https://press.vatican.va/content/salastampa/en/bollettino/pubblico/2024/04/08/240408c.html

 

DIGNITAS INFINITA

 

переклав о. Олег Кривобочок ТІ

 

неофіційний переклад для особистого вжитку

 

Декларація Дикастерія Віровчення

 

БЕЗМЕЖНА ГІДНІСТЬ

 

про людську гідність

08.04.2024

 

 

Презентація

 

Під час Зібрання (Congresso) 15 березня 2019 тодішня Конгрегація Віровчення постановила розпочати «створення документа, який висвітлить невід’ємну концепцію гідності людської особи в християнській антропології та покаже значення та корисні наслідки цієї концепції в соціальній, політичній та економічній сферах, беручи до уваги останні розробки з цього питання в академічних колах і неоднозначне розуміння цієї концепції сьогодні». Перший робочий текст підготовили за допомогою фахівців у 2019, але Обмежена Рада (Consulta Ristretta) Конгрегації, скликана на 8 жовтня того ж року, визнала його незадовільним.

Відділ Доктрини за допомогою різних фахівців приготував новий проєкт, який представили Обмеженій Раді, яка обговорила його 4 жовтня 2021. Новий проєкт представили в січні 2022 під час пленарного засідання Конгрегації, члени якої скоротили і спростили текст.

6 лютого 2023 Обмежена Рада розглянула виправлену версію нового тексту і запропонувала додаткові поправки. Оновлену версію подали на розгляд членам Звичайного засідання Дикастерія (Feria IV) 3 травня 2023, де вони погодилися, що документ, з деякими виправленнями, можна опублікувати. Папа Франциск схвалив рішення цього засідання під час аудієнції, даної мені 13 листопада 2023. При цій нагоді він також попросив висвітлити в цьому документі питання, тісно пов’язані з темою гідності, такі як бідність, ситуація мігрантів, насильство над жінками, торгівля людьми, війни та інше. Для виконання вказівок Святішого Отця Доктринальний Відділ Дикастерія присвятив Зібрання глибокому вивченню Енцикліки Fratelli Tutti, яка пропонує оригінальний аналіз та подальше вивчення теми людської гідності «в кожній ситуації».

2 лютого 2024 нову версію цього тексту зі значними змінами надіслали членам Дикастерія перед Звичайним засіданням (Feria IV) 28 лютого 2024. Супровідний лист пояснював: «Згідно з особливим проханням Святішого Отця введені додаткові зміни, а саме: він виразно наполягав приділити більше уваги серйозним порушенням людської гідності в наш час, особливо в світлі Енцикліки Fratelli Tutti. Отож Відділ Доктрини скоротив першу частину […] і детально опрацював те, на що вказав Святіший Отець». Текст Декларації остаточно прийняли під час згаданого вже Feria IV 28 лютого 2024. Пізніше, під час аудієнції, наданої мені та монсеньйору Армандо Маттео, секретарю Відділу Доктрини, 25 березня 2024, Святіший Отець затвердив цю Декларацію та наказав її опублікувати.

П’ять років праці свідчать, що цей документ займається важливою і центральною темою гідності в християнському вченні. Текст вимагав довгого процесу дозрівання до остаточної версії, яку ми сьогодні опублікували.

Перші три розділи Декларації подають фундаментальні принципи та теоретичні засновки для важливих роз’яснень, які допоможуть уникнути частої плутанини, пов’язаної з вживанням терміну «гідність». Четвертий розділ подає деякі актуальні та проблемні ситуації, в яких велика й невід’ємна гідність кожної людини не визнається в достатній мірі. Церква вважає засудження цих серйозних сьогоднішніх порушень людської гідності необхідним засобом, бо глибоко переконана, що не можна віру відділяти від захисту людської гідності, євангелізацію – від сприяння гідному рівню життя, духовність – від праці на користь гідності кожної людини.

Гідність кожної людина можна розуміти як «безмежну» (dignitas infinita) – що св. Йоан Павло ІІ ствердив під час зустрічі людей з обмеженими можливостями чи неповносправними[1]. Він сказав це, щоби наголосити, що гідність людини перевершує всі зовнішні прояви та індивідуальні аспекти людського життя.

У Fratelli Tutti папа Франциск хотів підкреслити, що ця гідність існує «в кожній ситуації». Цим самим він закликав захищати гідність людини в кожному культурному контексті й у кожний момент життя людини, незважаючи на її фізичні, психічні, соціальні чи навіть моральні вади. Декларація намагається показати, що це універсальна істина, яку ми покликані визнати як фундаментальну умову для того, щоб наші суспільства були справедливими, мирними, здоровими і справді людяними.

Безсумнівно, що перелік тем, розглянутих у Декларації, не повний. Але вибрані саме ті теми, які дозволяють виразити різні аспекти людської гідності, які можуть бути затьмарені в свідомості багатьох сучасних людей. Різні суспільні верстви одні теми приймуть повністю, інші – частково. Але ми вважаємо, що всі вони потрібні, бо, взяті разом, допоможуть зрозуміти гармонічність і багатство думки про гідність, яка випливає з Євангелія.

Ця Декларація не претендує на вичерпність такої широкої та важливої теми, а намагається подати для роздумів деякі елементи, які допоможуть нам розуміти їх в сучасному складному моменті нашої історії, щоби ми серед багатьох турбот і тривог не зійшли з дороги і не наражалися на ще більші й болючіші страждання.

 

Віктор Мануель Кард. Фернандес

Префект

 

Введення

 

  1. (Dignitas infinita) Кожній людині притаманна безмежна гідність, невід’ємна від її існування, незалежно від обставин, стану й ситуації, в якій вона перебуває. Цей принцип, повністю пізнаваний навіть самим тільки розумом, лежить в підвалинах першенства людської особи і захисту її прав. Церква, в світлі Об’явлення, повністю приймає і підтверджує цю онтологічну гідність людини, створеної на образ і подобу Божу й відкупленої Ісусом Христом, і з цієї істини черпає підстави для свого служіння на користь найслабших і мало спосібних, завжди наполягаючи на «першенстві людської особи і захисті її гідності незалежно від будь-яких обставин»[2].
  2. Ця онтологічна гідність і унікальна та надзвичайна цінність кожної людини в цьому світі були авторитетно підтверджені Загальною Декларацією прав людини, виданою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948[3]. Відзначаючи 75-річчя цього документа, Церква користується нагодою ще раз підтвердити своє переконання, що кожну людину, створену Богом і відкуплену Христом, слід визнавати та ставитися до неї з повагою та любов’ю саме через її невід’ємну гідність. Ця річниця також дає Церкві нагоду вияснити деякі непорозуміння, які часто виникають стосовно людської гідності, та зайнятися деякими конкретними, складними й нагальними питаннями, пов’язаними з нею.
  3. З самих початків своєї місіонерської діяльності Церква, спонукана Євангелієм, намагалася стверджувати свободу й підтримувати права всіх людей[4]. В останні часи завдяки голосу Понтифіків вона намагалася виразніше сформулювати ці вимоги через оновлений заклик визнати фундаментальну гідність, властиву кожній людській особі. Павло VI говорив, що «жодна антропологія не зрівняється з церковною антропологією, навіть якщо займається оригінальністю індивіда, щодо його гідності, незбагненності, багатства його фундаментальних прав, сакральності, здатності вчитися, прагнення повного розвитку та безсмертя»[5].
  4. Св. Йоан Павло ІІ під час Третьої Генеральної Конференції Єпископів Латинської Америки і Карибів в Пуебля у 1979 ствердив, що людська гідність є «євангельською чеснотою, якою не можна легковажити, якщо не хочемо сильно образити Творця. Ця гідність порушується на індивідуальному рівні, коли ігнорують такі цінності як свободу, право сповідувати свою релігію, фізичну та психічну інтегральність, право на мінімальне матеріальне забезпечення, право на життя. Гідність порушується на соціальному й політичному рівні, коли людина не може реалізувати своє право брати участь у суспільному й політичному житті або коли піддається несправедливому й незаконному тискові чи фізичним та психічним тортурам тощо. […] Якщо Церква захищає і підтримує людську гідність, то робить це згідно зі своєю місією, яка, хоча й релігійна, а не соціальна чи політична, але не може не брати до уваги цілісність людини»[6].
  5. У 2010, звертаючись до Папської Академії Життя, папа Бенедикт XVI заявив, що людська гідність є «фундаментальним принципом, який віра в розп’ятого і воскреслого Ісуса Христа завжди захищала, особливо коли ним нехтують по відношенню до найслабших і найбеззахисніших»[7]. Іншим разом, звертаючись до економістів, він сказав, що «економіка і фінанси існують не ради себе самих; це тільки знаряддя чи засоби. Їхня мета – людина і цілковита реалізація її гідності. Це єдиний капітал, який потрібно зберігати»[8].
  6. Від самого початку свого Понтифікату папа Франциск заохочував Церкву «вірити в Отця, який любить усіх людей безмежною любов’ю» і «обдаровує кожну людину безмежною гідністю»[9], сильно наголошуючи, що ця величезна гідність – це перша даність, яку слід повністю визнати і дякувати за неї. Таке визнання і прийняття людської гідності може започаткувати нове співіснування між людьми, яке розвиватиме соціальні стосунки в контексті справжнього братерства: «Я дуже хочу, щоби в наших часах ми визнавали гідність кожної людини й могли в усьому світі відродити прагнення загального братерства»[10]. Папа Франциск стверджує, що «джерелом людської гідності й братерства є Євангеліє Ісуса Христа»[11], але навіть людський розум може дійти до цього переконання через роздуми і діалог, бо «потрібно шанувати гідність іншої людини в кожній ситуації не тому, що ми придумали чи припустили собі гідність інших, а тому, що вони справді мають цінність, яка перевищує всі матеріальні речі й обставини, і яка вимагає, щоб до них ставилися інакше. Те, що кожна людина має невід’ємну гідність, є правдою, яка відповідає людській природі незалежно від будь-яких культурних змін»[12]. Папа Франциск підсумовує: «Людина має ту саму недоторкану гідність у кожній історичній епосі, і ніхто не має права в деяких обставинах заперечувати це переконання чи діяти проти нього»[13]. З цієї точки зору Енцикліка Fratelli Tutti конституює своєрідну «Magna Carta» сучасних завдань захисту і підтримки людської гідності.

