https://www.vatican.va/roman_curia/synod/documents/rc_synod_doc_20241026_doc-final-sinodo2024-chiesa-sinodale_it.html

 

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

 

СИНОД ЄПИСКОПІВ

________________________________________________

 

XVI ГЕНЕРАЛЬНА ЗВИЧАЙНА АСАМБЛЕЯ

СИНОДУ ЄПИСКОПІВ

 

Друга Сесія

(2-27 жовтня 2024)

 

Заради синодальної Церкви:

сопричастя, участь, місія

 

Підсумковий Документ

26 жовтня 2024

 

ПЕРША ЧАСТИНА

 

Зміст

 

Скорочення
Введення

 

Частина І – Серце синодальності

Покликані Святим Духом до навернення
Церква – Божий Люд, таїнство єдності
Сакраментальне коріння Божого Люду
Значення і виміри синодальності
Єдність як гармонія
Синодальна духовність
Синодальність як соціальне пророцтво

 

Частина ІІ – Разом в човні

Переміна стосунків
Нові стосунки
У різноманітних умовах
Харизми, покликання і служіння для місії
Рукопокладені служителі в служінні гармонії
Служіння єпископа: зібрати дари Святого Духа в одну цілість
З єпископом: священники і диякони
Співпраця між рукопокладеними служителями в синодальній Церкві
Разом задля місії

 

Частина ІІІ – «Закиньте сіті»

Зміна процесів
Еклезіяльне розпізнавання задля місії
Артикуляція процесів прийняття рішень
Прозорість, підзвітність, оцінювання
Синодальність і органи участі

 

Частина IV – Багатий улов

Зміна зв’язків
Осілі і прочани
Обмін дарами
Зв’язки заради єдності: Конференції Єпископів і Церковні Асамблеї
Служіння Єпископа Рима

 

Частина V – «Так я посилаю вас»

Вишкіл учнів-місіонерів
Висновки

Учта для всіх народів

 

Скорочення

AA ІІ Ватиканський Собор, Декрет Apostolicam actuositatem (18 листопада 1965)

AG ІІ Ватиканський Собор, Декрет Ad gentes (7 грудня 1965)

AL Франциск, Апостольська Адгортація Amoris Laetitia (19 березня 2016)

CCC Катехизм Католицької Церкви

CCEO Кодекс Канонів Східних Церков (18 жовтня 1990)

CD ІІ Ватиканський Собор, Декрет Christus Dominus (28 жовтня 1965)

CIC Кодекс Канонічного Права (25 січня 1983)

CTI Міжнародна Богословська Комісія, Синодальність у житті й місії Церкви (2 березня 2018)

CV Бенедикт XVI, Енцикліка Caritas in veritate (29 червня 2009)

DD Франциск, Енцикліка Desiderio desideravi (29 червня 2022)

DN Франциск, Енцикліка Dilexit nos (24 жовтня 2024)

DTC Генеральний Секретаріат Синоду, Документ для континентального етапу (27 жовтня 2022)

DV ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Dei Verbum (18 листопада 1965)

EC Франциск, Апостольська Конституція Episcopalis Communio (15 вересня 2018)

EG Франциск, Апостольська Адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013)

EN Св. Павло VI, Апостольська Адгортація Evangelii nuntiandi (8 грудня 1975)

FT Франциск, Енцикліка Fratelli tutti (3 жовтня 2020)

GS ІІ Ватиканський Собор, Пастирська Конституція Gaudium et spes (7 грудня 1965)

LG ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium (21 листопада 1964)

LS Франциск, Енцикліка Laudato si’ (24 травня 2015)

MC Св. Павло VI, Апостольська Адгортація Marialis cultus (2 лютого 1974)

NMI Св. Йоан Павло ІІ, Апостольський Лист Novo millennio ineunte (6 січня 2001)

PE Франциск, Апостольська Конституція Praedicate Evangelium (19 березня 2022)

SC ІІ Ватиканський Собор, Конституція Sacrosanctum Concilium (4 грудня 1963)

SRS Св. Йоан Павло ІІ, Енцикліка Sollicitudo rei socialis (30 грудня 1987)

UR ІІ Ватиканський Собор, Декрет Unitatis redintegratio (21 листопада 1964)

UUS Св. Йоан-Павло ІІ, Енцикліка Ut unum sint (25 травня 1995)

 

Введення[i]*

 

Увіходить Ісус, став посередині та й каже їм: «Мир вам!» Це промовивши,

показав їм руки й бік. І врадувались учні, побачивши Господа (Йо. 20, 19-20).

 

