https://www.vatican.va/content/paul-vi/it/apost_exhortations/documents/hf_p-vi_exh_19751208_evangelii-nuntiandi.html

 

EVANGELII NUNTIANDI

 

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

 

ПРОГОЛОШЕННЯ ЄВАНГЕЛІЯ

 

АПОСТОЛЬСЬКА АДГОРТАЦІЯ

ЙОГО СВЯТОСТІ

ПАВЛА VI

 

ДО ЄПИСКОПІВ, СВЯЩЕННИКІВ І ВІРНИХ

ВСІЄЇ ЦЕРКВИ ПРО ЄВАНГЕЛІЗАЦІЮ

В СУЧАСНОМУ СВІТІ

 

Шановним братам та улюбленим синам мої вітання та апостольське благословення

 

ЗМІСТ

 

Вступ

 

ОСОБЛИВЕ ЗАВДАННЯ ЄВАНГЕЛІЗАЦІЇ

З НАГОДИ ТРЬОХ ПОДІЙ

ТЕМА, ЯКА ЧАСТО ВИДІЛЯЄТЬСЯ В НАШОМУ ПОНТИФІКАТІ

СЛІДАМИ СИНОДУ 1974

ЗАПРОШЕННЯ ДО РОЗДУМІВ

 

І. ВІД ХРИСТА-БЛАГОВІСНИКА ДО ЦЕРКВИ-БЛАГОВІСНИЦІ

СВІДЧЕННЯ І МІСІЯ ІСУСА

ІСУС – ПЕРШИЙ БЛАГОВІСНИК

ПРОГОЛОШЕННЯ БОЖОГО ЦАРСТВА

ПРОГОЛОШЕННЯ ВИЗВОЛЬНОГО СПАСІННЯ

ЦІНОЮ РОЗП’ЯТТЯ

БЕЗУСТАННЕ ПРОПОВІДУВАННЯ

ЄВАНГЕЛЬСЬКІ ЗНАКИ

ЗА ЄВАНГЕЛІЗОВАНУ ТА ЄВАНГЕЛІЗУЮЧУ СПІЛЬНОТУ

ЄВАНГЕЛІЗАЦІЯ – ВЛАСТИВЕ ПОКЛИКАННЯ ЦЕРКВИ

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК МІЖ ЦЕРКВОЮ І ЄВАНГЕЛІЗАЦІЄЮ

ЦЕРКВА НЕВІДДІЛЬНА ВІД ХРИСТА

 

ІІ. ЩО ОЗНАЧАЄ ЄВАНГЕЛІЗУВАТИ?

СКЛАДНІСТЬ ЄВАНГЕЛІЗАЦІЇ

ОНОВЛЕННЯ ЛЮДСТВА…

… І РІЗНІ ВЕРСТВИ СУСПІЛЬСТВА

ЄВАНГЕЛІЗАЦІЯ КУЛЬТУР

ПЕРШОЧЕРГОВА ВАЖЛИВІСТЬ СВІДЧЕННЯ ЖИТТЯ

ПОТРЕБА ВИРАЗНОГО ПРОГОЛОШЕННЯ

ДЛЯ ЖИТТЄЗДАТНОГО ТА СПІЛЬНОТНОГО ПРИЄДНАННЯ

ДО НОВОГО АПОСТОЛЬСТВА

 

ІІІ. ЗМІСТ ЄВАНГЕЛІЗАЦІЇ

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ І ДОДАТКОВІ ЕЛЕМЕНТИ

СВІДЧЕННЯ ПРО ЛЮБОВ ОТЦЯ

СЕРЦЕВИНА ПОСЛАННЯ: СПАСІННЯ В ІСУСІ ХРИСТІ

ПІД ЗНАКОМ НАДІЇ

ПОСЛАННЯ, ЯКЕ ЗМІНЮЄ ВСЕ ЖИТТЯ

ПОСЛАННЯ ВИЗВОЛЕННЯ

НЕОБХІДНИЙ ЗВ’ЯЗОК З ЛЮДСЬКИМ РОЗВИТКОМ

БЕЗ РЕДУКЦІЇ ТА ДВОЗНАЧНОСТІ

ЄВАНГЕЛЬСЬКЕ ВИЗВОЛЕННЯ

ЗАСНОВАНЕ НА БОЖОМУ ЦАРСТВІ

ЄВАНГЕЛЬСЬКЕ БАЧЕННЯ ЛЮДИНИ

ПОТРЕБА НАВЕРНЕННЯ

ВИКЛЮЧЕННЯ НАСИЛЬСТВА

ОСОБЛИВИЙ ВНЕСОК ЦЕРКВИ

РЕЛІГІЙНА СВОБОДА

 

ІV. МЕТОДИ ЄВАНГЕЛІЗАЦІЇ

ПОШУКИ ВІДПОВІДНИХ ЗАСОБІВ

СВІДЧЕННЯ ЖИТТЯ

ЖИВА ПРОПОВІДЬ

ЛІТУРГІЯ СЛОВА

КАТЕХИЗАЦІЯ

ВИКОРИСТАННЯ «ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ»

НЕВІД’ЄМНИЙ ОСОБИСТИЙ КОНТАКТ

РОЛЬ ТАЇНСТВ

НАРОДНА ПОБОЖНІСТЬ

 

V. АДРЕСАТИ ЄВАНГЕЛІЗАЦІЇ

УНІВЕРСАЛЬНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ

НЕЗВАЖАЮЧИ НА ВСІ ПЕРЕШКОДИ

ПЕРШЕ ПРОГОЛОШЕННЯ ТИМ, ЯКІ ДАЛЕКО

ПРОГОЛОШЕННЯ ДЕХРИСТИЯНІЗОВАНОМУ СВІТОВІ

НЕХРИСТИЯНСЬКІ РЕЛІГІЇ

ПІДТРИМКА ВІРИ ВІРУЮЧИХ

НЕВІРУЮЧІ

НЕПРАКТИКУЮЧІ ХРИСТИЯНИ

В СЕРЦІ НАРОДУ

БАЗОВІ ЦЕРКОВНІ СПІЛЬНОТИ

 

VІ. ПРАЦІВНИКИ ЄВАНГЕЛІЗАЦІЇ

ПОВНІСТЮ МІСІОНЕРСЬКА ЦЕРКВА

ЕКЛЕЗІАЛЬНА ДІЯ

ПЕРСПЕКТИВА ВСЕЛЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

ПЕРСПЕКТИВА ПАРТИКУЛЯРНОЇ ЦЕРКВИ

АДАПТАЦІЯ ТА ТОЧНІСТЬ СЛОВНИЦТВА

ВІДКРИТІСТЬ ДЛЯ ВСЕЛЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

НЕЗМІННИЙ ДЕПОЗИТ ВІРИ

РІЗНОМАНІТНІ ОБОВ’ЯЗКИ

НАСТУПНИК ПЕТРА

ЄПИСКОПИ І СВЯЩЕННИКИ

ЧЕРНЕЦТВО

МИРЯНИ

СІМ’Я

МОЛОДЬ

РІЗНОМАНІТНІ СЛУЖІННЯ

 

VІІ. ДУХ ЄВАНГЕЛІЗАЦІЇ

НАПОЛЕГЛИВИЙ ЗАКЛИК

ПІД ПОДИХОМ СВЯТОГО ДУХА

СПРАВЖНІ СВІДКИ

ТВОРЦІ ЄДНОСТІ

СЛУГИ ІСТИНИ

НАТХНЕННІ ЛЮБОВ’Ю

З РЕВНІСТЮ СВЯТИХ

 

ВИСНОВКИ

ДОРУЧЕННЯ НА ЗАКІНЧЕННЯ СВЯТОГО РОКУ

МАРІЯ, ЗІРКА ЄВАНГЕЛІЗАЦІЇ

 

Вступ

 

ОСОБЛИВЕ ЗАВДАННЯ ЄВАНГЕЛІЗАЦІЇ

 

  1. Проголошення Євангелія людям наших часів, натхнених надією, але часто розбитих страхом і болем, – це, безсумнівно, служіння не лише християнським спільнотам, але й усьому людству. Тому обов’язок утверджувати братів, який Ми отримали від Господа як служіння Наступника Петра[1], для Нас як «щоденна настирлива думка»[2], програма життя і діяльності, фундаментальна праця Нашого Понтифікату; Цей обов’язок здається Нам ще більш благородним і потрібним, коли йдеться про підтримку наших братів у їхній місії євангелізаторів, щоб у ці часи невизначеності та безладу вони могли виконувати її з дедалі більшою любов’ю, запалом і радістю.

 

З НАГОДИ ТРЬОХ ПОДІЙ

 

  1. Саме це Ми хочемо зробити тут, наприкінці цього Святого Року, упродовж якого Церква «старається проповідувати Євангеліє всім людям»[3] і прагне виконувати свій обов’язок звістуна Доброї Новини Ісуса Христа, яка поширюється на основі двох фундаментальних наказів: «зодягніться у нову людину»[4], і «примиріться з Богом!»[5].

Ми хочемо зробити це у десяту річницю закінчення ІІ Ватиканського Собору, всі цілі якого можна звести до одної: зробити Церкву ХХ століття більш здатною проголошувати Євангеліє людству ХХ століття.

Ми хочемо зробити це через рік після ІІІ Генеральної Асамблеї Синоду Єпископів, присвяченої, як відомо, євангелізації, і особливо тому, що про це Нас просили самі Отці Синоду. Наприкінці тієї пам’ятної Асамблеї вони вирішили з великою довірою та простотою передати Пастирю Вселенської Церкви плоди своєї праці, заявивши, що очікують від Папи нового імпульсу, здатного створити в Церкві, яка ще більше вкоріниться у вічній силі та могутності П’ятидесятниці, нові часи євангелізації[6].

 

ТЕМА, ЯКА ЧАСТО ВИДІЛЯЄТЬСЯ В НАШОМУ ПОНТИФІКАТІ

 

  1. Ще задовго до проведення Синоду Ми неодноразово наголошували на важливості євангелізації. 22 червня 1973 Ми звернулися до Священної Колегії Кардиналів: «Стан суспільства зобов’язує усіх нас переглянути наші методи, за допомогою усіх можливих засобів вивчати можливості донести до сучасної людини християнське послання, бо лише в ньому одному вона може знайти відповіді на свої запитання і силу працювати заради людської солідарності»[7]. І Ми додаємо, що щоби гідно відповісти на вимоги Собору, потрібно звернутися до спадку віри, який Церква зобов’язана зберігати в усій його чистоті та представляти сучасній людині, наскільки це можливо, зрозуміло й переконливо.

 

СЛІДАМИ СИНОДУ 1974

 

  1. Ця вірність посланню, якому ми служимо, і людям, яким ми повинні передавати його цілісним і живим, є центральною віссю євангелізації. Вона порушує три пекучі питання, якими постійно займався Синод 1974:

– Що сьогодні можемо сказати про приховану силу Доброї Новини, здатну глибоко ввійти в свідомість людини?

– В якій мірі та в який спосіб ця євангельська сила може справді перемінити людину нашого століття?

– Які методи потрібно використовувати під час проголошення Євангелія, щоб його сила дала потрібні ефекти?

Ці запитання висвітлюють, по суті, головне запитання, яким Церква задається сьогодні й яке можна сформулювати так: після Собору і завдяки Собору, який був Божим часом на цьому відрізку історії, чи Церква почувається чи ні більш приготованою до проголошення Євангелія й для прищеплення його в людські серця переконливо, в дусі свободи й ефективно?

 

ЗАПРОШЕННЯ ДО РОЗДУМІВ

 

  1. Всі ми бачимо нагальну потребу дати на це запитання щиру, покірну, відважну відповідь і так діяти – бо наша «журба про всі Церкви!»[8].

Ми хотіли б допомогти нашим братам і синам знайти відповідь на ці запитання. Нехай Наші слова стануть, як ми б хотіли, виходячи з багатств Синоду, роздумами про євангелізацію і запрошенням до таких роздумів усього Божого Люду, зібраного в Церкві, і дали новий стимул усім, особливо тим, «що працюють словом і навчанням»[9], щоб кожний з них став «робітником… який добре настановлює словом правди»[10] і проповідував Євангеліє, доводячи своє служіння до досконалості. Нам здається, що ця Адгортація дуже важлива, бо представлення євангельського послання для Церкви – не другорядна справа, а обов’язок, доручений Господом Ісусом, щоб люди могли увірувати й спастися. Так, це послання необхідне. Воно унікальне. Воно незамінне. Воно не терпить ні байдужості, ні синкретизму, ні компромісів. Спасіння людей під загрозою. Євангельське послання представляє красу Об’явлення. Воно містить мудрість не з цього світу. Воно само по собі здатне пробуджувати віру, яка спирається на Божу силу[11]. Воно – це Істина. Воно заслуговує, щоб проповідник присвятив йому все своє життя, всю свою енергію, і, якщо треба, віддав своє життя.

 

І. ВІД ХРИСТА-БЛАГОВІСНИКА ДО ЦЕРКВИ-БЛАГОВІСНИЦІ

 

СВІДЧЕННЯ І МІСІЯ ІСУСА

 

  1. Свідоцтво, яке Господь дав про Себе Самого, і яке св. Лука подає в своєму Євангелію – «Я маю… звіщати Добру Новину про Царство Боже»[12], – має, безсумнівно, велике значення, бо коротко визначає місію Ісуса: «Бо я на це посланий»[13]. Ці слова набувають своєї ваги, якщо їх поєднати з попередніми рядками, де Христом застосовує до себе вислів пророка Ісаї: «Господній Дух на мені, бо він мене помазав. Послав мене нести Добру Новину бідним»[14].

Нести з міста в місто, особливо найбіднішим, які часто швидше її приймають, радісну звістку про здійснення обітниць та Завіту, запропонованого Богом, – це місія, для якої, як говорить Ісус, Його послав Отець. І всі аспекти Його Таїни – саме Втілення, чудеса, навчання, покликання учнів, послання Дванадцятьох, Хрест і Воскресіння, постійність Його присутності серед своїх – це складові Його євангелізаційної діяльності.

 

ІСУС – ПЕРШИЙ БЛАГОВІСНИК

 

  1. Під час Синоду єпископи дуже часто згадували цю істину: сам Ісус, Євангеліє Бога[15], був, безумовно, першим і найбільшим євангелізатором. Він був ним до кінця: до досконалого завершення і жертви свого земного життя.

Євангелізувати: яке значення мав цей імператив для Христа? Звичайно, нелегко повністю синтезувати сенс, зміст і способи євангелізації, які Христос розумів і здійснював. З іншого боку, цей синтез ніколи не буде закінчений. Достатньо згадати лише деякі суттєві аспекти.

 

ПРОГОЛОШЕННЯ БОЖОГО ЦАРСТВА

 

  1. Христос, як благовісник, спершу проголошує Боже Царство, яке для Нього настільки важливе, що «все» інше «докладеться»[16]. Абсолютним є лише Боже Царство, все інше відносне. Господу подобається у різноманітних формах описувати щастя належати до цього Царства, парадоксальне щастя від речей, які світ відкидає[17]; подобається описувати вимоги Царства і його Magna Charta[18], вісників Царства[19], його таїни[20], його дітей[21], пильність і вірність, які вимагаються від кожного, хто очікує його остаточний прихід[22].

 

ПРОГОЛОШЕННЯ ВИЗВОЛЬНОГО СПАСІННЯ

 

  1. Христос проголошує спасіння як серцевину і центр Доброї Новини, як великий дар Бога, яким є не лише визволення від усього, що гнітить людину, а передовсім визволення від гріха і від диявола, яке поєднується з радістю пізнати Бога і бути пізнаним Ним, бачити Бога й довіритися Йому. Все це починається ще за життя Христа, остаточно утверджується через Його смерть і воскресіння, але повинно терпляче розвертатися упродовж усієї історії, щоб повністю здійснитися в день остаточного пришестя Христа, а коли воно відбудеться, ніхто не знає, крім Отця[23].

