Катехези Папи Франциска про розпізнавання

https://www.vatican.va/content/francesco/es/audiences/2022.index.html

CATEQUESIS SOBRE EL DISCERNIMIENTO

Катехези Папи Франциска про розпізнавання

переклав о. О. Кривобочок ТІ

 

ЗМІСТ

1. Що означає розпізнавати?
2. Приклад Ігнатія Лойоли
3. Знайомство з Господом
4. Елементи розпізнавання. Самопізнання
5. Елементи розпізнавання. Прагнення
6. Елементи розпізнавання. Книга свого життя
7. Предмет розпізнавання. Спустошення
8. Чому ми спустошені?
9. Втіха
10. Справжня втіха
11. Підтвердження доброго рішення
12. Чуйність
13. Допомога в розпізнаванні
14. Духовне супроводження

1. Що означає розпізнавати?

Добрий день, дорогі брати й сестри!

Сьогодні розпочинаємо новий цикл катехез. Ми закінчили катехези про старість, тепер розпочинаємо новий цикл на тему розпізнавання. Розпізнавання – це важлива дія, яка стосується всіх людей, бо вибори – це суттєва частина життя. Розпізнавати рішення. Ми вибираємо їжу, одяг, спеціальність, працю, стосунки. У цьому всьому здійснюється проект життя і також конкретизується наш зв’язок з Богом.

В Євангелію Ісус говорить про розпізнавання за допомогою образів, взятих із буденного життя; до прикладу, говорить про рибалку, який відбирає добру рибу і відкидає погану; або про купця, який серед багатьох перлин вміє ідентифікувати найкращу. Або про орача, який у полі знаходить скарб (див. Мт. 13, 44-48).

У світлі цих прикладів розпізнавання представлене як вправа розуму (inteligencia), вміння (habilidad) і волі (voluntad) – щоби вловити відповідну мить, бо це умови доброго вибору. Для доброго вибору потрібні розум, вміння і воля. І, щоби розпізнавання запрацювало, потрібно заплатити відповідну ціну. Щоби працювати якнайкраще, рибалка повинен брати до уваги прикладені зусилля, довгі ночі в морі, втрату частини улову, втрату частини прибутку для добра тих, кому він призначений. Покупець перлин не вагається продати все своє майно, щоби купити цю перлину; це саме робить людина, яка знайшла скарб. Виникають несподівані й непередбачувані ситуації, коли потрібно зрозуміти важливість і нагальність прийняття рішення. Кожна людина повинна приймати рішення, ніхто за нас цього не зробить. У якийсь момент дорослі, незалежні, можуть просити поради, думати, але рішення належать їм, не можуть сказати: «Я втратила це, бо так вирішив мій чоловік, моя дружина, мій син». Ні! Це ти мусиш приймати рішення, всі люди мусять приймати рішення, і тому важливо знати, як розпізнавати. Щоби приймати добрі рішення, потрібно вміти розпізнавати.

Євангеліє пропонує також інший важливий аспект розпізнавання: застосування почуттів (implica los afectos). Той, хто знайшов скарб, не відчуває жодного спротиву, щоби продати все своє майно, бо відчуває велику радість (див. Мт. 13, 44). Термін, який вживає євангеліст Матей, означає дуже особливу радість, яку не може дати жодна людська дійсність; і фактично кілька разів з’являється в інших текстах Євангелія, які стосуються зустрічі з Богом. Це радість мудреців, коли після довгої і важкої мандрівки вони знову побачили зірку (див. Мт. 2, 10); це радість жінок, які почули проголошення ангелів про воскресіння і повертаються від порожнього гробу (див. Мт. 28, 8). Це радість тих, які знайшли Господа. Добре і правильне рішення завжди викликає остаточну радість; можливо, що в процесі потрібно трохи страждати від невпевненості, думати, шукати, але в кінці правильне рішення поблагословить тебе радістю.

На Страшному Суді буде Боже розпізнавання – велике розпізнавання – щодо нас. Образи селянина, рибака і купця – це приклади того, що діється у «Небесному Царстві», «Царстві, яке проявляється у звичайних життєвих діях, які вимагають від нас зайняти якусь позицію». І тому так важливо вміти розпізнавати: великі вибори можуть виникати з обставин, які на перший погляд видаються другорядними, але насправді вирішальні. До прикладу, погляньмо на першу зустріч Андрія і Йоана з Ісусом, яка постала з простого запитання: «Учителю, – де перебуваєш?» Відрік він їм: «Ходіть та подивіться» (див. Йо. 1, 38-39). Короткий діалог, який започаткував зміни, які, крок за кроком, позначатимуть усе їхнє життя. Пройде багато років, і євангеліст, згадуючи цю зустріч, яка його змінила назавжди, пам’ятатиме навіть годину: «Було ж близько десятої години» (в. 39). Це була година, коли час і вічність зустрілися в його житті. І у доброму правильному рішенні Божа воля зустрічається з нашою волею; земна дорога зустрілася з вічною. Прийняти правильне рішення на дорозі розпізнавання – це здійснити цю зустріч земного з вічним.

Отож, знання (conocimiento), досвід (experiencia), почуття (afecto), воля (voluntad) – це невід’ємні елементи розпізнавання. Упродовж цих катехез ми розглянемо й інші – однаково важливі.

Розпізнавання – як я вже говорив – вимагає зусилля (esfuerzo). Згідно з Біблією, ми не маємо перед собою готового життя, яким повинні жити. Ні! Ми повинні приймати рішення постійно, в залежності від обставин. Бог запрошує нас оцінювати і вибирати: Він створив нас вільними й хоче, щоб ми використовували нашу свободу. І тому розпізнавати важко.

Ми часто мали такий досвід: вибираємо щось, що нам здавалося добрим, але таким не було. Або знали, що для нас справді добре, але не вибирали цього. На відміну від тварин, людина може помилятися, може не хотіти вибирати правильно. Біблія показує це з перших сторінок. Бог дає людині точну інструкцію: якщо хочеш жити, якщо хочеш радіти життям, то пам’ятай, що ти творіння, що ти – не критерій добра і зла, і твої вибори матимуть наслідки для тебе, для інших і для всього світу (див. Бт. 2, 16-17); ти можеш зробити землю прекрасним садом або пустелею смерті. Фундаментальна наука: Це не випадково перший діалог між Богом і людиною. Діалог: Господь дає місію, ти повинен робити те й те; і на кожному кроці людина повинна розпізнавати рішення, яке має прийняти. Розпізнавання – це рефлексія розуму й серця перед прийняттям рішення.

Розпізнавання є вимогливим, але необхідним для життя. Воно вимагає, щоб я знав самого себе, знав, що для мене добре тут і тепер. Передовсім вимагає синівського зв’язку з Богом. Бог – Отець, і не залишає нас самих, завжди готовий дати нам пораду, надихнути й прийняти. Але ніколи не накидає нам свою волю. Чому? Бо хоче, щоб ми Його любили, а не боялися. І Бог також хоче, щоб ми були дітьми, а не рабами: вільними дітьми. Любити може тільки вільна людина. Щоби навчитися жити, потрібно навчитися любити, а для цього потрібно розпізнавати: Що я повинен вибрати тепер, маючи вибір? Нехай це буде знак більшої любові, більшої зрілості в любові. Просімо Святого Духа бути нашим дороговказом! Закликаймо Його щодня, особливо коли маємо прийняти якесь рішення. Дякую.

2. Приклад Ігнатія Лойоли

Добрий день, дорогі брати й сестри!

Ми продовжуємо наші роздуми про розпізнавання – про духовне розпізнавання говоритимемо кожну середу, – і приклад конкретного свідка дуже нам допоможе.

Дуже повчальний приклад подає нам св. Ігнатій Лойола у вирішальний період свого життя. Ігнатій перебуває на лікуванні після поранення в ногу під час битви. Щоби подолати нудьгу, просить, щоби йому дали щось почитати. Йому подобалися лицарські романи, але, на жаль, у домі були тільки життєписи святих. Він почав їх читати неохоче, але під час читання починає відкривати інший світ, світ, який його завойовує і починає конкурувати з лицарським світом. Він захоплюється постатями св. Франциска і св. Домініка і відчуває прагнення наслідувати їх. Але лицарський світ також його захоплює. І тому він відчуває в собі чергування думок – лицарських і побожних, які здаються рівнозначними.

Але Ігнатій починає помічати якісь відмінності між ними. В своїй автобіографії у третій особі він пише: «Коли він обдумував світські справи, то спершу вельми ними захоплювався, одначе згодом, втомившись і відігнавши від себе такі помисли, з’ясовував, що вони не приносять йому великого вдоволення. А от коли він міркував про те, щоб вирушити босоніж до Єрусалима, живлячись у дорозі одною лишень зелениною і дотримуючись всіх тих суворих правил, що їх бачив у святих, то не тільки відчував втіху, думаючи про це, але й навіть тоді, коли такі думки відходили вбік, залишався вдоволеним та радісним» (8), вони залишали в ньому слід радості.

У цьому досвіді можемо відмітити передовсім два аспекти. Перший: час, тобто світські думки спочатку привабливі, але пізніше втрачають свою силу, ви відчуваєте пустку, незадоволення, вони залишають вас з нічим. Думки про Бога, навпаки, спочатку викликають спротив: «Я не читатиму цю нудоту про святих», але коли їх приймаємо, то вони викликають незнаний до сих пір мир, який триває довго.

Другий аспект: закінчення (el punto de llegada) думок. Спочатку ситуація неясна. Розпізнавання розвивається. До прикладу, ми знаємо що для нас добре не абстрактно, загально, а в ході нашого життя. У правилах духовного розпізнавання, плодах цього фундаментального досвіду, Ігнатій подає важливу передумову, яка допомагає зрозуміти цей процес: «Тим, хто йде від одного смертного гріха до іншого, ворог, зазвичай, підкидає гадані приємності, змушуючи їх уявляти собі різні чуттєві насолоди та розкоші, щоб надовше затримати і ще глибше втопити їх у гріхах та вадах. Добрий же дух у таких людях діє протилежним чином, викликаючи в них докори сумління та жаль і даючи їм відчути свідчення розуму» (Духовні Вправи, 314); але це недобре.

Той, хто розпізнає, має за собою якусь історію, яку потрібно знати, бо розпізнавання – не пророцтво оракула, не вид фаталізму, не жеребкування однієї з двох можливостей. Великі запитання виникають тоді, коли ми вже пройшли якийсь відрізок шляху, і до цього відрізку ми повинні повертатися, щоби зрозуміти те, що ми шукаємо. Якщо пройдений відрізок шляху маленький, тоді: «Чому я йду в цьому напрямку, що я шукаю?», і тоді розпочинається розпізнавання. Під час лікування у родинному обійсті Ігнатій взагалі не думав про Бога і про якісь зміни в своєму житті. Він отримав перший досвід Бога, прислухаючись до свого серця, яке відчувало цікаву суперечність: справи, які на перший погляд здавалися дуже привабливими, пізніше розчаровували, а менш привабливі збуджували мир, який тривав довший час. Ми також маємо такий досвід, часто розпочинаємо думати про щось, перебуваємо там, а потім розчаровуємося. Натомість, коли чинимо діла милосердя, робимо щось добре і відчуваємо себе щасливими, то приходять добрі думки, щасливі, радісні – це наш власний досвід. Ігнатій отримав перший досвід Бога, слухаючи своє серце, яке переживало дивні відчуття. Це те, чого ми мусимо навчитися: слухати своє серце. Ми повинні слухати своє серце, щоби знати що відбувається, які рішення приймати, як оцінювати якусь ситуацію. Ми слухаємо телевізор, радіо, телефон, ми – фахівці слухання, але запитую тебе: Ти вмієш слухати своє серце? Ти зупиняєшся, щоби задатися запитанням: «Як почувається моє серце? Воно задоволене, воно сумне, воно щось шукає?» Щоби приймати добрі рішення, потрібно слухати своє серце.

