LETTERA DEL SANTO PADRE FRANCESCO AL POPOLO DI DIO
переклав о. О. Кривобочок ТІ
неофіційний переклад для особистого вжитку
ЛИСТ СВЯТІШОГО ОТЦЯ ФРАНЦИСКА
ДО БОЖОГО ЛЮДУ
«І як страждає один член, страждають усі з ним члени» (1 Кор. 12, 26). Ці слова святого Павла з усією силою відгукуються в моєму серці, коли я знову бачу страждання неповнолітніх через сексуальні насильства, зловживання владою та сумлінням, скоєні значною кількістю духовенства та богопосвячених осіб. Ці злочини викликають глибокі рани болю та безпорадності, перш за все у жертв, але також у їхніх родинах та в усій спільноті, незалежно від того, віруючі вони чи невіруючі. Дивлячись на минуле, ніколи не буде достатньо зусиль, щоби просити пробачення і намагатися виправити заподіяну шкоду. Дивлячись у майбутнє, ніколи не буде достатньо зусиль для створення культури, здатної уникати подібних ситуацій, щоби вони не тільки не повторювалися, але їх не можна би було приховувати і продовжувати. Біль жертв і їхніх родин – це також наш біль, тому нам потрібно наполегливо працювати для захисту неповнолітніх і вразливих дорослих осіб.
- І як страждає один член
В останні дні було опубліковано звіт, у якому описується досвід щонайменше тисячі людей, які стали жертвами сексуального насильства, зловживання владою та зловживань сумлінням з боку священиків упродовж приблизно сімдесяти років. Хоча більшість випадків стосується минулого, проте з плином часу ми дізналися про біль багатьох жертв і бачимо, що рани ніколи не гояться і змушують нас рішуче засуджувати ці злочини, а також зосередити зусилля на викоріненні цієї культури смерті; ці рани «ніколи не зникають». Біль цих жертв – це плач, що підноситься до неба, торкається душі, і який довгий час ігнорували, приховували або замовчували. Але їхній крик був сильнішим за всі спроби змусити їх замовкнути, а ті, які це робили, навіть стверджували, що вирішують проблеми, але їхні рішення посилювали вагу проблем і робили їх співучасниками злочинів. Але Бог почув крик жертв і показав нам, на чийому Він боці. Гімн Марії не помиляється і продовжує лунати крізь історію, бо Господь пам’ятає про обітницю, яку дав нашим батькам: «Він виявив потугу рамени свого, розвіяв гордих у задумах їхніх сердець. Скинув могутніх з престолів, підняв угору смиренних; наситив благами голодних, багатих же відіслав з порожніми руками» (Лк. 1, 51-53), і ми відчуваємо сором, коли бачимо, що наш спосіб життя суперечить тому, що ми проголошуємо устами.
Ми, як церковна спільнота, із соромом і покаянням визнаємо, що не знали, де нам слід було бути, що ми не діяли вчасно, не розуміли розмірів та масштабів шкоди, завданої стільком людям. Ми легковажили маленькими й залишали їх. Я поділяю слова тодішнього кардинала Ратцінгера, який у Via Crucis, написаній для Страсної П’ятниці 2005 року, приєднався до крику болю багатьох жертв і рішуче заявив: «Скільки бруду є в Церкві, і саме серед тих, хто, будучи священниками, повинні повністю належати Богові! Скільки гордості, скільки самовпевненості! […] Зрада учнів, негідне прийняття Його Тіла і Крові – це, безумовно, найбільший біль Відкупителя, який пронизує Його серце. Нам залишається тільки волати до Нього з глибини серця: Kyrie, eleison – Господи, рятуй нас! (див. Мт. 8, 25)» (Дев’яте стояння).
