GAUDETE ET EXSULTATE

переклав о. О. Кривобочок ТІ

неофіційний переклад для особистого вжитку

АПОСТОЛЬСЬКА АДГОРТАЦІЯ

РАДІЙТЕ Й ВЕСЕЛІТЬСЯ

СВЯТІШОГО ОТЦЯ

ФРАНЦИСКА

ПРО ПОКЛИКАННЯ ДО СВЯТОСТІ

В СУЧАСНОМУ СВІТІ

ЗМІСТ

«Радійте й веселіться» [1-2]

І. ПОКЛИКАННЯ ДО СВЯТОСТІ

Святі, які нас заохочують і супроводжують [3-5]

Святі по сусідству [6-9]

Господь кличе [10-13]

Також для тебе [14-18]

Твоя місія в Христі [19-24]

Діяльність, яка освячує [25-31]

Більше живі, більше людські [32-34]

ІІ. ДВА ХИТРІ ВОРОГИ СВЯТОСТІ

Сучасний гностицизм [36]

Розум без Бога і без плоті [37-39]

Доктрина без таїни [40-42]

Границі розуму [43-46]

Сучасне пелагіанство [47-48]

Воля без покори [49-51]

Навчання Церкви, про яке часто забувають [52-56]

Нові пелагіани [57-59]

Оцінка Закону [60-62]

ІІІ. У СВІТЛІ ВЧИТЕЛЯ

Проти течії [65-66]

«Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» [67-70]

«Блаженні тихі, бо вони успадкують землю» [71-74]

«Блаженні засмучені, бо будуть утішені» [75-76]

«Блаженні голодні та спраглі справедливости, бо вони наситяться» [77-79]

«Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя» [80-82]

«Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога» [83-86]

«Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» [87-89]

«Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне» [90-94]

Велике правило [95]

Вірність Учителеві [96-99]

Ідеології, які спотворюють серце Євангелія [100-103]

Культ, який найбільше подобається Богові [104-109]

  1. IV. ДЕЯКІ РИСИ СВЯТОСТІ В СУЧАСНОМУ СВІТІ

Витривалість, терпеливість і лагідність [112-121]

Радість і почуття гумору [122-128]

Хоробрість і ревність [129-139]

У спільноті [140-146]

У безустанній молитві [147-157]

  1. БОРОТЬБА, ПИЛЬНІСТЬ І РОЗПІЗНАВАННЯ

Боротьба і чуйність [159]

Більше, ніж міф [160-161]

Пробуджені й довірливі [162-163]

Духовний занепад [164-165]

Розпізнавання [166]

Нагальна потреба [167-168]

Завжди в Божому світлі [169]

Надприродний дар [170-171]

Говори, Господи [172-173]

Логіка дару й хреста [174-177]

  1. «Радійте й веселіться» (Мт. 5, 12), – говорить Ісус до тих, кого переслідують і принижують через Нього. Господь просить, щоб ми віддали Йому все, і взамін пропонує справжнє життя, щастя, для якого ми були створені. Він хоче, щоб ми були святими і не задовольнялися посереднім, розбавленим і безформним життям. Насправді вже на перших сторінках Біблії у різний спосіб представлено покликання до святості. Ось як Господь пропонує це Авраамові: «Ходи зо мною і будь бездоганний» (Бут. 17, 1).
  2. Тут не слід сподіватися трактату про святість – з багатьма визначеннями й розрізненнями, які могли би збагатити цю важливу тему, або аналізу різних способів освячення. Я ставлю скромну мету – ще раз представити покликання до святості, намагаючись вмістити це в актуальний контекст – з ризиками, викликами й можливостями. Бо Господь вибрав нас, «щоб ми були святі й бездоганні перед ним у любові» (Еф. 1, 4).

 

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

ПОКЛИКАННЯ ДО СВЯТОСТІ

 

Святі, які нас заохочують і супроводжують

  1. В листі до Євреїв згадуються різні свідки, які нас надихають «бігти витривало до змагання, що призначене нам» (12, 1). Там говориться про Авраама, Сару, Мойсея, Гедеона й інших (див. 11, 1-12, 3), і передовсім ми запрошені визнати, що маємо «навколо себе таку велику хмару свідків» (12, 1), які нас заохочують не затримуватися в дорозі, стимулюють продовжувати свій шлях до мети. А між ними може бути наша мати, бабця чи інша близька особа (див. 2 Тим. 1, 5). Може їхнє життя не завжди було досконалим, але в недосконалостях і падіннях вони йшли вперед і подобалися Господові.
  2. Святі, які вже перебувають із Богом, підтримують з нами зв’язок любові та сопричастя. Це підтверджує Книга Одкровення, коли говорить про мучеників-заступників: «Я побачив під жертовником душі повбиваних за слово Боже і за свідчення, що мали. І закричали вони голосом великим: «Доки, Владико святий і правдивий, не судиш?»» (6, 9-10). Можемо сказати, що «нас оточують, спрямовують і супроводжують друзі Бога […] Я не мушу сам нести те, що насправді сам не можу піднести. Сонми Божих святих мене захищають, підтримують і ведуть»[1].
  3. У беатифікаційних та канонізаційних процесах розглядаються ознаки героїчного практикування чеснот, мучеництво і також жертвування свого життя за інших – аж до смерті. Така жертва виражає досконале наслідування Христа й заслуговує на подив вірних[2]. Згадаймо, до прикладу, блаженну Марію Габріеллу Сагедду, яка віддала своє життя за єдність християн.

Святі по сусідству

  1. Думаємо не тільки про тих, які уже беатифіковані або канонізовані. Святий Дух уділяє святість усьому святому вірному Божому людові, бо «Бог вирішив освятити і спасти людей не поодинці, без жодного зв’язку між ними, а звести їх у народ, який пізнавав би Його у правді і служив би Йому у святості»[3]. В історії спасіння Господь спас народ. Повна ідентичність не може бути без приналежності до народу. І тому ніхто не спасається сам, як ізольований індивід, але Бог нас притягує, беручи до уваги складні обставини міжособових зв’язків, які формуються в людській спільноті. Бог захотів увійти в динамічне життя народу.
  2. Мені подобається бачити святість у терпеливому Божому народі: в батьках, які з великою любов’ю виховують своїх дітей, у чоловіках і жінках, які працюють, аби утримати свої родини, у хворих, у старих черницях, які завжди усміхаються. У цій витривалості день за днем я бачу святість воюючої Церкви. Часто це святість «по сусідству», святість тих, які живуть біля нас і відображають присутність Бога або, іншими словами, «середній клас святості»[4].
  3. Дозвольмо зворушити себе знаками святості, які Господь нам показує через найсмиренніших членів цього люду, який «бере участь також у пророчому служінні Христа, поширюючи живе свідчення про Нього – насамперед життям у вірі й любові»[5]. Поміркуймо, як нам підказує свята Тереза Бенедикта від Хреста, що через багатьох із них будується справжня історія: «Посеред найтемнішої ночі постають найбільші пророки й святі. Але живильний потік містичного життя залишається невидимим. Зрозуміло, що вирішальні події в історії світу поєднуються з душами, яких немає в підручниках історії. І лише в день, коли все приховане відкриється, ми дізнаємося, яким душам завдячуємо вирішальні події в своєму житті»[6].
  4. Святість – найкрасивіше обличчя Церкви. Але також поза Католицькою Церквою, у різноманітних середовищах, Святий Дух подає «знаки своєї присутності, котрі допомагають учням Христа»[7]. З другого боку, святий Йоан Павло ІІ нагадав нам, що «свідчення віри в Христа аж до пролиття крові стало загальною спадщиною католиків, православних, англіканців і протестантів»[8]. Під час красивого екуменічного служіння, яке він хотів святкувати в Колізею, у 2000-у ювілейному році він сказав, що мученики – це «спадщина, яка промовляє набагато гучніше, ніж мотиви поділів»[9].

Господь кличе

  1. Все це дуже важливо. Але цією Адгортацією я хотів би нагадати передовсім про заклик до святості, з яким Господь звертається до кожного з нас, заклик, звернений також і до тебе: «Маєте бути святими, бо я святий» (Лев. 11, 45; див. 1 Пт. 1, 16). ІІ Ватиканський Собор сильно на цьому наголошує: «Укріплені стількома великими засобами спасіння, всі Христові вірні, кожного становища та сану, покликані Господом, кожен своїм шляхом, до досконалої святості, повнота якої в самому Отці»[10].
  2. «Кожен своїм шляхом», – говорить Собор. І тому не треба знеохочуватись, дивлячись на взірці святості, які здаються недосяжними. Існують свідчення, які нас стимулюють і мотивують, але їх не треба копіювати, бо це могло би віддалити нас від виняткового й особливого шляху, який Господь приготував для нас. Важливо, щоби кожна віруюча людина розпізнала свій шлях і видобула на світло з себе все найкраще, те найбільш індивідуальне, що Бог вмістив в неї (див. 1 Кол. 12, 7), і не знесилювала себе, намагаючись наслідувати те, що не було задумане для неї. Усі ми покликані бути свідками, але «існує багато актуальних форм свідчення»[11]. І справді, коли великий містик, святий Йоан від Хреста, писав свою Духовну Пісню, волів уникати твердих правил для всіх і пояснював, що його вірші написані для того, щоб кожний ними користувався «по-своєму»[12]. Бо божественне життя передається «одним в один спосіб, іншим – в інший»[13].
  3. Серед різних форм хочу наголосити також на «жіночому генії», який проявляється в жіночих видах святості, необхідних для віддзеркалення святості Бога в цьому світі. Саме в часи, коли жінок найбільше ігнорували, Святий Дух покликав святих, привабливість яких спровокувала нові духовні нурти й важливі реформи в Церкві. Можемо згадати святу Гільдегарду Бінгенську, святу Бригіту, святу Катерину Сієнську, святу Терезу Авільську чи святу Терезу з Лізьє. Але я думаю також і про багатьох незнаних або забутих жінок, які, кожна по-своєму, підтримували й змінювали родини й спільноти силою свого свідчення.
  4. Це повинно надихати й заохочувати кожного віддати все, аби здійснити цей унікальний і неповторний проект, який Бог бажав для кожного споконвіку: «Перш, ніж я уклав тебе в утробі, я знав тебе; і перш ніж ти вийшов з лона, освятив я тебе» (Єр. 1, 5).

Також для тебе

  1. Щоби бути святими, не обов’язково бути єпископами, священиками, черницями чи ченцями. Часто маємо спокусу думати, що святість зарезервована для тих, які мають можливість залишити буденне життя і присвятити багато часу молитві. Але так не є. Всі ми покликані бути святими, живучи любов’ю і даючи своє свідчення в щоденному житті там, де тепер перебуваємо. Ти богопосвячена особа? Будь святим, живучи радістю, яку тобі подаровано. Ти одружений? Будь святим, кохаючи й піклуючись своєю дружиною так, як Христос Церквою. Ти робітник? Будь святим, сумлінно та якісно працюючи для своїх братів. Ти тато, бабуся або дідусь? Будь святим, терпеливо навчаючи своїх онуків наслідувати Ісуса. Ти при владі? Будь святим, відстоюючи спільне добро, а не особисті інтереси[14].
  2. Дозволь благодаті твого Хрещення давати плоди на дорозі святості. Дозволь, щоби все було відчинене для Бога, і ради цього вибирай Його, вибирай Бога знову і знову. Не знеохочуйся, бо маєш силу Святого Духа для того, щоб це стало можливим, а святість, остаточно, – це плід Святого Духа в твоєму житті (див. Гал. 5, 22-23). Коли відчуваєш спокусу загубитися у своїй слабкості, подивися на Розп’ятого і скажи Йому: «Господи, я – бідолаха, але Ти можеш зробити чудо, щоб я став трошки кращим». У святій і повній грішників Церкві знайдеш усе необхідне для зростання до святості. Бог наповнив її дарами Слова, таїнствами, святинями, життям спільнот, свідченням святих і різноманітною красою, яка походить із любові Господа «неначе молода, що дорогоцінностями себе оздоблює» (Іс. 61, 10).
  3. Святість, до якої тебе кличе Господь, зростатиме через малі жести. До прикладу, жінка йде в супермаркет щось купити, зустрічає сусідку, починають розмовляти і пліткувати. І тоді ця жінка вирішує: «Ні, не буду говорити про нікого нічого поганого». Це крок до святості. Потім, вдома, її дитина просить її вислухати її мрії, і хоча вона втомлена, але сідає біля дитини і слухає терпеливо і з любов’ю. Це наступна жертва, яка освячує. Потім вона відчуває неспокій, але пригадує любов Діви Марії, бере вервицю і молиться з вірою. Це наступний крок до святості. Потім виходить на вулицю, зустрічає бідного і затримується, аби з любов’ю порозмовляти з ним. Це ще один крок.
  4. Часом життя ставить перед нами більші виклики, через які Господь запрошує нас до нових навернень, через які Його благодать краще проявляється у нашому житті, «щоб нас зробити учасниками святости своєї» (Євр. 12, 10). В інших випадках йдеться лише про те, щоби покращити те, що ми вже робимо: «Існують натхнення, щоби лише звичайні життєві справи робити з надзвичайною досконалістю»[15]. Коли кардинал Франциск Хав’єр ван Тхуан перебував у в’язниці, то постановив не знесилювати себе надією на свободу. Він вибрав «жити теперішнім моментом, наповнюючи його любов’ю»; а здійснював це у такий спосіб: «Використовував щоденні нагоди для того, щоб буденні справи робити з надзвичайною досконалістю»[16].
  5. Отож, під впливом Божої благодаті, багатьма малими жестами, ми будуємо ту модель святості, яку Бог хоче для нас, але не як самодостатні істоти, а «як добрі домоуправителі різноманітної Божої благодаті» (1 Пт. 4, 10). Як слушно навчали Єпископи Нової Зеландії, що можна любити безумовною любов’ю Господа, бо Воскреслий уділяє своє могутнє життя нашому крихкому життю: «Його любов не має меж, і якщо Він дав її нам один раз, то вже назад не забере. Ця любов безумовна й вірна. Любити так не легко, бо ми часто дуже слабкі. Але для того, щоби любити так, як Він нас полюбив, Христос розділяє з нами своє воскресле життя. У такий спосіб наше життя показує Його силу в дії – навіть посеред людської слабкості»[17].

Твоя місія в Христі

  1. Християнин не може думати про свою місію на землі без усвідомлення її як дороги святості, бо «це ж саме воля Божа: святість ваша» (1 Сол. 4, 3). Кожний святий – це місія; це план Бога по відображенню і втіленню у кожному визначеному моменті історії якогось аспекту Євангелія.
  2. Ця місія отримує повний сенс у Христі і її можна зрозуміти лише через Христа. Серцевина святості – переживати таїни свого життя в єдності з Христом. З’єднатися зі смертю і воскресінням Господа у винятковий та особистий спосіб, постійно вмирати і воскресати разом із Ним. Святість може також означати відтворення у своєму житті різних аспектів земного життя Ісуса: приховане життя і життя у спільноті, близькі стосунки з іншими людьми, вбогість та інші аспекти жертовності ради любові. Споглядання цих таїн, як пропонує святий Ігнатій Лойола, веде нас до здійснення їх у наших виборах і поставах[18]. Бо «усе в житті Ісуса є вказівкою на Його містерію»[19], «усе життя Ісуса є Об’явленням Отця»[20], «усе життя Христа е містерією Відкуплення»[21], «усе життя Христа є містерією Рекапітуляції»[22], і «усе, що пережив Христос, Він учинив для того, щоб ми могли це пережити в Ньому і щоб Він це переживав у нас»[23].
  3. План Отця – Христос і ми у Христі. В остаточному розрахунку це Христос любить в нас, бо «святість – це життя повнотою любові»[24]. І тому «святість міряється тим, що Христос досягнув у нас, у якій мірі силою Святого Духа ми формуємо своє життя на подобу Його життя»[25]. У такий спосіб кожний святий є посланням Святого Духа, який бере щось із багатства Ісуса Христа і дарує своєму людові.
  4. Щоби розпізнати слово, яке Господь хоче сказати через святого, не треба вдаватися в деталі, бо там також можуть бути помилки і падіння. Не все, що святий говорить, повністю відповідає Євангелію, не все, що він чинить, – автентичне й досконале. Споглядати потрібно його життя як цілість, усю його дорогу до святості, його постать, яка відображає якісь риси Ісуса Христа і об’являється, якщо вдасться зрозуміти значення особи як єдине ціле[26].
  5. Це потужний заклик бути уважними для всіх нас. Ти також повинен сприймати все своє життя як місію. Спробуй це робити, слухаючи Бога в молитві й розпізнаючи знаки, які тобі посилає. Завжди запитуй Святого Духа – що від тебе очікує Ісус у кожному моменті твого життя й у кожному виборі, який мусиш здійснити, щоб розпізнати – яке місце цей вибір займає у твоїй місії. І дозволь Святому Духові формувати в тобі індивідуальну таїну, яка відображає Ісуса Христа в сучасному світі.
  6. Дай Боже, щоби ти вмів розпізнати те слово, те послання Ісуса, яке Бог хоче сказати світові через твоє життя. Дозволь перемінити себе, дозволь Святому Духові відновити тебе, щоб це стало можливим і щоб твоя цінна місія не провалилася. Сам Господь доповнюватиме її, незважаючи на твої помилки й проступки, але під умовою, що йтимеш дорогою любові й завжди відкриватимешся на Його надприродну благодать, яка очищає і просвічує.