І тому Ігнатій радитиме читати життєписи святих, бо вони в описовій та зрозумілій формі показують дію Бога у житті людей, які не дуже відрізнялися від нас, бо мали такі самі тіла, як і ми. Їхні вчинки щось говорять про наші вчинки й допомагають зрозуміти їхнє значення.

У цьому відомому епізоді про два почуття, які переживав Ігнатій, перше – коли читав про лицарські подвиги, друге – коли читав життєписи святих, можемо розпізнати інший важливий аспект розпізнавання, про який я згадував минулий раз. У життєвих подіях існує зовнішня випадковість (casualidad): все ніби народжується з банальної неприємності, що в домі не було лицарських романів, тільки життєписи святих. Неприємність, яка, безсумнівно, була поворотним моментом. Ігнатій зрозуміє це лише через деякий час і присвятить цьому всю свою увагу. Уважно слухайте: Бог діє через незаплановані події, щось трапилося випадково, випадково я зустрівся з якоюсь особою, випадково подивився цей фільм, це не було заплановано, але Бог діє через випадкові події, також неприємні: «Я мав піти на прогулянку, але боліли ноги, не можу…» Неприємність: Що тобі говорить Бог? Що тобі тут говорить життя? Це саме бачимо також і в Євангелію від Матея: чоловік орав поле і випадково знайшов закопаний скарб. Зовсім неочікувана ситуація. Але важливо, що він вважає це щасливою подією в своєму житті, тому вирішує продати все й купити це поле (див. 13, 44). Я вам раджу бути уважними до неочікуваних речей. Хтось скаже: «Але це сталося випадково, я цього не очікував». Хто до тебе говорить: життя, Господь чи диявол? Хтось. Але потрібно щось розпізнати: як мені реагувати на неочікуване. Я спокійно сиділа вдома і раптом «стук, стук», приходить свекруха. Як ти на неї реагуватимеш? Ти наповнена любов’ю чи чимось іншим? І розпізнаєш. Я працював в офісі, раптом приходить колега і просить позичити гроші. Як ти на це реагуватимеш? Придивляйтеся, що відбувається, коли трапляється щось неочікуване, так пізнаватимете своє серце і його порухи.

Розпізнавання допомагає помітити сигнали, якими Господь показує себе у непередбачених ситуаціях, навіть болючих, таких як скалічення ноги Ігнатія. Тут може статися зустріч, яка змінить життя назавжди – як у випадку св. Ігнатія. Може виникнути щось, що покращить або погіршить твій шлях – не знаю, але будьмо уважними, бо найкращий дороговказ дають неочікувані речі: «Як я повинен на це реагувати?» Господь допомагає нам слухати своє серце й розуміти, чи ці порухи від Нього чи не від Нього.

3. Знайомство з Господом

Добрий день, дорогі брати й сестри!

Продовжуємо катехези на тему розпізнавання, бо вона дуже важлива, щоби знати, що відбувається всередині нас, щоби розпізнавати, звідки походять наші почуття та ідеї і до яких рішень приводять; і сьогодні зупинимося на першому конститутивному елементі розпізнавання – на молитві. Для розпізнавання потрібно бути в відповідному оточенні – у стані молитви.

Молитва – це незамінна допомога для духовного розпізнавання, передовсім коли включає почуттєвий вимір, даючи нам можливість звертатися до Бога просто і фамільярно – як до товариша. Це вміння вийти поза думки та із спонтанною чуттєвістю ввійти в зв’язок з Господом. Секрет життя святих полягає у близькості й довірі до Бога, які поглиблюються в нас і ми щораз легше пізнаємо, що Богові подобається. Справжня молитва – це близькість і довіра до Бога. Це не повторювання молитов як папуга, бла, бла, бла – ні. Справжня молитва – це спонтанність і любов до Господа. Ця близькість долає страх чи сумніви, що Божа воля не буде для нас доброю – ці спокуси часом проходять у наші думки і чинять серце неспокійним, невпевненим, згіркнілим.

Розпізнавання не претендує на абсолютну певність, не є якимось чистим хімічним методом; не претендує на абсолютну певність, бо стосується життя, яке не завжди логічне, містить багато елементів, які неможливо охопити тільки категоріями мислення. Ми хотіли би точно знати, що слід робити в якійсь ситуації, але коли вона трапляється, то не завжди діємо послідовно. Ми часто в своєму житті мали досвід, який описує апостол Павло: «Бо не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу» (Рим. 7, 19). Людина – це не тільки розум, ми не машини, не достатньо виконувати якісь інструкції, бо як перешкода, так і допомога у виборі Господа передовсім чуттєва, походить із серця.

Знаменно, що першим чудом Ісуса в Євангелію від Марка був екзорцизм (див. 1, 21-28). У синагозі в Капернаумі Ісус звільняє чоловіка від диявола, звільняючи його від фальшивого образу Бога, який диявол підсуває з самого початку: Бог не хоче нашого щастя. Біснуватий знає, що Ісус є Богом, але це не веде його до віри в Ісуса. Насправді говорить: «Прийшов єси нас погубити!» (в. 24».

Багато християн думають так само: Ісус може бути Сином Бога, але сумніваються, що прагне нашого щастя; що більше, дехто боїться, що сприймати серйозно те, що Ісус пропонує, – це руйнувати своє життя, вбивати свої бажання і найсильніші прагнення. До нас іноді закрадаються такі думки: Бог вимагатиме від нас забагато, ми цього боїмося, Бог не любить нас. Під час нашої першої зустрічі ми бачили, що знаком зустрічі з Господом є радість. Якщо зустрічаю Господа в молитві, то відчуваю радість. Кожний з нас стає радісним – це прекрасно. Смуток чи страх – це, безсумнівно, знаки віддалення від Бога: «Як хочеш увійти в життя, додержуй заповідей», – говорить Ісус багатому юнакові (Мт. 19, 17). На жаль, деякі перешкоди не дозволили цьому юнакові здійснити прагнення серця й піти за «добрим учителем». Він був активним та ініціативним юнаком, проявив ініціативу, щоби побачити Ісуса, але його почуття були розділені й багатство для нього було дуже важливим. Ісус не змушує його приймати рішення, але текст зазначає, що юнак відходить від Ісуса «сумним» (в. 22). Хто віддаляється від Господа, ніколи не буде задоволеним, навіть якщо має великі багатства й можливості. Ісус ніколи не зобов’язує йти за Ним, ніколи. Ісус відкриває тобі свою волю, усім своїм серцем її відкриває, але залишає тебе вільним. І це – найчудовіший вимір молитви до Ісуса: свобода, яку Він нам залишає. Натомість, коли віддаляємося від Господа, то в нашому серці залишається щось сумне, щось погане.

Розпізнавати, що діється всередині нас, нелегко, бо зовнішні прояви оманливі, але близькість з Богом може м’яко розвіяти сумніви й страхи, чинячи наше життя щораз сприятливішим до Божого «ніжного світла» – згідно з гарним вираженням св. Джона Ньюмана. Святі сіяють відображеним світлом і щоденними простими жестами показують люблячу присутність Бога, яка можливе чинить неможливим. Кажуть, що подруги, які довго живуть у любові, стають подібними одне до одного. Це саме можна сказати про почуттєву молитву: вона поступово, але ефективно, чинить нас здатними розпізнавати те природнє, що випливає з глибини нашого єства. Молитися – це не промовляти слова, слова, ні; молитися – це відчинити серце для Ісуса, наблизитися до Ісуса, дозволили Ісусові ввійти в моє серце й відчути Його присутність. І так ми можемо розпізнавати, коли є Ісус і коли є ми самі зі своїми думками, часто далекими від того, чого прагне Ісус.

Просімо про цю благодать: мати дружні стосунки з Господом – як товариш розмовляє з товаришем (див. св. Ігнатій Лойола, Духовні Вправи, 53). Я знав старого ченця, який був швейцаром в одному колегіумі, і щоразу, коли заходив до каплиці, то дивився на вівтар і говорив: «Привіт», бо мав близькі стосунки з Ісусом. Йому не треба було говорити бла, бла, бла, ні: «Привіт, я біля Тебе і Ти біля мене». Такий зв’язок ми повинні мати в молитві: близькість, почуттєва близькість, як брати, близькість з Ісусом. Усмішка, простий жест, а не промовляння слів, які не йдуть із серця. Як я вже говорив: розмовляти з Ісусом як товариш розмовляє з товаришем. Це благодать, яку ми повинні просити один для одного: бачити в Ісусі нашого товариша, найбільшого товариша, вірного товариша, який не шантажує, передовсім ніколи не залишить нас, навіть коли відходимо від Нього. Він залишається у дверях серця. Ми говоримо: «Ні, я не хочу про Тебе нічого знати». І Ісус мовчить, залишається близько, біля серця, бо Він завжди вірний. Молімося так, говорімо в молитві «Привіт», вітаймо в молитві Господа усім серцем, почуттєвою молитвою, молитвою близькості, скупими словами, але жестами й добрими ділами. Дякую.

4. Елементи розпізнавання. Самопізнання

Добрий день, дорогі брати й сестри!

Продовжуємо тему розпізнавання. Минулого разу ми говорили про молитву як про невід’ємний елемент, як близькість і довіру до Бога. Молитися не як папуги, а з близькістю і довірою до Бога, молитися як діти Отця, молитися з відчиненим серцем. Ми бачили це в останній катехезі. Сьогодні я би хотів у комплементарній формі наголосити, що добре розпізнавання вимагає також знання себе самого. Пізнати себе самого. Це нелегко. Розпізнавання включає наші людські здатності: пам’ять, розум, волю, почуття. Часто ми не вміємо розпізнавати, бо не знаємо себе достатньо, отож не знаємо, чого насправді хочемо. Ви часто чули: «Чому ця особа не впорядкує своє життя? Він ніколи не знає, чого хоче…» Не треба впадати в крайнощі, але ми також часто не знаємо, чого хочемо, не знаємо себе добре.

В основі духовних сумнівів і криз покликання нерідко лежить недостатній діалог між релігійним життям і нашим людським, когнітивним і почуттєвим вимірами. Один духовний автор зазначав, що багато проблем в царині розпізнавання стосуються проблем іншого виду, які слід визнати й дослідити. Він пише: «Я переконаний, що найбільшою перешкодою до справжнього розпізнавання (і справжнього зростання в молитві) є не духовна природа Бога, а недостатнє розуміння самих себе, і ми навіть не хочемо пізнати – якими ми є насправді. Більшість із нас ховаються за масками, і не тільки від інших людей, а також тоді, коли дивимося в дзеркало» (Th. Green, La cizaña entre el trigo, Roma, 1992, 25). Всі ми відчуваємо спокуси ховатися за масками також і від самих себе.

Забуття про присутність Бога в нашому житті йде в парі з незнанням самих себе, не знаємо Бога і не знаємо самих себе: рис своєї особовості й своїх найглибших прагнень.

Пізнавати самих себе не важко, але вимагає праці: терпеливої інтроспекції (un paciente trabajo de excavación interior). Вимагає зупинитися, «вимкнути автоматичний пілот», усвідомити свої вчинки, почуття, постійні думки, які зумовлюють нашу поведінку, і часто ми цього не розуміємо. Також вимагає відрізняти емоції від духовних здатностей. «Відчуваю» – це не те саме, що «я переконаний»; «хочу» – це не те саме, що «прагну». У такий спосіб починаємо відкривати, що наше бачення самих себе та дійсності трохи спотворене. Усвідомити це є благодаттю! Дуже часто помилкові переконання про дійсність, базовані на минулому досвіді, сильно на нас впливають, обмежуючи нашу свободу займатися тим, що справді для нас важливо.