- Страждають усі з ним члени
Розмір і масштаб подій вимагають глобального та спільного підходу до цього питання. Хоча в кожному процесі навернення важливо та необхідно розуміти, що сталося, але тільки цього недостатньо. Сьогодні ми, Божий Люд, покликані взяти на себе біль наших братів зі зраненими тілами й душами. Якщо в минулому бездіяльність була формою відповіді, то сьогодні ми хочемо, щоб солідарність, в її найглибшому та найвимогливішому значенні, стала нашим способом творити сучасну та майбутню історію в середовищі, де конфлікти, напруження і особливо жертви всіх видів насильства можуть знайти допомогу, яка захистить їх і визволить від їхнього болю (див. Evangelii gaudium, 228). Така солідарність, у свою чергу, вимагає від нас викривати все, що може становити загрозу для цілісності будь-якої людини. Ця солідарність вимагає боротьби з усіма видами зіпсуття, особливо духовного, «бо це вигідна й самодостатня сліпота, яка допускає все: обман, наклепи, егоїзм і багато витончених форм зосередження на собі, бо “сатана вдає з себе ангела світла” (2 Кор. 11, 14)» (Gaudete et exsultate, 165). Заклик св. Павла страждати з тими, хто страждає – це найкраща протиотрута проти будь-якого бажання повторювати слова Каїна: «Хіба я сторож брата мого?» (Бут. 4, 9).
Мені відомо про зусилля та працю в різних частинах світу для забезпечення та впровадження необхідних заходів, що забезпечують безпеку та недоторканність дітей та вразливих дорослих, а також про поширення «нульової толерантності» та способи притягнення до відповідальності всіх, хто вчиняє або приховує ці злочини. Ми запізнилися з впровадженням цих заходів і санкцій, але я впевнений, що вони допоможуть забезпечити кращу культуру захисту тепер і в майбутньому.
Разом із цими зусиллями потрібно, щоб кожний охрещений почувався відповідальним за церковну та соціальну трансформацію, якої ми так потребуємо. Така трансформація вимагає особистого та спільнотного навернення і спонукає нас дивитися в тому ж напрямку, що й Господь. Св. Йоан Павло ІІ любив повторювати: «Якщо ми справді хочемо починати нашу діяльність із споглядання Христа, то мусимо вміти розпізнавати Його в обличчях тих, з ким Він сам хотів ототожнитися» (Novo millennio ineunte, 49). Вчитися дивитися в тому ж напрямку, що й Господь, бути там, де Він хоче нас мати, – це навертатися серцем до Його присутності. У цьому нам допоможуть молитва і покаяння. Я закликаю весь святий Божий Люд до покаянної молитви та посту, згідно з заповіддю Господа[1], який пробуджує нашу совість, солідарність і працю для поширення культури захисту та «ніколи більше» щодо будь-якого виду та форм зловживання.
Неможливо уявити навернення церковної діяльності без активної участі всього Божого Люду. Більше того: щоразу, коли ми намагалися витісняти, замовчувати, ігнорувати, зводити до невеликих еліт Божий Люд, ми будували спільноти, програми, богословські напрямки, духовність і структури без коріння, без пам’яті, без обличчя, без тіла, зрештою, без життя[2]. Це чітко проявляється в аномальному способі розуміння влади в Церкві, дуже поширеному в численних спільнотах, де мали місце сексуальні зловживання, зловживання владою та сумлінням, як-от клерикалізм, постава, яка «не лише зводить нанівець особистість християн, але й має тенденцію применшувати та недооцінювати благодать Хрещення, яку Святий Дух вклав у серця наших людей»[3]. Клерикалізм, який підтримують як самі священики, так і миряни, породжує розкол у церковному тілі, що розпалює та сприяє увічненню багатьох бід, які ми сьогодні засуджуємо. Сказати «ні» всім надуживанням означає рішуче відкинути всі форми клерикалізму.
