о. Генрих Дзядош SJ

 

Коли спостерігаємо за душпастирською працею у Вселенській Церкві, то нікому не потрібно доводити, що після ІІ Ватиканського Собору з’явилось багато нових змін у пасторальній сфері. Після закінченні Собору минуло більше п’ятдесяти років, і тепер не можна не помітити цей великий подув Духа, який оживляє свою Церкву і робить так, що народжуються в ній нові церковні дійсності, які призначені допомагати людині знайти дорогу до Бога. Сьогодні для Церкви цей супровідний подув Божого Духа є особливо потрібним, бо живемо в часі, який в багатьох аспектах нагадує первісну Церкву, коли то власне вона була присутня посеред язичницьких народів і в таких умовах виконувала свою місію, надану Христом. Схожість ця проявляється передусім в такому типовому для наших часів явищі, як відходження від християнського коріння, у десакралізації життя, в дехристиянізації і в кризі віри у народів, які колись були християнськими. Таке “оязичування” і відхід від християнства цілих народів показує, що відновлення Церкви не може відбуватись тільки в конкретному аспекті, як це було, наприклад, у випадку різних чернечих чинів, харизма яких мала бути відповіддю на конкретні часткові потреби Церкви. Проблема, породжена ситуацією в сучасному світі, повинна торкнути цілого християнського життя, всіх його вимірів, як на це вказав Йоан Павло ІІ, закликаючи до нової євангелізації, тобто до проголошення Євангелія від основ, від початків. З цієї причини також залучення до душпастирської арени повинно торкнути того, що суттєве, тобто привести людину до зрілої віри, до її нового відродження. Якщо натомість говоримо про відродження людини і про зрілу віру, не можна оминути або трактувати ініціативу Таїнства християнського святого Хрещення як зрозумілого само собою.

 

  1. Хрещення є джерелом відновлення християнського життя

В розмові з Никодимом Ісус сказав: “Коли хтось не вродиться з води та Духа, не спроможний увійти в Царство Боже” (Йо. 3.5), “Треба вам повторно народитись з висоти” (Йо. 3.7). Господь об’явив йому таємницю нового народження, але Никодим не розуміє цього. Як таке може статись? Хіба можливе нове народження? Чи може стара людина стати новим створінням? Над цим питанням розважають також душпастирі. В який спосіб вести душпастирську працю, щоб вона допомагала людині ставати новим створінням, а не тільки дуже релігійними людьми закону, подібними до Никодима, тобто людьми, котрі виконують певні обряди, а серцем далекі від Бога (пор. Іс. 29.12). Як вести людей до такої зрілості, де не буде розмежування між вірою і життям. Це питання поставало у Церкві впродовж всієї її історії. Варто подивитись, яку відповідь дає Церква перших століть і що для нас є важливим, яку відповідь дає Церква ІІ Ватиканського Собору.

 

  1. Катехуменат Церкви перших століть

Для Церкви перших віків була відома така душпастирська практика, яка користувалася певним інструментом, певним інститутом, котрий готував до нового народження, до зрілої віри. Був це тривалий упродовж багатьох років катехуменат, який слід розуміти як дорогу до Хрещення. Натомість саме Хрещення було гарантом того, що нова людина, яка виходить з хрестильної води, буде жити згідно з Євангелієм, буде образом Ісуса Христа. Хрестильна вода для перших християн була дійсно місцем смерті старої людини, бо там ця стара людина була похована в смерті Ісуса Христа і народжувалась нова людина, переодягнена в білий одяг воскресіння, обдарована дарами Святого Духа. Хрещення не було якимось магічним обрядом, в котрому перехід до нового життя здійснювався за одну мить. Передувала йому довга дорога навернення і посвячення в християнське життя. Хрещення було завершенням довгого процесу навернення, печаткою, дарованою тому, про кого засвідчено, що має віру, що його життя приносить плоди. Можна надати конкретний опис цього душпастирства разом з усіма етапами катехуменату, але з приводу браку місця перенесімось в наші часи і погляньмо, на що звернув особливу увагу ІІ Ватиканський Собор і які практичні висновки можна зробити з соборної науки відносно впровадження у віру і зрілості християнського життя.

