила рішення Медельїна на користь щирого та пророчого вибору на користь бідних і описала структури несправедливості як «суспільний гріх».
  2. Любов має силу змінити дійсність, любов – це справжня сила історичних змін, любов – це джерело, яке повинно надихати та спрямовувати всі зусилля для «вирішення структурних причин бідності»[91] і чинити ці зусилля відразу. Я прагну, щоб ми бачили щораз більше «політиків, здатних розпочати автентичний діалог, мета якого – зціляти фундаментальні причини, а не зовнішні прояви хвороб нашого світу!»[92], і «слухати крик інших народів або інших регіонів своєї країни»[93].
  3. Отож, ми повинні продовжувати засуджувати «диктатуру економіки, яка вбиває» та визнати, що «у той час як доходи невеликої групи людей стрімко зростають, більшість населення постійно віддаляється від добробуту щасливої меншості. Ця диспропорція походить від ідеологій, які захищають абсолютну автономність ринку і фінансових махінацій. Тому вони заперечують право контролю з боку держави, яка відповідає за загальне добро. Встановлюється нова невидима диктатура, у деяких випадках віртуальна, яка в односторонньому порядку і безжалісно вводить свої закони і правила»[94]. Є багато теорій, які намагаються виправдати сучасний стан справ або довести, що економічне мислення вимагає від нас чекати, поки невидимі ринкові сили вирішать усе. Однак, гідність кожної людської особи потрібно поважати сьогодні, а не завтра, і крайня бідність тих, кому цю гідність відмовили, повинна постійно обтяжувати нашу совість.
  4. В Енцикліці Dilexit Nos Папа Франциск нагадав, що суспільний гріх закріплює «структуру гріха» в суспільстві та часто «частина домінуючої ментальності, яка вважає нормальним чи раціональним те, що є тільки егоїзмом і байдужістю. Це явище можна визначити як суспільне відчуження»[95]. Стає нормальним ігнорувати бідних і жити так, ніби вони не існують. Тоді видається розумним організувати економіку таким чином, щоб від людей вимагати жертв заради задоволення потреб можновладців. Тим часом бідним обіцяють лише «крихти», які падають вниз, поки наступна глобальна криза не поверне все до попереднього стану. Справжнє відчуження виникає тоді, коли ми обмежуємося теоретичними виправданнями замість того, щоб шукати вирішення конкретних проблем тих, хто страждає. Св. Йоан Павло ІІ говорив, що «відчуженим виявляється те суспільство, яке у своїх формах соціального механізму, виробництва і споживання все більше утруднює здійснення цього дару і встановлення цієї вселюдської солідарності»[96].
  5. Нам потрібно збільшувати зусилля для вирішення структурних причин бідності. Це нагальна потреба, бо «не можна відкладати вирішення структурних причин бідності, і не тільки з прагматичних мотивів, щоб отримати результати і навести лад у суспільстві, а щоб вилікувати суспільство з хвороби, яка його ослаблює, чинить негідним і може вести лише до нових криз. Проекти допомоги – як відповідь на нагальні проблеми – можна вважати тільки тимчасовими рішеннями»[97]. Я можу лише ще раз заявити, що нерівність «є коренем соціальних бід»[98]. Справді, «права людини не однакові для всіх людей»[99].
  6. Трапляється, «що в актуальній моделі “успіху” і “власних зусиль” нема сенсу інвестувати в тих, хто позаду, хто слабкий або менш обдарований, щоб вони могли стати на ноги і знайти свій життєвий шлях»[100]. Постійно повертаються ті самі питання. Чи це означає, що менш обдаровані – не люди? Чи немічні не мають такої ж гідності, як і ми? Чи народжені з меншими можливостями мають меншу цінність як людські істоти? Чи повинні вони обмежуватися лише виживанням? Цінність наших суспільств і наше власне майбутнє залежить від відповідей, які ми дамо на ці питання. Або ми повернемо собі моральну та духовну гідність, або потрапимо у вигрібну яму. Якщо ми не зупинимося і не поставимося до цієї справи серйозно, то продовжуватимемо, відкрито чи таємно, намагатися «узаконити існуючу модель розподілу, де меншість вважає, що вона має право споживати таким чином, який ніколи не стане доступним для всіх, оскільки планета не зможе навіть помістити відходи від такого споживання»[101].
  7. Одна структурна проблема, яку реально неможливо вирішити «згори» і яку потрібно вирішити якомога швидше, стосується місць, районів, будинків та міст, де живуть і проводять свій час бідні. Усі ми знаємо: «Які чудові міста, що подолали хворобливу недовіру й інтегрують різні культури, і ця інтеграція стала новим рушієм розвитку! Які миловидні міста, що навіть у архітектурних планах створюють місця, які допомагають з’єднувати, підтримувати зв’язки, і сприяють визнанню іншої людини!»[102] Водночас «ми не можемо не враховувати того, як впливають на життя людей погіршення стану навколишнього природного середовища, сучасні моделі розвитку та “культура відходів”»[103]. Бо «деградація довколишнього середовища і суспільства найбільше шкодить найслабшим людям планети»[104].
  8. Усі члени Божого Люду зобов’язані висловлювати свою думку, хоч і по-різному, про структурні проблеми та засуджувати їх, не лякаючись виглядати дурними чи наївними. Несправедливі структури потрібно визнати та викорінити силою добра, зміною мислення, а також, за допомогою науки та технологій, розробкою ефективної політики для суспільних змін. Ніколи не слід забувати, що послання Євангелія стосується не лише особистих стосунків людини з Господом, а йдеться про щось більше: «Боже Царство (див. Лк. 4, 43); йдеться про любов до Бога, який царює в світі. Наскільки Бог буде царювати між нами, настільки соціальне життя буде середовищем братерства, справедливості, миру й гідності для всіх. Отож, як проголошення, так і християнський досвід призводять до соціальних змін. Ми шукаємо Боже Царство»[105].
  9. Зрештою, у документі, який спочатку не всі добре прийняли, ми знаходимо роздуми, які залишаються актуальними й сьогодні: «Захисників “ортодоксії” іноді звинувачують у пасивності, потуранні чи співучасті у нестерпних несправедливих ситуаціях та політичних режимах, які підтримують такі ситуації. Духовне навернення, сила любові до Бога та ближнього, ревність до справедливості та миру, а також євангельське відчуття бідних та бідності вимагаються від кожного, особливо від душпастирів та відповідальних людей. Турботу про чистоту віри не можна відокремлювати від турботи про те, щоб через інтегральне богословське життя давати дієве свідчення служіння ближньому, і особливо бідним та пригнобленим»[106].