 

Суттєве уточнення

 

  1. Сьогодні існує загальний консенсус щодо важливості та нормативних рамок людської гідності та унікальної й трансцендентної цінності кожної людини[14]. Але вираз «гідність людської особи» ризикує піддатися різним тлумаченням, які можуть призвести до непорозумінь[15] і «протиріч, які спонукають задатися питаннями, чи справді однакову гідність усіх людей […] визнають, шанують, захищають і підтримують у всіх ситуаціях»[16]. Це дає нам можливість поняття гідності розділити на: онтологічну гідність, моральну гідність, соціальну гідність, екзистенціальну гідність. Найважливішою є онтологічна гідність, яка належить людині тільки тому, що вона існує, що її Бог створив, прагне і любить. Онтологічна гідність не може зникнути, вона важлива у будь-яких обставинах людського існування. Коли ми говоримо про моральну гідність, то маємо на увазі те, як людина використовує свою свободу. Людина, обдарована сумлінням, завжди може діяти всупереч ньому. Тоді вона поводиться «негідно» до своєї природи творіння, яке любить Бог і яке покликане любити інших. Для людської свободи така можливість завжди існує, і історія показує, як індивіди, використовуючи свою свободу проти заповіді любові, об’явленої в Євангелію, можуть чинити страшні злочини проти інших людей. Здається, що ті, хто так чинить, втратили будь-які риси людяності й гідності. І тому таке розрізнення допомагає нам розпізнавати моральну гідність, яку de facto можна «втратити», і онтологічну гідність, яку ніколи неможливо втратити. І тому ми повинні докладати всіх зусиль, щоби ті, хто чинили зло, покаялися і навернулися.
  2. Залишається розглянути соціальну та екзистенціальну гідність. Соціальна гідність стосується якості умов життя людини. До прикладу, у випадку крайньої бідності, коли індивіди не мають мінімального забезпечення, щоби жити відповідно до їхньої онтологічної гідності, кажуть, що ці бідні люди живуть у «негідних» умовах. Цей вираз означає не осудження цих осіб, а наголошує, що вони змушені жити в умовах, суперечних з їхньою невід’ємною гідністю. Останнє значення – екзистенціальна гідність. Це вид гідності, про яку говорять у дедалі зростаючих дебатах про «гідне» й «негідне» життя. До прикладу, хоча деяким людям не бракує нічого суттєвого для життя, але з різних причини вони можуть боротися за життя в мирі, радості й надії. В інших ситуаціях серйозні захворювання, сімейне насильство, патологічні залежності та інші труднощі можуть спонукати людей сприймати умови свого життя як «негідні» порівняно з їхнім уявленням про онтологічну гідність, яку ніколи не можна приховати. Ці відмінності нагадують нам про невід’ємну цінність онтологічної гідності, яка вкорінена в самому єстві людської особи й не зникне за будь-яких обставин.
  3. Насамкінець слід згадати, що класичне визначення особи як «індивідуальної субстанції розумної природи»[17] показує підвалини людської гідності. Як «індивідуальна субстанція» людина володіє онтологічною гідністю (тобто на метафізичному рівні самого буття). Отримавши існування від Бога, люди стали суб’єктами, які «існують (subsist[i])», тобто реалізують своє існування, автономно. Термін «розумна» охоплює всі здатності людської особи включно зі здатностями знати, розуміти, хотіти, любити, вибирати, прагнути; також включає всі тілесні функції, пов’язані з цими здатностями. Термін «природа» стосується характерних для нас як людей умов, які дозволяють здійснювати різноманітні операції та отримувати відповідний їм досвід; у цьому сенсі природа є «принципом дії». Ми не створюємо свою природу, а отримуємо її як дар, який можна виховувати й розвивати, підсилюючи свої здатності. Використовуючи власну свободу для розвитку багатств своєї природи, ми з часом зростаємо. Навіть якщо особа не здатна реалізувати ці здатності через різні обмеження та умови, все-таки вона завжди існує як «індивідуальна субстанція» з повною і невід’ємною гідністю. Це стосується, до прикладу, ненародженої дитини, непритомної особи чи людини похилого віку, яка страждає.

 

  1. Зростаюче усвідомлення центральної ролі людської гідності

 

  1. Вже в класичній античності[18] інтуїція щодо людської гідності виникла з соціальної точки зору, яка вважала, що кожна людина наділена особливою гідністю, базованою на її ранзі та статусі в установленому порядку. В соціальній царині терміном «гідність» описували диференційовану гідність істот у всесвіті. Усі істоти, згідно з цим поглядом, володіють власною «гідністю» відповідно до свого місця в загальній гармонії. У деяких ключових твердженнях стародавня думка почала визнавати самобутнє місце людини як істоти, наділеної розумом, здатної брати відповідальність за себе і за інших у світі[19]. Але дорога до способу мислення, який міг би обґрунтувати пошану до гідності кожної людини за будь-яких обставин, була ще довгою.

 

Біблійна перспектива

 

  1. Біблійне Об’явлення вчить, що всі люди мають вроджену гідність, бо створені на образ і подобу Божу: «Тож сказав Бог: “Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу […] І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут. 1, 26-27). Отож людина має особливі якості, і тому її не можна звести до суто матеріальних елементів. Що більше, «образ» окреслює не душу чи її інтелектуальні здатності, а гідність мужчини і жінки. Чоловік і жінка у взаємних стосунках рівності та любові представляють Бога в світі й покликані піклуватися ним. Бо бути створеним на образ Бога означає мати сакральну цінність, яка перевищує статеві, соціальні, політичні, культурні та релігійні відмінності. Нашу гідність нам подарував Бог; її не можна ні вимагати, ні заслужити. Бог любить і прагне кожну людину, отож вона має недоторкану гідність. У Книзі Вихід – серці Старого Завіту – Бог об’являється як Той, хто чує волання вбогого, бачить людське нещастя, піклується найменшими і пригнобленими (див. Вих. 3, 7; 22, 20-26). Це саме навчання можна знайти у Книзі Второзаконня (див. Втор. 12-26); тут навчання про людські права трансформується у маніфест людської гідності, особливо на користь потрійної категорії сироти, вдови і чужоземця (див. Втор. 24-17). Пророки, які були критичним сумлінням Ізраїлю, у важливі моменти нагадували і проповідували древні заповіді Книги Вихід. Пророки Амос, Осія, Ісая, Міхей та Єремія цілі розділи присвячують засудженню несправедливості. Амос гірко засуджує гноблення бідних і те, що його слухачі не визнають жодної фундаментальної людської гідності знедолених (див. Ам. 2, 6-7; 4, 1; 5, 11-12). Ісая проклинає тих, які зневажають права вбогих, відмовляючи їм у справедливості: «Горе тим, що несправедливі видають закони, що пишуть приписи жорстокі, щоб відправляти вбогих без правосуддя» (Іс. 10, 1-2). Це навчання пророків знайшло відгук у сапієнціяльній літературі. До прикладу, Сирах пригнічення бідних прирівнює до вбивства: «Таж за нестатків хліб це для вбогих – життя, і хто й того їх позбавляє, той – просто кровожерний. Вбиває ближнього, хто відбирає його прожиток; позбавляти наймита заробітку – це кров проливати» (Сир. 33, 21-22). У псалмах релігійний зв’язок з Богом охоплює захист слабких і нужденних: «Судіть по правді бідного й сиротину, визнайте правду вбогому й бідоласі. Визвольте бідного й сіромаху, з руки грішників порятуйте!» (Пс. 82, 3-4).
  2. Народжений і вихований у скромних умовах, Ісус об’явив гідність нужденних і робітників[20]. Пізніше, упродовж свого публічного служіння, він стверджує цінність і гідність усіх, хто носить образ Бога, незалежно від їхнього соціального статусу і зовнішніх обставин. Ісус знищив культурні та культові бар’єри, повертаючи гідність «відкинутим» і тим, які перебували на маргінесах суспільства, тобто митникам (див. Мт. 9, 10-11), жінкам (див. Йо. 4, 1-42), дітям (див. Мр. 10, 14-15), прокаженим (див. Мт. 8, 2-3), хворим (див. Мр. 1, 29-34), чужоземцям (див. Мт. 25, 35) і вдовам (див. Лк. 7, 11-15). Він зціляє, годує, захищає, звільняє і рятує. Він описаний як пастир, який турбується про одну загублену вівцю (див. Мт. 18, 12-14). Він ідентифікується зі своїми найменшими братами: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 40). В біблійній мові «найменші» – це не тільки діти, але й вразливі, незначущі, ізгої, гноблені, відкинуті, вбогі, маргіналізовані, неосвічені, хворі, експлуатовані сильними. Прославлений Христос судитиме на основі любові до ближнього, яка полягає в тому, щоби допомогти голодному, спраглому, чужоземцю, нагому, хворому, ув’язненому – з ким Він ідентифікується (див. Мт. 25, 34-36). Для Ісуса добро, вчинене кожній людині, незалежно від зв’язків крові чи релігії, це єдиний критерій оцінювання. Апостол Павло стверджує, що кожний християнин повинен жити згідно з вимогами гідності й пошани до прав усіх людей (див. Рим. 13, 8-10) відповідно до нової заповіді любові (див. 1 Кор. 13, 1-13).

 

Розвиток християнської думки

 

  1. Розвиток християнської думки стимулював і супроводжував прогрес роздумів на тему гідності. Спираючись на багату традицію Отців Церкви, класична християнська антропологія наголошувала на доктрині людини, створеної на образ і подобу Божу і на унікальній ролі людської особи в створінні[21]. Середньовічна християнська думка, критично аналізуючи спадщину античної філософії, створила синтез поняття «особа», який визнав метафізичні підвалини людської гідності. Св. Фома Аквінський засвідчив, що «особа означає найдосконаліше в кожній природі, тобто те, що існує в розумній природі»[22]. Християнський гуманізм епохи Відродження пізніше наголосив на онтологічній гідності та її винятковому прояві у вільних діях людини[23]. Навіть у творах новітніх мислителів, таких як Декарт і Кант, які ставили під сумнів деякі основи традиційної християнської антропології, можна побачити сильне відлуння Об’явлення. Виходячи з деяких недавніх філософських рефлексій на тему статусу теоретичної і практичної суб’єктності, християнська рефлексія пішла в напрямку більшого наголошення на глибині поняття гідності. У двадцятому століття вона осягнула оригінальну перспективу (як у персоналізмі), яка переглянула питання суб’єктності, розширила його і охопила інтерсуб’єктивність і стосунки, які об’єднують людей[24]. Роздуми з цієї точки зору збагатили сучасну християнську антропологію[25].

 

Сучасність

 

  1. Сьогодні термін «гідність» в основному використовують для підкреслення унікальності людської особи, незрівнянної з усіма іншими істотами у всесвіті. У цьому контексті можна зрозуміти, як термін «гідність» вжито у Декларації ООН за 1948, яка говорить про «природжену гідність і про рівні та невід’ємні права всіх членів людської родини». Тільки цей невід’ємний характер людської гідності дає можливість говорити про людські права[26].
  2. Для подальшого висвітлення поняття гідності важливо відмітити, що гідність не надається особі іншими особами з огляду на її здібності чи якості так, що цю гідність можна відібрати. Якби гідність надавалася особі іншими людьми, то вона була б відносною та відчужуваною, а саме значення гідності (варте великої пошани) піддавалося би ризику бути скасованим. Натомість, гідність притаманна людині: вона не надається після чогось (a posteriori), вона випереджує будь-яке визнання, і її не можна втратити. І тому всім людям притаманна внутрішня гідність, незалежно від того, чи можуть вони адекватно її виражати.
  3. І тому ІІ Ватиканський Собор говорить про «усвідомлення надзвичайної гідності, що належить людській особі, бо вона перевершує всі інші речі, а її права та обов’язки є загальними й непорушними»[27]. Соборова Декларація Dignitatis Humanae нагадує: «В наші часи з кожним днем до людей приходить щораз більше усвідомлення ГІДНОСТІ ЛЮДСЬКОЇ особи, і зростає число тих, хто вимагає, щоб люди у своїх ділах втішалися й користувалися своєю власного думкою і відповідальною свободою – не спонукувані приневоленням, а ведені усвідомленням обов’язку»[28]. Така свобода думки і сумління, індивідуальна і колективна, основана на визнанні людської гідності, яку «пізнаємо і через об’явлене нам слово Боже, і через розум»[29]. Учительський Уряд Церкви поступово розвивав розуміння значення людської гідності з її вимогами і наслідками аж до визнання, що гідність кожної людини перевищує будь-які обставини.

 

  1. Церква проголошує, підтримує і гарантує людську гідність

 

  1. Церква проголошує рівну гідність усіх людей незалежно від умов та якості їхнього життя. Це проголошення походить із потрійного переконання, яке, в світлі християнської віри, надає людській гідності безмірну вартість та зміцнює її внутрішні вимоги.

