https://www.vatican.va/roman_curia/congregations/cfaith/cti_documents/rc_cti_1988_fede-inculturazione_it.html

FEDE E INCULTURAZIONE

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

МІЖНАРОДНА БОГОСЛОВСЬКА КОМІСІЯ

 

ВІРА ТА ІНКУЛЬТУРАЦІЯ[*]

(1989)

 

Текст затверджений «in forma specifica»

Міжнародною Богословською Комісією[1]

ЗМІСТ

ВВЕДЕННЯ

I. Природа, культура і благодать

II. Інкультурація та історія спасіння

Ізраїль, Люд Завіту

Ісус Христос, Господь і Спаситель світу

  1. Трансцендентність Ісуса Христа по відношенню до кожної культури
  2. Присутність Христа в культурі та в культурах
  3. A) Винятковість Христа, Господа і вселенського Спасителя
  4. B) Вселенськість Єдиного

Святий Дух і Церква апостолів

  1. З Єрусалима до народів: характерні початки інкультурації віри
  2. Апостольська традиція: інкультурація віри і спасіння культури

III. Актуальні проблеми інкультурації

Народна релігійність

Інкультурація віри і нехристиянські релігії

  1. Нехристиянські релігії
  2. Діалог між релігіями
  3. Трансцендентність Євангелія по відношенню до культури

Молоді Церкви і їхнє християнське минуле

Християнська віра і сучасність

ЗАКІНЧЕННЯ

ВВЕДЕННЯ

  1. Міжнародна Богословська Комісія неодноразово займалася темою взаємозв’язку між вірою та культурою. У 1984 вона безпосередньо зайнялася темою інкультурації віри у вивченні таїни Церкви для Надзвичайного Синоду Єпископів 1985[1]. Зі свого боку Папська Біблійна Комісія присвятила пленарну сесію 1979 темі Інкультурація віри в світлі Святого Письма[2].
  2. Тепер Міжнародна Богословська Комісія має намір зайнятися цією темою більш глибше та систематично з огляду на важливість, яку тема інкультурації віри набула в усьому християнському світі, та на наполегливість, з якою Магістеріум Церкви звернувся до неї після ІІ Ватиканського Собору.
  3. Основу складають документи Собору і тексти синодів, які їх ніби продовжують. У Конституції Gaudium et spes Собор показав, які Церква вивчила уроки й які пережила наслідки з першого досвіду інкультурації в греко-римському світі[3]. Цілий розділ цього документа присвячений підтримці культури (de culturae progressu rite promovendo)[4]. Після опису культури як зусиль, спрямованих на розвиток людини і краще впорядкування світу, Собор детально розглянув зв’язок між культурою і посланням спасіння. Далі Собор озвучив деякі з найнагальніших завдань християн стосовно культури: захист права кожного на культуру, сприяння інтегральній культурі, гармонізація зв’язку між культурою та християнством. Декрет про місіонерську діяльність Церкви та Декларація про нехристиянські релігії враховують деякі з цих позицій. Два звичайні синоди безпосередньо займалися євангелізацією культур: синод 1974 присвятили євангелізації[5], синод 1976 – формації катехита[6]. Синод 1985, який відзначав ХХ-у річницю завершення ІІ Ватиканського Собору, говорив про інкультурацію як про «глибоке перетворення автентичних культурних цінностей через їх інтеграцію в християнство та вкорінення християнства в різні людські культури»[7].
  4. Йоан Павло ІІ, зі свого боку, взяв близько до серця євангелізацію культур. Він вважав, що діалог між Церквою та культурами життєво важливий для майбутнього Церкви та світу. Для підтримки цієї важливої справи Святіший Отець створив в Курії спеціальний орган: Папську Раду у справах культури[8]. І саме разом із цим органом Міжнародна Богословська Комісія сьогодні роздумує над інкультурацією віри.
  5. Виходячи з переконання, що «Втілення Слова було також культурним втіленням», Папа стверджує, що культури по аналогії можна порівняти з людською природою Христа і, згідно з тим, що в них добре, вони можуть відігравати позитивну роль посередництва для вираження та поширення християнської віри[9].
  6. З цими роздумами поєднуються дві суттєві теми. По-перше, трансцендентність Об’явлення стосовно культур, у яких воно проявляється. Тому Боже Слово не можна ототожнювати чи пов’язувати виключно з культурними елементами, які його передають. Євангеліє часто зобов’язує до зміни ментальності та реформи звичаїв там, де воно втілюється, а культури потрібно очищати та відновляти у Христі.
  7. Друга суттєва тема в навчанні Йоана Павла ІІ стосується нагальної потреби євангелізації культур. Ця місія передбачає критичне сприйняття окремих культурних ідентичностей, а також заохочення до обміну між ними ради універсальності – відповідно до специфічно людської дійсності всіх культур. У такий спосіб Святіший Отець базує євангелізацію культур на антропологічній концепції, яка глибоко вкорінена в християнській думці з часів Отців Церкви. Оскільки правильна культура розкриває та зміцнює природу людини, то християнська асиміляція культури передбачає подолання будь-якого історизму та будь-якого релятивізму в концепції людини. Тому євангелізація культур повинна надихатися любов’ю до людини, особливо в тих аспектах її життя та культури, які зазнають нападів або перебувають під загрозою[10].
  8. У світлі цього вчення і роздумів, які тема інкультурації віри надихнула в Церкві, ми спочатку запропонуємо християнську антропологію, яка поєднує природу, культуру, благодать і їхні взаємозв’язки. Потім ми розглянемо процес інкультурації в історії спасіння: древній Ізраїль, життя і діяльність Ісуса, первісна Церква. В останньому розділі ми розглядатимемо проблеми зустрічі віри з народною побожністю, з нехристиянськими релігіями, з культурними традиціями молодих Церков, з різними елементами сучасних культур.

