https://www.vatican.va/roman_curia/pontifical_councils/interelg/documents/rc_pc_interelg_doc_19051991_dialogue-and-proclamatio_en.html

 

DIALOGUE AND PROCLAMATION

 

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

 

ПАПСЬКА РАДА В СПРАВАХ МІЖРЕЛІГІЙНОГО ДІАЛОГУ

 

ДІАЛОГ І ПРОГОЛОШЕННЯ

 

Роздуми та орієнтири щодо міжрелігійного діалогу

та проголошення Євангелія Ісуса Христа[1]

 

 

ЗМІСТ

 

ВВЕДЕННЯ

 

І. МІЖРЕЛІГІЙНИЙ ДІАЛОГ

  1. ХРИСТИЯНСЬКЕ СТАВЛЕННЯ ДО РЕЛІГІЙНИХ ТРАДИЦІЙ
  2. МІСЦЕ МІЖРЕЛІГІЙНОГО ДІАЛОГУ В ЄВАНГЕЛІЗАЦІЙНІЙ МІСІЇ ЦЕРКВИ
  3. ФОРМИ ДІАЛОГУ
  4. ГОТОВНІСТЬ ДО МІЖРЕЛІГІЙНОГО ДІАЛОГУ ТА ЙОГО ПЛОДІВ
  5. ПЕРЕШКОДИ ДЛЯ ДІАЛОГУ

 

ІІ. ПРОГОЛОШЕННЯ ІСУСА ХРИСТА

  1. ДОРУЧЕННЯ ВОСКРЕСЛОГО ГОСПОДА
  2. РОЛЬ ЦЕРКВИ
  3. ЗМІСТ ПРОГОЛОШЕННЯ
  4. ПРИСУТНІСТЬ І СИЛА СВЯТОГО ДУХА
  5. НАГАЛЬНІСТЬ ПРОГОЛОШЕННЯ
  6. СПОСІБ ПРОГОЛОШЕННЯ
  7. ПЕРЕШКОДИ ДЛЯ ПРОГОЛОШЕННЯ
  8. ПРОГОЛОШЕННЯ В ЄВАНГЕЛІЗАЦІЙНІЙ МІСІЇ ЦЕРКВИ

 

ІІІ. МІЖРЕЛІГІЙНИЙ ДІАЛОГ І ПРОГОЛОШЕННЯ

  1. ВЗАЄМОПОВ’ЯЗАНІ, АЛЕ НЕ ВЗАЄМОЗАЛЕЖНІ
  2. ЦЕРКВА І РЕЛІГІЇ
  3. ПРОГОЛОШЕННЯ ІСУСА ХРИСТА
  4. ВІДДАНІСТЬ ОДНІЙ МІСІЇ
  5. ІСУС – НАШ ВЗІРЕЦЬ

 

ЗАКІНЧЕННЯ

 

 

ВВЕДЕННЯ

 

  1. 25 років після «Nostra Aetate»

 

Минає 25 років з часу оприлюднення «Nostra Aetate» – декларації ІІ Ватиканського Собору про ставлення Церкви до нехристиянських релігій. Цей документ наголошує на важливості міжрелігійного діалогу. Водночас він згадує, що обов’язок Церкви – постійно проголошувати Христа, Дорогу, Правду і Життя, в якому всі люди знайдуть своє сповнення (див. NA 2).

 

  1. Діалог і місія

 

Для сприяння діалогу Папа Павло VI створив у 1964 Секретаріат у справах нехристиян, нещодавно перейменований на Папську Раду в справах міжрелігійного діалогу. Після Пленарної Асамблеї 1984 Секретаріат опублікував документ під назвою «Ставлення Церкви до послідовників інших релігій: роздуми та орієнтири щодо діалогу та місії». Документ говорить, що євангелізаційна місія Церкви: «єдина, але складна та чітко виражена дійсність». У ньому вказані основні елементи цієї місії: присутність і свідчення; відданість справі соціального розвитку та визволення людини; літургійне життя, молитва та споглядання; міжрелігійний діалог; проголошення та катехизація[2]. Отож, проголошення та діалог розглядаються разом, кожне на своєму місці, як складові елементи та автентичні форми єдиної євангелізаційної місії Церкви. Вони спрямовані на проголошення рятівної правди.

 

  1. Діалог і проголошення

 

У цьому документі розглядаються ці два елементи. Спочатку подаються риси цих елементів, а потім зв’язок між ними. Спочатку розглядаємо діалог, але не тому, що він має пріоритет над проголошенням, а тому, що діалог є головним пріоритетом Папської ради в справах міжрелігійного діалогу, яка ініціювала приготування цього документа. Цей документ вперше обговорювався під час Пленарної Асамблеї Секретаріату в 1987. Зроблені тоді зауваження, а також подальші консультації, призвели до створення цього тексту, який остаточно доопрацювали і прийняли на Пленарній Асамблеї Папської Ради в справах міжрелігійного діалогу та Конгрегації у справах євангелізації народів. Ці два відомства пропонують свої роздуми Вселенській Церкві.

 

  1. Поточний стан справ

 

Причини, які роблять зв’язок між діалогом і проголошенням актуальним для вивчення:

  1. a) У сучасному світі зі швидкими комунікаціями, мобільністю народів та взаємозалежністю існує нове усвідомлення релігійного плюралізму. Релігії не просто існують чи живуть. У деяких випадках вони дають ясні свідчення оновлення. Вони продовжують надихати мільйони своїх послідовників та впливати на їхнє життя. У сучасному контексті релігійного плюралізму не можна ігнорувати важливу роль, яку відіграють релігійні традиції.
  2. b) Міжрелігійний діалог між християнами та послідовниками інших релігій, як це намітив ІІ Ватиканський Собор, лише поступово починають усвідомлювати. У деяких місцях ще вагаються розпочинати цей діалог. У різних країнах різні ситуації. Це залежить від чисельності християнської спільноти, наявності інших релігійних традицій на цій території, а також від різних культурних, соціальних та політичних факторів. Ретельне вивчення цієї теми може допомогти стимулювати діалог.
  3. c) Практика діалогу створює проблеми у головах багатьох людей. Дехто, як здається, помилково вважає, що в сучасній місії Церкви діалог повинен просто замінити проголошення. З іншого боку, деякі не бачать цінності міжрелігійного діалогу. Інші заклопотані та запитують: якщо міжрелігійний діалог став таким важливим, то чи втратило проголошення євангельського послання свою актуальність? Чи зусилля, спрямовані на залучення людей до спільноти Церкви, другорядні або навіть зайві? Тому існує потреба в доктринальному та пастирському керівництві, якому має допомогти цей документ, не претендуючи дати повну відповідь на численні та складні питання, що виникають у цьому контексті.
  4. d) Коли цей текст перебував на завершальній стадії підготовки до публікації, Його Святість Папа Йоан Павло II запропонував Церкві Енцикліку Redemptoris Missio, в якій порушив ці та багато інших питань. У цьому документі детально викладено вчення Енцикліки про діалог та його зв’язок із проголошенням (див. RM 55-57). Тому цей документ слід читати в світлі цієї Енцикліки.

 

  1. День молитви за мир в Ассізі

 

Всесвітній день молитви за мир в Ассізі, що відбувся 27 жовтня 1986 з ініціативи Папи Йоана Павла II, дає ще один стимул для роздумів. Як цього дня, так і пізніше, особливо у своєму зверненні до кардиналів та Римської Курії у грудні 1986, Святіший Отець пояснив значення святкування в Ассізі. Він наголосив на фундаментальній єдності людського роду як у походженні, так і в призначенні, і ролі Церкви як дієвому знакові цієї єдності. Він переконливо підкреслив важливість міжрелігійного діалогу і водночас підтвердив обов’язок Церкви проголошувати Ісуса Христа світові[3].

 

  1. Заохочення Йоана Павла ІІ

 

Наступного року, звертаючись до членів Пленарної Асамблеї Папської Ради в справах міжрелігійного діалогу, Папа Йоан Павло ІІ заявив: «Міжрелігійний діалог і проголошення Божого задуму спасіння в Нашому Господі Ісусі Христі – це елементи місії Церкви… Не може бути й мови про вибір одного та ігнорування чи відкидання іншого»[4]. Напрямні, дані Папою, заохочують нас далі займатися цією темою.

 

  1. Додаткові стимули для вирішення проблеми

 

Цей документ адресований усім католикам, зокрема тим, хто відіграє провідну роль у спільноті або займається виховною роботою. Він також адресований християнам інших конфесій та церковних спільнот, які займаються цими питаннями[5]. Ми надіємося, що на цей документ звернуть увагу послідовники інших релігій.

Спершу потрібно уточнити терміни, які використовуються в цьому документі.

 

  1. Євангелізація

 

Євангелізаційна місія або, простіше, євангелізація, означає місію Церкви в цілому. В Апостольській Адгортації Evangelii Nuntiandi євангелізація має різні значення. Вона означає «нести Добру Новину в усі верстви суспільства, і через її вплив перемінити людство зсередини, оновлюючи його» (EN 18). У такий спосіб через євангелізацію Церква «прагне навернути, виключно божественною силою Послання, яке вона проголошує, особисту і колективну совість людей, їхню діяльність, спосіб життя та буденні ситуації їхнього життя» (EN 18). Церква здійснює євангелізаційну місію в різний спосіб. І тому поняття євангелізації душе широке. У цьому самому документі євангелізація позначена як «ясне і недвозначне проголошення Господа Ісуса» (EN 22). Адгортація стверджує, що «це проголошення – kerygma, проповідь або катехизація – відіграє настільки важливу роль в євангелізації, що часто стає її синонімом, навіть якщо залишається лише одним із аспектів євангелізації» (EN 22). У цьому документі вираз євангелізаційна місія використовується для євангелізації в широкому значенні, тоді як більш конкретне розуміння виражається терміном проголошення.