  1. Кожний новий крок у житті Церкви – це повернення до джерела, оновлений досвід зустрічі з Воскреслим, яку учні мали в світлиці у вечір Пасхи. Ми, як і вони, беручи участь у синодальній Асамблеї, відчули Його милосердя, нас торкнула Його краса. Проводячи розмови в Святому Духові, слухаючи один одного, ми відчували Його присутність серед нас: присутність Того, Хто дарує Святого Духа і продовжує надихати Свій Люд до єдності як гармонії відмінностей.
  2. Споглядаючи Воскреслого, ми пам’ятаємо, що «у смерть його христилися» (Рим. 6, 3). Ми бачили сліди Його ран, преображених новим життям, але назавжди закарбованих у Його людській природі. Ці рани продовжують кровоточити в тілах багатьох братів і сестер, в тому числі і через наші провини. Зосередження погляду на Господі не віддаляє від драм історії, а відкриває очі, щоб розпізнати страждання, які нас оточують і проходять через нас: обличчя заляканих війною дітей, плач матерів, розбиті мрії багатьох молодих людей, біженців, які переживають жахливі подорожі, жертв кліматичних змін та соціальної несправедливості. Їхні страждання відгукуються в нас не тільки через засоби масової інформації, але й у голосах багатьох людей, які, разом зі своїми сім’ями та народами, були свідками цих трагічних подій. У днях, в яких ми проводили цю Асамблею, багато, занадто багато воєн продовжували нести смерть і руїну, бажання помсти і втрату совісті. Ми приєднуємося до частих закликів Папи Франциска до миру, засудження логіки насильства, ненависті та помсти, і зобов’язуємося сприяти діалогу, братерству та примиренню. Справжній і тривалий мир можливий, і разом ми можемо його побудувати. «Радість і надія, смуток і тривога сучасних людей – особливо бідних і стражденних – є радістю й надією, смутком і тривогою Христових учнів» (GS 1).
  3. Відтоді як Святіший Отець ініціював цей Синод у 2021, ми розпочали подорож, багатство і плідність якої щораз краще відкриваємо. Ми слухали, намагаючись розпізнати в різних голосах те, що «Дух говорить Церквам» (Одк. 2, 7). Подорож розпочалася з масштабних консультацій з Божим Людом у наших дієцезіях і єпархіях, і продовжувалася національними й континентальними етапами у циклічному діалогу, який Генеральний Секретаріат Синоду постійно підтримував підсумковими й робочими документами. Проведення XVI Генеральної Звичайної Асамблеї Синоду Єпископів у двох Сесіях тепер дає нам можливість передати Святішому Отцеві й усім Церквам здобутий нами досвід і результати розпізнавання для оновлення місіонерської ревності. Ця подорож на кожній фазі позначалася мудрістю «чуття віри» Божого Люду. Поступово ми почали розуміти, що в серці Синод 2021-2024. Заради синодальної Церкви: сопричастя, участь, місія міститься заклик до радості й оновлення Церкви в наслідуванні Господа, в зобов’язанні служити Його місії, в пошуках способів бути їй вірними.
  4. Цей заклик ґрунтується на спільній ідентичності хрещення і вкорінений у різні ситуації, в яких Церква присутня і єдина в єдиному Отці, єдиному Господі і єдиному Дусі. Це заклик до всіх охрещених без винятку: «Увесь Божий Люд – суб’єкт проголошення Євангелія. У ньому кожний охрещений покликаний бути протагоністом місії, бо всі ми – учні-місіонери» (CTI, n. 53). Отож, синодальний шлях спрямовує нас до повної і видимої єдності християн, про що своєю присутністю засвідчили представники інших християнських традицій. Єдність тихо визріває у Святій Божій Церкві: вона – пророцтво єдності для всього світу.
  5. Увесь синодальний процес був вкорінений в Традицію Церкви і відбувався у світлі навчання ІІ Ватиканського Собору, який був, по суті, зерном, кинутим у світ і в Церкву. Щоденне життя віруючих, досвід Церков у кожному народі та культурі, численні свідчення святості і роздуми богословів стали тим ґрунтом, на якому воно проростало й росло. Синод 2021-2024 продовжує черпати енергію з цього насіння та розвивати його потенціал. Синодальний шлях втілює в життя навчання Собору про Церкву як Таїнство і Божий Люд, покликаний до святості через постійне навернення, яке відбувається через слухання Євангелія. У цьому значенні синодальний шлях продовжує рецепцію Собору, продовжує його натхнення і відновлює його пророчу силу для сучасного світу.
  6. Ми не приховуємо, що відчували втому, опір змінам і спокусу надавати перевагу нашим ідеям над слуханням Божого Слова і практикою розпізнавання. Але милосердя Бога, найніжнішого Отця, дає нам можливість щоразу очищати наші серця і продовжувати шлях. Ми визнали це, розпочавши Другу Сесію покаянним чуванням, під час якого просили прощення за наші гріхи, відчували сором і молилися за жертв зла світу. Ми називали свої гріхи поіменно: проти миру, сотворіння, корінних народів, мігрантів, неповнолітніх, жінок, бідних, слухання, сопричастя. І ми зрозуміли, що синодальність вимагає покаяння і навернення. У звершуванні Таїнства Божого милосердя ми відчуваємо безумовну любов, яка долає затвердіння сердець і відкриває нас на сопричастя. Тому ми хочемо бути милосердною Церквою, здатною ділитися з усіма прощенням і примиренням, які походять від Бога: чистої благодаті, якої ми не господарі, тільки свідки.
  7. Ми вже побачили перші плоди синодального шляху, який розпочався у 2021. Найпростіші, але найцінніші плоди вже ферментують у житті сімей, парафій, асоціацій і рухів, малих християнських спільнот, шкіл і релігійних спільнот, в яких зростає практика розмови в Духові, спільнотне розпізнавання, розподіл дарів покликання та співвідповідальність у місії. Зустріч Священники для Синоду (Сакрофано [Рим], 28 квітня – 2 травня 2024) уможливила оцінити цей багатий досвід і сприяти його продовженню. Ми вдячні і радіємо за голос багатьох спільнот і вірних, які живуть у Церкві як гостинному місці надії і радості.
  8. Перша Сесія Асамблеї принесла інші плоди. У Relazione di Sintesi (Підсумковому Звіті) багато уваги звернули на низку питань, що мають велике значення для життя Церкви, які Святіший Отець наприкінці міжнародної консультації доручив Дослідницьким Групам, що складаються з душпастирів та експертів з усіх континентів, покликаних працювати за синодальним методом. Сфери життя та місії Церкви, які вони вже почали вивчати:
  9. Деякі аспекти стосунків між Східними Католицькими Церквами і Латинською Церквою.
  10. Почути волання вбогих.
  11. Місія в цифровому середовищі.
  12. Перегляд Ratio Fundamentalis Institutionis Sacerdotalis у місіонерській синодальній перспективі.
  13. Деякі богословські та канонічні питання щодо специфічних форм служіння.
  14. Перегляд у синодальній та місіонерській перспективі документів, що регулюють відносини між єпископами, чернечими Згромадженням та церковними організаціями.
  15. Деякі аспекти особи та служіння єпископа (зокрема: критерії відбору кандидатів на єпископство, судова функція єпископа, природа і проведення візитацій ad limina Apostolorum) у місіонерській синодальній перспективі.
  16. Роль папських делегатів у місіонерській синодальній перспективі.
  17. Богословські критерії та синодальні методології для спільного розпізнавання суперечливих доктринальних, пастирських та етичних питань.
  18. Прийняття результатів екуменічної подорожі Божим Людом.

До цих Груп додали Комісію з Канонічного Права, що діє за погодженням з Дикастерієм інтерпретації законодавчих текстів, для необхідних нововведень в церковному законодавстві і для розпізнавання, довіреного Симпозіуму Конференцій Єпископів Африки та Мадагаскару щодо душпастирського супроводу осіб, які перебувають у полігамному подружжі. Праця цих Груп і Комісій започаткувала фазу впровадження, збагатила роботу Другої Сесії та допомагатиме Святішому Отцю в душпастирських і управлінських виборах.