Діяльність, яка освячує

  1. Оскільки ти не можеш зрозуміти Христа без царства, яке Він прийшов проголошувати, то твоя місія невід’ємна від побудови цього царства: «Шукайте перше Царство Боже та його справедливість» (Мт. 6, 33). Твоя ідентичність з Христом і Його бажаннями зумовлює обов’язок будувати разом із Ним це царство любові, справедливості й миру для всіх. Сам Христос хоче переживати це з тобою як у всіх необхідних зусиллях і зреченнях, так і в радостях і в плодах, які тобі дарує. І тому не зможеш освячувати себе, якщо не заангажуєшся тілом і душею, аби віддати найкраще, що в собі маєш.
  2. Не нормально любити мовчання і уникати зустрічі з іншим, бажати відпочинку й уникати діяльності, шукати молитву і знецінювати служіння. Усе потрібно прийняти й інтегрувати як частину свого існування у світі, приєднати до своєї дороги до святості. Ми покликані бути контемплятивними також і в дії, і освячуємося, коли відповідально й великодушно виконуємо свою місію.
  3. Чи Святий Дух може послати нас виконувати якусь місію й водночас просити втікати від неї або уникати повного самопосвячення, аби зберегти внутрішній спокій? Але часом відчуваємо спокусу відкласти пасторські зусилля і обов’язки в світі на потім, ніби вони були би «розпорошеннями» на шляху освячення і внутрішнього миру. Забуваємо, що «життя не має місію, а є місією»[27].
  4. Активність під впливом неспокою, гордощів, бажання зробити враження або панувати точно не освячуватиме. Ми покликані жити і дарувати себе у такий спосіб, щоби наші зусилля мали євангельське значення і щоби ми щораз більше ототожнювалися з Ісусом Христом. І тому багато говориться, до прикладу, про духовність катехита, про духовність дієцезіяльного кліру, про духовність праці. І тому я хотів закінчити Evangelii gaudium духовністю місії, Laudato si’ – екологічною духовністю, Amoris laetitia – духовністю родинного життя.
  5. Це не означає знецінення моментів спокою, самотності й мовчання перед Богом. Навпаки. Бо постійне оновлення технічних засобів, привабливість подорожей, незліченні пропозиції ринку споживацтва часом не залишають вільного часу, в якому можна було би почути голос Бога. І все це наповнене словами, тимчасовим задоволенням і постійно зростаючим гамором. Там панує не радість, а незадоволення тих, які не знають, для чого живуть. І як тоді не визнати, що необхідно затримати цю гарячкову гонитву, аби відновити особистий простір, часом болісний, але завжди плідний, де відбувається щира розмова з Богом? У якийсь момент ми повинні побачити правду свого життя, аби дозволити Господові ввійти в неї, і це не завжди можна зробити, якщо «не стати на краю прірви найважчої спокуси, якщо не відчути запаморочення пустки безнадійного опущення, якщо на межі найглибшої самотності не побачити себе повністю самітним»[28]. У таких ситуаціях знаходимо найбільші мотивації, які нас спонукають жити повнотою наших завдань.
  6. Ті самі засоби розваг, які впливають на реальне життя, також спонукають нас абсолютизувати вільний час і без обмежень уживати те, що приносить нам радість або минуще задоволення[29]. Як наслідок, страждає сама місія, зусилля слабнуть, великодушне й жертовне служіння починає згасати. Це спотворює духовний досвід. Чи може бути здоровою духовна ревність, яка в євангелізації та служінні ближньому співіснує з ацедією?
  7. Нам потрібний дух святості, який проникає як у нашу самотність, так і в наше служіння, як у наше приватне життя, так і у нашу євангелізаційну активність, і у такий спосіб, щоб кожна мить нашого життя виражала жертовну любов під поглядом Господа. Таким чином усі моменти життя будуть кроками на нашій дорозі освячення.

Більше живі, більше людські

 

  1. Не бійся святості. Вона не відбере в тебе силу, життя і радість. Навпаки, станеш тим, ким Отець хотів тебе створити, і будеш самим собою. Залежність від Отця визволяє нас із неволі й веде до визнання власної гідності. Ця дійсність відображається у житті святої Жозефіни Бахіти, яку «викрали й продали в рабство, коли їй було сім років, і яка багато витерпіла від своїх жорстоких панів. Але вона зрозуміла глибоку правду, що не людина, а Бог є справжнім Господом кожної людської істоти й усього людського життя. Цей досвід перетворився у джерело великої мудрості покірної дочки Африки»[30].
  2. Кожний християнин настільки корисний для світу, наскільки він освячується. Єпископи Західної Африки навчали: «Ми покликані, в дусі нової євангелізації, піддатися євангелізації та євангелізувати через мобілізацію всіх охрещених, щоб вони прийняли своє завдання бути сіллю землі та світлом для світу там, де вони перебувають»[31].
  3. Не бійся дивитися вище й дозволити Богові тебе любити й спасти. Не бійся дозволити Святому Духові вести тебе. Святість не позбавить тебе людських якостей, бо це зустріч твоєї слабкості з силою благодаті. Насправді, як сказав Леон Блой, в житті «існує лише один смуток – не стати святим»[32].

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

ДВА ХИТРІ ВОРОГИ СВЯТОСТІ

  1. У цьому контексті хочу звернути увагу на дві фальшиві форми святості, які можуть звести на манівці: гностицизм і пелагіанство. Це єресі, які виникли в перших століттях християнства, але ще й сьогодні нас непокоять. Навіть у наші часи багато християн, можливо й не усвідомлюючи цього, піддаються цим оманливим пропозиціям, у яких виражається антропоцентричний іманентизм, перевдягнутий у католицьку правду[33]. Подивимося на ці дві форми доктринальної чи дисциплінарної безпеки, які породжують «нарцистичний і авторитарний елітаризм, де не євангелізують, а аналізують і осуджують інших, не полегшують доступ до благодаті, а витрачають енергію на контролювання. У цих двох випадках насправді не цікавляться ні Ісусом Христом, ні іншими людьми»[34].

Сучасний гностицизм

  1. Гностицизм зумовлений «вірою, замкненою в суб’єктивізмі, де цікавляться тільки окресленим досвідом або низкою роздумів і знань, які нібито додають сил і просвічують, але насправді суб’єкт зачиняється всередині свого розуму і своїх почуттів»[35].

Розум без Бога і без плоті

  1. Дякувати Богу, упродовж історії Церкви дуже виразно проявлялося, що мірою досконалості особи є рівень її любові, а не кількість накопиченої інформації та знань. «Гностики» вводять замішання у цьому питанні й осуджують інших за їхньою здатністю зрозуміти глибину конкретних доктрин. Сприймають розум як щось не втілене, не здатне торкнутися страждаючого тіла Христа в інших, зачинене в енциклопедії абстракцій. Щоби позбавити таїну плоті, врешті-решт воліють «Бога без Христа, Христа без Церкви, Церкви без люду»[36].
  2. Остаточно йдеться про поверхневу зарозумілість: багато шуму на поверхні розуму, але в глибині думка не рухається і не збуджується. Однак, декого вдається звести оманливою привабливістю, бо гностична рівновага формальна, видається чистою і може прийняти форму повної гармонії або всеохоплюючого ладу.
  3. Але будьмо уважними. Я маю на увазі не ворогів-раціоналістів християнської віри. Таке може трапитися в Церкві – як з парафіянами, так і з тими, які навчають філософії чи богослов’я у навчальних закладах. Бо гностики також вірять, що можуть досконало пояснити всю віру і все Євангеліє. Абсолютизують свої теорії і змушують інших піддатися їхнім умовиведенням. Одна справа – здорово й покірно розмірковувати розумом над богословським і моральним ученням Євангелія, інша справа – намагатися звести вчення Ісуса до холодної й твердої логіки, яка прагне домінувати над усім[37].

Доктрина без таїни

  1. Гностицизм – одна із найгірших ідеологій, бо несправедливо вивищує знання або конкретний досвід й водночас вважає свій світогляд досконалим. У такий спосіб, навіть несвідомо, ця ідеологія годує сама себе і поглиблює свою сліпоту. Часом стає звабливішою, коли приймає форму безтілесної духовності. Бо гностицизм «по своїй природі прагне засвоїти таїну»[38] – як таїну Бога і Божої благодаті, так і таїну людського життя.
  2. Якщо хтось має відповіді на всі запитання, то це знак, що стоїть на неправильній дорозі й, можливо, є фальшивим пророком, який використовує релігію для власної користі, для своїх психологічних і розумових вигадок. Бог безмежно більший від нас, Він завжди нас дивує, і не ми вирішуємо – у яких життєвих обставинах зустрінемося з Ним, бо не від нас залежить час і місце зустрічі. Той, хто хоче, щоб усе було ясним і певним, намагається запанувати над трансценденцією Бога.
  3. Також не можна пробувати визначати, де Бога немає, бо Він таїнственно присутній в житті кожної людини, і присутній так, як сам того бажає, і не можемо цього заперечувати своїми нібито переконливими міркуваннями. Навіть якщо чиєсь життя було зруйноване, навіть якщо воно нищиться гріхами й узалежненнями, Бог все одно там присутній. Якщо Святого Духа слухатимемо більше, ніж своїх умовиведень, то зможемо, і мусимо, шукати Господа в житті кожної людини. Це частина таїни, яку гностична ментальність відкидає, бо не може її контролювати.

Границі розуму

  1. Ми поверхнево пізнаємо правду, яку отримуємо від Господа. Ще більші труднощі маємо з вираженням її. І тому не можемо претендувати на те, що наш спосіб розуміння правди дає нам право суворо контролювати життя інших. Хочу нагадати, що в Церкві легітимно співіснують різні способи інтерпретації багатьох аспектів християнської доктрини і життя, які у своїй різноманітності «можуть допомогти краще пояснювати багатий скарб Слова». Правда, що «тим, які мріють про монолітну доктрину, яку повинні захищати всі й у всіх без винятку обставинах, це може видаватися помилкою, яка веде до непорозумінь»[39]. Насправді деякі гностичні нурти легковажили безпосередню простоту Євангелія і намагалися замінити Триєдиного і втіленого Бога вищою Єдністю, в якій розчинялася багата різноманітність нашої історії.
  2. Фактично, доктрина або, ще краще, наше розуміння і вираження доктрини «не є замкнутою системою, позбавленою динамічної здатності ставити запитання, сумніватися, дискутувати», і «запитання нашого люду, його болі, змагання, мрії, боротьба, турботи мають герметичну цінність, яку не можемо ігнорувати, якщо прагнемо серйозно ставитися до засади втілення. Його запитання допомагають нам ставити запитання самим собі, його зацікавлення стають нашими зацікавленнями»[40].
  3. Часом виникає небезпечне замішання, коли починаємо думати, що якщо щось знаємо і вміємо це пояснити за окресленою логікою, то ми вже святі, досконалі, кращі від «темної маси». Усіх тих, які мають можливість отримати в Церкві кращу освіту, святий Йоан Павло ІІ перестерігає перед спокусою піддатися «своєрідному почуттю вищості над іншими вірними»[41]. Але насправді те, що, як вважаємо, знаємо, повинно завжди мотивувати нас краще відповідати на любов Бога, бо «вчимося для життя: богослов’я і святість нероздільні»[42].
  4. Коли святий Франциск з Ассізі побачив, що деякі його учні навчали правд віри, то хотів уникнути спокуси гностицизму. Тому написав до святого Антонія Падуанського: «Радію, що навчаєш братів святої теології, щоби тільки під час її вивчення ти не гасив духа молитви й побожності»[43]. Він розпізнав спокусу перетворити християнський досвід у збір розумових спекуляцій, які врешті-решт віддаляють нас від свіжості Євангелія. Святий Бонавентура, в свою чергу, перестерігав, що справжня християнська мудрість не повинна бути відділена від милосердя щодо ближнього: «Найбільша мудрість, яка може існувати, полягає в тому, щоб ефективно роздавати те, що слід роздати, те, що було дане саме для того, що це роздавати. […] І тому, як милосердя є товаришем мудрості, так жадібність є її ворогом»[44]. «Існує активність, яка, поєднуючись із спогляданням, не перешкоджає йому, а допомагає – як діла милосердя й побожності»[45].

Сучасне пелагіанство

  1. Гностицизм відкрив дорогу для іншої древньої єресі, яка також існує сьогодні. З плином часу багато людей почали помічати, що кращими чи святими нас роблять не знання, а життя, яке провадимо. Але проблема в тому, що таке розуміння непомітно деформувалося у такий спосіб, що помилку гностиків тільки трансформували, але не усунули.
  2. Бо силу, якою гностики наділяли розум, дехто почав переносити на людську волю і особисті зусилля. Так виникли пелагіани і семіпелагіани. Отож, місце таїни благодаті замість розуму посіла воля. Забули, що «це – не справа того, хто хоче, ані того, хто біжить, але Бога, що милує» (Рим. 9, 16) і що «він перший полюбив нас» (1 Йо. 4, 19).

Воля без покори

  1. Особи з пелагіанською чи семіпелагіанською ментальністю, хоча й говорять про Божу благодать підсолодженою мовою, «остаточно вірять тільки у власні сили і вивищуються над іншими, бо виконують окреслені норми або непорушно вірні католицькій традиції минулого»[46]. Якщо дехто з них звертається до слабких людей і говорить їм, що все можливо з Божою благодаттю, то насправді передає їм ідею, що все можливо людською волею, ніби вона була би чимось чистим, досконалим, всемогутнім, до чого додається благодать. Ігнорується, що «не всі можуть робити все»[47], і що в цьому житті людські слабкості не зцілюються благодаттю повністю і остаточно[48]. У всякому разі, як навчав святий Августин, Бог запрошує тебе робити те, що можеш зробити, і просити те, чого не можеш зробити[49]; або смиренно молитися до Господа: «Дай мені те, чого від мене вимагаєш, і вимагай від мене те, чого хочеш»[50].
  2. Остаточно, відсутність щирого, болісного й молитовного визнання своїх обмежень перешкоджає благодаті краще діяти в нас, бо не залишає місця для збудження можливого добра, яке включається у процес щирого й справжнього зростання[51]. Благодать, саме тому, що будує на людській природі, не робить нас надлюдьми моментально. Претендувати на це означало би надмірно вірити в самих себе. У цьому випадку наші постави, приховуючись за ортодоксальністю, можуть не відповідати тому, що ми говоримо про необхідність благодаті, і, як наслідок, – мало в неї віримо. Бо якщо не звернемо увагу на свою конкретну й обмежену дійсність, то не зможемо побачити реальні й можливі кроки, яких від нас вимагає Господь кожної хвилини, привабивши й полонивши своїм даром. Благодать діє в часі й, як правило, змінює нас поступово[52]. І тому, якщо відкидаємо цей спосіб дії в часі й поступово, то можемо заперечити й заблокувати благодать, навіть якщо її на словах захоплено хвалимо.
  3. Бог, звертаючись до Авраама, говорить йому: «Я – Бог всемогутній. Ходи зо мною і будь бездоганний» (Бут. 17, 1). Щоби бути досконалими так, як Бог цього хоче, ми повинні жити покірно в Його присутності, огорнуті Його благодаттю; ми повинні йти в єдності з Ним, розпізнаючи Його постійну любов у своєму житті. Потрібно позбутися страху Його присутності, яка може принести нам тільки добро. Він є Отцем, який дав нам життя і дуже нас любить. Коли Його приймаємо й перестаємо думати про своє життя без Нього, то страждання самотності зникає (див. Пс. 139, 7). І якщо не будуємо мурів між собою і Богом і живемо в Його присутності, то можемо дозволити Йому дослідити наше серце, аби побачити, чи воно на правильній дорозі (див. Пс. 139, 23-24). У такий спосіб пізнаємо приємну й досконалу волю Господа (див. Рим. 12, 1-2) і дозволимо Йому формувати нас як гончар (див. Іс. 29, 16). Часто говоримо, що Бог перебуває в нас, але краще говорити, що ми перебуваємо в Ньому, що Бог дозволяє нам жити в своєму світлі й своїй любові. Він є нашим храмом: шукаю можливості жити в домі Господа всі дні мого життя (див. Пс. 27, 4). «Один бо день у твоїх дворах ліпший, ніж тисяча (деінде)» (Пс. 84, 11). В Ньому ми освячені.