I. Природа, культура і благодать

  1. Для опису або визначення культури антропологи охоче вдаються до розмежування, яке іноді перетворюється на протиставлення, природи і культури. Значення терміну «природа» відрізняється в залежності від концепцій експериментальних наук, філософії та богослов’я. Магістеріум розуміє його в дуже точному значенні: природа буття – це те, що конституює його як такого з динамізмом його тенденцій до своїх цілей. Бог створює природу такою, якою вона є з її цілями. Це наповнене значенням, що людина, як Божий образ, здатна зрозуміти «творчий задум Бога»[11].
  2. Отож, фундаментальні схильності людської природи, виражені природним законом, постають як вираз волі Творця. Природний закон виявляє специфічні потреби людської природи, які вказують на Божий задум щодо розумного та вільного творіння. У такий спосіб усувають усяке непорозуміння, яке би сприймало природу односторонньо і зводило людину до матеріальної природи.
  3. Водночас потрібно розглядати людську природу з огляду на її конкретний розвиток упродовж історії: як людина, наділена свободою, яка може помилятися, часто стає рабом пристрастей і що вона робить зі своєю людською природою. Ця спадщина, передана новим поколінням, містить як величезні скарби мудрості, мистецтва й щедрості, так і значні відхилення і збочення. Увага тоді зосереджується на природі людини й водночас на стані людини, який містить певні екзистенціальні дані, деякі з яких – гріх і благодать – стосуються історії спасіння. Якщо ми вживаємо термін «культура» в позитивному значенні – як синонім розвитку, як це робив ІІ Ватиканський Собор і останні Понтифіки, то не слід забувати, що культури можуть продовжувати й сприяти вибору гордині й егоїзму.
  4. Конституція Gaudium et spes вважає культуру продовженням вимог людської природи для осягнення її цілей: «Характерним для людської особи є те, що вона досягає справжньої та повної людськості тільки через культуру, тобто розвиваючи природні блага і цінності. […] Словом “культура” у загальному розумінні позначається все те, завдяки чому людина вдосконалює і розвиває різноманітні здібності своєї душі й тіла»[12]. Культура виражається у багатьох царинах: через пізнання і працю людина намагається підкорити космос; через розвиток звичаїв та інституцій олюднює суспільне життя; врешті, передає і зберігає в своїх працях упродовж віків великий духовний досвід і найвищі устремління людини, щоб вони служити розвиткові багатьох людей і навіть усьому людству.
  5. Головний суб’єкт культури – людська особа, яку розглядають у всіх вимірах її існування. Людина культивує себе – це головна мета культури, але робить це завдяки витворам культури та завдяки культурній пам’яті. Отже, культура також вказує на середовище, в якому і завдяки якому люди можуть зростати.
  6. Людська особа – це істота сопричастя (essere di comunione), вона розвивається, коли дає і приймає. Вона солідарна з іншими і розвивається через соціальні активні зв’язки. Тому нація, народ, суспільство, з їхнім культурним надбанням, створюють для людського розвитку «певне історичне середовище, в яке входить людина будь-якого народу та часу і з якого черпає вона блага для людського та суспільного розвитку»[13].
  7. Культура, яка завжди конкретна і часткова, відкрита на вищі цінності, спільні всім людям. Самобутність культури означає не зачинення в собі, а внесок у спільне добро всіх людей. Тому культурний плюралізм не можна інтерпретувати як зіставлення замкнутих всесвітів, а як участь у конкретній дійсності всіх дійсностей, орієнтованих на універсальні цінності людства. Явища взаємного проникнення культур, які часто відбувалися в історії, ілюструють цю фундаментальну відкритість окремих культур для цінностей, спільних для всіх людей, і, отже, їхню відкритість одна для одної.
  8. Людина по своїй природі релігійна. Спрямування до Абсолюту вписане в глибину її єства. У широкому сенсі релігія – це інтегруюча частина культури, в яку вона вкорінена і яку розвиває. Врешті, всі великі культури мають, як наріжний камінь будівлі, яку вони складають, релігійний вимір, який надихає великі проєкти, що ознаменували тисячолітню історію цивілізацій.
  9. В основі великих релігій лежить висхідний рух людини в пошуках Бога. Цей рух, очищений від відхилень і вад, заслуговує на щиру пошану, бо до нього прищеплено дар християнської віри. Християнську віру вирізняє вільне прийняття безкорисливої любові Бога, який об’явив себе нам, віддав нам свого єдиного Сина, щоб визволити нас від гріха, і вилив свого Духа в наші серця. Бог дає себе самого людству – і це радикальна новизна християнства попри всі устремління, прагнення, завоювання та надбання природи.
  10. Оскільки християнська віра перевищує увесь порядок природи і культури, то, з одного боку, вона комплементарна з усіма культурами в тому, що в них узгоджується зі здоровим глуздом і доброю волею, з іншого боку, вона сама в значній мірі є рушійним фактором культур. Один принцип показує всю повноту стосунків між вірою та культурою: благодать шанує природу, зцілює її від ран гріха, зміцнює та підносить. Конкретна мета благодаті – підняти до божественного життя, але її неможливо здійснити, якщо природа не зцілена й не піднесена до надприродного порядку, який веде природу своїм шляхом до повної досконалості.
  11. Процес інкультурації можна визначити як зусилля Церкви ввести послання Христа в окреслене соціокультурне середовище, щоби воно вірило згідно зі своїми цінностями, якщо вони узгоджуються з Євангелієм. Термін інкультурація містить ідею розвитку, взаємозбагачення людей і груп завдяки зустрічі Євангелія із соціальним середовищем. «Інкультурація, тобто втілення Євангелія в культуру місцевого походження, а також впровадження тих же культур у життя Церкви»[14].

II. Інкультурація та історія спасіння

Ягве і народ Завіту

Ісус Христос, Господь і Спаситель світу

Святий Дух і Церква апостолів

  1. Ми розглянемо зв’язок природи, культури і благодаті в конкретній історії Завіту Бога з людством. Ця історія розпочалася з конкретним народом, закінчилася в одному синові цього народу, який також Божий Син, від Нього поширилася на всі народи світу і показує «предивне “сходження” вічної Мудрості»[15].