 

Вбогі як суб’єкти

 

  1. Життя Вселенської Церкви збагатилося працею конференції в Апаресіді, на якій єпископи Латинської Америки чітко заявили, що преференційний вибір Церкви на користь бідних «невід’ємно присутній у христологічній вірі в Бога, який став бідним заради нас, щоб збагатити нас своєю бідністю»[107]. Документ Апаресіди розглядає місію Церкви в сучасному контексті глобалізованого світу, позначеного новими та драматичними дисбалансами[108]. У підсумковому документі єпископи написали: «Великі відмінності між багатими та бідними закликають нас працювати з більшою ревністю, щоб бути учнями, здатними розділити стіл життя, стіл усіх синів і дочок Отця, стіл відкритий та інклюзивний, з якого ніхто не виключений. Тому ми зміцнюємо наш преференційний і євангельський вибір на користь бідних»[109].
  2. Водночас документ, порушуючи тему, що розглядалася на попередніх конференціях єпископату Латинської Америки, наполягає на необхідності розглядати маргіналізовані спільноти як суб’єкти, здатні створювати власну культуру, а не як об’єкти любові з боку інших. Це означає, що такі спільноти мають право жити згідно з Євангелієм, целебрувати та передавати свою віру згідно з цінностями, присутніми у їхній власній культурі. Їхній досвід бідності дає їм змогу розпізнавати ті аспекти дійсності, які інші не можуть побачити; тому суспільство повинно прислухатися до них. Те саме стосується і Церкви, яка повинна позитивно ставитися до своєї «народної» практики віри. Гарний фрагмент підсумкового документа Апаресіди може допомогти нам поміркувати над цим питанням і нашою властивою відповіддю: «Тільки близькість, яка робить нас друзями, дає нам змогу глибоко оцінити цінності бідних сьогодні, їхні законні бажання та їхній власний спосіб життя вірою… День за днем бідні стають суб’єктами євангелізації та інтегрального розвитку людини: вони виховують своїх дітей у вірі, живуть у постійній солідарності з родичами та ближніми, постійно шукають Бога та оживляють паломництво в Церкви. У світлі Євангелія ми визнаємо їхню велику гідність та священну цінність в очах Христа, який був бідним, як і вони, і виключеним з-поміж них. Ґрунтуючись на цьому досвіді віри, ми разом з ними боротимемося за їхні права»[110].
  3. Усе це вимагає одного аспекту вибору на користь бідних, про який ми повинні постійно пам’ятати, а саме те, що цей аспект вимагає від нас уважного ставлення до інших. «Ця любляча уважність є початком справжньої турботи про іншу особу, висхідною точкою мого бажання ефективно шукати добро для неї. Це означає, що необхідно цінити вбогого в його власній доброті, з його стилем життя, культурою, способом, яким він проявляє свою віру. Справжня любов завжди споглядальна, дає нам можливість служити іншому не з необхідності чи марнославства, а тому, що інший – красивий незалежно від того, як виглядає… Лише на основі справжньої та сердечної близькості можемо супроводжувати їх на дорозі визволення»[111]. З цієї причини я висловлюю свою щиру вдячність усім тим, хто обрав життя серед бідних, не лише щоб час від часу їх відвідувати, а й щоб жити з ними так, як вони живуть. Таке рішення слід вважати однією з найвищих форм євангельського життя.
  4. В світлі сказаного очевидно, що ми повинні «дозволили їм євангелізувати нас» і визнати»[112] «таїнственну мудрість, яку Бог бажає нам уділити через них»[113]. Зростаючи в нестабільних обставинах, навчаючись виживати в найнесприятливіших умовах, покладаючись на Бога з упевненістю, що ніхто інший не сприймає їх серйозно, та допомагаючи один одному в найважчі моменти, бідні навчилися багатьох речей, які вони ховають у своїх серцях. Ті, хто не мав подібного життєвого досвіду, безумовно, можуть багато чого почерпнути з джерела мудрості, яким є досвід бідних. Тільки об’єднавши наші трени з їхніми стражданнями та злиднями, ми станемо здатними прийняти докір, який закликає нас спростити своє життя.