 

ЦІНОЮ РОЗП’ЯТТЯ

 

  1. Кожна людина може прийняти Царство і спасіння – ключові слова євангелізації Ісуса Христа – як благодать і милосердя, але водночас повинна здобувати їх силою, бо Господь каже, що Боже Царство здобувається силою[24], працею і стражданнями, життям за Євангелієм, зреченням і хрестом, духом блаженств. Але, перш за все, кожна людина здобуває Царство через повне внутрішнє перемінення, яке Євангеліє називає «метаноєю», радикальним наверненням, глибокою зміною розуму та серця[25].

 

БЕЗУСТАННЕ ПРОПОВІДУВАННЯ

 

  1. Христос невпинно проголошує Боже Царство словами, яких нема більше ніде: «Нова повновладна наука?»[26]; «Всі свідчили про нього і чудувалися словам ласки, які линули з уст його»[27]; «Ніколи чоловік не говорив так, як цей чоловік говорить»[28]. Його слова відкривають таємницю Бога, Його задум і обітницю, і тому перемінюють серце людини і її долю.

 

ЄВАНГЕЛЬСЬКІ ЗНАКИ

 

  1. Але Христос також проголошує за посередництвом незліченної кількості знаків, які дивують натовп і водночас приваблюють його до Нього, щоб бачити Його, слухати Його та дозволяти Йому перемінювати їх: хворі зцілювалися, вода перетворювалася на вино, хліб множився, мертві поверталися до життя. І у всьому цьому знак, якому Він надає великого значення: найменші, євангелізовані бідні стають Його учнями, об’єднуються «в Його ім’я» у велику спільноту тих, хто вірить у Нього. Бо Ісус, який проголосив: «Я маю й іншим містам звіщати Добру Новину про Царство Боже»[29], це той самий Ісус, про якого Йоан Хреститель сказав, що Він прийшов і повинен був умерти, «щоб зібрати в одне розкидані діти Божі»[30]. У такий спосіб Він реалізує об’явлення, доповнюючи та підтверджуючи його кожним свідченням про Самого Себе, яке робить словами та ділами, знаками та чудесами, і особливо через свою смерть, воскресіння та послання Духа Істини[31].

 

ЗА ЄВАНГЕЛІЗОВАНУ ТА ЄВАНГЕЛІЗУЮЧУ СПІЛЬНОТУ

 

  1. Ті, хто щиро приймає Добру Новину, саме силою цього прийняття та спільної віри збираються в ім’я Ісуса, щоб разом шукати Царство, будувати його і жити ним. Наказ, даний апостолам: «Ідіть і проповідуйте Добру Новину», також дійсний, хоча й по-іншому, для всіх християн. І саме тому Петро каже, що вони – «народ святий, люд, придбаний на те, щоб звістувати похвали того, хто вас покликав з темряви у дивне своє світло»[32], ті самі похвали, які кожний міг чути своєю рідною мовою[33]. Що більше, Добра Новина про Царство, яке гряде і вже розпочалося, призначена для всіх людей усіх часів. Ті, які її прийняли і яких вона об’єднала у спільноту спасіння, можуть і повинні передавати і захищати її.

 

ЄВАНГЕЛІЗАЦІЯ – ВЛАСТИВЕ ПОКЛИКАННЯ ЦЕРКВИ

 

  1. Церква це знає. Вона добре усвідомлює, що слова Спасителя: «Я маю… звіщати Добру Новину про Царство Боже»[34] у всій своїй правді стосуються її самої. І тому охоче повторює слова св. Павла: «Бо коли я проповідую Євангелію, нема мені від того слави, бо це мій обов’язок; і горе мені, коли б я не проповідував Євангелії»[35]. З радістю і втіхою наприкінці великої Асамблеї в жовтні 1974 Ми слухали ці ясні слова: «Ми хочемо ще раз підтвердити, що доручення євангелізувати всіх людей – це суттєва місія Церкви»[36], завдання та місія, яку широкі й глибокі зміни в сучасному суспільстві не зробили менш актуальними. Євангелізація – це благодать і покликання Церкви, її найглибша ідентичність. Вона існує для євангелізації, тобто для проповідування і навчання, щоб бути провідником дару благодаті, поєднувати грішників з Богом, увіковічнити жертву Христа в святій мені, яка є спогадом Його смерті й славного воскресіння.

 

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК МІЖ ЦЕРКВОЮ І ЄВАНГЕЛІЗАЦІЄЮ

 

  1. Кожний, хто в Новому Завіті читає про походження Церкви, простежуючи крок за кроком її історію, життя та діяльність, помічає, що вона пов’язана з євангелізацією тим, що в ній найглибше:

– Церква народжується з євангелізаційної діяльності Ісуса й Дванадцятьох. Церква – це звичайний, бажаний, безпосередній і найбільш видимий плід євангелізації: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи»[37]. Тепер «ті ж, що прийняли його слово, охристились, і того дня до них пристало яких три тисячі душ… Господь же додавав щодня (до церкви) тих, що спасалися»[38].

– Церква, народжена місією, в свою чергу послана Ісусом. Господь слави повертається до Отця, а Церква залишається в світі. Церква залишається непрозорим і водночас світлим знаком нової присутності Ісуса, його відходу та постійної присутності. Церква продовжує Ісуса. Церква покликана продовжувати свою місію і, передовсім, свій стан євангелізаторки[39]. Християнська спільнота ніколи не зачиняється в собі. Внутрішнє життя Церкви – молитва, слухання Слова, навчання апостолів, братерська любов, ламання хліба[40] – набирає повного значення лише тоді, коли стає свідченням, викликає захоплення і навернення, стає проповіддю і проголошенням Доброї Новини. І так уся Церква приймає місію євангелізації, а діяльність кожного її члена важлива для всіх.

– Церква-благовісниця розпочинає євангелізацію з себе самої. Вона, як спільнота віруючих, спільнота життя спільною надією, спільнота братерської любові, потребує постійно слухати те, в що вона повинна вірити: підстави своєї надії, нова заповідь любові. Церква, як Божий Люд, занурений в земний світ і часто підданий спокусам ідолів, завжди повинна слухати, як проголошуються «величні діла Божі»[41], які навернули цей Люд до Господа і знову його кличуть і збирають довкола Нього. Коротко кажучи, це означає, що Церкву завжди потрібно євангелізувати, якщо вона хоче зберегти свіжість, ентузіазм та силу для проголошення Євангелія. ІІ Ватиканський Синод нагадав[42], а Синод 1974 рішуче підняв цю тему Церкви, яка євангелізує себе через постійне навернення та оновлення, щоб євангелізувати світ з вірогідністю.

– Церква зберігає Добру Новину, яку повинна проголошувати. Вона зберігає обітниці Нового Завіту в Ісусі Христі, навчання Господа і апостолів, Слово життя, джерела благодаті й доброти Бога, шлях спасіння – все те, що їй було довірено. Церква зберігає зміст Євангелія, отож і євангелізації, як життєдайний і цінний скарб не для того, щоб його приховувати, а щоб передавати іншим.

– Послана і євангелізована, Церква, в свою чергу, посилає євангелізаторів. Вона вкладає в їхні уста спасительне Слово, пояснює їм послання, яке вона зберігає, дає їм завдання, яке сама отримала, і посилає їх проповідувати, але не самих себе чи свої особисті ідеї[43], а Євангеліє, яким ні вона, ні вони не розпоряджаються на власний розсуд, а лише служать йому і передають його з найбільшою вірністю.

 

ЦЕРКВА НЕВІДДІЛЬНА ВІД ХРИСТА

 

  1. Між Христом, Церквою і євангелізацією існує тісний зв’язок. Упродовж «цього часу» Церкви їй довірена місія євангелізації. Цю місію неможливо здійснювати без Церкви, а тим більше – проти Церкви.

Варто згадати, що ми чуємо, не без болю, як люди, які, хочемо вірити, мають добрі наміри, але, безумовно, дезорієнтовані, повторюють, що хочуть любити Христа, але не Церкву, слухати Христа, але не Церкву, належати Христу, але бути поза Церквою. Абсурдність цієї дихотомії виразно бачимо в словах Євангелія: «Хто гордує вами, мною гордує»[44]. І як можна любити Христа і не любити Церкву, якщо найпрекрасніше свідчення про Христа дав св. Павло: «Христос полюбив Церкву й видав себе за неї»[45]?

 

ІІ. ЩО ОЗНАЧАЄ ЄВАНГЕЛІЗУВАТИ?

 

СКЛАДНІСТЬ ЄВАНГЕЛІЗАЦІЇ

 

  1. У євангелізаційній діяльності Церкви, безумовно, є елементи та аспекти, які слід враховувати. Деякі з них настільки важливі, що ми схильні ототожнювати їх з євангелізацією. Отож, євангелізацію можна визначити як проголошення Христа тим, хто Його ігнорує, як проповідь, катехизацію, хрещення та інші Таїнства, які потрібно уділяти.

Жодне часткове та фрагментарне визначення не може охопити багату, складну та динамічну дійсність євангелізації, не ризикуючи збіднити її та навіть спотворити. Євангелізацію неможливо зрозуміти, якщо не намагатися одним поглядом охопити всі суттєві елементи.

Ці елементи, виразно виділені під час згаданого Синоду, в наші часи поглиблюються під впливом напрацювань Синоду. Ми раді, що вони продовжують лінію ІІ Ватиканського Собору, особливо Конституцій «Lumen Gentium», «Gaudium et Spes», і Декрету «Ad Gentes».

 

ОНОВЛЕННЯ ЛЮДСТВА…

 

  1. Євангелізувати – це нести Добру Новину в усі верстви суспільства і через її вплив трасформувати людство зсередини, оновлюючи його: «От, нове творю все»[46]. Але нового людства не буде, якщо спочатку не буди нової людини, оновленої хрещенням[47] і життям по Євангелію[48]. Мета євангелізації – внутрішнє перемінення або, іншими словами, Церква євангелізує тоді, коли завдяки божественній силі проголошуваного Послання[49] намагається перемінити особисту і колективну свідомість людей, їхню діяльність, життя і середовище, в якому вони живуть.

 

… І РІЗНІ ВЕРСТВИ СУСПІЛЬСТВА

 

  1. 19. Різні верстви суспільства змінюються, а для Церкви йдеться не тільки про проповідування Євангелія у дедалі ширших географічних просторах або серед більш численних народів, але й про те, щоб за допомогою сили Євангелія досягти і майже зруйнувати критерії судження, визначальні цінності, інтереси, напрямки мислення, джерела натхнення та моделі життя людства, які суперечать Божому Слову та задуму спасіння.

 

ЄВАНГЕЛІЗАЦІЯ КУЛЬТУР

 

  1. Все це можна виразити так: євангелізувати потрібно не поверхнево, не наводити зовнішню красу, а життєдайно, глибоко, досягати коріння кожної культури і всіх людських культур разом в найповнішому й найширшому значенні Конституції «Gaudium et Spes»[50], розпочинаючи від особи і постійно повертаючись до стосунків між особами і з Богом.

Євангеліє, а отже, і євангелізація, безумовно, не ототожнюються з культурою та незалежні від усіх культур. Однак Царство, яке проголошує Євангеліє, переживається людьми, глибоко зв’язаними з культурою, і побудова Царства не може не користуватися елементами людської культури та культур. Євангеліє та євангелізація, незалежно від культур, не обов’язково несумісні з ними, а здатні пронизувати їх, не підпорядковуючись жодній з них.

Розрив між Євангелієм та культурою, безсумнівно, є драмою нашого часу, як це було і в інших часах. Тому потрібно докласти всіх зусиль для великодушної євангелізації культури, точніше культур. Вони повинні відродитися через зустріч із Доброю Новиною. Але ця зустріч не відбудеться, якщо їм не проголошуватимуть Добру Новину.

 

ПЕРШОЧЕРГОВА ВАЖЛИВІСТЬ СВІДЧЕННЯ ЖИТТЯ

 

  1. Церква повинна проголошувати передовсім свідченням. Християнин або група християн у спільноті людей, в якій вони живуть, демонструють здатність до розуміння та прийняття, до спільного життя та спільної долі, до солідарності в спільних зусиллях заради всього шляхетного та доброго. Вони дуже просто і спонтанно випромінюють віру в деякі цінності, які виходять за межі загальних цінностей, і надію на дійсність, яку не можна побачити і навіть не можна уявити. Своїм безмовним свідченням ці християни викликають нездоланні питання в серцях тих, хто бачить їхнє життя і запитує: чому вони такі? Чому вони так живуть? Що чи хто їх надихає? Чому вони живуть серед нас? Мовчазне свідчення – це дуже сильне і дієве проголошення Доброї Новини. Це початковий жест євангелізації. Може такі запитання будуть першими запитаннями нехристиян, які ніколи нічого не чули про Христа, або охрещених, але не практикуючих, або тими, які живуть у християнському середовищі, але їхній світогляд не християнський, або тих, які шукають, не без страждань, щось чи Когось, кого передчувають, але не знають як його назвати.

Виникнуть інші питання, глибші та складніші, спровоковані цим свідченням, в якому є присутність, участь, солідарність і яке є суттєвим елементом, зазвичай першим, в євангелізації[51]. Всі християни покликані до такого свідчення і під цим оглядом можуть стати справжніми євангелізаторами. Передовсім ми думаємо про відповідальність емігрантів щодо країн, які їх приймають.

 

ПОТРЕБА ВИРАЗНОГО ПРОГОЛОШЕННЯ

 

  1. Але цього завжди буде недостатньо, бо навіть найкрасивіше свідчення довго буде неефективним, якщо не буде пояснене і виправдане. Це те, про що говорив св. Петро: «Завжди готові дати відповідь кожному, хто у вас вимагає справоздання про вашу надію»[52]. Тому свідчення – це ясне і недвозначне проголошення Господа Ісуса. Тому Добру Новину, яку проголошують свідченням життя, потрібно проголошувати словом життя. Немає справжньої євангелізації, якщо не проголошується ім’я, вчення, життя, обітниці, Царство, таїна Ісуса з Назарета, Сина Божого.

Історія Церкви, починаючи з проповіді Петра в день П’ятидесятниці, переплетена та з’єднана з історією цього проголошення. На кожному новому етапі історії людства Церква в постійному устремлінні до євангелізації занепокоєна питанням: кого їй послати проголошувати таїну Ісуса? Якою мовою проголошувати цю таїну? Як зробити, щоби Церкву почули і вона дійшла до всіх, хто повинен її почути? Це проголошення – керигма, проповідь або катехизація – відіграє настільки важливу роль в євангелізації, що часто стає її синонімом, навіть якщо залишається лише одним із аспектів євангелізації..

 

ДЛЯ ЖИТТЄЗДАТНОГО ТА СПІЛЬНОТНОГО ПРИЄДНАННЯ

 

  1. Насправді проголошення не набуде свого повного виміру, якщо його не приймуть, не засвоять, не вкладуть у нього своє серце. Потрібно прийняти істину, об’явлену милосердям Господа. Але ще більше – прийняти програму життя, яке вже перемінене, програму, яку пропонує проголошення. Одним словом, прийняти Царство, тобто «новий світ», новий стан речей, новий спосіб існування й життя – жити разом, як започатковує Євангеліє. Це прийняття не може бути абстрактним і безтілесним, воно конкретно об’являється через видиме входження в спільноту віруючих. Отож ті, чиє життя змінилося, входять до спільноти, яка сама по собі є знаком перемінення та новизни життя: це Церква, видиме таїнство спасіння[53]. Але, в свою чергу, входження до церковної спільноти виражатиметься багатьма іншими знаками, які продовжують і розкривають знак Церкви. У динаміці євангелізації той, хто приймає Євангеліє як Слово спасіння[54], зазвичай перетворює його на ці сакраментальні жести: воцерковлення, прийняття Таїнств, які проявляють і підтримують це воцерковлення завдяки благодаті, яку вони передають.