 

  1. Відповідь ІІ Ватиканського Собору

Найбільшим натхненням для відновлення сучасної Церкви були чотири соборні Конституції – великий синтез усієї Церкви, а також синтез християнського життя. Конституції: Sacrosanctum Concilium, Dei Verbum, Lumen Gentium, Gaudium et Spes у конкретній формі представляють таємницю смерті і воскресіння Ісуса і запрошують черпати з цього джерела духовне відновлення людини і всього Народу Божого, і щоби в цьому джерелі знаходити силу для виконання місії, яку Христос доручив Церкві. Ці Конституції одночасно представляють основні елементи в житті Церкви: Слово Боже, Літургія і спільнота Народу Божого. Ці три характерні дійсності були присутні від самого початку існування Церкви, коли учні збирались для слухання Божого Слова, ламаючи Хліб у домівках і представляючи одну спільноту (Ді. 2.42). Без цих чудесних дарів, даних Церкві Ісусом Христом, важко говорити про духовний розвиток людини і про розвиток самої Церкви. Через 30 років після Собору Папа Йоан Павло ІІ в Апостольському Листі Tertio Millenio Adveniente запитував: “Чи може іспит совісті оминути прийняття науки Собору, того великого дару Духа, пожертвуваного Церкві на схилі другого тисячоліття. У якій мірі Слово Боже стало душею теології і натхненням цілого християнського життя, як того прагне конституція Dei Verbum? Чи літургію вважають “джерелом і вершиною” життя Церкви, згідно з вченням Конституції Sacrosanctum Concilium? Чи у вселенській Церкві і у інших Церквах зміцнюється наука про Причастя, яка була сформована в Конституції Lumen Gentium, що створює місце для харизм, послуг, різних форм участі Народу Божого, але не підлягають демократизації і соціологізації, які не відображують католицького бачення Церкви і справжнього духа ІІ Ватиканського Собору”. Наведений фрагмент листа Святішого Отця є певним синтезом того, що важливе у післясоборному відновленні Церкви. Ці три елементи, фундаментальні у житті Церкви: Слово Боже, Літургія, Спільнота Народу Божого є дійсно присутні в душпастирстві, але питання Папи звучить: “В якій мірі?”.

 

  1. Як це може відбутись?

Душпастирі часто задаються запитанням: як повинно функціонувати душпастирство, як це має відбутись (Йо. 3.4), щоб Хрещення було зрілим, щоб людина була другим Христом і не було б розходження між визнаною вірою і життям? Можна впевнено сказати, що це мрія душпастирів, однак часто їх супроводжує безпорадність і відчуття неможливості втілити ці прагнення на практиці. Інколи можна помітити у священників навіть розпач, коли попри величезні зусилля, і різноманітні задуми, призначені для відродження віри у людей, що їм довірились, немає видимих плодів. Через це може виникнути спокуса звинуватити в цьому впертих парафіян, котрі не хочуть навертатись, а до того ще й вважати їх злими. Це дуже небезпечна спокуса моралізму і волюнтаризму, яка часто має місце не тільки в проповідях, а також у процесі виховання у семінаріях і монастирях. Такі незрозумілі речі, коли немає відповіді на запитання: „як це може відбутись?” – все це призводить до вирішення замінних, другорядних проблем; організації різних суспільних і політичних акцій, пробуючи змішати справжню місію Церкви з тим, що з впевненістю має своє місце в житті Церкви, але повинно залишатись на другому плані як плід навернення і живої віри.

Святіший Отець, коли робив іспит совісті в Tertio Millenio Adveniente пише, що життя Церкви і вся її духовність виходить з „триноги”, якою є: Слово Боже, Літургія і Спільнота. Саме тут народжується зріла віра, котру треба чітко відрізнити від безплідного фанатизму. Якщо цієї „триноги” немає, це буде „Сізіфова праця”, повна посвячень, дій, а часом тимчасових успіхів, але так на справді, у перспективі не приведе до зміни ментальності парафіян і до глобального їх навернення.