 

Незгладимий образ Бога

 

  1. Перше переконання, взяте з Об’явлення, стверджує, що гідність людської особи походить від любові Творця, який закарбував незгладимі риси свого образу у кожній людині (див. Бут. 1, 26). Творець закликає кожну особу пізнавати Його, любити Його, жити в завіті з Ним, також закликає жити в братерстві, справедливості й мирі з усіма людьми. У такому розумінні гідність стосується не тільки душі, але й особи як нероздільної єдності тіла й душі. Отож, гідність притаманна також тілу людини, яке на свій спосіб бере участь in imago Dei (в образі Бога) і також покликане розділити славу душі в божественному блаженстві.

 

Христос ушляхетнює людську гідність

 

  1. Друге переконання походить з факту, що гідність людини об’явилася у всій повноті тоді, коли Отець послав свого Сина, який прийняв людське існування повністю: «В таїні Втілення Божий Син підтвердив гідність тіла й душі, які конституюють людську істоту»[30]. З’єднавшись із кожною людиною через Втілення, Ісус Христос підтвердив, що кожній особі притаманна безмірна гідність тільки через належність до людської спільноти; окрім того Він ствердив, що цю гідність ніколи неможливо втратити[31]. Проголошуючи, що Боже Царство належить убогим, смиренним, зневаженим, страждаючим тілом і душею, зціляючи різні хвороби й недуги, навіть найважчі, такі як проказа, стверджуючи, що все, вчинене іншій людині, також вчинене і Йому, бо Він присутній в кожній людині, Ісус приніс велику новизну у визнанні гідності кожної особи, особливо тих, яких вважали «негідними». Цей новий принцип в історії, який наголошує, що слабкі, зневажені, страждаючі, ті, які втратили людське «обличчя», більше «гідні» нашої пошани й любові, змінив обличчя світу, започаткувавши заклади опіки над людьми у важких умовах, такими як покинуті новонароджені, сироти, самотні похилого віку, психічно хворі, невиліковно хворі, каліки, безхатченки.

 

Покликання до повної гідності

 

  1. Третє переконання стосується остаточного призначення людини. Після Сотворення і Втілення Воскресіння Христа об’являє наступний аспект людської гідності. Справді, «найглибша основа людської гідності полягає в тому, що людина покликана до спільності з Богом»[32], яка триватиме вічно. Отож, «гідність життя не витікає тільки з його джерела чи Божественного походження, але й з мети, призначення до причастя з Богом через пізнання його і любов. В світлі цієї істини св. Іриней уточнює і доповнює свою похвалу людини: так, “жива людина” є “слава Божа”, але “життя людини це споглядання Бога”»[33].
  2. Отже, Церква вірить і стверджує, що всі люди, створені на образ і подобу Божу і відновлені[34] в Сині, який став людиною, був розп’ятий і воскрес, покликані зростати під дією Святого Духа, щоб відображати славу Отця в тому самому образі та брати участь у вічному житті (див. Йо. 10, 15-16, 17, 22-24; 3 Кор. 3, 18; Еф. 1, 3-14). Справді, «об’явлення […] розкриває гідність людини у всіх її вимірах»[35].

 

Відданість власній свободі

 

  1. Кожному індивіду від початку його існування притаманна вроджена і невід’ємна гідність як безповоротний дар. Але від вільного та відповідального рішення кожної людини залежить – виражати цю гідність у повній мірі чи приховувати її. Деякі Отці Церкви, такі як св. Іриней і св. Іван Дамаскин, розрізняли «образ» і «подобу», згадані в Книзі Буття (див. 1, 26). Це уможливило динамічне сприйняття людської гідності: образ Бога ввірений людській свободі, щоб під керівництвом і дією Святого Духа Божа подоба в особі могла зростати й кожна особа змогла осягнути найвищу гідність[36]. Кожна людина покликана проявляти онтологічний вимір своєї гідності на екзистенціальному та моральному рівнях, вільно вибираючи справжнє добро у відповідь на Божу любов. Отже, людина, створена на образ Бога, ніколи не втрачає своєї гідності й завжди покликана вільно вибирати добро. Водночас наскільки особа відповідає на добро, настільки її гідність вільно, динамічно і поступово проявляється і разом із тим зростає та дозріває. Це означає, що кожна особа повинна намагатися жити повнотою своєї гідності. У світлі сказаного можна зрозуміти, як гріх як акт, протилежний гідності, може ранити й затьмарити людську гідність; однак гріх ніколи не може заперечити, що людина створена на образ і подобу Божу. У такий спосіб, як зазначив Бенедикт XVI, віра відіграє вирішальну роль у допомозі розуму прийняти людську гідність, погодитися з нею, зміцнити її та вияснити її суттєві риси: «Але без коректив релігії розум може стати жертвою спотворень, до прикладу, коли ним маніпулює ідеологія або коли його застосовують частково, не враховуючи гідність людини повністю. Таке неправильне використання розуму, врешті-решт, стало причиною появи работоргівлі та багатьох інших соціальних лих, і не в останню чергу тоталітарних ідеологій двадцятого століття»[37].

 

  1. Гідність – фундамент прав і обов’язків людини

 

  1. Папа Франциск нагадав, що «у сучасній культурі найближчим посиланням на невід’ємну гідність особи є Загальна Декларація прав людини, яку св. Йоан Павло ІІ назвав ‘віхою на довгому і важкому шляху людської раси’ і ‘одним із найвищих проявів людського сумління’»[38]. Для протистояння спробам змінити чи скасувати глибоке значення цієї Декларації слід згадати деякі суттєві принципи, які завжди потрібно поважати.

 

Безумовна пошана до людської гідності

 

  1. По-перше, незважаючи на зростаюче усвідомлення теми людської гідності, багато непорозумінь щодо цієї концепції все ще спотворюють її значення. Дехто вважає, що краще вживати вираз «особиста гідність» (і права «особи») замість «людська гідність» (і права «людини»), бо розуміє «особу» як «істоту, здатну мислити». Потім вони стверджують, що гідність і права походять із здатності індивіда набувати знання і реалізовувати власну свободу – що здатні робити не всі люди. Отож, згідно з цією думкою, особистої гідності не мають ненароджені діти, люди похилого віку, залежні від інших, і психічно хворі[39]. Навпаки, Церква наголошує на тому, що гідність кожної людини, саме тому, що вона внутрішня, залишається «у всіх ситуаціях». Визнання цієї гідності не може залежати від суджень про здатність особи розуміти та діяти вільно; в іншому разі гідність не була би притаманна особі, незалежна від її ситуації, отож, не заслуговувала би на безумовну пошану. Тільки визнання внутрішньої та невід’ємної гідності кожної людини може гарантувати безпечну та непорушну основу цієї якості. Без онтологічного обґрунтування визнання людської гідності залежатиме від різноманітних і довільних суджень. Єдиною передумовою для розмов про вроджену гідність людини є її приналежність до людського роду, згідно з яким «права особи є правами людини»[40].

Об’єктивні підвалини людської свободи

 

  1. По-друге, концепцією людської гідності іноді зловживають для виправдання довільного поширення нових прав, багато з яких суперечать початково визначеним і часто суперечать фундаментальному праву на життя[41]. Це так, ніби має гарантуватися здатність виражати та реалізувати кожне індивідуальне вподобання чи суб’єктивне бажання. Така точка зору ідентифікує гідність з ізольованою та індивідуалістською свободою, яка претендує накинути часткові суб’єктивні прагнення та вподобання як «права», які спільнота повинна гарантувати і фінансувати. Але людська гідність не може спиратися виключно на індивідуальні стандарти, і її не можна ідентифікувати з добрим психофізичним станом індивіда. Захист людської гідності базується на конститутивних вимогах людської природи, які не залежать від індивідуальної сваволі чи соціального визнання. Отож, обов’язки, які виникають із визнання людської гідності інших осіб та відповідні права, які з цього випливають, мають конкретний і об’єктивний зміст, оснований на нашій спільній людській природі. Без цієї об’єктивної бази концепція гідності de facto піддається різним формам свавілля та інтересам провладних структур.

 

Стосункова структура людської особи

  1. Розглянута через призму стосункової структури особи, людська гідність допомагає подолати вузькі рамки зосередженої на собі індивідуалістської свободи, яка намагається створити власні цінності без огляду на об’єктивні норми добра та повні стосунки з іншими живими істотами. Дійсно, зростає ризик зведення людської гідності до вміння визначати власну ідентичність і майбутнє ізольовано від інших та нехтуючи своєю належністю до людської спільноти. У цьому помилковому розумінні свободи неможливе взаємне визнання обов’язків і прав, які дозволяють нам піклуватися одне про одного. Справді, як нагадав св. Йоан Павло ІІ, свобода «має служити людині та її здійсненню, що відбувається через дарування себе і відкритість іншій людині. Натомість, абсолютизація свободи в індивідуалістичному трактуванні позбавляє її первісної суті і перекреслює найглибше покликання та гідність»[42].
  2. Людська гідність також охоплює притаманну людській природі здатність брати на себе зобов’язання по відношенню до інших.
  3. Різниця між людиною та всіма іншими живими створіннями, яка виділяється завдяки концепції гідності, повинна спонукати нас пам’ятати про добро інших створінь. Ці створіння існують не тільки для людини, але мають власну цінність; вони – подарунок, який людство повинно берегти та піклуватися ним. Отож, хоча концепція гідності зарезервована тільки для людини, водночас потрібно прийняти створене добро решти всесвіту. Як наголосив папа Франциск: «Наділені унікальною гідністю і даром розуму, ми повинні поважати створіння та його природні закони […] ‘‘Кожне створіння має свою власну доброту та досконалість… Різноманітні створіння, задумані Богом у їх власному бутті, віддзеркалюють, кожне на свій лад, промінь безмежної Божої мудрості і доброти. Саме тому людина повинна поважати власну доброту кожного створіння, щоб уникнути невпорядкованого використання речей’’»[43]. Що більше, «сьогодні ми змушені визнати, що можливим є тільки «вмісцевлений антропоцентризм». Це означає визнати, що людське життя незрозуміле і неможливе без інших створінь»[44]. З цієї точки зору «слід брати до уваги, що зникають різні види, що кліматична криза загрожує життю багатьох істот»[45]. Справді, людська гідність повинна дбати про зовнішнє середовище і в особливий спосіб брати до уваги людську екологію, яка захищає його існування.