 

ДО НОВОГО АПОСТОЛЬСТВА

 

  1. Врешті, євангелізований в свою чергу стає євангелізатором. Це – критерій істини, наріжний камінь євангелізації, бо неможливо, щоб той, хто прийняв Слово і віддав себе Царству, так само не став свідком і благовісником. На завершення цих роздумів про значення євангелізації потрібно представити останнє спостереження, яке Ми вважаємо повчальним для наступних роздумів.

Євангелізація, як ми вже говорили, – це складний процес, який складається з різних елементів: оновлення людства, свідчення, виразне проголошення, прийняття серцем, входження до спільноти, прийняття знаків, апостольські ініціативи.

Може здаватися, що ці елементи суперечать один одному і виключають один одного. Але насправді вони доповнюють один одного та взаємозбагачуються. Кожний елемент потрібно інтегрувати з іншими. Заслуга нещодавнього Синоду полягає в тому, що він послідовно закликав поєднувати ці елементи, а не протиставляти їх один одному, щоб повністю зрозуміти євангелізаційну діяльність Церкви.

Саме це глобальне бачення ми зараз хочемо викласти, вивчаючи зміст євангелізації, засоби євангелізації та уточнюючи, до кого звернене євангельське послання та хто за нього відповідає сьогодні.

 

ІІІ. ЗМІСТ ЄВАНГЕЛІЗАЦІЇ

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ І ДОДАТКОВІ ЕЛЕМЕНТИ

 

  1. Звичайно, що в посланні, яке проголошує Церква, є багато другорядних елементів. Їхня наявність значною мірою залежить від мінливих обставин. Вони також змінюються. Але існує основний зміст, суть, яку не можна міняти й обійти мовчання, якщо не хочемо сильно спотворити саму євангелізацію.

 

СВІДЧЕННЯ ПРО ЛЮБОВ ОТЦЯ

 

  1. Слід пам’ятати, що євангелізація – це, перш за все, просте й безпосереднє свідчення про Бога, об’явленого Ісусом Христом у Святому Дусі. Це свідчення, що Бог у своєму Синові полюбив світ, що Бог у своєму втіленому Слові створив усе і покликав людей до вічного життя. Це свідчення про Бога, можливо, приведе багатьох людей до незнаного Бога[55], якому вони поклоняються, хоча й не знають його ім’я, або якого шукають за таємничим покликом серця після досвіду порожньої віри в ідолів. Це свідчення набирає євангелізаційної повноти тоді, коли об’являє, що для людини Творець не анонімна й далека сила, а Отець. «Дивіться, яку велику любов дарував нам Отець, щоб ми дітьми Божими звалися. Ми і є ними»[56], і тому всі ми брати в Богові.

 

СЕРЦЕВИНА ПОСЛАННЯ: СПАСІННЯ В ІСУСІ ХРИСТІ

 

  1. 27. Євангелізація завжди також міститиме – як основу, центр і водночас вершину свого динамізму – чітке проголошення того, що в Ісусі Христі, Божому Синові, який став людиною, помер та воскрес, спасіння пропонується кожній людині як дар благодаті та милосердя від самого Бога[57]. І це не іманентне спасіння, пристосоване до матеріальних чи навіть духовних потреб, що вичерпуються в рамках тимчасового існування та повністю ототожнюються з тимчасовими бажаннями, надіями, заняттями, боротьбою, а радше спасіння, яке долає всі ці межі, щоб здійснитися у сопричасті з єдиним Абсолютом, тобто з Богом: трансцендентне, есхатологічне спасіння, яке, безумовно, починається у цьому житті, але закінчується у вічності.

 

ПІД ЗНАКОМ НАДІЇ

 

  1. Тому євангелізація не може не містити пророчого сповіщення про потойбічне життя як глибоке та остаточне покликання людини, яке одночасно зв’язане і не зв’язане з сучасною ситуацією: поза часом та історією, поза дійсністю цього світу, образ якого проминає, поза речами цього світу, прихований вимір якого колись проявиться, поза самою людиною, справжнє призначення якої не вичерпується тимчасовим існування, а об’явиться в майбутньому житті[58].

Тому євангелізація також включає проповідь надії в обітницях, даних Богом у Новому Завіті в Ісусі Христі, проповідь любові Бога до нас і нашої любові до Бога, проповідь братерської любові до всіх людей – здатності дарувати і прощати, здатності до самозречення, здатності допомагати братам, – яка походить із любові Бога і є серцевиною Євангелія, проповідь таїни зла і активних пошуків добра. Проповідь – і це завжди нагальна справа – це також пошуки самого Бога за посередництвом передовсім молитви поклоніння і благодарення, і також через сопричастя з видимим знаком зустрічі з Богом, яким є Церква Ісуса Христа, і це сопричастя виражається через реалізацію інших знаків Христа, який живе і діє в Церкві, тобто Таїнств. Жити Таїнствами у такий спосіб, щоб довести їхнє звершення до справжньої повноти, не означає, як дехто стверджує, створювати перешкоди чи відхилятися від євангелізації, а радше надавати їй повноти. Бо євангелізація у своїй повноті крім проповідування полягає в побудові Церкви, яка не може існувати без подиху сакраментального життя, вершиною якого є Євхаристія[59].

 

ПОСЛАННЯ, ЯКЕ ЗМІНЮЄ ВСЕ ЖИТТЯ

 

  1. Але євангелізація була б неповною, якби не враховувала взаємний постійний поклик між Євангелієм та конкретним особистим та соціальним життям людини. Тому євангелізація передає ясне послання, пристосоване до різних ситуацій, яке постійно оновлюється, про права і обов’язки кожної людини, про сімейне життя, без якого особистий розвиток майже неможливий[60], про спільне життя у суспільстві, про міжнародне життя, про мир, справедливість, розвиток. І послання, яке в наші дні дуже важливе: про визволення.

 

ПОСЛАННЯ ВИЗВОЛЕННЯ

 

  1. Добре відомо, як про це говорили на недавньому Синоді єпископи з усіх континентів, особливо з третього світу, з пастирським наголосом, у якому звучав голос мільйонів дітей Церкви цих народів. Ми знаємо, що ці народи віддають усю свою енергію і докладають зусиль для подолання того, що прирікає їх залишатися на задвірках життя: голод, хронічні хвороби, неграмотність, злидні, несправедливість у міжнародних відносинах і особливо в торгівлі, економічний і культурний неоколоніалізм, який часом такий жорстокий, як і давній політичний колоніалізм. Єпископи наголошували, що обов’язок Церкви – проголошувати визволення мільйонів людей, багато з яких – її діти; обов’язок наблизити це визволення, свідчити про нього, зробити все можливе, щоб воно було тотальним. Все це не чуже євангелізації.

 

НЕОБХІДНИЙ ЗВ’ЯЗОК З ЛЮДСЬКИМ РОЗВИТКОМ

 

  1. Між євангелізацією і сприянням людському розвитку й визволенню існує тісний зв’язок. По-перше, антропологічний зв’язок, бо людина, піддана євангелізації, не абстрактна істота, а залежить від соціальних та економічних умов. По-друге, богословський зв’язок, бо неможливо відділити задум сотворіння від задуму Відкуплення, який торкає конкретні ситуації несправедливості, з якою потрібно боротися, і справедливості, яку потрібно відновити. По-третє, винятковий євангельський зв’язок, тобто зв’язок любові. Як насправді проголошувати нову заповідь, не сприяючи справжньому зростанню людини в справедливості й мирі? Ми хотіли виділити саме це, нагадуючи, що неможливо погодитися з тим, що «в євангелізації можна чи слід ігнорувати важливі проблеми, які обговорюються сьогодні і стосуються справедливості, визволення, розвитку та миру у світі. Це означало би забути урок Євангелія про любов до страждаючим і потребуючих»[61].

Ті самі голоси, які з запалом, розумінням та мужністю розглядали цю ключову тему під час вищезгаданого Синоду, запропонували, на нашу велику радість, ясні принципи для розуміння масштабів та великого значення визволення, проголошеного та досягнутого Ісусом з Назарета, і яке проповідує Церква.

 

БЕЗ РЕДУКЦІЇ ТА ДВОЗНАЧНОСТІ

 

  1. Не слід ігнорувати факт, що багато християн, навіть великодушні та чутливі до драматичних питань, які охоплює проблема визволення, бажаючи залучити Церкву до зусиль визволення, часто спокушаються звести її місію до вимірів суто тимчасових проєктів, її задачі – до антропологічних проєктів, спасіння, якого благовісницею і таїнством вона є, – до матеріального добробуту, її діяльність, не беручи до уваги духовні й релігійні турботи, – до політичних чи соціальних проєктів. Якщо би так було, то Церква би втратила своє фундаментальне значення. Її послання визволення не було би вже оригінальним, і різні ідеологічні системи й політичні партії могли би легко нею користуватися і маніпулювати. Вона більше не мала би права проголошувати визволення від імені Бога. Тому в цьому ж зверненні Ми хотіли на початку ІІІ Синодальної Асамблеї наголосити на «потребі виразно підтвердити суто релігійну мету євангелізації. Вона би втратила сенс свого існування, якщо би відійшла від релігійної осі, яка нею керує: Боже Царство понад усе у його повному богословському значенні»[62].

 

ЄВАНГЕЛЬСЬКЕ ВИЗВОЛЕННЯ

 

  1. Стосовно визволення, яке євангелізація проголошує і намагається здійснити, слід сказати наступне:

– воно не може обмежуватися простим і вузьким економічним, політичним, соціальним чи культурним вимірами, а повинно брати до уваги всю людину в усіх її вимірах, включаючи її відкритість до абсолюту, навіть Абсолюту Бога;

– отже визволення вкорінене в певному уявленні про людину, в антропології, яку ніколи не можна принести в жертву потребам будь-якої стратегії, практики чи короткострокової ефективності.

 

ЗАСНОВАНЕ НА БОЖОМУ ЦАРСТВІ

 

  1. Тому, проповідуючи визволення та об’єднуючись з тими, хто заради нього працює та страждає, Церква – не обмежуючи свою місію виключно релігійною сферою, відкладаючи земні проблеми людини – підтверджує першість свого духовного покликання, відмовляється замінювати проголошення Царства проголошенням визволення людини та стверджує, що її внесок у визволення також є неповним, якщо вона нехтує проголошенням спасіння в Ісусі Христі.

 

ЄВАНГЕЛЬСЬКЕ БАЧЕННЯ ЛЮДИНИ

 

  1. Церква поєднує, але ніколи не ідентифікує визволення людини і спасіння в Ісусі Христі, бо знає з об’явлення, з історичного досвіду і з роздумів над вірою, що не кожне поняття визволення обов’язкове когерентне і сумісне з євангельським баченням людини, справ і подій. Церква знає, що для приходу Божого Царства недостатньо здійснити визволення і добитися благополуччя і розвиту.

До того ж Церква глибоко переконана, що кожне тимчасове визволення, кожне політичне визволення – навіть якщо йому намагаються знайти виправдання в текстах Старого чи Нового Завітів, навіть якщо його ідеологічні постулати і норми діяльності висновують з богословських положень, навіть якщо воно претендує бути сучасним богослов’ям – містить у собі зародки власного заперечення і відходить від свого ідеалу, якщо його мотиви – не справедливість в любові, якщо його запал не має справді духовного виміру і якщо його остаточна мета – не спасіння і блаженство в Бозі.

 

ПОТРЕБА НАВЕРНЕННЯ

 

  1. Церква, безумовно, вважає важливим і нагальним завдання будувати більш гуманні, більш справедливі, менш гнітючі та менш примусові структури, які поважають права людини. Але Церква усвідомлює, що найкращі структури і найбільш ідеалізовані системи швидко стають нелюдськими, якщо не зцілювати нелюдські схильності людського серця, якщо не відбувається навернення сердець і умів тих, хто живе в цих структурах або домінує над ними.

 

ВИКЛЮЧЕННЯ НАСИЛЬСТВА

 

  1. Церква не може прийняти насильство, особливо воєнне, яке завжди неконтрольоване, ні смерть будь-якої людини як дороги до визволення, бо знає, що насильство завжди породжує нові форми пригнічення і рабство, гірше від того, яке претендують знищити. Ми ясно висловилися на цю тему під час подорожі до Колумбії: «Ми закликаємо вас не покладатися на насильство чи революцію; таке ставлення суперечить християнському духу і навіть може загальмувати соціальний прогрес, якого ви слушно прагнете, а не сприяти йому»[63]. «Ми повинні сказати і знову ствердити, що насильство не є ні християнським, ні євангельським, і що різкі чи насильницькі зміни структур були б помилковими, неефективними і несумісними з гідністю народу»[64].

 

ОСОБЛИВИЙ ВНЕСОК ЦЕРКВИ

 

  1. Сказавши це, Ми раді, що Церква дедалі більше усвідомлює свій власний, фундаментально євангельський, спосіб співпраці у визволенні людей. І що вона робить? Церква постійно намагається надихати багатьох християн присвячувати своє життя визволенню інших людей. Вона пропонує цим християнам-«визволителям» натхнення віри, мотивацію братерської любові, соціальне вчення, на яке справжній християнин не може не звертати уваги, а повинен покласти його в основу своєї мудрості й досвіду, щоб конкретно перекласти його в категорії дії, участі та обов’язків. Все це, не змішуючись з тактичними установками чи служінням політичній системі, має характеризувати залучення відданого християнина. Церква намагається завжди включати християнську боротьбу за визволення до глобального плану спасіння, який вона проголошує.

Те, що Ми тут згадали, неодноразово піднімалося на Синоді. З другого боку, Ми хотіли присвятити цій темі декілька слів в промові до Отців Синоду на закриття ІІІ Асамблеї[65].

Хочеться сподіватися, що всі ці міркування допоможуть уникнути двозначності, яку терміну «визволення» занадто часто надають в ідеологіях, системах чи політичних групах. Визволення, яке проголошує та готує євангелізація, – це те, яке сам Христос проголосив і дав людині через свою жертву.

 

РЕЛІГІЙНА СВОБОДА

 

  1. Від цього справедливого визволення, пов’язаного з євангелізацією, мета якого – створення структур, що захищають людські свободи, не можна відокремити забезпечення всіх основних прав людини, серед яких релігійна свобода займає перше місце. Ми недавно говорили про актуальність цієї теми, наголошуючи, що «багато християн піддані систематичним репресіям за те, що вони християни, що вони католики! Драма вірності Христові та релігійній свободі, навіть під прикриттям категоричних декларацій на користь правам особи і гуманного суспільства, продовжується!»[66]

 

IV. МЕТОДИ ЄВАНГЕЛІЗАЦІЇ

 

ПОШУКИ ВІДПОВІДНИХ ЗАСОБІВ

 

  1. Очевидна важливість змісту євангелізації не повинна закривати важливість методів і засобів її здійснення.

Питання «як євангелізувати» завжди актуальне, бо способи змінюються в залежності від обставин часу, місця, культури, і в такий спосіб кидають виклик нашій здатності бути відкритими і гнучкими.

Саме на нас, пастирях Церкви, лежить відповідальність відважно й мудро, залишаючись вірними його змісту, шукати найвідповідніші й найефективніші способи передавати євангельське послання сучасним людям. В наших роздумах достатньо згадати деякі методи, які з якихось причин мають фундаментальне значення.

 

СВІДЧЕННЯ ЖИТТЯ

 

  1. Передовсім, не повторюючи вже сказане, слід виділити наступне: для Церкви свідчення автентичним християнським життям, повністю відданим Богові в сопричасті, якому ніщо не може помішати, і яке водночас повністю віддане іншим людям, – це перший метод євангелізації. Сучасна людина охочіше слухає свідків, ніж учителів, – так Ми говорили минулого року групі мирян, – або слухає учителів тому, що вони свідки»[67]. Св. Петро добре це показав, коли описав чисте і шляхетне життя, яке «долає без слів тих, які відмовляються вірити Слову»[68]. Церква євангелізуватиме світ передовсім своєю поведінкою, життям, тобто живим свідченням вірності Господу Ісусу, бідністю і самозреченням, свободою перед могутніми цього світу, одним словом, святістю.