  1. Синодальний процес не закінчується із закінченням поточної Асамблеї Синоду Єпископів, а включає фазу впровадження. Як члени Асамблеї, ми вважаємо своїм обов’язком підтримувати її як місіонери синодальності в спільнотах, з яких ми походимо. Ми просимо всі партикулярні Церкви продовжувати свою щоденну подорож із синодальною методологією консультацій та розпізнавання, визначаючи конкретні методи та навчальні програми для досягнення відчутного синодального навернення в різних церковних реаліях (парафіях, Інститутах богопосвяченого життя, Товариств апостольського життя, Асоціацій вірних, дієцезій, Конференцій Єпископів, церковних об’єднань тощо). Слід також передбачити оцінку прогресу, досягнутого в плані синодальності та участі всіх охрещених у житті Церкви. Конференціям Єпископів і Синодам Церков sui iuris ми пропонуємо назначити людей і виділити ресурси для супроводження розвитку синодальної Церкви в місії і для підтримки контактів з Генеральним Секретаріатом Синоду (див. EC 19 §§ 1 і 2). Ми просимо Генеральний Секретаріат наглядати за якістю синодального методу праці Дослідницьких Груп.
  2. Цей Підсумковий Документ, запропонований Святішому Отцю та Церквам як результат XVI Генеральної Асамблеї Синоду Єпископів, оцінює весь пройдений шлях. У ньому зібрані деякі важливі спільні думки, що виникли під час Першої Сесії, внески Церков у період між Першою та Другою Сесіями, а також те, що визріло, особливо завдяки розмовам у Духові, під час Другої Сесії.
  3. Підсумковий Документ виражає усвідомлення, що заклик до місії є водночас закликом до навернення кожної партикулярної Церкви та всієї Церкви в перспективі, накресленій в Апостольській Адгортації Evangelii gaudium (див. n. 30). Він складається з п’яти частин. Перша частина – Серце синодальності – окреслює богословські та духовні основи, які висвітлюють і живлять те, що йде далі. Він повторює спільне розуміння синодальності, яке виникло під час Першої Сесії, і розвиває його духовні та профетичні перспективи. Навернення почуттів, образів і думок у наших серцях супроводжується наверненням душпастирської та місіонерської діяльності. Друга частина – Разом в човні – присвячена наверненню стосунків, які будують християнську спільноту і формують місію у сплетіння покликань, харизм і служінь. Третя частина – «Закиньте сіті» – визначає три практики, тісно пов’язані між собою: церковне розпізнавання, процеси прийняття рішень, культура прозорості, підзвітності і оцінювання. Стосовно них нас просять ініціювати процес «місіонерської трансформації», для чого терміново потрібне оновлення органів участі. Четверта частина – Багатий улов – окреслює спосіб, у який можна в нових формах культивувати обмін дарами і мережу зв’язків, які об’єднують нас у Церкві тепер, коли досвід вкоріненості в певному місці сильно змінюється. П’ята частина – «Так я посилаю вас» – дає можливість побачити наступний необхідний крок: дбати про формацію всього Божого Люду в місіонерській синодальності.
  4. Опрацювання Підсумкового Документа супроводжувалося євангельськими розповідями про Воскресіння. Поспішний прихід до гробниці пасхального ранку, поява Воскреслого учням в світлиці за зачиненими дверима і на березі озера надихали наше розпізнавання і оживляли діалог. Ми просили в Святого Духа пасхальний дар, щоб Він учив нас, що ми повинні робити, і показував нам шлях, яким слід йти разом. Цим Документом Асамблея визнає та засвідчує, що синодальність, конститутивний вимір Церкви, вже є частиною досвіду багатьох наших спільнот. Водночас він показує дороги, якими слід йти, практики, які слід вводити в життя, горизонти, які слід вивчати. Святіший Отець, який скликав Церкву на Синод, скаже Церквам, ввіреним душпастирській опіці єпископів, як продовжувати наш шлях, який підтримує надія, що «не засоромить» (Рим. 5, 5).

 

Частина І – Серце синодальності

 

Покликані Святим Духом до навернення

 

Першого дня тижня Марія Магдалина прийшла до гробниці ранесенько,

як ще не розвиднілось, аж бачить – камінь відкочено від гробниці.

Отож біжить вона, прибігає до Симона Петра й до іншого учня, якого Ісус любив (Йо. 20, 1-2)

 

  1. Пасхального ранку ми зустрічаємо трьох учнів: Марію Магдалину, Симона Петра і учня, якого любив Ісус. Кожний із них шукає Господа по-своєму; у кожного своя роль у зароджені надії. Любов спонукає Марію Магдалину першою прийти до гробниці. Петро і улюблений учень, попереджені нею, біжать до гробниці; улюблений учень біжить із молодечими силами, його погляд шукає інтуїтивно, і він знає, що потрібно зачекати на старшого, якому доручена місія керувати; Петро, пригнічений тим, що відрікся від Господа, очікує призначення Господа, з милості Якого він стане служителем у Церкві. Марія залишається в саду, вона чує, що її кличуть на ім’я, впізнає Господа, Який посилає її сповістити про Його воскресіння учням. Тому Церква надала їй титул «Апостол апостолів». Їхня взаємозалежність – це серце синодальності.
  2. Церква існує, щоби свідчити світу про вирішальну подію в історії: воскресіння Ісуса. Воскреслий приносить світові мир і дарує нам Свого Духа. Живий Христос – джерело справжньої свободи, фундамент надії, яка не розчаровує, об’явлення істинного обличчя Бога і остаточне призначення людини. Євангелія говорять, що для того, щоб увійти у пасхальну віру і стати її свідками, потрібно визнати свою внутрішню порожнечу, темряву страху, сумнівів, гріхів. Але ті, хто в темряві має відвагу вийти й шукати, відкривають, що насправді це їх шукають, кличуть на ім’я, прощають і посилають разом із іншими братами й сестрами.