 

П’ЯТА ГЛАВА

ПОСТІЙНИЙ ВИКЛИК

 

  1. Я вирішив нагадати про вікову історію турботи Церкви про бідних та з бідними, щоб чітко показати, що вона завжди була центральною частиною її життя. Справді, турбота про бідних є частиною великої Традиції Церкви, маяком євангельського світла, що освітлює серця та керує рішеннями християн у всі часи. Ось чому ми повинні відчувати своїм обов’язком запросити всіх увійти в світло та життя, яке народжуються з пізнання Христа в обличчях стражденних та нужденних. Любов до бідних – це суттєвий елемент історії наших стосунків з Богом. Любов випливає з серця Церкви як постійний заклик до сердець вірних – як індивідів і як спільнот. Церква, як Тіло Христа, відчуває життя бідних як свою «плоть», бо вони – упривілейована частина Божого Люду. Отже, любов до бідних у будь-яких формах – це євангельська ознака Церкви, вірної серцю Бога. Справді, одним із пріоритетів кожного оновлення в Церкві завжди була турбота про бідних. У цьому сенсі праця Церкви з бідними відрізняється за своїми мотиваціями та методом від праці, яку виконує будь-яка інша гуманітарна організація.
  2. Жоден християнин не може розглядати бідних лише як суспільну проблему; вони – наша «родина». Вони «наші». Наші стосунки з бідними не можна зводити до якоїсь церковної діяльності чи функції. Документ Апаресіди говорить, що «нас закликають приділяти бідним час, люблячу увагу, слухати їх з цікавістю, бути поруч з ними у важкі моменти, проводити з ними години, тижні чи роки свого життя та прагнути змінити їхню ситуацію. Потрібно пам’ятати, що саме це пропонував сам Ісус своїми діями та словами»[114].

 

Знову добрий самарянин

 

  1. Домінуюча культура початку цього тисячоліття хоче, щоб ми покинули бідних напризволяще та вважали їх негідними уваги, а тим більше поваги. Папа Франциск у своїй енцикліці Fratelli Tutti закликав поміркувати над притчею про доброго самарянина (див. Лк. 10, 25-37), у якій представлені різні реакції тих, хто зустрічає на своєму шляху поранену людину, що лежить на дорозі. Лише добрий самарянин зупиняється і допомагає їй. Папа Франциск запитує кожну людину: «З ким ти себе ідентифікуєш? Це питання різке, пряме і вирішальне. До кого з цих персонажів ти подібний? Слід визнати, що ми піддаємося спокусі байдужого ставлення до інших людей, особливо до найслабших. Слід визнати, що ми виросли під багатьма аспектами, але залишаємося інфантильними у супроводженні, піклуванні й підтримці найслабших і найбеззахисніших людей у наших розвинених суспільствах. Ми звикли відвертати голову, проходити, не затримуючись, ігнорувати ситуацію, якщо вона не зачіпає нас безпосередньо»[115].
  2. Важливо усвідомлювати, що історія доброго самарянина залишається актуальною навіть сьогодні. «Коли бачу особу, яка спить на вулиці в холодну ніч, то можу подумати, що вона – випадковість у моєму житті, яка привертає мою увагу, нероба, перешкода на моїй дорозі, докучлива колючка в моєму сумлінні, проблема, яку повинні вирішувати політики, сміття в публічному просторі. Але можу реагувати з вірою і любов’ю, і визнати в цій особі людську істоту з такою ж самою гідністю, як і моя, створінням, яке Отець безмежно любить, образом Бога, братом, відкупленим Ісусом Христом. Це означає бути християнином! Чи можна зрозуміти святість без цього живого визнання гідності кожної людської істоти?»[116] Що зробив добрий самарянин?
  3. Ці питання стають ще більш нагальними з огляду на серйозний недолік у житті наших суспільств і християнських спільнот. Численні форми байдужості, які ми бачимо навколо нас, – «це риси загального стилю життя, який виражається у різний спосіб, часом дуже непомітно. Окрім того, ми дуже зосереджені на власних проблемах, і коли помічаємо, що хтось страждає, то це нас нервує і непокоїть, бо не хочемо марнувати свій час на чужі проблеми. Це симптоми хворого суспільства, яке будує свій добробут на чийомусь стражданні. Краще не потрапити в таку біду. Погляньмо на доброго самарянина»[117]. Останні слова євангельської притчі: «Іди і ти роби так само» (Лк. 10, 37) – це заповідь, яку кожний християнин повинен щодня брати близько до серця.

 

Неминучий виклик для сучасної Церкви

 