 

ЖИВА ПРОПОВІДЬ

 

  1. Також не зайвим буде підкреслити важливість і необхідність проповіді. «Як же призиватимуть того, в кого не увірували? Як увірують у того, що його не чули? А як почують без проповідника?… Тож віра із слухання, а слухання через слово Христове»[69]. Цей закон, колись встановлений апостолом Павлом, досі в силі.

Так, проповідь неможливо чимось замінити, це усне проголошення послання. Ми добре знаємо, що сучасна людина, насичена розмовами, часто здається втомленою слухати і, що ще гірше, імунізованою проти слова. Ми також знаємо ідеї багатьох психологів і соціологів, які стверджують, що сучасна людина пройшла цивілізацію слова, яка вже недієва й непотрібна, і сьогодні живе в цивілізації образу. Безсумнівно, що ці факти повинні спонукати нас включити в передачу євангельського послання сучасні засоби, створені цією цивілізацією. Але в цій сфері вже були зроблені вагомі кроки. Ми можемо їх лише схвалити і заохочувати продовжувати далі. Однак знеохочення, спричинене сьогодні багатьма порожніми розмовами, та актуальність багатьох інших форм комунікації не повинні применшувати постійну силу слова і змушувати нас втрачати до нього довіру. Слово завжди залишається актуальним, особливо коли воно містить Божу силу[70]. Завжди актуальні слова св. Павла: «Віра із слухання»[71], бо саме почуте Слово веде до віри.

 

ЛІТУРГІЯ СЛОВА

 

  1. Євангелізаційна проповідь має багато форм, які ревність надихатиме відтворювати майже до безконечності. У різних ситуаціях людського життя трапляється багато подій, які дають нагоду для стриманого, але водночас проникливого проголошення того, що Господь хоче сказати в цій ситуації. Достатньо мати справжню духовну чутливість, щоб уміти в різних подіях прочитати послання Бога. Але, оскільки оновлена Собором літургія високо цінує «Літургію Слова», було б помилкою не вважати проповідь дійсним і відповідним інструментом євангелізації. Потрібно знати та використовувати потреби й можливості проповіді, щоб вона набула всієї своєї пастирської ефективності. Але передовсім у цій справі треба бути переконаним і присвятити їй себе з любов’ю. Ця проповідь, в особливий спосіб включена в звершення Євхаристії, з якої черпає силу і міць, грає в євангелізації особливу роль у тій мірі, в якій виражає глибоку віру священнослужителя-проповідника, і наповнена любов’ю. Віруючі, об’єднані формуванням пасхальної Церкви, яка святкує присутність Господа посеред них, очікують багато чого від цієї проповіді та користуються її плодами, щоб лише вона була простою, ясною, прямою, адаптованою, глибоко вкоріненою в євангельське вчення і вірною Магістеріуму Церкви, натхненна збалансованим апостольським запалом, властивим їй самій, сповнена надією, живить віру, підтримує мир і єдність. Багато парафій і подібних спільнот живуть і об’єднуються завдяки недільній проповіді, якщо вона має ці якості.

Слід додати, що завдяки згаданому літургійному оновленню звершення Євхаристії – це не єдиний момент, відповідний для проповіді. Євхаристія займає своє місце і нею не можна нехтувати при звершенні інших Таїнств або паралітургійних дійств в спільноті віруючих. Євхаристія завжди буде упривілейованим способом передачі Слова Господа.

 

КАТЕХИЗАЦІЯ

 

  1. В євангелізації не можна нехтувати катехизацією. Розум, особливо дитячий та підлітковий, потребує вивчати, через систематичне релігійне навчання, фундаментальні дані, живий зміст істини, яку Бог хотів нам передати і яку Церква намагалася висловити якомога глибше упродовж своєї довгої історії. Ніхто не заперечуватиме, що ця освіта повинна формувати форми християнського життя, а не залишатися лише інтелектуальною. Звичайно, зусилля євангелізації принесуть велику користь з точки зору катехитичного навчання в церкві, школах, де це можливо, і в будь-якому разі в християнських сім’ях, якщо катехити матимуть у своєму розпорядженні відповідні тексти, оновлені мудро та компетентно під керівництвом єпископів. Методи повинні враховувати вік, культуру, індивідуальні особливості людей й постійно намагатися вкласти в їхню пам’ять, розум і серце основні істини, які повинні надихати їхнє внутрішнє життя. Передовсім потрібно готувати добрих катехитів – парафіяльних, учителів, батьків, – які прагнуть вдосконалювати це велике, незамінне й вимогливе мистецтво релігійного навчання. З іншого боку, не применшуючи значення виховання дітей, слід зазначити, що сучасні умови роблять нагальним катехитичне навчання у формі катехуменату для молоді й дорослих, які під дією благодаті відкривають крок за кроком обличчя Христа і відчувають потребу віддати Йому себе.

 

ВИКОРИСТАННЯ «ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ»

 

  1. У нашому столітті, позначеному засобами масової інформації або соціальної комунікації, перше проголошення, катехизація чи подальше поглиблення віри не можуть обійтися без цих засобів, як ми вже підкреслювали.

Покликані до служіння Євангелію, вони здатні розширити до безконечності аудиторію слухання Божого Слова і донести Добру Новину до мільйонів людей. Церква почувалася б винною перед Господом, якщо б не користувалася цими потужними засобами, які люди постійно вдосконалюють; користуючись ними, Церква «проповідує на покрівлях»[72] послання, яке вона зберігає; в ньому міститься сучасна й дієва версія амвону. Завдяки їм вона може говорити до багатьох людей.

Однак використання інструментів соціальної комунікації для євангелізації створює певний виклик: євангельське послання повинно через них досягати натовпів людей, але мати здатність проникати в совість кожної людини, осідати в серці кожної людини, ніби вона єдина з усім її унікальними та особистими особливостями, і здобувати її особисту згоду та відданість.

 

НЕВІД’ЄМНИЙ ОСОБИСТИЙ КОНТАКТ

 

  1. Тому поряд із загальним проголошенням Євангелія інша форма його передачі – від людини до людини – залишається дійсною та важливою. Господь часто практикував цю форму – як свідчать розмови з Никодимом, Закхеєм, самарянкою, фарисеєм Симоном та іншими, і також апостоли. Чи існує інша форма передачі Євангелія іншим окрім передачі свого досвіду віри? Через нагальність проголошення Доброї Новини великій кількості людей ми не повинні забувати цю форму проголошення, завдяки якій совість індивіда зворушується надзвичайним словом, почутим від іншої людини. Не вистарчить слів для вихваляння священників, які через Таїнство Покаяння чи душпастирські розмови спрямовують людей на дороги Євангелія, підтримують їх на цій дорозі, допомагають піднятися після падінь, завжди допомагають із розпізнаванням і готовністю.

 

РОЛЬ ТАЇНСТВ

 

  1. Крім того слід наголошувати, що євангелізація не вичерпується проповіддю і навчанням доктрини. Вона повинна досягти життя: природного життя, якому вона надає нового сенсу завдяки євангельським перспективам, які відкриває; і надприродного життя, яке є не запереченням, а очищенням і піднесенням природного життя. Це надприродне життя життєдайно виражається в семи Таїнствах і в їх дивовижному випромінюванні благодаті й святості.

Отож євангелізація проявляє все своє багатство, коли створює найтісніший зв’язок і, ще краще, безперервний взаємозв’язок між Словом і Таїнствами. В деякому сенсі буде помилкою протиставляти, як часом буває, євангелізацію уділенню Таїнств. Правда, що уділення Таїнств без міцної катехизації про ці Таїнства та без загальної катехизації може дуже зменшити їхню ефективність. Завдання євангелізації – виховувати в вірі так, щоб вона спонукала кожного християнина жити Таїнствами як справжніми Таїнствами віри, а не приймати їх пасивно чи з примусу.

 

НАРОДНА ПОБОЖНІСТЬ

 

  1. Тут ми торкаємося аспекту євангелізації, який не може залишити нас байдужими. Ми маємо на увазі дійсність, яку сьогодні називають народною побожністю.

Як у регіонах, де Церква існує століттями, так і там, де вона перебуває в процесі становлення, серед людей можна знайти різні прояви пошуку Бога та віри. Ці вираження, які довго вважалися менш чистими й іноді зневажалися, сьогодні майже повсюди повторно відкриваються. На нещодавньому Синоді єпископи з великим пастирським реалізмом і чуйною ревністю вивчали їхнє значення.

Звичайно, що народна побожність має свої обмеження. Вона часто відкрита для багатьох фальшивих форм релігійності й забобонів. Вона часто залишається на рівні культових проявів, які не ведуть до справжньої віри. Вона також може призвести до утворення сект і поставити під загрозу справжню церковну спільноту.

Але якщо її добре спрямувати, особливо через педагогіку євангелізації, то вона матиме багато цінностей. Вона об’являє спрагу Бога, яку відчувають тільки прості й вбогі люди; вона робить нас здатними до щедрості й самопожертви аж до героїзму, коли йдеться про визнання віри; вона зумовлює гостре відчуття глибоких атрибутів Бога: батьківства, провидіння, люблячої й постійної присутності; вона породжує внутрішні налаштування, які рідко можна побачити ще десь в такій самій мірі: терпіння, відчуття хреста у повсякденному житті, відчуженість, відкритість до інших, побожність. З огляду на ці аспекти Ми охоче називаємо це «народною побожністю», тобто релігією народу, а не релігійністю.

Пастирська любов повинна підказувати всім, кого Господь поставив керівниками церковних спільнот, норми поведінки щодо цієї дійсності, такої багатої і водночас такої вразливої. Передовсім до неї потрібно бути чуйними, вміти прийняти її внутрішні виміри й незаперечні цінності, бути готовим допомогти їй подолати ризики відхилення від норми. Народна побожність, якщо вона добре орієнтована, щораз більше може бути для народних мас справжньою зустріччю з Богом в Ісусі Христі.

 

V. АДРЕСАТИ ЄВАНГЕЛІЗАЦІЇ

 

УНІВЕРСАЛЬНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ

 

  1. Останні слова Ісуса в Євангелії від Марка надають євангелізації, яку Господь довірив апостолам, вселенськості без кордонів: «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню»[73].

Дванадцять і перше покоління християн добре зрозуміли урок цього та подібних текстів і зробили їх програмою своєї діяльності. Переслідування, які розсіяли апостолів, сприяли поширенню Слова й заснуванню Церкви у дедалі віддалених регіонах. Прийняття Павла до спільноти Дванадцятьох і його харизма проповідувати не юдеям, а язичникам прихід Ісуса Христа остаточно затвердили цей універсалізм.

 

НЕЗВАЖАЮЧИ НА ВСІ ПЕРЕШКОДИ

 

  1. Упродовж століть покоління християн періодично стикалися з різними труднощами, які перешкоджали цій універсальній місії. З одного боку, спокуса з боку самих євангелізаторів з різних причин обмежувати поле своєї місіонерської діяльності. З іншого боку, часто нездоланний, з людської точки зору, опір тих, кого євангелізували. Врешті, Ми повинні з сумом констатувати, що світська влада чинила опір і перешкоджала євангелізаційній праці Церкви. Навіть у наші дні трапляється, що проповідників Божого Слова позбавляють прав, переслідують, погрожують, вбивають лише за проповідування Ісуса Христа та Його Євангелія. Але Ми віримо, що, незважаючи на ці болісні випробування, праця цих апостолів не зазнає невдачі в жодному регіоні світу.

Незважаючи на все це, Церква завжди відроджує своє найглибше натхнення, що походить безпосередньо від Учителя: Проповідувати всьому світу! Усім створінням! Аж до границь землі! Церква підтвердила це на нещодавньому Синоді як заклик не сковувати євангельське послання, обмежуючи його певним сектором людства, чи класом людей, чи одним типом культури. Показовими можуть бути інші приклади.

 

ПЕРШЕ ПРОГОЛОШЕННЯ ТИМ, ЯКІ ДАЛЕКО

 

  1. Проголошуватити Ісуса Христа і Його Євангеліє тим, хто цього не знає, – це, починаючи з дня П’ятидесятниці, стає основною програмою, яку Церква отримала від свого Засновника. Весь Новий Завіт і особливо Діяння Апостолів свідчать про цей привілейований і, в певному сенсі, зразковий момент цієї місіонерської діяльності, який пройде через усю історію Церкви.

Це перше проголошення Ісуса Христа Церква здійснює шляхом складної й різноманітної діяльності, яку часом називають «преєвангелізацією», яка вже насправді є євангелізацією, хоча на початковій стадії ще неповна. Для цього можна використовувати майже безкінечний спектр засобів: відкрите проповідування, мистецтво, науковий підхід, філософські дослідження та справедливе звернення до почуттів людського серця.

 

ПРОГОЛОШЕННЯ ДЕХРИСТИЯНІЗОВАНОМУ СВІТОВІ

 

  1. Якщо перше проголошення адресоване тим, хто ніколи нічого не чув про Добру Новину Ісуса або дітям, то це проголошення завжди потрібне, з огляду на різні ситуації дехристиянізації, які часто трапляються в наші дні, багатьом охрещеним, які не живуть християнським життям, простим людям, які мають віру, але погано знають її основи, інтелектуалам, які відчувають потребу пізнати Ісуса Христа інакше, ніж пізнавали його в дитинстві, і багатьом іншим.

 

НЕХРИСТИЯНСЬКІ РЕЛІГІЇ

 

  1. Проголошення також адресоване величезній частині людства, яка сповідує нехристиянські релігії, які Церква поважає та цінує як живе вираження душі величезних груп людей. Вони несуть у собі відлуння тисячоліть пошуків Бога, незакінчених пошуків, які часто проводили зі щирістю і прямотою серця. Вони мають вражаючу спадщину глибоких релігійних текстів. Вони навчили цілі покоління людей молитися. В цих релігіях міститься безліч «зерен Слова»[74], і вони можуть стати справжнім «приготуванням до Євангелія»[75], як влучно ІІ Ватиканський Собор повторив Евзебія з Цезарії. Звичайно, що така ситуація породжує складні й делікатні питання, які слід вивчати в світлі християнської Традиції та Магістеріуму Церкви, щоб запропонувати сучасним і майбутнім місіонерам нові горизонти в їхніх контактах з нехристиянськими релігіями.

Ми хочемо наголосити, особливо сьогодні, що ані пошана до цих релігій, ані складність порушених проблем не є причиною для Церкви замовчувати проголошення Христа нехристиянам. Навпаки, вона вважає, що ці люди мають право пізнати багатство таїни Христа[76], в якій, як ми віримо, все людство може знайти в неочікуваній повноті все, що воно напомацки шукає про Бога, про людину та її призначення, про життя та смерть, про істину. Навіть перед лицем природних релігійних виражень, які заслуговують найбільшої пошани, Церква базується на факті, що релігія Ісуса, яку вона проголошує шляхом євангелізації, об’єктивно поєднує людину з Божим задумом, з Його живою присутністю, з Його діями. У такий спосіб вона веде до зустрічі з таїною божественного Батьківства, яке похиляється над людством. Іншими словами, наша релігія ефективно створює з Богом справжні й живі стосунки, які інші релігії не здатні створити, незважаючи на те, що вони простягають свої руки до неба.

Тому Церква зберігає свій місіонерський дух і також хоче посилити його в наш історичний момент. Вона відчуває відповідальність перед цілими народами. Вона не матиме спокою і робитиме все можливе для проголошення Доброї Новини Ісуса Спасителя. Вона постійно готує нові покоління апостолів. Ми з радістю констатуємо це тоді, коли не бракує тих, хто думає і навіть каже, що апостольський запал та ентузіазм вичерпалися, і що епоха місій закінчилася. Синод відповів, що місіонерське проголошення не вичерпалося і Церква завжди його здійснюватиме.