 

Визволення людської особи з негативних моральних і соціальних впливів

 

  1. Цих фундаментальних і необхідних умов недостатньо, щоби гарантувати розвиток індивіда відповідно до його гідності. Хоча «Бог створив людину розумною, даючи їй гідність особи, обдарованої ініціативою і владою над своїми вчинками»[46] з огляду на добро, але наша вільна воля часом надає перевагу злу над добром. Отож, свободу, в свою чергу, потрібно визволити. У Листі до Галатів св. Павло стверджує, що «Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні» (Гал. 5, 1), нагадуючи про обов’язки кожного християнина, який несе відповідальність за визволення всього світу (див. Рим. 8, 19…). Це визволення починається із сердець окремих людей, і покликане поширюватися і проявляти свою гуманну силу через усі стосунки.
  2. Свобода – це чудовий Божий дар. Навіть якщо Бог притягує нас своєю благодаттю, то у такий спосіб, що це ніколи не порушує нашу свободу. Отож, великою помилкою було би вважати, що, віддаляючись від Бога і Його допомоги, ми ставатимемо вільнішими й почуватимемося гіднішими. Навпаки, наша свобода, відокремлена від Творця, тільки слабне й затьмарюється. Це саме відбувається, коли свобода вважає себе незалежною від будь-яких зовнішніх орієнтирів і сприймає будь-який зв’язок із попередньою істиною як загрозу, в результаті чого пошана до свободи і гідності інших також зменшується. Папа Бенедикт XVI пояснює: «Воля, яка вважає себе абсолютно неспроможною шукати істину і добро, не має об’єктивних причин і мотивів діяти, крім тих, які походять від її миттєвих і минущих інтересів; вона не має «ідентичності», щоб захищати та будувати за допомогою вільних і свідомих виборів. Як наслідок, вона не може вимагати пошани від інших «воль», які самі відокремлені від своїх найглибших сутностей і, таким чином, здатні нав’язувати інші «причини» або, якщо на те пішло, не мати жодних «причин». Ілюзія, що моральний релятивізм дає ключ до мирного співіснування, породжує поділи і заперечення гідності людини»[47].
  3. Що більше, було би нереалістично говорити про абстрактну свободу, позбавлену будь-якого впливу, контексту чи обмежень. Навпаки, «властива реалізація власної свободи потребує відповідних умов економічного, соціального, юридичного, політичного та культурного порядку»[48], які часто не реалізуються. У цьому значенні можна говорити, що одні індивіди мають більше «свободи» від інших. Папа Франциск звертає на це більшу увагу: «Деякі народжуються в заможних родинах, отримують добру освіту, мають добру їжу або вроджені здібності. Їм, безумовно, не потрібна активна держава, вони будуть домагатися тільки свободи. Очевидно, що цей принцип не стосується неповносправних чи бідних з низькою освітою й малими шансами доброго медичного забезпечення. Якщо суспільство керується переважно критеріями вільного ринку і ефективності, то в ньому немає місця для таких людей, і братерство буде лише черговим романтичним гаслом»[49]. І тому важливо розуміти, що «подолання несправедливості сприяє людській свободі і гідності»[50] на всіх рівнях людської діяльності. Щоби людська свобода існувала, «ми повинні повернути людську гідність у центр і на ній будувати потрібні альтернативні соціальні структури»[51]. Також свобода часто затьмарена різними психологічними, історичними, соціальними, освітніми і культурними чинниками. Справжню та історичну свободу також потрібно «визволити». Окрім того, потрібно підтвердити фундаментальне право на людську свободу.
  4. Водночас історія людства демонструє явний прогрес у розумінні людської гідності та свободи, хоча й не без тіней та ризиків регресу. Про такий прогрес розуміння людської гідності свідчить факт, що зростає бажання викорінити расизм, рабство, маргіналізацію жінок, дітей, хворих та людей з обмеженими можливостями. Це прагнення зміцнилося під впливом християнської віри, яка продовжує бути зачином навіть у дедалі більш секуляризованих суспільствах. Але виснажливий шлях сприяння людській гідності ще далекий до завершення.

 

  1. Деякі серйозні порушення людської гідності

 

  1. В світлі попередніх роздумів про головну роль людської гідності, остання частина цієї Декларації займається деякими серйозними порушеннями гідності. І робить це в дусі Учительського Уряду Церкви, який знайшов повне вираження в навчанні останніх Понтифіків, про що вже згадувалося раніше. До прикладу, папа Франциск, з одного боку, невтомно нагадує про пошану до людської гідності: «Кожна людина має право жити гідно і розвиватися комплексно, і жодна держава не може позбавити її цього основного права. Це право має кожна людина, навіть якщо вона мало продуктивна, навіть якщо вона народилася з вадами або отримала погану освіту. Бо це не зменшує її велику людську гідність, яка базується не на обставинах, а на цінності свого існування. Якщо цей елементарний принцип не захищають, то майбутнього не має ні братерство, ні саме людство»[52]. З другого боку, він ніколи не припиняє вказувати на конкретні сучасні порушення людської гідності, закликаючи кожного пробудитися, взяти на себе відповідальність і конкретні зобов’язання.
  2. Вказуючи на сучасні великі порушення людської гідності, можемо згадати вчення ІІ Ватиканського Собору, який наголошує, що «все, що спрямоване проти самого життя: всякого роду вбивства, геноцид, аборти, евтаназія й навіть добровільне самогубство»[53], слід вважати порушенням людської гідності. Собор стверджує, що «все, що порушує цілість людської особи: калічення, тілесні чи моральні катування, спроби поневолити сам дух людини»[54], також порушує нашу гідність. Врешті «все, що ображає людську гідність: нелюдські умови життя, свавільні ув’язнення, депортації, рабство, проституція, торгівля жінками та підлітками; а також ганебні умови праці, коли до робітників ставляться, як до звичайного інструменту наживи, а не як до вільних і відповідальних осіб»[55]. Тут слід згадати про смертну кару, бо вона також порушує невід’ємну гідність кожної особи незалежно від обставин[56]. У зв’язку з цим слід визнати, що «твердий спротив карі смерті показує, до якої міри можливо визнати невід’ємну гідність кожної людини й прийняти, що вона має своє місце у цьому світі. Якщо не відмовлю її найгіршому злочинцеві, то не відмовлю її нікому, дам усім можливість жити зі мною на цій планеті помимо всього, що нас розділяє»[57]. Також доцільно підтвердити гідність в’язнів, які часто живуть у негідних умовах. Насамкінець потрібно заявити, що навіть у випадку важких злочинів тортури повністю суперечать гідності, притаманній кожній людині.
  3. Не претендуючи на вичерпність, наступні параграфи звертають увагу на деякі серйозні і особливо актуальні порушення людської гідності.

 

Драма бідності

 

  1. Крайня бідність, пов’язана з нерівномірним розподілом матеріальних благ, суттєво сприяє порушенню гідності багатьох людей. Папа св. Йоан Павло ІІ наголосив: «Одна з найбільших несправедливостей сучасного світу полягає саме в цьому: тих, що мають багато, є досить мало, а тих, що не мають майже нічого, є багато. Це несправедливість поганого розподілу благ і послуг, первісно призначених для всіх»[58]. Крім того, було би помилкою проводити поверхневе розрізнення між «багатими» і «бідними» країнами, бо Бенедикт XVI вже ствердив, що «збільшилося всесвітнє багатство у глобальному розумінні, але зростають нерівності. У багатих країнах бідніють нові суспільні категорії і породжуються нові форми бідності. У найбідніших регіонах деякі групи насолоджуються суперрозвитком марнотратства і споживання, що неприпустимо контрастує з постійною нелюдською убогістю. Далі триває “скандал крикливої нерівності”»[59], де гідність бідних подвійно заперечується через брак ресурсів для задоволення їхніх основних потреб і через байдужість, яку проявляють до них сусіди.
  2. Отож, разом із папою Франциском ми повинні ствердити, що «зростає добробут, але також і нерівність, що веде до «виникнення нових видів бідності». Коли говоримо, що сучасний світ зменшив бідність, то оцінюємо це мірками минулих епох, які неможливо накласти на актуальну дійсність»[60]. Як наслідок, бідність «виражається у різні способи, до прикладу, як одержимість зменшувати витрати на оплату праці, не беручи до уваги важкі наслідки, бо безробіття безпосередньо розширює границі бідності»[61]. Серед цих «деструктивних наслідків Імперії грошей»[62] слід визнати, що «немає гіршої бідності від тої, яка позбавляє праці й гідності праці»[63]. Крім того, ми повинні визнати, що якщо деякі люди народжуються в країні чи сім’ї з меншими можливостями для розвитку, то це суперечить їхній гідності, яка така сама, як і гідність народжених в заможній родині чи країні. Ми всі несемо відповідальність, хоча в різній мірі, за цю велику нерівність.

 

Війни

 

  1. Війна – це інша трагедія, яка як у минулі часи заперечувала людську гідність, так і заперечує її сьогодні: «Війни, терористичні акти, расові та релігійні переслідування і багато інших зловживань проти людської гідності […] «боляче збільшуються в багатьох частинах світу в таких формах, що це вже можна назвати “поетапною третьою світовою війною”»[64]. Знищенням і стражданням війна атакує людську гідність у короткостроковій і довгостроковій перспективі: «Підтверджуючи невід’ємне право на самозахист і відповідальність захищати тих, чиє життя знаходиться під загрозою, ми повинні визнати, що війна завжди є «поразкою людства». Жодна війна не варта сліз матері, яка бачила свою дитину понівеченою чи вбитою; жодна війна не варта втрати життя навіть однієї людини, святої істоти, створеної на образ і подобу Творця; жодна війна не варта отруєння нашого спільного дому; жодна війна не варта відчаю тих, які змушені залишити свою країну, житло, родину, друзів, соціальні та культурні зв’язки, які часом будувалися поколіннями»[65]. Усі війни, тільки тому, що суперечать людській гідності, це «конфлікти, які не вирішують, а збільшують проблеми»[66]. В наш час, коли стало буденною справою, що багато невинних цивільних людей гинуть не на полях битв, це дуже важливо.
  2. І тому навіть сьогодні Церква приймає слова Понтифіків як свої, повторюючи з папою св. Павлом VI: «Ні війні, ні війні!»[67] і молячись разом із папою св. Йоаном Павлом ІІ: «В ім’я Бога і в ім’я людини: Не вбивайте! Не приготовляйте людям знищення і загладу! Подумайте про голодуючих та про злидні ваших братів! Шануйте гідність і волю кожного!»[68] Сьогодні, як ніколи, це крик Церкви і всього людства. Папа Франциск наголошує: «Ми вже не можемо думати про війну як про вирішення проблем, бо шкоди ймовірно будуть більшими від гіпотетичних користей. У такій сучасній дійсності дуже важко приводити раціональні докази, розроблені в минулі віки, щоби говорити про можливість «справедливої війни». Ні жодній війні!»[69] Оскільки людство часто повторює помилки минулого, «то для побудови справжнього миру потрібно відкинути логіку легітимності війни»[70]. Тісний зв’язок між вірою і людською гідністю означає, що війна, основана на релігійних переконаннях, була би протиріччям: «Той, хто Божим ім’ям виправдовує тероризм, насильство і війну, не йде Божим шляхом. Війна в ім’я релігії стає війною проти самої релігії»[71].

 

Праця мігрантів

 

  1. Мігранти перші падають жертвами різних форм вбогості. Їх позбавляють гідності не тільки в їхніх рідних країнах[72], вони ризикують життям, бо не мають можливості створити сім’ю, працювати і прогодувати себе[73]. Після прибуття до країн, які їх приймають, «мігрантів не вважають гідними настільки, щоб допустити їх до суспільного життя на рівні з іншими, і забувають, що вони мають таку саму гідність, як і інші особи. […] Ніхто не говорить прямо, що вони не люди, але на практиці, через рішення і те, як до них ставляться, виражається переконання, що вони менше цінні, менше важливі, менше людські»[74]. І тому важливо пам’ятати, що «кожен іммігрант є людською особою, яка як така має непорушні фундаментальні права, які повинні поважати всі й у будь-якій ситуації»[75]. Прийняття мігрантів – це важливий і значущий спосіб захисту «невід’ємної гідність кожної людської особи без огляду на її походження, колір шкіри чи віровизнання»[76].