Навчання Церкви, про яке часто забувають

  1. Церква часто повторює, що ми виправдовуємося не своїми ділами й зусиллями, а благодаттю Господа, до якого належить ініціатива. Отці Церви ще до святого Августина виразно стверджували це фундаментальне переконання. Святий Йоан Золотоустий говорив, що Бог вливає в нас саме джерело всіх дарів ще до того, як розпочинаємо борню[53]. Святий Василій Великий відмічав, що вірний прославляється лише в Богові, бо «знає, що не має справжньої справедливості і що виправдовуємося лише через віру в Христа»[54].
  2. ІІ Оранжський Собор рішуче навчав, що людина не може вимагати, заслужити або купити дар Божої благодаті, і що вся її співпраця з благодаттю – це попередній дар самої благодаті: «Навіть прагнення очиститися виникає в нас завдяки входженню в нас і дії Святого Духа»[55]. Пізніше, наголошуючи на важливості співпраці людини в духовному розвитку, Тридентський Собор підтвердив це догматичне вчення: «Говоримо, що виправдовуємося незаслужено, бо те, що випереджає виправдання, – віра і вчинки, само не заслуговує на виправдання, бо «коли ж за благодаттю, то не за діла; інакше благодать не була б благодаттю» (Рим. 11, 6)»[56].
  3. Катехизм Католицької Церкви також нагадує нам, що дар благодаті «перевищує розумові здібності й сили людської волі»[57], і що «у правовому стислому значенні слова не існує заслуги з боку людини. Між Ним і нами невимірна нерівність»[58]. Його дружба переростає нас безконечно, ми не можемо її купити своїми ділами, вона може бути лише даром Божої ініціативи любові. Це заохочує нас жити з радісною вдячністю за цей дар, який ніколи не заслужимо, бо «якщо хтось уже має благодать, то не може її отримати завдяки заслугам»[59]. Святі не покладають надію на свої вчинки: «Під вечір цього життя я з’явлюся перед Тобою з порожніми руками, адже прошу Тебе, Господи, не рахувати моїх учинків. Усі наші праведності мають вади в Твоїх очах»[60].
  4. Це одне з найбільших переконань, остаточно набутих Церквою, і воно так ясно виражене у Божому Слові, що всі дискусії відпадають. Ця правда, як і найбільша заповідь любові, повинна позначити наш стиль життя, бо походить із серця Євангелія і закликає нас прийняти її не лише розумом, а так, щоб перетворити її у привабливу радість. Але не зможемо вдячно радіти безкорисливим даром дружби з Господом, якщо не визнаємо, що також і наше земне існування, і наші природні здатності – це також дар. Необхідно «радісно визнати, що наше життя – дар, а свою свободу необхідно прийняти як благодать. Сьогодні це важко зробити у світі, який вірить, що щось має сам із себе – як плід власної самобутності та свободи»[61].
  5. Лише на основі Божого дару, прийнятого у свободі й покорі, можемо співпрацювати своїми зусиллями, аби щораз більше змінювати себе[62]. Спочатку треба належати Богові. Це означає – віддати себе Тому, хто нас випереджує, віддати Йому свої спосібності, свої зусилля, свою боротьбу зі злом і свою креативність, аби Його безкорисливий дар зростав у нас і розвивався: «Тож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові» (Рим. 12, 1). З другого боку, Церква завжди навчала, що тільки любов уможливлює розвиток життя благодаттю, бо якщо не маю любові, то я ніщо (див. 1 Кор. 13, 2).

Нові пелагіани

  1. Але існують також християни, які йдуть іншим шляхом – оправдатися своїми зусиллями, поклонятися людській свободі і власним здатностям; а це перетворюється в егоцентричне й елітистське самозадоволення, позбавлене справжньої любові. Це проявляється у багатьох зовнішньо різних поставах: обсесивність на пункті закону, виставляння напоказ соціальних і політичних здобутків, педантична турбота про літургію, доктрину і престиж Церкви, марнославство, поєднане з адміністративною працею, захоплення програмами самовдосконалення і самореалізації. Деякі християни на це витрачають свою енергію і час, замість того, щоб дозволити Святому Духові вести їх дорогою любові, захопити їх проповідуванням краси й радості Євангелія і шукати загублених у великих натовпах тих, які спраглі Христа[63].
  2. Дуже часто, всупереч імпульсам Святого Духа, життя Церкви перетворюється в музейний експонат або у власність небагатьох людей. Це стається тоді, коли деякі групи християн надають надмірне значення збереженню окреслених власних норм, традицій або звичаїв. У такий спосіб часто зменшують і стискають Євангеліє, позбавляючи його притаманної йому захоплюючої простоти і смаку. Це може бути витонченою формою пелагіанізму, бо життя благодаті підпорядковують деяким людським структурам. Це стосується груп, рухів і спільнот, і це пояснює, чому так часто розпочинають від інтенсивного життя в Святому Духові, а закінчують застиглістю… або зіпсуттям.
  3. Не усвідомлюючи цього і вважаючи, що все залежить від людських зусиль, спрямованих церковними нормами і структурами, ускладнюємо Євангеліє і стаємо невільниками схематичного мислення, яке залишає мало місця для дії благодаті. Святий Фома Аквінський нагадав нам, що виконання норм, які Церква додала до Євангелія, потрібно вимагати помірковано, «щоб не обтяжувати життя вірних», бо це «могло би перемінити нашу релігію в рабство»[64].

Оцінка Закону

  1. Щоби цього уникнути, слід часто нагадувати, що існує ієрархія чеснот, яка запрошує нас шукати те, що суттєве. Перевагу надаємо теологальним чеснотам, предметом і причиною яких є Бог. І в центрі стоїть любов. Святий Павло говорить, що насправді має значення лише «віра, чинна любов’ю» (Гал. 5, 6). Ми покликані уважно опікуватися любов’ю: «Той, хто любить другого, виконав закон […] Любов, отже, – виконання закону» (Рим. 13, 8. 10). «Увесь бо закон міститься у цій одній заповіді: “Люби ближнього твого, як себе самого.”» (Гал. 5, 14).
  2. Іншими словами: серед густого чагарника заповідей і вказівок Ісус відкриває щілину, яка дозволяє відрізнити два обличчя – Батька і брата. Не переказує нам дві додаткові норми чи заповіді. Переказує нам два обличчя або, ще краще, одне – Бога, який відображається у багатьох обличчях. Бо в кожному браті, особливо найменшому, слабкому, беззахисному й потребуючому, є образ самого Бога. Насправді, наприкінці часів Господь виліпить свій найкращий мистецький твір із залишків цього вразливого людства. Бо «що залишається? Що у житті має цінність? Які багатства не зникають? Без сумніву, два: Господь і ближній. Ці два багатства не зникнуть»[65].
  3. Нехай Господь визволить Церкву від нових форм гностицизму і пелагіанства, які ускладнюють і затримують її на дорозі до святості! Ці відхилення проявляються у різних формах – відповідно до особистого темпераменту та рис. І тому заохочую кожну людину молитися і розпізнавати перед Богом, у який спосіб це може проявлятися в її житті.

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

У СВІТЛІ ВЧИТЕЛЯ

  1. Може існувати багато теорій про те, чим є святість, багато пояснень і розрізнень. Такі роздуми можуть бути корисними, але ніщо так не просвічує, як повернення до слів Ісуса і прийняття Його способу переказу правди. Ісус дуже просто пояснив, що означає бути святим, коли дав нам блаженства (див. Мт. 5, 3-12; Лк. 6, 20-23). Вони – ніби ідентифікаційне посвідчення християнина. І тому, якщо хтось задається питанням: «Як стати добрим християнином?», то відповідь проста: необхідно, щоб кожний робив, у свій власний спосіб, те, що Ісус говорить у проповіді про блаженства[66]. В них зображено обличчя Учителя, яке ми покликані проявляти у щоденному житті.
  2. Слово «щасливий» або «блаженний» стає синонімом слова «святий», бо означає, що особа, яка вірна Богові й живе Божим Словом, осягає, віддаючи саму себе, справжнє щастя.

Проти течії

  1. Хоча слова Ісуса можуть здаватися поетичними, але вони спрямовані проти того, що зазвичай роблять, проти того, що діється в суспільстві; і хоча послання Ісуса нас притягує, але в дійсності світ веде нас до іншого стилю життя. Блаженства – це щось нелегке і не поверхневе; навпаки, ми можемо ними жити лише тоді, коли Святий Духа проникає в нас з усією своєю силою і визволяє від слабкості егоїзму, комфорту й гордощів.
  2. Послухаймо ще раз Ісуса з усією любов’ю й пошаною, на яку заслуговує Учитель. Дозвольмо Його словам нас вдарити, кинути нам виклик, закликати нас змінити своє життя насправді. В протилежному разі святість буде лише словами. А тепер згадаймо різні блаженства у версії Євангелія від Матвія (див. Мт. 5, 3-12)[67].

«Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне»

  1. Євангеліє запрошує нас пізнати правду свого серця, щоб побачити, що ми вважаємо забезпеченням свого життя. Зазвичай багач шукає безпеку в своєму багатстві й вважає, що якщо йому щось загрожує, то розпадається сенс його земного життя. Сам Ісус розказав нам про це в притчі про нерозумного багача, який був упевненим у собі, але, нерозумний, не думав, що може померти ще сьогодні (див. Лк. 12, 16-21).
  2. Багатство нічого тобі не запевнить. Що більше, коли серце почувається багатим, то так задоволене собою, що не залишає місця для Божого Слова, для любові до братів і для радості з найбільших справ життя. У такий спосіб позбавляємо себе найбільшого добра. І тому Ісус називає блаженними вбогих духом, які мають убоге серце, в яке може ввійти Господь із своєю постійною новизною.
  3. Ця вбогість духу стисло пов’язана зі «святою безпристрасністю», яку пропонує святий Ігнатій Лойола і в якій знаходимо красиву внутрішню свободу: «Відтак потрібно виробити у собі безпристрасність до створеного, наскільки це дозволено нашій вільній волі і не заборонено, щоб ми не бажали здоров’я радше, ніж недуги; багатства – радше, ніж убогости; почестей – радше, ніж безчестя; життя довгого радше, ніж короткого, і так далі в усіх інших справах»[68].
  4. Лука говорить не про вбогість «духу», а лише про бути «вбогим» (див. Лк. 6, 20), і так заохочує нас жити суворим і аскетичним життям. У такий спосіб закликає нас розділити життя найбільш потребуючих, життя, яке вибрали Апостоли, і вкінці уподібнитися до Ісуса, який «став бідним, бувши багатим» (2 Кор. 8, 9).

Бути вбогим серцем – це святість.

«Блаженні тихі, бо вони успадкують землю»

  1. Це сильний вислів у світі, який від початку свого існування є місцем ворожнечі, у якому всюди постійно сперечаються, де всюди ненавидять, всюди розділяють інших за їхніми переконаннями, звичаями і навіть тим, як вони розмовляють чи одягаються. Кількома словами – це царство гордощів і марнославства, в якому кожний вважає, що має право вивищитися над іншими. І хоча це видається неможливим, але Ісус пропонує інший стиль: смирення. Але саме це Ісус практикував разом із своїми учнями, і саме це ми бачимо, коли Він в’їжджає до Єрусалима: «Ось цар твій іде до тебе; лагідний і верхи на ослиці» (Мт. 21, 5; див. Зах. 9, 9).
  2. Ісус сказав: «Навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим» (Мт. 11, 29). Якщо ми постійно напружені й зарозумілі в стосунках із іншими людьми, то швидко втомлюємося й втрачаємо сили. Але якщо сприймаємо їхні обмеження й вади з ніжністю і смиренням, не вважаючи себе кращими за них, то можемо їм допомагати і не марнувати енергію на даремні нарікання. Для святої Терези з Лізьє «досконала любов – це зносити вади ближніх, не дивуватися їхнім слабкостям»[69].
  3. Апостол Павло згадує тихість як плід Святого Духа (див. Гал. 5, 23). Пропонує, щоб кожного разу, коли стурбовані поганою поведінкою брата, ми намагалися його наставляти, але «духом лагідности» (Гал. 6, 1), і нагадує: «Пильнуючи себе самого, щоб і собі не впасти у спокусу» (там само). Також коли хтось захищає свою віру і свої переконання, то повинен робити це з лагідністю (див. 1 Пт. 3, 16), і навіть до ворогів повинен ставитися з лагідністю (див. 2 Тим. 2, 25). В Церкві ми багато разів помилялися, бо не приймали цей заклик Божого Слова.
  4. Тихість – це наступне вираження внутрішнього вбозтва тих, які довіряють лише Богові. Насправді, в Біблії часто вживається те саме слово anawin для окреслення вбогих і тихих. Хтось може заперечити: «Якщо буду таким тихим, то вважатимуть мене дурнем, ідіотом чи слабаком». Може так і буде, але дозвольмо іншим так думати. Краще завжди бути тихим, і сповняться наші найбільші мрії: тихі «успадкують землю», тобто побачать у своєму житті сповнення Божих обітниць. Бо тихі, незалежно від зовнішніх обставин, надіються на Господа, а, довіряючи Господові, успадкують землю й радітимуть у великому мирі (див. Пс. 37, 9.11). Водночас і Господь довіряє їм: «Я дивлюсь ласкаво: на вбогого й скрушеного духом, і на того, що тремтить перед моїм словом» (Іс. 66, 2).

Відповідати смиренно тихістю – це святість.

«Блаженні засмучені, бо будуть утішені»

  1. Світ пропонує нам протилежне: розваги, задоволення, забави, дозвілля, і говорить, що чинить життя добрим. Людина світу ігнорує, дивиться у протилежну сторону, хвороби або страждання у родині або довкола неї. Світ не хоче плакати, воліє ігнорувати, маскувати й приховувати біль. Багато енергії витрачається на те, аби втекти від страждання, з вірою, що можна приховати дійсність, в якій ніколи, ніколи не бракуватиме хреста.
  2. Особа, яка бачить речі такими, якими вони є насправді, яка дозволяє болеві пройти крізь неї і плаче в серці, здатна торкнутися глибини життя і бути щасливою по-справжньому[70]. Ця особа переживає втіху, але втіху, дану Ісусом, а не світом. І тому здатна розділити страждання іншого й не втікати від болю. У такий спосіб відкриває, що життя має сенс у допомозі страждаючому, у розумінні чужого смутку, у тому, щоб брати на себе тягар іншого. Ця особа відчуває тіло ближнього як своє, не боїться підійти й торкнутися його рани, співстраждає з ним так, що між ними стираються всі границі. І тому можливо прийняти заохочення святого Павла: «Плачте з тими, що плачуть» (Рим. 12, 15).

Вміти плакати разом із ближнім – це є святість.