Прагненням Христа є спасіння людини, приведення її до тієї глибокої зміни, котра в духовності називається наверненням, зустріччю з живим Богом, з воскреслим Господом – і для цього повинна служити праця душпастирів. Добро самої людини стоїть на першому місці і не можна присвячувати її власним задумам. Церква володіє такими прекрасними інструментами, котрі ведуть до того і які Дух Святий  дає нам для добра людей. В іншому випадку це буде маніпуляцією, зрозуміло, що несвідомою, але яка веде до незадоволення багатьох вірних, котрі не отримують те, чим по своїй суті володіє Церква і чим може напувати спраглих. Можливо, що це дуже міцні слова, але вони показують певну драму: з одного боку, величезне зусилля душпастирів і титанічну працю, а з другого – розпач, бо не видно очікуваних плодів. У цій статті хочу показати, що поруч з багатьма рухами і харизмами, котрі Святий Дух стимулював в Церкві після Собору, є Неокатехуменальна Дорога, котра дає відповідь на запитання поставлене Ісусу Никодимом: “як це можливо?”.

 

  1. Неокатехуменальна Дорога.

Ініціаторами  Неокатехуменальної Дороги були Кіко Аргуельо і Кармен Хернандес, котрі під час ІІ Ватиканського Собору, а також після його закінчення, були свідками незвичайної дії Святого Духа в спільноті в Паломерас Алтас, в бараках у передмістях Мадриду. Досвідчили вони силу дії Божого Слова, відновленої Літургії і життя у спільноті, ефектом чого стала радикальна зміна людей, котрі раніше були за межею суспільства, перебуваючи в гріхах, про що самі визнавали. Ініціатори цієї Дороги на початку не усвідомлювали того, що це Бог використовує їх, аби відкрити катехуменат подібний до того, який існував в Церкві перших віків. Тільки з часом, і то завдяки спеціалістам теологам, усвідомили цей факт. Ця нова харизма була названа неокатехуменатом, так як відноситься вона до людей вже охрещених. Цей досвід був перенесений до деяких парафій Мадриду, а потім до Риму, звідки поширився на всі континенти. В Польщі перший раз вступні катехизи Неокатехуменальної Дороги були проголошені в Любліні в костелі Отців Єзуїтів по вул. Królewska, в 1975р.

Неокатехуменальна Дорога опирається на вже згадуваній “тринозі”: Слово Боже, Літургія, Спільнота. Розпочинається із проголошення в парафії вступних катехиз, які поділені на три частини і в яких поступово, вже під час катехиз, показується дорога християнського життя, яка опирається на “триногу”: Слово Боже, Літургію і Спільноту. Після катехиз утворюється спільнота, котра слухає Боже Слово, святкує Євхаристію і закликає створювати спільноти не за людськими правилами, а по Духу. Потрібно багато часу, аби таємнича благодать Хрещення отримана в дитинстві, згідно такої педагогіки розвивалася б і приносила плоди, заплановані Богом.

 

  1. Характерні риси Неокатехуменальної Дороги

Подивімося тепер на декілька характерних рис цієї дороги, яка опирається на Слово Боже, на Літургію і на спільноту, аби переконатись як вона відповідає на запрошення Собору.

Основним досвідом для тих, котрі розпочинають дорогу дозрівання до віри, є КЕНОЗИС, усвідомлення особистої гріховної дійсності, розпізнання в собі грішної людини. В духовній літературі і в містичних листах описується три етапи духовного життя: очищення, просвітлення і з’єднання. Часто забувається про цей перший вимір, намагаючись будувати своє життя на ілюзії, думаючи, що ми є вже на вищому етапі духовного життя. Тому на Неокатехуменальній Дорозі велике значення приділяється тому етапу, який називається дорогою покори, дорогою сходження, дорогою приниження і бачення самого себе. Кожен прагне бачити себе кращим, ніж є в дійсності, тому цей етап є болючий через відкривання правди про себе. Однак правда звільняє і в цьому допомагає Слово Боже, а також спільнота, котра є дзеркалом, що показує мої власні гріхи. Є це також постійною нагодою аби вчитись прощати, бо відкриваючи власні гріхи, стаємо більш милосердними до інших. Цьому досвіду допомагає передусім слухання Слова про Слугу Ягве, котрий прийшов не для того, щоб йому служили, але щоб самому служити і не звеличувався, щоб бути рівним Богу, але принизив самого себе і став людиною, а ставши людиною прийняв постать Слуги (пор. Фил. 2, 6-7). Найбільшою демонстрацією цього є Хрест Ісуса, котрий світ відкидає, вважаючи його за глупоту і згіршення, але для християнина стає хрестом прославленим. У неокатехуменальному вченні дуже міцно наголошується на прийнятті власної історії як такої, у якій зустрічаємо Бога в подіях власного життя. Якою би не була наша історія, вона є кращою від ілюзій та мрій, які залишаються утопією. Слово Боже показує історію Вибраного Народу, котрий в конкретних подіях розпізнав Бога, хоча часто ця історія була повна помилок і гріхів, кожен може розпізнати себе в цій історії. Наше власне життя зі всіма проблемами, які існують в ньому, є найкращим місцем зустрічі з Богом, місцем особливої любові, в якій переживаємо спасіння в Ісусі. Іншим важливим елементом, який формує відношення до навернення є відречення від ідолів цього світу через Триєдиного Бога. Це відречення не наступає відразу, тому що спочатку обов’язковою річчю є усвідомлення і бачення в собі власної залежності від цих ідолів, а на це потрібен час. Поступово катехумен відкриває, звідки він дійсно черпає життя, що виходить воно з грошей, афектів, думок інших, престижу у суспільстві, успіхів і багатьох інших ідолів, які варто назвати по іменах і так як це зробив Ісус Навин зі своїм народом, вступаючи у Землю Обіцяну, відректись ідолів і обрати Ісуса Христа як Єдиного Господа і Спасителя. З образом Господа і Спасителя, а також образом Слуги поєднаний є образ Доброго Пастиря, який залишає 99 овець, щоб шукати одну загублену. Неокатехуменальну Дорогу називають душпастирством загубленої вівці. Ця назва виводиться з простого досвіду, дуже багато віддалених від Церкви попадає в спільноти, бо Ісус Христос через братів шукає ту, котра власними зусиллями не може знайти доброго пасовиська.