  1. В дуже важкий час історії Римської Церкви, коли імперські інституції руйнувалися під тиском варварських вторгнень, Папа Григорій Великий вважав за потрібне нагадати вірним: «Щохвилини ми можемо знайти Лазаря, якщо шукатимемо його, і щодня, навіть не шукаючи, ми знаходимо його біля наших дверей. Тепер нас оточують жебраки, благаючи про милостиню; пізніше вони стануть нашими заступниками… Тож не втрачайте можливості чинити милосердя; не зберігайте без потреби своє добро»[118]. Григорій мужньо засуджував тодішні форми упереджень щодо бідних, зокрема, що вони відповідальні за своє скрутне становище: «Коли ви бачите, що бідні роблять щось погане, то не зневажайте та не ганьбіть їх, бо вогонь бідності, можливо, очищає їхні гріховні вчинки, якими б значними вони не були»[119]. Нерідко наш добробут може засліпити нас на потреби інших і навіть змусити думати, що наше щастя та самореалізація залежать лише від нас самих – незалежно від інших. У таких випадках бідні можуть для нас бути мовчазними вчителями, зменшуючи нашу самовпевненість і вселяючи в нас дух справжнього смирення.
  2. Хоча правда, що багаті піклуються про бідних, протилежне не менш вірне. Це значущий факт, підтверджений усією християнською традицією. Життя справді може змінитися завдяки усвідомленню того, що бідні можуть багато чого нас навчити про Євангеліє та його вимоги. Своїм мовчазним свідченням вони змушують нас ввійти в конфронтацію з крихкістю нашого існування. До прикладу, фізична крихкість людей похилого віку нагадує нам про нашу власну крихкість, навіть коли ми намагаємося приховати її за видимим добробутом та зовнішнім виглядом. Бідні також нагадують нам, наскільки безпідставною є агресивна зарозумілість, з якою ми часто намагаємося долати життєві труднощі. Вони нагадують нам, наскільки невизначеним і порожнім може бути наше, здавалося б, безпечне та спокійне життя. Звернімося знову до св. Григорія Великого: «Нехай ніхто не вважає себе безпечним, кажучи: “Я не краду чужого, а просто користуюся тим, що по праву належить мені”. Багача покарали не за те, що він привласнив чуже майно, а за те, що, маючи таке велике багатство, він збіднів внутрішньо. Причиною його засудження до пекла було те, що у своєму добробуті він втратив почуття справедливості; його багатство зробило його гордим, він втратив будь-яке співчуття»[120].
  3. Проблема бідних веде нас, християн, до самої серцевини нашої віри. Св. Йоан Павло II навчав, що пріоритетний вибір на користь бідних, а саме любов Церкви до бідних «є вирішальною для неї і її одвічною традицією, спонукає її звертатися до світу, в якому, незважаючи на техніко-економічний прогрес, бідність загрожує набрати гігантських розмірів»[121]. Для християн бідні – це не соціологічна категорія, а «тіло» самого Христа. Недостатньо сповідувати вчення про Втілення Бога лише в загальних рисах. Щоби по-справжньому ввійти в цю велику таїну, нам потрібно зрозуміти, що Господь прийняв тіло, яке терпить голод і спрагу, яке можна побити й ув’язнити. «Бідна Церква для бідних починається зі звернення до тіла Христа. Якщо ми звертаємося до тіла Христа, то починаємо розуміти, чим насправді є бідність, бідність Господа; і це не легко»[122].
  4. За своєю природою Церква солідарна з бідними, виключеними, маргіналізованими та всіма, кого вважають ізгоями суспільства. Бідні перебувають у серці Церкви, бо «з нашої віри в убогого Христа, який завжди був з убогими і виключеними з суспільства, випливає турбота про інтегральний розвиток найбільш знедолених»[123]. В наші серця вписана «необхідність слухати цей крик, що походить з визволяючої дії благодаті в кожній людині, і тому йдеться про місію, не зарезервовану тільки для небагатьох»[124].
  5. Часом виникають християнські рухи чи групи, які мало або взагалі не цікавляться спільним добром суспільства, зокрема захистом та покращенням умов життя його найбільш вразливих та знедолених членів. Однак завжди слід пам’ятати, що релігія, особливо християнська, не може обмежуватися приватною сферою, ніби віруючі не мають права висловлювати свою думку щодо проблем, що стосуються громадянського суспільства, та питань, що хвилюють його членів[125].
  6. Справді, «будь-яка спільнота у Церкві, в тій мірі, в якій хоче залишатися пасивною і не займатися творчо та не співпрацювати ефективно для того, щоб бідні жили гідно й нікого не виключалися з суспільства, ризикує розпастися, навіть якщо і говорить про соціальні проблеми або критикує владу. Вона легко піддасться світській духовності, замаскованій релігійними практиками, безплідними зібраннями чи порожніми дискусіями»[126].
  7. Йдеться не лише про надання соціальної допомоги й працю для забезпечення соціальної справедливості. Християни також повинні усвідомити іншу форму непослідовності у своєму ставленні до бідних. Насправді «найбільшою дискримінацією, від якої страждають убогі, є відсутність духовної опіки… Пріоритетний вибір на користь убогих мусить, головним чином, перетворитися в упривілейовану і першорядну духовну опіку»[127]. Але ця духовна увага до бідних ставиться під сумнів, навіть серед християн, через певні упередження, що виникають через те, що нам легше не бачити бідних. Є люди, які говорять: «Наше завдання – молитися і навчати здоровій доктрині». Відокремлюючи цей релігійний аспект від інтегрального розвитку, вони навіть кажуть, що турбота про вбогих – це обов’язок уряду або краще залишити їх бідними і вчити їх працювати. Часом для підтвердження твердження, що вільна ринкова економіка автоматично вирішить проблему бідності, посилаються на псевдонаукові дані. Або нам слід зайнятися душпастирською працею з так званою елітою, бо, замість того, щоб витрачати час на бідних, краще займатися багатими, впливовими та професіоналами, щоб з їхньою допомогою знайти реальні рішення, а Церква могла почуватися захищеною. Легко помітити світське мислення цих позицій, що призводить до того, що ми дивимося на дійсність крізь поверхневі призми, позбавлені будь-якого світла згори, та плекаємо стосунки, які приносять нам безпеку та привілейоване становище.