 

Церква – Божий Люд, таїнство єдності

 

  1. Ідентичність Божого Люду походить із Хрещення в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Вона реалізується в заклику до святості й місії, щоби запросити всі народи прийняти дар спасіння (див. Мт. 28, 18-19). Саме в Хрещенні, в якому Христос одягає нас в Себе (див. Гал. 3, 27) і відроджує в Святому Духові як Божих дітей, народжується місіонерсько-синодальна Церква. Таїна Пресвятої Тройці, яка пробуджує в нас динамізм віри, надії та любові, – це джерело і горизонт усього християнського життя.
  2. «Бог вирішив освятити і спасти людей не поодинці, без жодного зв’язку між ними, а звести їх у народ, який пізнавав би Його у правді і служив би Йому у святості» (LG 9). Божий Люд на шляху до Царства постійно живиться Євхаристією, джерелом сопричастя і єдності: «Тому, що один хліб, – нас багато становить одне тіло, бо всі ми беремо участь у одному хлібі» (1 Кор. 10, 17). Церква, що живиться таїнством Тіла і Крові Господа, є Його Тілом (див. LG 7): «Ви ж – Христове тіло, і члени кожний зокрема» (1 Кор. 12, 27). Оживлена благодаттю, вона є Храмом Святого Духа (див. LG 4). Саме Святий Дух її оживляє і будує, роблячи всіх нас живим камінням духовної споруди (див. 1 Пт. 2, 5; LG 6).
  3. Синодальний процес дав нам можливість відчути «духовне задоволення» (EG 268) бути Божим Людом, зібраним з усіх племен, мов, народів і націй, який живе в різних умовах і культурах. Божий Люд – це не просто сума охрещених, а спільнотний та історичний суб’єкт синодальності й місії, який ще подорожує в часі, але вже в сопричасті з Церквою в небі. Божий Люд проголошує і свідчить про Добру Новину спасіння в різних умовах вкорінення окремих Церков; живучи в світі й для світу, він іде разом із усіма народами землі, веде діалог з їхніми релігіями і культурами, розпізнаючи в них зерна Слова і просуваючись до Царства. Нас, введених у цей Люд через віру і Хрещення, підтримують і супроводжують Діва Марія, «знамення непохитної надії та розради» (LG 68), апостоли, які за свідчення віри віддали своє життя, і святі кожного часу і місця.
  4. У святому Божому Люді, який є Церквою, сопричастя вірних (communio Fidelium) водночас є сопричастям Церков (communio Ecclesiarum), яке проявляється в сопричасті єпископів (communio Episcoporum) – згідно з дуже древнім принципом, що «єпископ є в Церкві, а Церква є в єпископі» (св. Кипріян, Лист 66, 8). На служіння цьому багатогранному спілкуванню Господь поставив апостола Петра (див. Мт. 16, 18) і його наступників. В силу Петрового служіння Єпископ Рима є «постійним і видимим началом та основою єдності» (LG 23) єдності Церкви.
  5. «У серці Бога є упривілейоване місце для вбогих» (EG 197), маргіналізованих і виключених, отож і місце в Церкві. У них християнська спільнота зустрічає обличчя і тіло Христа, який, хоч і був багатим, став убогим заради нас, щоб ми стали багатими через його вбогість (див. 2 Кор. 8, 9). У христологічній вірі закладена пільгова опція для бідних. Бідні мають безпосереднє знання страждань Христа (див. EG 198), що робить їх вісниками спасіння, отриманого як дар, і свідками радості Євангелія. Церква покликана бути вбогою разом із вбогими, які часто становлять більшість вірних, слухати їх, вважати суб’єктами євангелізації і разом учитися розпізнавати дари, які їм уділив Святий Дух.
  6. «Світло народів – Христос» (LG 1), і це світло світить на обличчі Церкви, навіть якщо воно позначене крихкістю людської ситуації та непрозорістю гріха. Церква отримує від Христа дар і відповідальність бути ефективною закваскою зв’язків, стосунків і братерства людської родини (див. AG 2-4), і свідчить світові про сенс і мету свого шляху (див. GS 3 і 42). Церква бере на себе цю відповідальність тепер, у часи кризи участі – тобто відчуття, що ти є частиною й учасником спільного призначення – та індивідуалістського розуміння щастя і спасіння. Її покликання і профетичне служіння (див. LG 12) полягають у свідченні про Божий план об’єднати з собою все людство в свободі й сопричасті. Церква – це «вже таїнственно присутнє Христове Царство» (LG 3), є «зародком і початком цього Царства на землі» (LG 5). Тому Церква йде разом із усім людством, віддаючи всі свої сили захисту людської гідності, справедливості й миру, і «прагне до повноти цього Царства» (LG 5), коли Бог стане «усім в усьому» (1 Кор. 15, 28).

 

Сакраментальне коріння Божого Люду

 