Ізраїль, Люд Завіту

  1. Ізраїль зрозумів, що його безпосередньо формував сам Бог. Старий Завіт, Біблія древнього Ізраїля, – це постійне свідчення об’явлення живого Бога членам вибраного народу. У своїй письмовій формі це об’явлення несе сліди культурного та соціального досвіду тисячоліття, в якому цей народ та сусідні цивілізації зустрічалися в історії. Древній Ізраїль народився у світі вже великих культур і розвивався у контакті з ними.
  2. Найдревніші традиції Ізраїля (до прикладу, обрізання, весняне жертвопринесення, суботній відпочинок) притаманні не лише Ізраїлю, а запозичені в сусідніх народів. Велика частина культури Ізраїля також запозичена. Але народ Біблії ввів великі зміни в ці елементи і втілив їх у свою віру й релігійні обряди, і розглядав їх через призму віри в особового Бога Авраама (вільного творця і мудрого упорядника всесвіту, в якому гріх і смерть не могли взяти свій початок). Саме зустріч із Богом, яку переживали в Завіті, дала можливість зрозуміти чоловіка і жінку як особові істоти й відкинути нелюдську поведінку, притаманну іншим культурам.
  3. Біблійні автори використовували й водночас змінювали культури свого часу, щоб за посередництвом історії народу розповідати про спасительну дію, яку Бог здійснить в Ісусі Христі, та щоб об’єднати народи кожної культури, покликані утворити єдине тіло, головою якого є Христос.
  4. У Старому Завіті деякі прийняті й перемінені культури були поставленні на служіння об’явленню Бога Авраама, яким жили в Завіті й передавали в Святому Письмі. Це було єдиним приготуванням на культурному й релігійному рівнях до приходу Ісуса Христа. У Новому Завіті Бог Авраама, Ісаака та Якова об’являється більше і проявляється у повноті Святого Духа, запрошує всі культури перемінюватися життям, навчанням, смертю і воскресінням Ісуса Христа.
  5. Якщо язичники «прищеплюються до Ізраїля»[16], то первісний Божий задум, слід підкреслити, стосується всього творіння[17]. Завіт, укладений з Ноєм, це Завіт з усіма людьми, які готові жити в справедливості[18]. Завіти з Авраамом і Мойсеєм були укладені пізніше. Врешті, Ізраїль покликаний передавати отримане благословення всім народам землі, почавши від Авраама[19].
  6. З другого боку слід зазначити, що не всі аспекти культури Ізраїля мають однакові зв’язки з божественним об’явленням. Одні свідчать про спротив Божому Слову, інші – про прийняття. Серед других елементів культури слід розрізнити тимчасове (ритуальні й судові норми) і постійне, універсальне. Деякі елементи («в Законі Мойсея, у Пророків, у псалмах»[20]) мають значення як передісторія Ісуса.

Ісус Христос, Господь і Спаситель світу

  1. Трансцендентність Ісуса Христа по відношенню до кожної культури
  1. У проповідуванні Ісуса переважає переконання, що в Ньому, в Ісусі, в Його словах і в Його особі Бог вдосконалює, перевершуючи їх, дари, які вже уділив Ізраїлю і всім народам[21]. Ісус – найясніше світло і справжня мудрість для всіх народів і культур[22]. Його діяльність показує, що Бог Авраама, визнаний Ізраїлем як творець і Господь[23], готується царювати над усіма, хто повірить у Євангеліє; що більше, Бог вже почав царювати разом з Ісусом[24].
  2. В своєму навчанні, особливо в притчах, Ісус не боїться виправляти і, за потреби, ставити під сумнів різні ідеї, які в історії, релігії й культурі впливали на розуміння сучасниками природи Бога й Його діяльності[25].
  3. Синівська близькість Ісуса з Богом і люблячий послух, які спонукають Його віддати своє життя і смерть Отцю[26], свідчать про те, що в Ньому відновлено первісний Божий задум щодо творіння, заплямований гріхом[27]. Ми стоїмо перед новим творінням, новим Адамом[28]. Тому стосунки з Богом дуже змінюються у багатьох аспектах[29]. Новизна полягає в тому, що прокляття, яке вразило розп’ятого Месію, стало благословенням для всіх народів[30], і що віра в Ісуса Спасителя замінила панування Закону[31].
  4. Смерть і воскресіння Ісуса, завдяки яким Святий Дух був вилитий у серця, показали недостатність людської мудрості та моралі, а також Закону, даного Богом Мойсею, – усіх установ, здатних дати знання добра, але не силу чинити його, знання гріха, але не силу уникнути його[32].
  1. Присутність Христа в культурі та в культурах

A) Винятковість Христа, Господа і вселенського Спасителя

  1. Оскільки втілення Божого Сина було цілісним і конкретним, то воно також було культурним втіленням: «Сам Христос своїм воплоченням зв’язав Себе із соціально-культурним середовищем людей, серед яких Він мешкав»[33].
  2. Божий Син хотів бути євреєм з Назарета в Галілеї, говорити арамейською мовою, слухати побожних єврейських батьків, йти разом з ними до Єрусалимського Храму, де вони знайшли, «як він сидів серед учителів та слухав і запитував їх»[34]. Ісус виріс серед звичаїв та інституцій Палестини першого століття, вивчав ремесла свого часу, спостерігав за поведінкою рибалок, селян та торговців свого часу. Сцени і пейзажі, які живили уяву майбутнього рабина, походять із конкретної країни й епохи.
  3. Живлячись благочестям Ізраїля, формуючись вченням Закону та Пророків, Ісус, якому абсолютно унікальний досвід Бога як Отця надав нечуваної глибини, поміщає себе в дуже специфічну духовну традицію єврейського профетизму. Як і пророки минулого, Він є голосом Бога і закликає до навернення. Його стиль подібний до стилю пророків: словництво, літературні жанри, стилістичні форми – все це нагадує Іллю та Єлисея: біблійний паралелізм, притчі, парадокси, напуття, благословення і навіть символічні дії.
  4. Ісус настільки тісно зв’язаний з життям Ізраїля, що народ і релігійна традиція, в якій Він живе, набирають особливе значення в історії спасіння людства; цей вибраний народ і релігійна традиція, яку Ісус залишив після себе, мають тривале значення для людства.
  5. Ні. Втілення – це не імпровізація. Боже Слово входить в історію, яка Його готує, проголошує і передвіщає. Христос заздалегідь прийняв тіло з народу, який Бог сформував з огляду на дар свого Сина. Усе проповідування пророків передує сущому Слову – Божому Синові.
  6. Тому історія Завіту, укладеного з Авраамом і через Мойсея з народом Ізраїля, як і книги, що розповідають і висвітлюють цю історію, все це виконує для послідовників Ісуса функцію незамінної педагогіки. Зрештою, вибрання народу, з якого вийшов Ісус, ніколи не було відкликане. Апостол Павло пише: «Вони – ізраїльтяни, їм належить усиновлення і слава, і завіти, і законодавство, і богослужба, й обітниці; їхні отці, з них і Христос тілом, який над усім – Бог, благословенний повіки. Амінь»[35]. Добра олива не втратила своїх привілеїв на користь дикої оливки, яка була до неї прищеплена[36].

