Вони грають у теніс і співають під гітару. На сніданок у них еспрессо та вівсянка. Читають Пелевина та Айн Ренд, розбираться в дискурсах та у відтінках сірого. Ходять на Книжкові Арсенали та на прем’єри у кінотеатрі «Київ». Вільно володіють англійською. Розуміються на тонкощах економічної теорії та геополітичних планах російських і світових еліт. У них майже похвилинно розписаний цілий тиждень і половина життя: вони знають ціну свого часу. Слухають оперу у Ла Скала, бігають марафони у Бостоні, смакують вишукані тістечка на Монт-Мартрі. Люблять лижі. Вільно плавають у блогосфері. Намагаються підтримувати баланс поміж працею та відпочинком. Займаються волонтерською діяльністю. Інвестують себе рівно настільки, наскільки можуть отримати принаймні мінімальні дивіденди та уникнути максимальних затрат. Суворо дотримуються білого вина до риби й птиці, а червоного – до м’ясних страв. У особистому житті та в громадській діяльності керуються логікою раціональної доцільності. Світ для них. І він не має меж. Вони його не читають, як книгу, а ліплять, як гончар горщики. Вони – аналітики та уміють робити прогнози стосовно основних соціально-політичних тенденцій розвитку українського суспільства. У них доступ до ресурсів, до капіталу економічного, політичного, соціального, культурного. Завантажені, перевтомлені, виснажені, усім зацікавлені, усюди присутні, успішні. Я зустрічаю їх на конференціях та у кав’ярнях, у театрах та на Майданах. Ми п’ємо каву, розмірковуємо про майбутнє України та про Валдайську промову Путіна. Цілеспрямовані, вольові, творчі, романтичні та зухвалі, міщанські у смаках та глобальні у амбіціях. Вони – мої друзі. І я їх люблю.
У них глибоке переконання, що цілісінький світ й усе людське існування можна пояснити виключно метафізичними категоріями. Часто живуть у просторі суворих імперативів та особистої аскези. Світ тут – не той, а той світ – там. Борці-прочани, вони невтомно ведуть боротьбу з очевидністю, помірковано хизуючись власною майже над-людяністю. Марення досконалістю доволі часто шкодить їхньому розумінню дійсності. Дійсне – не тут, тут – недійсне. А для того, аби пояснити собі себе, ідеологізують. Зло окроплюють водою, темряву спалюють свічками. Вони живуть у стані постійного самозахисту, і їхнє життя – суцільна апологетика. Уміють приховуватись за рясами від власної незначущості. Моляться багато за мир в Україні. Щоденно і ревно. Допомагають армії та ідуть на фронт. Знають багато українських пісень. Жертовно діляться своїм, аби врятувати чиєсь. Деколи без коріння, без дотику до джерел, діють заради діяльності, а потім знову ідеологізують, аби свою діяльність обгрунтувати духовною необхідністю. На землю дивляться крізь небо. Люблять розмірковувати над канонічним правом та дошлюбною цнотливістю. Кожен – арбітр універсальної моралі та вишуканий естет за покликанням. Світ їх, але вони не від світу. Перед стравою роблять знак хреста. Перед вечерею співають Вечірню. Перед Богом деколи забувають про людське. Ми бачимось у храмах і в розкішних аудиторіях, на публічних церемоніях та за братньою трапезою. Вони – мої брати. І я з ними молюсь.
Вони думають про день сьогоднішній і не уміють тривожити власного сумління планами на світле майбутнє. Хоча й живуть в очікувані есхатону. Слухають «Сектор Газа» та лузають насіння. Можуть випити зайвого й на деякий час забути про шляхетність своєї місії на Донбасі, але, заступаючи на бойові позиції, власними грудьми тримають оборону на самих передках, а потім місяцями очікують статусу учасників бойових дій. Працюють на фабриках і заводах, залізницях і в агрофірмах, заготовлюють дрова та спускаються у шахти. Ходять пішки і не користуються соціальними ліфтами. Цибулю їдять з хлібом, а тараньку люблять із пивом. Гнуть матом і зі сльозами в очах читають молитви. Просять про Сповідь і не вагаються впасти на коліна з проханням про відпущення гріхів. Не ховаються за вишуканою риторикою й уникають складнопідрядних речень. Єдиний їх ресурс – саме життя. Тому й інвестують вони усе та відразу. Світ не для них, але вони для світу. Працюючи у поті чола, підставляють власні плечі – стальні, як металопрокат Кривбасу, і чорні від пилу, як сам український чорнозем – аби на них здійснювались усякого роду модернізації країни. Не розбираються у тонкощах геополітичних стратегій чи богословських опіній. Не припиняють натомість думати, як прожити на зарплату та як оплатити борги за ЖКГ. Радіють, коли діти йдуть у перший клас. У їхніх квартирах повістки. На очах їхніх дружин і дітей сльози. Для держави вони – лише статистика. Для суспільства – лише вони. Їх не зауважують індивідуально, а бачать як частину маси. По них стріляють, і вони падають, але, як герої, не вмирають. Кров’ю багряною просочуються у рідну землю, аби звідтіля розквітнути яскравими мальвами. Я зустрічаю їх на вулицях мого міста і у плацкартних вагонах, на недільних богослужіннях та на автобусних станціях. Вони – мій народ. І я сьогодні сиджу з ними у бліндажах.
Так було, є і, мабуть, буде. Соціальна стратифікація – процес, здається, неминучий. Проте нам вартує не втрачати пильності, аби, рятуючись від сьогоднішньої загрози, не замкнутися у власному суспільному закутку, дбаючи лише про особисті інтереси та втрачаючи з поля зору іншого. Перемога – це завжди плід взаємовідповідальної солідарності у суспільстві. Еліти нової України ризикують не менш еліт попередньої забути про те, на чиїх плечах стоїть країна і чиїми руками вони збираються будувати її майбутнє після перемоги у війні. Пам’ять нам потрібна, аби такого роду забуття не вразило нервової системи народу, аби у боротьбі із сепаратизмом політичним ми не стали жертвами сепаратизму духовного.
о.Андрій Зелінський ТІ