Завжди слід пам’ятати, що «в історії спасіння Господь спас народ. Повна ідентичність не може бути без приналежності до народу. І тому ніхто не спасається сам, як ізольований індивід, але Бог нас притягує, беручи до уваги складні обставини міжособових зв’язків, які формуються в людській спільноті. Бог захотів увійти в динамічне життя народу» (Gaudete et exsultate, 6). Тому єдиний спосіб, яким ми можемо відповісти на це зло, що вдарило так багато людських життів, – це сприймати його як завдання, яке стосується нас усіх як Божого Люду. Це усвідомлене відчуття, що ми є частиною одного народу та спільної історії, дасть нам можливість визнати свої гріхи та помилки минулого з покаянною відкритістю і здатністю до внутрішнього оновлення. Все, що робиться для викорінення культури насильства в наших спільнотах, без активної участі всіх членів Церкви не зможе створити динаміку, потрібну для здорової та ефективної трансформації. Покаянний вимір посту та молитви допоможе нам, як Божому Люду, стати перед Господом та нашими зраненими братами як грішники, які благають прощення та благодаті сорому й навернення, і у такий спосіб розвивати динамічну діяльність в гармонії з Євангелієм. Бо «кожного разу, коли прагнемо повернутися до джерела і припасти до первинної свіжості Євангелія, з’являються нові шляхи, креативні методи, інші форми вираження, більш вимовні символи, слова з новим значенням для сучасного світу» (Evangelii gaudium, 11).
Вкрай важливо, щоб ми, як Церква, могли визнати та з сумом і соромом засудити злочини, скоєні богопосвяченими особами, духовенством, а також усіма тими, чиєю місією було опікуватися та захищати найвразливіших. Ми просимо прощення за власні гріхи та гріхи інших. Усвідомлення гріха допоможе нам розпізнати помилки, злочини та рани, завдані в минулому, і дозволить відкритися та повніше ввійти в процес оновленого навернення.
Водночас покаяння та молитва допоможуть нам стати чутливішими до страждань інших і подолати бажання панувати та володіти, яке так часто стає коренем цього зла. Нехай піст і молитва відкривають наші очі на німий біль дітей, молоді й вразливих осіб. Нехай піст породить в нас прагнення справедливості та спонукає ходити в істині та підтримуватии всі потрібні судові розгляди. Нехай піст пробудить нас і спонукає діяти ради правди й любові з усіма людьми доброї волі й усім суспільством та боротися проти будь-якого сексуального зловживання і зловживання владою і сумлінням.
У такий спосіб ми зможемо проявити те, до чого були покликані, стати «знаком і знаряддям щонайглибшого єднання з Богом та єдності всього людського роду» (Lumen gentium, 1).
Св. Павло говорить: «І як страждає один член, страждають усі з ним члени». Завдяки молитві та покаянню ми зможемо індивідуально та спільно приєднатися до цього твердження, щоб між нами зростали дари співчуття, справедливості, запобігання злочинам та відшкодування кривд. Марія стояла під хрестом свого Сина. Вона стояла твердо біля Нього. Така постава виражає спосіб усього життя. Коли відчуваємо спустошення, спричинене цими ранами Церкви, то потрібно разом з Марією «більше уваги приділяти молитві» (див. св. Ігнатій Лойола, Духовні Вправи, 319) і намагатися зростати в любові й вірності Церкві. Марія, перша учениця, вчить нас усіх, учнів, як потрібно поводитися перед стражданнями невинних – не втікати й не бути малодушними. Споглядати Марію означає вчитися – де і яким повинен бути учень Христа.
Нехай Святий Дух дасть нам благодать навернення та внутрішнє помазання, щоби перед обличчям цих злочинів ми могли виразити наше каяття та рішучість мужньо боротися.
Ватикан, 20 серпня 2018
Франциск
[1] «А щодо цього роду бісів, то його виганяють лише молитвою і постом» (Мт. 17, 21).
[2] Див. Лист до паломницького Божого Люду в Чилі, 31 травня 2018.
[3] Лист до кардинала Марка Уелле, президента Папської комісії у справах Латинської Америки, 19 березня 2016.