  1. Синодальна дорога Церкви привела нас до відкриття коріння різноманітності покликань, харизм і служінь: «Усі бо ми христилися в одному Дусі, щоб бути одним тілом» (1 Кор. 12, 13). Хрещення – фундамент християнського життя, бо вводить усіх у найбільший дар: стати Божими дітьми, тобто учасниками стосунків Ісуса з Отцем у Святому Духові. Немає нічого вищого за цю гідність, однаково дану кожній людині, яка нас одягає в Христа і прищеплює до Нього так, як гілки до виноградної лози. Ім’я «християнин», яке ми маємо честь носити, містить благодать, яка є основою нашого життя і яка спонукає нас ходити разом як брати і сестри.
  2. Силою Хрещення «Святий Божий Народ бере участь також у пророчому служінні Христовому, поширюючи живе свідчення про Нього – насамперед життям у вірі й любов» (LG 12). Завдяки помазанню Святого Духа, отриманому в Хрещенні (див. 1 Йо. 2, 20.27), усі віруючі мають чуття істини Євангелія, яке називається sensus fidei. Воно полягає у певній відповідності з божественною дійсністю, основаною на тому, що в Святому Духові охрещені «стають учасниками Божої природи» (DV 2). З цієї участі походить здатність інтуїтивно розуміти те, що відповідає істині Об’явлення у сопричасті Церкви. Ось чому Церква впевнена, що святий Божий Люд не може помилятися у вірі, коли сукупність усіх охрещених виражає загальну згоду в питаннях віри та моралі (див. LG 12). Здійснення sensus fidei не слід плутати з публічною думкою. Воно завжди поєднане з розпізнаванням душпастирів на різних рівнях церковного життя – як це виражено у фазах синодального процесу. Його мета – досягти такого консенсусу між вірними (consensus Fidelium), який конституює «надійний критерій для визначення того, чи належать конкретне вчення чи конкретна практика до апостольської віри» (Міжнародна Богословська Комісія, Чуття віри в житті Церкви, 2014, n. 3).
  3. Через Хрещення всі християни беруть участь у sensus fidei, який, окрім принципу синодальності, також конституює фундамент екуменізму. «Шлях синодальності, яким іде Католицька Церква, є і повинен бути екуменічним, так само як екуменічний шлях є синодальним» (Папа Франциск, Промова до Його Святості Мар Ави III, 19 листопада 2022). Передовсім екуменізм – це питання духовного оновлення. Він вимагає покаяння та зцілення пам’яті про минулі рани, аж до відваги братерського виправлення в дусі євангельської любові. Під час Асамблеї звучали яскраві свідчення християн різних церковних традицій, яких об’єднує дружба, молитва, життя, відданість служінню бідним і турботі про спільний дім. У багатьох регіонах світу існує передусім екуменізм крові: християни різних конфесій разом віддають своє життя за віру в Ісуса Христа. Свідчення їхньої мученицької смерті красномовніше за будь-які слова: єдність походить від Хреста Господнього.
  4. Хрещення можна повністю зрозуміти тільки в рамках християнського втаємничення, тобто дороги, якою Господь через служіння Церкви та дар Святого Духа вводить нас у пасхальну віру та приєднує до тринітарного і церковного сопричастя. Ця дорога має велику різноманітність форм – залежно від віку, в якому на неї стають, традицій Сходу й Заходу і особливостей кожної партикулярної Церкви. Втаємничення вводить у контакт із різними церковними покликаннями і служіннями. В них виражається милосердне обличчя Церкви, яка навчає своїх дітей йти цією дорогою і супроводжує їх. Вона слухає їх і, відповідаючи на їхні сумніви та запитання, збагачується новизною, яку кожна людина приносить зі своєю історією та культурою. У цій душпастирській практиці кожна християнська спільнота досвідчує, навіть без повного розуміння, першу форму синодальності.
  5. На шляху християнського втаємничення Таїнство Миропомазання збагачує життя віруючих особливими дарами Святого Духа, спрямованими на свідчення. Дух, який наповнив Ісуса (див. Лк. 4, 1), помазав Його і послав проповідувати Євангеліє (див. Лк. 4, 18), це той самий Дух, який виливається на віруючих як печать приналежності до Бога і як освячуюче помазання. Тому Миропомазання, яке втілює в життя охрещених і в спільноту благодать П’ятидесятниці, – це дуже цінний дар оновлення чуда Церкви, зворушеної вогнем місії, яка хоробро виходить на дороги світу і вміє показати себе всім народом і культурам. Усі віруючі покликані зробити свій внесок у цей поштовх, приймаючи дари, які Святий Дух щедро роздає кожному, і зобов’язуючись використовувати їх на служіння Царству зі смиренням і творчою винахідливістю.
  6. Звершування Євхаристії, особливо недільної, – це перший фундаментальний спосіб, у який святий Божий Люд збирається і зустрічається. Звершування Євхаристії «виражає і будує єдність Церкви» (UR 2). У «повній, свідомій та діяльній участі» (SC 14) всіх вірних, у присутності різних служінь і під головуванням єпископа чи священника, стає видимою християнська спільнота, в якій реалізується диференційована співвідповідальність усіх за місію. Тому Церква, Тіло Христа, вчиться в Євхаристії жити єдністю і різноманітністю: єдністю Церкви і різноманітністю євхаристійних зібрань; єдністю сакраментальної таїни і різноманітністю літургійних традицій; єдністю целебрування і різноманітністю покликань, дарів і служінь. Ніщо так як Євхаристія не показує, що гармонія, створена Святим Духом, не є одноманітністю, і що кожний церковний дар призначений для спільного добра. Кожне звершування Євхаристії – це також вираження прагнення і заклику всіх охрещених до єдності, яка ще не повна й не видима. Там, де недільна відправа Євхаристії неможлива, спільнота, на бажання, збирається навколо целебрування Слова, де все ще присутній Христос.
  7. Існує тісний зв’язок між synaxis і synodos, між євхаристійним зібранням і синодальним. В обох зібраннях, хоча в різних формах, виконується обітниця Ісуса бути там, де двоє чи троє зібрані в Його ім’я (див. Мт. 18, 20). Синодальні асамблеї – це целебрування єдності Христа з Його Церквою через дію Святого Духа. Саме Святий Дух забезпечує єдність церковного Тіла Христа під час євхаристійних і синодальних зібрань. Літургія – це слухання Божого Слова та відповідь на Його ініціативу укласти завіт. Синодальна асамблея – це також слухання цього самого Слова, яке звучить у знаках часу і в серцях віруючих, і відповідь асамблеї, яка розпізнає Божу волю, щоб її виконувати. Поглиблення зв’язку між літургією та синодальністю допоможе всім християнським спільнотам, з розмаїттям їхніх культур і традицій, прийняти стилі целебрування, які проявляють обличчя соборної Церкви. З цією метою ми просимо створити спеціальну Дослідницьку Групу, якій довірять вивчення літургійних обрядів, які краще виражатимуть синодальність. Ця Дослідницька Група також займатиметься питанням проповідування під час літургійних відправ і розробкою катехиз про синодальність у містагогічному ключі.