 

  1. Діалог

 

Термін діалог можна розуміти по-різному. По-перше, на суто людському рівні це означає взаємне спілкування, що веде до спільної мети, а на глибшому рівні – до міжособистісного спілкування. По-друге, діалог можна розуміти як поставу поваги та дружби, яка пронизує або повинна пронизувати всі види діяльності, що конституюють євангелізаційну місію Церкви. Це можна назвати «духом діалогу». По-третє, в контексті релігійного плюралізму діалог означає «усі позитивні та конструктивні міжрелігійні стосунки з окремими особами та спільнотами інших віросповідань, спрямовані на взаєморозуміння та збагачення»[6], в послуху правді й повазі до свободи. Він включає як свідчення, так і вивчення відповідних релігійних доктрин. Саме в цьому значенні цей документ використовує термін «діалог» для одного з невід’ємних елементів євангелізаційної місії Церкви.

 

  1. Проголошення

 

Проголошення – це передача послання Євангелія, таїни спасіння, здійсненої Богом для всіх людей в Ісусі Христі силою Святого Духа. Це запрошення прийняти віру в Ісуса Христа й через Хрещення увійти в спільноту віруючих, які формують Церкву. Проголошення може бути урочистим і публічним, як у день П’ятидесятниці (див. Ді. 2, 5-41), або індивідуальним наверненням (див. Ді. 8, 30-38). Це природно веде до катехизації, мета якої – поглиблення віри. Проголошення – це фундамент, центр і вершина євангелізації (див. EN 27).

 

  1. Навернення

 

Ідея навернення завжди включає загальний рух до Бога: «смиренне та покаянне повернення серця до Бога в бажанні щедріше віддати Йому своє життя»[7]. В стислому значенні навернення може означати зміну віровизнання, зокрема прийняття християнської віри. У цьому документі значення навернення буде видно з контексту.

 

  1. Релігії та релігійні традиції

 

Терміни релігії чи релігійні традиції використовуються тут у загальному й аналогічному значенні. Вони охоплюють як релігії, які, разом із християнством, беруть початок від Авраама[8], так і релігійні традиції Азії, Африки тощо.

 

  1. Нові релігійні рухи

 

Міжрелігійний діалог повинен охопити всі релігії та їхніх послідовників. Однак цей документ не розглядатиме діалог з послідовниками «нових релігійних рухів» через різноманітність ситуацій, які ці рухи представляють, та необхідність розпізнавання людських та релігійних цінностей, які містить кожен з них[9].

 

І. МІЖРЕЛІГІЙНИЙ ДІАЛОГ

 

  1. ХРИСТИЯНСЬКЕ СТАВЛЕННЯ ДО РЕЛІГІЙНИХ ТРАДИЦІЙ

 

  1. Позитивна оцінка релігійних традицій

 

Справедлива оцінка інших релігійних традицій зазвичай передбачає тісний контакт з ними. Це передбачає, окрім теоретичних знань, практичний досвід міжрелігійного діалогу з послідовниками цих традицій. Також правдою є те, що правильна богословська оцінка цих традицій, принаймні в загальних рисах, є необхідною передумовою міжрелігійного діалогу. До цих традицій слід підходити з великою чуйністю, враховуючи закладені в них духовні та людські цінності. Вони заслуговують на нашу повагу, бо упродовж століть свідчили про зусилля знайти відповіді на питання, «в чому полягає оте найглибше і невимовне таїнство, яке огортає наше існування» (NA 1), та виражали релігійний досвід, і продовжують робити це й сьогодні.

 

  1. Напрямні ІІ Ватиканського Собору

 

ІІ Ватиканський Собор надав напрямні для такої позитивної оцінки. Правильне значення того, що стверджує Рада, потрібно ретельно та точно вияснити. Собор підтверджує традиційне вчення, згідно з яким спасіння в Ісусі Христі у таємничий спосіб відкрите для всіх людей доброї волі. Чітке формулювання цього основного переконання ІІ Ватиканського Собору міститься в Конституції Gaudium et Spes. Собор навчає, що Христос, новий Адам, через таїну свого втілення, смерті та воскресіння діє в кожній людині та внутрішньо її оновляє.

«Це має значення не тільки для християн, а й для всіх людей доброї волі, в серцях яких діє невидимим чином благодать. Оскільки Христос помер за всіх, і оскільки остаточна мета людини є справді одна, тобто божественна, то ми повинні вірити, що Святий Дух дає можливість усім – у спосіб, відомий лише Богові, – долучитися до цього пасхального таїнства» (GS 22).

 

  1. Ефекти божественної благодаті

 

Але Собор йде ще далі. Прийнявши бачення та термінологію деяких Отців ранньої Церкви, Nostra Aetate говорить, що у цих традиціях присутній «промінь тієї Істини, яка просвітлює всіх людей» (NA 2). Ad Gentes визнає присутність «зерен Слова» так вказує, «якими то скарбами прещедрий Бог обдарував народи землі» (AG 11). Lumen Gentium посилається на добро, яке «засіяне» не тільки «в умах і серцях», але й «в обрядових практиках та культурах різних народів» (LG 17).

 

  1. Дія Святого Духа

 

Цих кількох цитат достатньо, щоб показати, що Собор відкрито визнав наявність позитивних цінностей не лише в релігійному житті окремих вірян інших релігійних традицій, але й у самих релігійних традиціях, до яких вони належать. Наявність цих цінностей пояснюється активною присутністю Бога через Його Слово, вказуючи на універсальну дію Святого Духа. Ad Gentes стверджує: «Без сумніву, Святий Дух уже діяв у світі ще до того, як Христос був прославлений» (No. 4). Це означає, що ці елементи, як підготовка до Євангелія (див. LG 16), відігравали і досі відіграють провіденційну роль у божественній ікономії спасіння. Таке визнання спонукає Церкву ввійти в «діалог та співпрацю» (NA 2; див. GS 92-93): «Церква закликає своїх синів… показуючи приклад християнської віри й християнського життя, визнавати, зберігати і примножувати духовні та моральні блага, які є в цих релігіях, а також їхні культурні та суспільні цінності» (NA 2).

 

  1. Роль Церкви

 

Собор усвідомлює потребу місіонерської діяльності Церкви, щоб удосконалити у Христі позитивні елементи, присутні в інших релігіях. Собор дуже чітко стверджує: «Отож усе добре, що засіяне в серцях і душах людей та в обрядах і культурах різних народів, не тільки не гине, а й оздоровлюється, підноситься і вдосконалюється на славу Божу, на посоромлення демонам і на благо людини… А все, що правдиве й благодатне, що вже немовби невидима присутність Божа було серед язичницьких народів, місійна діяльність очищує від недобрих впливів і привертає до свого Творця – Христа, який перемагає царство диявола і приборкує многоликі злодіяння гріха» (AG 9).

 

  1. Історія спасительної дії Бога

 

Старий Завіт свідчить про те, що на початку сотворення Бог уклав Завіт з усіма людьми (Бут. 1, 11). Це означає, що існує тільки одна історія спасіння всього людства. Завіт з Ноєм, який «ходив з Богом» (Бут. 6, 9), – це символ божественного втручання в історію народів. Неізраїльські постаті Старого Завіту Новий Завіт вважає такими, що належать до історії спасіння. Авель, Енох і Ной пропонуються як взірці віри (див. Євр.11, 4-7). Саме ця історія спасіння знаходить своє остаточне завершення в Ісусі Христі, в якому встановлений новий і остаточний Завіт для всіх народів.

 

  1. За межами вибраного Люду

 

Релігійна свідомість Ізраїля характеризується глибоким усвідомленням свого унікального статусу Вибраного Божого Люду. Цей вибір, що супроводжується процесом формування та постійними закликами зберігати чистоту монотеїзму, конституює місію. Пророки постійно наполягають на вірності та відданості Єдиному Істинному Богу та говорять про обіцяного Месію. Але саме ці пророки, особливо в часи вигнання, подають універсальну перспективу, оскільки Боже спасіння розуміється як таке, що поширюється за межі Ізраїлю та через нього на всі народи. Ісая заповідає, що в останні дні народи прийдуть до дому Господа й скажуть: «Ходіте, вийдемо на гору Господню, в дім Бога Якова, і він покаже нам свої дороги, і будемо ходити його стежками» (Іс. 2, 3). У сапієнціяльній літературі, яка свідчить про культурний обмін між Ізраїлем та його сусідами, дія Бога у всьому всесвіті також чітко підтверджується. Вона виходить за межі Вибраного Люду і торкається як історії народів, так і життя окремих людей.

 

  1. Універсальна місія Ісуса

 

Переходячи до Нового Заповіту, ми бачимо, що Ісус заявляє, що прийшов зібрати загублених овець Ізраїля (див. Мт. 15, 24), і забороняє своїм учням упродовж якогось часу звертатися до язичників (див. Мт. 10, 5). Але Він відкритий до людей, які не належать до вибраного народу Ізраїля. Він вступає з ними в діалог і визнає добро, яке є в них. Він дивується готовності сотника повірити і говорить, що не знайшов такої віри в Ізраїлі (див. Мт. 8, 5-13). Він чудесним способом зціляє «іноземців» (див. Мр. 7, 24-30; Мт. 15, 21-28), і ці чудеса – це знаки наближення Царства. Ісус говорить самарянці, що прийде час, коли почитання Бога не буде прив’язане до жодного конкретного місця, а істинні послідовники «Отцеві кланятимуться у дусі й правді» (Йо. 4, 23). У такий спосіб Ісус відкриває новий горизонт, що виходить за межі суто локального, до універсального виміру, який має христологічний та пневматологічний характер, бо новою святинею тепер є тіло Господа Ісуса (див. Йо. 2, 21), якого Отець підніс у силі Святого Духа.

 

  1. Проголошення Божого Царства

 

Послання Ісуса, підкріплене свідченням Його життя, полягає в тому, що в Його особі Боже Царство входить у світ. На початку своєї публічної діяльності в Галілеї Він міг ствердити: «Сповнився час, і Царство Боже близько». Він також зазначив умови входження в це Царство: «Покайтеся і вірте в Євангелію» (Мр. 1, 15). Це послання не обмежується членами вибраного народу. Ісус виразно проголошує вхід язичників у Боже Царство (див. Мт. 8, 10-11; Мт. 11, 20-24; Мт. 25, 31-32.34), яке можна розуміти як історичне й водночас есхатологічне. Це Царство Отця, за прихід якого потрібно молитися (див. Мт. 6, 10), і Царство Ісуса, бо Ісус відкрито проголосив себе царем (див. Йо. 18, 33-37). Насправді в Ісусі Христі, Божому Синові, який став людиною, ми маємо повноту одкровення і спасіння, і також сповнення прагнень народів.