 

Милостиня сьогодні

 

  1. Я хотів би насамкінець сказати дещо про милостиню, яка в наші дні не тішиться доброю славою навіть серед віруючих. Милостиню не лише рідко практикують, але часто нею нехтують. Дозвольте мені ще раз заявити, що найважливіший спосіб допомагати малозабезпеченим – це допомогти їм знайти добру роботу, щоб вони могли мати більш гідне життя, розвивати свої здібності та робити свій внесок. У цьому сенсі «відсутність праці означає набагато більше, ніж просто відсутність постійного джерела доходу. Праця – це також це, але також набагато, набагато більше. Працюючи, ми розвиваємося як особи, наша людська природа розквітає, молоді люди стають дорослими лише завдяки праці. Соціальна доктрина Церкви завжди розглядала людську працю як участь у Божому ділі творіння, яке триває щодня, також завдяки рукам, розуму та серцю працівників»[128]. З іншого боку, там, де це неможливо, ми не можемо ризикувати, залишаючи інших напризволяще, позбавляючи їх усього необхідного для гідного життя. Отже, милостиня поки що залишається необхідним засобом контакту, зустрічі та співчуття до менш забезпечених людей.
  2. Натхненні справжньою любов’ю добре знають, що милостиня не звільняє компетентні органи від їхніх обов’язків, не скасовує обов’язки державних установ піклуватися бідними і не применшує законних зусиль щодо забезпечення справедливості. Милостиня принаймні дає нам змогу зупинитися перед бідними, подивитися їм в очі, доторкнутися до них і поділитися з ними чимось своїм. У будь-якому разі милостиня, навіть невелика, вносить частинку pietas у соціальне життя, яке характеризується великим бажанням власної вигоди. У Книзі Приповідок читаємо: «Доброзичливий буде благословенний, бо він дає бідному з свого хліба» (22, 9).
  3. Як Старий, так і Новий Завіти містять справжні гімни прославлення милостині: «З покірним, одначе, будь довготерпеливий і не зволікай супроти нього з твоєю милостинею… Милостиню замкни у себе в коморах – вона тебе вирятує з усякого нещастя» (Сир. 28, 8,12). Ісус додає: «Продайте ваше майно й дайте милостиню. Зробіть собі гамани, що не старіються; невичерпаний скарб на небі» (Лк. 12, 33).
  4. Св. Йоанові Золотоустому приписують ці слова: «Милостиня – це крило молитви. Якщо не дати молитві крил, то вона навряд чи полетить»[129]. У тому ж дусі св. Григорій Назіанський завершує одну зі своїх знаменитих промов: «Якщо ви думаєте, що мені є що сказати, слуги Христа, Його брати та співспадкоємці, то відвідуймо Христа, коли тільки можемо; піклуймося про Нього, годуймо Його, одягаймо Його, вітаймо Його, шануймо Його не лише за їжею, як це дехто робить, або помазуючи Його – як Марія, або лише позичаючи Йому гробницю – як Йосип Ариматейський, або організовуючи Його похорон – як Никодим, який любив Христа лише наполовину, або даруючи Йому золото, ладан і смирну – як мудреці перед усіма, кого ми згадали. Господь просить в усіх милосердя, а не жертви… Тож виявляймо Йому милосердя в бідних і тих, хто сьогодні лежить на землі, щоб, коли ми покинемо цей світ, вони прийняли нас у вічні оселі»[130].
  5. Свою любов і найглибші переконання потрібно постійно розвивати – і робити це через конкретні вчинки. Якщо ми перебуватимемо лише в світі ідей та теорій, не виражаючи їх постійними й практичними актами любові, то наші навіть найзаповітніші надії й прагнення слабнутимуть і затухатимуть. Тому ми, християни, повинні не нехтувати милостинею. Це можна робити по-різному і пробувати робити ефективніше, але це потрібно робити. Завжди краще робити хоч щось, ніж нічого. Милостиня у будь-якій формі торкне наші закам’янілі серця й пом’якшить їх. Милостиня не вирішить проблеми бідності в світі, але все-таки її потрібно культивувати розсудливо, старанно та соціально відповідально. Ми повинні давати милостиню, щоби торкатися стражденних тіл убогих.
  6. Християнська любов руйнує всі бар’єри, зближує віддалених, об’єднує незнайомців і примиряє ворогів. Вона долає прірви, які людськими силами неможливо подолати, і проникає до найпотаємніших закамарків суспільства. За своєю природою християнська любов пророча, вона чинить чуда й не знає границь. Вона робить можливим те, що здається неможливим. Любов – це передусім спосіб сприймати життя і жити ним. Сьогодні світові потрібна Церква, яка не ставить любові границь, яка не має ворогів, з якими потрібно боротися, а знає тільки чоловіків і жінок, яких потрібно любити.
  7. Через вашу працю, ваші зусилля щодо зміни несправедливих соціальних структур або ваш простий, щирий жест близькості та підтримки, бідні усвідомлять, що слова Ісуса звернені особисто до кожного з них: «Я полюбив тебе» (Одк. 3, 9).

 

Рим, площа Святого Петра, 4 жовтня, спомин св. Франциска з Ассізі, 2025 рік, перший рік мого Понтифікату.

 

ЛЕВ XIV

 

[1] Франциск, Енцикліка Dilexit Nos (24 довтня 2024), 170: AAS 116 (2024), 1422.

[2] Там само, 171: AAS 116 (2024), 1422-1423.

[3] Франциск, Апостольська Адгортація Gaudete et Exsultate (19 березня 2018), 96: AAS 110 (2018), 1137.

[4] Франциск, Зустріч з представниками засобів масової інформації (16 березня 2013): AAS 105 (2013), 381.

[5] J. Bergoglio – A. Skorka, Sobre el cielo y la tierra, Buenos Aires 2013, 214.

[6] Павло VI, Гомілія під час меси останнього публічного засідання ІІ Ватиканського Собору (7 грудня 1965): AAS 58 (1966), 55-56.

[7] Див. Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii Gaudium (24 листопада 2013), 187: AAS 105 (2013), 1098.

[8] Там само, 212: AAS 105 (2013), 1108.

[9] Франциск, Енцикліка Fratelli Tutti (3 жовтня 2020), 23: AAS 112 (2020), 977.

[10] Там само, 21: AAS 112 (2020), 976.