«Блаженні голодні та спраглі справедливости, бо вони наситяться»

  1. «Голод і спрага» – дуже інтенсивний досвід, бо відповідає на основні потреби та інстинкт самозбереження. Є особи, які з такою ж інтенсивністю бажають справедливості й шукають її з великим прагненням. Ісус говорить, що вони наситяться, бо рано чи пізно справедливість буде, а ми можемо співпрацювати у її реалізації, хоча не завжди бачимо результати своєї праці.
  2. Але справедливість, яку пропонує Ісус, не така, яку шукає світ, і яка дуже часто забруднена дріб’язковими інтересами, і якою маніпулюють у різний спосіб. Життя показує, як легко ввійти в сферу корупції, стати частиною щоденної політики «даю, щоби отримати», де все стає договорняком. А як багато людей страждають від несправедливості й безпорадно дивляться, як інші по черзі діляться радостями життя. Деякі відмовляються боротися за справжню справедливість і стають по стороні переможця. Це не має нічого спільного з голодом і спрагою справедливості, яку так високо цінить Ісус.
  3. Така справедливість починає здійснюватися в житті кожного тоді, коли він справедливий у власних рішеннях, що пізніше виражається у пошуках справедливості для вбогих і слабких. Правда, що слово «справедливість» може бути синонімом вірності Божій волі у своєму житті, але якщо надаємо їй дуже загальне значення, то забуваємо, що вона проявляється в особливий спосіб у справедливості до беззахисних: «Шукайте правди, захищайте пригнобленого, обороняйте сироту, заступайтеся за вдову!» (Іс. 1, 17).

Голодні й спраглі пошуки справедливості – це є святість.

«Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя»

  1. Милосердя має два аспекти. Перший – давати, допомагати, служити іншим; другий – прощати, розуміти. Євангеліст Матвій підсумовує це одним золотим правилом: «Все, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм» (7, 12). Катехизм нагадує нам, що це правило слід застосовувати «в усіх випадках»[71], особливо тоді, коли хтось «стикається з такими ситуаціями, які роблять моральне судження менш певним, а рішення – важким»[72].
  2. Давати й прощати – це відтворювати в своєму житті малий відблиск досконалості Бога, який дає і прощає в надмірі. І тому в Євангелію від Луки ми чуємо не «будьте досконалі» (Мт. 5, 48), а «будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний. Не судіть, і не будете суджені; не засуджуйте, й не будете засуджені; простіть, і вам проститься. Дайте, то й вам дасться» (6, 36-38). І потім Лука додає ще щось, що не можемо ігнорувати: «Якою бо мірою ви міряєте, такою й вам відміряють» (6, 38). Міра, яку використовуємо для зрозуміння і прощення інших, буде прикладена для прощення нам самим. Міра, яку використовуємо для того, що дати щось іншим, в небі буде прикладена для того, що дати щось нам. Не забуваймо про це.
  3. Ісус не говорить: «Блаженні, які планують помсту», а називає блаженними тих, які прощають, і роблять це «до сімдесяти раз по сім» (Мт. 18, 22). Необхідно пам’ятати, що всі ми – армія прощених. Боже співчуття глянуло на кожного з нас. Якщо щиро наблизимося до Господа й уважно прислухаємось, то, може, часом почуємо цей докір: «Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою?» (Мт. 18, 33).

Споглядати й діяти з милосердям – це є святість.

«Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога»

  1. Це блаженство стосується тих, які мають прості, чисті, незаплямлені серця, бо серце, яке вміє любити, не впустить у своє життя щось, що може зашкодити любові, ослабити її чи піддати ризику. У Біблії серце – це наші справжні наміри, те, що насправді шукаємо й чого прагнемо, незалежно від того, що проявляємо назовні: «Чоловік дивиться на лице, Господь же дивиться на серце» (1 Сам. 16, 7). Бог хоче промовляти до нашого серця (див. Ос. 2, 16) і на ньому написати свій Закон (див. Єр. 31, 33). Кількома словами – хоче дати нам нове серце (див. Єз. 36, 26).
  2. Серце – це те, чим ти повинен піклуватися найбільше (див. Прип. 4, 23). Будь-що, заплямлене фальшем, в очах Господа не має справжньої вартості. Він «від лукавства тікає, відступає від гадок безглуздих» (Муд. 1, 5). Отець, який «бачить таємне» (Мт. 6, 6), розпізнає нечисте, тобто нещире, яке є тільки шкарлупою і зовнішнім виглядом, як і Син, який також знає, «що міститься в людині» (Йо. 2, 25).
  3. Правда, що немає любові без діл любові, але це блаженство нагадує нам, що Господь очікує від нас посвячення для брата, яке випливає із серця, бо «якби я роздав бідним усе, що маю, та якби віддав моє тіло на спалення, але не мав любови, то я не мав би жадної користи» (1 Кор. 13, 3). В Євангелію від Матвія також бачимо, що людину занечищує те, що випливає з її серця (див. 15, 18), бо звідти походять убивства, крадіжки, фальшиві свідчення тощо (див. 15, 19). У намірах серця народжуються найглибші прагнення та рішення, які справді нас зворушують.
  4. Якщо серце любить Бога і ближнього (див. Мт. 22, 36-40), якщо це його справжні наміри, а не порожні слова, то це серце чисте і може побачити Бога. Святий Павло в своєму гімні про любов нагадує, що «тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно» (1 Кор. 13, 12), але зможемо побачити «обличчям в обличчя» (там само) настільки, наскільки насправді любимо. Ісус обіцяє, що чисті серцем «побачать Бога».

Зберігати серце чистим від усього, що може сплямити любов, – це є святість.

«Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться»

  1. Це блаженство спонукає нас думати про численні конфлікти, які повторюються. Дуже часто ми самі стаємо причиною конфліктів або принаймні непорозумінь. До прикладу, якщо чую щось від когось і переказую це ще комусь, та ще в іншій версії – розширеній, та ще й її поширюю. І якщо вдасться спричинити більшу шкоду, то відчуваю більше задоволення. Світ пліток, створений людьми, які критикують і руйнують, не будує миру. Ці люди – вороги миру, і в жодному разі не можуть бути блаженними[73].
  2. Миротворці – джерело миру, будівники миру й дружби в суспільстві. Тим, які поширюють мир по всьому світі, Ісус дає чудову обітницю: «Вони синами Божими назвуться» (Мт. 5, 9). Він говорив учням, що коли прийдуть до якогось дому, то нехай говорять: «Мир домові цьому!» (Лк. 10, 5). Боже Слово заохочує усіх віруючих шукати миру разом із усіма (див. 2 Тим. 2, 22), бо «плід праведности сіється в мирі тим, хто мир чинить» (Як. 3, 18). І якщо у якійсь ситуації в нашій спільноті сумніваємося у тому, що нам слід робити, то «дбаймо, отже, запопадливо про те, що веде до миру» (Рим. 14, 19), бо єдність важливіша від конфлікту[74].
  3. Важко будувати цей євангельський мир, який не виключає нікого, але охоплює тих, які трохи дивні, проблемні й незрозумілі, тих, які вимагають уваги, тих, які відрізняються, тих, кого життя не жаліло, тих, які мають інші зацікавлення. Це важко, і це вимагає великої відкритості розуму й серця, бо йдеться не про «побудову згоди «на папері» або для ефемерного миру для щасливої меншості»[75], не про проекти «меншості для меншості»[76]. Цей мир також не намагається ігнорувати чи приховати конфлікти, але «перетерпіти конфлікт, розв’язати його і трансформувати в ланку нового процесу»[77]. Йдеться про те, щоб бути митцем у творенні миру, бо побудова миру – це мистецтво, яке вимагає спокою, креативності, вразливості й уміння.

Поширювати мир довкола – це є святість.

«Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне»

  1. Сам Ісус відмічає, що це шлях проти течії, і аж до того моменту, коли стаємо особами, які своїм життям кидають виклик суспільству, особами, які нервують інших. Ісус нагадує, скількох людей переслідували і переслідують лише за те, що вони боролися за справедливість, що жили своїми обов’язками стосовно Бога й ближніх. Якщо не хочемо зануритися в темну посередність, то не прагнемо вигідного життя, бо «хто хоче спасти своє життя, той його погубить» (Мт. 16, 25).
  2. Не можемо чекати, щоб жити Євангелієм, коли все довкола нас сприятиме цьому, бо дуже часто жадання влади й дочасні інтереси спрямовані проти нас. Йоан Павло ІІ говорив, що «відчуженим виявляється те суспільство, яке у своїх формах соціального механізму, виробництва і споживання все більше утруднює здійснення цього дару і встановлення цієї вселюдської солідарності»[78]. У такому відчуженому суспільстві, ув’язненому в політичній, медійній, економічній, культурній і навіть релігійній пастці, яка перешкоджає автентичному людському й суспільному розвитку, важко жити блаженствами, і на це дивляться негативно, підозріло, і навіть висміюють.
  3. Хрест, а особливо втома й біль, які досвідчуємо, живучи заповіддю любові й ідучи дорогою справедливості, – це джерело дозрівання й освячення. Згадаймо, що коли Новий Завіт говорить про страждання, які слід зносити ради Євангелія, то йдеться саме про переслідування (див. Ді. 5, 41; Фил. 1, 29; Кол. 1, 24; 2 Тим. 1, 12; 1 Пт. 2, 20; 4, 14-16; Одк. 2, 10).
  4. Але ми говоримо про неуникненні переслідування, а не про ті, які можемо накликати на себе через погане ставлення до інших людей. Святий – особа не ексцентрична, відчужена, нестерпна через своє марнославство, негативне налаштування, ресентименти. Апостоли Христа такими не були. Діяння Апостолів виразно говорять, що вони тішилися симпатією «всього люду» (2, 47; див. 4, 21.33; 5, 13), в той час, коли влада їх звинувачувала й переслідувала (див. 4, 1-3; 4, 17-18).
  5. Переслідування – це не тільки минуле, бо сьогодні також це досвідчуємо – або в жорстокий спосіб, як численні сучасні мученики, або в дуже витончених формах, як наклепи й брехня. Ісус говорить, що будете блаженними, якщо «вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи мене ради» (Мт. 5, 11). Часом йдеться про насмішки з наміром спотворити нашу віру й показати нас смішними особами.

Йти щодня шляхом Євангелія, навіть коли це спричинює проблеми, – це є святість.

Велике правило

  1. В 25-й главі Євангелія від Матвія (вірші 31-46) Ісус повертається до одного з блаженств, яке милосердних проголошує блаженними. Якщо шукаємо цю святість, так приємну в очах Бога, то саме в цьому тексті знаходимо правила поведінки, на основі яких нас будуть судити: «Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене» (25, 35-36).

Вірність Учителеві

  1. Отож, бути святим не означає світити очима в позірному екстазі. Святий Йоан Павло ІІ сказав, що «якщо наші дії справді беруть початок із споглядання Христа, то мусимо навчитись вбачати Його у лицях усіх, з ким Він захотів себе ототожнити»[79]. У тексті Євангелія від Матвія 25, 35-36 «ці слова – не лише заклик до милосердя: вони ховають глибокий христологічний зміст, який у повному сяйві виявляє таємницю Христа»[80]. У цьому заклику розпізнати Його в убогих і страждаючих об’являється само серце Христа, Його почуття і найглибші вибори, до яких спрямовуються усі святі.
  2. Перед обличчям цих вимог Ісуса мій обов’язок – просити християн прийняти їх щиро й відкрито, «sine glossa», тобто без коментувань, мудрувань і виправдовувань, які позбавляють ці вимоги сили. Господь сказав нам дуже ясно, що святість не можна зрозуміти й жити нею без цих Його вимог, бо милосердя – «живе серце Євангелія»[81].
  3. Коли бачу особу, яка спить на вулиці в холодну ніч, то можу подумати, що вона – випадковість у моєму житті, яка привертає мою увагу, нероба, перешкода на моїй дорозі, докучлива колючка в моєму сумлінні, проблема, яку повинні вирішувати політики, сміття в публічному просторі. Але можу реагувати з вірою і любов’ю, і визнати в цій особі людську істоту з такою ж самою гідністю, як і моя, створінням, яке Отець безмежно любить, образом Бога, братом, відкупленим Ісусом Христом. Це означає бути християнином! Чи можна зрозуміти святість без цього живого визнання гідності кожної людської істоти?[82]
  4. Для християн це означає налаштування здорового й постійного незадоволення. Хоча допомога навіть одній особі вже виправдає усі наші зусилля, але цього недостатньо. Єпископи Канади виразили це ясно, показуючи в біблійному навчанні про Ювілей, що, до прикладу, йдеться не лише про те, щоби здійснити якісь добрі діла, але щоб шукати зміну суспільства: «Для визволення майбутніх поколінь очевидною метою повинно бути відновлення соціальних та економічних систем, аби не було жодного виключення»[83].

Ідеології, які спотворюють серце Євангелія

  1. На жаль, часом ідеології ведуть нас до двох шкідливих помилок. Перша помилка полягає в тому, що християни відділяють вимоги Євангелія від особистих стосунків з Господом, від внутрішньої єдності з Ним, від благодаті. У такий спосіб християнство перетворюють у якусь неурядову організацію, позбавляючи його яскравої містики, якою так добре жили й яку показували святий Франциск з Ассізі, святий Вінкентій де Поль, свята Тереза з Калькутти й багато інших. У цих великих святих ні молитва, ні любов до Бога, ні читання Євангелія не зменшили бажання й ревності у служінні ближньому, а навпаки.
  2. Друга шкідлива й ідеологічна помилка – підозри щодо соціальної активності інших людей, вважаючи її чимсь поверхневим, світським, секулярним, матеріалістичним, комуністичним, популістським. Або зведення цієї активності до малозначної справи, так, ніби існують важливіші справи, або що значення має лише якась окреслена етика чи міркування, які вони захищають. До прикладу, захист невинної ненародженої дитини повинен бути ясним, твердим і ревним, бо йдеться про гідність людського життя, яке завжди святе і вимагає любові до кожної особи, незалежно від стадії її розвитку. Але також святим є життя убогих, які вже народилися, але мусять боротися із злиднями, покиненням, виключенням, торгівлею людьми, прихованою евтаназією хворих і старих людей, позбавлених опіки, новими формами рабства й усіма формами спихання на дно суспільства[84]. Не можемо накреслити ідеал святості, який ігнорує несправедливість у світі, в якому одні святкують, живуть весело й зводять своє життя до споживацтва, в той час як інші тільки ззовні на це дивляться, а їхнє життя проходить й закінчується у бідності.
  3. Часто чуємо, що, з огляду на релятивізм і обмеження сучасного світу, на ситуацію емігрантів, до прикладу, маємо звертати менше уваги. Деякі католики твердять, що це другорядна тема в порівнянні з «важливими» проблемами біоетики. Можна зрозуміти, що так говорить політик, зайнятий своїми успіхами, але не християнин, який поставить себе на місце цього брата, який ризикує своїм життям, щоб дати майбутнє своїм дітям. Чи ми не здатні зрозуміти, що саме цього вимагає від нас Ісус Христос, коли говорить, що Його самого приймаємо в кожній іншій людині (див. Мт. 25, 35)? Святий Бенедикт прийняв це без застережень і, навіть якщо це «ускладнить» життя ченців, наказав, щоб усіх, хто приходить до монастиря, приймати «як Христа»[85], виражаючи це навіть жестами пошани[86], і щоб до убогих і прочан ставитися «з найбільшою турботою і увагою»[87].
  4. Подібні вимоги містить Старий Завіт, коли говорить: «Не будеш утискати чужинця і не гнобитимеш його, бо ви самі були чужинцями в Єгипетській землі» (Вих. 22, 20). «Коли якийсь приходень перебуває в вашім краю з вами, не гнобіть його. Приходень, що перебуває між вами, буде для вас як земляк посеред вас; любитимеш його, як себе самого, приходнями бо ви були в землі Єгипетській» (Лев. 19, 33-34). І тому це не вигадка Папи і не швидкоплинна примха. Ми також, у актуальному контексті, покликані пережити духовне просвічення, яке пережив пророк Ісая, коли задавався питанням – що подобається Богові: «З голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатись» (58, 7-8).