Характерною рисою Неокатехуменальної Дороги є також місійність. Після свого воскресіння Ісус сказав учням: “Ідіть на весь світ і проголошуйте Євангеліє всьому створінню” (Мр. 16.15). Євангелізація виходить з самого єства неокатехуменату, бо ділимось тим добром, яке отримали самі безкоштовно. Тим даром є Добра Новина, котра приноситься людям які є в Церкві, але особливо тим котрі вже відійшли від Церкви, або ніколи в ній не були. На неокатехуменальній Дорозі є сильний євангелізаційний запал, є дуже багато катехитів, котрі проголошують катехизи не тільки в своїх парафіях, але в інших дієцезіях і в країнах, залишаючи свій дім. Є багато мандруючих катехитів, серед яких багато сімей, котрі проголошують Євангеліє разом з дітьми. В самій структурі Неокатехуменальної Дороги існує певний етап, підчас якого всі браття зі спільноти ходять по домах по дві особи, проголошуючи Євангеліє іншим.

До суті неокатехуменату належить також невід’ємність від парафії та ієрархія Церкви. Без згоди єпископа не можемо почати євангелізації в даній дієцезії, без згоди настоятеля в парафії. Через це досвідчуємо тієї простої, а одночасно глибокої істини, що в Церкві живе Ісус Христос, що Він тотожний з Церквою, через це народжується вдячність за той дар Матері, яка носить нас в своєму лоні і годує Словом і Таїнствами, аби ми могли народитись до нового життя. Звідси глибокий досвід, що без послуху Церкві тобто Святішому Отцю, єпископам, настоятелям не можлива жодна духовна дія, не можливе навернення.

 

  1. Плоди дороги

Насамкінець залишається подивитись на плоди, які народжуються з цього прекрасного вчення, чудового Хрещення, котре доступне всім, кого Бог запросив, щоб ішли дорогою до зрілої віри. З впевненістю можна сказати, що таким плодом є особисте навернення, яке передусім проявляється в зміні ментальності людини, в його покорі і прийнятті волі Бога як єдиного добра. Іншими відчутними плодами є відродження родини, дуже часто розбитої (деколи вже після розлучення), відкриватись на життя, тобто приймати стільки дітей, скільки Бог передбачив для даної родини, численні покликання до священства, а серед дівчат до монашого життя. Плодом неокатехуменальної Дороги є сім’ї в місії ad gentes, котрі отримали місійний хрест від Святішого Отця і залишили свої родинні домівки, щоб на дехристиянізованих теренах наново відроджувати вчення живої Церкви, подавати свідоцтва віри у власному житті, а також проголошувати Євангеліє. Такі сім’ї зазвичай супроводжує пресвітер. Це призвело до того, що потрібно було готувати таких капеланів, які би могли залишити свої дієцезії, аби євангелізувати з цими сім’ями.