 

ПІДТРИМКА ВІРИ ВІРУЮЧИХ

 

  1. Але Церква не відчуває себе звільненою від обов’язку приділяти таку ж невтомну увагу тим, які прийняли віру і часто упродовж поколінь були у контакті з Євангелієм. Отож вона прагне поглибити, зміцнити, живити та дедалі більше сприяти зростанню у вірі тих, хто вже називає себе вірними та віруючими, щоб вони могли бути такими ще більше.

Ця віра сьогодні майже всюди стає навпроти секуляризму або войовничого атеїзму. Ця віра піддана випробуванням і небезпекам, що більше, на неї нападають і з нею борються. Ця віра ризикує померти від задухи або голоду, якщо її постійно не живити та не підтримувати. Тому євангелізація дуже часто вимагає передавати вірі віруючих – зокрема через катехизацію, сповнену євангельською чистотою і мовою, пристосованою до часу й осіб – потрібну поживу і підтримку.

Католицька Церква також дуже турбується про християн, які не перебувають у повному сопричасті з нею. Вона готується об’єднатися з ними, як того хотів Христос, і здійснити єдність в істині. Церква усвідомлює, що якщо не свідчитиме їм про повноту об’явлення, яке вона зберігає, то не виконуватиме своїх обов’язків.

 

НЕВІРУЮЧІ

 

  1. Також важлива турбота, висловлена на вищезгаданому Синоді щодо двох явищ, які дуже відрізняються одне від одного, проте дуже близькі з точки зору викликів, які кожне з них по-своєму кидає євангелізації.

Перше явище можна назвати прогресуючим зростанням невірства в сучасному світі. Синод намагався описати сучасний світ: під цією загальною назвою міститься багато напрямків думок, багато цінностей і антицінностей, прихованих і напівприхованих намагань нищити, старих переконань, які зникають, і нових переконань, які притягують! З духовної точки зору здається, що сучасний світ бореться з тим, що сучасний автор назвав «драмою атеїстичного гуманізму»[77]. З одного боку, потрібно зазначити, що в серці сучасного світу існує явище, яке є його вражаючою рисою: секуляризм. Йдеться не про секуляризацію як слушні й справедливі зусилля, які не несумісні з вірою і релігією, відкрити в творінні, в кожній речі й у кожній події всесвіту закони, які керують світом з певною автономією, з глибоким переконанням, що ці закони встановив Творець. Останній Собор ствердив, у цьому сенсі, узаконену автономію культури і зокрема наук[78]. Ми маємо на увазі справжній секуляризм: концепція світу, яка пояснює світ, виходячи з нього самого, і не має потреби звертатися до Бога, який стає зайвим і проблемним. Такий секуляризм, щоб визнати силу людини, обходиться без Бога і навіть заперечує Його.

Здається, що від цього секуляризму походять нові форми атеїзму: антропоцентричний атеїзм, який не абстрактний і метафізичний, а прагматичний і войовничий. У зв’язку з цим атеїстичним секуляризмом постійно пропонуються різноманітні форми цивілізації споживацтва і гедонізму, піднятих до рангу найвищих цінностей, жадоба влади і панування, різноманітні дискримінації – нелюдські нахили цього гуманізму.

З іншого боку, у сучасному світі, як не парадоксально, не можна заперечувати існування справжніх християнських зв’язків, євангельських цінностей, принаймні у формі відчуття порожнечі чи ностальгії. Не буде перебільшенням говорити про потужний і трагічний заклик до євангелізації.

 

НЕПРАКТИКУЮЧІ ХРИСТИЯНИ

 

  1. Друге явище – непрактикуючі християни, велика кількість охрещених, які в великій мірі формально не заперечують свого хрещення, але живуть на його задвірках, не живуть ним. В історії християнства непрактикуючі християни існують давно. Це пов’язане з природною слабкістю і з великою непослідовністю – тим, що носимо в собі. Але в наші дні це явище набрало нових рис. Його часто називають типовою для нашої епохи втратою свого коріння. Це явище породжується тим, що християни сьогодні живуть поруч з невіруючими та постійно зазнають негативний вплив невірства. Більше того, сучасні непрактикуючі християни, більше ніж в минулі часи, прагнуть пояснити та виправдати свою позицію в ім’я внутрішньої релігії, особистої автономії чи автентичності.

Атеїсти і невіруючі, з одного боку, і непрактикуючі християни, з іншого боку, чинять євангелізації опір, яким не слід нехтувати. Опір перших виражається в певному запереченні віри, нездатності прийняти новий порядок речей, новий сенс світу, життя, історії – це неможливо прийняти, не виходячи з Абсолюту Бога. Опір других виражається в інерційності, у поставі того, хто почувається «вдома», хто стверджує, що все знає, що все попробував, і вже не вірить. Атеїстичний секуляризм і відсутність релігійних практик знаходимо у дорослих і в молоді, в елітах і в широких масах людей, у всіх культурних секторах, в старих і в молодих Церквах. Євангелізаційна діяльність Церкви не може ігнорувати ці два світи й зупинятися перед ними. Церква повинна постійно шукати відповідні засоби й мову, щоби запропонувати їм об’явлення Бога і віру в Ісуса Христа.

 

В СЕРЦІ НАРОДУ

 

  1. Як Христос, проповідуючи, як Дванадцять вранці П’ятидесятниці, так само Церква також бачить перед собою велику кількість людей, яким потрібне Євангеліє і які мають на це право, бо Бог «хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди»[79].

Усвідомлюючи свій обов’язок проповідувати спасіння всім, знаючи, що євангельське послання призначене не для невеликої групи посвячених, привілейованих чи обраних, а для всіх, Церква поділяє страждання Христа перед обличчям розсіяного та виснаженого натовпу, який «немов ті вівці, що не мають пастуха», і часто повторює Його слова: «Жаль мені цих людей»[80]. Церква також усвідомлює, що для того, щоб євангельська проповідь була ефективною в серцях мас, потрібно спрямовувати своє послання до спільнот віруючих, чия діяльність може і повинна досягати інших.

 

БАЗОВІ ЦЕРКОВНІ СПІЛЬНОТИ

 

  1. Останній Синод багато уваги приділяв малим спільнотам або «базовим спільнотам», оскільки в сучасній Церкві їх часто згадують. Хто вони і чому вони мають бути особливими адресатами євангелізації та водночас євангелізаторами?

Ці спільноти розвиваються майже в усій Церкві, але, згідно з різними свідченнями, почутими на Синоді, дуже відрізняються одна від одної в одному регіоні, і ще більше – від одного регіону до іншого.

У деяких регіонах вони виникають і розвиваються, за деякими винятками, в Церкві, беруть участь у її житті, живляться її навчанням, з’єднані з її пастирями. У цих ситуаціях вони народжуються з потреби жити інтенсивніше життям Церкви або з прагнення і пошуків більш гуманного способу життя, яке нелегко можуть пропонувати великі церковні спільноти, особливо в сучасних міських метрополіях, які сприяють життю в масі й водночас анонімно. Вони можуть лише по-своєму продовжувати на духовному та релігійному рівні культ, поглиблення віри, братерську любов, молитву, спілкування з пастирями на невеликі соціологічні спільноти, села тощо.

Або вони хочуть збирати разом для слухання Слова та роздумів над ним, для Таїнств та братерських трапез групи, однорідні за віком, культурою, сімейним чи соціальним станом, пари, молодь, людей конкретних професій тощо; людей, яких життя вже об’єднало у боротьбі за справедливість, за братерську допомогу бідним, за сприяння людському розвитку. Врешті, вони можуть об’єднувати християн там, де брак священників може шкодити нормальному життю парафіяльних спільнот. Усе це передбачається в межах спільнот, утворених Церквою, зокрема в межах партикулярних Церков і парафій.

В інших регіонах навпаки – базові спільноти об’єднуються в дусі критики Церкви, яку називають «інституціональною» і якій протиставляють себе як харизматичні спільноти, вільні від структур, натхненні лише Євангелієм.

Їх характеризує постава явного осудження і неприйняття виражень Церкви: її ієрархії та знаків. Церкву вони радикально відкидають. У цьому сенсі їхнє натхнення дуже швидко стає ідеологічним, і рідко трапляється, щоб вони не стали жертвами певного політичного вибору, тренду, а отже, системи чи радше партії з усіма пов’язаними з цим ризиками використовуватися нею.

Різниця дуже помітна: спільноти, які через дух протесту відокремлюються від Церкви, єдності якої вони шкодять, справді можуть називати себе «базовими спільнотами», але це суто соціологічна назва. Вони не можуть називатися, не спотворюючи мову, базовими церковними спільнотами; наставлені вороже до ієрархії, вони претендують захищати єдність Церкви. Базовими можна називати лише спільноти, які об’єднуються в Церкві та сприяють її розвитку.

Ці останні спільноти будуть місцем євангелізації на благо більших спільнот, особливо партикулярних Церков, і будуть надією для Вселенської Церкви, як ми сказали наприкінці вищезгаданого Синоду, тією мірою, якою:

– вони годуються Божим Словом і стають в’язнями політичної поляризації чи модних ідеологій, які завжди готові експлуатувати їх величезний людський потенціал;

– вони уникають постійної спокуси систематичних суперечок та духу гіперкритики під приводом автентичності та духу співпраці;

– вони тісно прив’язані до своєї партикулярної Церкви та до вселенської Церкви, уникаючи – на жаль, реальної! – ізоляції в собі, віри в себе як в єдину справжню Церкву Христа, а отже, осудження інших церковних спільнот;

– вони зберігають щире сопричастя з пастирями, яких Господь дав своїй Церкві й з Магістеріумом, яке їм довірив Дух Христа;

– вони ніколи не вважають себе єдиними адресатами, єдиними працівниками євангелізації чи навіть єдиним хранителем Євангелія!, але, усвідомлюючи, що Церква дуже велика та різноманітніша, визнають, що ця Церква може втілюватися також і іншими способами, ніж ті, в яких вона втілюється в них самих;

– вони щодня зростають в місіонерському усвідомленні, ревності, відданості та місіонерському запалі;

– вони проявляють себе універсалістськими в усіх відношеннях і ніколи не сектантськими.

За вищезгаданих умов, безумовно вимогливих, але водночас і захоплюючих, базові церковні спільноти відповідатимуть своєму фундаментальному покликанню слухачів Євангелія, яке їм проголошується, та привілейованих адресатів євангелізації, вони одразу стануть вістунами Євангелія.

 

VІ. ПРАЦІВНИКИ ЄВАНГЕЛІЗАЦІЇ

 

ПОВНІСТЮ МІСІОНЕРСЬКА ЦЕРКВА

 

  1. Якщо є люди, які проповідують у світі Євангеліє спасіння, то вони роблять це за дорученням, в ім’я та благодатітю Христа Спасителя. «І як будуть проповідувати, коли не будуть послані?»[81] – писав той, хто, безсумнівно, був одним із найбільших євангелізаторів.

Але кому тоді дана місія євангелізації?

ІІ Ватиканський Собор ясно відповідає: Церква «з Божого доручення має обов’язок іти по всьому світові й проповідувати Євангеліє всякому творінню»[82]. А в іншому місці: «Вся Церква є місійною, а проповідування Євангелія – основний обов’язок Народу Божого…»[83].

Ми вже згадували про тісний зв’язок між Церквою і євангелізацією. Коли Церква проголошує Боже Царство та будує його, то пускає своє коріння в серце світу як знак і знаряддя цього Царства, яке є і яке прийде. Собор повторив дуже значущий вираз св. Августина про місіонерську діяльність Дванадцяти: «Вони створювали Церкви, проповідуючи слово істини»[84].

 

ЕКЛЕЗІАЛЬНА ДІЯ

 

  1. Констатація того, що Церква запрошена і призначена для євангелізації, повинна привести нас до двох висновків. По-перше, євангелізація ніколи не є індивідуальним та ізольованим актом, а повністю еклезіальним. Якщо навіть самий звичайний проповідник, катехит чи пастир у самому віддаленому місці проповідує Євангеліє, збирає свою малу спільноту чи уділяє Таїнства, навіть якщо він один, то здійснює акт Церкви, і його жест, безумовно, пов’язаний з інституційними зв’язками і, через невидимі зв’язки і глибоке коріння, з євангелізаційною діяльністю всієї Церкви. Це передбачає, що він діє не заради власної місії і не силою особистого натхнення, а в єдності з місією Церкви та від її імені. Це веде до другого висновку: якщо індивід євангелізує від імені Церкви, яка, в свою чергу, євангелізує від імені Господа, то жоден євангелізатор не є абсолютним господарем своєї євангелізаційної діяльності з повним правом здійснювати її згідно зі своїми критеріями і планами, а повинен робити це в єдності з Церквою і її пастирями. Ми вже говорили, що вся Церква є євангелізаторкою. Це означає, що Церква почувається відповідальною за поширення Євангелія як в усьому світі, так і в кожній частині світу, де вона перебуває.

 

ПЕРСПЕКТИВА ВСЕЛЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

 

  1. На цьому етапі наших роздумів, брати й діти, ми зупинимося на дуже важливому сьогодні питанні. У літургійному культі, у свідченнях перед суддями та катами, в апологетичних текстах перші християни охоче висловлювали глибоку віру в Церкву, вказуючи на її поширення по всьому світі. Вони повністю усвідомлювали свою належність до великої спільноти, яку не може обмежити ні простір, ні час: «Від праведного Авеля до останнього вибраного»[85] «аж до краю землі»[86] «по всі дні аж до кінця віку»[87].

Господь хотів, щоб Його Церква була вселенською, великим деревом, на гілках якого гніздяться небесні птахи[88], неводом, який ловить різну рибу[89] чи сітями зі стоп’ятдесятьма рибами[90], які Петро витягнув на землю, отарою, яку на пасовище веде один пастух[91]. Вселенська Церква без меж і кордонів, на жаль, за винятком кордонів у серцях і душах грішників.

 

ПЕРСПЕКТИВА ПАРТИКУЛЯРНОЇ ЦЕРКВИ

 

  1. Але Вселенська Церква насправді втілюється в партикулярних Церквах, які, у свою чергу, складаються з конкретної частини людства, що розмовляє одною мовою, має власну культурну спадщину і незмінну спільну основу. Відкритість для багатств партикулярної Церкви відповідає особливій чутливості сучасної людини.

Але потрібно бути обережними, щоб не сприймати Вселенську Церкву як суму або, якщо можна так сказати, більш-менш гетерогенну федерацію суттєво різних партикулярних Церков. За задумом Господа це одна і та сама Церква, вселенська за покликанням і за місією, яка пускає своє коріння в різні культурні, соціальні й людські середовища і приймає в кожній частині світу зовнішні різноманітні риси й вираження.

У такий спосіб кожна окрема Церква, яка би добровільно відділилася від Вселенської Церкви, втратила би своє відношення до Божого задуму (…). Церква, toto orbe diffusa (поширена по всьому світі), стала би абстракцією, якщо би приймала тіло і життя саме через окремі Церкви. Тільки постійна увага до двох полюсів Церкви дасть нам можливість прийняти багатство цих стосунків між Вселенською Церквою і партикулярними Церквами.

 

АДАПТАЦІЯ ТА ТОЧНІСТЬ СЛОВНИЦТВА

 

  1. Партикулярні Церкви, глибоко зв’язані не лише з людьми, а й з їхніми прагненнями, багатствами, обмеженнями, способами молитви, любові, роздумів про життя та світ, що характеризують конкретне людське суспільство, повинні засвоїти суть євангельського послання, перекласти його, не змінюючи фундаментальну істину, мовою, зрозумілою цим людям, а потім проголошувати його їм тією ж мовою.