Культ, який найбільше подобається Богові

 

  1. Ми можемо думати, що прославляємо Бога лише культом і молитвою або дотриманням моральних норм, – правда, що першість належить зв’язку з Богом, – і забуваємо, що критерієм оцінювання нашого життя є передовсім те, що робимо для інших. Молитва цінна тоді, коли підтримує щоденні діла любові. Наш культ подобається Богові тоді, коли виражаємо наміри жити великодушно і коли дар, отриманий від Бога, проявляється у посвяченні себе іншим.
  2. З тієї ж причини найкращий спосіб розпізнавання, чи наш шлях молитви автентичний, – зважувати, наскільки наше життя змінюється у світлі милосердя. Бо «це не тільки діяння Отця, але що воно стає потрібним, аби зрозуміти, хто Його істинні сини»[88]. Воно – «опорна балка, на яку спирається Церква»[89]. Хочу наголосити ще раз, що хоча милосердя не виключає справедливості й правди, «але передовсім потрібно сказати, що милосердя – це повнота справедливості й найясніше вираження Божої правди»[90]. Воно є «ключем від неба»[91].
  3. Не можу не згадати питання, яким задавався святий Фома Аквінський, коли роздумував про те, які наші дії найбільші, які зовнішні діла найкраще виражають любов до Бога. Відповів, не вагаючись, що це діла милосердя щодо ближнього[92], вони більші, ніж діла культу: «Прославляємо Бог зовнішніми жертвами й дарами не для Нього, а для нас самих і для ближнього. Йому не потрібні наші жертвоприношення, але Він вимагає їх ради здійснення нашої побожності й для добра ближнього. І тому милосердя, яке допомагає іншим, є жертвою, яка Богові наймиліша, бо це найбільша користь для ближнього»[93].
  4. Той, хто насправді бажає прославляти Бога своїм життям, хто дійсно прагне освячувати себе так, щоби його життя прославляло Святого, покликаний жертовно віддавати свої сили й працювати так, щоби жити ділами милосердя. Свята Тереза з Калькутти це добре зрозуміла: «Так, я маю багато людських слабкостей, багато людських потреб. […] Але Бог принижується і використовує нас – тебе й мене – як знаряддя Його співчуття в світі, незважаючи на наші гріхи, потреби й вади. Він послуговується нами, аби любити світ і показати світові, як сильно його любить. Якщо занадто опікуємося собою, то для інших не матимемо часу»[94].
  5. Гедоністичне споживацтво може зіграти з нами злий жарт, бо, опановані бажаннями розваг, надмірно зосереджуємося на собі й на своїх правах, і шалено прагнемо мати час для власного задоволення. І тому нам буде важко займатися тими, які потребують допомоги, й віддавати їм свою енергію, якщо не практикуватимемо якусь аскезу, якщо не боротимемося з цією гарячкою, яку нам накидає споживацьке суспільство, аби нам щось продати, і яка перетворює нас у постійно незадоволених, які хочуть мати все і спробувати все. Також споживання поверхневої інформації та різних форм швидкої й віртуальної комунікації може приголомшувати, забирати весь час і відтягувати нас від страждаючих братів. У вирі цієї дійсності Євангеліє звучить для того, щоб запропонувати нам інше життя – здоровіше й щасливіше.

***

  1. Сила свідчення святих полягає у тому, щоб жити блаженствами й критеріями, за якими відбудеться Страшний Суд. Це короткі й прості слова, але практичні й важливі для всіх, бо християнство – це передовсім життя, і якщо ще й об’єкт для роздумів, то це має значення тоді, коли допомагає жити Євангелієм у щоденному житті. Я дуже заохочую постійно читати ці величні біблійні тексти, пам’ятати їх, молитися ними, намагатися втілювати їх у життя. Вони будуть для нас добром, зроблять нас насправді щасливими.

ЧЕТВЕРТИЙ РОЗДІЛ

ДЕЯКІ РИСИ СВЯТОСТІ В СУЧАСНОМУ СВІТІ

  1. У широкому спектрі святості, який нам пропонують блаженства і Матвій 25, 31-46, я хотів би виокремити деякі духовні риси й формулювання, які, на мій розсуд, необхідні для зрозуміння стилю життя, до якого нас закликає Господь. Я не говоритиму про засоби для освячення, які ми вже знаємо: різні методи молитви, Таїнства Євхаристії та Примирення, зречення, різні форми побожності, духовне керівництво й інше. Звернуся лише до деяких аспектів покликання до святості, які, надіюся, прозвучать по-новому.
  2. Риси, які хочу виокремити, не охоплюють увесь спектр взірців святості, але це п’ять чудових проявів любові до Бога й до ближнього, які вважаю особливо важливими, – з огляду на деякі небезпеки й обмеження сучасної культури, в якій з’являється нервовий і ґвалтовний неспокій, який нас розпорошує й ослабляє; негативне налаштування і смуток; вигідна, споживацька й егоїстична ацедія; індивідуалізм і різноманітні форми фальшивої духовності, позбавленої зустрічі з Богом, яка завоювала сучасний релігійний ринок.

Витривалість, терпеливість і лагідність

  1. Перша велика риса – наполегливе й постійне зосередження на Богові, який любить і підтримує. За допомогою внутрішньої витривалості можливо підтримувати протиріччя, зміни в житті й також агресію, невірність і слабкості інших: «Коли Бог за нас, хто проти нас?» (Рим. 8, 31). Це джерело миру, яке виражається у поставах святих. За допомогою такої внутрішньої стабільності свідчення святих у нашому шаленому, мінливому й агресивному світі стає терпеливим і постійним триванням у доброму. Це вірність любові, бо той, хто спирається на Бога (pistis), також зможе бути вірним братам (pistos), не залишить їх у важку хвилину, не піддасться тривогам і перебуватиме з іншими навіть тоді, коли це не принесе задоволення відразу.
  2. Апостол Павло напоумлював римських християн, щоб «нікому злом за зло не віддавали» (Рим. 12, 17), щоб не чинили справедливість самі: «Самих себе не відомщайте» (в. 19), не піддавалися злу, але «перемагали зло добром» (в. 21). Це постава не слабкості, а справжньої сили, бо сам Бог «довготерпеливий і силою великий» (Наум 1, 3). Боже Слово нас закликає: «Усяка досада, гнів, лють, крик та хула мусять бути викорінені з-посеред вас разом з усією злобою» (Еф. 4, 31).
  3. Ми повинні бути уважними до своїх агресивних і егоцентричних схильностей і боротися з ними, щоб не дати їм закоренитися в нас: «Гнівайтеся, та не грішіте! Хай сонце не заходить над вашим гнівом» (Еф. 4, 26). Якщо обставини нас пригнічують, то завжди можна кинути якір прохання, який нас поверне в руки Бога й до джерела миру: «Ні про що не журіться, але в усьому появляйте Богові ваші прохання молитвою і благанням з подякою. І мир Божий, що вищий від усякого уявлення, берегтиме серця й думки ваші» (Фил. 4, 6-7).
  4. Також і християни можуть стати частиною мережі мовного насилля в інтернеті й на різних форумах чи місцях віртуального спілкування. Навіть у католицьких медіа можуть переступати через границі, часто використовувати обмовляння й очорнення, і, як здається, втрачати будь-яку етику й пошану до репутації інших. У такий спосіб постає небезпечний дуалізм, бо у цих колах говорять речі, які не толерують у публічному житті, і намагаються компенсувати власне незадоволення, гнівно реалізуючи бажання помсти. Знаменно, що часом, захищаючи якісь заповіді, повністю забувають про восьму: «Не свідчи неправдиво», і безжалісно нищать образ ближнього. Це показує, що неконтрольований язик – це «світ неправди», який «запалює круг нашого існування, запалений і сам вогнем пекельним» (Як. 3, 6).
  5. Внутрішня витривалість, яка є плодом благодаті, захищає нас від поривів насильства, яке проникає у суспільне життя, бо благодать зменшує марнославство й уможливлює лагідність серця. Святий не марнує свої сили, нарікаючи на помилки інших, він здатний мовчати на вади своїх братів й уникати мовного насильства, яке спустошує й ображає, бо не вважає себе гідним, щоби суворо трактувати інших, але вважає їх кращими від себе (див. Фил. 2, 3).
  6. Не добре дивитися на інших зверхньо, грати роль немилосердних суддів, вважати інших негідними і постійно повчати їх. Це дуже тонка форма насильства[95]. Святий Йоан від Хреста пропонував щось інше: «Завжди прагни, щоб тебе всі повчали, ніж щоб повчати навіть найменшого з усіх»[96]. І додає пораду, як не підпускати до себе диявола: «Радій добром інших як своїм власним і щиро прагни, щоб усіх вважали кращими за тебе в усьому. У такий спосіб подолаєш зло добром, відкинеш диявола далеко і осягнеш духовну радість. Практикуй це, особливо щодо тих, які тобі найменше подобаються. І знай, що якщо цього не навчишся, то не осягнеш справжню любов і не зростатимеш в ній»[97].
  7. Покора може закоренитися в серці лише через приниження. Без принижень немає ні покори, ні святості. Якщо ти не здатний прийняти й жертвувати деякі приниження, то ти не покірний і не стоїш на дорозі до святості. Святість, яку Бога дарує своїй Церкві, приходить через приниження Його Сина, і це є дорога. Приниження уподібнює тебе до Ісуса, це неуникненна частина наслідування Ісуса Христа: «Христос страждав за вас також, лишивши вам приклад, щоб ви йшли його слідами» (1 Пт. 2, 21). Він, у свою чергу, виражає покору Отця, який принижується, аби йти зі своїм людом, терпіти його невірність і нарікання (див. Вих. 34, 6-9; Муд. 11, 23-12, 2; Лк. 6, 36). І саме тому після принижень «вийшли апостоли з синедріону, раді, що удостоїлися перенести зневагу за ім’я Ісуса» (Ді. 5, 41).
  8. Говорю не лише про випадки насильницького мучеництва, але й про щоденні приниження тих, які мовчать ради спасіння своїх родин або не говорять добре про самих себе, а воліють вихваляти інших, а не самих себе, і вибирають менш амбітні завдання, і навіть часом терплять несправедливість, аби жертвувати це Господові: «Але коли ви, робивши добро, за те страждаєте і переносите страждання терпеливо – це благодать у Бога» (1 Пт. 2, 20). Це не означає ходити з опущеною головою, бути маломовним або уникати суспільства. Часом хтось, саме тому, що вільний від егоцентризму, може мати сміливість доброзичливо дискутувати, вимагати справедливості або захищати слабких від сильних, хоча це може мати негативні наслідки для його репутації.
  9. Не говорю, що приниження – це щось приємне, бо було би мазохізмом, а про шлях наслідування Ісуса і поглиблення єдності з Ним. Це неможливо зрозуміти у природному вимірі, і світ висміює подібні пропозиції. Це благодать, яку ми повинні випрошувати: «Господи, коли зазнаю приниження, допоможи мені відчути, що йду за Тобою твоїм шляхом».
  10. Така постава вимагає серця, умиротвореного Христом, звільненого від агресивності, яка походить із надмірно великого «я». Це умиротворення благодаті дає нам можливість підтримувати внутрішню впевненість і тривати в добрі, «навіть коли б ходив я долиною темряви» (Пс. 23, 4) або «нехай і облогою стануть проти мене» (Пс. 27, 3). Твердо стоячи в Господові, Скелі, можемо співати: «Не встигну я лягти, у мирі вже засинаю, бо ти, о Господи єдиний, даєш мені безпечно жити» (Пс. 4, 9). Коротко – Христос «наш мир» (Еф. 2, 14), Він прийшов, «щоб спрямувати наші ноги на дорогу миру» (Лк. 1, 79). Ісус сказав святій Фаустині Ковальській, що «людство не знайде миру, допоки з довірою не звернеться до Божого милосердя»[98]. І тому не піддаваймося спокусі шукати внутрішню безпеку в успіхах, в марних задоволеннях, у володінні чимось, у пануванні над іншими або в суспільному статусі: «Мій мир даю вам; не так, як світ дає, даю вам його» (Йо. 14, 27).

Радість і почуття гумору

  1. Те, що вже було сказано, не означає мати лякливий, сумний, гіркий, меланхолійний дух або бліде обличчя. Святий здатний жити радістю й почуттям гумору. Освітлює інших, не втрачаючи реалізму, позитивним і повним надії духом. Бути християнами – це «радість у Святому Дусі» (Рим. 14, 17), бо «любов до милосердя неуникненно йде за радістю, бо кожний коханець радіє в єдності з коханою […] І тому радість – це результат любові»[99]. Ми отримали красу Божого Слова й прийняли її «посеред численних утисків, з радістю Святого Духа» (1 Сол. 1, 6). Якщо дозволимо Богові розбити наш панцир і змінити наше життя, то зможемо осягнути те, про що просив святий Павло: «Радуйтеся завжди у Господі; знову кажу: Радуйтеся!» (Фил. 4, 4).
  2. Пророки звіщали час Ісуса, в якому ми тепер живемо, об’явленням радості: «Ликуйте й веселіться» (Іс. 12, 6). «Зійди на гору, на високу, ти, що несеш Сіонові веселі вісті! Підніми сильно голос, ти, що несеш Єрусалимові веселі вісті!» (Іс. 40, 9). «Ликуйте, небеса, радуйся, земле, гукайте весело, ви, гори, бо Господь утішив свій люд і змилосердився над його пригніченими» (Іс. 49, 13). «Радуйся вельми, о дочко Сіону! Викрикуй, о дочко Єрусалиму! Ось цар твій іде до тебе, справедливий і переможний» (Зах. 9, 9). Не забуваймо й про заохочення Неємії: «Не журіться, бо радість у Господі це ваша сила» (8, 10).
  3. Марія, розпізнавши новину Ісуса, заспівала: «Дух мій радіє в Бозі, Спасі моїм» (Лк. 1, 47), а сам Ісус «зрадів Святим Духом» (Лк. 10, 21). Коли Він проходив, то «ввесь народ радів» (Лк. 13, 17). Після Його воскресіння там, куди приходили учні, була велика радість (див. Ді. 8, 8). А нас Ісус переконує: «Журитиметесь, але журба ваша у радощі обернеться. […] Але я вас знову побачу, і зрадіє ваше серце, і ніхто ваших радощів від вас не відбере» (Йо. 16, 20. 22). «Я казав вам так для того, щоб була у вас моя радість і щоб ваша радість була повна» (Йо. 15, 11).
  4. Існують важкі моменти, періоди страждання, але ніщо не може зруйнувати надприродну радість, яка «адаптується, змінюється і завжди залишається принаймні променем світла, який виникає з особистої впевненості, що тебе люблять безмежною любов’ю і понад усе»[100]. Це внутрішня безпека, світла надія, яка дає духовне задоволення, незрозуміле для світу.
  5. Зазвичай християнська радість супроводжується почуттям гумору, дуже виразним, до прикладу, в святого Томаса Мора, в святого Вінкентія де Поля чи в святого Філіпа Нері. Поганий гумор не є ознакою святості: «Гони тугу з твого серця» (Проп. 11, 10). Ми так багато отримуємо від Господа «для вжитку» (1 Тим. 6, 17), що часом сум пов’язаний із невдячністю, із замкнутістю у самому собі, що чинить нас нездатними розпізнати дари Бога[101].
  6. Батьківська любов Бога запрошує нас: «Мій сину, якщо тільки маєш, добре дбай про себе […]. Себе не позбавляй благосної днини» (Сир. 14, 11. 14). Бог хоче, щоб ми були налаштовані позитивно, були вдячними, і не занадто все ускладнювали: «У день щастя будь щасливий […]. Бог сотворив людину прямодушною, вона ж стала шукати вигадок» (Проп. 7, 14. 29). У кожній ситуації зберігай духовну гнучкість і чини так, як святий Павло: «Я навчився задовольнятись тим, що маю» (Фил. 4, 11). Саме так жив святий Франциск з Ассізі, який умів проявляти вдячність за кусень черствого хліба або радіти і прославляти Бога за вітер, який бив його в лице.
  7. Говорю не про споживацьку чи індивідуалістську радість, яка виразно присутня в деякому досвіді сучасних культур. Бо споживацтво лише обтяжує серце; може дати спонтанне і проминаюче задоволення, але не радість. Говорю про радість, яку переживають і якою діляться у спільноті, бо «більше щастя – давати, ніж брати» (Ді. 20, 35), а «Бог любить того, хто дає радо» (2 Кор. 9, 7). Братерська любов збільшує нашу здатність радіти, бо дає нам здатність радіти добром інших: «Радуйтеся з тими, що радуються» (Рим. 12, 15). «Ми бо радуємося, коли ми немічні, ви ж – міцні» (2 Кор. 13, 9). З другого боку, якщо «зосереджуємося передовсім на власних потребах, то прирікаємо себе жити малими радостями»[102].

