Новіціят – перший етап духовного вишколу. Цей етап має свої внутрішні етапи. Спочатку необхідно звикнути до зовнішніх змін у житті – іншого стилю життя, позбутися усталених звичок, які не відповідають новим умовам життя тощо, а якщо потрапляєш в іншу країну, то ще й пройти мовний і культурний бар’єр. Тут основну роль відіграє сила волі, постійне виконування нових звичок, які поступово витискають старі, процес в основному свідомий і зрозумілий. На цьому етапі ще немає глибшої молитви, медитація – це вироблення нової звички.
Нарешті осягаєш стабільність – нові звички закорінені, мовний і культурний бар’єр подолано на достатньому рівні. Переходиш на наступний етап – приготування до місячних ігнатіянських реколекцій. Основну увагу звертаєш на техніку медитації, читання духовної літератури; розмови з магістром новіціяту та ділення в групах вчать вербалізувати свій внутрішній світ.
Наступний етап – духовні вправи св. Ігнатія Лойоли упродовж місяця. Цей досвід описати в усій повноті неможливо, повна зміна свідомості, віра переходить у знання – безпосередній контакт з духовною реальністю. Віра як прийняття якихось релігійних правд і доктрин на віру переходить у віру як безпосереднє бачення, відчування і досвідчування цих правд і доктрин. Відчуття такі, що стара людина вмерла назавжди, і нова народилася назавжди. Світ довкола набирає рожевих кольорів, стає прозорішим, люди також стають прозорішими – поза словами й поведінкою відразу вловлюєш щось глибше, що діється в їхній свідомості та почуттях – чого вони самі переважно несвідомі. У всьому, що відбувається довкола, відчуваєш глибший сенс, вищий Розум, який тримає все під контролем. Якщо говорити мовою далекосхідної духовності – це один з аспектів адвайти – недвоїстості буття.
Перший період після духовних вправ – минуле, зцілене до достатньої глибини, автоматично відпускає майбутнє, живеш сьогоднішнім днем, поглиблюєш медитацію, духовний досвід. Плани й прагнення на майбутнє ще повністю не згасли, але вже ледь жевріють. Ігнатіянська медитація – це твоє все, альфа і омега. Здається, що цей стан буде тривати вічно.
Але минає час і все поволі ніби втрачається, незважаючи на величезні зусилля зберегти цей досвід. Відчуття такі, ніби нова людина поволі, крок за кроком, трансформується у стару людину – і ти нічого з цим не можеш учинити, хоч безустанно молишся та медитуєш. Це можна порівняти зі станом учнів Ісуса після Преображення – вони хочуть зупинити час, залишитися на цьому місці й у цьому стані назавжди.
За деякий час починають вилазити різні “бяки”, яких раніше ніколи за собою не помічав. До прикладу: дивишся на вітрину універмагу і виникає бажання мати якусь річ. Причому воно виникає раптово, несподівано, ніби зсередини щось вистрілює, і охоплює афективну сферу сильно і майже обсесивно. При чому відразу видно велику різницю між розумом та почуттями – розум повністю спокійний, пасивний, говорить, що ця річ тобі абсолютно не потрібна, буде тільки займати місце.
Але за деякий час почуття добираються до розуму – відбувається процес раціоналізації, розум піддається почуттям і починає шукати раціональні докази, що ця річ мені дійсно потрібна, аж до «без неї взагалі неможливо вірити в Бога».
Ввечері робиш іспит совісті на дану тему, аналізуєш і розкладаєш усе в часі й по полицям. Перша відповідь – це диявольська спокуса, безпосередній вплив чорта, який напав на праведника і б’є в обіт убожества. Але така відповідь не проходить через досвід ігнатіянських реколекцій і систему духовного розпізнавання св. Ігнатія Лойоли. Ігнатіянський іспит совісті – це медитація. Після розумового аналізу і міркувань про своє минуле та його впливу на актуальну проблему необхідно зійти на рівень відчуттів, які відразу торкаються причин цієї проблеми в минулому. Але можна зійти на ще глибший рівень, рівень пасивності та очікування, поки з порожнечі, тобто без будь-яких розумових засновків, не випливе якийсь образ. І тоді вже думати – він по темі чи не по темі.
В уяві постає образ пекла з першого тижня духовних вправ. Але слід мати на увазі, що якщо хтось говорить, що пережив досвід пекла, то говорить лише про свої суб’єктивні відчуття – найболючіше, що пережив у своєму житті. У першому тижні молимося до Бога про благодать зазнати муки вічно осуджених, і якщо отримую цю благодать і переживаю розпач, біль, страх тощо в великій, часто граничній мірі, то вважаю, що це досвід реального есхатологічного пекла. Але пізніше, слухаючи про досвід пекла інших людей, усвідомлюєш, що кожний пережив своє індивідуальне та унікальне пекло, яке вважає справжнім есхатологічним пеклом, в якому караються осуджені на вічні муки.