B) Вселенськість Єдиного

  1. Яким особливим не був би стан Слова, яке стало тілом, і культури, яка Його прийняла, формувала і розвивала, Божий Син об’єднався не з цими особливими умовами. Оскільки Бог став людиною, то в якийсь спосіб прийняв расу, країну та епоху. «Оскільки людська природа, яку Він прийняв, у Ньому не зникла, тим самим вона і в нас була піднесена до найвищої гідності. Бо Він, Син Божий, через своє воплочення певним чином з’єднався з кожною людиною»[37].
  2. Трансцендентність Христа не ізолює Його від людства, а уприсутнює Його для всіх людей без будь-яких обмежень. «Тому ніхто й ніде не може вважати їх чужинськими»[38]. «Нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі»[39]. Тому Христос об’єднаний з нами у єдності, яку ми формуємо, і у множинності й різноманітності індивідів, в яких реалізується наша спільна природа.
  3. Але Христос не об’єднався би з нами в правді нашої конкретної людської природи, якщо би не прийняв різноманітність і комплементарність наших культур. Саме культури – мова, історія, загальне ставлення до життя, різні інституції – краще або гірше охоплюють наше життя, формують нас, супроводжують і продовжують нас у часі. Якщо увесь всесвіт у таємничий спосіб є місцем благодаті й гріха, то чому таким місцем не могли би бути наші культури як плоди й зародки діяльності, властивій людям?
  4. Тією мірою, якою культури оживлені й відновлені благодаттю і вірою, вони комплементарні в Тілі Христа. Культури дають можливість побачити багатогранну плідність, на яку здатні вчення та енергія самого Євангелія, принципи істини, справедливості, любові та свободи, якщо вони просякнуті Духом Христа.
  5. Зрештою, слід пам’ятати, що Церква, наречена втіленого Слова, стурбована долею різних культур людства не з егоїстичних мотивів. Церква прагне зсередини оживляти, захищати, визволяти від помилок і гріхів, якими ми спотворили багатства правди й любові, які Бог дарував як semina Verbi своєму творінню. Боже Слово не приходить до творіння, яке би було Йому чуже. «Бо в ньому все було створене… все було ним і для нього створене»[40].

Святий Дух і Церква апостолів

  1. З Єрусалима до народів: характерні початки інкультурації віри
  1. Зішестя Святого Духа в день П’ятидесятниці започатковує зв’язок між християнською вірою та культурами як подію здійснення та повноти: обітниця спасіння, сповнена воскреслим Христом, наповнює серця вірних Святим Духом. «Божі чуда» стануть «публічними» для людей кожної мови й кожної культури[41]. Поки людство живе наслідками поділу Вавилонської вежі, дар Святого Духа уділяється як благодать, трансцендентна і людська, симфонії сердець. Божественне сопричастя (koinonia)[42] будує нову людську спільноту, проникає її, але не нищить знак їхнього розділення: мови.
  2. Святий Дух не започатковує суперкультуру, а є особистою і життєдайною закваскою, яка оживлятиме нову спільноту в синергії з її членами. Дар Святого Духа не належить до порядку структур, але Єрусалимська Церква, яку він формує, є koinonia віри та agape, яка не розділяється, а передає себе цілісно. Цей дар – це Тіло Христа, члени якого об’єднані, але не уніфіковані. Перший доказ вселенськості з’являється, коли відмінності між культурами (суперечки між елліністами та євреями) загрожують єдності[43]. Апостоли не усувають ці розбіжності, а розвивають суттєву функцію еклезіального тіла: diaconia в служінні koinonia.
  3. Щоб Добра Новина проголошувалася народам, Святий Дух надихає св. Петра та спільноту Єрусалима на нове розпізнання[44]: віра в Христа не вимагає від нових віруючих відмовитися від своєї культури і прийняти Закон єврейського народу. Усі народи покликані бути бенефіціарами Обітниці та розділити спадщину, довірену їм Народом Завіту[45]. Отже, жодного іншого обов’язку «крім цього необхідного», згідно з рішенням апостольського зібрання[46].
  4. Таїна Хреста для євреїв є скандалом, а для язичників глупотою. Тут інкультурація віри стикається з радикальним гріхом, який «гамує»[47] правду культури, не прийнятої Христом: ідолопоклонство. Допоки люди «позбавлені слави Божої»[48], то все, що вони «культивують», є непрозорим образом їх самих. Kerygma св. Павла виходить від створіння і покликання до Завіту, викриває моральні збочення засліпленого людства і проголошує спасіння у розп’ятому й воскреслому Христі.
  5. Після випробування вселенськості серед культурно різних християнських спільнот, після опору єврейського легалізму та ідолопоклонства, культура, тобто гностицизм, поневолює віру. Цей феномен ми бачимо в період останніх листів св. Павла і св. Йоана, і в наступних століттях він випливатиме у більшості доктринальних криз. У своєму зраненому стані людський розум відкидає безумство Втілення Божого Сина та намагається відновити таїну, адаптуючи її до панівної культури. Тепер, «щоб ваша віра була не в мудрості людській, а в силі Божій»[49].
  1. Апостольська традиція: інкультурація віри і спасіння культури
  1. В «останні часи», започатковані П’ятидесятницею, воскреслий Христос, Альфа і Омега, входить в історію народів, відтоді сенс історії, а отже, і культури, «розпечатується»[50], і Святий Духа об’являє це, актуалізує і передає всьому людству. Церква – це таїнство цього об’явлення і сопричастя. Вона відновлює баланс кожної культури, яка прийняла Христа, вміщає її у вісь «майбутнього світу» та відновлює єдність, зруйновану «князем цього світу». Отож, культура перебуває в есхатологічній ситуації: вона прагне до свого здійснення у Христі, але не зможе спастися, якщо не відкидатиме зло.
  2. Кожна локальна або партикулярна Церква покликана бути у Святому Дусі таїнством, яке об’являє розп’ятого та воскреслого Христа у тілі певної культури:
  3. a) Культура молодої чи древньої локальної Церкви бере участь у динаміці культур і їхніх змін. Навіть в есхатологічній ситуації вона піддана випробуванням і спокусам[51].
  4. b) «Християнська новизна» народжує в локальних Церквах особливі культурно характерні вираження (способи доктринальних формулювань, літургійні символи, види святості, канонічні норми тощо). Але сопричастя між Церквами постійно вимагає, щоб культурне «тіло» кожної з них не затьмарювало взаємного визнання в апостольській вірі та солідарності в любові.
  5. c) Кожна Церква, послана до народів, свідчить про свого Господа лише тоді, коли, враховуючи власні культурні зв’язки, вона уподібнюється Йому в першому kenosis Його Втілення та в остаточному приниженні Його життєдайних Страстей. Інкультурація віри – це одне із виражень апостольської Традиції, драматичний характер якої неодноразово підкреслює св. Павло[52].
  6. Апостольські писання та свідчення патристики не обмежують своє бачення культури служінням євангелізації, а інтегрують її в цілісність Таїнства Христа. Для них творіння – це відображення Слави Бога, людина – його жива ікона, а в Христі ми уподібнюємося до Бога. Культура – це місце, де людина і світ покликані до Слави Бога. Зустріч не відбувається або ж вона затьмарена настільки, наскільки грішна людина. Всередині ув’язненого створіння очікують: «нове творю все»[53]: Церква живе «у тяжких муках»[54]. У ній і разом з нею створіння цього світу можуть пережити своє відкуплення та преображення.