 

  1. Покликання всіх людей

 

Згадки в Новому Завіті про релігійне життя язичників та їхні релігійні традиції можуть здаватися суперечливими, але їх можна розглядати як взаємодоповнювальні. З одного боку, бачимо негативний вирок у Посланні до Римлян тим, хто не визнав Бога в Його творінні й піддався ідолопоклонству й розпусті (див. Рим. 1, 18-32). З іншого боку, Діяння Апостолів свідчать про позитивне і відкрите ставлення Павла до язичників, як у його промові до мешканців Лістри (див. Ді. 14, 8-18), так і в промові в Ареопазі в Афінах, в якій він вихваляв їх релігійний дух і оголосив їм того, кого вони, не знаючи, шанували як «невідомого Бога». Не слід також забувати, що сапієнціальна традиція в Новому Завіті прикладається до Ісуса Христа як Божої Мудрості, Божого Слова, що просвітлює кожну людину (див. Йо. 1, 9) і, ставши людиною, оселилося між нами (див. Йо. 1, 14).

 

  1. Отці Церкви перших століть

 

Післябіблійна традиція також містить суперечливі дані. Негативні судження про релігійний світ того часу легко почерпнути з праць Отців Церкви. Однак рання традиція демонструє надзвичайну відкритість. Багато Отців Церкви продовжують сапієнціальну традицію Нового Завіту. Зокрема, письменники ІІ ст. та першої половини ІІІ ст., такі як Юстин, Іриней та Климент Александрійський, більш-менш прямо говорять про «зерна», посіяні Божим Словом серед народів[10]. Отож можна сказати, що для них Бог вже неповним чином явив Себе до і поза християнською епохою. Цей прояв Logos є передвістям повного одкровення в Ісусі Христі, на яке він вказує.

 

  1. Богослов’я історії

 

Фактично, ці ранні Отці пропонують те, що можна назвати богослов’ям історії. Історія стає історією спасіння, оскільки через неї Бог поступово об’являє Себе та спілкується з людством. Цей процес божественного об’явлення і спілкування досягає своєї вершини у втіленні Божого Сина в Ісусі Христі. Тому Іриней розрізняє чотири «завіти», дані Богом людству: в Адамі, в Ної, в Мойсеї та в Ісусі Христі[11]. Ця сама патристична течія, значення якої не слід недооцінювати, досягла кульмінації в Августина, який у своїх пізніших працях наголошував на вселенській присутності та впливі таїни Христа ще до Його Втілення. Виконуючи свій план спасіння, Бог віддав себе всьому людству в своєму Синові. Отож, у деякому сенсі, християнство існувало вже «на початку людського роду»[12].

 

  1. Внесок Учительського Уряду Церкви

 

ІІ Ватиканський Собор звернувся саме до цього ранньохристиянського розуміння історії. Після Собору Магістеріум Церкви, особливо Папа Йоан Павло ІІ, продовжував йти в цьому напрямку. Спочатку Папа виразно визнає дію Святого Духа в житті послідовників інших релігій, як, до прикладу, у Redemptor Hominis, де він говорить, що їхня «несхитна віра» є «наслідком Духа Істини, який діє поза видимим обсягом Таїнственного Тіла» (No. 6). У Dominum et Vivificantem він робить наступний крок і підтверджує універсальну дію Святого Духа у дохристиянському світі, для якого він був призначений, і говорить про універсальну дію того самого Духа сьогодні навіть поза межами видимого тіла Церкви (див. No. 53).

 

  1. Йоан Павло ІІ і підхід до інших релігійних традицій

 

У зверненні до Римської Курії після Всесвітнього дня молитви за мир в Ассізі Папа Йоан Павло II ще раз підкреслив універсальну присутність Святого Духа, заявивши, що «кожна справжня молитва викликана Святим Духом, який таємничо присутній у серці кожної людини» – християнин він чи ні. У цьому самому зверненні Папа вийшов за межі індивідуальної перспективи й виділив основні елементи, які в сукупності можуть конституювати богословську основу для позитивного сприйняття інших релігійних традицій і практики міжрелігійного діалогу.

 

  1. Таїна єдності всього людства

 

Перше твердження походить із факту, що все людство становить одну родину з огляду на спільне походження всіх чоловіків і жінок, створених на образ Бога. Отож, всі покликані до спільного призначення, до повноти життя в Бозі. Крім того, існує лише один план спасіння для людства, центральною подією якого є Ісус Христос, який у своєму втіленні «певною мірою з’єднався з кожною людиною» (RH 13; див. GS 22.2). Насамкінець, слід згадати про активну присутність Святого Духа в релігійному житті послідовників інших релігій. З усього цього Папа висновує про «таїну єдності», яка ясно проявилося в Ассізі, «незважаючи на відмінності між релігійними сповіданнями»[13].

 

  1. Єдність спасіння

 

З цієї таїни єдності випливає, що всі чоловіки та жінки, які спасаються, хоча й по-різному, беруть участь в одній і тій самій таїні спасіння в Ісусі Христі через Його Духа. Християни знають це завдяки своїй вірі, тоді як інші не усвідомлюють, що Ісус Христос є джерелом їхнього спасіння. Таїна спасіння досягає їх відомим Богові способом через невидиму дію Духа Христа. Конкретно, саме щирим практикуванням того, що є добрим у їхніх власних релігіях, та йдучи за веліннями свого сумління, послідовники інших релігій можуть позитивно відповідати на Боже запрошення та отримати спасіння в Ісусі Христі, навіть якщо вони не визнають Його своїм Спасителем або взагалі не знають (див. AG 3,9,11).

 

  1. Потреба розпізнавання

 

Плоди Божого Духа в особистому житті індивідів, християн чи нехристиян, легко розпізнати (див. Гал. 5, 22-23). Набагато складніше виявити в інших релігійних традиціях елементи благодаті, здатні підтримувати позитивну відповідь їхніх членів на Боже запрошення. Потрібно розпізнати критерії для такого виявлення. Щирі особистості, позначені Божим Духом, безумовно, залишили свій відбиток на формуванні та розвитку своїх релігійних традицій. Однак з цього не випливає, що все в них добре.

 

  1. Цінності та протиріччя

 

Сказати, що інші релігії містять елементи благодаті, не означає, що все в них є плодом благодаті, бо гріх діє у світі, і тому релігійні традиції, незважаючи на їхні позитивні цінності, відображають обмеженість людського духу, який іноді схильний вибирати зло. Відкрите та позитивне ставлення до інших релігій не може ігнорувати протиріч, які можуть існувати між ними та християнським об’явленням. Де це необхідно, слід визнати, що існує несумісність між деякими фундаментальними елементами християнської релігії та деякими аспектами інших релігій.

 

  1. Діалог і очищення

 

Це означає, що, вступаючи з відкритим розумом у діалог з послідовниками інших релігійних традицій, християни можуть також бути змушені в спокійній атмосфері ставити під сумнів зміст їхньої віри. Але християни також повинні бути готовими до того, що їхню віру піддаватимуть сумнівам. Незважаючи на повноту Божого об’явлення в Ісусі Христі, спосіб, у який християни іноді розуміють свою релігію і практикують її, потрібно очищати.

 

  1. МІСЦЕ МІЖРЕЛІГІЙНОГО ДІАЛОГУ В ЄВАНГЕЛІЗАЦІЙНІЙ МІСІЇ ЦЕРКВИ

 

  1. Церква, вселенське Таїнство спасіння

 

Бог хотів мати Церкву, яку встановив Христос, щоби, коли прийде повнота часу, вона була знаком та інструментом божественного плану спасіння (див. LG 1), в центрі якого стоїть таїна Христа. Церква – «вселенське Таїнство спасіння» (LG 48), і вона «необхідна для спасіння» (LG 14). Сам Господь Ісус започаткував її місію, «проповідуючи Добру Новину, тобто що прийшло Царство Боже» (LG 5).

 

  1. Зародок і початок Царства

 

Зв’язок між Церквою і Царством таємничий і складний. ІІ Ватиканський Собор навчає: «Передусім Царство являється у самій особі Христа». Але Церква, яка отримала від Господа місію проголошувати Царство, «вже є зародком і початком цього Царства на землі». Водночас, «поступово зростаючи, вона прагне до повноти цього Царства» (LG 5). Отож, «Царство невіддільне від Церкви, бо обидва вони невіддільні від особи й діяльності самого Ісуса… Тому неможливо відокремити Церкву від Царства, ніби Церква належить виключно до недосконалої дійсності історії, тоді як Царство було би досконалим есхатологічним здійсненням божественного плану спасіння»[14].

 

  1. Релігійні традиції і Церква

 

До Церкви як Таїнства, в якому Боже Царство присутнє «у таємниці», прив’язані або спрямовані (ordinantur) (див. LG 16) члени інших релігійних традицій, які, якщо відповідають на Боже покликання, яке прийняла їхня совість, будуть спасенні в Ісусі Христі і таким чином вже певним чином беруть участь у реальності Царства. Місія Церкви – будувати «царство Господа нашого і Христа його» (Одк. 11, 15), на служіння якому вона поставлена. Роль Церкви – визнати і знайти зародок цього Царства поза межами Церкви, до прикладу, у серцях послідовників інших релігій, які живуть євангельськими цінностями та відкриті для дії Духа. Однак слід пам’ятати, що це справді зародок, який потребує розвиватися через зв’язок з Христовим Царством, вже присутнім у Церкві, але яке повністю реалізується лише в майбутньому світі.

 

  1. Паломницька Церква

 

На землі Церква завжди в паломництві. Хоча вона свята за божественним установленням, її члени не досконалі. Вони мають людські обмеження. Внаслідок чого прозорість Церкви як Таїнства розмивається. Саме тому Церква, «як земна й людська установа», а не тільки її члени, постійно потребує оновлення й реформування (див. UR 6).