Живучи в еру інформатики, ми знаємо, як важливо знати «пароль», щоби ввійти в програми, які містять приватну й цінну інформацію. Духовне життя також має свої «паролі»: існують слова, які зворушують серце, бо стосуються того, до чого ми найбільш чутливі. Спокусник, тобто диявол, добре знає ці ключові слова, і важливо, щоб ми їх також знали й не робили те, чого не хочемо. Спокуса не обов’язково стосується поганих речей, а часто невпорядкованих, які представляє дуже важливими. У такий спосіб спокуса зачаровує нас привабливими речами – красивими, але ілюзорними, які не можуть сповнити свої обіцянки і залишають нас порожніми й сумними. Відчуття порожнечі й суму – це сигнал, що йдемо неправильною дорогою, яка нас дезорієнтує. До прикладу, це може бути науковий ступінь, кар’єра, стосунки – речі, добрі самі в собі, але щодо яких ми не вільні, ризикуємо годувати нереальні очікування, підтверджуючи свою значущість. До прикладу, коли думаєш про студії, то думаєш тільки про себе, про своє добро, чи також про служіння спільноті? Так ми можемо зрозуміти свої справжні наміри. Такі непорозуміння часто спричинюють більші страждання, бо жодна з цих речей не може бути гарантом нашої гідності.

І тому, дорогі брати й сестри, важливо знати самих себе, знати «паролі» свого серця, до яких ми найбільш чутливі, щоби захистити себе від того, хто говорить переконливо, але маніпулює нами, але також щоби пізнавати те, що насправді для нас важливе, відрізняючи це від того, що тимчасове, та від крикливих і поверхневих гасел. Дуже часто те, що бачимо в телевізійних програмах та рекламі, торкає наше серце і спонукає йти за чимсь неусвідомлено. Будьте уважними: я вільний чи піддаюся миттєвим почуттям чи провокаціям?

Допомогою в цьому буде іспит сумління, але не той, який виконуємо для сповіді, ні. Бо до сповіді: «Я согрішив у цьому й тому…» Ні. Йдеться про загальний іспит сумління з дня: Що сьогодні діялося в моєму серці? «Діялося багато що». Що? Чому? Які сліди це залишило в серці? Іспит сумління – це добра звичка спокійно переглянути минулий день, вчитися помічати, чо́му в наших оцінках і рішеннях ми надавали перевагу, що шукали й чому, і що врешті знайшли. І передовсім вчитися визнавати те, що насичує моє серце. Бо тільки Господь може підтвердити – чого ми варті. Він промовляє це щодня з хреста: Він помер ради нас, щоби показати, що ми варті в його очах. Ніщо не може перешкодити й завадити його ніжним обіймам. Іспит сумління багато допомагає, бо у такий спосіб пізнаємо, що наше серце – це не дорога, на якій все відбувається, а ми про це нічого не знаємо. Побачити: Що я переживав сьогодні? Що відбувалося? Що впливало на мої реакції? Що мене засмутило? Що мене порадувало? Чи було щось погане і я когось скривдив. Йдеться про те, щоб переглянути перебіг почуттів і того, що приваблювало моє серце упродовж дня. Не забувай! Раніше ми говорили про молитву; сьогодні говоримо про самопізнання.

Молитва і самопізнання допомагають зростати в свободі. Отож, щоби зростати в свободі! Це основні елементи християнського існування, цінні елементи для пошуків свого місця в житті. Дякую.

5. Елементи розпізнавання. Прагнення

Добрий день, дорогі брати й сестри!

У цих катехезах ми розглядаємо елементи розпізнавання. Після молитви та самопізнання, тобто молитися і пізнавати себе самого, сьогодні я хотів би говорити про інший невід’ємний «інгредієнт»: прагнення. Розпізнавання – це форма пошуку, а пошук завжди постає з того, що нам бракує, що ми в якийсь спосіб уже знаємо інтуїтивно.

Якого виду є це знання? Учителі духовності позначають його терміном «прагнення», яке в своїй основі є ностальгією за повнотою, яка ніколи не знаходить повного задоволення і є знаком присутності в нас Бога. Прагнення – це не тимчасове бажання, ні. Італійське слово desiderio походить від дуже красивого й цікавого латинського слова de-sidus, буквально «брак зірки»; прагнення – це відсутність зірки, відсутність точки відліку, яка спрямовує життєвий шлях; це викликає страждання, недоліки й водночас напруження, аби отримати добро, якого нам бракує. Отож прагнення – це компас, який показує, де я перебуваю і куди йду, що більше, цей компас показує, чи я стою на місці, чи рухаюся. Особа, яка ніколи нічого не прагне, це особа нерухома, можливо хвора, майже мертва. Цей компас показує – я рухаюся чи стою на місці. І як це можна зрозуміти?

Поміркуймо: щире прагнення вміє торкати найглибші струни нашого єства, і тому воно не згасає перед труднощами й неприємностями. Це як коли ми відчуваємо спрагу: якщо не маємо що пити, то не опускаємо руки, навпаки, пошуки води щораз сильніше захоплюють наші думки й дії – аж поки ми не стаємо готовими, майже обсесивно, на якісь жертви, щоби заспокоїти спрагу. Перешкоди й невдачі не придушують прагнення, ні, навпаки, воно стає сильнішим.

Прагнення, на відміну від тимчасових бажань чи емоцій, триває довго, дуже довго, і намагається матеріалізуватися. До прикладу, якщо молода особа прагне стати лікарем, то повинна кілька років свого життя витратити на навчання і працю, внаслідок чого вона повинна себе в чомусь обмежити, сказати «ні» іншій професії, можливим розвагам і відволіканням, особливо в періоди інтенсивного навчання. Але прагнення дати напрямок своєму життю і осягнути мету – як у випадку стати лікарем – допоможе подолати труднощі. Прагнення дає тобі силу, хоробрість, підштовхує тебе вперед, бо хочеш до чогось дійти: «Я цього хочу».

Якщо цінність приваблива, то вона стає красивішою і її легше осягнути. Хтось сказав: «Бажання бути добрим важливіше від стану бути добрим». Бути добрим – це щось привабливе, усі ми хочемо бути добрими, але чи бажаємо бути добрими?

Привертає увагу факт, що Ісус, перед тим як зробити чудо, часто запитує особу про її бажання: «Хочеш зцілитися?» Іноді це запитання виглядає недоречним, бо ж видно, що особа хвора! До прикладу, коли зустрівся з паралітиком біля купелі Витесди, який там перебував багато років й не мав можливості у відповідний момент зануритися в воду, то запитує його: «Бажаєш одужати?» (Йо. 5, 6). Чому? Відповідь паралітика проявляє низку дивних опорів зціленню, які стосуються не тільки його. Запитання Ісуса було запрошенням прояснити своє серце, щоби зробити можливий якісний стрибок: більше вже не думати про себе й про своє життя «як паралітика» під впливом інших людей. Але чоловік на ношах, здається, не був у цьому переконаний. Розмовляючи з Господом, ми вчимося розуміти, чого насправді хочемо в своєму житті. Цей паралітик – типовий приклад людей: «Так, так, хочу, хочу», але не хочу, не хочу, нічого не роблю. Бажання щось робити стає ілюзією, і нічого не робиться. Це люди, які хочуть і не хочуть. Це погано, що він хворів 38 років і постійно нарікав: «Ні, Ти знаєш, Господи, але знаєш, коли вода рухається і приходить час на чудо, знаєш, приходить хтось сильніший за мене, входить у воду, а я залишаюся позаду», і нарікає, нарікає. Але будьте уважні, бо нарікання – це отрута, отрута для душі, отрута для життя, бо не дає зростати прагненню і йти вперед. Будьте уважними до нарікань. Коли нарікають у подружжі, то подруги нарікають одне на одного, діти – на батьків, або священники нарікають на єпископа чи єпископи на різні речі… Ні, якщо починаєте нарікати, то будьте уважними, бо це майже гріх, бо перешкоджає прагненню зростати.

Часто саме прагнення позначає різницю між успішним, інтегральним і довготривалим проектом та тисячами амбіцій і добрих цілей, про які говорять: «Ними вимощене пекло». «Так, я хотів, я хотів, я хотів», але нічого не робив. Епоха, в якій живемо, здається, сприяє максимальній свободі вибору, але водночас атрофія прагнення – хочеш постійного задоволення – веде до тимчасових бажань. І ми повинні бути чуйними й не атрофувати прагнення. Нас бомбардують тисячі пропозицій, проектів, можливостей, і ми ризикуємо розпорошуватися і не оцінювати спокійно те, чого насправді прагнемо. Часто зустрічаємо людей – до прикладу, молодь – з телефоном в руці, які щось шукають, на щось дивляться. «Ти зупиняєшся, щоб подумати?» – «Ні». Ти постійно екстравертивний, спрямований на інших. Прагнення не може так зростати, ти живеш моментом, насичуєшся моментом, але прагнення не зростає.

Багато людей страждають, бо не знають, що хочуть робити зі своїм життям; мабуть вони ніколи не мали контакту зі своїм глибоким прагненням, ніколи не знали: «Чого ти хочеш від свого життя?» – «Не знаю». Звідси виникає ризик змарнувати життя між різними намірами й ділами і не пристати до жодного берега або змарнувати цінні можливості. І тому деякі теоретично бажані зміни ніколи не здійснюються, навіть коли є нагода, бо бракує сильного прагнення щось робити.

Якщо, до прикладу, Господь сьогодні поставить будь-кому з нас запитання, яке поставив сліпому з Єрихону: «Що ти хочеш, щоб я зробив тобі?» (Мр. 10, 51), то що ми відповімо? Може ми врешті зможемо попросити Його допомогти нам пізнати найглибші прагнення, які Він вклав у наше серце: «Господи, дай мені пізнати мої прагнення, щоб я був людиною великих прагнень», і може Господь дасть нам силу здійснити їх. В основі всіх благодатей лежить найбільша благодать: дозволити Господові, як у Євангелію, робити для нас чудеса: «Дай, Господи, нам прагнення, які в нас зростатимуть».

Бо Господь також має стосовно нас велике прагнення: зробити нас учасниками повноти Його життя. Дякую.

6. Елементи розпізнавання. Книга свого життя

Добрий день, дорогі брати й сестри!

В катехезах останніх тижнів ми займаємося умовами для доброго розпізнавання. У житті ми завжди повинні приймати рішення, а щоби їх приймати, мусимо стати на дорогу розпізнавання. Кожна важлива діяльність вимагає дотримання певних «інструкцій», які потрібно вивчити, щоби добитися необхідного результату. Сьогодні ми затримаємося на іншому елементі, потрібному для розпізнавання: історії свого життя. Можемо сказати, що знання історії свого життя – це необхідний для розпізнавання елемент.

Наше життя – це найцінніша «книжка», яку ми отримали, книжка, яку, на жаль, багато людей не читають або читають уже перед смертю. Але саме в цій книжці можна знайти те, що даремно шукають в інших місцях. Св. Августин, великий шукач істини, зрозумів це, коли згадував своє життя і знаходив у ньому тихі й непомітні, але вирішальні моменти присутності Господа. В кінці цієї мандрівки він зі здивуванням написав: «Ти був у мені, а я був зовні, я шукав Тебе зовні; я нерозумно кинувся на красу Твоїх творінь. Ти був зі мною, але я не був з Тобою» (Сповідь Х, 27. 38). І тому він радить культивувати внутрішнє життя, щоби знайти те, що шукаємо: «Увійди в себе самого, бо у внутрішній людині живе істина» (Про істину релігію, ХХХІХ, 72). Це запрошення я хотів би передати всім вам і також собі самому: «Ввійди в себе. Читай своє життя. Читай себе всередині так, як проходила твоя мандрівка. Спокійно. Ввійди в себе самого».

Часто ми маємо такий самий досвід, як і св. Августин, стаємо жертвами думок, які віддаляють нас від нас самих, стереотипних послань, які нам шкодять. До прикладу: «Я нічого не вартий» – і опускаєш руки; «Все погано» – і опускаєш руки; «Я ніколи нічого не досягну» – і опускаєш руки; і так усе життя. Такі песимістичні твердження тебе пригнічують! Читати власну історію означає також визнати присутність цих «токсичних» елементів, але щоби розширювати сюжет своєї історії, вчитися помічати інші речі, робити свою історію багатшою, поважати її складність, намагаючись також зрозуміти способи, у які Бог діє в нашому житті. Я знав особу, про яку люди говорили, що вона заслуговує на Нобелівську премію через свою негативність: все погано, все, і ця особа завжди нічого не робила. Ця особа була згіркнілою, але мала багато талантів. І потім ця особа знайшла людину, яка їй добре допомагала, і кожного разу, коли вона на щось нарікала, говорила: «Але тепер ради компенсації скажи щось добре про себе». І він говорив: «Але так… я маю також такі таланти», і поволі це допомагало йому йти вперед, добре прочитувати свою історію – як погані, так і добрі речі. Ми повинні читати своє життя, і у такий спосіб побачимо не тільки погані, але й добрі речі, які Бог в нас засіяв.