Переклад потрібно робити розсудливо, серйозно, шанобливо та компетентно, як того вимагає ця справа, у сфері літургійних виразів[92], катехизації, богословських формулювань, вторинних церковних структур, служінь. Термін «мова» тут слід розуміти не стільки в семантичному чи літературному сенсі, скільки в антропологічному та культурному.

Безсумнівно, що це делікатне питання. Євангелізація втрачає частину своєї сили й дієвості, якщо не бере до уваги конкретний народ, до якого вона спрямована, якщо не вживає його мову, знаки й символи, якщо не відповідає на його проблеми, якщо не цікавиться конкретним життям цього народу. З іншого боку, євангелізація ризикує втратити свою душу та зникнути, якщо її зміст зменшиться або спотвориться перекладом, або якщо, бажаючи адаптувати універсальну дійсність до локального простору, її приносять в жертву і руйнують єдність, без якої немає вселенськості. Отож лише Церква, яка усвідомлює свою вселенськість і дієво це доводить, може мати зрозуміле для всіх послання поза регіональними границями.

Більше того, слушна увага до окремих Церков може лише збагатити Церкву. Це справді потрібна та нагальна справа. Це відповідає найглибшим прагненням народів і людських спільнот дедалі більше відкривати власну ідентичність.

 

ВІДКРИТІСТЬ ДЛЯ ВСЕЛЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

 

  1. Але таке збагачення вимагає від партикулярних Церков повністю відкритися для Вселенської Церкви. Слід зазначити, що найпростіші християни, найвірніші Євангелію, найвідкритіші до справжнього значення Церкви, мають спонтанну чутливість до цього вселенського виміру, вони інстинктивно та дуже сильно відчувають в ньому потребу, вони легко впізнають себе в ньому, вібрують в унісон з ним і страждають у своєму найглибшому «я», коли в ім’я теорій, яких вони не розуміють, їх змушують жити в Церкві, позбавленій цієї вселенськості, в регіоналістській Церкві без широкого горизонту.

Історія добре показує, що кожного разу, коли якась партикулярна Церква, навіть із добрими намірами, з богословськими, соціологічними, політичними чи пастирськими аргументами або з прагненням деякої свободи розвиватися і діяти відокремлюється від Вселенської Церква і від свого життєдайного і видимого центру, то їй важко уникнути, якщо взагалі можна уникнути, двох важких небезпек: з одного боку, небезпеки нищівного ізоляціонізму і, як наслідок, швидкого розпаду, бо кожна її частина відокремлюється від неї так, як вона відокремилася від центрального ядра; з іншого боку, небезпека втратити власну свободу, коли, відокремившись від центру і від інших Церков, які давали їй силу й енергію, вона, залишившись самою, стає жертвою різних сил поневолення і використання.

Чим тісніше партикулярна Церква об’єднана узами сопричастя з Вселенською Церквою – у любові та вірності, у відкритості для вчення Петра, у єдності «Lex orandi», який також є «Lex credendi», у турботі про єдність з усіма іншими Церквами, які створюють Вселенську Церкву, – тим більше ця Церква зможе передати скарб віри слушною різноманітністю виразів сповідання віри, молитви та богослужіння, життя та поведінки християн, духовного впливу народу, до якого вона належить; тим більше вона буде справді євангелізуючою, тобто здатною черпати з вселенської спадщини на благо свого народу, а також передавати Вселенській Церкві досвід і життя того ж народу для загального добра.

 

НЕЗМІННИЙ ДЕПОЗИТ ВІРИ

 

  1. Саме в цьому сенсі ми хотіли сказати на завершення ІІІ Генеральної Асамблеї Синоду ясне і сповнене батьківської любові слово, наполягаючи на ролі Наступника Петра як видимого, життєдайного та динамічного принципу єдності між Церквами, а отже, і вселенськості єдиної Церкви[93]. Ми також наголошували на Нашій великій відповідальності, яку Ми розділяємо з Нашими Братами в єпископаті, зберігати незмінним зміст католицької віри, яку Господь довірив апостолам: навіть якщо його перекладено всіма мовами, то він не повинен бути ні пошкодженим, ні спотвореним; навіть якщо його огорнути в символи, властиві кожному народу і виражені богословськими формулюваннями, що враховують різні культурні, соціальні та навіть расові середовища, він повинен залишатися змістом католицької віри, як його прийняв і передає Магістеріум Церкви.

 

РІЗНОМАНІТНІ ОБОВ’ЯЗКИ

 

  1. Отже вся Церква покликана євангелізувати, і все ж у рамках євангелізації слід здійснювати різні види діяльності. Ця різноманітність служінь в єдності єдиної місії становить багатство і красу євангелізації. Коротко згадаймо ці обов’язки.

Передовсім дозвольте Нам зазначити, з якою наполегливістю Господь на сторінках Євангелія вручає апостолам справу проголошувати Слово. Він їх вибрав[94], Він кілька років навчав їх[95], Він поставив їх[96] і послав[97] свідками і повноважними вчителями послання спасіння. А апостоли, в свою чергу, послали своїх наступників, які продовжують проповідувати Добру Новину в апостольській традиції.

 

НАСТУПНИК ПЕТРА

 

  1. У такий спосіб Наступник Петра з волі Христа наділений особливим служінням навчання об’явленій істині. Новий Завіт часто показує, що Петро, «наповнений Духом Святим», говорить від імені всіх[98]. Тому св. Лев Великий говорить про Петра як про того, хто заслужив першість в апостоляті[99]. Тому Церква представляє Папу «на найвищій вершині – in apice, in specula – апостоляту»[100]. ІІ Ватиканський Собор хотів це підтвердити, заявивши, що «заповідь Христа проповідувати Євангеліє всякому творінню (пор. Мр. 16:15) разом з Петром і під владою Петра стосується насамперед і безпосередньо саме їх»[101].

Повна, верховна та вселенська влада[102], яку Христос дав своєму Наміснику для пастирського управління Церквою, полягає, отже, в діяльності, яку здійснює Папа, проповідуючи Добру Новину спасіння та сприяючи її проповідуванню.

 

ЄПИСКОПИ І СВЯЩЕННИКИ

 

  1. З’єднані з Наступником Петра, єпископи, наступники апостолів, через єпископську хіротонію отримують владу навчати в Церкві об’явлену істину. Вони – вчителі віри.

Разом з єпископами в євангелізації беруть участь, як відповідальні особи в особливій якості, ті, хто через священницьке рукопокладення «діють від імені Христа»[103] як вихователі Божого Люду у вірі, проповідники, і водночас як служителі Євхаристії та інших Таїнств.

Всі ми, пастирі, покликані краще від інших членів Церкви розуміти цей обов’язок. Те, що становить особливість нашого священницького служіння, що надає глибокої єдності тисячам занять, якими ми займаємося упродовж усього життя, що надає нашим діям особливих рис, – це мета, присутня в усіх наших діях: «Проголошувати Євангеліє Бога»[104].

Це характерна риса нашої ідентичності, яку, безсумнівно, ніщо не повинно надломити чи затьмарити: як пастирі, ми були вибрані милосердям найвищого Пастиря[105], незважаючи на наші недоліки, для авторитетного проголошення Божого Слова, для об’єднання розсіяного Божого Люду, для того, щоб живити цей народ знаками дії Христа – Таїнствами, вести його шляхом спасіння, зберігати його в тій єдності, активними та життєво важливими інструментами якої ми самі є на різних рівнях, постійно оживляти цю спільноту, зібрану навколо Христа, згідно з її найглибшим покликанням. І коли, в міру наших людських обмежень і згідно з Божою благодаттю, ми виконуємо все це, то здійснюємо справу євангелізації: Ми, як Пастир Вселенської Церкви, наші Брати в єпископаті на чолі партикулярних Церков, священники та диякони, об’єднані зі своїми єпископами, співробітниками яких вони є, через сопричастя, яке походить із Таїнства Священства та в любові Церкви.

 

ЧЕРНЕЦТВО

 

  1. Чернецтво, в свою чергу, знаходить у богопосвяченому житті привілейований засіб для ефективної євангелізації. За самою природою своєї сутності воно вписується в динамізм Церкви, спраглої Абсолюту Бога і покликаної до святості. Чернецтво – свідок цієї святості. Воно втілює Церкву, яка прагне жити радикальністю блаженств. Чернече життя – це знак повної самовідданості Богові, Церкві й братам.

Тому богопосвячені особи відіграють особливу роль в контексті свідчення, яке, як ми вже зазначали, є першорядним у євангелізації. Їхнє мовчазне свідчення бідності та самозречення, чистоти та невинності, жертовності в послуху може стати не лише викликом для світу та самої Церкви, а й красномовною проповіддю, здатною вразити навіть нехристиян доброї волі, чутливих до певних цінностей.

З цієї точки зору можна зрозуміти роль, яку в євангелізації відіграють монахи та монахині, віддані молитві, мовчанню, покаянню та самозреченню. Багато богопосвячених осіб безпосередньо проголошують Христа. Їхня місіонерська діяльність, очевидно, залежить від ієрархії та має бути узгоджена з пастирською опікою, яку ієрархія бажає здійснювати. Але хто не бачить величезний внесок, який вони зробили та продовжують робити в євангелізацію? Завдяки релігійному посвяченню вони – волонтери par excellence, і можуть вільно залишити все та йти проповідувати Євангеліє аж до краю землі. Вони заповзятливі, а їхнє апостольство часто відзначається оригінальністю, геніальністю, що викликає захоплення. Вони великодушні: їх часто можна знайти на місіонерських аванпостах, вони найбільше ризикують своїм здоров’ям і навіть життям. Так, Церква справді багато чим їм зобов’язана.

 

МИРЯНИ

 

  1. Миряни, чиє особливе покликання ставить їх серед світу та робить відповідальними за найрізноманітніші мирські завдання, повинні здійснювати особливу форму євангелізації.

Їхнє перше й безпосереднє завдання – не заснування і розвиток церковних спільнот, бо це особливе завдання пастирів, а реалізація всіх прихованих християнських й євангелізаційних можливостей, присутніх й дієвих в мирській дійсності. Поле їхньої євангелізаційної діяльності – широкий і складний світ політики, соціальної дійсності, економіки, культури, наук, мистецтва, міжнародного життя, засобів масової інформації та інші сфери дійсності, які в особливий спосіб відкриті для євангелізації, такі як любов, сім’я, виховання дітей і підлітків, професійна праця, страждання. Чим більше буде мирян, пройнятих євангельським духом, відповідальних за ці сфери та явно відданих їм, компетентних в їх просуванні, які усвідомлюють обов’язок розвивати всі свої християнські здібності, часто приховані та придушені, тим більше ці сфери, не втрачаючи і не жертвуючи нічим зі своїх людських якостей, але проявляючи часто невідомий трансцендентний вимір, служитимуть розбудові Божого Царства, а отже, і спасінню в Ісусі Христі.

 

СІМ’Я

 

  1. В контексті апостольства євангелізації мирян неможливо обминути євангелізаційну діяльність сім’ї. На різних етапах історії Церкви вона повністю заслуговувала на прекрасне визначення «домашня Церква», затверджене ІІ Ватиканським Собором[106]. Це означає, що в кожній християнській сім’ї потрібно знайти різні аспекти всієї Церкви. Тобто, сім’я, як і Церква, повинна бути простором, в якому Євангеліє передається і звідки Євангеліє поширюється.

Тому в сім’ї, яка розуміє свою місію, всі члени – євангелізатори і євангелізовані. Батьки не лише передають дітям Євангеліє, але можуть отримати від них це саме Євангеліє, але глибоко пережите. І така сім’я євангелізує багато інших сімей і середовище, в якому живе. Навіть сім’ї зі змішаними шлюбами мають обов’язок проголошувати Христа своїм дітям в повноті спільного Хрещення; вони також мають нелегке завдання стати творцями єдності.

 

МОЛОДЬ

 

  1. Обставини спонукають нас звернути особливу увагу на молодь. Їхнє чисельне зростання та присутність у суспільстві, проблеми, що їх обтяжують, повинні пробудити в кожному прагнення запропонувати їм, з запалом та розумом, євангельський ідеал, який слід пізнати та жити ним. З іншого боку, потрібно, щоб молодь, добре вихована у вірі й молитві, щораз частіше євангелізувала іншу молодь. Церква дуже надіється на їхній внесок і Ми самі неодноразово проявляли до них Нашу повну довіру.

 

РІЗНОМАНІТНІ СЛУЖІННЯ

 

  1. У такий спосіб активна присутність мирян у земних реаліях стає дуже важливою. Але не можна обминати чи забувати інший вимір: миряни також можуть відчувати себе покликаними або бути покликаними співпрацювати зі своїми пастирями у служінні церковній спільноті задля її зростання та життєздатності, здійснюючи широкий спектр служінь згідно з благодаттю та харизмами, які Господь бажає їм уділяти.

Не без великої радості Ми бачимо багато пастирів, монахів та мирян, які, захоплені своєю євангелізаційною місією, шукають дедалі більш відповідних способів для ефективного проголошення Євангелія. Ми заохочуємо до відкритості, яку Церква сьогодні здійснює в цьому напрямку та з цією турботою. Передовсім відкритість для роздумів, потім – для церковних служителів, здатних омолодити і укріпити свій євангелізаційних динамізм. Звичайно, поряд із рукопокладеними служителями-пастирями, які в особливий спосіб служать спільноті, Церква визнає роль нерукопокладених служителів, які здатні виконувати в Церкві специфічні завдання.

Звернення до витоків Церкви дуже повчальне і дає можливість скористатися давнім досвідом, тим більш цінним, оскільки він дозволив Церкві консолідуватися, зростати та розширюватися. Але увагу до витоків слід доповнити увагою, зумовленою сучасними потребами людства та Церкви. Щоб втамувати спрагу біля цих завжди надихаючих витоків, не жертвувати нічим із цих цінностей і знати, як адаптуватися до поточних потреб і вимог – це основні напрямки, які дають можливість мудро шукати та цінувати служіння, яких потребує Церква, і які багато її членів із радістю приймуть заради більшої життєздатності церковної спільноти. Ці служіння матимуть справжню пастирську цінність тією мірою, якою вони збережуть абсолютну пошану до єдності, дотримуючись орієнтирів, даних пастирями, які відповідають за єдність Церкви та її здійснюють.

Ці служіння здаються новими, але вони тісно пов’язані з досвідом Церкви упродовж усього її існування. До прикладу, досвід катехитів, аніматорів молитви й пісень, християн, присвятивши себе служінню Божого Слова чи допомоги потребуючим братам, керівників малих спільнот, відповідальних за апостольські чи інші рухи. Цей досвід цінний для «plantatio», для життя та зростання Церкви, а також для її здатності світити навколо себе та для тих, хто далеко. Ми також повинні висловити нашу пошану до всіх мирян, які віддають частину свого часу й енергії, а часом і все своє життя служінню місіям.

Усім працівникам євангелізації потрібна серйозна підготовка. Вона ще більше потрібна тим, які служать Слову. Натхненні переконанням, яке постійно поглиблюється, у величі та багатстві Божого Слова, ті, хто має завдання передавати його, повинні приділяти найбільшу увагу гідності, точності та адаптації своєї мови. Всі знають, що риторика сьогодні дуже важлива. Як нею можуть нехтувати проповідники і катехити?

Ми дуже хочемо, щоб у кожній партикулярній Церкві єпископи піклувалися відповідним приготуванням усіх служителів Слова. Ґрунтовна підготовка пробудить у них потрібне переконання та ентузіазм для проголошення Ісуса Христа сьогодні.

 

VІІ. ДУХ ЄВАНГЕЛІЗАЦІЇ

 

НАПОЛЕГЛИВИЙ ЗАКЛИК

 

  1. Ми хочемо закінчити цю розмову з нашими возлюбленими братами й дітьми наполегливим закликом щодо внутрішніх постав, які повинні надихати працівників євангелізації.