Моє пекло – це моє безтілесне «Я», чиста свідомість, повністю ізольована від усього – від Бога і від світу. Навіть «ізольованість» тільки частково пояснює цей стан. Його ще можна виразити так: Бога немає, світу немає, часу й простору немає, весь духовний та матеріальний всесвіт – це моя свідомість, яка перебуває у повній темряві й буде перебувати у такому стані вічно. Щоби якось унаочнити цей стан уявіть собі, що здорова людина потрапила в автомобільну катастрофу: втратила зір, слух, мову, відчуття, смак, тобто всі органи чуттів не працюють, зламаний хребет, повна нерухомість. І живе у такому стані – такий образ легше уявити, відчути й пережити.
Тільки що воно має спільного з моєю актуальною проблемою – якісь непотрібні речі поволі опановують мою афективну та розумову сфери?
Час після духовних вправ – це добра лабораторія, в якій усі внутрішні відчуття та розумові здатності загострені, тут можна все побачити глибше і ширше, тут я дослідник і піддослідний крілик в одній особі.
Пекло – це втрата відчуття Бога як наслідок первородного гріха. У нашому звичайному стані відчуття довколишнього світу, часу та простору компенсують втрату відчуття Бога, бо ми народжуємося без відчуття Бога і не відчуваємо потреби в цьому відчутті. До того ж батьки та їхня любов частково заміняють Бога. Але коли я переживав досвід позбавлення всього, то мій відчай виник не через втрату світу, а через втрату Бога, бо саме тоді відчував потребу Бога, а не світу.
Мати щось у цьому світі, навіть матеріальні речі, це володіти якимось простором. І коли досвід відчуття Бога згасає, то в глибині мого єства народжується страх знову пережити розпач, включається захисний механізм, спонтанно з глибини єства вискакує прагнення замінити Бога чимось відчутним. По аналогії – як євреї в пустелі замінили Мойсея, який був посередником до Бога, золотим тільцем.
У даному випадку тут усе відчувається і розуміється дуже виразно. Але минає час, внутрішні відчуття працюють не так гостро, і потрібно багато часу й зусиль, щоб зрозуміти, що цей процес відбувається постійно, але вже не так патологічно. Матеріальна річ як щось дуже відчутне з часом підміняється чимось менше відчутним. Такою річчю стає вся інтелектуальна та психічна сфера: знання, устремління, світогляд, праця, релігійні, політичні та національні переконання. Абсолютно все, що складає мою людську тотожність у всіх її аспектах та вимірах, те, що для мене важливе, шляхетне, дороге та святе. І позбутися цього всього – не легко, але, принаймні, якщо звільнився від чогось одного, то досвід цього звільнення ніби холістичний – всі прив’язання та комплекси, якими би великими вони не були, вже не мучать: ти їх маєш, відчуваєш, розумієш, але вони не мішають тобі жити і радіти життям.
Тут ще важливо звернути увагу на час як на річ, як на реальність, яка нас формує і до якої ми також прив’язуємося як до речі. Час – це, в першу чергу, моє індивідуальне минуле та моє колективне минуле – історія мого народу, культура, мова тощо. Для євреїв постійне звернення до минулого повинно було бути спомином Бога в історії спасіння. Як тільки вони відвертали увагу від Бога, то звернення до минулого породжувало націоналізм та інші ізми, а потім різноманітні проблеми.
Якщо в молитовних роздумах про своє минуле я там знайду і відчую Бога, принаймні на якомусь маленькому відрізку минулого, то це дає глибоке переконання Його присутності в усьому моєму житті. Я тоді так само намагаюся дивитися на історію свого народу – шукати в ній Бога і продовження історії спасіння. Вивчення своєї історії та культури – це вже будуть пошуки Бога, а не заміна Бога національними цінностями.
Бог змінював імена біблійних персонажів тоді, коли вони внутрішньо змінювалися. Ім’я – це ніби визначення особи, її внутрішніх якостей, її духовної тотожності, частиною якої є також і національна тотожність. Зректися себе самого – це зректися абсолютно всього, всієї своєї тотожності: мови, культури, релігії… Це не отримати нове ім’я, а не мати жодного імені, бути ніким і нічим. Це наступний досвід пекла, який також дуже болючий. І тут усе відбувається свідомо, Бог запрошує тебе віддати Йому все – але ти маєш вибір. Але якщо щось віддаєш, це ніби кусок серця від тебе відрізають. Віддати все – це вмерти, але потім знову народитися, але внутрішньо абсолютно вільним. Бути вбогим духом – це мати тільки Бога.
Але як і будь-який духовний досвід, так само і цей досвід не можеш втримати довго, з часом починаєш обростати жиром – своїм духовним, інтелектуальним та іншим багатством. Від чогось знову звільняєшся, щось нове непомітно до тебе прилипає. І це шлях усього життя. Але якщо хоча би кілька хвилин у житті був насправді вбогим духом, то ці кілька хвилин – це ніби Таїнство, знак якого залишається на все життя і впливає на все подальше життя. Амінь.
о.Олег Кривобочок ТІ