III. Актуальні проблеми інкультурації

Народна релігійність

Зустріч нехристиянських релігій

Молоді Церкви, християнське минуле і культура предків

Християнська віра і сучасність

  1. Інкультурація віри, яку ми розглядали передовсім з філософської точки зору (природа, культура та благодать), а потім з точки зору історії та догми (інкультурація в історії спасіння), досі створює помітні проблеми для богословських роздумів та душпастирської діяльності. Питання, які виникли після відкриття нових світів у XVI ст., продовжують нас хвилювати. Як узгодити з вірою спонтанні прояви народної релігійності? Яку позицію слід прийняти до нехристиянських релігій, зокрема тих, що «з’єднані з розвитком культури?»[55] В наші часи з’явилися нові проблеми. Як «молоді Церкви», народжені в нашому столітті в процесі отуземлення існуючих християнських спільнот, повинні ставитися до свого християнського минулого і до культурної історії своїх народів? Врешті, як Євангеліє повинно оживляти, очищати і зміцнювати новий світ, до якого ввійшли індустріалізація і урбанізація? Ці чотири запитання здаються важливими для кожного, хто роздумує над сучасними умовами інкультурації віри.

Народна релігійність

  1. В загальному під народною релігійністю в країнах, до яких дійшло Євангеліє, вважають єдність віри і християнської побожності, з одного боку, з глибокою культурою, з іншого боку, з попередніми релігіями народу. Це численні види побожності, за допомогою яких християни виражають свої релігійні почуття простою мовою, у святах, прощах, танцях і співах. Можна говорити про життєво важливий синтез, бо ця релігійність об’єднує «тіло і дух, церковне сопричастя та інституцію, індивіда та спільноту, християнську віру та любов до батьківщини, інтелект та емоційність»[56]. Очевидно, що якість синтезу залежить від давнини та глибини євангелізації, а також від сумісності релігійних та культурних факторів з християнською вірою.
  2. В Апостольській Адгортації Evangelii nuntiandi Павло VI підтвердив нову оцінку народної релігійності й заохочував її підтримувати. «Ці вираження, які довго вважалися менш чистими й іноді зневажалися, сьогодні майже повсюди повторно відкриваються»[57].
  3. «Але якщо її добре спрямувати, особливо через педагогіку євангелізації, то вона матиме багато цінностей. Вона об’являє спрагу Бога, яку відчувають тільки прості й вбогі люди; вони робить нас здатними до щедрості й самопожертви аж до героїзму, коли йдеться про визнання віри; вона зумовлює гостре відчуття глибоких атрибутів Бога: батьківства, провидіння, люблячої й постійної присутності; вона породжує внутрішні налаштування, які рідко можна побачити ще десь в такій самій мірі: терпіння, відчуття хреста у повсякденному житті, відчуженість, відкритість до інших, відданість»[58].
  4. Зрештою, сила та глибина коріння народної релігійності чітко проявилися в той тривалий недооцінений період, про який говорив Павло VI. Прояви народної релігійності пережили численні прогнози свого зникнення, які сучасність та розвиток секуляризму, здавалося б, сприймали як належне. У багатьох частинах світу вони зберегли і навіть стали привабливішими для народу.
  5. Багато разів показували обмеження народної релігійності. Вони походять від певного спрощення, джерела різних деформацій релігії, і навіть забобонів. Бо побожність залишалася на рівні проявів культури без глибокого входження у віру і вираження віри в служінні ближньому. Неправильно спрямована народна релігійність може вести до появи сект і загрожувати справжній церковній спільноті. Вона також ризикує піддатися маніпуляціям з боку політичних потуг і релігійних сил, чужих християнській вірі.
  6. Розгляд таких небезпек спонукає нас до розумної катехизи, яка використовує переваги справжньої народної релігійності та водночас здатна до розпізнавання. Жива та адекватна літургія покликана відігравати велику роль в інтеграції чистої віри і традиційних форм народної релігійності. Безсумнівно, народна побожність може зробити незамінний внесок у християнську культурну антропологію, яка б допомогла зменшити часом трагічний розрив між вірою християн та певними соціально-економічними інституціями дуже різної спрямованості, що керують їхнім повсякденним життям.