 

Значення і виміри синодальності

 

  1. Терміни «синодальність» і «синодальний» походять із древньої і постійної церковної практики збиратися на синоді. Термін «синод» в традиції Церков Сходу і Заходу означає інституції та заходи, які з часом набували різних форм і залучали багато суб’єктів. Усі ці форми розвивалися, щоби збиратися разом для діалогу, розпізнавання і прийняття рішень. Завдяки досвіду останніх років значення цих термінів тепер краще розуміють і втілюють у життя. Щораз частіше їх асоціюють з прагненням, щоб Церква була ближче до людей і більш комунікативною, щоби була домом і родиною Бога. Під час синодального процесу визріло зближення щодо розуміння значення синодальності, яке є основою цього Документа: синодальність – це спільна подорож християн із Христом, в єдності з усім людством, до Царства. Синодальність орієнтована на місію і передбачає асамблеї на різних рівнях церковного життя, взаємне слухання, діалог, спільнотне розпізнавання, опрацювання консенсусу як вираження уприсутнення живого Христа в Святому Духові і прийняття рішень на основі диференційованої співвідповідальності. У цьому дусі краще розуміємо, що означає, що синодальність є конститутивним виміром Церкви (див. CTI, n. 1). Простими словами можна підсумувати, що синодальність – це шлях духовного оновлення і структурних реформ, щоби зробити Церкву більш комунікативною і місіонерською, більш здатною йти разом з кожним чоловіком і кожною жінкою, випромінюючи світло Христа.
  2. У Діві Марії, Матері Христа, Церкви і людства, ми бачимо риси синодальної місіонерської та милосердної Церкви, яка сяє в повному світлі. Вона – постать Церкви, яка слухає, молиться, медитує, веде діалог, супроводжує, розпізнає, вирішує і діє. Від Неї ми вчимося мистецтва слухання, уважності до Божої волі, послуху Божому Слову, здатності заспокоювати потреби бідних, хоробрості вирушити в дорогу, любові, яка допомагає, пісням прослави і радості в Святому Духові. Тому св. Павло VI стверджував: «Діяльність Церкви в світі є продовженням турботи Марії» (MC 28).
  3. Детальніше, синодальність окреслює три різні аспекти життя Церкви:
  4. a) по-перше, синодальність означає «особливий стиль, який характеризує життя і місію Церкви, виражаючи її природу як спільну подорож і зустрічі на асамблеях Божого Люду, покликаного Господом Ісусом силою Святого Духа проголошувати Євангеліє. Синодальність повинна у звичайний спосіб виражати життя і діяльність Церкви. Цей modus vivendi et operandi здійснюється через спільне слухання Слова і целебрування Євхаристії, через братерство сопричастя, співвідповідальність та участь всього Божого Люду на різних рівнях і різних служіннях і ролях у його житті та місії» (CTI, n. 70a);
  5. b) по-друге, «синодальність позначає, у більш конкретному і визначеному з богословської та канонічної точок зору, ті церковні структури та процеси, в яких синодальна природа Церкви виражається на інституційному рівні і так само на різних рівнях її реалізації: місцевому, регіональному, універсальному. Ці структури і процеси допомагають авторитетно розпізнавати
  6. c) по-третє, синодальність означає «своєчасну реалізацію тих синодальних подій, на які Церква скликається компетентною владою згідно з конкретними процедурами, визначеними церковною дисципліною, залучаючи різними способами, на місцевому, регіональному та вселенському рівнях, увесь Божий Люд під головуванням єпископів у колегіальній та ієрархічній єдності з Єпископом Рима, щоб розпізнавати свій шлях і окремі питання, а також приймати рішення та визначати орієнтири для здійснення євангелізаційної місії» (CTI, n. 70c).
  7. У контексті соборної еклезіології Божого Люду поняття сопричастя виражає глибинну суть таїни й місії Церкви, джерелом і вершиною якої є звершення Євхаристії, тобто єдність із Триєдиним Богом і єдність між людьми, яка здійснюється у Христі через Святого Духа. На цьому фоні синодальність «вказує на особливий спосіб життя та діяльності Церкви, Божого Люду, який проявляє і конкретно реалізує своє існування як сопричастя у “спільній подорожі”, у зустрічах на асамблеях та в активній участі всіх своїх членів у євангелізаційній місії» (CTI, n. 6).
  8. Синодальність не є самоціллю, а спрямована на виконання місії, яку Христос доручив Церкві в Святому Духові. Євангелізація є «суттєвою місією Церкви […] це благодать і покликання Церкви, її глибинна ідентичність» (EN 14). Звертаючись до всіх людей без винятку, проповідуючи і навчаючи, хрестячи, звершуючи Євхаристію і Таїнство Примирення, всі партикулярні Церкви і вся Церква дієво відповідають на заклик Господа проповідувати Євангеліє всім народам (див. Мт. 28, 19-20; Мр. 16, 15-16). Цінуючи всі дари та служіння, синодальність уможливлює Божому Люду проголошувати та свідчити Євангеліє жінкам і чоловікам усіх місць та часів, роблячи себе «видимим таїнством» (LG 9) братерства та єдності у Христі, яких прагне Бог. Синодальність і місія тісно поєднані: місія освітлює синодальність, а синодальність спонукає до місії.
  9. Влада душпастирів – «це особливий дар Духа Христа як Глави для побудови всього Тіла» (CTI, n. 67). Цей дар пов’язаний із Таїнством Священства, яке уподібнює до Христа як Глави, Пастиря та Слуги, і посилає тих, хто його приймає, служити святому Божому Люду, щоб оберігати апостольськість проголошення та сприяти церковному сопричастю на всіх рівнях. Синодальність пропонує «найвідповідніші інтерпретаційні основи для розуміння самого ієрархічного служіння» (Франциск, Промова з нагоди 50-річчя створення Синоду Єпископів, 17 жовтня 2015) і ставить у правильній перспективі завдання, яке Христос у Святому Духові доручає Душпастирям. Отож синодальність запрошує всю Церкву, включно з тими, хто в ній здійснює владу, до навернення і реформи.