Тому наступним плодом є понад 100 нових духовних семінарій “Redemptoris Mater”, в яких хлопців, покликаних Христом до священства,  готують до місійної служби. Варто сказати, що педагогіка семінарії опирається на Неокатехуменальну Дорогу. У багатьох дієцезіях семінаристи дієцезіальних і чернечих семінарій приймають участь в катехизах різних парафій, а також у житті спільноти, що являється приводом не тільки пізнання цієї Дороги в Церкві, але також до особистої готовності до священства.

Святіший Отець Йоан Павло ІІ у своєму листі до єпископів на з’їзді Єпископів Європи, яка відбулась 13-15 квітня 1993р писав: “Неокатехуменальна Дорога, на котрій дозрівають мандруючі катехити і сім’ї в місіях, може дати відповідь на виклик секуляризації, поширення сект і недостатність покликань. Розважання над Словом Божим і участь у Євхаристії робить можливим поступове ініціювання в світлі таємниці, створюючи живі клітинки Церкви, відновлюючи життєздатність парафії через зрілих християн, спроможних давати правдиві свідчення, завдяки вірі радикального покликання. Ця дорога показує особливу спроможність до того, щоби діяти на дехристиянізованих територіях до необхідної “reinplantatio Ecclesiae”, ведучи людину у її моральному відношенні до послуху об’явленій правді і відбудові суспільного полотна, знищеного незнанням Бога і Його любові. Вже в деяких районах утворюються осередки місійних сімей, котрі можуть бути світлом Христа і прикладом життя” (Йоан Павло ІІ, Відень 12.04.1993р.).

 

Закінчення

Оскільки світ зазнає величезних змін, а в самій Церкві мають місце глибокі преображення – з Церкви мас еволюціонують в напрямку Церкви “Решти”, то не вистачає вже часткового відновлення Церкви, але обов’язковою є глибока переміна в дусі ІІ Ватиканського Собору, практичним застосуванням котрого є Неокатехуменальна Дорога… Неокатехуменат, що веде до відкриття Хрещення і християнської зрілості, показує це застосування в житті парафії. Показує, що є можливим душпастирство, яке глибоко перемінює людину, дає відповідь на її сьогоднішні духовні кризи, на її відхід від Бога. Нарешті ця дорога показує, як сильно Бог турбується про свою Церкву, дає Їй багато прекрасних дарів, даючи відповідь на її потреби. Святіший Отець на аудієнції 24 січня 1997р. сказав: “Історія Дороги обіймається контекстом того розквіту церковних рухів і груп, котрі становлять один з найпрекрасніших плодів духовної віднови, започаткованих ІІ Ватиканським Собором. Той розквіт був і постійно є великим даром Духа Святого і яскравим знаком надії на порозі Третього Тисячоліття”.

 

Резюме

У статті на тему Неокатехуменольної Дороги пробую поставити питання стосовно проблеми, яким чином вести сучасну людину до зрілої віри. Йдеться передусім про питання, чи Таємниця Хрещення, котра є фундаментом християнського життя, достатньо в нас розвинута, щоб приносити плоди, передбачені Богом? Чи Церква в своїй історії володіла методами, котрі були глибокою ініціацією в віру? В Церкві перших віків існував інститут катехуменату, котрий мав привести людину до навернення, до глибокої внутрішньої переміни. Під час ІІ Ватиканського Собору Бог пробудив у Церкві Неокатехуменальну Дорогу, котра закликає до християнського катехуменату перших віків, але пропонується також для охрещених. Вона також є відповіддю на головні думки Собору, представлені в чотирьох головних Конституціях, котрі підкреслюють роль Слова Божого, Літургії і Спільноти Церкви, як елементів, котрі ведуть до християнської зрілості. На цей аспект звернув увагу Йоан Павло ІІ у апостольському листі Tertio Millenio Adveniente, в якому запитує, в якій мірі користаємо з багатств Собору в нашому душпастирстві. Неокатехуменальна Дорога намагається дати відповідь на цю проблему. В особливий спосіб запрошуються душпастирі до роздумів на цю тему, щоби без стереотипів подивитись на факти і плоди Неокатехуменальної Дороги за більш як сороковий період її існування, а також поставити собі запитання, чи не відкрити в моїй парафії цю Дорогу, котра багатьох, також віддалених від Церкви, може привести до віри.

 

Фото: Unsplash