 

  1. До повноти божественної істини

 

Щодо божественного Об’явлення Собор навчав, що «найглибша правда про Бога і про спасіння людини завдяки цьому Об’явленню прояснюється для нас у Христі, який є водночас і посередником, і повнотою усього Об’явлення» (DV 2). Вірні наказу, отриманому від самого Христа, апостоли передали це Об’явлення. А «Передання, що походить від апостолів, розвивається в Церкві з допомогою Святого Духа, бо зростає сприйняття переданих речей і слів» (DV 8). Це відбувається через вивчення, духовний досвід і навчання єпископів, які отримали певний дар істини. «Таким чином Церква через століття постійно прямує до повноти Божої правди, аж до остаточного сповнення в ній Божих слів» (DV 8). Це жодним чином не суперечить божественному встановленню Церкви, ані повноті Божого Об’явлення в Ісусі Христі, яке їй було довірено.

 

  1. Діалог спасіння

 

На цьому тлі легше зрозуміти, чому і в якому сенсі міжрелігійний діалог є невід’ємним елементом євангелізаційної місії Церкви. Фундамент входження Церкви в діалог не тільки антропологічний, але передусім богословський. Бог у багатовіковому діалозі пропонував і продовжує пропонувати людству спасіння. Вірність божественній ініціативі вимагає від Церкви вступити в діалог спасіння з усіма чоловіками й жінками.

 

  1. Методи присутності, пошани і любові до всіх

 

Папа Павло VI навчав це виразно у своїй першій Енцикліці Ecclesiam Suam. Папа Йоан Павло II також закликав Церкву до міжрелігійного діалогу і надав йому такий самий фундамент. Звертаючись у 1984 році до Пленарної Асамблеї Папської Ради з питань міжрелігійного діалогу, Папа заявив: «(Міжрелігійний) діалог є фундаментальним для Церкви, яка покликана співпрацювати в Божому плані своїми методами присутності, поваги та любові до всіх людей». Він звернув увагу на уривок із Ad Gentes: «Христові учні, тісно пов’язані з людьми у своєму житті й діяльності, сподіваються принести їм правдиве свідчення про Христа і попрацювати задля їхнього спасіння навіть там, де не можуть повною мірою проповідувати Христа» (AG 12). Вводячи цей уривок, Понтифік сказав: «Діалог займає своє місце в спасительній місії Церкви; саме тому він є діалогом спасіння»[15].

 

  1. Співпраця зі Святим Духом

 

У діалозі спасіння християни й послідовники інших релігій покликані співпрацювати з Духом Воскреслого Господа, який всюдисущий і активний. Мета міжрелігійного діалогу – не тільки взаєморозуміння і дружні стосунки. Він сягає набагато глибшого рівня, рівня духу, де обмін та спільне використання полягають у взаємному свідченні про власну віру та спільному вивченні відповідних релігійних доктрин. Діалог запрошує християни та послідовників інших релігій поглиблювати вірність своїй релігії, з дедалі більшою щирістю відповідати на поклик Бога і Його дар самозречення, натхнений благодаттю, який, як вчить нас наша віра, завжди проходить через посередництво Ісуса Христа і дію Його Духа.

 

  1. Навернення до Бога

 

З огляду на цю мету – глибше навернення до Бога – міжрелігійний діалог має власну цінність. У цьому процесі навернення «може бути прийняте рішення залишити попередню духовну чи релігійну ситуацію, щоб спрямувати себе до іншої»[16]. Щирий діалог зумовлює, з одного боку, взаємне прийняття відмінностей або навіть суперечностей, а з іншого боку, повагу до вільного рішення осіб, прийнятого відповідно до веління їхньої совісті (див. DH 2). Однак потрібно завжди пам’ятати вчення Собору: «Всі люди зобов’язані шукати правду, передовсім у тому, що стосується до Бога і його Церкви, а пізнавши її – прийняти і зберігати» (DH 1).

 

  1. ФОРМИ ДІАЛОГУ

 

  1. Форми діалогу

 

Існують різні форми міжрелігійного діалогу. Корисно згадати ті, що зазначені в документі Папської ради в справах міжрелігійного діалогу 1984 року[17]. Там говориться про чотири форми без будь-якого порядку пріоритетності:

  1. a) Діалог життя, коли люди прагнуть жити відкрито та доброзичливо, ділитися своїми радощами та печалями, проблемами та турботами.
  2. b) Діалог дії, коли християни та інші люди співпрацюють заради цілісного розвитку та визволення ближнього.
  3. c) Діалог богословського обміну, коли фахівці поглиблюють розуміння своїх релігійних спадщин та оцінюють духовні цінності інших релігій.
  4. d) Діалог релігійного досвіду, коли люди, вкорінені у власні релігійні традиції, діляться своїми духовними багатствами, до прикладу, щодо молитви та споглядання, віри та шляхів пошуку Бога чи Абсолюту.

 

  1. Взаємозалежність різних форм діалогу

 

Не слід втрачати з виду цю різноманітність форм діалогу. Якби діалог зводився лише до богословського обміну, то його легко можна було б вважати своєрідною привілейованою сферою в місії Церкви, зарезервованою для фахівців. Навпаки, під керівництвом Папи та їхніх єпископів, усі локальні Церкви та всі члени цих Церков покликані до діалогу, хоча й не всі в однаковій мірі. Крім того, можна побачити, що різні форми діалогу взаємопов’язані. Контакти у повсякденному житті та спільна діяльність зазвичай відкривають шляхи для співпраці у просуванні людських та духовних цінностей; вони також можуть започаткувати діалог релігійного досвіду у відповідь на великі питання, які життєві обставини неминуче викликають (див. NA 2). Обмін релігійним досвідом може викликати богословські дискусії. Це, в свою чергу, може прояснювати досвід і заохочувати до тісніших контактів.

 

  1. Діалог і визволення людини

 

Потрібно наголосити на важливості діалогу для цілісного розвитку, соціальної справедливості та визволення людини. Локальні Церкви, як свідки Христа, покликані безкорисливо та неупереджено цим займатися. Потрібно відстоювати права людини, проголошувати вимоги справедливості та засуджувати несправедливість не лише тоді, коли жертвами стають члени своїх спільнот, а й незалежно від релігійної приналежності жертв. Також потрібно об’єднувати зусилля для вирішення великих проблем, що стоять перед суспільством і світом, і для виховання в царині справедливості і миру.

 

  1. Діалог і культура

 

Іншим контекстом, в якому міжрелігійний діалог сьогодні здається нагальною справою, є культура. Культура ширша за релігію. Згідно з однією концепцією, релігія може вважатися трансцендентним виміром культури і, певним чином, її душею. Релігії, безумовно, сприяли розвитку культури та побудові більш гуманного суспільства. Однак релігійні практики іноді відпихали від себе культуру. Сьогодні автономна світська культура може відігравати вирішальну роль у подоланні негативних елементів в окремих релігіях. Це складне питання, оскільки кілька релігій можуть співіснувати в одній культурі, тоді як одна й та сама релігія може існувати у різних культурах. Релігійні відмінності можуть призвести до появи різних культур в одному регіоні.

 

  1. Напруження і конфлікти

 

Християнське послання підтримує багато цінностей, які містяться в багатому спадку культур і мудро втілюються, але воно також може ставити під сумнів загальноприйняті культурні цінності. Уважний діалог передбачає визнання та прийняття культурних цінностей, які поважають гідність людини та її трансцендентне призначення. Однак може статися, що деякі аспекти традиційних християнських культур піддаються сумнівам з боку місцевих культур інших релігій (див. EN 20). У цих складних взаємовідносинах між культурою та релігією міжрелігійний діалог на рівні культури набуває значного значення. Він повинен усувати напруження і конфлікти, а також потенційні конфронтації через краще розуміння різних релігійних культур будь-якого регіону. Це може сприяти очищенню культур від дегуманізуючих елементів і, в такий спосіб, стати рушієм трансформації. Це також може допомогти підтримувати певні традиційні культурні цінності, яким загрожує сучасна культура та нівелювання, яке може призвести нерозбірлива глобалізація.

 

  1. ГОТОВНІСТЬ ДО МІЖРЕЛІГІЙНОГО ДІАЛОГУ ТА ЙОГО ПЛОДІВ

 

  1. Збалансований підхід

 

Діалог вимагає як від християн, так і від послідовників інших релігій збалансованого підходу. Вони не повинні бути ні наївними, ні надмірно критичними, а відкритими та сприйнятливими. Безкорисливість і неупередженість, прийняття відмінностей і можливих суперечностей вже згадувалися раніше. Бажання працювати разом заради правди і готовність змінюватися під впливом зустрічей – це інші потрібні якості.

 

  1. Релігійні переконання

 

Це не означає, що партнери діалогу повинні відкласти на бік свої релігійні переконання. Навпаки: щирість міжрелігійного діалогу вимагає, щоб кожен вступав у нього з цілісністю власної віри. Водночас християни, залишаючись твердими в вірі, що Ісус Христос – єдиний посередник між Богом і людиною (див. 1 Тим. 2, 4-6), і що їм було дане повне об’явлення, повинні пам’ятати, що Бог також у якийсь спосіб об’явив себе послідовникам інших релігій. Отже, вони відкриті до переконань і цінностей інших людей.

 

  1. Відкритість до істини

 

Більше того, повнота істини, отриманої в Ісусі Христі, не дає окремим християнам гарантії, що вони повністю її зрозуміли. Зрештою, істина – це не річ, якою ми володіємо, а Особа, якій ми повинні дозволити володіти собою. Це безконечний процес. Зберігаючи свою ідентичність недоторканою, християни повинні вчитися та отримувати від послідовників інших релігій позитивні цінності їхніх традицій. Діалог може спонукати відмовитися від укорінених упереджень, переглянути свої ідеї, а іноді навіть очистити своє розуміння віри.

 

  1. Нові виміри віри

 

Якщо християни розвиватимуть таку відкритість і будуть готовими до випробувань, то зможуть зібрати плоди діалогу. Вони з захопленням відкриють для себе все, що Бог через Ісуса Христа в Його Дусі здійснив і продовжує здійснювати у світі та в усьому людстві. Справжній діалог не послабить їхню віру, а поглибить її. Вони щораз краще усвідомлюватимуть свою християнську ідентичність і чіткіше сприйматимуть особливі елементи християнського послання. Їхня віра вийде на нові горизонти, коли вони відкриють для себе активну присутність таїни Ісуса Христа за межами видимої Церкви та християнської спільноти.