Іменем Господа Ісуса Христа та апостолів Петра і Павла Ми закликаємо всіх, хто завдяки дарам Святого Духа та за дорученням Церкви є справжніми євангелізаторами, бути гідними цього покликання, здійснювати його без недомовок сумнівів та страху, і не нехтувати умовами, які зроблять таку євангелізацію не лише можливою, але й активною та плідною. Це основні умови, які, серед багатьох інших, Ми хочемо виділити.

 

ПІД ПОДИХОМ СВЯТОГО ДУХА

 

  1. Євангелізація неможлива без дії Святого Духа. На Ісуса з Назарета Святий Дух зійшов у момент хрещення, коли голос Отця «Це Син мій любий, що його я вподобав»[107] дуже відчутно об’явив Його вибір і місію. «Тоді Дух повів Ісуса в пустиню», де Він провів вирішальну боротьбу й зазнав найбільших випробувань перед початком своєї місії[108]. «У силі Духа»[109] Він повертається в Галілею і в Назареті розпочинає свою проповідь, застосовуючи до себе уривок з Ісаї: «Дух Господа Бога на мені». «Сьогодні збулось це писання у вухах ваших»[110]. Перед тим як послати своїх учнів, Він дихнув на них: «Прийміть Духа Святого!»[111].

Насправді лише після зішестя Святого Духа у день П’ятидесятниці апостоли вирушили в усі сторони світу, щоб розпочати велику справу Церкви по євангелізації, і Петро пояснює цю подію як виконання пророцтва Йоіла: «Я виллю мого Духа»[112]. Петро наповнився Святим Духом, щоб проповідувати народу про Ісуса, Божого Сина[113]. Павло наповнився Святим Духом[114] перед апостольським служінням так само як Степан, вибраний для дияконського служіння, і пізніше – для свідчення мучеництва[115]. Той самий Дух, який спонукав Петра, Павла й інших апостолів проповідувати, надихнув їх говорити і «зійшов на всіх, хто слухав промову»[116]. «Церква по всій Юдеї, Галилеї і Самарії мала спокій; будуючись»[117]. Святий Дух – душа цієї Церкви. Саме Він пояснює віруючим глибоке значення навчання Ісуса і Його таїну. Саме Він, сьогодні, як і на початку Церкви, діє в кожному євангелізаторі, який дозволяє Йому заволодіти собою та вести себе, підказує йому слова, які він сам не зміг би знайти, і водночас відкриває душу слухача для прийняття Доброї Новини та проголошеного Царства.

Методи євангелізації добрі, але навіть найдосконаліші з них не можуть замінити тихої дії Святого Духа. Навіть найкраще приготований євангелізатор нічого без Нього не зробить. Без допомоги Святого Духа найпереконливіша діалектика безсила перед людським духом, а найскладніші соціологічні чи психологічні схеми стають порожніми та нічого не вартими.

Ми переживаємо в Церкві привілейований час Святого Духа. Всюди Його намагаються краще зрозуміти на основі Святого Письма і радо піддатися його дії. Довкола Святого Духа збираються і хочуть піддатися його керівництву. Якщо Дух Бога займає видатне місце в усьому житті Церкви, то Він діє передовсім в євангелізаційній місії: не випадково великий початок євангелізації розпочався вранці П’ятидесятниці під подувом Святого Духа.

Можна сказати, що Святий Дух – основний чинник євангелізації, бо саме Він спонукає проголошувати Євангеліє і в глибині сумління готує нас до прийняття і розуміння слова спасіння[118]. Але так само можна сказати, що Він – мета євангелізації, бо лише Він породжує нове творіння, нове людство, до якого євангелізація спрямована, в єдності різноманітностей, яку євангелізація намагається створити в християнському суспільстві. Дією Святого Духа Євангеліє проникає в серце світу, бо Він допомагає розпізнавати знаки часу, знаки Бога, які євангелізація відкриває і тлумачить в ході історії. Синод Єпископів 1974 сильно наполягав на ролі Святого Духа в євангелізації і також висловив побажання, щоб пастирі й богослови, а Ми додамо – ще й вірні, позначені печаттю Святого Духа в хрещенні, краще вивчали природу й дію Святого Духа в сучасній євангелізації. Ми також цього бажаємо, заохочуючи євангелізаторів, ким би вони не були, безустанно молитися до Святого Духа з вірою і ревністю, і піддатися його керівництву, бо Він є вирішальним натхненником їхніх планів, їхніх ініціатив та їхньої євангелізаційної діяльності.

 

СПРАВЖНІ СВІДКИ

 

  1. Звернімося тепер до особи самого євангелізатора. Сьогодні часто говорять, що наша епоха спрагла автентичності. Зокрема про молодь говорять, що вона не сприймає фіктивності й фальшу, а у всьому шукає істину і ясність.

Ці «знаки часу» повинні нас насторожити. Мовчки чи голосно, але завжди з силою, нас запитують: «Ви справді вірите в те, що проповідуєте? Ви живете так, як вірите? Ви справді проповідуєте те, чим живете?» Свідчення життя стало як ніколи важливою умовою для великої ефективності проповіді. Тому ми самі до певної міри відповідальні за успіх Євангелія, яке проголошуємо.

На початку цих роздумів ми запитували: «Який стан Церкви через десять років після Собору?» Чи вона справді вкорінена в серці світу, залишаючись при цьому вільною і незалежною, щоб звертатися до світу? Чи вона свідчить про свою солідарність з людьми й водночас з Абсолютом Бога? Чи вона щораз більше палає у спогляданні й поклонінні й водночас чи стає ревнішою в місіонерській, харитативній діяльності та справі визволення? Чи збільшує вона свої зусилля в пошуках встановлення повної єдності між християнами, що чинить її загальне свідчення дієвішим, «щоб світ увірував»?[119] Ми всі відповідальні за відповіді, які можна дати на ці запитання.

Тож Ми закликаємо наших Братів в єпископаті, поставлених Святим Духом керувати Церквою[120]. Закликаємо священників та дияконів, співробітників єпископів у збиранні Божого народу та духовному пробудженні місцевих спільнот. Закликаємо богопосвячених осіб, свідків Церкви, покликаної до святості, й тому – свідків життя євангельськими блаженствами. Закликаємо мирян: християнські сім’ї, молодих і дорослих, фахівців, керівників, бідних людей, які часто багаті вірою і надією, тобто всіх мирян, які розуміють свою роль в євангелізації, в служінні Церкві чи суспільству й світу. Ми хочемо сказати всім, що потрібно, щоб наша ревність в євангелізації походила зі справжньої святості життя, і проповідь, живлена молитвою й передовсім любов’ю до Євхаристії, як нагадав ІІ Ватиканський Собор, сприяла розвитку святості проповідників[121].

Світ, незважаючи на нескінченні спроби заперечити Бога, парадоксально шукає Його на неочікуваних шляхах і відчуває в Ньому болючу потребу, і вимагає від євангелізаторів проповідувати Бога, якого вони знають, який їм близький і ніби вони бачать Невидимого[122]. Світ вимагає і очікує від нас простоти життя, духа молитви, любові до всіх і зокрема до маленьких і вбогих, послуху й покори, самозречення. Без цих проявів святості наше слово важко прокладатиме дорогу до серця сучасної людини і ризикує бути даремним і безплідним.

 

ТВОРЦІ ЄДНОСТІ

 

  1. Сила євангелізації значно зменшиться, якщо проповідники Євангелія будуть розділені між собою внаслідок різних розколів. Хіба це не може бути одним із найбільших нещасть євангелізації сьогодні? Справді, якщо Євангеліє, яке проголошують, як здається, роздирають доктринальні дискусії, ідеологічні поляризації чи взаємні осудження між християнами внаслідок різного розуміння Христа, Церкви і навіть різних концепцій суспільства та людських інституцій, то як адресати нашої проповіді не можуть почуватися стурбованими, дезорієнтованими і шокованими?

Духовний завіт Господа говорить, що єдність між його послідовниками не лише доводить, що ми належимо Йому, а також, що Його послав Отець, і критерієм вірогідності християн і самого Христа. Ми, як євангелізатори, повинні запропонувати віруючим у Христа образ не розділених і роз’єднаних сваркам людей, які не будують, а зрілих у вірі осіб, здатних стати понад різними непорозуміннями завдяки спільним, щирим і безкорисливим пошукам істини. Так, доля євангелізації, безумовно, пов’язана зі свідченням єдності, яке дає Церква. Це мотив для відповідальності й також втіхи.

Тут ми хочемо наголосити на знаку єдності між християнами як способу й знаряддя євангелізації. Розкол християн – це серйозна справа, яка зрештою підриває діло Христа. ІІ Ватиканський Собор твердо і ясно підтвердив, що «поділ між християнами завдає шкоди найсвятішій справі проповідування Євангелія всьому творінню і перепиняє багатьом доступ до віри»[123]. Тому, проголошуючи Святий Рік, ми вважали, що потрібно нагадати всім вірним католицького світу, що «примирення всіх людей з Богом, нашим Отцем, залежить від відновлення сопричастя між тими, хто вже визнав і прийняв у вірі Ісуса Христа як Господа милосердя, який визволяє людей і об’єднує їх у Дусі любові та істини»[124].

З великою надією Ми дивимося на зусилля християнського світу для відновлення повної єдності, якої прагнув Христос. Св. Павло запевняє: «Надія ж не засоромить»[125].

Поки ми ще працюємо над отриманням від Господа повної єдності, хочемо підсилити наші молитви. Ми приєднуємося до бажання Отців ІІІ Генеральної Асамблеї Синоду Єпископів інтенсивніше співпрацювати з нашими християнськими братами, з якими ще не маємо повного сопричастя, спираючись на фундамент Хрещення та на спільну спадщину віри, щоб відтепер у справі євангелізації давати світові ширше спільне свідчення про Христа. Нас спонукає до цього заповідь Христа, цього вимагає обов’язок проповідувати і свідчити про Євангеліє.

 

СЛУГИ ІСТИНИ

 

  1. Довірене нам Євангеліє – це слово правди. Правда, яка визволяє[126] і яка єдина може дати мир серцю: цього прагнуть люди, яким ми проголошуємо Добру Новину. Правда про Бога, правда про людину та її таємничу долю, правда про світ. Це важка правда Божого Слова, якої ми, ще раз повторюю, не господарі, не арбітри, а охоронці, глашатаї, слуги.

Кожний євангелізатор повинен поклонятися істині, бо істина, яку він вивчає і передає іншим, – це об’явлена істина, і тому вона більше, ніж будь-яка інша істина, є частиною первісної істини, тобто самого Бога. Отже, проповідником Євангелія буде той, хто навіть ціною самозречення та страждань завжди шукає істину, яку має передавати іншим. Він ніколи не зрадить і не приховає істину, щоб догодити людям, вразити чи здивувати їх або щоб виглядати оригінальним чи похизуватися. Він не відкине об’явлену істину, не приховає її, не лінуватиметься її шукати через лінощі або страх. Він не припинить її вивчати, служитиме їй великодушно, не поневолить її. Наше служіння спонукає нас, пастирів віруючого люду, охороняти, захищати й поширювати істину, незважаючи на жертви. Багато видатних і святих пастирів дали нам приклад такої любові – у багатьох випадках героїчної – до істини. Бог істини очікує, що ми будемо її пильними захисниками та відданими проповідниками. Лікарі, богослови, екзегети та історики, справа євангелізації вимагає ваших невпинних досліджень, вашої уваги та чутливості в передачі істини, до якої вас наближають ваші дослідження, але яка завжди більша за людське серце, бо це істина самого Бога.

Батьки і вчителі, ваш обов’язок, який актуальні конфлікти роблять дуже важким, – допомагати своїм дітям і учням відкривати істину, включно з релігійною та духовною істиною.

 

НАТХНЕННІ ЛЮБОВ’Ю

 

  1. Євангелізація передбачає, що євангелізатор зростатиме в братерській любові до тих, кого він євангелізує. Апостол Павло, взірець для кожного євангелізатора, написав ці слова в Посланні до Солунян, які є програмою для всіх нас: «Ми, з палкого до вас почуття, раді були передати вам не лише Божу Євангелію, а й власні душі; такими дорогими ви нам стали»[127]. Що це за палке почуття? Це більше, ніж любов педагога, це любов отця, і ще більше – це любов матері[128]. Господь очікує такої любові від кожного проповідника Євангелія та від кожного будівника Церкви. Ознакою любові буде турбота про передачу істини та праця ради єдності. Ознакою любові буде беззастережна та повна самопосвята проголошенню Ісуса Христа. Додамо деякі інші знаки цієї любові.

Перша ознака – пошана до релігійної та духовної ситуації адресатів євангелізації. Потрібно поважати ритм їхнього життя, який не можна надмірно форсувати, поважати їхнє сумління і переконання, не можна твердо наполягати.

Друга ознака – уважність, щоб не зранити іншого, особливо якщо він слабкий у вірі[129], твердженнями, які можуть бути зрозумілими для посвячених, але інших вірних можуть занепокоїти і зранити.

Інша ознака любові – намагання передати християнам не сумніви й двозначності погано засвоєних знань, а тверді переконання, вкорінені в Боже Слово. Вірні потребують бути впевненими в своєму християнському житті, вони мають на це право, оскільки є дітьми Божими, які в Його обіймах повністю віддаються вимогам любові.

 

З РЕВНІСТЮ СВЯТИХ

 

  1. Наш заклик надихнула ревність найбільших проповідників і євангелізаторів, які все своє життя присвятили апостольській діяльності. Серед них Нам в особливий спосіб хотілося б виділити тих, яких Ми в цьому Святому Році запропонували вірним для вшанування. В справі євангелізації вони змогли подолати багато перешкод.

Серед цих перешкод, які існують ще й сьогодні, згадаємо лише брак ревності, який посилюється ще й тим, що походить зсередини, проявляється в недбалості та, перш за все, у відсутності радості та надії. Тому ми закликаємо всіх, хто в якійсь мірі та на певному рівні здійснює євангелізацію, горіти духом[130]. Ця ревність вимагає, перш за все, вміння уникати самовиправдання, яке може відвернути нас від євангелізації. Найпідступнішими, безумовно, є ті виправдання, які, як хтось стверджує, знаходить в тому чи іншому вченні Собору.

Дуже часто в різних формах можна почути, що нав’язувати істину, навіть істину Євангелія, – це нав’язувати дорогу, навіть дорогу спасіння, що порушує релігійну свободу. І додають: навіщо проповідувати Євангеліє, якщо всі спасаються праведністю серця? З іншого боку, якщо світ та історія наповнені «зернами Слова», то чи не буде ілюзією нести Євангеліє туди, де воно вже міститься в зернах, які посіяв сам Господь?

Кожний, хто краще вивчить документи Собору та питання, які ці самовиправдання надто поверхово піднімають, по-іншому побачить дійсність.

Зрозуміло, що буде помилкою нав’язувати що-небудь сумлінню наших братів. Але пропонувати цьому сумлінню євангельську істину та спасіння в Ісусі Христі ясно та з абсолютною повагою до вільного вибору, який вона пропонує, – без «приневолення, нечесне чи невідповідне переконування»[131] – є не нападом на релігійну свободу, а даниною цій свободі, якій пропонується вибір шляху, який навіть невіруючі вважають благородним і похвальним. Чи є злочином проти свободи іншої людини радісно проголошувати Добру Новину, яку нам дав милосердний Господь?[132] І чому лише брехня та помилки, деградація та порнографія мають право існувати та часто, на жаль, нав’язуватися руйнівною пропагандою мас-медіа, толерантністю законів, боязкістю добра та зухвалістю лиходіїв? Представити Христа і Його Царство належним способом – це не лише право, а й обов’язок євангелізатора. І в рівній мірі це право людей, його братів, отримати від нього Добру Новину спасіння. Бог може спасти людину, яка цього хоче, способом, знаним лише Йому[133]. Але якщо Божий Син прийшов, то саме для того, щоб об’явити нам своїми словами й своїм життям звичайні стежки спасіння. Він наказав нам від його імені передавати іншим людям це об’явлення. Кожному християнину й кожному євангелізатору потрібно в молитві зглибити цю думку: завдяки Божому милосердю людина може спастися також і на інших стежках, навіть якщо ми не будемо проголошувати їй Євангеліє, але чи зможемо спастися ми самі, якщо через занедбання, страх чи сором – те, що св. Павло називав «соромом Євангелія»[134] – або під впливом помилкових ідей перестанемо проповідувати? Бо це було би зрадою Божого заклику, який устами служителів Євангелія хоче сіяти свої зерна. А від нас залежить, чи зерно стане деревом, яке видасть плоди.