 

Торгівля людьми

 

  1. Торгівля людьми – це також велике порушення людської гідності[77]. Явище не нове, але воно набирає величезних розмірів на наших очах, і тому папа Франциск осудив його сильними словами: «Я підтверджую тут знову, що «торгівля людьми» – мерзенна діяльність, ганьба для наших суспільств, які вважають себе цивілізованими! Експлуататори і клієнти всіх рівнів повинні зробити серйозний іспит сумління перед собою і перед Богом! Сьогодні Церква нагально поновлює заклик, щоб гідність і центральне місце кожної особи захищалось із пошаною до фундаментальних прав – згідно з її соціальним навчанням. Вона закликає, щоб ці права поширилися на мільйони людей на всіх континентах, де ними нехтують. Як часто у світі, де багато говорять про права, людську гідність насправді топчуть! У світі, де багато говорять про права, здається, що права мають тільки гроші»[78].
  2. Тому Церква і людство повинні продовжувати боротьбу з «торгівлею людськими органами і тканинами, сексуальною експлуатацією дітей, рабською працею, проституцією, торгівлею наркотиками і зброєю, тероризмом і міжнародною організованою злочинністю. Масштаби цього зла і втрата невинних життів такі великі, що ми повинні уникати будь-якої спокуси впасти в деклараційний номіналізм, який би заспокоїв наше сумління. Ми повинні подбати, щоби наші інституції були справді ефективними у боротьбі з цими нещастями»[79]. У конфронтації з цими різноманітними та жорстокими порушеннями людської гідності ми повинні щораз краще усвідомлювати, що «торгівля людьми є злочином проти людства»[80]. Вона суттєво заперечує людську гідність принаймні двома способами: «Торгівля людьми сильно спотворює людську природу жертви, знищуючи її свободу та гідність. Водночас вона розлюднює тих, хто це робить»[81].

 

Сексуальні зловживання

 

  1. Глибока вроджена гідність людської істоти як єдності розуму й тіла також дає нам можливість зрозуміти, чому сексуальне насильство залишає глибокі рубці на серцях жертв, людська гідність яких справді зранена. Ці «страждання можуть тривати все життя, і ніяке покаяння їх не вилікує. Це явище широко поширене в суспільстві, воно також впливає на Церкву та серйозно перешкоджає її місії»[82]. З цього походить безупинне зусилля Церкви покласти край усім цим зловживанням, починаючи з себе самої.

 

Насильство над жінками

 

  1. Насильство над жінками – глобальний скандал, який привертає щораз ширшу увагу. Хоча на словах визнається рівна гідність жінок і чоловіків, але в деяких країнах є ще серйозна нерівність. Навіть у найбільш розвинутих і демократичних країнах конкретна соціальна реальність свідчить, що жінкам часто відмовляють у рівній гідності з чоловіками. Папа Франциск звертає на це увагу, стверджуючи, що «структура суспільств у всьому світі ще далека від того, щоб ясно відображати, що жінки мають таку саму гідність і права, як і мужчини. Слова говорять одне, а рішення і дійсність – зовсім інше. Факт, що “подвійно нещасні жінки, які страждають, усунені з суспільства, піддані зневагам і насильству, бо часто для захисту своїх прав вони мають менше можливостей”»[83].
  2. Папа св. Йоан Павло ІІ визнав, що «багато ще потрібно зробити для подолання дискримінації тих, які покликані бути дружинами і матерями. […] Існує нагальна потреба справжньої рівності в кожній сфері: однакова оплата за ту саму роботу, захист працюючої матері, справедливий кар’єрний ріст, рівність подружньої пари в родинних правах і визнання всього, що є частиною прав і обов’язків громадян в демократичній державі»[84]. Нерівність у цих сферах – це різноманітні форми насильства. Він також нагадав, що «прийшов час рішуче засудити сексуальне насильство, об’єктом якого часто стають жінки, і прийняти закони, які ефективно захищатимуть їх від цього насильства. В ім’я пошани до людської особистості ми також повинні засудити поширену гедоністичну та комерційну культуру, яка систематично заохочує експлуатацію сексуальності та розбещує навіть дуже молодих дівчат, щоб вони використовували свої тіла для заробітку»[85]. Серед видів насильства над жінками потрібно сказати також про вимушені аборти, які торкають як маму, так і дитину, часто для задоволення егоїзму чоловіків. І як не згадати практику полігамії? Катехизм Католицької Церкви нагадує, що полігамія суперечить рівній гідності жінок і чоловіків, вона також «суперечить […] подружній любові, що є єдиною і ексклюзивною»[86].
  3. Розглядаючи насильство над жінками, злочин феміциду ніколи не буде достатньо засуджений. На цьому фронті вся міжнародна спільнота повинна мати скоординовані та конкретні зобов’язання, як повторив папа Франциск: «Любов до Марії повинна допомогти нам цінувати наших жінок, матерів і бабусь і відчувати до них вдячність, бо вони – бастіон життя в наших містах. Вони майже завжди мовчки несуть життя вперед. Це мовчання і сила надії. Дякую вам за ваше свідчення. […] Думаючи про наших матерів і бабусь, я хочу запросити вас боротися з лихом, яке нищить наш американський континент: численні вбивства жінок. І численні випадки насильства, які багато хто замовчує. Я прошу вас боротися з причинами цих страждань, закликаючи створити законодавства та культури, які відкидають усі форми насильства»[87].

 

Аборти

 

  1. Церква постійно нагадує, що «гідність кожної людини має внутрішній характер і діє від моменту зачаття до природної смерті. Саме утвердження такої гідності є невід’ємною передумовою для захисту індивідуального та колективного існування, а також необхідною умовою для братерських стосунків та дружби між усіма народами землі»[88]. Спираючись на вроджену цінність людського життя, Учительський Уряд Церкви завжди виступав проти абортів. Папа св. Йоан Павло ІІ пише: «Серед усіх злочинів, які людина може вчинити життя, переривання вагітності має риси, роблять цей переступ особливо серйозним і гідним осуд. […] Одначе тепер люди усвідомлюють його злочинність дедалі слабше. Ментальне, звичаєве й правове схвалення переривання вагітності промовисто засвідчує небезпечну моральну кризу, яка поступово руйнує здатність розрізняти добро і зло, навіть коли йдеться про засадне право на життя. Загрозливість цього становища нині особливо потребує мужності, щоби зазирнути правді в очі й назвати речі своїми іменами, не піддаючись зручним поступкам і спокусам ошукати самих себе. В таких умовах пересторога Пророка лунає дедалі суворіше: “Горе тим, що зло добром звуть, а добро – злом; що з пітьми роблять світло, а зо світла – пітьму; що гірке роблять солодким, а солодке гірким!” (Іс. 5, 20). Якраз на прикладі переривання вагітності часто подибуємо двозначні формулювання (на кшталт “захід”), призначені приховати його істинну природу й послабити тягар у суспільній свідомості. Можливо, вже сама ця мовна особливість – ознака неспокою сумління. Проте жодне слово не ладне змінити істини: переривання вагітності – не важить, у який спосіб виконане, – є свідомим і прямим убивством людської істоти між зачаттям і народженням – на самих початках її життя»[89]. Отож, ненароджені діти «повністю безпомічні й невинні, яких сьогодні позбавляють людської гідності для того, щоб робити з ними що завгодно, позбавляючи їх життя і впроваджуючи закони, які забороняють запобігти цьому»[90]. І тому навіть тепер потрібно рішуче й виразно заявити, що «захист ненародженого життя тісно звʼязаний із захистом будь-яких людських прав. Походить з переконання, що людська істота завжди свята й недоторкана – у будь-яких обставинах і на кожному етапі свого розвитку. Є метою самою в собі, і ніколи – засобом для вирішення інших проблем. Якщо ці переконання ослабнуть, то впадуть тверді й стійкі фундаменти захисту людських прав, які завжди служитимуть інтересам чергових провладних сил. Самого розуму достатньо, щоб визнати недоторкану вартість будь-якого людського життя, але якщо ми подивимось на це очима віри, то “кожне насилля над гідністю людської особи волає про помсту до Бога і є образою Творця людини”»[91]. У цьому контексті варто нагадати про шляхетну та відважну відданість Св. Терези з Калькутти захисту кожної зачатої особи.

 

Сурогатне материнство

 

  1. Церква також виступає проти сурогатного материнства, через яке надзвичайно цінна дитина стає тільки предметом. У зв’язку з цим позиція папи Франциска дуже ясна: «Дорога до миру вимагає пошани до життя, до кожного людського життя, починаючи від життя ненародженої дитини в лоні матері, яку не можна придушити і зробити товаром на продаж. У зв’язку з цим я вважаю плачевним так зване сурогатне материнство, яке використовує матеріальну скруту матері, і грубим порушенням гідності жінки й дитини. Дитина завжди – це дар, і ніколи – предмет комерційного контракту. І я висловлюю надію, що міжнародне співтовариство докладе зусиль для загальної заборони цієї практики»[92].
  2. Спершу сурогатне материнство порушує гідність дитини. Дійсно, кожна дитина має незбагненну гідність, яка чітко виражена — хоч і в унікальний та самобутній спосіб — на кожному етапі її життя: зачаття, народження, зростання та зрілості. Завдяки невід’ємній гідності дитина має право мати повністю людське (а не штучно викликане) походження та отримати дар життя, який виявляє як гідність того, хто дає, так і того, хто приймає. Крім того, визнання гідності людської особи означає також визнання кожного виміру гідності подружнього союзу та прокреації. Отож, законне бажання мати дитину не може бути перетворене в «право на дитину», яке не поважає гідність цієї дитини, яка отримує дар життя[93].
  3. Сурогатне материнство також порушує гідність жінки незалежно від того, чи примушують її до цього, чи вона це добровільно вибирає. Бо в цьому випадку жінка віддаляється від дитини, яка дозріває в її лоні, і стає засобом для матеріальної вигоди або чийогось бажання. Це повністю суперечить фундаментальній гідності кожної людини та її праву завжди бути собою й ніколи – знаряддям для інших.

 

Евтаназія і асистований суїцид

 

  1. Є особливий вид порушення людської гідності, який не такий гучний, але поступово поширюється. Він особливий тим, що використовує помилкове розуміння людської гідності й розвертає концепцію гідності проти самого життя. Ця плутанина дуже очевидна сьогодні в дискусіях навколо евтаназії. До прикладу, закони, які дозволяють евтаназію чи асистований суїцид, часом називають «законами про гідну смерть». Існує загальне переконання, що евтаназія чи асистований суїцид відповідають пошані гідності людської особи. Відповідаючи на це, слід сильно наголосити, що страждання не позбавляє хворого його вродженої і невід’ємної гідності, а може стати нагодою для зміцнення взаємних уз приналежності й кращого усвідомлення цінності кожної особи для всього людства.
  2. Безперечно, гідність хворих у критичному або термінальному стані вимагає докласти всіх відповідних і необхідних зусиль, щоб полегшити страждання за допомогою відповідної паліативної допомоги та уникнути агресивного лікування чи непропорційних медичних процедур. Такий підхід відповідає «постійній відповідальності за пошану до потреб хворої людини у догляді, полегшенні болю, емоційних і духовних потребах»[94]. І такі зусилля повністю відрізняються і навіть суперечать рішенню позбавити себе життя чи життя іншої людини, обтяженої стражданням. Навіть у сумному стані людське життя має гідність, яку потрібно завжди підтримувати, яку ніколи не можна втратити, яка вимагає безумовної пошани. Дійсно, немає ситуацій, у яких людське життя перестало б бути гідним і, як наслідок, його можна би було припинити: «Кожне життя має однакову цінність і гідність для кожного; пошана до життя іншої людини така ж, як і пошана до власного життя»[95]. Отож, допомога суїциденту покінчити з собою – це об’єктивна зневага його гідності, навіть якщо він про це просить і виконуватиметься його бажання: «Ми повинні супроводжувати помираючих людей, а не провокувати смерть чи допомагати у будь-якому виді суїциду. Пам’ятайте, що право всіх на опіку і лікування завжди має бути пріоритетним, щоб найслабші, особливо люди похилого віку та хворі, ніколи не були відкинуті. Право має життя, а не смерть, яку слід прийняти, але не спричинити. І ця етична норма стосується всіх, а не тільки християн чи віруючих»[96]. Як уже було сказано, гідність кожної особи, незалежно від того, немічна вона чи страждає, означає гідність усіх людей.