[11] Рада Європейських Співтовариств, Рішення (85/8/EEC) про конкретні дії Співтовариства у боротьбі з бідністю (19 грудня 1984), Art. 1(2): Official Journal of the European Communities, No. L 2/24.

[12] Див. Йоан Павло II, Catechesis (27 жовтня 1999): L’Osservatore Romano, 28 жовтня 1999, 4.

[13] Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii Gaudium (24 листопада 2013), 197: AAS 105 (2013), 1102.

[14] Див. Франциск, Послання на 5-й Всесвітній день бідних (13 червня 2021), 3: AAS 113 (2021), 691: «Ісус не тільки стає на сторону бідних, але й розділяє їхню долю. Це вимовний урок для його учнів усіх часів».

[15] Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii Gaudium (24 листопада 2013), 186: AAS 105 (2013), 1098.

[16] Франциск, Апостольська Адгортація Gaudete et Exsultate (19 березня 2018), 95: AAS 110 (2018), 1137.

[17] Там само, 97: AAS 110 (2018), 1137.

[18] Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii Gaudium (24 листопада 2013), 194: AAS 105 (2013), 1101.

[19] Франциск, Зустріч з представниками засобів масової інформації (16 березня 2013): AAS 105 (2013), 381.

[20] ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen Gentium, 8.

[21] Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii Gaudium (24 листопада 2013), 48: AAS 105 (2013), 1040.

[22] У цій главі подаємо деякі свідчення. Ми не намагаємося вичерпно висвітлити цю тему, а лише показати, що турбота про бідних завжди характеризувала присутність Церкви у світі. Глибші роздуми про піклування нужденними можна знайти в книжці: V. Paglia, Storia della povertà, Milan 2014.

[23] Див. Амврозій, De officiis ministrorum I, cap. 41, 205-206: CCSL 15, Turnhout 2000, 76-77; II, cap. 28, 140-143: CCSL 15, 148-149.

[24] Там само, II, cap. 28, 140: CCSL 15, 148.

[25] Там само.

[26] Там само, II, cap. 28, 142: CCSL 15, 148.

[27] Ігнатій Антіохійський, Epistula ad Smyrnaeos, 6, 2: SC 10bis, Paris 2007, 136-138.

[28] Полікарп, Epistula ad Philippenses, 6, 1: SC 10bis, 186.

[29] Юстин, Apologia prima, 67, 6-7: SC 507, Paris 2006, 310.

[30] Йоан Золотоустий, Homiliae in Matthaeum, 50, 3: PG 58, Paris 1862, 508.

[31] Там само 50, 4: PG 58, 509.

[32] Йоан Золотоустий, Homilia in Epistula ad Hebraeos, 11, 3 : PG 63, Paris 1862, 94.

[33] Йоан Золотоустий, Homilia II De Lazaro, 6: PG 48, Paris 1862, 992.

[34] Амврозій, De Nabuthae, 12, 53: CSEL 32/2, Prague-Vienna-Leipzig 1897, 498.

[35] Августин, Enarrationes in Psalmos, 125, 12: CSEL 95/3, Vienna 2001, 181.

[36] Августин, Sermo LXXXVI, 5: CCSL 41Ab, Turnhout 2019, 411-412.

[37] Псевдо-Августин, Sermo CCCLXXXVIII, 2: PL 39, Paris 1862, 1700.

[38] Кипріян, De mortalitate, 16: CCSL 3A, Turnhout 1976, 25.

[39] Франциск, Послання на 30-й Всесвітній день хворого (10 грудня 2021), 3: AAS 114 (2022), 51.

[40] Camillus de Lellis, Rule of the Order of Ministers of the Sick, 27: M. Vanti (ed.), Scritti di San Camillo de Lellis, Milan 1965, 67.

[41] Луїза де Марійяк, Лист до сестер Клаудії Карре та Марії Годуен (28 листопада 1657): E. Charpy (ed.), Sainte Louise de Marillac. Écrits, Paris 1983, 576.

[42] Василій Великий, Regulae fusius tractatae, 37, 1: PG 31, Paris 1857, 1009 C-D.

[43] Regula Benedicti, 53, 15: SC 182, Paris 1972, 614.

[44] Йоан Кассіян, Collationes, XIV, 10: CSEL 13, Vienna 2004, 410.

[45] Бенедикт XVI, Катехиза (21 жовтня 2009): L’Osservatore Romano, 22 жовтня 2009, 1.

[46] Див. Інокентій III, Булла Operante divinae dispositionis – Primitive Rule of the Trinitarians (17 грудня 1198), 2: J.L. Aurrecoechea – A. Moldón (eds.), Fuentes históricas de la Orden Trinitaria (s. XII-XV), Córdoba 2003, 6: «Усе матеріальне добро, незалежно від свого походження, брати повинні розділити на три рівні частини. Якщо двох частин буде достатньо, то їх слід використати на діла милосердя, а також забезпечувати помірне утримання для себе та членів домогосподарства. Третю частину потрібно використати для викупу полонених, ув’язнених за Христову віру».

[47] Див. Constitutions of the Mercedarian Order, n. 14: Orden de la Bienaventurada Virgen María de la Merced, Regla y Constituciones, Rome 2014, 53: «Щоб виконати цю місію, натхнену милосердям, ми присвячуємо себе Богові особливим обітом, який називається Відкупленням, яким обіцяємо за потреби віддати своє життя так, як Христос віддав своє життя за нас, щоб врятувати християн, які перебувають у великій небезпеці втратити віру в нових формах рабства».