Ми бачили, що розпізнавання має наративний підхід: зосереджується не на точній дії, а входить у контекст: Звідки походить ця думка? Що я відчуваю тепер, звідки це походить? Куди мене ведуть актуальні думки? Чи я зустрічався з цим раніше? Я переживаю щось нове, чи досвідчував це раніше? Чому це надокучає більше, ніж щось інше? Що цим мені хоче сказати життя?

Входження у життєві події також допомагає помітити важливі нюанси й деталі, до цього моменту приховані, які можуть стати цінною допомогою. До прикладу, читання, служіння, зустріч – ніби другорядні справи – з часом передають внутрішній спокій, радість життя і спонукають до наступних добрих ініціатив. Потрібно зупинитися і побачити це. Зупинитися і побачити важливо для розпізнавання, це праця збирання цих цінних і прихованих перлин, які Господь засіяв у нашу землю.

Добро завжди ховається, ховається тому, що воно сором’язливе: добро ховається, добро мовчазливе, і тому його потрібно повільно і постійно шукати. Бо Бог діє делікатно, Богові подобається приховуватися, бути непомітним, не нав’язуватися; Він – як повітря, яким дихаємо, ніколи його не бачимо, але воно підтримує наше життя, і ми це починаємо усвідомлювати тільки тоді, коли його бракує.

Звичка читати своє життя виховує і загострює бачення, допомагає помічати маленькі чуда, які Бог чинить для нас кожного дня. Коли ми це усвідомлюємо, то помічаємо інші можливі напрямки, які підсилюють внутрішній смак, мир і креативність. Але, насамперед, це звільняє нас від токсичних стереотипів. Розумно сказано, що людина, яка не розуміє пройдений шлях, приречена його повторити. Дивно, але якщо ми не розуміємо пройдений шлях, не розуміємо минуле, то завжди його повторюємо, ходимо по колу. Особа, яка ходить по колу, не йде вперед, немає руху, вона як пес, який кружляє довкола свого хвоста й постійно все повторює.

Можемо задатися питанням: Чи я колись комусь розповідав про своє життя? Це чудовий досвід для наречених, які, якщо серйозно ставляться до свого життя, то розповідають про нього. Розповідати про своє життя – це один із найчудовіших та інтимних видів спілкування. Це дає можливість відкривати незнані маленькі й прості речі, але, як говорить Євангеліє, саме з маленький речей народжуються великі (див. Лк. 16, 10).

Також життєписи святих – це цінна допомога для розуміння способу, в який Бог діє в нашому житті: знайомитися з Його способом діяння. Поведінка святих кидає нам виклик, показує нове значення і нові можливості. Ось що трапилося, до прикладу, зі св. Ігнатієм Лойолою. Описуючи основне відкриття свого життя, він додає важливе роз’яснення: «Усвідомлюючи з власного досвіду, що одні думки породжують в ньому сум, а інші – радість. Помалу він почав бачити відмінність між духами, що діяли в ньому: один від диявола, другий – від Бога» (Автобіографія, n. 8). Пізнавати те, що діється всередині нас, пізнавати, бути уважними.

Розпізнавання – це наратив про світлі й темні моменти, про розраду й спустошення, які ми переживали упродовж життя. Під час розпізнавання серце говорить про Бога, а ми повинні навчитися розуміти його мову. До прикладу, запитаймо себе наприкінці дня: Що сьогодні діялося в моєму серці? Дехто вважає, що виконувати такий іспит сумління – це робити бухгалтерію про поповнені гріхи, яких в нас багато, але це також запитати себе: «Що діялося в моєму нутрі, я відчував радість? Що принесло цю радість? Я був сумний? Що принесло цей сум? І в такий спосіб розпізнавати те, що діється всередині нас.

7. Предмет розпізнавання. Спустошення

Добрий день, дорогі брати й сестри!

Розпізнавання, як ми вже бачили в попередніх катехезах, це, в першу чергу, не логічний процес, бо стосується дій, а дії мають почуттєву складову, яку слід пізнавати, бо Бог промовляє до серця. Отож, давайте займемося першою почуттєвою складовою, об’єктом розпізнавання, тобто спустошенням. Про що йдеться?

Спустошення визначається так: «Затьмарення душі, душевне сум’яття, потяг до речей низьких та земних, занепокоєння з приводу різних тривог та спокус; усе це схиляє до зневіри, браку надії і любові. Людина відтак стає бездіяльною, байдужою та сумною, відчуваючи відокремленість від свого Творця і Господа» (Св. Ігнатій Лойола, Духовні Вправи, 317). Всі ми це досвідчили. Думаю, що ми переживали спустошення в тій чи іншій формі. Проблема полягає в інтерпретації, бо спустошення хоче нам сказати щось важливе, і якщо ми поспішно звільнятимемося від нього, то ризикуємо це втратити.

Ніхто не хоче бути спустошеним, сумним: це правда. Всі ми хотіли би мати радісне, щасливе й задоволене життя. Але це не тільки неможливо, але й не було би добрим для нас. Бо зміна життя, орієнтованого на гріх, може розпочатися зі смутку та каяття за скоєне. Етимологія слова «каяття» дуже гарна: каяття – це докори сумління, ми всі це знаємо. Каяття: буквально – сумління, яке кусає, яке не дає миру. Алєссандро Манцоні у «Заручених» дуже добре описав каяття як нагоду змінити життя. Йдеться про відомий діалог між кардиналом Федеріко Борромео і Безіменним, який після жахливою ночі, втомлений, приходить до кардинала, який зі здивуванням запитує його: «”Маєш для мене добрі новини: чому змушуєш мене чекати?” “Я? Добрі новини?” – відповів той, – “Я, який маю в серці пекло? Скажи мені, які нові новини, бо мені здається, що знаєш […]?” “Ясно, що Бог торкнув ваше серце»”, – смиренно відповів кардинал» (глава XXIII). Бог торкає серце і ти щось відчуваєш: сум, каяття за щось, і це запрошення розпочати подорож. Божа людина вміє добре помітити те, що діється в серці.

Важливо навчитися розуміти сум (leer la tristeza). Всі ми знаємо, що таке сум, всі. Але чи розуміємо? Чи розуміємо його значення для себе, значення сьогоднішнього суму? У наші часи сум переважно вважається чимось негативним – як біль, якого слід позбутися будь-якою ціною, і, безсумнівно, є необхідним сигналом для життя, запрошуючи нас досліджувати найбагатші й найродючіші землі, які неможливо пройти швидко або обминути. Св. Фома окреслює сум як біль душі: як нерви тіла, які пробуджують увагу до можливих небезпек чи занедбань (див. Summa Th. I-II, q. 36, a. 1). Але це потрібно для нашого здоров’я, це перешкоджає нам шкодити собі й іншим. Було б набагато гірше й небезпечніше не мати цього відчуття і йти вперед. Сум часом діє на світлофор: «Стоп, стоп! Червоне світло. Стоп».

Натомість для тих, хто прагне чинити добро, сум – це перешкода, якою спокусник хоче нас знеохотити. У цьому випадку слід діяти протилежно тому, що навіюється, продовжувати робити те, що було заплановано раніше (див. Духовні Вправи, 318). Подумаймо про навчання, про молитву, про взяті на себе обов’язки: якщо би ми це припинили, відчувши нудьгу чи сум, то ніколи би цього не робили. Це також звичайний досвід духовного життя: дорога до добра, як нагадує Євангеліє, вузька й звивиста, і вимагає боротьби й перемоги над собою. Починаю молитися чи робити якесь добре діло, і дивно, саме тоді до голови приходять нагальні справи – щоби не молитися і не робити щось добре. Всі ми маємо цей досвід. Для тих, хто хоче служити Господові, важливо не піддатися спустошенню. Отож, якщо «але ні, не маю бажання, це нудно…», то будьте чуйними. На жаль, дехто вирішує залишити молитву, подружнє чи чернече життя під впливом спустошення, не задумуючись над станом своєї душі й не шукаючи в когось допомоги. Мудре правило говорить, щоб нічого не змінювати в стані спустошення. Майбутнє покаже добро чи зло наших виборів краще від теперішнього моменту.

Цікаво відмітити, що в Євангелію Ісус відкидає спокуси з твердою рішучістю (див. Мт. 3, 14-15; 4, 1-11; 16, 21-23). Випробування накидаються на Ісуса з усіх сторін, але завжди зустрічають твердість і рішучість виконувати волю Отця, зменшуються і не перешкоджають Його ході. У духовному житті випробування – важливий момент, і Біблія про це чітко говорить: «Як приступаєш служити Господеві, приготуй свою душу на спокуси» (Сир. 2, 1). Якщо хочеш йти доброю дорогою, то приготуйся: будуть перешкоди, спокуси, сум. Це так як учитель перевіряє учня: якщо бачить, що той знає суттєву частину матеріалу, то не наполягає – екзамен пройшов успішно. Але учень повинен пройти це випробування.

Якщо вмітимемо пройти через самотність і спустошення відкрито й усвідомлено, то зможемо вийти сильнішими в людському й духовному аспектах. Жодний виклик і жодне випробування не буде понад наші сили. Але не втікайте від випробувань, дивіться, що воно означає, що означає мій сум, чому я сумний? Що означає, що я переживаю спустошення? Що означає, що я спустошений і не можу йти вперед? Св. Павло говорить, що нікого не спокушають понад його сили, бо Господь ніколи нас не залишає і разом з Ним можемо подолати всі спокуси (див. 1 Кор. 10, 13). І якщо не подолаємо сьогодні, то встанемо ще раз, підемо й подолаємо завтра. Але не залишаймося мертвими, тобто, не піддаймося моменту суму, спустошення, йдімо вперед. Нехай Господь благословить тебе на цій дорозі духовного життя, яка завжди є рухом. Відваги!

8. Чому ми спустошені?

Добрий день, дорогі брати й сестри!

Повертаємося до теми розпізнавання. Ми бачили, як важливо розуміти те, що діється всередині нас, щоби не приймати поспішних рішень на хвилі емоційного збудження, за які пізніше будемо шкодувати. Тобто, спочатку потрібно зрозуміти те, що діється, а потім приймати рішення.

У цьому значенні навіть духовний стан, який називаємо спустошенням, коли у серці темрява й сум, може бути нагодою для розвитку. Бо якщо немає трошки незадоволення, трошки здорового суму, здорової здатності жити самотньо і перебувати з самим собою, не втікаючи, то піддаємося ризику завжди залишатися на поверхні речей і ніколи не мати контакту з центром свого буття. Спустошення викликає «потрясіння душі»: коли сумно, то це ніби душа прокинулася, не спить, налаштована на чуйність і смирення, і захищає нас від примхливих віянь. Існують необхідні умови для розвитку життя, також і духовного життя. Досконалий спокій, але «асептичний», без почуттів, коли стає критерієм рішень і поведінки, то розлюднює нас. Ми не можемо ігнорувати наші почуття: ми люди, і почуття – це частина нашої людської природи; нерозуміння почуттів – це розлюднення, без почуттів стаємо байдужими до страждань інших людей і не здатними приймати свої страждання. Вже не кажучи, що такий «досконалий спокій» не можна осягнути байдужістю. Це асептична дистанція: «Я не влажу в ці справи, дистанціююся», це не життя, це ніби перебуваємо в лабораторії, зачинені, щоби не заразитися мікробами і не захворіти. Для багатьох святих неспокій був вирішальним поштовхом до зміни свого життя. Штучний спокій недобрий, тоді як здоровий неспокій добрий; неспокійне серце – це серце, яке намагається шукати дорогу. Це стосується, до прикладу, св. Августина, св. Едіти Штайн, св. Бенедикта Коттоленго, св. Шарля де Фуко. Важливі рішення мають ціну, яку пропонує життя, ціну, доступну кожній людині; іншими словами: важливі рішення – це не лотерея, ні; вони мають свою ціну, і ти повинен її заплатити. Це ціна, яку мусиш заплатити своїм серцем, ціна рішення, ціна зусиль, щоби йти вперед. Отож це не дається дармо, але ця ціна доступна всім. Щоби вийти зі стану байдужості, який нас завжди пригнічує, всі ми повинні заплатити цю ціну.