Тому зберігаймо вогонь душі. Зберігаймо солодку та втішну радість євангелізації, навіть коли сіємо зі сльозами. Нехай для нас це буде – як колись було для Йоана Хрестителя, для Петра і Павла, для інших апостолів, для багатьох видатних євангелізаторів упродовж історії Церкви – внутрішнім поривом серця, який ніщо не зможе зупинити. Нехай це буде великою радістю нашого життя. Нехай сучасний світ, який шукає то в тривозі, то в надії, прийме Добру Новину не від сумних і зневірених, нетерплячих і стурбованих євангелізаторів, а від служителів Євангелія, чиє життя випромінює запал, які першими отримали радість Христа і готові ризикувати своїм життям ради проголошення Царстві й утвердження Церкви в серці світу.

 

ВИСНОВКИ

 

ДОРУЧЕННЯ НА ЗАКІНЧЕННЯ СВЯТОГО РОКУ

 

  1. Це, браття і діти, волання, яке виходить із глибини Нашого серця і повторює голос Наших братів, зібраних на ІІІ Генеральній Асамблеї Синоду Єпископів. Це доручення, яке Ми хотіли дати наприкінці Святого Року, який дав нам можливість як ніколи раніше відчути потреби та благання безлічі братів, християн і нехристиян, які очікують від Церкви Слово спасіння. Нехай світло Святого Року, яке світило в партикулярних Церквах та в Римі для мільйонів людей, примирених з Богом, світить так само після Ювілею через програму пастирської діяльності, фундаментальним аспектом якої є євангелізація, упродовж цих років, що знаменують собою переддень нового століття і переддень третього тисячоліття християнства.

 

МАРІЯ, ЗІРКА ЄВАНГЕЛІЗАЦІЇ

 

  1. Наші побажання Ми радо складаємо в руки й серце Пресвятої Непорочної Діви Марії, в день, присвячений саме Їй, у десяту річницю закриття ІІ Ватиканського Собору. Вранці П’ятидесятниці Вона своєю молитвою розпочала євангелізацію під дією Святого Духа. Нехай Вона буде Зіркою, що постійно оновлюється, євангелізації, яку Церква, послушна наказу Господа, повинна просувати й здійснювати, особливо в наш важкий, але сповнений надією час! Іменем Христа благословляю вас, ваші спільноти, ваші родини, всіх дорогих вам людей словами св. Павла з Послання до Филип’н: «Дякую Богові моєму щоразу, коли вас згадаю, завжди в кожній моїй молитві за всіх вас із радістю молившися, за участь вашу в Євангелії від першого дня і досі… ви в мене у серці… чи в утвердженні Євангелії, берете участь у моїй благодаті…. Бог мені свідок, як я тужу за всіма вами любов’ю Христа Ісуса»[135].

 

Рим, базиліка св. Петра, 8 грудня, Урочистість Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, 1975 рік, ХІІІ рік Нашого Понтифікату.

 

ПАПА ПАВЛО VI

 

[1] Див. Лк. 22, 32.

[2] 2 Кор. 11, 28.

[3] Див. Ad Gentes, 1: AAS 58, 1966, ст. 947.

[4] Див. Еф. 4, 24; 2, 15; Кол. 3, 10; Гал. 3, 27; Рим. 13, 14; 2 Кор. 5, 17.

[5] 2 Кор. 5, 20.

[6] Див. Павло VI, Промова на закриття ІІІ Генеральної Асамблеї Синоду Єпископів (26 жовтня 1974): AAS 66, 1974, стт. 634-635; 637.

[7] Павло VI, Звернення до Священної Колегії Кардиналів (22 червня 1973): AAS 65, 1973, ст. 383.

[8] 2 Кор. 11, 28.

[9] 1 Тим. 5, 17.

[10] 2 Тим. 2, 15.

[11] Див. 1 Кор. 2, 5.

[12] Лк. 4, 43.

[13] Там само.

[14] Лк. 4, 18; див. Іс. 61, 1.

[15] Див. Мр. 1, 1; Рим. 1, 1-3.

[16] Див. Мт. 6, 33.

[17] Див. Мт. 5, 3-12.

[18] Див. там само 5-7.

[19] Див. там само 10.

[20] Див. там само 13.

[21] Див. там само 18.

[22] Див. там само 24-25.

[23] Див. там само 24, 36; Ді. 1, 7; 1 Сол. 5, 1-2.

[24] Див. Мт. 11, 12; Лк. 16, 16.

[25] Див. Мт. 4. 17.

[26] Мр. 1, 27.

[27] Лк. 4, 22.

[28] Йо. 7, 46.

[29] Лк. 4, 43.

[30] Йо. 11, 52.

[31] Див. Dei Verbum, 4: AAS 58, 1966, стт. 818-819.

[32] Див. 1 Пт. 2, 9.

[33] Див. Ді. 2, 11.

[34] Лк. 4, 43.

[35] 1 Кор. 9, 16.

[36] Див. Dichiarazioni dei Padri Sinodali, 4: L’Osservatore Romano, 27 жовтня 1974, ст. 6.

[37] Мт. 28, 19.

[38] Ді. 2, 41. 47.

[39] Див. Lumen Gentium, 8: AAS 57, 1965, ст. 11; Ad Gentes, 5: AAS 58, 1966, стт. 951-952.

[40] Див. Ді. 2, 42-46; 4, 32-35; 5, 12-16.

[41] Див. там само 2, 11; 1 Пт. 2, 9.

[42] Див. Ad Gentes, 5, 11, 12: AAS 58, 1966, стт. 951-952, 959-961.

[43] Див. 2 Кор. 4, 5; S. AUGUSTINI Sermo XLVI, De Pastoribus: CCL XLI, стт. 529-530.

[44] Лк. 10, 16; див. св. Кипріян, De Unitate Ecclesiae, 14: PL 4, 527; св. Августин, Enarrat. 88, sermo 2, 14: PL 37, 1140; св. Йоан Золотоустий, Hom. de capto Eutropio, 6: PG 52, 402.

[45] Еф. 5, 25.

[46] Одк. 21, 5; див. 2 Кор. 5, 17; Гал. 6, 15.

[47] Див. Рим. 6, 4.

[48] Див. Еф. 4, 23-24; Кол. 3, 9-10.

[49] Див. Рим. 1, 16; 1 Кор. 1, 18; 2, 4.

[50] Див. Gaudium et Spes, 53: AAS 58, 1966, p. 1075

[51] Див. Тертуліан, Apologeticum, 39: CCL 1, pp. 150.153; MINUCII FELICIS Octavius, 9 et 31: CSLP, Augustae Taurinorum 19632, стт. 11.13, 47.48.

[52] 1 Пт. 3, 15.

[53] Див. Lumen Gentium, 1, 9, 48: AAS 57, 1965, стт. 5, 12-14, 53-54; Gaudium et Spes, 42, 45: AAS 58, 1966, стт. 1060-1061, 1065-1066; Ad Gentes, 1, 5: AAS 58, 1966, стт. 947, 951-952.

[54] Див. Рим. 1, 16; 1 Кор. 1, 18.

[55] Див. Ді. 17, 22-23.

[56] 1 Йо. 3, 1; див. Рим. 8, 14-17.

[57] Див. Еф. 2, 8; Рим. 1, 16 і СВЯЩЕННА КОНГРЕГАЦІЯ ВІРОВЧЕННЯ, Declaratio ad fidem tuendam in mysteria Incarnationis et SS. Trinitatis a quibusdam recentibus erroribus (21 лютого 1972): AAS 64, 1972, стт. 237-241.

[58] Див. 1 Йо. 3, 2; Рим. 8, 29; Фил. 3, 20-21 і Lumen Gentium, 48-51: AAS 57, 1965, стт. 53-58.

[59] Див. СВЯЩЕННА КОНГРЕГАЦІЯ ВІРОВЧЕННЯ, Declaratio circa Catholicam Doctrinam de Ecclesia contra nonnullos errores hodiernos tuendam (24 червня 1973): AAS 65, 1973, стт. 396-408.

[60] Див. Gaudium et Spes, 47-52: AAS 58, 1966, стт. 1067-1074; Павло VI Humanae vitae: AAS 60, 1968, стт. 481-503.

[61] Павло VI, Промова на відкритті ІІІ Генеральної Асамблеї Синоду Єпископів (27 вересня 1974): AAS 66, 1974, ст. 562.

[62] Павло VI, Промова на відкритті ІІІ Генеральної Асамблеї Синоду Єпископів (27 вересня 1974): AAS 66, 1974, ст. 562.

[63] Павло VI, Промова до «Campesinos» Колумбії (23 серпня 1968): AAS 60, 1968, ст. 623.

[64] Там само, Промова на «День Розвитку» в Боготі (23 серпня 1968): AAS 60, 1968, ст. 627; див. св. Августин, Epistola 229, 2: PL 33, 1020.

[65] Там само, Промова на закриття ІІІ Генеральної Асамблеї Синоду Єпископів (26 жовтня 1974): AAS 66, 1974, ст. 637.

[66] Павло VI, Промова 15 жовтня 1975: L’Osservatore Romano, 17 жовтня 1975.

[67] Павло VI, Промова до членів «Consilium de Laicis» (2 жовтня 1974): AAS 66, 1974, ст. 568.

[68] Див. 1 Пт. 3, 1.

[69] Рим. 10, 14. 17.

[70] Див. 1 Кор. 2, 1-5.

[71] Рим. 10, 17.

[72] Див. Мт. 10, 27; Лк. 12, 3.

[73] Мр. 16, 15.

[74] Див. св. Юстин, Apologia, 46, 1-4; II Apologia, 7 (8), l-4; 10, 1-3; 13, 3-4: Florilegium Patristicum II, Bonn 1911-2, стт. 81, 125, 129, 133; Клементій Александрійський, Stremata 1, 19, 91, 94: S. Ch. 30, pp. 117-118, 119-120; Ad Gentes, 11: AAS 58, 1966, ст. 960; Lumen Gentium, 17: AAS 57, 1965, ст. 21.

[75] Евзебій з Цезарії, Praeparatio Evangelica, 1, 1: PG 21, 26-28; див. Lumen Gentium, 16: AAS 57, 1965, ст. 20.

[76] Див. Еф. 3, 8.

[77] Анрі де Любак, Le drame de l’humanisme athée, Ed. Spes, Paris 1945.

[78] Див. Gaudium et Spes, 59: AAS 58, 1966, ст. 1080.

[79] 1 Тим. 2, 4.

[80] Мт. 9, 36; 15, 32.

[81] Рим. 10, 15.

[82] Dignitatis Humanae, 13: AAS 58, 1966, 939; ст. див. Lumen Gentium, 5: AAS 57, 1965, стт. 7-8; Ad Gentes, 1: AAS 58, 1966, ст. 947.

[83] Див. Ad Gentes, 35: AAS 58, 1966, ст. 983.

[84] Св. Августин, Enarrat. In Ps. 44, 23: CCL XXXVIII, ст. 510; див. Ad Gentes, 1: AAS 58, 1966, ст. 947.

[85] Св. Григорій Великий, Homil. in Evangelia, 19, 1: PL 76, 1154.

[86] Ді. 1, 8; див. Didachè, 9, 1: FUNK, Patres Apostolici, 1, 22.

[87] Мт. 28, 20.

[88] Див. там само 13, 32.

[89] Див. там само. 47.

[90] Див. Йо. 21, 11.

[91] Див. там само 10, l-16.

[92] Див. Sacrosanctum Concilium, 37-38: AAS 56, 1964, ст. 110; див. також літургійні книги та інші документи, згодом видані Святим Престолом для здійснення літургійної реформи за бажання Собору.

[93] Павло VI, Промова на закриття ІІІ Генеральної Асамблеї Синоду Єпископів (26 жовтня 1974): AAS 66, 1974, ст. 636.

[94] Див. Йо. 15, 16; Мр. 3, 13-19; Лк. 6, 13-16.

[95] Див. Ді. 1, 21-22.

[96] Див. Мр. 3, 14.

[97] Див. там само 3, 15; Лк. 9, 2.

[98] Act. 4, 8; див. там само 2, 14; 3, 12.

[99] Див. св. Лев Великий, Sermo 69, 3; Sermo 70, 1-3; Sermo 94, 3; Sermo 95, 2: S. Ch. 200, стт. 50-52; 58-66; 258-260; 268.

[100] Див. І Ліонський Собор, Ad apostolicae dignitatis: Conciliorum Oecumenicorum Decreta, Ed. Istituto per le Scienze Religiose, Bologna 19733, ст. 278; В’єннський Собор, Ad providam Christi, ed. mem., ст. 343; V Латеранський Собор, In apostolici culminis, ed. mem., ст. 608; Postquam ad universalis, ed. mem., ст. 609; Supernae dispositionis, ed. mem., ст. 614; Divina disponente clementia, ed. mem., ст. 638.

[101] Ad Gentes, 38: AAS 58, 1966, ст. 985.

[102] Див. Lumen Gentium, 22: AAS 57, 1965, ст. 26.

[103] Lumen Gentium, 10, 37: AAS 57, 1965, стт. 14, 43; Ad Gentes, 39: AAS 58, 1966, ст. 986; Presbyterorum Ordinis, 2, 12, 13: AAS 58, 1966, стт. 992, 1010, 1011.

[104] Див. 1 Сол. 2, 9.

[105] Див. 1 Пт. 5, 4.

[106] Lumen Gentium, 11: AAS 57, 1965, ст. 16; Apostolicam Actuositatem, 11: AAS 58, 1966, ст. 848; Св. Йоан Золотоустий In Genesim Serm. VI, 2; VII, 1: PG 54, 607-608.

[107] Мт. 3, 17.

[108] Там само 4, 1.

[109] Лк. 4, 14.

[110] Лк. 4, 18. 21; див. Іс. 61, 1.

[111] Йо. 20, 22.

[112] Ді. 2, 17.

[113] Див. там само 4, 8.

[114] Див. там само 9, 17.

[115] Див. там само 6, 5. 10; 7, 55.

[116] Див. там само 10, 44.

[117] Див. Там само. 9, 31

[118] Див. Ad Gentes, 4: AAS 58, 1966, стт. 950-951.

[119] Йо. 17, 21.

[120] Див. Ді. 20, 28.

[121] Див. Presbyterorum Ordinis, 13: AAS 58, 1966, ст. 1011.

[122] Див. Євр. 11, 27.

[123] Ad Gentes, 6: AAS 58, 1966, стт. 954-955; див. Unitatis Redintegratio, 1: AAS 57, 1965, стт. 90-91.

[124] Apostolorum Limina, VII: AAS 66, 1974, ст. 305.

[125] Рим. 5, 5.

[126] Див. Йо. 8, 32.

[127] 1 Сол. 2, 8; див. Фил. 1, 8.

[128] Див. 1 Сол. 2, 7. 11; 1 Кор. 4, 15; Гал. 4, 19.

[129] Див. 1 Кор. 8, 9-13; Рим. 14, 15.

[130] Див. Рим. 12, 11.

[131] Див. Dignitatis Humanae, 4: AAS 58, 1966, ст. 933.

[132] Там само 9-14: AAS 58, 1966, стт. 935-940.

[133] Див. Ad Gentes, 7: AAS 58, 1966, ст. 955.

[134] Див. Рим. 1, 16.

[135] Фил. 1, 3-5. 7-8.