[48] Див. Св. Йоан Хреститель від Зачаття, La regla de la Orden de la Santísima Trinidad, XX, 1: BAC Maior 60, Madrid, 1999, 90: «У цьому бідні та в’язні подібні до Христа, на якого впали страждання світу… Цей святий Орден Пресвятої Тройці закликає їх прийти та напитись води Спасителя, а це означає, що якщо розп’ятий на хресті Христос був відкупленням і спасінням для людей, то Орден прийняв це відкуплення і хоче роздати його бідним, врятувати та звільнити в’язнів».

[49] Див. Св. Йоан Хреститель від Зачаття, El recogimiento interior, XL, 4: BAC Maior 48, Madrid 1995, 689: «Свобідна воля робить людину вільною та господарем усіх створінь, але, Боже, допоможи мені, скільки ж таких, хто таким чином стає рабом та невільником диявола, ув’язненим та скутим своїми пристрастями та пожаданнями?»

[50] Франциск, Послання на 48-й Всесвітній День Миру (8 грудня 2014), 3: AAS 107 (2015), 69.

[51] Франциск, Зустріч з поліцейськими, тюремними працівниками, в’язнями та волонтерами (Верона, 18 травня 2024): AAS 116 (2024), 766.

[52] Гонорій III, Булла Solet annuere – Regula bullata (29 листопада 1223), chap. VI: SC 285, Paris 1981, 192.

[53] Див. Gregory IX, Bull Sicut manifestum est (17 вересня 1228), 7: SC 325, Paris 1985, 200: «Sicut igitur supplicastis, altissimae paupertatis propositum vestrum favore apostolico roboramus, auctoritate vobis praesentium indulgentes, ut recipere possessiones a nullo compelli possitis – Тому, як ви просили, ми зміцнюємо нашою апостольською благодаттю ваше рішення дотримуватися найбільшої бідності, і цим листом ми гарантуємо, що ви ніколи не будете змушені ніким прийняти майно у свою власність».

[54] Див. S.C. Tugwell, (ed.), Early Dominicans. Selected Writings, Mahwah 1982, 16-19.

[55] Thomas of Celano, Vita Seconda, pars prima, cap. IV, 8: AnalFranc, 10, Florence 1941, 135.

[56] Франциск, Промова після відвідування могили дона Лоренцо Мілані, (Barbiana, 20 червня 2017), 2: AAS 109 (2017), 745.

[57] Йоан Павло II, Звернення до учасників Генеральної Капітули Бідних Кліриків Регулярних Побожних Шкіл Матері Божої (піари) (5 липня 1997), 2: L’Osservatore Romano, 6 липня 1997, 5.

[58] Там само.

[59] Йоан Павло II, Гомілія під час канонізаційної меси (18 квітня 1999): AAS 91 (1999), 930.

[60] Див. Йоан Павло II, Апостольський Лист Iuvenum Patris (31 січня 1988), 9: AAS 80 (1988), 976.

[61] Див. Франциск, Звернення до учасників Генеральної капітули Інституту милосердя (росмініяни) (1 жовтня 2018): L’Osservatore Romano, 1-2 жовтня 2018, 7.

[62] Франциск, Гомілія під час канонізаційної меси (9 жовтня 2022): AAS 114 (2022), 1338.

[63] Йоан Павло II, Послання до Згромадження Сестер Місіонерок Пресвятого Серця (31 травня 2000), 3: L’Osservatore Romano, 16 липня 2000, 5.

[64] Див. Пій XII, Апостольське Бреве Superior Iam Aetate (8 вересня 1950): AAS 43 (1951), 455-456.

[65] Франциск, Послання на 105-й Всесвітній день мігрантів та біженців (27 травня 2019): AAS 111 (2019), 911.

[66] Франциск, Послання на 100-й Всесвітній день мігрантів та біженців (5 серпня 2013): AAS 105 (2013), 930.

[67] Тереза з Калькути, Промова з нагоди вручення Нобелівської премії миру (Осло, 10 грудня 1979): Aimer jusqu’à en avoir mal, Lyon 2017, 19-20.

[68] Йоан Павло II, Промова до паломників, які прибули до Рима на беатифікацію Матері Терези (20 жовтня 2003), 3: L’Osservatore Romano, 20-21 жовтня 2003, 10.

[69] Франциск, Гомілія під час канонізаційної меси (13 жовтня 2019): AAS 111 (2019), 1712.

[70] Йоан Павло II, Апостольський Лист Novo Millennio Ineunte (6 січня 2001), 49: AAS 93 (2001), 302.

[71] Франциск, Апостольська Адгортації Christus Vivit (25 березня 2019), 231: AAS 111 (2019), 458.

[72] Франциск, Промова до учасників Всесвітньої зустрічі народних рухів (28 жовтня 2014): AAS 106 (2014), 851-852.

[73] Там само: AAS 106 (2014), 859.

[74] Франциск, Промова до учасників Всесвітньої зустрічі народних рухів (листопад 5, 2016): L’Osservatore Romano, 7-8 November, 2016, 5.

[75] Там само.

[76] Йоан XXIII, Радіопослання до всіх християн за місяць до початку ІІ Ватиканського Собору (11 вересня 1962): AAS 54 (1962), 682.

[77] Г. Леркаро, Виступ на XXXV Генеральній Конгрегації ІІ Ватиканського Собору (6 грудня 1962), 2: AS I/IV, 327-328.

[78] Там само, 4: AS I/IV, 329.

[79] Інститут Релігійних Наук (ed.), Per la forza dello Spirito. Discorsi conciliari del Card. Giacomo Lercaro, Bologna 1984, 115.