Інкультурація віри і нехристиянські релігії

  1. Нехристиянські релігії
  1. З самого початку свого існування Церква зустрічалася на різних рівнях з проблемою існування різних релігій. Християни сьогодні не складають навіть третини населення планети; зрештою, вони будуть змушені жити в світі, в якому зростає симпатія до релігійного плюралізму.
  2. Признаючи важливе місце релігії в культурі, локальна чи партикулярна Церква, народжена в нехристиянському соціокультурному середовищі, повинна серйозно ставитися до релігійних елементів цього середовища. Така турбота буде мірою глибини і життєдайності цих релігійних елементів.
  3. Як приклад, можемо привести Азію, де народилися великі релігії світу. Індуїзм, буддизм, іслам, конфуціанство, даосизм і синтоїзм – кожна з цих релігійних систем, очевидно, в різних частинах континенту, глибоко вкорінена в місцеве населення і демонструє велику життєву силу. Особисте життя, соціальна та громадська діяльність в якийсь спосіб позначені цими релігійними і духовними традиціями. Тому Церкви Азії вважають нехристиянські релігії найважливішою і найнагальнішою проблемою. Вони роблять її об’єктом упривілейованої форми стосунків, тобто діалогу.
  1. Діалог між релігіями
  1. Діалог з іншими релігіями – це інтегральна частина християнського життя. Через обмін, навчання і працю у спільноті цей діалог допомагає краще розуміти релігію іншої людини і розвиток побожності.
  2. Для християнської віри єдність усіх людей у їхньому походженні та призначенні, тобто у творінні та у сопричасті з Богом в Ісусі Христі, супроводжується вселенською присутністю та дією Святого Духа. Церква в діалогу слухає і вчиться: «Католицька Церква не відкидає нічого, що є в цих релігіях правдивим і святим. Вона зі щирою пошаною ставиться до тих способів життя й поведінки, тих настанов та вчень, які хоч і відрізняються багатьма деталями від того, що визнає і проповідує сама Церква, та все ж часто несуть у собі промінь тієї Істини, яка просвітлює всіх людей»[59].
  3. Такий діалог має щось оригінальне, оскільки, як свідчить історія релігій, існування різних релігій часто породжувало дискримінацію та заздрість, фанатизм та деспотизм – усе, що звинувачувало релігію в тому, що вона є джерелом розколу в людській спільноті. Церква, «вселенське Таїнство спасіння», є «знаком і знаряддям щонайглибшого єднання з Богом та єдності всього людського роду»[60], вона покликана Богом бути служницею і знаряддям єдності в Ісусі Христі для всіх людей і народів.
  1. Трансцендентність Євангелія по відношенню до культури
  1. Але ми не можемо забувати про трансцендентність Євангелія по відношенню до всіх людських культур, у яких християнська віра покликана защепитися та розвиватися відповідно до всіх своїх можливостей. Якою б великою не була пошана до того, що справжнє та святе в культурній спадщині народу, але таке ставлення не вимагає надання їй абсолютного характеру. Потрібно пам’ятати, що вже від самих початків проповідували Євангеліє – «ганьбу для юдеїв, і глупоту для поган»[61]. Інкультурація, яка дає голос діалогу між релігіями, жодним чином не повинна породжувати синкретизм.

Молоді Церкви і їхнє християнське минуле

  1. Церква продовжує і актуалізує таїну Слуги Ягве, який отримав обітницю, що буде «світлом народів, щоб моє спасіння дійшло до кінців світу»[62] і буде поставлений у «завіт народу»[63]. Ця обітниця збувається на Тайній Вечері, коли напередодні своїх страстей Христос, оточений Дванадцятьма, дає їм своє тіло і кров як їжу та напій Нового Завіту, і у такий спосіб уподібнює їх до свого тіла. Народжується Церква, Люд Нового Завіту. В день П’ятидесятниці Церква отримає Духа Христа, Духа Агнця, принесеного в жертву від початку, який вже працював над здійсненням цього прагнення, глибоко вкоріненого в людях: найрадикальнішого єднання в найрадикальнішій пошані до різноманітності.
  2. В силу католицького сопричастя, яке об’єднує всі партикулярні Церкви в одну історію, молоді Церкви вважають минуле Церков, які їх породили, частиною своєї історії. Однак головний акт інтерпретації – як знак їхньої духовної зрілості – полягає у визнанні цієї попередності як первинної, а не лише як історичної. Це означає, що, приймаючи з вірою Євангеліє, яке їм проповідували старші Церкви, молоді Церкви прийняли «засновника й завершителя віри»[64] і всю Традицію, в якій ця віра розвивалася, як і здатність створювати самобутні форми, в яких виражається єдина спільна віра. Рівні за гідністю, живучи однією таїною, справжні Церкви-сестри, молоді Церкви проявляють, у згоді зі старшими Церквами, повноту таїни Христа.
  3. Люд Нового Завіту, Церква, наскільки вона нагадує про Пасхальну Таїну та постійно проголошує повернення Господа, настільки може називати себе започаткованою есхатологією культурних традицій народів, за умови, звичайно, що ці традиції піддані очищувальному закону смерті та воскресіння Ісуса Христа.
  4. Як св. Павло на ареопагу в Афінах, так само і молода Церква по-новому і творчо перечитує культуру предків. Коли така культура переходить до Христа, то «спадає покрівець»[65]. Упродовж періоду інкубації віри ця Церква відкрила Христа як «екзегета і екзегезу» Отця в Святому Духові[66]; і вона не припиняє споглядати Христа як такого. Тепер Церква відкриває Христа як «екзегета і екзегезу» людини, джерела і мети культури. Незнаному Богові, об’явленому на Хресті, відповідає незнана людина, яку молода Церква проголошує в живій пасхальній таїні, започаткованій благодаттю в стародавній культурі.
  5. Молода Церква, здійснюючи діло спасіння, намагається знайти сліди турботи Бога про партикулярну групу, semina Verbi. Те, що пролог Послання до Євреїв говорить про отців та пророків, можна застосувати до Ісуса Христа, і воно дійсне, в аналогічний спосіб, для кожної людської культури в тому, що в ній справедливе, істинне і мудре.