 

  1. ПЕРЕШКОДИ ДЛЯ ДІАЛОГУ

 

  1. Перешкоди чи діалог

 

Вже на суто людському рівні практикувати діалог нелегко. Міжрелігійний діалог практикувати ще важче. Важливо знати можливі перешкоди. Деякі з них однаково стосуються послідовників усіх релігій і перешкоджають успішному діалогу. Інші можуть більш конкретно впливати на деякі релігії та перешкоджати ініціативам діалогу. Тут ми згадаємо найважливіші перешкоди.

 

  1. Людський фактор

 

  1. a) Недостатнє вкорінення у власну віру.
  2. b) Недостатнє знання та розуміння віри і практик інших релігій, що призводить до недооцінки їхнього значення, а іноді навіть до неправильного розуміння.
  3. c) Соціально-політичні чинники або деякі тягарі минулого.
  4. d) Неправильне розуміння значення таких термінів як навернення, хрещення, діалог тощо.
  5. e) Самодостатність, замкнутість, що призводить до захисної або агресивної позиції.
  6. f) Нерозуміння цінності міжрелігійного діалогу, який деякі можуть розглядати як завдання, що належить до компетенції фахівців, а інші – як ознаку слабкості або навіть зради віри.
  7. g) Підозра щодо мотивів іншого в діалозі.
  8. h) Полемічний дух при висловлюванні релігійних переконань.
  9. i) Нетерпимість, яка часто посилюється політичними, економічними, расовими та етнічними факторами, відсутність взаємності в діалозі, що може призвести до розчарування.
  10. j) Деякі особливості сучасної релігійної ситуації, до прикладу, зростання матеріалізму, релігійна байдужість та розмноження релігійних сект, що створює плутанину та породжує нові проблеми.

 

  1. Ініціатива Бога

 

Багато з цих перешкод виникають через нерозуміння справжньої природи та мети міжрелігійного діалогу. Тому все це потрібно постійно пояснювати, що вимагає великої терпеливості. Слід пам’ятати, що обов’язок Церкви вести діалог не залежить від успіху в досягненні взаєморозуміння та взаємозбагачення, а радше випливає з ініціативи Бога вступити в діалог з людством і з прикладу Ісуса Христа, чиє життя, смерть і воскресіння дали цьому діалогу його найвищий вираз.

 

  1. Поширення євангельських цінностей

 

Більше того, перешкоди не повинні спонукати нас недооцінювати можливості діалогу або ігнорувати вже досягнуті результати. Зростає взаєморозуміння та активна співпраця. Діалог мав позитивний вплив на саму Церкву. Інші релігії також завдяки діалогу пройшли процес оновлення та стали більш відкритими. Міжрелігійний діалог дав Церкві можливість ділитися євангельськими цінностями з іншими. Тож, попри труднощі, вірність Церкви діалогу залишається твердою та непохитною.

 

ІІ. ПРОГОЛОШЕННЯ ІСУСА ХРИСТА

 

  1. ДОРУЧЕННЯ ВОСКРЕСЛОГО ГОСПОДА

 

  1. Посланці Євангелія

 

Господь доручив своїм учням проголошувати Євангеліє. Про це говорять усі Євангелія і Діяння Апостолів. Однак у різних текстах є певні нюанси. В Євангелію від Матея Ісус говорить своїм учням: «Дана мені всяка влада на небі й на землі. Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 18-20).

В Євангелію від Марка це доручення подано більш стисло: «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню. Хто увірує й охриститься, той буде спасенний; а хто не увірує, той буде осуджений» (Мр. 16, 15-16).

В Євангелію від Луки це доручення виражене посередньо: «Так написано, що треба було, щоб Христос страждав і третього дня воскрес із мертвих, і щоб у його ім’я проповідувалось покаяння на відпущення гріхів усім народам, почавши від Єрусалиму. Ви – свідки того (всього)» (Лк. 24, 46-48).

У Діяннях Апостолів підкреслюється масштаб цього свідчення: «Та ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі» (Ді. 1, 8).

В Євангелію від Йоана місія виражена по-іншому: «Як послав єси мене у світ, так послав і я їх у світ» (Йо. 17, 18); «Як мене послав Отець, так я посилаю вас» (Йо. 20, 21).

Проголошення Доброї Новини всім, свідчення, прийняття учнів, хрещення, навчання – всі ці аспекти належать до євангелізаційної місії Церкви, проте їх потрібно розглядати у світлі місії, яку виконав сам Ісус, місії, яку Він отримав від Отця.

 

  1. Присутність Царства

 

Ісус проголошував Євангеліє від Бога, кажучи: «Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангелію» (Мр. 1, 15). Цей текст підсумовує служіння Ісуса. Ісус проголошує Добру Новину Царства не лише словом, але й діями, налаштуванням та рішеннями, навіть усім своїм життям і, зрештою, своєю смертю та воскресінням. Притчі, чудеса, екзорцизми – усе це пов’язано з Божим Царством, яке Він проголошує. Більше того, це Царство – це не просто щось, що проповідується без зв’язку з його Особою. Ісус чітко дає зрозуміти, що саме через Нього і в Ньому Царство Боже входить у світ (див. Лк. 17, 20-22), і що в Ньому Царство вже прийшло до нас, хоча воно ще потребує зростати до своєї повноти[18].

 

  1. Свідчення життям

 

Його навчання підтверджується Його життям: «То, мені не віривши, ділам бодай вірте» (Йо. 10, 38). Вчинки Ісуса підкріплюються усвідомленням Його єдності з Отцем: «Істинно, істинно говорю вам: Не може Син нічого робити від себе самого, коли не бачить, що й Отець те саме робить» (Йо. 5, 19). На суді Пілата Ісус говорить, що прийшов у світ, «щоб свідчити істину» (Йо. 18, 37). Отець також свідчить про Нього як словами, промовленими з неба, так і могутніми ділами, знаменнями, які Ісус здатний чинити. Саме Дух «запечатує» свідчення Ісуса, підтверджуючи його істинність (див. Йо. 3, 32-35).

 

  1. РОЛЬ ЦЕРКВИ

 

  1. Діяльність Церкви в справі проголошення

 

В світлі сказаного слід розуміти доручення, дане Воскреслим Господом Апостольській Церкві. Місія Церкви – проголошувати Боже Царство, встановлене на землі в Ісусі Христі через Його життя, смерть і воскресіння, як вирішальну й універсальну пропозицію Бога в задумі спасіння. З огляду на це «немає справжньої євангелізації, якщо не проголошується ім’я, вчення, життя, обітниці, Царство, таїна Ісуса з Назарета, Сина Божого» (EN 22). Між Царством, яке проголошував Ісус, і таїною Христа, яке проголошує Церква, існує тяглість.

 

  1. На служінні Царству

 

Продовжуючи місію Ісуса, Церква є «зерном і початком» Царства (див. LG 5). Вона служить Царству і «свідчить» про нього. Це включає свідчення про віру в Христа, Спасителя, оскільки це є серцевиною віри і життя самої Церкви. В історії Церкви всі апостоли були «свідками» життя, смерті і воскресіння Христа (див. Ді. 2, 32; 3, 15; 10, 39; 13, 31; 23, 11). Свідчення дається словами і вчинками, які не можуть суперечити одне одному. Діло підтверджує слово, але без слова діло може бути неправильно витлумачене. Свідчення апостолів словами й ділами підпорядковані Святому Духові, якого Отець послав для виконання цього завдання (див. Йо. 15, 26; 1 Йо. 5, 7-10; Ді. 5, 32).

 

  1. ЗМІСТ ПРОГОЛОШЕННЯ

 

  1. Петро проголошує Воскреслого Христа

 

У день П’ятидесятниці, сповнення обітниці Христа, Святий Дух зійшов на апостолів. Тоді «перебували в Єрусалимі між юдеями побожні люди з усіх народів, що під небом» (Ді. 2, 5). Список присутніх, наведений у книзі Діянь Апостолів, підкреслює універсальне значення цієї першої церковної події. Від імені Одинадцяти Петро звернувся до зібрання, проголошуючи Ісуса, якого Бог прославив чудесами та знаменнями, якого люди розіп’яли, але Бог воскресив. Він завершує: «Нехай, отже, ввесь дім Ізраїля напевно знає, що Бог зробив Господом і Христом оцього Ісуса, якого ви розіп’яли» (Ді. 2, 36). Потім він закликав слухачів покаятися, стати учнями Ісуса, охреститися у Його ім’я для прощення гріхів і таким чином отримати дар Святого Духа. Пізніше він свідчить перед синедріоном про воскреслого Христа й виразно заявляє: «І нема ні в кому іншому спасіння, бо й імени немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спастися» (Ді. 4, 11-12). Універсальний характер християнського послання про спасіння знову підкреслюється в розповіді про навернення Корнилія. Коли Петро свідчив про життя та діяльність Ісуса від початку Його служіння в Галілеї аж до воскресіння, «Святий Дух зійшов на всіх, хто слухав промову», і ті, які були з Петром, дивувалися, «що дар Святого Духа вилився і на поган» (Ді. 10, 44-45).