[80] Павло VI, Промова на урочистому відкритті 2-ої сесії ІІ Ватиканського Собору (29 вересня 1963): AAS 55 (1963) 857.

[81] Павло VI, Катехиза (11 листопада 1964): Insegnamenti di Paolo VI, II (1964), 984.

[82] ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція Gaudium et Spes, 69, 71.

[83] Павло VI, Енцикліка Populorum Progressio (26 березня 1967), 23: AAS 59 (1967), 269.

[84] Див. там само, 4: AAS 59 (1967), 259.

[85] Йоан Павло II, Енцикліка Sollicitudo Rei Socialis (30 грудня 1987), 42: AAS 80 (1988), 572.

[86] Там само, AAS 80 (1988), 573.

[87] Йоан Павло II, Енцикліка Laborem Exercens (14 вересня 1981), 3: AAS 73 (1981), 584.

[88] Бенедикт XVI, Енцикліка Caritas in Veritate (29 червня 2009), 7: AAS 101 (2009), 645.

[89] Там само, 27: AAS 101 (2009), 661.

[90] Друга Генеральна конференція Єпископів Латинської Америки, Medellín Document (24 жовтня 1968), 14, n. 7: Celam, Medellín. Conclusiones, Lima 2005, 131-132.

[91] Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii Gaudium (24 листопада 2013), 202: AAS 105 (2013), 1105.

[92] Там само, 205: AAS 105 (2013), 1106.

[93] Там само, 190: AAS 105 (2013), 1099.

[94] Там само, 56: AAS 105 (2013), 1043.

[95] Франциск, Енцикліка Dilexit Nos (24 жовтня 2024), 183: AAS 116 (2024), 1427.

[96] Йоан Павло II, Енцикліка Centesimus Annus (1 травня 1991), 41: AAS 83 (1991), 844-845.

[97] Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii Gaudium (24 листопада 2013), 202: AAS 105 (2013), 1105.

[98] Там само.

[99] Франциск, Енцикліка Fratelli Tutti (3 жовтня 2020), 22: AAS 112 (2020), 976.

[100] Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii Gaudium (24 листопада 2013), 209: AAS 105 (2013), 1107.

[101] Франциск, Енцикліка Laudato Si’ (24 травня 2015), 50: AAS 107 (2015), 866.

[102] Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii Gaudium (24 листопада 2013), 210: AAS 105 (2013), 1107.

[103] Франциск, Енцикліка Laudato Si’ (24 травня 2015), 43: AAS 107 (2015), 863

[104] Там само, 48: AAS 107 (2015), 865.

[105] Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii Gaudium (24 листопада 2013), 180: AAS 105 (2013), 1095.

[106] Конгрегація Віровчення, Інструкція про деякі аспекти «Богослов’я визволення» (6 серпня 1984) XI, 18: AAS 76 (1984), 907-908.

[107] V Генеральна конференція єпископів Латинської Америки та Карибського басейну, Aparecida Document, (29 червня 2007), n. 392, Богота 2007, стт. 179-180. Див. Бенедикт XVI, Промова на установчій сесії V Генеральної конференції єпископів Латинської Америки та Карибського басейну (13 травня 2007), 3: AAS 99 (2007), 450.

[108] Див. V Генеральна конференція єпископів Латинської Америки та Карибського басейну, Aparecida Document (29 червня 2007), nn. 43-87, стт. 31-47.

[109] V Генеральна конференція єпископів Латинської Америки та Карибського басейну, Підсумковий Документ (29 травня 2007), n. 4, Богота 2007, ст. 275.

[110] V Генеральна конференція єпископів Латинської Америки та Карибського басейну, Aparecida Document (29 червня 2007), n. 398, ст. 182.

[111] Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii Gaudium (24 листопада 2013), 199: AAS 105 (2013), 1103-1104.

[112] Там само, 198: AAS 105 (2013), 1103.

[113] Там само.

[114] V Генеральна конференція єпископів Латинської Америки та Карибського басейну, Aparecida Document (29 червня 2007), n. 397, ст. 182.

[115] Франциск, Енцикліка Fratelli Tutti (3 жовтня 2020), 64: AAS 112 (2020), 992.

[116] Франциск, Апостольська Адгортація Gaudete et Exsultate (19 березня 2018), 98: AAS 110 (2018), 1137.

[117] Франциск, Енцикліка Fratelli Tutti (3 жовтня 2020), 65-66: AAS 112 (2020), 992.

[118] Григорій Великий, Homilia 40, 10: SC 522, Paris 2008, 552-554.

[119] Там само, 6: SC 522, 546.

[120] Там само, 3: SC 522, 536.

[121] Йоан Павло II, Енцикліка Centesimus Annus (1 травня 1991), 57: AAS 83 (1991), 862-863.

[122] Франциск, Промова на Всенощній П’ятидесятниці з Церковними Рухами (18 травня 2013): L’Osservatore Romano 20-21 травня 2013, 5.

[123] Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii Gaudium (24 листопада 2013), 186: AAS 105 (2013), 1098.

[124] Там само, 188: AAS 105 (2013), 1099

[125] Див. там само, 182-183: AAS 105 (2013), 1096-1097.

[126] Там само, 207: AAS 105 (2013), 1107.

[127] Там само, 200: AAS 105 (2013), 1104.

[128] Франциск, Виступ на зустрічі з представниками світу праці на фабриці ILVA в Генуї (27 травня 2017): AAS 109 (2017), 613.

[129] Псевдо-Золотоустий, Homilia de Jejunio et Eleemosyna: PG 48, 1060.

[130] Григорій Назіанський, Oratio XIV, 40: PG 35, Paris 1886, 910.