Хоробрість і ревність

  1. Водночас святість – це parresía: хоробрість, євангелізаційний імпульс, який залишає слід в цьому світі. Щоби це було можливим, сам Ісус йде на зустріч з нами і спокійно, але твердо повторює: «Не бійтесь!» (Мк. 6, 50). «Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20). Ці слова надихають нас йти і служити з поставою хоробрості, яку Святий Дух збудив в Апостолах, спонукаючи їх проголошувати Ісуса Христа. Хоробрість, ентузіазм, безстрашне проповідування, апостольський запал – усе це міститься у слові parresía, слові, яким Біблія виражає також свободу життя, відкритого для Бога й для ближніх (див. Ді. 4, 29; 9, 28; 28, 31; 2 Кор. 3, 12; Еф. 3, 12; Євр. 3, 6; 10, 19).
  2. Блаженний Павло VI згадав, серед перешкод для євангелізації, саме брак parresía: «Брак ревності відчутніший ще й тому, що виходить із середини»[103]. Скільки ж разів відчуваємо спокусу залишитися на безпечному березі! Але Господь закликає нас виплисти на море й закинути сіті в найглибші води (див. Лк. 5, 4). Запрошує нас віддати своє життя для Його служіння. Приєднуючись до Нього, отримуємо відвагу віддати всі свої дари служінню ближнім. Щоби ми відчували спонуки Його любові (див. 2 Кор. 5, 14) і могли сказати разом із апостолом Павлом: «Горе мені, коли б я не проповідував Євангелії» (1 Кор. 9, 16).
  3. Гляньмо на Ісуса. Його щире співчуття не зосереджувало Його на ньому самому, не було паралізуючим, лякливим і сором’язливим співчуттям – як часом трапляється з нами, а навпаки. Було співчуттям, спонукою рішуче вийти з себе самого для того, щоб проголошувати, щоб бути посланим на місію, щоб зцілювати й визволяти. Визнаймо свою слабкість і дозвольмо Ісусові взяти нас у свої руки й послати на місію. Ми слабкі, але несемо скарб, який чинить нас великими й може вчинити кращими й щасливими тих, які його отримають. Апостольська хоробрість і сміливість – конститутивні елементи місії.
  4. Parresía – печать Святого Духа, свідчення автентичності проголошення. Це щаслива впевненість, яка дає нам радість від проголошення Євангелія, непохитна довіра до вірності достовірного Свідка, яка дає нам упевненість, що ніщо «не зможе нас відлучити від Божої любови» (Рим. 8, 39).
  5. Нам потрібний імпульс Святого Духа, щоб страх і розрахунок нас не паралізували, щоб ми не призвичаїлися рухатися лише в безпечних границях. Пам’ятаймо, що в зачиненому приміщенні з’являється волога, від якої починаємо хворіти. Коли Апостоли відчували спокуси піддатися страхові й небезпекам, які їх паралізували, то збиралися разом на молитву й просили про parresía: «І нині, Господи, споглянь на їхні погрози й дай твоїм слугам з повною сміливістю проповідувати твоє слово» (Ді. 4, 29). І отримали відповідь: «Затряслось те місце, де вони зібралися, і всі сповнилися Святим Духом, і сміливо звіщали слово Боже» (Ді. 4, 31).
  6. Ми, як і пророк Йона, завжди носимо в собі приховані спокуси втекти в безпечне місце, яке може мати різні назви: індивідуалізм, спіритизм, замкнення в малих світах, узалежнення, впадання у рутинність, повторення усталених схем, догматизм, песимізм, втечу в принципи. Часом нам важко вийти зі знаної й обжитої території. Безсумнівно, що труднощі можуть бути як буря, як кит, як хробак, який сточив кущ Йони, або як вітер і як сонце, через які розболілася голова, і, як і з Йоною, можуть повернути нас до чуйного Бога, який прагне спрямувати нас у постійне й відновлене паломництво.
  7. Бог – постійна новизна, яка постійно спонукає нас рухатися і змінювати місце перебування, аби виходити за межі відомого на периферії і до границь. Бог веде нас туди, де людство найбільш зранене, і де люди під маскою поверховності й конформізму шукають відповідь на запитання про сенс життя. Бог не боїться! Не має страху! Він завжди виходить за наші схеми і не боїться периферій. Він сам став периферією (див. Фил. 2, 6-8; Йо. 1, 14). І тому якщо насмілимося вирушити на периферії, то там Його знайдемо, Він уже там. Ісус випереджує нас у серці нашого ближнього, в його зраненому тілі, в його пригніченому житті, в його затемненій душі. Він уже там.
  8. Правда, що потрібно відчинити двері серця для Ісуса Христа, бо Він стукає і кличе (див. Одк. 3, 20). Але часом задаюся питанням, чи через нашу нестерпну зосередженість на собі Ісус не почне в нас стукати, щоб ми Його випустили. У Євангелію бачимо, як Ісус «проходив через міста та села, проповідуючи й звіщаючи Добру Новину про Царство Боже» (Лк. 8, 1). Також після воскресіння, коли учні вирушили проповідувати по всьому світі, «Господь допомагав їм та стверджував слово чудесами, які його супроводили» (Мр. 16, 20). Така динаміка походить із справжньої зустрічі.
  9. Звички нас підводять і говорять, що нема сенсу щось змінювати, що в даній ситуації нічого не можемо вчинити, що так було завжди і що, незважаючи на це, ми жили. Ми вже звикли не боротися зі злом і дозволяти речам «бути такими, якими вони є», або як вирішили деякі, щоб так було. Дозвольмо Господові прийти й збудити нас, вирвати зі сплячки, визволити з інертності. Киньмо виклик звичкам, добре розплющмо очі й відкриймо вуха, і, понад усе, серця – аби зворушитися тим, що діється довкола, і воланням живого й плідного Слова Воскреслого.
  10. Нас мобілізує приклад багатьох священиків, черниць, ченців і мирян, які з великою жертовністю проповідують і служать, часто ризикуючи життям і, без сумніву, ціною власної вигоди. Їхнє свідчення нагадує нам, що Церква не потребує багатьох бюрократів і службовців, але ревних місіонерів, захоплених ентузіазмом проголошувати справжнє життя. Святі дивують і виривають нас із буденності, бо їхнє життя закликає нас вийти зі спокійної й знеболеної посередності.
  11. Просімо в Господа благодать, щоб ми не вагалися, коли Святий Дух покличе нас ступити крок вперед, просімо про апостольську хоробрість проголошувати Євангеліє іншим й не перетворити своє християнське життя у музей пам’яті. У всякому разі, дозвольмо Святому Духові спрямувати нас до споглядання історії в перспективі воскреслого Ісуса. У такий спосіб Церква не впаде в стагнацію, а зможе йти вперед і приймати несподіванки Господа.

У спільноті

  1. Коли ми відчужені від інших, то дуже важко боротися зі своєю пожадливістю, з пастками й спокусами диявола й егоїстичного світу. Нас так бомбардують, що якщо ми занадто ізольовані, то піддаємося цьому і легко втрачаємо почуття реальності й внутрішньої ясності, і падаємо.
  2. Освячення – це спільний шлях разом із іншими. Це ми бачимо в різних святих спільнотах. У різні часи Церква канонізувала цілі спільноти, які героїчно жили Євангелієм або жертвували Богові життя всіх своїх членів. Згадаймо, до прикладу, сім святих засновників Ордену Слуг Пресвятої Марії, сім блаженних черниць першого монастиря Відвідин у Мадриді, святого Павла Мікі з товаришами – мучеників у Японії, святого Андрія Кім Тегона з товаришами – мучеників у Кореї, святого Роха Гонзалеса, святого Альфонса Родрігеса з товаришами – мучеників у Південній Америці. Також згадаймо недавнє свідчення ченців-трапістів з Тібхіріну (Алжир), які разом готувалися до мученицької смерті. Існує також багато святих подружжів, у яких один із подругів був знаряддям Христа для освячення другого. Жити й працювати з іншими – це, без сумніву, шлях духовного розвитку. Святий Йоан від Хреста сказав одному з учнів: «Живеш з іншими «для того, щоб вони тебе формували й вчили»»[104].
  3. Спільнота покликана створити цей «теологальний простір, в якому можна досвідчити містичну присутність воскреслого Господа»[105]. Ділення Словом і спільна участь у Євхаристії зміцнює братерські узи й формує святу й місіонерську спільноту. Це також створює простір для автентичного містичного досвіду, яким живе спільнота, – як це було у випадку святого Бенедикта і святої Схоластики, або витонченої духовної зустрічі, яку переживали святий Августин і його мати, свята Моніка: «Коли вже підходив день її смерті – день, про який Ти знав, але ми не знали, – сталося, я твердо переконаний, по Твоїй таїнственній волі, що ми залишилися самі, опершись на підвіконня і дивлячись на внутрішній двір дому, в якому жили […]. І відчинили свої серця, спраглі пити зі струменя Твого джерела – джерела життя, яке є в Тобі […]. І коли так розмовляли й зітхали за нею [мудрістю], ледве торкнули її усіма поривами наших сердець […] так, що вічне життя мало би бути тим, чим для нас була ця мить усвідомлення, за якою ми так тужили»[106].
  4. Але такий досвід не трапляється дуже часто, і він не найважливіший. Спільнотне життя – у родині, парафії, релігійній або іншій спільноті – твориться багатьма щоденними деталями. Так було у святій родині Ісуса, Марії та Йосипа, де у парадигматичний спосіб відображалася краса тринітарного співпричастя. Так само було у спільноті Ісуса, Його учнів і простих людей.
  5. Не забуваймо, як Ісус заохочував своїх учнів звертати увагу на деталі.

Маленька деталь – на весіллі забракло вина.

Маленька деталь – загубилася одна вівця.

Маленька деталь – вдова жертвує в храмі дві монети.

Маленька деталь – мати запас оливи для лампади, якщо обручник спізниться.

Маленька деталь – запитати учнів, скільки мають хлібин.

Маленька деталь – розпалити вогнище й приготувати рибу, очікуючи на прихід учнів на світанку.

  1. Спільнота, яка перестерігає маленькі деталі любові[107], де всі члени піклуються одне одним і створюють відкритий і євангелізаційний простір, є місцем присутності Воскреслого, який їх освячує згідно з планом Отця. Часом, завдяки дарові любові Господа, посеред цих маленьких деталей отримуємо потішаючий досвід Бога: «Одного зимового вечора, своїм звичаєм, я виконувала свої дрібні обов’язки […] раптом я почула у віддаленні гармонійний звук музичного інструмента, тому яскраво уявила собі освітлений салон, сяючий позолотою, елегантно вбраних дівчат, які робили компліменти й світські знаки уваги одна одній; потім мій погляд перенісся на хвору, яку я підтримувала; замість мелодії я чула нещасне постукування […] Не можу висловити, що діялося у моїй душі, знаю тільки, що Господь освітив її променями істини, які так рішуче брали гору над мороком блискучих світських раутів на землі, що я не могла повірити своєму щастю»[108].
  2. Всупереч тенденції до споживацького індивідуалізму, який, в пошуках добробуту, ізолює нас від інших, наш шлях освячення повинен бути постійним ототожненням себе з тим, чого прагнув Ісус: «Щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі» (Йо. 17, 21).

У безустанній молитві

  1. Врешті, навіть якщо це видається очевидним, то все-таки пам’ятаймо, що святість – це постійна відкритість на трансцендентне, яка виражається у молитві й культі. Святий – це особа з молитовним духом, яка потребує спілкування з Богом. Святий не витримає задушливості в зачиненій іманентності цього світу, і в своїх зусиллях і посвяченні зітхає за Богом, виходить поза свої обмеження в молитві й розширює свої границі в спогляданні Господа. Не вірю в святість без молитви, хоча вона не мусить бути довгою чи з інтенсивними почуттями.
  2. Святий Йоан від Хреста радив «намагатися завжди ходити в присутності Бога – реальній, уявній або з’єднуючій, наскільки це дозволяє праця, яку виконуємо»[109]. В основі цього лежить прагнення Бога, який не перестає в якийсь спосіб проявлятися в нашому щоденному житті: «Намагайся безустанно молитися, і не переставай молитися серед фізичних занять. Чи їси, чи п’єш, чи розмовляєш із іншими, чи щось інше робиш, завжди прагни Бога і спрямовуй до Нього своє серце»[110].
  3. Але, щоби це було можливим, також необхідно віддати час лише Богові – в самотності з Ним. Для святої Терези Авільської молитва – «підтримування дружби, постійно залишаючись наодинці з Тим, який, як знаємо, любить нас»[111]. Я хотів би наголосити, що це стосується не тільки окремих вибраних, а всіх, бо «всі ми маємо потребу в мовчанні, просякнутому присутністю того, кого прославляємо»[112]. Довірлива молитва – це відповідь серця, яке відчиняється сам на сам з Богом, коли стихають усі голоси, аби слухати лагідний голос Господа, який лунає в мовчанні.
  4. У цьому мовчанні можна розпізнати, в світлі Святого Духа, шляхи святості, які нам пропонує Господь. В іншому разі всі наші рішення будуть лише «декораціями», які, замість того, щоб втілювати Євангеліє в своє життя, зачинятимуть й придушуватимуть його. Для кожного учня важливо бути з Учителем, слухати Його, вчитися в Нього, постійно вчитися. Якщо не слухаємо, то всі наші слова будуть лише нікому не потрібним гулом.
  5. Пам’ятаймо, що «споглядання обличчя померлого і воскреслого Ісуса відновлює нашу людську природу, також і розбиту життєвими турботами або позначену гріхом. До сили обличчя Христа не можна звикати»[113]. І тому насмілюся запитати тебе: Чи ти відводиш час для того, щоб стати мовчки в присутності Бога, перебуваєш із Ним без поспіху, дозволяєш Йому дивитися на тебе? Чи Божий вогонь запалює твоє серце? Якщо не дозволиш Богові підтримувати тепло Його любові й чуйності, то не отримаєш вогню, і тому – як зможеш запалювати серця інших своїм свідченням і словами? І якщо перед обличчям Христа ти все ще не зможеш зцілитися й змінитися, то тоді ввійди в Господа, ввійди в Його рани, бо там перебуває Боже милосердя[114].
  6. Але я прошу не вважати молитовне мовчання втечею від оточуючого світу. «Російський прочанин», який постійно молився, говорить, що молитва не віддалила його від довколишньої дійсності: «Коли я зустрічався з людьми, то мені здавалося, що всі вони такі милі, як моя родина. […] І радість наповнювала не тільки мою душу, але й зовнішній світ видавався мені чудовим»[115].
  7. Але минуле не зникає. Молитва, саме тому, що підкріплюється даром, який Бог вливає в наше життя, повинна позначатися споминами. Спомини про Божі діла лежать в основі досвіду завіту між Богом і Його людом. Якщо Бог захотів увійти в історію, то молитва просякнута споминами. І не лише споминами про об’явлене Слово, але й споминами про своє життя, життя інших людей, про те, що Господь зробив у своїй Церкві. Це вдячна пам’ять, про яку також говорить святий Ігнатій Лойола в «Спогляданні для здобуття любові»[116], коли просить нас згадати всі добродійства, отримані від Господа. Споглядай у молитві своє минуле, і в ньому знайдеш багато милосердя. Водночас це зміцнить твоє усвідомлення, що Господь пам’ятає про тебе і що ніколи про тебе не забуде. І тому варто просити Бога, щоб освітлював навіть маленькі деталі твого життя, які для Нього не пройдуть непомітними.
  8. Прохання є вираженням серця, яке довіряє Богові, яке знає, що само нічого не може вдіяти. В історії вірного Божого люду знаходимо багато прохань, наповнених чуйністю й глибокою довірою віруючих. Не применшуємо благальну молитву, яка часто заспокоює серце і допомагає йти вперед і з надією боротися. Молитва заступництва має особливу вартість, бо є актом довіри до Бога й водночас вираженням любові до ближнього. Деякі, під впливом спіритуалістичних пересудів, вважають, що молитва повинна бути чистим спогляданням Бога, без розсіянь, так ніби імена й обличчя ближніх були перешкодою, яку слід уникати. Навпаки, дійсність така, що молитва подобатиметься Богові більше й освячуватиме нас краще, якщо в ній через заступництво намагаємося жити подвійною заповіддю Ісуса. Заступництво виражає братерське посвячення для інших – якщо зможемо впровадити в молитву життя інших, їхні найбільші турботи й найкращі мрії. Про того, хто великодушно просить за іншого, можна сказати біблійними словами: «Це той, що братів любить і молиться багато за народ» (2 Мак. 15, 14).
  9. Якщо насправді віримо, що Бог існує, то не можемо не прославляти Його – часом у мовчанні, наповненому захопленням, або святковим співом. У такий спосіб виражаємо те, що переживав блаженний Шарль де Фукольд, коли сказав: «Як тільки я повірив, що Бог існує, то відразу зрозумів, що можу жити тільки для Нього»[117]. Також у житті люду-прочанина є багато простих жестів чистої адорації, до прикладу, коли «погляд прочанина зосереджується на образі, який символізує чуйність і близькість Бога. Любов затримується, споглядає таїну, смакує її в мовчанні»[118].
  10. Молитовне читання Божого Слова солодше від меду (див. Пс. 119, 103) і «гостріше від усякого двосічного меча» (Євр. 4, 12). Воно зосереджує нас на слуханні Вчителя, аби Він був факелом у наших ніг, світлом на нашій дорозі (див. Пс. 119, 105). Єпископи Індії нагадують: «Побожність до Божого Слова – не одна з багатьох побожностей, красивих, але другорядних. Вона лежить у серці й належить до самої ідентичності християнського життя. Слово має в собі силу змінити життя»[119].
  11. Зустріч з Ісусом у Святому Письмі веде нас до Євхаристії, в якій це саме Слово осягає найбільшу ефективність, бо є реальною присутністю живого Слова. В Євхаристії єдиний Абсолют отримує найбільшу прославу, яку Йому може дати цей світ, бо сам Христос жертвує себе самого. І коли приймаємо Його в Причасті, то відновлюємо наш завіт з Ним і дозволяємо Йому щораз більше нас змінювати.