 

Маргіналізація неповносправних

 

  1. Допомога, яка надається найбільш знедоленим, – це один із критеріїв перевірки, чи гідності кожної людини в суспільстві приділяється справжня увага. На жаль, сучасність не проявляє такої уваги, поступово розвивається «культура виключення»[97]. Щоб протистояти цій тенденції, особи з фізичними чи розумовими обмеженнями вимагають особливої уваги та турботи. Такий стан особливої беззахисності[98], який дуже виділяється у Євангеліях, спонукає до загальних дискусій на тему – що означає бути людською особою з огляду на стани немічності й неповносправності. Питання людської недосконалості також має конкретні соціально-культурні наслідки, оскільки деякі культури мають тенденцію маргіналізувати або навіть пригнічувати людей з обмеженими можливостями і вважати їх «відкинутими». Проте правда полягає в тому, що кожна людська істота, незалежно від її беззахисності, отримує свою гідність лише на основі факту, що Бог її бажає та любить. Тому слід докладати всіх зусиль, щоб заохочувати та залучати до активної участі в житті суспільства та Церкви немічних та неповносправних[99].
  2. У ширшій перспективі слід нагадати, що «серце духа політики – це завжди преференціальна любов до останніх, яка анімує всю діяльність на їх користь. […] піклуватися слабкостями народів і людей. Піклування про слабкість вимагає сили й чуйності, боротьби і результатів перед лицем функціоналістських моделей і моделей приватизму, які невблаганно ведуть до “культури виключення”. […]. Це означає, що потрібно займатися актуальними найбільш маргінальними і тривожними ситуаціями і надати їм значущості. Очевидно, що в такий спосіб ініціюють інтенсивну діяльність, бо “потрібно зробити все можливе для захисту статусу й гідності людської особи”»[100].

 

Гендерна ідеологія

 

  1. Передовсім Церква навчає, що «кожну особу, незважаючи на сексуальну орієнтацію, треба сприймати з повагою до її гідності й тактовністю, й тому слід уникати «будь-яких ознак несправедливої дискримінації» і, особливо, будь-яких форм агресії й насильства»[101]. Тому потрібно засудити як суперечне з людською гідністю, що в деяких місцях чимало людей ув’язнено, піддано тортурам і навіть позбавлено благ життя виключно через сексуальну орієнтацію.
  2. Водночас Церква висвітлює суттєві критичні елементи гендерної ідеології. З цього приводу папа Франциск нагадав, що «шлях до миру вимагає пошани до прав людини згідно з простим, але чітким формулюванням Загальної Декларації прав людини, сімдесят п’яту річницю якої ми недавно відзначали. Ці принципи самоочевидні та загальновизнані. На жаль, в останні десятиліття були спроби запровадити нові права, які не повністю узгоджуються з початковими і не завжди прийнятні. Були випадки ідеологічної колонізації, в якій гендерна ідеологія відіграє основну роль, що дуже небезпечно, бо вона заперечує відмінності, претендуючи всіх зрівняти»[102].
  3. Стосовно гендерної ідеології, наукова обґрунтованість якої є предметом багатьох експертних дискусій, Церква нагадує, що людське життя в усіх його вимірах – фізичному і духовному – дар Бога, який потрібно з вдячністю прийняти і віддати на служіння добру. Бажання особистого самовизначення гендерної ідеології, окрім заперечення цієї фундаментальної істини, що людське життя – дар, означає поступку древній спокусі стати Богом, вступаючи в боротьбу зі справжнім Богом любові, об’явленим в Євангелію.
  4. Інший відомий аспект гендерної ідеології: намір заперечити статеві відмінності – найбільші відмінності між живими істотами. Ця конститутивна відмінність – це не тільки найбільша відмінність, яку можна собі уявити, але найчудовіша і найпотужніша. У парі чоловік-жінка ця відмінність досягає найдивовижнішої взаємності і стає джерелом дива, яке не перестає нас дивувати: поява на світ нових людей.
  5. У цьому сенсі пошана до власного тіла і до тіл інших людей надзвичайно важлива у світлі поширення претензій гендерної ідеології на нові права. Ця ідеологія «представляє суспільство без статевих відмінностей і нищить антропологічний фундамент родини»[103]. Тому неприйнятно, що «деякі ідеології такого роду, які прагнуть відповісти на часом зрозумілі прагнення, вважають себе абсолютними та беззаперечними, і навіть диктувати, як слід виховувати дітей. Слід наголосити, що “біологічну стать і соціокультурну роль статі (гендеру) можна розрізняти, але не розділяти”»[104]. Тому будь-яка спроба приховати посилання на очевидну статеву відмінність між чоловіком і жінкою має бути відкинута: «Ми не можемо відокремити чоловіче і жіноче від творіння Божої праці, яка випереджує всі наші рішення і досвід, і де є біологічні елементи, які неможливо ігнорувати»[105]. Лише визнаючи та приймаючи цю різницю у взаємності, кожна людина може повністю відкрити себе, свою гідність та свою ідентичність.

 

Зміна статі

 

  1. Гідність тіла не можна вважати меншою від гідності особи як такої. Катехизм Католицької Церкви виразно заохочує визнати, що «тіло людини бере участь у гідності “образу Божого”»[106]. Цю правду слід пам’ятати, особливо коли йдеться про зміну статі, бо тіло й душа нероздільні, а тіло – це живе місце, в якому розкривається та проявляється глибина душі, навіть через мережу людських стосунків. Конституюючи істоту людини, душа і тіло беруть участь у гідності, яка характеризує кожну людину[107]. Крім того, тіло бере участь у цій гідності, оскільки воно наділене особистими значеннями, особливо у своїй статевості[108]. Саме в тілі кожна людина визнає, що її народили інші люди, і саме через свої тіла чоловік і жінка можуть встановити любовний зв’язок, здатний народити інших людей. Навчаючи про необхідність поважати природний закон людської особи, папа Франциск стверджує, що «світ був створений до нас, і його треба прийняти як дар. Водночас ми покликані захищати нашу людську природу, а це означає, передовсім, прийняти й шанувати її такою, якою вона була створена»[109]. З цього випливає, що будь-яке втручання у зміну статі, як правило, ставить під загрозу унікальну гідність, яку людина отримала в момент зачаття. Це не виключає можливості, у випадку генітальних аномалій, які виявляються при народженні або розвиваються пізніше, звернутися за допомогою до лікарів для усунення цих аномалій. Однак у цьому випадку медичне втручання не вважатиметься зміною статі в тому значенні, яке тут мається на увазі.

 

Цифрове насильство

 

  1. Хоча розвиток цифрових технологій може пропонувати багато можливостей для підтримки людської гідності, але він також дедалі більше створює світ, в якому зростає експлуатація, виключення та насильство так, що починає навіть шкодити гідності людини. Поміркуймо, до прикладу, як легко можна поставити під сумнів добре ім’я людини за допомогою фейкових новин і наклепу. У зв’язку з цим папа Франциск наголошує, що «не можна плутати спілкування з самим лише віртуальним контактом. Насправді “цифрове середовище – це також простір самотності, маніпуляцій, експлуатації та насильства – аж до крайніх випадків dark web. Цифрові засоби комунікації можуть наражати на ризик узалежнення, ізоляції й поступової втрати контакту з конкретною дійсністю, перешкоджаючи розвиткові автентичних міжособових стосунків. За посередництвом соціальних мереж поширюються нові форми насильства, до прикладу, кібернасильство; через Інтернет також поширюється порнографія, сексуальне використання і азартні ігри”»[110]. Парадоксально, але чим більше зростають можливості розширення зв’язків у цій сфері, тим більше людей стають ізольованими і збідненими у міжособистісних стосунках: «В електронній комунікації хочуть показати все, і кожний індивід стає об’єктом, за яким спостерігають, в якому нишпорять, який роздягають і поширюють, часто анонімно. Пошана до іншої людини розмивається так, що коли її відсуваю, ігнорую і тримаю на відстані, то водночас можу безсоромно влазити в її життя аж до крайнощів»[111]. Такі тенденції представляють темну сторону цифрового прогресу.
  2. З цієї точки зору, якщо технологія має служити, а не шкодити людській гідності, і якщо вона має сприяти миру, а не насильству, тоді людство повинно активно вирішувати ці тенденції щодо людської гідності та просування добра: «У сьогоднішньому глобалізованому світі «медіа можуть допомогти нам почувати себе ближче одне до одного, щоб ми відновили почуття єдності людської родини, яке нас спонукатиме до солідарності й ревної праці ради більш гідного життя усіх людей. […] Медіа можуть допомогти нам у цьому особливо тепер, коли мережі людського спілкування вийшли на надзвичайно високий рівень розвитку. Зокрема, інтернет пропонує великі можливості зустрічей і солідарності між усіма людьми; і це добре, це Божий дар». Але потрібно постійно перевіряти, чи актуальні форми комунікації нас дійсно спрямовують до щедрої зустрічі з іншими людьми, до щирих пошуків усієї правди, до служіння, до близькості з останніми, до праці ради загального добра»[112].

 

Закінчення

 

  1. У 75-ту річницю проголошення Загальної Декларації прав людини (1948 р.) папа Франциск підтвердив, що цей документ «подібний до загального плану, за яким вже зроблено багато кроків, але багато ще потрібно зробити, і, на жаль, іноді були зроблені кроки назад. Праця ради захисту людських прав ніколи не закінчиться! Я поруч із усіма, хто без розголосу, у конкретному повсякденному житті бореться та особисто платить за захист прав тих, на яких не звертають увагу»[113].
  2. У цьому дусі Церква цією Декларацією сильно наполягає, щоб пошана до гідності людської особи у всіх ситуаціях була поставлена в центрі зобов’язань ради спільного добра і в центрі кожної правової системи, бо пошана до гідності кожної людини є неодмінною основою існування будь-якого суспільства, яке стверджує, що воно засноване на справедливих законах, а не на силі влади. Визнання людської гідності формує основу для дотримання фундаментальних прав людини, які передують і закладають будь-яке громадянське співіснування[114].
  3. Кожна особа і кожна спільнота відповідають за втілення конкретних і нагальних прав людської гідності. Між тим, держава зобов’язана не тільки захищати людську гідність, але й гарантувати умови, необхідні для її процвітання в інтегральному розвитку людської особи: «У політичній діяльності слід пам’ятати, що «незалежно від того, як ми її сприймаємо, кожна особа є безмежно священною і заслуговує нашої любові й нашої посвяти»[115].
  4. Навіть сьогодні, перед лицем такої кількості порушень людської гідності, які серйозно загрожують майбутньому людства, Церква заохочує захищати гідність кожної людини, незалежно від її фізичних, розумових, культурних, соціальних і релігійних рис. Церква чинить це з надією і вірою в силу, яка виходить із Воскреслого Христа, який повністю об’явив інтегральну єдність кожного чоловіка і жінки. Ця впевненість стає закликом папи Франциска до кожного з нас: «Я закликаю людей у всьому світі не забувати про цю гідність, яка у нас є. Ніхто не має права її в нас відібрати»[116].

 

Верховний Понтифік Франциск під час аудієнції, даної нижче підписаному Префектові Дикастерію Віровчення і Секретарю Відділу Доктрини Дикастерія 25 березня 2024, схвалив цю Декларацію, прийняту під час Звичайного Засідання Дикастерія 28 лютого 2024, і наказав її опублікувати.

 

Рим, Дикастерій Віровчення, 2 квітня 2024, дев’ятнадцяті роковини смерті папи св. Йоана Павла ІІ.

 

Віктор Мануель кардинал Фернандес

Префект

Монс. Армандо Маттео

Секретар Відділу Доктрини

 

З АУДІЄНЦІЇ 25.03.2024

 

ФРАНЦИСК

 

[1] Йоан Павло II, Ангел Господній у катедрі Оснабрюк (16 листопада 1980): Insegnamenti III/2 (1980), 1232.