 

  1. Павло проголошує таїну, яку приховували століттями

 

Отже, після П’ятидесятниці апостоли постають як свідки воскресіння Христа (див. Ді. 1, 22; 4, 33; 5, 32-33), або, лаконічно, просто як свідки Христа (див. Ді. 3, 15; 13, 31). Ніде це не проявляється так яскраво, як у Павла, який «покликаний апостол, вибраний для Євангелії Божої» (Рим. 1, 1), і отримав від Ісуса Христа «апостольство на послух віри між усіма народами на прославу його імени» (Рим. 1, 5). Павло проповідує Євангеліє «яке Бог наперед був обіцяв через своїх пророків у Святих Писаннях» (Рим. 1, 2), «благовістуючи його Сина» (Рим. 1, 9). Він проповідує Христа розіп’ятого: «ганьбу для юдеїв, і глупоту для поган» (1 Кор. 1, 23; див. 2, 2), «іншої бо основи ніхто не може покласти, крім покладеної, якою є Ісус Христос» (1 Кор. 3, 11). Все послання Павла, так би мовити, підсумоване в його урочистій декларації до Ефесян: «Мені, найпослідущому з усіх святих була дана ця благодать: звістувати поганам незбагненне багатство Христа і навчити всіх про спасенний задум тієї тайни, що від віків захована була в Бозі, який створив усе». Цю багатогранну Божу мудрість Він тепер об’явив через Церкву «згідно з відвічним рішенням, що його Бог ухвалив у Христі Ісусі, Господі нашім» (Еф. 3, 8-11). Це саме послання ми знаходимо в пастирських листах. Бог хотів, «щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди. Один бо Бог, один також і посередник між Богом та людьми – чоловік Христос Ісус, що дав себе самого як викуп за всіх» (1 Тим. 2, 4-6). Ця «тайна побожности», яка « велика», знаходить своє вираження у літургійному фрагменті: «Христос явився у тілі, засвідчений у Дусі, показався ангелам, проповідуваний поганам, увіруваний у світі, вознісся у славі» (1 Тим. 3, 16).

 

  1. Йоан свідчив про Слово Життя

 

Звертаючись до апостола Йоана, ми бачимо, що він постає передусім як свідок, який бачив Ісуса та відкрив Його таїну (див. Йо. 13, 23-25; 21, 24). «Що ми бачили й чули, звістуємо й вам, щоб і ви мали спільність із нами» (1 Йо. 1, 3). Втілення займає центральне місце в посланні Йоана: «І Слово стало тілом, і оселилося між нами, і ми славу його бачили – славу Єдинородного від Отця, благодаттю та істиною сповненого» (Йо. 1, 14). Отже, Отця можна побачити через Ісуса (див. Йо. 14, 9). Він – дорога до Отця (див. Йо. 14, 6). Піднятий на хресті, Він усіх людей притягує до себе (див. Йо. 12, 32). Він справді «світу Спаситель» (Йо. 4, 42).

 

  1. Сила Слова, яке проголошує Церква

 

Павло пише до Тимотея: «Проповідуй слово» (2 Тим. 4, 2). Зміст цього слова виражається по-різному: Царство (див. Ді. 20, 25), Євангеліє Царства (див. Мт. 24, 14), Євангеліє Бога (див. Мр. 1, 14; 1 Тим. 2, 9). Але ці різні формулювання означають те саме: проповідувати Ісуса (див. Ді. 9, 20; 19, 13), проповідувати Христа (див. Ді. 8, 5). Як Ісус говорив Божі слова (див. Йо. 3, 34), так і апостоли проповідують Боже слово, бо Ісус, якого вони проповідують, є Словом.

Тому християнське послання потужне, його слід приймати таким, яким воно є насправді: «не як слово людське, а як воно є справді – як Боже слово» (1 Сол. 2, 13). Прийняте з вірою, слово буде «живе й діяльне», і «гостріше від усякого двосічного меча» (Євр. 4, 12). Це слово очищатиме (див. Йо. 15, 3), воно стане джерелом правди, яка визволяє (див. Йо. 8, 31-32). Слово ввійде в нас: «Коли хтось мене любить, то й слово моє берегтиме і злюбить його мій Отець, і прийдемо ми до нього, і в ньому закладемо житло» (Йо. 14, 23). Саме таке Боже слово християни повинні проголошувати.

 

  1. ПРИСУТНІСТЬ І СИЛА СВЯТОГО ДУХА

 

  1. Присутність Святого Духа

 

Проголошуючи це слово, Церква знає, що може покладатися на Святого Духа, який спонукає її до проголошення та веде слухачів до послуху віри. «Саме Він, сьогодні, як і на початку Церкви, діє в кожному євангелізаторі, який дозволяє Йому заволодіти собою та вести себе, підказує йому слова, які він сам не зміг би знайти, і водночас відкриває душу слухача для прийняття Доброї Новини та проголошеного Царства» (EN 75).

 

  1. Сила Святого Духа

 

Сила Святого Духа підтверджується фактом, що найпотужніше учень свідчить саме тоді, коли він найбільш безпорадний, нездатний ні на слово, ні на діло, але все ж залишається вірним. Павло говорить: «Отож, я краще буду радо хвалитися своїми немочами, щоб у мені Христова сила перебувала. Тому я милуюся в немочах, у погорді, у нестатках, переслідуваннях та скорботах Христа ради; бо коли я немічний, тоді я міцний» (2 Кор. 12, 9-10). Свідчення, завдяки якому Святий Дух веде людей до пізнання Ісуса як Господа – це не людське досягнення, а праця Бога.

 

  1. НАГАЛЬНІСТЬ ПРОГОЛОШЕННЯ

 

  1. Обов’язок проголошення

 

Папа Павло VI говорить в Адгортації Evangelii Nuntiandi: «Представлення євангельського послання для Церкви – не другорядна справа, а обов’язок, доручений Господом Ісусом, щоби люди могли увірувати й спастися. Так, це послання необхідне. Воно унікальне. Воно незамінне. Воно не терпить ні байдужості, ні синкретизму, ні компромісів. Спасіння людей під загрозою» (EN 5). Павло наголошує на нагальності цього: «Як же призиватимуть того, в кого не увірували? Як увірують у того, що його не чули? А як почують без проповідника?… віра із слухання, а слухання через слово Христове» (Рим. 10, 14…).

«Цей закон, колись встановлений апостолом Павлом, досі в силі… і через слухання Слова людина йде до віри» (EN 42). Слід також пам’ятати й ці слова Павла: «Бо коли я проповідую Євангелію, нема мені від того слави, бо це мій обов’язок; і горе мені, коли б я не проповідував Євангелії» (1 Кор. 9, 16).

 

  1. Проголошувати спасіння в Ісусі Христі

 

Проголошення – це відповідь на людське устремління до спасіння. «Всюди, де Бог відчиняє двері проповідування, щоб звістувати таїнство Христа, слід усім людям сміливо й невпинно звіщати живого Бога і Того, кого Він послав задля спасіння всіх, – Ісуса Христа, щоб нехристияни, яким Святий Дух відкриває серця, увірувавши в Господа, вільно навернулися до Нього і щиро приєднались до того, Хто, будучи “дорогою, істиною й життям” (Йо. 14:6), здійснює їхні духовні сподівання, а то й безконечно перевищує їх» (AG 13).

 

  1. СПОСІБ ПРОГОЛОШЕННЯ

 

  1. Провід Святого Духа

 

Проголошуючи послання Бога в Ісусі Христі, Церква-євангелізаторка повинна завжди пам’ятати, що вона євангелізує не в повній порожнечі. Бо Святий Дух, Дух Христа, присутній і активний серед слухачів Доброї Новини ще до того, як починається місіонерська діяльність Церкви (див. RH 12; DV 53). У багатьох випадках вони вже могли посередньо відповісти на Божу пропозицію спасіння в Ісусі Христі, ознакою чого є щира практика власних релігійних традицій, оскільки вони містять справжні релігійні цінності. Можливо, їх уже торкнув Святий Дух і якимось чином несвідомо приєднав до пасхальної таїни Ісуса Христа (див. GS 22).

 

  1. Вчитися проголошувати

 

Пам’ятаючи про те, що Бог вже здійснив у тих, до кого звертався, Церква прагне знайти правильний спосіб проголошення Доброї Новини. Вона наслідує божественну педагогіку. Це означає вчитися у самого Ісуса і спостерігати за часом і порами року, як підказує Святий Дух. Ісус лише поступово відкривав своїм слухачам значення Царства, Божого задуму спасіння, що здійснився в таїні Його особи. Лише поступово, з безмежною обережністю, Він відкривав їм значення свого послання, свою ідентичність Божого Сина, глупоту Хреста. Навіть його найближчі учні, як свідчать Євангелія, осягнули повноту віри в свого Вчителя лише завдяки пасхальному досвіду та дару Духа. Той, хто бажає стати учнем Ісуса сьогодні, повинен пройти цей самий процес відкриття і відданості. Відповідно, проголошення Церкви повинна бути як прогресивним, так і терпеливим, йти в ногу з тими, хто проголошує, поважати їхню свободу і навіть їхню «повільність у вірі» (EN 79).

 

  1. Якості, потрібні для проголошення Євангелія

 

Проголошення Євангелія вимагає таких якостей:

  1. a) віра в силу Святого Духа і послух наказу, отриманому від Господа (див. 1 Тим. 2, 2; 2 Кор. 3, 12; 7, 4; Фил. 1, 20; Еф. 3, 12; 6, 19-20; Ді. 4, 13,29,31; 9, 27,28 тощо).
  2. b) Вірність у передачі навчання Христа, яке зберігається в Церкві як хранительці Доброї Новини, яку слід проголошувати (див. EN 15). «Вірність посланню, якому ми служимо… є центральною віссю євангелізації» (EN 4). «Євангелізація ніколи не є індивідуальним та ізольованим актом для когось, а глибоко церковним» (EN 60).
  3. c) Смиренне усвідомлення, що повнота об’явлення в Ісусі Христі була отримана безкоштовно (Еф. 3, 2), і що провісники Євангелія не завжди повністю відповідають його вимогам.
  4. d) Повага до присутності та дії Божого Духа в серцях слухачів послання, у визнанні того, що Дух є «головним чинником євангелізації» (EN 75).
  5. e) Діалогічність проголошення, щоби слухач Слова не був пасивним реципієнтом. Відбувається прогрес від «зерна Слова», яке вже присутнє в слухачеві, до повної таїни спасіння в Ісусі Христі. Церква повинна визнавати процес очищення та просвітлення, в якому Божий Дух відкриває розум і серце слухача для послуху віри.
  6. f) Інкультурація, втілення в культуру та духовну традицію тих, до кого звертаються, так щоби вони не лише розуміли послання, але й сприймали його як відповідь на свої найглибші прагнення, як справжню Добру Новину, якої вони так прагнули (див. EN 20, 62).