Спустошення – це також запрошення до безкорисливості (gratuidad), а не діяти завжди тільки з огляду на емоційне задоволення. Спустошення пропонує нам можливість зростати, розпочати більш зрілі й красивіші стосунки з Господом і з близькими особами, стосунки, які не зводяться до простого обміну: давати й приймати. Поміркуймо, до прикладу, про наше дитинство. Коли ми були дітьми, то часто щось просили в своїх батьків: іграшку, гроші на морозиво, дозвіл… І це ми просили не для них, а для себе. Але найбільшим даром є наші батьки, і ми це починаємо розуміти в міру дозрівання.

Дуже часто наші молитви виглядають подібно: ми просимо щось у Господа, але Ним самим насправді не цікавимося. Ми не припиняємо щось просити в Господа. В Євангелію Ісуса часто оточував великий натовп, який щось просив у Нього: зцілення, матеріальну допомогу, але не хотів просто бути з Ісусом. Він був оточений багатьма людьми, але все-таки був один. Деякі святі та митці роздумували про цю ситуацію Ісуса. Може виглядати дивним, ненормальним запитувати Господа: «Як справи?» Але це дуже красивий спосіб увійти в справжній, щирий зв’язок з людською природою Ісуса, з його стражданням і його унікальною самотністю, з Ним, з Господом, який хотів повністю розділити з нами своє життя.

Для нас дуже корисно навчитися бути з Ісусом, бути з Господом без будь-якої іншої мети так, як у випадку перебування з близькими особами: прагнемо пізнати їх краще, бо для нас велика радість – бути разом із ними.

Дорогі брати й сестри, духовне життя – не техніка в нашому розпорядженні, не програма внутрішнього «благополуччя», яку ми повинні запрограмувати. Ні. Духовне життя – це зв’язок із Живим, з Богом, Живим, якого неможливо звести до наших категорій. І тоді спустошення – це найчіткіша відповідь на закид, що досвід Бога – це форма навіювання, проста проекція наших прагнень. У стані спустошення ти нічого не відчуваєш, усе темно, але шукаєш Бога в цьому стані. Якщо ми вважатимемо, що Бог – це проекція наших прагнень, то тоді ми самі її програмуємо і завжди будемо щасливими й задоволеними – як пластинка, яка повторює ту саму музику. Натомість той, хто молиться, усвідомлює, що результат непередбачуваний: біблійні події й тексти, які нас часто торкали, сьогодні, як не дивно, не викликають жодного ентузіазму. І так само несподівано події, зустрічі, література – на що ми раніше не звертали уваги – як досвід хреста – приносять величезний спокій. Не бійтеся спустошення, зустрічайте його рішуче, не втікайте від нього. І в стані спустошення намагайтеся знайти серце Христа, знайти Господа. І відповідь прийде завжди.

І тому ніколи не знеохочуймося перед труднощами, але випробування зустрічаймо рішуче, з Божою допомогою та благодаттю, якої ніколи не забракне. І якщо чуємо в собі наполегливий голос, який намагається відвести нас від молитви, то вчімося демаскувати його як голос спокусника; і не піддаваймося йому, просто робімо протилежне тому, що чуємо! Дякую.

9. Втіха

Добрий день, дорогі брати й сестри!

Продовжуємо катехези про духовне розпізнавання: як розпізнавати те, що діється в нашому серці, в нашій душі. Ми розглянули деякі аспекти спустошення – темряви душі, а сьогодні говоритимемо про втіху – світло душі, яка є іншим важливим елементом розпізнавання, який не можна сприймати як щось належне нам, бо можуть виникнути непорозуміння. Ми повинні зрозуміти, що таке втіха, так як намагалися зрозуміти, що таке спустошення.

Що таке духовна втіха? Це досвід внутрішньої радості, який дає можливість побачити Бога у всіх речах, підсилює нашу віру, надію і здатність робити добро. Людина, яка переживає втіху, не зупиняється перед труднощами, бо досвідчує спокій, більший від випробування. Йдеться про великий дар як для духовного життя, так і для життя взагалі. І живе цим даром внутрішньої радості.

Втіха – це внутрішній порух, який торкає глибину нашого єства. Торкає не крикливо, а м’яко і лагідно – як крапля води на губці (див. св. Ігнатій Лойола, Духовні Вправи, 335): людина почувається огорнутою Богом, але шанобливо і зберігаючи власну свободу. Це не розбалансоване відчуття, яке намагається впливати на нашу волю, і не скороминуща ейфорія; навпаки, як ми вже бачили, навіть біль, до прикладу, за поповнені гріхи, може стати причиною втіхи.

Поміркуймо про досвід св. Августина, коли він говорить зі своєю мамою Монікою про красу вічного життя; або про досконалу радість св. Франциска, яка була поєднана з дуже важкою життєвою ситуацією; або про багатьох святих, які робили великі справи не тому, що вважали себе добрими і здібними, а тому, що їх здолала заспокійлива солодкість Божої любові. Це той самий мир, який св. Ігнатій відкрив у собі, читаючи життєписи святих. Бути потішеним – це бути в мирі з Богом, відчувати, що все мирно впорядковано, що всередині нас гармонія. Такий мир Едита Штайн відчувала після свого навернення; через рік після свого хрещення вона пише: «Коли я піддаюся цьому почуття, то в мене входить нове життя, яке поволі починає мене наповнювати, і яке без жодного тиску з боку моєї волі, спонукає мене до нових досягнень. Мені здається, що цей приплив життя походить із активності й сили, які мені не належать, але чинять мене активною» (Psicologia e scienze dello spirito, Citta Nuova, 1996, 116). Тобто, справжній мир викликає в нас добрі почуття.

Втіха має справу передовсім з надією, дивиться у майбутнє, вводить у рух, дає можливість брати в свої руки ініціативу, яка до сих пір відкладалася на майбутнє і про яку навіть не мріялося – як хрещення для Едити Штайн.

Втіха – це великий мир, але не такий, щоби тільки сидіти й насолоджуватися ним, ні, вона дає тобі мир і притягує тебе до Господа, вводить тебе в рух, щоби робити щось добре. В стані втіхи нас завжди огортає бажання робити багато добра. Натомість у стані спустошення приходить бажання зачинитися в собі й нічого не робити. Втіха спонукає нас служити іншим, суспільству, людям. Духовна втіха не «контрольована», ти не можеш її притягнути, ні, вона не піддається контролю, її не можна викликати за бажанням, вона – дар Святого Духа: вона сприяє близькості з Богом і, як здається, анулює відстань. Св. Тереза від Дитяти Ісус у віці чотирнадцяти років, відвідуючи базиліку Святого Єрусалимського Хреста в Римі, намагалася доторкнутися до цвяха, який там почитали – одного з тих, якими розіп’яли Ісуса. Тереза вважає своє бажання спалахом любові й довіри. Пізніше напише: «Я справді була дуже відважною. Але Господь дивиться у глибину серця, знає, що мій намір був чистим […]. Я поводилася з Ним як дитина, яка вірить, що все дозволено, і вважає всі скарби Отця своїми» (Manuscrito autobiográfico, 183). Втіха спонтанна, спонукає тебе робити все спонтанно – так ніби ми були дітьми. Діти спонтанні, і втіха спонукає тебе діяти спонтанно з ніжністю, з дуже великим миром. Чотирнадцятирічна дівчина подає чудовий опис духовної втіхи: бачимо відчуття любові до Бога – що нас робить відважними у прагненні брати участь у Його житті, робити те, що Йому подобається, бо відчуваємо близькість до Бога, відчуваємо, що Його дім – наш дім, відчуваємо себе прийнятими, любленими, відновленими. У стані втіхи ми не опускаємо руки перед труднощами, бо Тереза з цією самою відвагою просила в Понтифіка дозволу вступити в Кармель, і хоча була дуже юною, але дозвіл отримала. Про що це говорить? Що втіха робить нас хоробрими. Коли приходить час темряви, спустошення, і думаємо: «Я не зможу це зробити», то спустошення знеохочує, все довкола виглядає темним: «Ні, я не можу це зробити, я цього не зроблю». Натомість, коли приходить втіха, то ті самі справи бачимо інакше й говоримо: «Ні, я зможу, я це зроблю». «Але чи ти впевнений у цьому?» «Я відчуваю Божу силу і йду вперед». І у такий спосіб втіха спонукає тебе йти вперед і робити речі, які під час спустошення ти не міг робити; підштовхує тебе до першого кроку. У цьому полягає краса втіхи.

Але будьмо уважними. Слід відрізняти добру втіху від Бога і фальшиві втіхи. У духовному житті відбувається щось подібне, як і в людській діяльності: є оригінальні речі і є підробки. Якщо справжня втіхи подібна до краплі на губці, м’яка й ніжна, то її підробки дуже галасливі та показні, це чистий ентузіазм, короткий спалах, непослідовні, зосереджують на самому собі, не звертають увагу на інших. Фальшива втіха вичерпує нас, відводить далеко від центру нашого буття. І тому, коли почуваємося щасливими, у мирі, то ми здатні щось робити. Але не слід плутати цей мир зі скороминущим ентузіазмом, який відчуваємо тепер, але потім він зменшується і зникає.

І тому навіть у стані втіхи потрібно виконувати розпізнавання. Бо фальшива втіха може стати небезпекою, якщо обсесивно шукатимемо її ради неї самої, забуваючи про Господа. Св. Бернард сказав би, що шукають Божих втіх, але не шукають Бога втіх. Ми повинні шукати Господа, а Господь нас втішить, дасть нам силу йти далі. І не шукати Бога тому, що дає нам втіху. Це не повинно бути основним мотивом, ні, це нас не повинно цікавити. Це свідомість дитини, про яку ми говорили минулий раз, яка шукає батьків тільки для того, щоби щось від них отримати, але не ради них самих, кличе їх для власного інтересу: «Тато, мама». І діти вміють це робити, вміють у це грати, коли сім’я розділена, і мають звичку шукати тут і там, це не добре, це не втіха, це інтерес. Також ми ризикуємо жити з Богом у інфантильний спосіб, шукати своїх інтересів, намагатися звести Бога до речі ради нашої вигоди і споживання, втратити найбільший дар, яким є Він сам. Отож йдімо по житті між Божими втіхами і спустошеннями від гріхів світу, але вміючи розрізняти Божу втіху, яка дає душі глибокий мир, від скороминущого ентузіазму, який не є злом, але не є також і втіхою від Бога.

10. Справжня втіха

Добрий день, дорогі брати й сестри!

Продовжуємо наші роздуми про розпізнавання, особливо про духовний досвід, названий «втіхою», про яку ми говорили минулої середи. Задаймося питанням: Як розпізнати справжню втіху? Це дуже важливе питання для доброго розпізнавання, щоби не помилитися у пошуках справжнього добра.

Деякі критерії можемо знайти в Духовних Вправах св. Ігнатія Лойоли. «Слід прискіпливо стежити за перебігом своїх думок, і якщо початок, середина та кінець у них цілковито добрі і спрямовані виключно на добро, то це ознака доброго ангела. Та якщо перебіг думок, навіяних духом, провадить в кінці до чогось злого, або відволікає нас, або є не таким добрим, як той, що його душа мала намір здійснити попередньо, або якщо послаблює, непокоїть чи зворохоблює душу, позбавляючи її миру, тиші і супокою, які були їй властиві раніше, то все це виразно свідчить про те, що такі думки походять від злого духа, ворога нашого поступу і вічного спасіння» (n. 333). Бо правда, що є справжня втіха і також є фальшиві втіхи. І тому потрібно добре розуміти перебіг втіхи: як вона проходить і куди мене веде? Якщо веде мене до чогось недоброго, то вона не справжня, а «фальшива».