[2] Франциск, Апостольська Адгортація Laudate Deum (4 жовтня 2023), no. 39: L’Osservatore Romano (4 жовтня 2023), III.

[3] У 1948 ООН прийняла Загальну Декларацію прав людини, яка складається з тридцяти статей. Термін «гідність» там з’являється п’ять разів у стратегічних місцях: у перших словах Преамбули і в першому реченні першої статті. Гідність проголошується як «властива всім членам людської сім’ї» (Преамбула) і «Всі люди  народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах» (Стаття 1).

[4] Беручи до уваги тільки сучасну епоху, бачимо, як Церква послідовно наголошувала на важливості людської гідності. В особливий спосіб цю тему розвивали Лев XIII в Енцикліці Rerum Novarum (1891), Пій ХІ в Енцикліці Quadragesimo Anno (1931) і Пій ХІІ в Промові на Конгресі італійської католицької спілки акушерок (1951). Пізніше ІІ Ватиканський Собор розвинув цю тему, присвятивши їй Декларацію Dignitatis Humanae (1965) і висвітливши свободу людини в Пастирській Конституції Gaudium et Spes (1965).

[5] Павло VI, Загальна аудієнція (4 вересня 1968): Insegnamenti VI (1968), 886.

[6] Йоан Павло II, Промова під час Третьої Генеральної Конференції Єпископів Латинської Америки (28 січня 1979), III.1-2: Insegnamenti II/1 (1979), 202-203.

[7] Бенедикт XVI, Промова до учасників Генеральної асамблеї Папської Академії Життя (13 лютого 2010): Insegnamenti VI/1 (2011), 218.

[8] Бенедикт XVI, Промова до учасників засідання Банку розвитку Ради Європи (12 червня 2010): Insegnamenti VI/1 (2011), 912-913.

[9] Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii Gaudium (24 листопада 2013), no. 178: AAS 105 (2013), 1094; цитата з Йоан Павло II, Ангел Господній у катедрі Оснабрюк (16 листопада 1980): Insegnamenti III/2 (1980), 1232.

[10] Франциск, Енцикліка Fratelli Tutti (3 жовтня 2020), no. 8: AAS 112 (2020), 971.

[11] Там само, no. 277: AAS 112 (2020), 1069.

[12] Там само, no. 213: AAS 112 (2020), 1045.

[13] Там само, no. 213: AAS 112 (2020), 1045; цитата з Франциск, Звернення до учасників міжнародної конференції «Права людини в сучасному світі: досягнення, занедбання, заперечення» (10 грудня 2018): L’Osservatore Romano, (10-11 грудня 2018), 8.

[14] Після Декларації ООН у 1948 було прийнято Міжнародний пакт ООН про громадянські та політичні права у 1966 та Гельсінський заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі у 1975.

[15] Див. Міжнародна Богословська Комісія, Гідність і права людської особи (1983), Введення, 3. Компендіум католицького вчення про людську гідність можна знайти в Катехизмі Католицької Церкви, в главі: “Гідність людської особи” nos. 1700-1876.

[16] Франциск, Енцикліка Fratelli Tutti (3 жовтня 2020), no. 22: AAS 112 (2020), 976.

[17] Боецій, Contra Eutychen et Nestorium, c. 3: PL 64, 1344: “persona est rationalis naturae individua substantia.” Див. Бонавентура, In I Sent., d. 25, a. 1, q. 2; Фома Аквінський, Summa Theologiae I, q. 29, a. 1, resp.

[18] Оскільки ця Декларація – це не вичерпний трактат на тему гідності, то вона тільки подає як приклад так звані класичні грецьку і римську культури як точку відліку для ранньої християнської філософської і богословської думки.

[19] До прикладу, див. Ціцерон, De Officiis I, 105-106: “Sed pertinet ad omnem officii quaestionem semper in promptu habere, quantum natura hominis pecudibus reliquisque beluis antecedat […]  Atque etiam si considerare volumus, quae sit in natura excellentia et dignitas, intellegemus, quam sit turpe diffluere luxuria et delicate ac molliter vivere quamque honestum parce, continenter, severe, sobrie” (Id., Scriptorum Latinorum Bibliotheca Oxoniensis, ed. M. Winterbottom, Oxford 1994, 43). В англійському перекладі: “But it is essential to every inquiry about duty that we keep before our eyes how far superior man is by nature to cattle and other beasts […]  And if we will only bear in mind the superiority and dignity of our nature, we shall realize how wrong it is to abandon ourselves to excess and to live in luxury and voluptuousness, and how right it is to live in thrift, self-denial, simplicity, and sobriety” (Id., On Duties, tr. W. Miller, Loeb Classical Library 30, Harvard University Press, Cambridge 1913, 107-109). «Але для кожного запитання про обов’язок важливо усвідомлювати, наскільки людина за своєю природою перевершує худобу та інших тварин […] І якщо ми лише пам’ятатимемо про вищість і гідність нашої природи, то зрозуміємо, що неправильно віддаватися надмірностям і жити в розкоші та хтивості, а правильно жити економно, в аскезі, просто і тверезо».

[20] Див. Павло VI, Промова до прочан у Святій Землі. Базиліка Благовіщення в Назареті (5 січня 1964): AAS 56 (1964), 166-170.

[21] До прикладу, див. Климентій Римський, 1 Clem. 33, 4f: PG 1, 273; Теофіл Антіохійський, Ad Aut. I, 4: PG 6, 1029; Климент Александрійський, Strom. III, 42, 5-6: PG 8, 1145; там само, VI, 72, 2: PG 9, 293; Іриней Ліонський, Adv. Haer. V, 6, 1: PG 7, 1137-1138; Оріген, De princ. III, 6, 1: PG 11, 333; Августин, De Gen. ad litt. VI, 12: PL 34, 348; De Trinitate XIV, 8, 11: PL 42, 1044-1045.

[22] Фома Аквінський, Summa Theologiae, I, q. 29, a. 3, resp.: «persona significat id, quod est perfectissimum in tota natura, scilicet subsistens in rationali natura».

[23] Див. Джованні Піко де Мірандоля і його знаменитий текст, Orartio de Hominis Dignitate (1486).

[24] Для єврейського мислителя Е. Левінаса E. Levinas (1906-1995) людина кваліфікується своєю свободою настільки, наскільки вона проявляє себе безмежно відповідальною за інших людей.

[25] Деякі відомі християнські мислителі дев’ятнадцятого і двадцятого століть, такі як св. Г. Ньюман, бл. А. Росміні, Ж. Марітен, Е. Муньє, К. Ранер, Г. фон Бальтазар та інші, успішно просували доктрину людини, яка може вести повноцінний діалог з усіма течіями думок, присутніх на початку двадцять першого століття, незалежно від того, що їх надихало, навіть постмодернізм.

[26] Тому “Загальна Декларація прав людини […] імпліцитно припускає, що джерелом невід’ємних прав людини є гідність кожної людської особи” (Міжнародна Богословська Комісія, У пошуках універсальної етики: новий погляд на природний закон [2009], no. 115).

[27] ІІ Ватиканський Собор, Пастирська Конституція Gaudium et Spes (7 грудня 1965), no. 26: AAS 58 (1966), 1046. Вся перша глава першого розділу Пастирської Конституції (nos. 11-22) присвячена “Гідності людської особи.”

[28] ІІ Ватиканський Собор, Декларація Dignitatis Humanae (7 грудня 1965), no. 1: AAS 58 (1966), 929.

[29] Там само, no. 2: AAS 58 (1966), 931.

[30] Див. Конгрегація Віровчення, Інструкція Dignitas Personae (8 вересня 2008), no. 7: AAS 100 (2008), 863. Див. також Іриней Ліонський, Adv. Haer. V, 16, 2: PG 7, 1167-1168.

[31] Оскільки «Син Божий, через своє воплочення певним чином з’єднався з кожною людиною», то гідність кожної людини об’явлена нам Христом у всій повноті (ІІ Ватиканський Собор, Пастирська Конституція Gaudium et Spes [7 грудня 1965], no. 22: AAS 58 [1966], 1042).

[32] ІІ Ватиканський Собор, Пастирська Конституція Gaudium et Spes (7 грудня 1965), no. 19: AAS 58 (1966), 1038.

[33] Йоан Павло II, Енцикліка Evangelium Vitae (25 березня 1995), no. 38: AAS 87 (1995), 443, цитата з Іринея Ліонського, Adv. Haer. IV, 20, 7: PG 7, 1037-1038.

[34] Справді, Христос дав охрещеним нову гідність – бути «синами Бога»: див. Катехизм Католицької Церкви, nos. 1213, 1265, 1270, 1279.

[35] ІІ Ватиканський Собор, Декларація Dignitatis Humanae (7 грудня 1965), no. 9: AAS 58 (1966), 935.

[36] Див. Іриней Ліонський, Adv. Haer. V, 6, 1. V, 8, 1. V, 16, 2: PG 7, 1136-1138. 1141-1142. 1167-1168; Іван Дамаскин, De fide orth. 2, 12: PG 94, 917-930.

[37] Бенедикт XVI, Промова у Вестмінстерському залі (17 вересня 2010): Insegnamenti VI/2 (2011), 240.

[38] Франциск, Загальна аудієнція (12 серпня 2020): L’Osservatore Romano (13 серпня 2020), 8; цитата з Йоан Павло II, Звернення до Генеральної Асамблеї ООН (2 жовтня 1979), 7 і там само, Звернення до Генеральної Асамблеї ООН (5 жовтня 1995), 2.

[39] Див. Конгрегація Віровчення, Інструкція Dignitas Personae (8 вересня 2008), no. 8: AAS 100 (2008), 863-864.

[40] Міжнародна Богословська Комісія, Релігійна свобода для загального добра (2019), no. 38.

[41] Див. Франциск, Звернення до членів дипломатичного корпусу, акредитованого при Святому Престолі, для вручення новорічних привітань (8 січня 2024): L’Osservatore Romano (8 січня 2024), 3.

[42] Йоан Павло II, Енцикліка Evangelium Vitae (25 березня 1995), no. 19: AAS 87 (1995), 422.

[43] Франциск, Енцикліка Laudato Si’ (24 травня 2015), no. 69: AAS 107 (2015), 875; цитата з Катехизму Католицької Церкви, no. 339.

[44] Франциск, Апостольська Адгортація Laudate Deum (4 жовтня 2023), no. 67: L’Osservatore Romano (4 жовтня 2023), IV.

[45] Там само, no. 63: L’Osservatore Romano (4 жовтня 2023), IV.

[46] Катехизм Католицької Церкви, no. 1730.

[47] Benedict XVI, Послання з нагоди святкування 44-го Всесвітнього дня миру (1 січня 2011), no. 3: Insegnamenti VI/2 (2011), 979.

[48] Папська Рада Справедливості та Миру, Компендіум соціальної доктрини Церкви, no. 137.

[49] Франциск, Енцикліка Fratelli Tutti (3 жовтня 2020), no. 109: AAS 112 (2020), 1006.

[50] Папська Рада Справедливості та Миру, Компендіум соціальної доктрини Церкви, no. 137.

[51] Франциск, Звернення до учасників Всесвітньої зустрічі народних рухів (28 жовтня 2014): AAS 106 (2014), 858.

[52] Франциск, Енцикліка Fratelli Tutti (3 жовтня 2020), no. 107: AAS 112 (2020), 1005-1006.

[53] ІІ Ватиканський Собор, Пастирська Конституція Gaudium et Spes (7 грудня 1965), no. 27: AAS 58 (1966), 1047.

[54] Там само.

[55] Там само.