 

  1. У тісній єдності з Христом

 

Щоб зберегти ці якості, Церква повинна не лише пам’ятати про життєві обставини та релігійний досвід тих, до кого звертається. Церква також повинна жити в постійному діалозі зі своїм Господом і Учителем через молитву та покаяння, медитацію та літургійне життя, і перш за все через целебрування Євхаристії. Тільки тоді як проголошення, так і передача євангельського послання стануть повноцінно живими.

 

  1. ПЕРЕШКОДИ ДЛЯ ПРОГОЛОШЕННЯ

 

  1. Перешкоди в проголошенні

 

Проголошення Церквою Доброї Новини ставить серйозні вимоги як до Церкви-євангелізаторки та її членів-євангелізаторів, так і до тих, кого Бог покликав прийняти християнську віру. Це нелегке завдання. Тут ми згадаємо деякі труднощі.

 

  1. Внутрішні труднощі

 

  1. a) Може статися, що християнське свідчення не відповідає вірі; існує розрив між словом і ділом, між християнським посланням і християнським життям.
  2. b) Християни можуть зазнати невдачі у проголошенні Євангелія через недбалість, гордість або сором, який святий Павло називав «соромом за Євангеліє», або ж через хибні уявлення про Божий план спасіння (див. EN 80).
  3. c) Християни, які не цінують і не поважають послідовників інших релігій та їхні релігійні традиції, погано приготовані проповідувати їм Євангеліє.
  4. d) У деяких християн почуття власної вищості, яке проявляється на культурному рівні, може породити припущення, що певна культура пов’язана з християнським посланням і повинна бути нав’язана новонаверненим.

 

  1. Зовнішні труднощі

 

  1. a) Тягар історії ускладнює проповідь, оскільки певні методи євангелізації в минулому іноді викликали страх і підозру з боку послідовників інших релігій.
  2. b) Члени інших релігій можуть боятися, що євангелізаційна місія Церкви знищить їхню релігію і культуру.
  3. c) Різне розуміння прав людини або неповага до них на практиці може призвести до відсутності релігійної свободи.
  4. d) Переслідування можуть дуже ускладнити проголошення Церкви і навіть унеможливити його. Але потрібно пам’ятати, що Хрест – це джерело життя; «кров мучеників – це насіння християн».
  5. e) Ототожнення конкретної релігії з національною культурою чи політичною системою породжує нетерпимість.
  6. f) У деяких місцях навернення заборонено законом або новонавернені у християнство стикаються з серйозними проблемами, такими як остракізм з боку релігійної громади їхнього походження, соціального чи культурного середовища.
  7. g) У плюралістичних контекстах небезпека байдужості, релятивізму або релігійного синкретизму створює перешкоди для проголошення Євангелія.

 

  1. ПРОГОЛОШЕННЯ В ЄВАНГЕЛІЗАЦІЙНІЙ МІСІЇ ЦЕРКВИ

 

  1. Проголошення Ісуса Божим Сином

 

Євангелізаційну місію Церкви іноді розуміють просто як запрошення стати учнями Ісуса в Церкві. Поступово сформувалося ширше розуміння євангелізації, в якому проголошення таїни Христа, проте, залишається центральним. Декрет ІІ Ватиканського Собору про місіонерську діяльність Церкви згадує солідарність з людством, діалог та співпрацю, перш ніж говорити про свідчення та проповідь Євангелія (див. AG 11-13). Синод єпископів 1974 року та Апостольська Адгортація Evangelii Nuntiandi, опублікована після нього, розглядають євангелізацію в широкому сенсі. У євангелізацію задіяна вся особистість євангелізатора: слова, дії, свідчення життям (див. EN 21-22). Проголошення прагне охопити все людське, перемінити людську культуру та окремі культури силою Євангелія (див. EN 18-20). Папа Павло VI виразно дав зрозуміти, що «євангелізація завжди також міститиме – як основу, центр і водночас вершину свого динамізму – чітке проголошення того, що в Ісусі Христі, Божому Синові, який став людиною, померлому та воскреслому, спасіння пропонується кожній людині як дар благодаті та милосердя від самого Бога» (EN 27). Саме тому документ Папської ради в справах міжрелігійного діалогу 1984 року згадує проголошення серед різних елементів, що складають євангелізаційну місію Церкви[19].

 

  1. Священний обов’язок проголошувати

 

Проте варто ще раз наголосити, що проголошувати ім’я Ісуса і запрошувати людей стати його учнями в Церкві – це священний і важливий обов’язок, яким Церква не може нехтувати. Без цього євангелізація буде неповною (EN 22), бо без цього головного елемента інші елементи, хоча самі по собі є справжніми формами місії Церкви, втратили б свою єдність та життєву силу. Отже, очевидно, що в ситуаціях, коли з політичних чи інших причин проголошення як таке практично неможливе, Церква вже виконує свою євангелізаційну місію не лише через присутність і свідчення, але й через такі дії, як праця заради цілісного людського розвитку та діалогу. З іншого боку, в інших ситуаціях, коли люди схильні слухати євангельське послання та мають можливість відповісти на нього, Церква зобов’язана відповідати їхнім очікуванням.

 

ІІІ. МІЖРЕЛІГІЙНИЙ ДІАЛОГ І ПРОГОЛОШЕННЯ

 

  1. ВЗАЄМОПОВ’ЯЗАНІ, АЛЕ НЕ ВЗАЄМОЗАЛЕЖНІ

 

  1. Місія Церкви

 

Міжрелігійний діалог і проголошення, хоча й на різних рівнях – це автентичні елементи євангелізаційної місії Церкви. Обидва елементи законні й потрібні. Вони тісно з’єднані, але не взаємозамінні: справжній міжрелігійний діалог з боку християн передбачає бажання зробити Ісуса Христа більш пізнаваним, визнаним та улюбленим; проголошення Ісуса Христа має здійснюватися в євангельському дусі діалогу. Ці дві діяльності залишаються окремими, але, як показує досвід, одну й ту саму локальну Церкву і одну й ту саму особу можна по-різному залучати до обох діяльностей.

 

  1. Усвідомлення обставин

 

Насправді, спосіб здійснення місії Церкви залежить від конкретних обставин кожної локальної Церкви, кожного християнина. Це завжди зумовлює певну чутливість до соціальних, культурних, релігійних та політичних аспектів ситуації, а також уважність до «знаків часу», через які промовляє, навчає та веде Божий Дух. Така чутливість і уважність розвивається через духовність діалогу. Це вимагає молитовного розпізнавання та богословського осмислення значення різних релігійних традицій у Божому задумі та досвіду тих, хто знаходить у них свою духовну поживу.

 

  1. ЦЕРКВА І РЕЛІГІЇ

 

  1. Універсальність місії Церкви

 

Виконуючи свою місію, Церква входить у контакт з послідовниками інших релігій. Деякі з них стають учнями Ісуса Христа внаслідок навернення і вільного рішення. Інших приваблює особа Ісуса та його послання, але з різних причин вони не стають християнами. Інших Ісус мало цікавить або взагалі не цікавить. У будь-якому разі, місія Церкви поширюється на всіх. В діалозі з послідовниками інших релігій Церква може виконувати пророчу роль стосовно цих релігій. Свідчення про цінності Євангелія породжує запитання в цих релігій. А Церква, в свою чергу, оскільки позначена людськими обмеженнями, зустрічається з різними викликами. Отже, просуваючи ці цінності в дусі наслідування та поваги до таїни Бога, члени Церкви та послідовники інших релігій стають супутниками на спільному шляху, яким людство покликане йти. Наприкінці дня молитви, посту та паломництва заради миру в Ассізі Папа Йоан Павло ІІ сказав: «Давайте побачимо в цьому передчуття того, яким Бог бажає бачити розвиток історії людства: братерську подорож, в якій ми йдемо разом до трансцендентної мети, яку Він ставить перед нами»[20].

 

  1. Шлях діалогу

 

Церква заохочує і сприяє міжрелігійному діалогу не тільки між собою та іншими релігійними традиціями, але навіть між самими цими релігійними традиціями. Виконуючи свою місію, Церква є «Таїнством, тобто знаком і знаряддям щонайглибшого єднання з Богом та єдності всього людського роду» (LG 1). Святий Дух спонукає її заохочувати всі релігійні інституції та рухи зустрічатися, співпрацювати й очищати себе, сприяючи правді й життю, любові й миру, вимірам Царства, яке наприкінці часів Христос передасть своєму Отцеві (див. 1 Кор 15, 24). Отож, міжрелігійний діалог – це справді частина діалогу спасіння, започаткованого Богом[21].

 

  1. ПРОГОЛОШЕННЯ ІСУСА ХРИСТА

 

  1. Проповідувати і сповідувати

 

З іншого боку, мета проголошення – спрямувати людей до виразного знання про те, що Бог зробив для всіх людей в Ісусі Христі, та запросити їх стати учнями Ісуса і членами Церкви. Коли, послушна наказу воскреслого Господа та натхнень Святого Духа, Церква виконує це завдання проголошення, то це часто потрібно робити поступово. Потрібно розпізнавати, як Бог діяв в історії кожної людини. Послідовники інших релігій можуть відкривати, як і християни, що вже поділяють багато цінностей. Це може призвести до викликів у формі свідчення християнської спільноти або особистого визнання віри, в якому смиренно визнається повна ідентичність Ісуса. Тоді, коли прийде слушний час, Ісус може поставити вирішальне запитання: «А за кого ви Мене маєте?» Справжня відповідь на це питання може прийти лише через віру. Проповідь і сповідування, під дією благодаті, що Ісус з Назарета є Сином Бога Отця, Воскреслим Господом і Спасителем, конституює завершальний етап проголошення. Той, хто вільно сповідує цю віру, запрошений стати учнем Ісуса в Його Церкві та взяти відповідальну участь у її місії.