І це цінні зауваги, які заслуговують на короткий коментар. Що означає, що початок спрямований на добро – як св. Ігнатій говорить про добру втіху? До прикладу, приходить думка помолитися – і помічаю, що вона супроводжується любов’ю до Господа і до ближнього й запрошує мене чинити діла щедрості й милосердя. Це добрий початок. Але може бути, що ця думка приходить, щоби уникнути якоїсь праці чи довіреного завдання, бо кожного разу, коли маю мити посуд чи прибирати квартиру, приходить прагнення молитися! Це відбувається у монастирях. Але молитва – це не втеча від своїх обов’язків, навпаки, це допомога в чиненні добра, до якого ми покликані тут і тепер. Це щодо початку.

Щодо середини: св. Ігнатій говорить, що початок, середина і кінець повинні бути добрими. Початок такий: виникає бажання молитися, щоби не мити посуд. Йди, помий посуд, а потім молися. Потім є середина, тобто те, що приходить потім, що слідує за цією думкою. Звертаючись до попереднього прикладу: якщо починаю молитися і, як фарисей у притчі (див. Лк. 18, 9-14), роблю це з бажанням задовольнити себе, зневажаючи інших, може з незадоволеною і кислою міною, то це знак, що злий дух використав цю думку як ключ доступу до мого серця, щоби передати мені ці почуття. Якщо я йду молитися, а до голови приходить думка, яка прийшла цьому відомому фарисеєві: «Славлю Тебе, Господи, бо молюся, бо я не такий як інші, які Тебе не шукають, не моляться», то молитва закінчується погано. Ця втіха молитва полягає в тому, щоби почуватися перед Богом як павич. І це означає, що середина погана.

І врешті є кінець: початок, середина і кінець. Кінець – це аспект, з яким ми вже зустрічалися, тобто: Куди мене веде ця думка? До прикладу, куди мене веде думка молитися? Може статися, що я важко працюю ради красивої та гідної мети, але це відводить мене від молитви, бо я дуже зайнятий багатьма справами, стаю агресивнішим і злим, вважаю що все залежить від мене, аж поки повністю не втрачаю довіру до Бога. Тут виразно бачимо дію злого духа. Починаю молитися, потім під час молитви почуваюся всемогутнім, усе має бути в моїх руках, бо я найкращий, тільки я знаю, як це слід робити: очевидно, що доброго духа тут немає. Потрібно добре вивчити перебіг почуттів і перебіг добрих почуттів, втіхи, тоді, коли хочемо щось робити. Якими є початок, середина й кінець?

Стиль ворога – коли говоримо про ворога, то говоримо про диявола, бо диявол існує, він тут, – як знаємо, полягає в тому, щоби хитро й непомітно представити себе частиною того, що найдорожче нашому серцю, і потім поволі повернути нас до себе: зло входить непомітно, особа цього не усвідомлює. І з часом м’якість переходить у твердість, і тоді ця думка показує, чим вона є насправді.

Звідси важливість цього терпеливого, але незамінного вивчення походження та істинності власних думок; це запрошення вчитися на власному досвіді, на тому, що відбувається, щоби не повторювати тих самих помилок. Чим краще знатимемо самих себе, тим краще розумітимемо, з якого боку приходить злий дух, знатимемо його «паролі» та двері, якими він входить до нашого серця, знатимемо свої найслабші місця, на які в майбутньому слід звертати увагу. Кожна людина має найбільш чутливі та найслабші місця, і саме через них входить злий дух і спонукає нас йти хибною дорогою або відвертає від правильної дороги. Йду молитися, але він відводить мене від молитви.

Приклади за бажанням можна множити, роздумуючи над прожитими днями. І тому так важливо виконувати щоденний іспит сумління, наприкінці дня зупинитися на момент. Що відбувалося? Не в пресі, не в світі: що відбувалося в моєму серці? Моє серце було уважним? Я зростав? Чи все це відбувалося без мого розуміння? Що діялося в моєму серці? І цей іспит важливий, це цінна спроба передивитися прожитий день з певної точки зору. Усвідомити, що те, що відбувається, важливе, є знаком, що Божа благодать діє в нас, допомагаючи нам зростати у свободі й усвідомленні. Ми не самотні, в нас присутній Святий Дух. Бачимо, як усе відбувається.

Справжня втіха – це вид підтвердження, що ми робимо те, що Бог хоче від нас, що ми йдемо Його дорогами, тобто, дорогами життя, радості, миру. Розпізнавання, по суті, стосується не просто добра чи найбільш можливого добра, а добра для мене тут і тепер, у чому я покликаний зростати, обмежуючи себе в інших можливостях, привабливих, але нереальних, щоби не помилитися у пошуках справжнього добра.

Брати і сестри, ми повинні розуміти, що потрібно йти вперед у пізнанні того, що діється у наших серцях. І саме для цього потрібний іспит сумління – щоби побачити те, що трапилося сьогодні. «Сьогодні я злився, бо не зробив це…», але чому? Вийти за межі «чому» – це шукати коріння цих помилок. «Сьогодні я почувався щасливим, але відчував сум, бо мав допомогти цим людям, але врешті відчув повне задоволення, що допоміг»: це Святий Дух. Вчитися читати книжку свого серця – того, що відбувалося упродовж дня. Робіть це, це займе тільки дві хвилини, але буде корисним – запевняю вас.

11. Підтвердження доброго рішення

Добрий день, дорогі брати й сестри!

У процесі розпізнавання важливо бути уважним також до фази, яка слідує відразу після прийняття рішення, щоби вловити знаки, які підтверджують або відкидають це рішення. Мушу прийняти рішення, виконую розпізнавання, за і проти, почуття, молюся… потім цей процес закінчується, приймаю рішення, потім слідує ця фаза, до якої мушу бути уважним, дивитися. Бо в житті є недобрі рішення, і існують знаки, які їх відкидають, водночас є знаки, які підтверджують добрі рішення.

Ми бачили, що час – фундаментальний критерій для розпізнання голосу Бога серед багатьох інших голосів. Він єдиний – Господь часу: це знак гарантії Його автентичності, того, що відрізняє Його голос від імітацій в Його імені. Одна з характерних рис доброго духа – давати мир, який триває довший час. Якщо ти розпізнаєш глибоко, потім приймаєш рішення і це дає тобі тривкий мир, то це добрий знак, що ти зробив добрий вибір. Мир, який приносить гармонію, єдність, ревність, запал. Ти виходиш із процесу розпізнавання краще, ніж входив у нього.

До прикладу, якщо приймаю рішення присвятити молитві на півгодини більше часу і потім бачу, що проживаю день краще, що я спокійніший, менше занепокоєний, працюю сумлінніше і ревніше, покращуються стосунки з важкими особами, то це важливі знаки правильності прийнятого рішення. Духовне життя всеохоплююче: добрий вибір корисний для всіх сфер нашого життя. Бо це – участь у креативності Бога.

Ми можемо визнати деякі важливі аспекти, які допомагають розуміти час після прийняття рішення як можливе підтвердження його правильності, бо наступний час підтверджує правильність рішення. Ці важливі аспекти ми вже якимось чином бачили в цих катехезах, але тепер знаходимо для них інше застосування.

Перший аспект: якщо рішення розглядається як можливий знак відповіді на любов і щедрість Господа до мене. Воно виникає не зі страху, не з афективного тиску чи обов’язку, а з вдячності за отримане добро, і спонукає серце жити у щирих стосунках з Господом.

Інший важливий елемент – усвідомлення відчуття, що я на своєму місці в житті – спокій: «Я на своєму місці», і відчувати себе частиною більшого плану, до якого хочу внести свою частку. На площі св. Петра є дві точні точки – фокуси еліпса, – з яких можна бачити досконало рівні колони Берніні. Подібним чином людина може визнати, що знайшла те, що шукала, коли день стає більш упорядкованим, коли вона помічає зростаючу інтеграцію між багатьма своїми зацікавленнями, коли встановлює чітку ієрархію цінностей і може легше з цим жити, бо труднощі зустрічає з відновленою енергією і душевною силою. Це знаки правильного рішення.

Іншим добрим знаком, до прикладу, підтвердження, є свобода щодо вибору, готовність переглянути його, навіть відмовитися від нього перед можливими негативними раціями, намагаючись знайти в них можливі уроки Господа. Це не тому, що Господь хоче позбавити нас того, чого прагнемо, а щоби жити вільними, без прив’язань. Тільки Бог знає, що для нас насправді добре. Посесивність – ворог добра і нищить афективну сферу, будьте до цього уважними. Багато випадків домашнього насильства, про які, на жаль, часто чуємо, майже завжди виникають із претензій володіти почуттями іншої особи, з пошуків абсолютної безпеки, як вбиває свободу і душить життя, перетворюючи його на пекло.

Любити може тільки вільна людина, і тому Господь створив нас вільними, і ми також можемо відповісти Йому ні. В наших інтересах віддати Богові те, чого найбільше прагнемо, бо це дозволить нам переживати це у найвідповідніших спосіб і в правді як дар, як знак безоплатної доброти, знаючи, що все наше життя і вся історія перебувають у Його доброзичливих руках. Біблія називає це страхом Господнім, тобто пошаною до Бога – не тому, що Бог мене лякає, ні, тільки пошана, необхідна умова для отримання дару Мудрості (див. Сир. 1, 1-18). Це страх, який виштовхує всі інші страхи, бо спрямований на Того, хто є Господом усіх речей. У Його присутності ніщо не може нас непокоїти. Це дивний досвід св. Павла, коли він говорить: «Умію бути в упокоренні, умію бути і в достатку: в усьому й в усіх обставинах я звик і насичуватися, і голодувати, жити в достатках і терпіти злидні. Я можу все в тому, хто укріплює мене» (Фил. 4, 12-13). Це вільна людина, яка прославляє Господа тоді, коли все добре, і тоді, коли все погано. Благословен нехай буде Господь, і йдімо вперед!

Визнати це є фундаментальною справою для доброго рішення, бо це заспокоює нас стосовно того, що не можемо контролювати: здоров’я, майбутнє, дорогих людей, плани. Значення має тільки довіра до Господа всесвіту, який безмежно нас любить і знає, що можемо разом із Ним збудувати щось чудесне, щось вічне. Життєписи святих дуже красиво це описують. Давайте завжди йти вперед, намагаючись приймати такі рішення, молячись і відчуваючи те, що діється у наших серцях, і йти вперед помалу. Хоробрості вам!

12. Чуйність

Добрий день, дорогі брати й сестри!

Ми входимо в останню фазу катехетичного навчання про розпізнавання. Розпочинали з досвіду св. Ігнатія Лойоли, потім розглядали елементи розпізнавання: молитву, самопізнання, прагнення і «книжку життя»; затрималися на спустошенні та втісі, які формують «матерію» розпізнавання, і дійшли до підтвердження прийнятого рішення.

Я вважаю, що тут потрібно додати суттєве налаштування, щоб не втратити всю працю, розпізнати якнайкраще і прийняти правильне рішення. І цим налаштуванням буде чуйність. Ми виконали розпізнавання, втіху й спустошення, зробили якийсь вибір… все добре, але тепер слід бути уважними: постава чуйності. Бо існує ризик, про який ми чули в прочитаному тексті Євангелія. Ризик полягає в тому, що «зануда», тобто диявол, може все зруйнувати, повернути нас до стартової точки або до ще гірших умов. Щоби цього не трапилося, потрібно бути уважними й чуйними. І тому потрібна чуйність. Отож, здається, що на цьому налаштуванні слід затриматися, бо всі ми його потребуємо, щоб процес розпізнавання пройшов добре і ми до нього вже не поверталися.