 

Єдність як гармонія

 

  1. «Людина, яка має духовну природу, реалізовується у міжособових відносинах. Що більше вона щиро переживає, то більш зрілою стає її особиста ідентичність. Людина набуває гідності не шляхом ізоляції, а налагоджуючи відносини з іншими та з Богом. Тож значимість цих відносин набуває фундаментального характеру» (CV 53). Синодальна Церква характеризується як простір, у якому можуть процвітати стосунки завдяки взаємній любові – новій заповіді, яку Ісус дав Своїм учням (див. Йо. 13, 34-35). У дедалі більш індивідуалістичних культурах і суспільствах Церква, «люд, єдністю Отця, і Сина, і Святого Духа поєднаний» (LG 4), може свідчити про міцність стосунків, заснованих на Тройці. Відмінності у покликанні, віці, статі, професії, стані та соціальній приналежності, притаманні кожній християнській спільноті, дають можливість кожній людині зустрітися з інакшістю, необхідною для особистого дозрівання.
  2. Передовсім у родині, яку Собор називає «домашньою Церква» (LG 11), живуть багатством стосунків між людьми, об’єднаними різними характерами, статями, віком, ролями. Тому сім’ї – це упривілейовані місця для вивчення та переживання основних практик синодальної Церкви. Незважаючи на сварки та страждання, які переживають сім’ї, вони залишаються місцями, де людина вчиться обмінюватися любов’ю, довірою, прощенням, примиренням та взаєморозумінням. Саме в сім’ї ми пізнаємо, що маємо однакову гідність, що ми створені для взаємності, що маємо потребу бути вислуханими і що самі здатні слухати, розпізнавати та вирішувати разом, приймати та реалізовувати владу, натхненну любов’ю, бути співвідповідальними та відповідати за свої вчинки. «Сім’я гуманізує людські стосунки через “ми” й водночас сприяє законним відмінностям кожного» (Франциск, Звернення до учасників пленарного засідання Папської Академії соціальних наук, 29 квітня 2022).
  3. Синодальний процес показав, що Святий Дух постійно збуджує в Божому Люді велике розмаїття харизм і служінь. «Так і в будуванні Тіла Христового існує розмаїтість членів і обов’язків. Один є Дух, який за багатством своїм і потребами служіння розподіляє різні свої дари задля користі Церкви (див. 1 Кор. 12, 1-11)» (LG 7). Так само виникло прагнення розширити можливості участі та здійснення диференційованої співвідповідальності всіх охрещених, чоловіків і жінок. Стосовно цього висловлювали смуток через брак участі багатьох членів Божого Люду в цьому процесі церковного оновлення та через труднощі в повноцінному переживанні здорових стосунків між чоловіками та жінками, між поколіннями та між людьми та групами різних культурних ідентичностей та соціальних умов, зокрема бідними та виключеними.
  4. Синодальний процес також висвітлив духовну спадщину партикулярних Церков, в яких і з яких існує Католицька Церква, та необхідність висловлення їхнього досвіду. Силою католицькості «кожна частина Церкви приносить свої дари іншим частинам та всій Церкві, тож як її цілість, так і окремі частини зростають завдяки всім тим, що взаємно обмінюються дарами і спільно прагнуть до повноти в єдності» (LG 13). Служіння Наступника Петра «оберігає правомірну розмаїтість і водночас пильнує, щоб ті особливості не шкодили єдності, а їй служили» (там само; див. AG 22).
  5. Вся Церква завжди складалася з багатьох народів і мов, Церков з їхніми особливими обрядами, дисциплінами, богословською і духовною спадщиною, покликаннями, дарами і служіннями ради спільного добра. Цю єдність реалізовує Христос – наріжний камінь, і Святий Дух – учитель гармонії. Ця єдність у різноманітності накреслена саме католицькістю Церкви. Вираженням цього є множинність Церков sui iuris, багатство яких проявилося під час синодального процесу. Асамблея закликає продовжувати процес зустрічей, взаєморозуміння та обміну дарами, які живлять сопричастя Церкви Церков.
  6. Синодальне оновлення сприяє шануванню різних контекстів як місць, в яких здійснюється універсальний заклик Бога бути частиною Його Люду, Божого Царства, яке є «праведність, мир і радість у Святому Дусі» (Рим. 14, 17). Таким чином, різні культури можуть осягнути єдність, яка лежить в основі їхньої множинності і відкриває їм перспективу обміну дарами. «Єдність Церкви передбачає не монолітність, а поєднання в органічну цілісність виправданих відмінностей» (NMI 46). Різноманітність проявів спасительного послання дозволяє уникнути зведення його до єдиного розуміння життя Церкви та богословських, літургійних, пастирських і дисциплінарних форм, в яких воно виражається.
  7. Пошана до контекстів, культур, різноманітності та зв’язків між ними – це ключ до зростання синодально-місіонерської Церкви і прямування, під натхненням Святого Духа, до видимої єдності християн. Ми підтверджуємо зобов’язання Католицької Церкви продовжувати та посилювати екуменічний діалог з християнами інших конфесій на основі спільного Хрещення та у відповідь на заклик Ісуса Христа до своїх учнів жити у сопричасті та єдності, про яку Він молився під час Тайної Вечері (див. Йо. 17, 20-26). Асамблея з радістю та вдячністю вітає прогрес, досягнутий в екуменічних відносинах упродовж останніх шістдесяти років, документи діалогу та декларації, що виражають спільну віру. Участь Братніх Делегатів збагатила хід Асамблеї, і ми з надією дивимося на наступні кроки на шляху до повного сопричастя завдяки прийняттю плодів екуменічного шляху в церковних практиках.
  8. Скрізь на землі християни живуть пліч-о-пліч з нехрещеними людьми, які служать Богу, сповідуючи іншу релігію. За них ми урочисто молимося в літургії Великої П’ятниці, разом з ними співпрацюємо і боремося за побудову кращого світу, разом з ними благаємо єдиного Бога визволити світ від зла, яке його нищить. Діалог, зустріч та обмін дарами, характерні для синодальної Церкви, повинні допомогти налагоджувати зв’язки з іншими релігійними традиціями. Мета цього – «дружба, мир, гармонія, обмін цінностями та моральним і духовним досвідом в дусі правди й любові» (Конференція католицьких єпископів Індії, Відповідь Церкви в Індії на сучасні виклики (9 березня 2016), цитата з FT 271). У деяких регіонах християни, залучені в побудову братерських стосунків з послідовниками інших релігій, зазнають переслідувань. Асамблея заохочує їх виконувати свою працю з надією.
  9. Різні релігії та культури, багатогранні духовні та богословські традиції, різноманітні дари Святого Духа та завдання у спільноті, різниця у віці, статі та соціальній приналежності в Церкві – це запрошення для кожної людини визнати та прийняти власні обмеження, відмовитись від претензій поставити себе в центр та відкрити себе для прийняття інших точок зору. Кожна людина робить свій унікальний і незамінний внесок у спільну справу. Синодальну Церкву можна описати, взявши образ оркестру: різноманітність інструментів потрібна для того, щоб оживити красу і гармонію музики, в якій голос кожного зберігає свої відмінні риси ради спільної місії. Так проявляється гармонія, яку Святий Дух творить у Церкві, бо Він є гармонією в особі (див. Св. Василій, Про псалом 29,1; Про Святого Духа XVI, 38).