П’ЯТА ЧАСТИНА

БОРОТЬБА, ПИЛЬНІСТЬ І РОЗПІЗНАВАННЯ

  1. Християнське життя – це постійна боротьба. Для боротьби зі спокусами диявола і проголошення Євангелія потрібні сила й відвага. Ця боротьба дуже красива, бо дає нам можливість святкувати кожну перемогу Господа в нашому житті.

Боротьба і чуйність

  1. Йдеться не лише про боротьбу зі світом і секулярною ментальністю, яка нас обдурює, затуманює й чинить літеплими – без заангажування й радості. І не лише про боротьбу зі своєю слабкістю та схильностями (кожний має свої: лінивство, пожадливість, заздрість, ревність тощо). Це ще й постійна боротьба з дияволом – князем зла. Сам Ісус святкує наші перемоги. Він радів із успіхів учнів у проголошенні Євангелія, коли вони долали Злого, і святкував: «Я бачив сатану, що, наче блискавка, падав з неба» (Лк. 10, 18).

Більше, ніж міф

  1. Не ви́знаємо існування диявола, якщо не прикладемо зусилля, щоб дивитися на життя не тільки в емпіричному вимірі, але й у надприродному. Але переконання, що ця зла сила перебуває серед нас, дає нам можливість зрозуміти, чому часом зло має таку нищівну силу. Правда, що біблійні автори володіли обмеженим запасом понять для вираження деяких реалій, і що в часи Ісуса могли, до прикладу, плутати епілепсію з диявольським опануванням. Але через це не можна дуже спрощувати дійсність, говорячи, що у всіх випадках, описаних у Євангеліях, були психічні хвороби, і, в остаточному розрахунку, диявол не існує і не діє. Він присутній на першій сторінці Святого Письма, яке закінчується перемогою Бога над дияволом[120]. По суті, коли Ісус залишив нам Господню Молитву, то хотів, щоб ми врешті-решт просили Отця визволити нас від Злого. Вжитий там вираз стосується не абстрактного зла, а в буквальному перекладі звучить «Злий». Означає особове буття, яке нас переслідує. Ісус учив, щоб ми щодня просили про це визволення, аби його сила нас не опанувала.
  2. Отож, це не можна вважати міфом, уявленням, символом, фігурою чи ідеєю[121]. Цей обман спокушає нас опустити руки, втратити чуйність і стати вразливішими. Дияволу не потрібно нас опановувати. Він отруює нас ненавистю, сумом, заздрістю, вадами. І тому, коли ми послаблюємо захист, він використовує це для того, щоб зруйнувати наше життя, наші родини і наші спільноти, бо «ходить навколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти» (1 Пт. 5, 8).

Пробуджені й довірливі

  1. Боже Слово виразно запрошує нас «дати відсіч хитрощам диявольським» (Еф. 6, 11) і загасити «всі розпечені стріли лукавого» (Еф. 6, 16). Це не романтичні слова, бо наш шлях до святості – це також постійна боротьба. Хто не хоче цього визнати, наражається на поразку або літеплість. Для цієї боротьби ми маємо потужну зброю, яку нам дав Господь: віру, яка виражається молитвою, роздуми над Божим Словом, участь у святій Месі, євхаристичну адорацію, сакраментальне Примирення, діла милосердя, життя у спільноті, місіонерську працю. Якщо не будемо чуйними, то легко піддамося фальшивим обіцянкам зла, бо, як говорив святий отець Брошеро, «яке значення мають обіцянки Люцифера визволити нас і дати нам усі свої добра, якщо вони оманливі й отруйні?»[122]
  2. На цій дорозі розвиток добра, духовне дозрівання і зростання в любові – це найкраща противага злу. Не можемо чинити опір, якщо не рушимо з мертвої точки, якщо задовольнятимемося малим, якщо перестанемо мріяти про те, щоб віддати Богові найкраще, що маємо. Але ще гірше піддатися духові поразництва, бо «Хто розпочинає без віри, вже наполовину зазнав поразки і закопав свої таланти. […] Християнський тріумф завжди є хрестом, але хрестом, який водночас є стягом перемоги, який з войовничою чуйністю піднімають проти нападів зла»[123].

Духовний занепад

  1. Дорога святості – це джерело миру й радості, які нам дає Святий Дух, але ця дорога також вимагає, щоб ми тримали «світла засвічені» (Лк. 12, 35) і були чуйними до: «усякого роду лукавства» (1 Сол. 5, 22). «Чувайте» (Мт. 24, 42; див. Мр. 13, 35). «Не спімо» (1 Сол. 5, 6). Бо хто не відчуває великих гріхів проти Божого Закону, може впасти в якусь стагнацію чи оніміння. Оскільки він не відчуває великих докорів сумління, то не помічає літеплості, яка поступово опановує його духовне життя і призводить до ослаблення і знищення.
  2. Духовний занепад гірший від падіння грішника, бо це вигідна й самодостатня сліпота, яка допускає все: обман, наклепи, егоїзм і багато витончених форм зосередження на собі, бо «сатана вдає з себе ангела світла» (2 Кор. 11, 14). Так закінчив свої дні Соломон, в той час як грішник Давид зумів встати після падіння. В одному епізоді Ісус перестерігає нас перед цією оманливою спокусою, яка веде до зіпсуття: згадує про звільнену від диявола особу, яка вважає своє життя чистим, але в кінці її опановують інші сім злих духів (див. Лк. 11, 24-26). Інший біблійний текст подає сильний образ: «Пес повернувся до своєї блювотини» (2 Пт. 2, 22; див. Прип. 26, 11).

Розпізнавання

  1. Як знати, чи щось походить від Святого Духа, духа світу чи духа диявола? Єдиний спосіб – розпізнавання, яке зумовлює не лише добру здатність аналізувати чи здоровий глузд, але й дар, про який потрібно просити. Якщо довірливо просимо про нього в Святого Духа й водночас намагаємося його розвивати в молитві, рефлексії, читанні й добрих порадах, то напевно ця духовна здатність зростатиме в нас.

Нагальна потреба

  1. У наші дні здатність розпізнавання особливо необхідна. Бо сучасне життя пропонує великі можливості в діяльності та розвагах, і світ представляє їх усі як цінні та добрі. Всі, а особливо молоді люди, піддаються безустанному zapping[i]. Можна серфувати по двох або трьох моніторах одночасно і відразу брати участь у різних віртуальних подіях. Без мудрості розпізнавання можемо легко стати жертвами миттєвих спонук.
  2. Це особливо важливе тоді, коли в нашому житті з’являється новизна, і тоді потрібно розпізнати, чи це нове вино походить від Бога, духа світу чи духа диявола. У інших обставинах навпаки, бо сили зла спокушають нас нічого не змінювати, залишити все так як є, вибрати стагнацію чи рутинність. Тоді перешкоджаємо діяти Святому Духові. Ми вільні свободою, даною нам Ісусом Христом, але Він закликає нас досліджувати те, що діється в нашому нутрі – бажання, неспокої, страхи, очікування, і те, що діється довкола нас – «знаки часу», аби розпізнати стежки повної свободи: «Усе перевіряйте; тримайте те, що добре» (1 Сол. 5, 21).

Завжди в Божому світлі

  1. Розпізнавання необхідне не лише у надзвичайні моменти, або коли потрібно вирішити великі проблеми, або коли потрібно прийняти ключове рішення. Це зброя у боротьбі, аби краще наслідувати Господа. Воно нам потрібне завжди, щоб ми були здатними розпізнати час Бога і час Його благодаті, аби не марнували натхнень Господа, аби не відкидали Його запрошення до зростання. Часто це вирішується у малих речах, у тому, що здається несуттєвим, бо великодушність проявляється у малих і щоденних справах[124]. Йдеться про те, щоб не обмежуватися великим, ліпшим і красивішим, й водночас звертати увагу на мале, на щоденне. І тому прошу всіх християн не занедбувати в щоденному діалогу з Господом, який нас любить, щирого «іспиту сумління». Також розпізнавання веде нас до розуміння конкретних засобів, які Господь готує в своєму таїнственному плані любові, аби ми не зупинялися на самих добрих намірах.

Надприродний дар

  1. Правда, що духовне розпізнавання не виключає людську, екзистенціальну, психологічну, соціологічну чи моральну мудрість. Але перевищує їх. Не вистарчить також і мудрих норм Церкви. Завжди пам’ятаймо, що розпізнавання – це благодать. Хоча розпізнавання стосується розуму й розторопності, але їх перевищує, бо йдеться про те, щоб помітити таїну унікального й неповторного плану Бога для кожної людини, який здійснюється серед різноманітних обставин і обмежень. У гру входить не тільки дочасне добро, не задоволення від добрих учинків, не бажання мати чисте сумління. У гру входить сенс мого життя перед Отцем, який мене знає і любить, той справжній сенс мого існування, який ніхто крім Нього не знає краще. Остаточно, розпізнавання веде до самого джерела життя, яке не вмирає, тобто, до пізнання Отця, єдиного справжнього Бога, і до того, кого Він послав: Ісуса Христа (див. Йо. 17, 3). Розпізнавання не вимагає особливих спосібностей і не зарезервоване для найрозумніших і найосвіченіших, бо Отець з радістю об’являється покірним (див. Мт. 11, 25).
  2. Хоча Господь промовляє до нас у різноманітний спосіб під час праці, через інших людей і кожної миті, але неможливо обминути мовчання молитви, необхідної для того, щоб краще розуміти цю мову, щоб пояснити справжнє значення натхнень, які, як віримо, отримали, щоб заспокоїти свій неспокій і інтегрувати своє життя в Божому світлі. У такий спосіб народжується новий синтез, який походить із життя, освітленого Святим Духом.

Говори, Господи

  1. Очевидно, що в такій молитві можемо уникати конфронтації зі свободою Святого Духа, який діє так, як хоче. Слід пам’ятати, що молитовне розпізнавання вимагає постави готовності слухання: Господа, інших людей, саму дійсність, яка завжди ставить нові виклики. Тільки той, хто готовий слухати, володіє свободою і може зректися своєї обмеженої або недостатньої думки, своїх звичок, своїх схем сприйняття дійсності. Таким чином він насправді готовий прийняти виклик, який розриває його почуття безпеки, але веде до кращого життя, бо недостатньо, щоб усе йшло добре, щоб усе було спокійно. Бог може пропонувати щось більше, але в своєму вигідному розпорошенні не розпізнаємо цього.
  2. Зрозуміло, що така постава слухання зумовлює послух Євангелію як останньому критерію, але також і Вчительському Уряду Церкви, який стереже Євангеліє, намагаючись знайти в скарбниці Церкви те, що найплідніше для спасіння «сьогодні». Йдеться не про застосування норм чи повторення того, що було в минулому, бо ті самі рішення не діють у всіх обставинах, і те, що було корисним в одному контексті, не буде таким у іншому. Духовне розпізнавання звільняє нас від рутинності, для якої немає місця у вічному «сьогодні» Воскреслого. Тільки Дух вміє проникати в найтемніші закамарки дійсності й брати до уваги всі її відтінки, аби новизна Євангелія об’явилася в іншому світлі.

Логіка дару й хреста

  1. Суттєва умова для розвитку розпізнавання – привчати себе до терпеливості Бога і до Його часу, який ніколи не буде нашим часом. Він не посилає вогонь на невірних (див. Лк. 9, 54) і не дозволяє ревним «виполювати кукіль», який росте разом із пшеницею (див. Мт. 13, 29). Також потрібно бути великодушним, бо «більше щастя – давати, ніж брати» (Ді. 20, 35). Розпізнаємо не для того, щоб відкрити те, що ще можемо взяти з цього життя, але щоб зрозуміти, як краще виконувати місію, дану нам під час Хрещення, а це зумовлює поставу готовності аж до повного зречення, щоб віддати все. Так як щастя парадоксальне, то дає нам найкращий досвід тоді, коли приймаємо цю таїнственну логіку, яка не є логікою цього світу, бо, як сказав святий Бонавентура, вказуючи на хрест: «Це наша логіка»[125]. Якщо хтось прийме цю динаміку, то не знеболить своє сумління й великодушно відчиниться на розпізнавання.
  2. Коли перед Богом досліджуємо дороги життя, то жодний простір не можна виключати. У всіх аспектах життя можемо постійно зростати й давати Богові щораз більше, навіть у тих, в яких зазнаємо найбільших труднощів. Але потрібно просити Святого Духа, щоб визволив нас і вигнав з нас страх, який забороняє Йому ввійти в деякі аспекти нашого життя. Той, хто вимагає віддати Йому все, також дає все і хоче ввійти в нас не для того, щоб нас скалічити чи ослабити, але щоб наповнити. Це нам показує, що розпізнавання – не глибокий самоаналіз, не егоїстична інтроспекція, а справжній вихід поза свої обмеження до таїни Бога, який допомагає нам жити місією, до якої ми покликані для добра ближніх.
  3. Прагну, щоб Марію увінчала ці роздуми, бо вона, як ніхто інший, жила блаженствами Ісуса. Вона сповнювалася радістю в присутності Бога, вона зберігала все в своєму серці, і її душу пробив меч. Марія – свята понад святими, найблаженніша. Марія навчає нас дороги святості й супроводжує нас на ній. Марія не залишає нас у наших падіннях, а піднімає і не осуджує. Розмова з Марією нас втішає, визволяє й освячує. Мати не потребує багато говорити, не потребує, щоб ми прикладали надмірні зусилля, щоб зрозуміти, що з нами діється. Достатньо постійно шептати: «Радуйся, Маріє…»
  4. Надіюся, що ці сторінки будуть корисні для того, щоб уся Церква плекала бажання святості. Просімо Святого Духа влити в нас сильне прагнення бути святими на більшу Божу славу, і допомагаймо одне одному в цьому намірі. У такий спосіб розділимо щастя, яке світ не зможе в нас відібрати.