 

  1. ВІДДАНІСТЬ ОДНІЙ МІСІЇ

 

  1. Особиста залученість

 

Усі християни покликані особисто брати участь у цих двох способах здійснення єдиної місії Церкви, а саме: у проголошенні та діалозі. Спосіб, у який вони це зроблять, залежить від обставин і рівня їхньої підготовки. Однак вони повинні завжди пам’ятати, що діалог, як уже було сказано, не конституює усю місію Церкви, він не може просто замінити проголошення, а спрямований на проголошення тією мірою, якою динамічний процес євангелізаційної місії Церкви досягає в ньому своєї кульмінації та повноти. Беручи участь у міжрелігійному діалозі, вони відкриють «зерна Слова», посіяні в серцях людей та в релігійних традиціях, до яких вони належать. Поглиблюючи своє розуміння таїни Христа, вони зможуть розпізнати позитивні цінності в людських пошуках невідомого або неповністю пізнаного Бога. На різних етапах діалогу партнери відчуватимуть велику потребу як передавати, так і отримувати інформацію, давати та отримувати пояснення, ставити одне одному запитання. Християни в діалозі мають обов’язок відповідати очікуванням своїх партнерів щодо змісту християнської віри, свідчити про цю віру, коли це необхідно, розповідати про надію, якою вони живуть (1 Пт. 3, 15). Щоб мати змогу це зробити, християни повинні поглиблювати свою віру, очищати свої погляди, прояснювати свою мову та робити свою віру дедалі автентичнішою.

 

  1. Любов і ділення

 

У такому діалогічному підході, як вони могли би не надіятися та не бажати поділитися з іншими своєю радістю від пізнання та наслідування Ісуса Христа, Господа і Спасителя? Тут ми перебуваємо у самому серці таїни любові. Оскільки Церква та християни відчувають глибоку любов до Господа Ісуса, то бажання ділитися Ним з іншими мотивоване не лише послухом Господній заповіді, а й самою любов’ю. Не дивно, а цілком нормально, що послідовники інших релігій також щиро бажають ділитися своєю вірою. Будь-який діалог передбачає взаємність, долання страху та агресивності.

 

  1. Натхнення Святого Духа

 

Християни завжди повинні усвідомлювати вплив Святого Духа та бути готовими слідувати туди, куди, згідно з Божим провидінням та задумом, їх веде Святий Дух. Саме Святий Дух керує євангелізаційною місією Церкви. Саме Святий Дух надихає як проголошення, так і послух вірі. Нам слід бути уважними до натхнень Святого Духа. Незалежно від того, можливе проголошення чи ні, Церква здійснює свою місію, повністю поважаючи свободу, через міжрелігійний діалог, свідчення та поширення євангельських цінностей. У такий спосіб партнери діалогу діють у відповідь на божественний заклик, який вони усвідомлюють. Усі – християни і послідовники інших релігій – запрошені самим Богом увійти в таїну Його терпіння, оскільки люди шукають Його світла та істини. Тільки Бог знає час та етапи здійснення цього тривалого людського пошуку.

 

  1. ІСУС – НАШ ВЗІРЕЦЬ

 

  1. Приклад Ісуса

 

Саме в такій атмосфері очікування та слухання Церква та християни здійснюють проголошення та міжрелігійній діалог в справжньому євангельському дусі. Вони розуміють, що «тим, які люблять Бога, – покликаним за його постановою, усе співдіє на добро» (Рим. 8, 28). Завдяки благодаті вони пізнали, що Він є Отцем усіх і що Він об’явив Себе в Ісусі Христі. Хіба Ісус не є їхнім взірцем і провідником у їхній відданості проголошенню і діалогу? Тільки Він може сьогодні сказати справді побожній людині: «Ти недалеко від Божого Царства» (Мр. 12, 34)?

 

  1. Тісно з’єднані з Христом

 

Християни повинні не лише наслідувати Ісуса, а й бути тісно з’єднані з Ним. Він запросив Своїх учнів та друзів приєднатися до Нього в Його унікальній жертві заради спасіння всього людства. Хліб і вино, за які Він дякував, символізували все творіння. Вони стали його тілом, «виданим», і його кров’ю, «пролитою на відпущення гріхів». Через служіння Церкви Ісус пропонує єдину Євхаристію в усі часи та всюди, починаючи з часу Його страстей, смерті та воскресіння в Єрусалимі. Саме тут християни єднаються з Христом у Його жертві, яка «несе спасіння всьому світові»[22]. Така молитва подобається Богові, «який хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тим. 2, 4). Отож, вони дякують за «усе, що лиш правдиве, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що шанобливе, коли якась чеснота чи що-будь похвальне» (Фил. 4, 8). Тут вони черпають благодать розпізнавання, щоб бути здатними розпізнавати знаки присутності Духа та сприятливий час і правильний спосіб проголошення Ісуса Христа.

 

ЗАКІНЧЕННЯ

 

  1. Особлива увага до кожної релігії

 

Метою цих роздумів про міжрелігійний діалог і проголошення було дати деякі основні пояснення. Але важливо пам’ятати, що різні релігії відрізняються між собою. Отож, важливо звертати увагу на стосунки з послідовниками кожної релігії.

 

  1. Спеціальні дослідження зв’язку між діалогом і проголошенням

 

Також важливо вивчати зв’язок між діалогом і проголошенням, беручи до уваги кожну релігію в її географічних границях і соціально-культурному контексті. Конференції Єпископів можуть доручити такі дослідження відповідним комісіям та богословським і пасторальним інститутам. Згідно з результатами таких досліджень ці інститути можуть також організувати спеціальні курси і навчальні програми для формації людей, які займаються діалогом і проголошенням. Особливу увагу слід звернути на молодих людей, які живуть у плюралістичному середовищі й зустрічають послідовників інших релігій в школах, в праці, в молодіжних рухах та інших закладах, і навіть у своїх родинах.

 

  1. Потреба молитви

 

Діалог і проголошення – це важкі завдання, але вони абсолютно потрібні. Усіх християн, відповідно до ситуації, слід заохочувати готуватися до кращого виконання цього подвійного завдання. Але діалог і проголошення – це не тільки завдання, яке потрібно виконати, це благодать, яку слід просити в молитві. Нехай усі безустанно благають про допомогу Святого Духа, щоб Він був «вирішальним натхненником їхніх планів, їхніх ініціатив та їхньої євангелізаційної діяльності» (EN 75).

 

Рим, 19 травня 1991

 

[1] Спільний документ Папської Ради з Міжрелігійного Діалогу та Конгрегації Євангелізації Народів, Рим, 19 травня 1991; OR. 21 червня, 1991.

[2] The attitude of the Church Towards the Followers of Other Religions: Reflections and Orientations on Dialogue and Mission, AAS 75 [1984], стт. 816-828; також Bulletin Secretariatus pro non Christianis 56 (1984/2), No. 13. (Цей документ надалі називатиметься DM).

[3] Insegnamenti 1986, IX/2, стт. 1249-1273; 2019-2029. Див. Bulletin No. 64 (1987/1), який містить усі промови Папи до, під час та після Дня молитви в Ассізі.

[4] Insegnamenti 1987, X/1, стт. 1449-1452. Див. Bulletin No. 66 (1987/3), стт. 223-225.

[5] Guidelines on Dialogue with People of Living Faith and Ideologies. World Council of Churches, Geneva 1979; “Mission and Evangelism – an Ecumenical Affirmation”, в International Review of Mission 71 (1982), стт. 427-451.

[6] DM 3.

[7] DM 37.

[8] З огляду на велику спільну духовну спадщину християн та юдеїв (NA 4), діалог між християнами і юдеями має свої особливості. В цьому документі він не розглядається. На цю тему див. Комісія в справах релігійних зв’язків з юдеями, Guidelines on Religious Relations with Jews, 1 грудня 1974 (в Austin P. Flannery, O.P., ed. Documents of Vatican II, 1984, стт. 743-749); “Нотатки для правильного представлення юдеїв та юдаїзму в католицькій проповіді та катехизації”, 24 червня 1985, в Origins vol. 15, No. 2 (4 липня 1985), стт. 102-107.

[9] Питанням «нових релігійних рухів» займається документ, недавно опублікований у співпраці з наступними Папськими Радами: Папська Рада сприяння єдності між християнами, Папська Рада в справах міжрелігійного діалогу, Папська Рада в справах діалогу з невіруючими, Папська Рада в справах культури. Повний текст міститься в Origins vol. 16, No. 1 (22 травня 1986); французький оригінал у La Documentation Catholique, No. 1919 (1 червня 1986).

[10] Юстин говорить про «зерна», які Logos посіяв у різних релігіях. Через втілення Logos проявляється повністю (1 Rv 46, 1-4; 2 Rv 8:1; 10, 1-3; 13, 4-6). Для Іринея Син, видиме об’явлення Отця, явив себе людству «від початку»; проте Втілення приносить щось зовсім нове (Adv. Haer., 4, 6, 5-7; 4.7, 2; 4, 20, 6-7). Климент Александрійський пояснює, що «філософію» Бог дав грекам як «заповіт», як «сходинку до філософії, яка відповідає Христу», як «шкільний учитель», що наближає до Христа елліністичний розум (Stromata, 1, 5; 6.8; 7, 2).

[11] Adv. Haer., 3,11,8.

[12] Retract., 1,13,3; див. Enarr. in Ps. 118 (Sermo 29,9), 142,3.

[13] Insegnamenti 1986, IX/2, стт. 2019-2029; OR.EE. 5 січня 1987.

[14] Йоан Павло II, До індійський єпископів під час візиту “ad limina” (13 квітня 1989); Insegnamenti 1989, XII/1, стт. 802 – 804.

[15] Insegnamenti 1984, VII/1, стт. 595-599.

[16] DM 37.

[17] Див. DM 28-35.

[18] В ранній Церкві Боже Царство ототожнюється з Царством Христа (див. Еф. 5, 5; Одк. 11, 15; 12, 10). Див. також Оріген, Мт. 14, 7; Hom. Лк. 36, в якій він називає Христа autobasileia, і Тертуліан, and Tertullian, Adv. Marc. IV, 33,8: «In evangelio est Dei Regnum, Christus ipse». Про правильне розуміння терміну «царство» див. звіт Міжнародної Богословської Комісії (8 жовтня 1985): Вибрані теми еклезіології, No. 10,3.

[19] DM 13.

[20] Inegnamenti 1986, IX/2, p. 1262.

[21] Див. Ecclesiam Suam, ch. III; див. також Insegnamenti 1984, VII/1, ст. 598.

[22] Euch. Prayer IV.