У своєму проповідуванні Ісус дуже наголошує, щоб добрий учень був чуйним, не спав, не був надмірно безпечним, коли все йде добре, а постійно був уважним і готовим виконати свій обов’язок.

До прикладу, в Євангелію від Луки Ісус говорить: «Нехай ваш стан буде підперезаний, і світла засвічені. Будьте подібні до людей, що чекають на пана свого, коли він повернеться з весілля, щоб йому негайно відчинити, як прийде й застукає. Щасливі ті слуги, що їх він, прийшовши, застане невсипущими! Істинно кажу вам: Він підпережеться, посадить їх за стіл і, приступивши, почне їм служити» (12, 35-37).

Бути чуйними, щоби оберігати своє серце й розуміти, що в ньому діється. Йдеться про налаштування душі християн, які надіються на друге пришестя Господа; але це також можна розуміти як звичайне налаштування, яке потрібно мати в житті, щоб наші добрі рішення, часто прийняті під час важкого розпізнавання, були тривалими, узгідненими й давали результат.

Якщо бракуватиме чуйності, то, як ми вже говорили, існує великий ризик втратити все. Йдеться не про психологічну, а про духовну небезпеку – справжню підступність злого духа. Він очікує моменту, коли ми занадто впевнені в собі, і тут криється небезпека: «Я впевнений у собі, я переміг, тепер мені добре…» – саме цього моменту очікує злий дух, коли все добре, коли справи йдуть «як по маслу» і маємо, як кажуть, «попутний вітер». У короткій євангельській притчі ми чули, що нечистий дух, повернувшись до дому, який він покинув, «знаходить його порожнім, заметеним та прибраним» (Мт. 12, 44). Усе добре, все в порядку, але де господар дому? Його немає. Нема кому доглядати й охороняти його. Це проблема. Господаря немає в домі, він вийшов, відволікся; або є в домі, але спить, і тому його ніби й немає. Він не чуйний, не уважний, бо занадто впевнений у собі й втратив смирення у пильнуванні свого серця. Ми повинні завжди пильнувати свій дім, своє серце, не відволікатися, бо будуть проблеми – як говорить притча.

Отож, злий дух може цим скористатися і повернутися до дому. Але Євангеліє говорить, що він повертається не сам, а «бере з собою сім інших духів, гірших від себе» (в. 45). Погана компанія, зграя злочинців. Але задаймося питанням: Чому вони можуть спокійно ввійти? Чому господар цього не помічає? Може він не достатньо добрий у розпізнаванні й тому їх не вигнав? Чи друзі й сусіди не хвалили його за цей красивий, елегантний, впорядкований і чистий дім? Може саме тому він дуже закохався у дім, тобто в себе самого, і перестав очікувати Господа, перестав очікувати Обручника; може через страх знищення цього порядку він уже нікого не приймає, не запрошує вбогих, безхатьків, тих, які турбують. Одне є певним: тут присутня гординя, впевненість у своїй справедливості, доброті, правильності. Дуже часто ми чуємо: «Так, раніше я чинив погано, але навернувся, і тепер мій дім впорядкований завдяки Божій благодаті, і я спокійний». Коли ми надмірно довіряємо собі й не довіряємо Божій благодаті, тоді диявол знаходить двері відкритими. Він організовує напад і захоплює дім. І Ісус завершує: «І останнє того чоловіка буде гірше, ніж перше» (в. 45).

Чи господар цього не розуміє? Не розуміє, бо злі духи розумні: входять непомітно, стукають у двері, вони ввічливі. «Добре, заходьте». І потім захоплюють твою душу. Будьте уважними до цих дияволів, до цих демонів, бо вони ввічливі, коли вдають із себе великих джентльменів. Вони входять нашими дверми, щоб вийти своїми. Дім потрібно оберігати від спокус цих ввічливих демонів. І дух світу завжди йде цим шляхом.

Дорогі брати й сестри, це здається неможливим, але так є. Дуже часто ми програємо, нас перемагають у боях саме через брак чуйності. Можливо, що дуже часто Господь дає нам багато благодаті, але ми виявляємося нездатними тривати в цій благодаті й втрачаємо все, бо нам бракує чуйності, не пильнуємо дверей. І потім хтось приходить, ввічливо заходить усередину – і все… Диявол робить ці речі. Кожний може це перевірити, роздумуючи над своїм життям. І тому недостатньо доброго розпізнавання і доброго рішення. Так, недостатньо: потрібно бути чуйним, зберігати Божу благодать, але чувати, бо ти можеш мені сказати: «Але коли бачу якийсь безлад, то відразу усвідомлюю, що це диявол, що це спокуса…». Так, але цього разу він приходить у виді ангела: демон вміє прикинутися ангелом, входить із приємними словами, переконує тебе, і кінець стає гіршим від початку. Потрібно постійно чувати, чувати серцем. Якщо запитаю вас і себе самого: «Що діється у твоєму серці?» Можливо, що ми не знаємо всього, можемо сказати про одну чи дві справи, але не про все. Чувати серцем, бо чуйність – це знак мудрості, знак передовсім покори, бо боїмося впасти, а покора – це шляхетний шлях християнського життя.

13. Допомога в розпізнаванні

Добрий день, дорогі брати й сестри!

Продовжуємо катехези про розпізнавання, і той, хто слідкував за ними, може подумати, що розпізнавати дуже важко! Насправді це життя складне, і якщо не навчимося його розуміти таким як воно є, то ризикуємо змарнувати його, і наша поведінка буде нас знеохочувати.

Під час нашої першої катехези ми бачили, що завжди, кожного дня, хочемо того чи не хочемо, але виконуємо розпізнавання – що їсти, що читати, на роботі, в стосунках, у всьому. Життя нас завжди ставить перед виборами, і якщо ми їх не робимо свідомо, то життя робить їх замість нас і веде нас туди, куди ми не хочемо йти.

Але розпізнавання не робиться само собою. Сьогодні більш детально розглянемо деякі допоміжні інструменти, які допоможуть виконати розпізнавання, необхідне для духовного життя, і які ми вже частково бачили в курсі цих катехез. Нам дуже допоможе підсумок.

Перша необхідна допомога – конфронтація з Божим Словом і Вченням Церкви. Це нам допоможе зрозуміти те, що діється в нашому серці, вчитися помічати голос Бога і відрізняти його від інших голосів, які привертають нашу увагу, але в кінці приводять нас у замішання. Біблія попереджає, що голос Бога звучить у спокої, в мовчанні, коли ми уважні. Згадаймо досвід пророка Іллі: Господь говорить до нього не у вітрі, який б’є у скелі, не у вогні чи землетрусі, а у тихому повіві вітерця (див. 1 Цар. 19, 11-12). Це чудовий образ, який допомагає нам зрозуміти мову Бога. Бог не нав’язується, його голос делікатний, шанобливий, дозволю собі сказати, що покірний, і тому заспокійливий. Тільки в мирі ми можемо ввійти в глибину свого єства й пізнати справжні прагнення, які Господь вложив у наше серце. Але дуже часто цей мир важко осягнути, бо упродовж дня ми зайняті багатьма справами… Але, будь ласка, заспокой себе, ввійди в себе. Затримайся на дві хвилини. Подивися, що відчуває твоє серце. Зробімо це, брати й сестри, це нам дуже допоможе, бо в момент спокою відразу почуємо голос Бога, який нам говорить: «Дивись, те, що ти робиш, добре». Дозвольмо собі в стані спокою почути голос Бога. Він очікує цього від нас.

Для віруючої людини Боже Слово – це не просто текст для читання, Боже Слово – це жива присутність, це діло Святого Духа, який підтримує, навчає, дає світло, силу, полегшення і смак життя. Читати Біблію, читати один чи два фрагменти Біблії – це ніби маленькі телеграми Бога, які відразу йдуть до серця. Боже Слово трошки – і я не перебільшую – як передчуття раю. І це добре розумів великий святий і пастир Амвросій, єпископ Мілану, коли написав: «Коли читаю божественні Писання, Бог сходить у земний рай» (Epist., 49,3). Біблією ми відчиняємо двері, через які входить Бог. Цікаво…

Цей почуттєвий зв’язок з Біблією, з Писаннями, з Євангелієм спонукає нас жити почуттєвим зв’язком з Господом Ісусом: не бійся цього! Серце говорить до серця, і це наступна необхідна та невід’ємна допомога. Дуже часто ми можемо мати спотворений образ Бога, сприймаючи його як суворого суддю, який прагне нашого падіння. Ісус, навпаки, об’являє нам співчутливого і ніжного Бога, готового пожертвувати Собою, щоби прийти до нас – як батько з притчі про блудного сина (див. Лк. 15, 11-32). Якось хтось запитав – вже не пригадую – свою маму чи бабусю – «Що я повинен зробити тепер?» – «Слухай Бога, Він тобі скаже, що мусиш робити. Відчини серце Богові»: це добра порада. Пригадую одну прощу молоді, яка проводиться щороку до Базиліки Люхан – 70 кілометрів від Буенос-Айресу. Добиратися туди треба було цілий день; зазвичай я сповідав уночі. Підійшов юнак, 22 роки, весь у татуюванні. Я подумав: «Господи, хто він такий?» Юнак почав говорити: «Я прийшов, бо маю велику проблему, розповів про неї мамі, і вона сказала піти в паломництво до Богородиці, і Богородиця тобі скаже, що робити. І я прийшов. Тут я був у контакті з Біблією, слухав Боже Слово, воно торкнуло моє серце, я мушу зробити те, те, те, те, те». Боже Слово торкає серце і змінює твоє життя. Я це бачив багато разів, так, багато разів. Бог не хоче нас зруйнувати, Бог хоче, щоб ми кожного дня ставали сильнішими і кращими. Той, хто перебуває перед Розп’яттям, відчуває новий мир, вчиться не боятися Бога, бо Ісус на хресті нікого не лякає, є образом повного безсилля й водночас найповнішої любові, здатної протистояти будь-якому нашому випробовуванню. Святі завжди захоплювалися Розп’ятим Ісусом. Розповідь про Страсті Ісуса – це найкращий спосіб боротися зі злом і не дати йому подолати нас; там немає ні осудження, ні поразки, бо вони пронизані великим світлом, світлом Пасхи, яке дає можливість бачити у цих жахливих вчинках більші заміри, яким не можуть завадити жодні перешкоди, падіння й поразки. Боже Слово завжди спонукає тебе дивитися на зворотну сторону, тобто, тут хрест, це жахливо, але на зворотній стороні надія, воскресіння. Боже Слово відчиняє перед тобою всі двері, бо Він, Господь, є дверима. Візьми до рук Євангеліє, візьми Біблію: п’ять хвилин щодня, не більше. Носи з собою кишенькове Євангеліє у футлярі, і коли подорожуєш, то упродовж дня трошки читай його, маленький фрагмент, і дозволь Божому Слову наблизитися до твого серця. Роби це й побачиш, як твоє життя змінюється із наближенням Божого Слова. «Так, Отче, але я маю звичку читати життєписи святих»: це добре, дуже добре, але не занедбуй Боже Слово. Носи з собою Євангеліє і читай навіть одну хвилину на день.

Дуже гарно думати про своє життя з Господом як про дружбу, яка зростає з дня на день. Чи ти колись про це думав? Це шлях! Думаймо про Бога, який нас любить і хоче, щоб ми були Його друзями! Дружба з Богом дозволяє змінити серце; побожність – це один із найбільших дарів Святого Духа, який робить нас здатними визнати батьківство Бога. Маємо ніжного Отця, чуйного Отця, який нас любить і завжди любив. Коли ми це відчуваємо, то серце тане, зникають сумніви, страхи, відчуття неповноцінності. Ніщо не може протистояти цій любові, яку народжує зустріч із Господом.