 

Синодальна духовність

 

  1. Синодальність – це насамперед духовна готовність, яка пронизує повсякденне життя охрещених і кожен аспект місії Церкви. Синодальна духовність походить із дії Святого Духа і вимагає слухання Божого Слова, споглядання, тиші та навернення серця. На відкритті цієї Другої Сесії Папа Франциск сказав: «Святий Дух – надійний провідник, і наше перше завдання – навчитися розпізнавати Його голос, бо Він говорить у кожній особі й у всіх справах» (Виступ на Першій Генеральній Конгрегації Другої Сесії XVI Генеральної Звичайної Асамблеї Синоду Єпископів, 2 жовтня 2024). Синодальна духовність також вимагає аскетизму, смирення, терпіння та готовності прощати і приймати прощення. Вона з вдячністю та смиренням приймає різноманітність дарів та завдань, розподілених Святим Духом для служіння єдиному Господу (див. 1 Кор. 12, 4-5). І робить це без амбіцій чи заздрощів, без бажання панувати чи контролювати, розвиваючи ті ж почуття, що й Христос Ісус, який «применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги» (Фил. 2, 7). Ми визнаємо плоди цієї духовності, коли щоденне життя Церкви позначене єдністю і гармонією у різноманітності. Ніхто не може йти сам дорогою справжньої духовності. Як окремим особам, так і спільнотам потрібна підтримка, включно з формацією і духовним супроводженням.
  2. Оновлення християнської спільноти можливе лише через визнання першості благодаті. Якщо бракує особистої та спільнотної духовної глибини, то синодальність зводиться до організаційної доцільності. Ми покликані не лише втілювати в суспільні процеси плоди особистого духовного досвіду, але й досвідчувати практику нової заповіді взаємної любові як місце і форму зустрічі з Богом. У цьому сенсі синодальна перспектива, черпаючи з багатої духовної спадщини Традиції, сприяє оновленню її форм: молитва, відкрита до участі, розпізнавання, яке переживають разом, місіонерська енергія, яка народжується з ділення і проявляє себе в служінні.
  3. Розмови в Духові – це інструмент, який, незважаючи на свої обмеження, ефективний, оскільки дозволяє слухати і розпізнавати те, «що Дух говорить Церквам» (Одк. 2, 7). Ці розмови викликали радість, здивування і вдячність, і сприймалися як оновлення, яке перемінює індивідів, групи і Церкву. Слово «розмова» виражає щось більше від простого діалогу: воно гармонійно поєднує думку й почуття, і породжує спільний життєвий світ. Тому можна сказати, що в розмові йдеться про навернення. Це антропологічний факт, який зустрічається у різних народів і культур, об’єднаних практикою солідарних зборів для обговорення та вирішення життєво важливих для спільноти питань. Благодать довершує цей людський досвід: Розмовляти «в Духові» означає жити досвідом участі в світлі віри і в пошуках Божої волі в євангельській атмосфері, в якій Святий Дух дає можливість почути Його унікальний голос.
  4. На кожній фазі синодального процесу звучала потреба зцілення, примирення і відновлення віри всередині Церкви – зокрема після багатьох скандалів стосовно різних видів насильства – і всередині суспільства. Церква покликана поставити в центр свого життя і діяльності факт, що в Христі, через Хрещення, ми довірені один одному. Визнання цієї глибокої реальності стає священним обов’язком, який дає нам змогу визнавати помилки та відновлювати довіру. Йти цим шляхом – це акт справедливості, місіонерського обов’язку Божого Люду в нашому світі й даром, який ми повинні просити в неба. Прагнення продовжувати цю подорож – це результат синодального оновлення.

 

Синодальність як соціальне пророцтво

 

  1. Якщо синодальний стиль практикувати зі смиренням, то це може зробити Церкву пророчим голосом у сучасному світі. «Синодальна Церква подібна до хоругви, піднятої націями (див. Іс. 11, 12)» (Франциск, Промова з нагоди 50-річчя створення Синоду Єпископів, 17 жовтня 2015). Ми живемо в епоху, позначену щораз більшою нерівністю, зростаючим розчаруванням у традиційних моделях управління і у функціонуванні демократії, зростанням автократичних та диктаторських тенденцій, домінуванням ринкової моделі без урахування вразливості людей і творіння, а також спокусами вирішувати конфлікти силою, а не діалогом. Автентичні практики синодальності уможливлюють християнам розвивати культуру, здатну критично оцінювати панівну думку, і таким чином пропонують унікальний внесок у вирішення проблем, з якими стикаються сучасні суспільства, та у побудову спільного добра.
  2. Синодальний спосіб життя стосунками – це форма свідчення суспільству. Це також відповідає потребі людини бути прийнятою і визнаною в конкретній спільноті. Це виклик зростаючій ізоляції людей та культурному індивідуалізму, які часто проникали в Церкву, і заклик до взаємної турботи, взаємозалежності та співвідповідальності за спільне добро. Водночас це виклик надмірному соціальному комунітаризму, який пригнічує людей і не дозволяє їм бути суб’єктами власного розвитку. Готовність вислухати всіх, особливо бідних, різко контрастує зі світом, у якому концентрація влади виключає бідних, маргіналізованих, меншини та землю, наш спільний дім. Синодальність та інтегральна екологія зумовлюють перспективу взаємин та наполягають на необхідності піклуватися зв’язками: саме тому вони відповідають одне одному та поєднуються одне з одним у способі реалізації місії Церкви в сучасному світі.

 

[i]* Підсумковий Документ XVI Генеральної Звичайної Асамблеї Синоду Єпископів прийнято під час 17ої Генеральної Конгрегації 26 жовтня 2024 двома третинами присутніх членів. З результатами голосування можна ознайомитися на сайті www.vatican.va. Офіційна версія тексту італійською мовою. Під час підготовки до друку провели редагування тексту для забезпечення лінгвістичної точності та легшого читання, а також точності цитат.