[56] Див. Катехизм Католицької Церкви, no. 2267, і Конгрегація Віровчення, Лист до єпископів щодо нової редакції номеру 2267 Катехизму Католицької Церкви про смертну кару (1 серпня 2018), nos. 7-8.

[57] Франциск, Енцикліка Fratelli Tutti (3 жовтня 2020), no. 269: AAS 112 (2020), 1065.

[58] Йоан Павло II, Енцикліка Sollicitudo Rei Socialis (30 грудня 1987), no. 28: AAS 80 (1988), 549.

[59] Бенедикт XVI, Енцикліка Caritas in Veritate (29 червня 2009), no. 22: AAS 101 (2009), 657, цитата з Павло VI, Енцикліка Populorum Progressio (26 березня 1967), no. 9: AAS 59 (1967), 261-262.

[60] Франциск, Енцикліка Fratelli Tutti (3 жовтня 2020), no. 21: AAS 112 (2020), 976; цитата з Бенедикт XVI, Енцикліка Caritas in Veritate (29 червня 2009), no. 22: AAS 101 (2009), 657.

[61] Франциск, Енцикліка Fratelli Tutti (3 жовтня 2020), no. 20: AAS 112 (2020), 975-976. Див. також “Молитва до Творця” в кінці цієї Енцикліки.

[62] Там само, no. 116: AAS 112 (2020), 1009; цитата з Франциск, Звернення до учасників Всесвітньої зустрічі народних рухів (28 жовтня 2014): AAS 106 (2014), 851-852.

[63] Франциск, Енцикліка Fratelli Tutti (3 жовтня 2020), no. 162: AAS 112 (2020), 1025; цитата з Франциск, Звернення до членів дипломатичного корпусу, акредитованого при Святому Престолі (12 січня 2015): AAS 107 (2015), 165.

[64] Франциск, Енцикліка Fratelli Tutti (3 жовтня 2020), no. 25: AAS 112 (2020), 978; цитата з Франциск, Послання до Всесвітнього дня миру 2016 (1 січня 2016): AAS 108 (2016), 49.

[65] Франциск, Послання учасникам шостого “Forum de Paris sur la Paix” (10 листопада 2023): L’Osservatore Romano (10 листопада 2023), 7; цитата з Загальна аудієнція (23 березня 2022): L’Osservatore Romano (23 березня 2022), 3.

[66] Франциск, Звернення до Конференції учасників Рамкової конвенції ООН про зміни клімату (COP 28) (2 грудня 2023): L’Osservatore Romano (2 грудня 2023), 2.

[67] Див. Павло VI, Звернення до ООН (4 жовтня 1965): AAS 57 (1965), 881.

[68] Йоан Павло II, Енцикліка Redemptor Hominis (4 березня 1979), no. 16: AAS 71 (1979), 295.

[69] Франциск, Енцикліка Fratelli Tutti (3 жовтня 2020), no. 258: AAS 112 (2020), 1061.

[70] Франциск, Звернення до Ради Безпеки ООН (14 червня 2023): L’Osservatore Romano (15 червня 2023), 8.

[71] Франциск, Послання на Всесвітній день молитви за мир (20 вересня 2016): L’Osservatore Romano (22 вересня 2016), 5.

[72] Див. Франциск, Енцикліка Fratelli Tutti (3 жовтня 2020), no. 38: AAS 112 (2020), 983: “ І тому також «потрібно утвердити право не мігрувати, тобто, створити умови, щоб можна було залишатися в своїй країні»”; цитата з Бенедикт XVI, Послання на 99-ий Всесвітній день мігрантів та біженців (12 жовтня 2012): AAS 104 (2012), 908.

[73] Див. Франциск, Енцикліка Fratelli Tutti (3 жовтня 2020), no. 38: AAS 112 (2020), 982-983.

[74] Там само, no. 39: AAS 112 (2020), 983.

[75] Бенедикт XVI, Енцикліка Caritas in Veritate (29 червня 2009), no. 62: AAS 101 (2009), 697.

[76] Франциск, Енцикліка Fratelli Tutti (3 жовтня 2020), no. 39: AAS 112 (2020), 983.

[77] Тут слід пригадати декларацію Папи Павла ІІІ про гідність тих людей, що перебувають на землях «Нового Світу», в буллі Pastorale Officium (29 травня 1537 р.), де Святіший Отець постановив – під карою екскомуніки, – що жителів цих земель, «навіть якщо вони перебувають поза лоном Церкви, не можна […] позбавляти свободи або власності, бо вони люди і, отже, здатні вірити та спастися» («licet extra gremium Ecclesiae existant, non tamen sua libertate, aut rerum suarum dominio […] privandos esse, et cum homines, ideoque fidei et salutis capaces sint»): DH 1495.

[78] Франциск, Звернення до учасників пленарного засідання Папської Ради душпастирської опіки мігрантів і подорожніх (24 травня 2013): AAS 105 (2013), 470-471.

[79] Франциск, Звернення до ООН, Нью-Йорк (25 вересня 2015): AAS 107 (2015), 1039.

[80] Франциск, Промова до нових послів, акредитованих при Святому Престолі, з нагоди вручення вірчих грамот (12 грудня 2013): L’Osservatore Romano (13 грудня 2013), 8.

[81] Франциск, Звернення до учасників Міжнародної конференції з питань торгівлі людьми (11 квітня 2019): AAS 111 (2019), 700.

[82] XV Звичайна Генеральна асамблея Синоду Єпископів, Підсумковий документ (27 листопада 2018), no. 29.

[83] Франциск, Енцикліка Fratelli Tutti (3 жовтня 2020), no. 23: AAS 112 (2020), 977, цитата з Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii Gaudium (24 листопада 2013), no. 212: AAS 105 (2013), 1108.

[84] Йоан Павло II, Лист до жінок (29 червня 1995), no. 4: Insegnamenti XVIII/1 (1997), 1874.

[85] Там само, no. 5: Insegnamenti XVIII/1 (1997), 1875.

[86] Катехизм Католицької Церкви, no. 1645.

[87] Франциск, Промова з нагоди святкування Остробрамської Божої Матері (20 січня 2018): AAS 110 (2018), 329.

[88] Франциск, Звернення до учасників Пленарного засідання Конгрегації Доктрини Віри (21 січня 2022): L’Osservatore Romano (21 січня 2022), 8.

[89] Йоан Павло II, Енцикліка Evangelium Vitae (25 березня 1995), no. 58: AAS 87 (1995) 466-467. На тему пошани людських ембріонів див. Конгрегація Віровчення, Інструкція Donum Vitae (22 лютого 1987): “Практика зберігати живими людські ембріони in vivo чи in vitro для експериментів чи продажу повністю суперечить людській гідності” (I, 4): AAS 80 (1988), 82.

[90] Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii Gaudium (24 листопада 2013), no. 213: AAS 105 (2013), 1108.

[91] Там само.

[92] Франциск, Звернення до членів дипломатичного корпусу, акредитованого при Святому Престолі (8 січня 2024): L’Osservatore Romano (8 січня 2024), 3.

[93] Див. Конгрегація Віровчення, Інструкція Dignitas Personae (8 вересня 2008), no. 16: AAS 100 (2008), 868-869. Усі ці аспекти згадуються в Інструкції тодішньої Конгрегації Donum Vitae (22 лютого 1987): AAS 80 (1988), 71-102.

[94] Конгрегація Віровчення, Лист Samaritanus Bonus (14 липень 2020), V, no. 4: AAS 112 (2020), 925.

[95] Див. Там само, V, no. 1: AAS 112 (2020), 919.

[96] Франциск, Загальна аудієнція (9 лютого 2022): L’Osservatore Romano (9 лютого 2022), 3.

[97] Див. Франциск, Енцикліка Fratelli Tutti (3 жовтня 2020), nos. 18-21: AAS 112 (2020), 975-976: “Світ ‘виключення’”. No. 188 цієї Енцикліки говорить про “культуру виключення.”

[98] Див. Франциск, Промова до учасників конференції, організованої Папською радою сприяння новій євангелізації (21 жовтня 2017): L’Osservatore Romano (22 жовтня 2017), 8: “Вразливість – це внутрішня природа людської особи”.

[99] Див. Франциск, Послання на Міжнародний День неповносправних осіб (3 грудня 2020): AAS 112 (2020), 1185-1188.

[100] Франциск, Енцикліка Fratelli Tutti (3 жовтня 2020), nos. 187-188: AAS 112 (2020), 1035-1036; див., Звернення до Європейського парламенту, Страсбург (25 листопада 2014): AAS 106 (2014), 999, і, Виступ на зустрічі з владою та дипломатичним корпусом у Центральноафриканській Республіці, Бангі (29 листопада 2015): AAS 107 (2015), 1320.

[101] Франциск, Післясинодальна Апостольська Адгортація Amoris Laetitia (19 березня 2016), no. 250: AAS 108 (2016), 412-413; цитата з Катехизму Католицької Церкви, no. 2358.

[102] Франциск, Промова до членів дипломатичного корпусу, акредитованого при Святому Престолі, під час вручення новорічних привітань (8 січня 2024): L’Osservatore Romano (8 січня 2024), 3.

[103] Франциск, Апостольська Адгортація Amoris Laetitia (19 березня 2016), no. 56: AAS 108 (2016), 334.

[104] Там само; цитата з XІV Звичайної Генеральної асамблеї Синоду Єпископів, Підсумковий документ (24 жовтня 2015), 58.

[105] Там само, no. 286: AAS 108 (2016), 425.

[106] Катехизм Католицької Церкви, no. 364.

[107] Це також стосується пошани до тіл померлих; до прикладу, див. Конгрегація Віровчення, Інструкція Ad Resurgendum cum Christo (15 серпня 2016), no. 3: AAS 108 (2016), 1290: “Ховаючи тіла вірних, Церква підтверджує свою віру у воскресіння тіла і хоче показати велику гідність людського тіла як інтегральну частину людської особи, тіло якої є частиною її ідентичності”. Більш загально, див. Міжнародна Богословська Комісія, Актуальні проблеми есхатології (1990), no. 5: “Люди покликані до воскресіння”.

[108] Див. Франциск, Енцикліка Laudato si’ (24 травня 2015), no. 155: AAS 107 (2015), 909.

[109] Франциск, Апостольська Адгортація Amoris Laetitia (19 березня 2016), no. 56: AAS 108 (2016), 344.

[110] Франциск, Післясинодальна Апостольська Адгортація Christus Vivit (25 березня 2019), no. 88: AAS 111 (2019), 413, цитата з XV Звичайного Генерального Засідання Синоду Єпископів, Підсумковий Документ (27 жовтня 2018), no. 23.

[111] Франциск, Енцикліка Fratelli Tutti (3 жовтня 2020), no. 42: AAS 112 (2020), 984.

[112] Франциск, Енцикліка Fratelli Tutti (3 жовтня 2020), no. 205: AAS 112 (2020), 1042; цитата з Послання на 49-ий Міжнародний День Соціальних Комунікацій (24 січня 2014): AAS 106 (2014), 113.

[113] Франциск, Angelus (10 грудня 2023): L’Osservatore Romano (11 грудня 2023), 12.

[114] Див. Міжнародна Богословська Комісія, Положення про гідність і права людської особи (1983), no. 2.

[115] Франциск, Енцикліка Fratelli Tutti (3 жовтня 2020), no. 195: AAS 112 (2020), 1038, цитата з Апостольської Адгортації Evangelii Gaudium (24 листопада 2013), no. 274: AAS 105 (2013), 1130.

[116] Франциск, Енцикліка Laudato si’ (24 травня 2015), no. 205: AAS 107 (2015), 928.

[i] Примітка перекладача: англійське subsist походить від латинського subsistere – твердо стояти.