І це нам нагадує про іншу велику допомогу, дар Святого Духа, присутнього в нас, який нас навчає, оживляє Боже Слово, яке читаємо, навіює нові значення, відчиняє двері, які здавалися зачиненими, вказує на життєві стежки, які здавалися тільки темними й неясними. Я вас запитую: Ви молитеся до Святого Духа? Але ким є цей великий Незнайомець? Ми молимося до Отця, так, Отче Наш, молимося до Ісуса, але забуваємо про Святого Духа! Якось під час катехези для дітей я запитав: «Хто з вас знає, хто такий Святий Дух?» І одна дитина: «Я знаю!» – «І хто Він такий?» – «Паралітик» – відповів! Він чув «Утішитель (Paráclito)», і подумав, що це паралітик (paralítico). І дуже часто – і це змушує мене задумуватися – для нас Святий Дух виглядає як Особа, яка не має ніякого значення. Святий Дух оживляє твою душу! Дозволь Йому зайти. Розмовляй зі Святим Духом так, як розмовляєш з Отцем, як розмовляєш з Сином. Розмовляй зі Святим Духом, який не має нічого спільного з паралітиком! Сила Церкви в Святому Дусі. Святий Дух веде тебе вперед. Святий Дух – це розпізнавання в дії, присутність Бога в нас, дар, найбільший подарунок, який Отець обіцяє дати тим, які Його просять (див. Лк. 11, 13). А як його називає Ісус? «Дар»: «Залишайтеся тут, у Єрусалимі, й очікуйте на дар Бога», яким є Святий Дух. Дуже цікаво жити в дружбі зі Святим Духом: Він тебе змінює, Він допомагає тобі зростати.

Літургія Годин розпочинає основні моменти денної молитви цим закликом: «Боже, прийди мені на допомогу. Господи, поспіши мені на порятунок». «Господи, допоможи мені!», бо сам я не можу йти вперед, не можу любити, не можу жити… Цей заклик до спасіння – це нестримне прохання, яке виринає з глибини нашого буття. Мета розпізнавання – визнати Господнє діло спасіння в моєму житті. Це нагадування мені, що я ніколи не залишаюся один, і коли борюся, то за щось дуже важливе. Святий Дух завжди з нами. «Ох, Отче, я согрішив, мушу йти до сповіді, не можу зробити нічого». Але чи ти справді вчинив щось жахливе? Поговори зі Святим Духом, який стоїть біля тебе, скажи йому: «Допоможи мені, я вчинив справді щось жахливе». Але не занедбуй діалогу зі Святим Духом. «Отче, я вчинив смертельний гріх» – не має значення, попроси Його допомогти тобі отримати прощення. Ніколи не занедбуй розмови зі Святим Духом. І з цими Господніми дарами ми не повинні боятися нічого. Йди вперед хоробро і радісно!

14. Духовне супроводження

Добрий день, дорогі брати й сестри!

Перед тим як розпочати цю катехезу, я хотів би, щоб ми долучилися до тих, які перебувають з нами і дуже шанують Бенедикта XVI, і звертаю свої думки до нього, великого учителя катехез. Його точне й освічене мислення було не автореферентним, а церковним, бо він завжди хотів супроводжувати нашу зустріч з Ісусом. Ісус, Розп’ятий і Воскреслий, Живий і Господь, був метою, до якої нас вів Папа Бенедикт, тримаючи нас за руку. Нехай він нам допоможе знову відкрити у Христі радість віри і надію життя.

Цією катехезою сьогодні закінчуємо цикл катехез, присвячених темі розпізнавання, доповнюючи його роздумами про інструменти, які допоможуть підтримувати процес розпізнавання. Один із них – духовне супроводження, яке важливе передовсім для самопізнання, яке, як ми вже бачили, є необхідною умовою для розпізнавання. Дивитися в дзеркало, та ще й самому, не завжди допомагає, бо можна нафантазувати свій образ. Натомість дивитися в дзеркало з допомогою когось іншого – це дуже допоможе, бо інший тобі скаже правду, якщо він правдомовний, і у такий спосіб допоможе тобі.

Божа благодать в нас завжди діє на нашій людській природі. Роздумуючи над євангельською притчею, можемо порівняти благодать до доброго зерна і природи землі (див. Мр. 4, 3-9). Важливо, перш за все, розповісти про себе, не боячись поділитися найслабшими рисами, які для нас найбільш чутливі та найболючіші, і боїмося бути осудженими за них. Розповісти про себе, відкрити себе особі, яка нас супроводжуватиме в життєвій мандрівці. Вона не буде вирішувати за нас, ні, буде нас супроводжувати. Бо насправді слабкість – це наше справжнє багатство, ми багаті слабкістю, усі ми; справжнє багатство, яке ми повинні вивчити, шанувати й прийняти, бо коли жертвуємо його Богові, то Він чинить нас ніжними, милосердними і люблячими. Горе людям, які не почуваються слабкими: вони тверді, з диктаторським характером. Натомість люди, які смиренно визнають свої слабкості, краще розуміють інших людей. Я би сказав, що слабкість робить нас людяними. Не випадково перша із трьох спокус Ісуса в пустелі, поєднана з голодом, намагається позбавити нас слабкості, представляючи її як зло, яке слід усунути як перешкоду бути як Бог. А це наш найцінніший скарб, бо Бог, щоби уподібнити нас до Себе, захотів прийняти нашу слабкість повністю. Погляньмо на розп’яття: Бог стає слабким. Погляньмо на ясла, в яких Він лежить як найслабша людина. Він прийняв нашу слабкість.

Духовне супроводження, якщо воно послушне Святому Духові, допомагає викривати непорозуміння, навіть серйозні, при пізнанні самих себе і своїх стосунків з Господом. Євангеліє подає приклади різних розмов з Ісусом, які давали людям розуміння й полегшення. Згадаймо, до прикладу, розмову з самарянкою: читаємо і завжди бачимо мудрість і ніжність Ісуса; згадаймо розмову з Закхеєм, з блудницею, з Никодимом і з учнями, які йшли до Емаусу: Господній спосіб наближення. Під час справжньої зустрічі з Ісусом люди не боялися відчиняти свої серця, показувати свою ранимість, недостатність, слабкість. У такий спосіб їхня щирість ставала досвідом спасіння і подарованого прощення.

Розповідати іншій особі те, чим живемо і що шукаємо, допомагає прояснити те, що діється в нашій душі, витягнути на поверхню багато своїх думок, які часто нас непокоять своїми наполегливими рефренами. Скільки разів у темні моменти до нас приходять такі думки: «Я все роблю погано, я нічого не вартий, ніхто мене не розуміє, я ніколи не доб’юся успіху, я приречений на поразки». Як часто ми думаємо саме так. Розмова з іншою особою допомагає викрити фальшиві й отруйні думки, і тоді ми зможемо відчувати, що Господь любить і цінить нас такими, якими ми є, і зможемо робити для Нього добрі справи. Ми зі здивуванням відкриємо, що на справи можна дивитися по-іншому, відкриємо ознаки добра, завжди присутнього в нас. Так, ми можемо розділити свої слабкості з іншою особою, яка супроводжує нас у житті, у духовному житті, з учителем духовного життя – мирянином чи священником, і сказати: «Подивіться, що зі мною відбувається, я нещасний, зі мною трапляються такі речі». І наш супровідник відповість: «Так, усі ми через це проходимо». Це допоможе прояснити ситуацію, побачити коріння проблем і вирішувати їх.

Супровідник не заміняє Господа, не виконує за тебе твою роботу, тільки супроводжує тебе, спонукає намагатися зрозуміти те, що діється в твоєму серці – упривілейованому місці, в якому Господь говорить. Духовний супровідник, якого називаємо духовним керівником – мені цей вислів не подобається, надаю перевагу духовному супровіднику, це звучить краще, – це той, хто тобі говорить: «Дуже добре, але дивися сюди, дивися сюди», він звертає твою увагу на речі, які ти можеш не помічати; допомагає тобі краще зрозуміти знаки часу, голос Господа, голос спокусника, голос труднощів, які ти можеш подолати. І тому важливо йти з кимось. Африканська мудрість, яка містить містику племені, говорить: «Якщо хоче йти швидко, йди один, якщо хочеш прийти безпечно, йди з кимось», йди з кимось, йди зі своїми людьми. Це важливо. В духовному житті краще йти з кимось, хто тебе знає й тобі допоможе. І це духовне супроводження.

Це супроводження може бути плідним, якщо обидві сторони мають досвід синівства (filiación) та духовного братерства (fraternidad espiritual). Ми відкриваємо себе як дітей Бога тоді, коли відкриваємо себе як братів, дітей того самого Отця. І тому дуже важливо бути частиною спільноти на цій дорозі. Ми не самотні, ми належимо до народу, до нації, до міста, яке кудись прямує, до Церкви, до парафії, до групи… спільноти в дорозі. До Господа не йдеться індивідуально, бо це не добре. Нам потрібно це зрозуміти. Як у євангельській притчі про паралітика, ми часто підтримуємося і зцілюємося завдяки вірі іншої особи (див. Мр. 2, 1-5), яка нам допомагає розвиватися, бо всі ми дуже часто маємо якісь внутрішні паралічі, і потрібний хтось, хто допоможе нам впоратися з ними. Пам’ятаймо, що не йдемо до Господа індивідуально, часом ми беремо відповідальність за супроводження брата чи сестри, і стаємо супровідниками й допомагаємо іншим. Без досвіду синівства і духовного братерства супроводження може породжувати нереальні очікування, непорозуміння й залежності, які тримають особу в інфантильному стані. Супроводжувати, але як Божі діти й брати між собою.

Діва Марія – учителька розпізнавання: говорить мало, слухає багато, дивиться у своє серце (див. Лк. 2, 19). Три постави Діви Марії: говорити мало, слухати багато, дивитися у своє серце. І в рідких випадках, коли говорить, залишає знак. До прикладу, в Євангелію від св. Йоана є коротка фраза, промовлена Марією, яка є заповіддю для християн усіх часів: «Що лиш скаже вам, – робіть» (див. 2, 5). Цікаво, що якось я слухав стареньку, добру, дуже побожну жінку, яка не вивчала теологію, була дуже простою. Вона мені сказала: «Чи знаєте, які жести Діва завжди робить?» Не знаю, вона пригортає, вона кличе… «Ні, Діва завжди робить так [показує пальцем]. Я не зрозумів і запитав її: «Що це означає?» І старенька відповіла: «Завжди вказує на Ісуса». Яка краса: Діва нічого не бере для себе, вказує на Ісуса. Робіть те, що вам каже Ісус – ось якою є Діва. Марія знає, що Господь промовляє до кожного серця, і просить нас втілювати ці слова в дії та вибори. Вона знала це як ніхто інший, і вона була присутньою в усіх головних моментах життя Ісуса, особливо у найважчий момент смерті на хресті.

Дорогі брати й сестри, закінчуємо цю серію катехез про розпізнавання. Розпізнавання – це мистецтво, якого можна навчитися і яке має свої правила. Якщо вивчити добре, то дає можливість жити духовним досвідом щораз краще і впорядковано. Передовсім розпізнавання – це Божий дар, про який потрібно завжди просити, не претендуючи бути в цьому фахівцем і самодостатнім. Господи, дай мені благодать вміти в житті розпізнавати – що я маю робити, що я повинен зрозуміти. Дай мені благодать вміти розпізнавати й особу, яка мені допоможе розпізнавати.

Господній голос завжди можна розпізнати, він унікальний, заспокійливий, надихає і заспокоює у важкі моменти життя. Євангеліє постійно нагадує: «Не бійся» (Лк. 1, 30). Які красиві слова ангел промовив до Марії під час Благовіщення[1]; «Не бійтеся», «не майте страху» – це властивий стиль Господа: «Не бійся». «Не бійся!», – Ісус це говорить також сьогодні нам; «Не бійся» – якщо ми повіримо цим словам, то добре проживемо своє життя і ще зможемо допомагати іншим. Псалом говорить, що Боже Слово – світильник перед ногами в мене, світло на моїй стежці (див. 119, 105). Дякую.

[1] Примітка перекладача. В оригіналі: «después de la resurrección de Jesús – після воскресіння Ісуса», мабуть це обмовка Понтифіка. В італійській, англійській та французькій версіях ця частина взагалі опущена. «Які красиві слова ангел промовив до Марії» – і крапка.