Християнська віра і сучасність

  1. Технічні зміни, що спричинили промислову, а згодом і урбаністичну революцію, вплинули на саму душу населення, яке є як бенефіціаром, так дуже часто і жертвою цих змін. Тому перед віруючими стоїть нагальне і складне завдання – зрозуміти характерні риси, очікування і потреби сучасної культури в зв’язку зі спасінням через Ісуса Христа.
  2. Індустріальна революція спричиняє також культурну революцію. Цінності, які вважалися певними, поставили під сумнів, до прикладу, сенс індивідуальної та групової праці, безпосередній зв’язок людини з природою, приналежність до групи підтримки в житті й у праці, вкорінення у місцеву й релігійну спільноту в людському вимірі, участь у традиціях, обрядах, церемоніях і святкуваннях, які надають сенс великим моментам життя. Індустріалізація спричиняє безладне скупчення людей, сильно загрожує секулярним цінностям і не створює спільнот, здатних інтегрувати нові культури. В часи, коли не забезпечені народи шукають модель адекватного розвитку, переваги, ризики, людські кошти індустріалізації сприймаються краще.
  3. Значного прогресу досягнули в багатьох сферах життя: харчування, охорона здоров’я, освіта, транспорт, доступ до різних споживчих товарів. Але в колективній підсвідомості виникають глибокі занепокоєння. У багатьох країнах ідея прогресу, особливо після Другої світової війни, поступилася місцем розчаруванню. Раціональність у царині виробництва і управління діє проти розуму, якщо забуває про добро особи. Звільнення спільнот від почуття приналежності поховало людину в анонімному натовпі. Нові засоби комунікації нищать структурну рівновагу, але можуть також об’єднувати. Технічний прогрес науки здається творчим й водночас убивчим. Тому дехто розчаровується в сучасності й говорить про нове варварство. Потрібно надіятися, незважаючи на численні невдачі й помилки, на моральне відродження всіх народів – багатих і бідних. Якщо Євангеліє проповідують і слухають, то може відбутися культурне й духовне навернення, бо Євангеліє закликає до солідарності, до турботи про цілісний розвиток особи, до підтримки справедливості й миру, до поклоніння Отцю, від якого все походить.
  4. Інкультурація Євангелія в сучасні суспільства вимагатиме методичних і узгоджених дій. Це вимагатиме від відповідальних за євангелізацію: 1) постави гостинності й критичного розпізнавання, 2) вміння розуміти духовні очікування і людські прагнення нових культур, 3) здатність до аналізу культури з метою дієвої зустрічі з сучасним світом.
  5. Постава гостинності потрібна, якщо хтось хоче зрозуміти та євангелізувати сучасний світ. Сучасність супроводжується незаперечним прогресом у багатьох сферах життя та культури: добробут, мобільність людей, наука, дослідження, освіта, нове почуття солідарності. Крім того, Церква II Ватиканського Собору добре усвідомила нові умови, в яких вона повинна здійснювати свою місію, і саме в сучасних культурах будуватиметься Церква завтрашнього дня. Стосовно розпізнавання застосовують традиційну інструкцію Пія XII: «Потрібно набагато краще розуміти цивілізацію та інституції різних народів і культивувати їхні цінності й найкращі дари. […] Все те, що в цих практиках і звичаях не пов’язано нерозривно з забобонами й помилками, слід вивчати доброзичливо і, якщо можливо, зберігати й підтримувати»[67].
  6. Євангеліє породжує фундаментальні питання, які відображають поведінку сучасної людини. Як пояснити сучасній людині радикальність послання Христа: безумовну любов, євангельську вбогість, поклоніння Отцеві й постійне прийняття Його волі? Як виховати християнське відчуття страждання і смерті? Як пробудити віру і надію в діло воскресіння, здійснене Ісусом Христом?
  7. Ми повинні розвивати здатність до аналізу культур і приймати їхні моральні й духовні цінності. Для успішного вирішення надзвичайно складного завдання інкультурації Євангелія в сучасному світі потрібно мобілізувати всю Церкву. Потрібно перейнятися турботою Йоана Павла ІІ: «З початку мого понтифікату я вважав, що діалог Церкви з сучасними культурами – це життєво важлива справа, в якій на карту поставлена доля світу кінця ХХ століття»[68].

ЗАКІНЧЕННЯ

  1. Павло VI сказав, що важливо, «щоб за допомогою сили Євангелія досягти і майже зруйнувати критерії судження, визначальні цінності, інтереси, напрямки мислення, джерела натхнення та моделі життя людства, які суперечать Божому Слову та задуму спасіння», і заохочував «євангелізувати потрібно не поверхнево, не наводити зовнішню красу, а життєдайно, глибоко, досягати коріння кожної культури і всіх людських культур разом в найповнішому й найширшому значенні Конституції Gaudium et Spes […]. Царство, яке проголошує Євангеліє, переживається людьми, глибоко зв’язаними з культурою, і побудова Царства не може не користуватися елементами людської культури та культур»[69].
  2. Йоан Павло ІІ говорив: «Наприкінці ХХ століття Церква повинна стати всім для всіх, звертаючись із симпатією до сучасних культур. Все ще існують середовища та менталітети, як і цілі країни та регіони, які потрібно євангелізувати, що передбачає довгий та сміливий процес інкультурації, щоб Євангеліє проникло в душу живих культур, відповідаючи на їхні найвищі очікування та допомагаючи їм зростати в самому виміри християнської віри, надії та любові […]. Іноді культур торкали лише поверхнево, а вони, постійно змінюючись, вимагають наступного вкладу. […] Окрім того народжуються нові сектори культури з різними цілями, методами й мовами»[70].

NOTA ANEXA

Додано

Щоб допомогти читачеві зорієнтуватися в можливій публікації різних підготовчих звітів, ми пропонуємо їх перелік. Фактично, спираючись на ці дослідження (які залишаються власністю їхніх авторів, що пишуть під власну відповідальність), отець Жиль Ланжевен ТІ, президент підкомісії та головний редактор, склав синтез, який Міжнародна Богословська Комісія схвалила трьома послідовними голосуваннями, перші два з яких супроводжувалися важливими поправками. Ось список розглянутих тем:

I. Різні аспекти роздумів та дій Церкви щодо проблеми інкультурації

  1. Стан справ стосовно Магістеріуму

1.1 ІІ Ватиканський Собор та Синоди (професор Філіп Деле)

1.2 Папські висловлювання (професор Андре-Жан Леонар)

  1. Богослов’я і душпастирство

2.1 В Азії (професор Пітер Міякава)

2.2 В Африці (професор Джеймс Окойє)

2.3 В Латинській Америці (професор Хосе Мігель Ібаньес Ланглуа)

2.4 В атлантичному світі (професор Джузеппе Коломбо)

II. Святе Письмо і богослов’я

  1. Отець: Старий Завіт та іудаїзм (доктор Ганс Урс фон Бальтазар)
  2. Ісус Христос

2.1 Припущення про людську природу (професор Жиль Ланжевен)

2.2 Спасіння і обожествлення (професор Френсіс Молоні)

  1. Святий Дух і Церква (професор Жан Корбон)

III. Антропологія

Створена, упавша і викуплена природа (професор Жорж Коттьє)

  1. Еклезіологія: християнська спільнота та людські спільноти
  2. Нехристиянські релігії (професор Фелікс Вілфред)
  3. Зв’язок молодих Церков із давніми церковними традиціями (професор Бартелемі Адукону)

Документ у формі пастирського висновку: сучасність (професор Ерве Карр’єр)

[*] Офіційний латинський текст Міжнародної Богословської Комісії, Fides et Inculturatio: Gregorianum 70 (1989) 625-646.