Дано в Римі на площі святого Петра, 19 березня, в свято святого Йосипа, 2018 рік, шостий рік мого Понтифікату.

Франциск

[1] Бенедикт XVI, Гомілія на урочистій інавгурації Понтифікату (24 квітня 2005): AAS 97 (2005), 708.

[2] У всякому разі зумовлює переконання про святість і реалізацію, принаймні в звичайному ступені, християнських чеснот: див. Motu proprio Maiorem hac dilectionem (11 липня 2017), art. 2c: L’Osservatore Romano (12 липня 2017), ст. 8.

[3] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція Lumen gentium, про Церкву, 9.

[4] Див. Joseph Malégue, Pierres noires. Les classes moyennes du Salut, París 1958.

[5] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція Lumen gentium, про Церкву, 12.

[6] Укрите життя і епіфанія, в Obras Completas V, Burgos 2007, 637.

[7] Йоан Павло II, Апостольський лист Novo millennio ineunte (6 січня 2001), 56: AAS 93 (2001), 307.

[8] Апостольський лист Tertio millennio adveniente (10 листопада 1994), 37: AAS 87 (1995), 29.

[9] Гомілія під час екуменічного служіння на честь свідків віри ХХ століття (7 травня 2000), 5: AAS 92 (2000), 680-681.

[10] Догматична конституція Lumen gentium, про Церкву, 11.

[11] Ганс Ур фон Бальтазар, “Теологія і святість”, в Communio 6 (1987), 489.

[12] Духовна пісня B, Пролог, 2.

[13] Там само, XIV-XV, 2.

[14] Див. Катехиза (19 листопада 2014): L’Osservatore Romano, іспанською 21 листопада 2014, ст. 16.

[15] Св. Франциск Сальський, Трактат про любов до Бога, VIII, 11.

[16] П’ять хлібів і дві риби: радісне свідчення віри із страждання у в’язниці, México 1999, 21.

[17] Конференція католицький Єпископів Нової Зеландії, Зцілення любові (1 січня 1988).

[18] Див. Духовні Вправи, 102-312.

[19] Катехизм Католицької Церкви, 515.

[20] Там само, 516.

[21] Там само, 517.

[22] Там само, 518.

[23] Там само, 521.

[24] Бенедикт XVI, Катехиза (13 квітня 2011): L’Osservatore Romano, іспанською 17 квітня 2011, ст. 11.

[25] Там само.

[26] Див. Ганс Урс фон Бальтазар, “Теологія і святість”, в Communio 6 (1987), 486-493.

[27] Хавьєр Субірі, Природа, історія, Бог, Мадрид 1999, 427.

[28] Карло М. Мартіні, Сповідь Петра, Естелла 1994, 76.

[29] Потрібно відрізнити поверхневе задоволення від здорової культури вільного часу, яка відчиняє нас, з жертовним і споглядальним налаштуванням, для іншого і для дійсності.

[30] Святий Йоан Павло II, Гомілія під час канонізаційної Меси (1 жовтня 2000), 5: AAS 92 (2000), 852.

[31] Регіональна Конференція Єпископів Західної Африки, Пастирське послання на закінчення ІІ Пленарної Асамблеї (29 лютого 2016), 2.

[32] Убога жінка, II, 27.

[33] Див. Конгрегація Віровчення, Лист Placuit Peo, про деякі аспекти християнського спасіння (22 лютого 2018), 4: L’Osservatore Romano (2 березня 2018), ст. 4-5: «Як неопелагіанський індивідуалізм, так і неогностична зневага до тіла спотворюють віру в Христа, єдиного й універсального Спасителя». Цей документ містить доктринальні принципи для розуміння християнського спасіння, беручи до уваги сучасні неогностичні та неопелагіанські нурти.

[34] Апостольська адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 94: AAS 105 (2013), 1060.

[35] Там само: AAS 94 (2013), 1059.

[36] Гомілія під час Меси в Домі Святої Марти (11 листопада 2016): L’Osservatore Romano (12 листопада 2016), ст. 8.

[37] Святий Бонавентура навчає: «Потрібно припинити всі інтелектуальні міркування, а найбільші прагнення спрямувати до Бога і перемінити їх в Богові. […] Бо людська природа нічого не може осягнути, а наука – дуже мало, надавати малу вагу дослідженням, а велику – благодаті; малу – розмовам, а велику – внутрішній радості; малу – словам і книжкам, а велику – Божому дарові, яким є Святий Дух; малу або ніяку – творінню, а всю – творчій субстанції, тобто Отцю, Синові, і Святому Духові» (Дорога душі до Бога, VII, 4-5).

[38] Лист до Великого Канцлера Папського Католицького Університету Аргентини з нагоди сотої річниці заснування Богословського Факультету (3 березня 2015): L’Osservatore Romano (10 березня 2015), ст. 6.

[39] Апостольська адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 40: AAS 105 (2013), 1037.

[40] Відеопослання до Міжнародного Богословського Конгресу Папського Католицького Університету Аргентини (1-3 вересня 2015): AAS 107 (2015), 980.

[41] Апостольська післясинодальна адгортація Vita consecrata (25 березня 1996), 38: AAS 88 (1996), 412.

[42] Лист до Великого Канцлера Папського Католицького Університету Аргентини з нагоди сотої річниці заснування Богословського Факультету (3 березня 2015): L’Osservatore Romano (10 березня 2015), ст. 6.

[43] Лист до Брата Антонія, 2: FF251.

[44] Сім дарів Святого Духа, 9, 15.

[45] Id., In IV Sent. 37, 1, 3, ad 6.

[46] Апостольська адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 94: AAS 105 (2013), 1059.

[47] Див. Св. Бонавентура, Шість крил Серафима 3, 8: «Non omnes omnia possunt». Слід розуміти згідно з Катехизмом Католицької Церкви, 1735.

[48] Святий Фома Аквінський, Summa Theologiae I-II, q.109, a.9, ad 1: «Благодать приховує в собі певну недосконалість, оскільки не зцілює людину досконало».

[49] Див. Природа і благодать, XLIII, 50: PL 44, 271.

[50] Сповідь X, 29, 40: PL 32, 796.

[51] Див. Апостольська адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 44: AAS 105 (2013), 1038.

[52] Християнська віра вважає, що благодать випереджує, супроводжує наші дії і діє після них (див. Тридентський Собор, Сесія VI, Декрет de iustificatione, про виправдання, глава 5: DH, 1525).

[53] Див. Гомілія про лист до Римлян, IX, 11: PG 60, 470.

[54] Гомілія про покору: PG 31,530.

[55] Канон 4, DH 374.

[56] Сесія VI, Декрет de iustificatione, про виправдання, глава 8: DH 1532.

[57] N. 1998.

[58] Там само, 2007.

[59] Святий Фома Аквінський, Summa Theologiae I-II, q. 114, a. 5.

[60] Свята Тереза з Лізьє, «Принесення себе в жертву Милосердній Любові» (Молитви, 6).

[61] Lucio Gera, “Sobre el misterio del pobre”, en P. Grelot-L. Gera-A. Dumas, El Pobre, Buenos Aires 1962, 103.

[62] Остаточно, це католицька доктрина щодо «заслуги» після виправдання: йдеться про співпрацю виправданого у розвиткові життя благодаттю (див. Катехизм Католицької Церкви, 2010). Але ця співпраця в жодному разі не чинить само виправдання і дружбу з Богом предметом людської заслуги.

[63] Див. Апостольська адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 95: AAS 105 (2013), 1060.

[64] Summa Theologiae І-ІІ, q. 107, a. 4.

[65] Гомілія під час Ювілею осіб, виключених із суспільства (13 листопада 2016): L’Osservatore Romano (14-15 листопада 2016), ст. 8.

[66] Див. Гомілія під час Меси в Домі Святої Марти (9 червня 2014): L’Osservatore Romano, іспанською (13 червня 2014), ст. 11.

[67] Послідовність другого і третього блаженства різна в різних текстуальних традиціях.

[68] Духовні вправи, 23.

[69] Манускрипт Г, 12 r.

[70] Із патристичних часів Церква цінить дар сліз, що можна побачити в чудовій молитві Ad petendam compunctionem cordis: «О всемогутній і милосердний Боже, який для спраглого люду видобув зі скелі джерело живої води, видобудь із наших затверділих сердець сльози скрухи, аби ми оплакували наші гріхи і заслужили на Твоє милосердя і прощення» (Missale Romanum, ed. typ. 1962, ст. [110]).

[71] Катехизм Католицької Церкви, 1789; див. 1970.

[72] Там само, 1787.

[73] Знеславлення й обмовляння – це як терористичний акт: кидають бомбу, нищать, а нападник відходить щасливим і спокійним.

[74] У деяких випадках необхідно розмовляти про проблеми когось із братів. У таких випадках може трапитися, що переказується інтерпретація, а не об’єктивний факт. Емоції деформують конкретну дійсність факту, переказують його в інтерпретації, позначеній суб’єктивністю. У такий спосіб руйнують дійсність і не шанують правду іншого.

[75] Апостольська адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 218: AAS 105 (2013), 1110.

[76] Там само, 239: 1116.

[77] Там само, 227: 1112.

[78] Енцикліка Centesimus annus (1 травня 1991), 41c: AAS 83 (1991), 844-845.

[79] Апостольський лист Novo millennio ineuente (6 січня 2001), 49: AAS 93 (2001), 302.

[80] Там само.

[81] Булла Misericordiae Vultus (11 квітня 2015), 12: AAS 107 (2015), 407.

[82] Згадаймо реакцію доброго самарянина на чоловіка, якого бандити кинули ледве живого на узбіччі (див. Лк. 10, 30-37).

[83] Конференція Католицьких Єпископів Канади. Комісія Соціальних Справ, Відкритий лист до членів Парламенту, Загальне добро і виключення: Канадський вибір (1 лютого 2001), 9.

[84] Див. V Генеральна Конференція Єпископів Латинської Америки і Карибів, згідно з навчанням Церкви, навчає, що людська істота «завжди свята, від самого зачаття, на всіх етапах розвитку, і аж до природної смерті» (Documento de Aparecida, 29 червня 2007, 388, 464).

[85] Правила, 53, 1: PL 66, 749.

[86] Див. Там само, 53, 7: PL 66, 750.

[87] Там само, 53, 15: PL 66, 751.

[88] Булла Misericordiae Vultus (11 квітня 2015), 9: AAS 107 (2015), 405.

[89] Там само, 10: AAS 107 (2015), 406.

[90] Апостольська післясинодальна адгортація Amoris laetitia (19 березня 2016), 311: AAS 108 (2016), 439.

[91] Апостольська адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 197: AAS 105 (2013), 1103.

[92] Див. Summa Theologiae ІІ-ІІ, q.30, a.4.

[93] Там само, ad 1.

[94] Христос в убогих, Мадрид 1981, 37-38.

[95] Існує багато форм булінгу, які, хоча й виглядають елегантними чи шанобливими і дуже духовними, завдають багато страждань почуттю самооцінки інших людей.

[96] Перестороги, 13b.

[97] Там само, 13a.

[98] Щоденник, ст. 132.

[99] Святий Фома Аквінський, Summa Theologiae І-ІІ, q. 70, a. 3.

[100] Апостольська адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 6: AAS 105 (2013), 1221.

[101] Заохочую відмовляти молитву, яку приписують святому Томасу Мору: «Дай мені, Господи, добрий шлунок і щось для шлунка. Дай мені здоров’я і добрий гумор для нього. Дай мені, Господи, святу душу, яка вміє користуватися тим, щоб добре і чисте, і яка не злякається зла, а знайде спосіб поставити все на свої місця. Дай мені душу, яка не зазнає нудьги, нарікань, зітхань, голосінь, і не дозволь, щоб я надмірно не піклування цією громіздкою річчю, як називається «я». Дай мені, Господи, почуття гумору. Дай мені благодать розуміти жарти, аби я знайшов у житті трошки радості й умів передати її іншим. Амінь».

[102] Апостольська післясинодальна адгортація Amoris laetitia (19 березня 2016), 110: AAS 108 (2016), 354.

[103] Апостольська адгортація Evangelii nuntiandi (8 грудня 1975), 80: AAS 68 (1976), 73. Цікаво, що в цьому тексті блаженний Павло VI радість стисло поєднує з parresía. Як уболіває «з браку радості та надії», так і підносить «солодку й потішаючу євангелізаторську радість», з’єднану з «внутрішнім запалом, який ніхто й ніщо не може пригасити», аби світ не приймав Євангеліє «від сумних і збентежених євангелізаторів». Під час Святого Року 1975 сам Павло VI присвятив радості Апостольську Адгортацію Gaudete in Domino (9 травня 1975): AAS 67 (1975), 289-322.

[104] Перестороги, 15.

[105] Святий Йоан Павло ІІ, Апостольська після синодальна адгортація Vita consecrata (25 березня 1996), 42: A4S88 (1996), 416.

[106] Сповідь, IX, 10, 23-25: PL 32, 773-775.

[107] Нагадую про три ключові слова «дякую, прошу, пробач», бо «властиві слова, промовлені у відповідний момент, захищають і зміцнюють любов з дня на день»: Післясинодальна Апостольська Адгортація Amoris laetitia (19 березня 2016), 133: A4S108 (2016), 363.

[108] Свята Тереза з Лізьє, Манускрипт Г, 29v-30r.

[109] Ступені досконалості, 2.

[110] Id., Вказівки для ченця для здобуття досконалості, 9b.

[111] Книга Життя, 8, 5.

[112] Йоан Павло II, Апостольський лист Orientale lumen (2 травня 1995), 16: AAS 87 (1995), 762.

[113] Промова на V Конгресі Церкви в Італії. Флоренція (10 листопада 2015): AAS 107 (2015), 1284.

[114] Див. Святий Бернард, Проповіді на Книгу Пісня Пісень 61, 3-5: PL 183, 1071-1073.

[115] Розповіді російського прочанина, Буенос-Айрес 1990, 25.96.

[116] Див. Духовні вправи, 230-237.

[117] Лист до Анрі де Кастріса (14 серпня 1901).

[118] V Генеральна Конференція Єпископів Латинської Америки і Карибів, Documento de Aparecida (29 червня 2007), 259.

[119] Конференція Католицьких Єпископів Індії, Підсумкова декларація XXI пленарної Асамблеї (18 лютого 2009), 3.2.

[120] Див. Гомілія під час Меси в Домі Святої Марти (11 жовтня 2013): L’Osservatore Romano, іспанською18 жовтня 2013, ст. 12.

[121] Див. Павло VI, Catechesis, (15 листопада 1972): Ecclesia (1972/11), 1605: «Одна з найбільших необхідностей – захист від зла, яке називаємо Дияволом. […] Зло не є вже лише недоліком, але ефективністю, живою істотою, безтілесною, зіпсутою і тою, яка псує.

Страшна дійсність. Таємнича і лякаюча. Хто заперечує її існування або робить із неї самодостатню ідею, яка не має, як кожне інше створіння, свого початку в Богові, або вважає її псевдо-дійсністю, персоніфікованим або фантастичним конструктом невідомих причин наших бід, той виходить поза біблійне й церковне навчання».

[122] Святий Хосе Габріель де Розаріо Брошеро, Plática de las banderas, на Конференції Єпископату Аргентини, El Cura Brochero. Cartas y sermones, Буенос-Айрес 1999, 71.

[123] Апостольська адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 85: AAS 105 (2013), 1056.

[124] На гробі святого Ігнатія Лойоли написана мудра епітафія: «Non coerceri a maximo, contineri tamen a minimo divinum est» (Не обмежуватися найбільшим і задовольнятися найменшим – це Божа справа).

[125] Collationes in Hexaemeron, 1, 30.

[i] Прим. перекл.:Постійне скакання по різних телепрограмах за допомогою пульта дистанційного керування.