Документ підготовлений Міжнародною богословською комісією на пленарній сесії у грудні 1987, затверджений «in forma specifica» на пленарній сесії в жовтні 1988, опублікований з placet кардинала Йозефа Ратцінгера, президента Комісії. Nota anexa містить імена членів, які зробили найбільший внесок у написання тексту.

Італійський текст у CivCatt 140 (1989), I,158-177.

[1] Див. наступні тексти: Єдність віри і богословський плюралізм (1972); Розвиток людини і християнське спасіння (1976); Католицьке вчення про Таїнство подружжя (1977); Вибрані теми христології (1979).

[2] Pontificia Commissione Biblica, Fede e cultura alla luce della bibbia. Atti della Sessione plenaria 1979 della Pontificia Commissione Biblica, LDC, Leumann 1981.

[3] ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція Gaudium et spes, 44: AAS 58 (1966) 1064-1065.

[4] ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція Gaudium et spes, 53-62: AAS 58 (1966) 1075-1084.

[5] Павло VI, Апостольська Адгортація Evangelii nuntiandi, Апостольська Адгортація про євангелізацію в сучасному світі (8 грудня 1975), 18-20.

[6] Йоан Павло II, Апостольська Адгортація Catechesi tradendae, Апостольська Адгортація про катехизу в наш час (16 жовтня 1979), 145.

[7] Надзвичайний Синод до ХХ-ї річниці завершення ІІ Ватиканського Собору, «Заключний звіт, за який проголосували Отці Синоду (7 грудня 1985)», OR, 10 грудня 1985,7.

[8] Йоан Павло II, «Лист, яким засновується Папська Рада в справах культури (20 травня 1982)», AAS 74 (1982) 683-688.

[9] Йоан Павло II, É para mim, Промова в університеті Коімбри (15 травня 1982), 5; Today during, Промова до єпископів Кенії (7 травня 1980), 6.

[10] Йоан Павло II, C’est avec une joie, Промова до членів Папської Ради з питань культури (18 січня 1983), 7-8.

[11] Павло VI, Humanae vitae, Енцикліка про належний порядок передавання людського життя (25 липня 1968), 10.

[12] GS, 53.

[13] GS, 53.

[14] Йоан Павло II, Slavorum Apostoli, Енцикліка на спогад євангельської діяльности святих Кирила і Методія після одинадцяти сторіч (2 черпня 1985), 21.

[15] DV, 13.

[16] Див. Рим. 11, 11-24.

[17] Бт. l, l-2, 4 a.

[18] Див. Бт. 9, 1-17; Сир. 44, 17-18.

[19] Бт. 12, 1-5; Єр. 4, 2; Сир. 44, 21.

[20] Лк. 24, 27.44.

[21] Mр. 13, 10; Мт. 12, 21; Лк. 2, 32.

[22] Мт. 11, 19; Лк. 7, 35.

[23] Пс. 93, 1-4; Іс. 6, 1.

[24] Мр. 1, 15; Мт. 12, 28, Лк. 11, 20; 17, 21.

[25] Мт. 20, 1-16; Лк. 15, 11-32; 18, 9-14.

[26] Мр. 14, 36.

[27] Мр. 1, 44-45; 10, 2-9; Мт. 5, 21-48.

[28] Рим. 5, 12-19; 1 Кор. 15, 20-22.

[29] Мр. 8, 27-33; 1 Кор. 1, 18-25.

[30] Гал. 3, 13; Втор. 21, 22-23.

[31] Гал. 3, 12-14.

[32] Рим. 7, 16 ss.; 3, 20; 7,7; l Тим. 1, 8.

[33] AG, 10.

[34] Лк. 2, 46.

[35] Рим. 9, 3-5.

[36] Рим. 11, 24.

[37] GS, 22.

[38] AG, 8.

[39] Гал. 3, 28.

[40] Кол. 1, 16-17.

[41] Ді. 2, 11.

[42] Ді. 2, 42.

[43] Ді. 6, 1 ss.

[44] Ді. 10 і 11.

[45] Еф. 2, 14-15.

[46] Ді. 15, 28.

[47] Рим. 1, 18 (переклад Огієнка).

[48] Рим. 3, 23.

[49] 1 Кор. 2, 5.

[50] Одк. 5, 1-5.

[51] Див. Одк. 2 і 3.

[52] 1 і 2 Кор.

[53] Одк. 21, 5.

[54] Див. Рим. 8, 18-25.

[55] NA, 2.

[56] III Генеральна Конференція єпископів Латинської Америки (Пуебла 1979), Євангелізація в Латинській Америці сьогодні й завтра, Висновки, 448.

[57] Павло VI, Evangelii nuntiandi, 48.

[58] Павло VI, Evangelii nuntiandi, 48.

[59] NA, 2.

[60] LG, 1.

[61] 1 Кор. 1, 23.

[62] Іс. 49, 6.

[63] Іс. 49, 8.

[64] Євр. 12, 2.

[65] 2 Кор. 3, 16.

[66] H. de Lubac, Esegesi medievale, I, Jaca Book, Milano 1986, 348-351.

[67] Пій XII, Summi pontificatus, Енцикліка про єдність людства (20 жовтня 1939).

[68] Йоан Павло II, «Лист про заснування Папської Ради з питань культури» (20 травня 1982).

[69] Павло VI, Evangelii nuntiandi, 19-20.

[70] Йоан Павло II, C’est avec une joie, 4.